І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка40/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41
допустити! Звичайно ж ні! Ні! Ах ти, щеня кляте! Звичай-
но ж ні! Ох, ох, ох...

— Так! — люто крикнув Денні у відповідь. Він затряс


кулачками перед цією руїною. — Тепер у будь-яку хвилину!
Я знаю! Котел, тато забув про котел! І ти теж забув!

— Ні, ох, ні, не можна, не може бути, ти, брудний хлоп-


чиську, я тобі задам, ти в мене отримаєш усе до крапельки,
ох, ні, ні...

Істота раптом повернулася до нього спиною й незграбно


посунула геть, волочачи ноги. На стіні застрибала, то збіль-
шуючись, то зменшуючись, тінь — але одразу зникла. Крик,
як старий серпантин, шлейфом тягнувся за цією істотою.

За хвилину брязнуЛи дверцята ліфта.

Раптом до хлопчика прийшло сяйво,

(мама містер Геллоран Дік для друзів разом живі вони


живі треба вибиратися зараз вибухне зараз бабахне просто
в небо)

подібне до спекотного, блискучого сонячного світла, і


Денні побіг. Нога відкинула з дороги закривавлений без-
формний молоток для роке. Денні цього не помітив.

Заливаючись слізьми, він біг до сходів.

Треба було вибиратися звідси.

56. Вибух

Як розвивалися події після цього, Геллоран не міг ска-
зати до кінця життя. Він пам'ятав, що повз них униз, не
зупиняючись, проїхав ліфт, усередині нього щось було. Але

20* 611


Дік не зробив спроби розгледіти в ромбик віконця, що це
таке — судячи зі звуків, людиною воно не було. За хвилину на
сходах почувся тупіт ніг, щось бігло. Спершу Венді Торренс
кинулася до Геллорана, а потім зашкутильгала по головному
коридору до сходів так швидко, як тільки могла.

— Денні! Денні! Дякувати Богу! Дякувати Богу!

Вона схопила хлопчика й пригорнула до себе, застогнав-
ши від радості й болю одночасно.

(Денні)


Денні подивився на нього з обіймів матері, і Геллоран
побачив, як змінився хлопчик. Бліде личко скулилося, очі
потемніли, стали бездонними. Він начебто схуд. Побачивши
їх поруч, Геллоран подумав, що мати має молодший вигляд,
незважаючи на те, як страшно побита.

(Діку... нам треба йти... тікати... звідси... ось-ось...)

Образ: «Оверлук», через дах якого вибивається полум’я.
На сніг дощем летять цеглини. Дзвенять пожежні дзвони...
не те щоб яка-небудь пожежна команда зуміла дістатися
сюди раніше кінця березня. Головне, що проникнуло в його
свідомість — те, що це може статися будь-якої миті.

— Добре, — сказав Геллоран. Він рушив до них, спочат-


ку відчувши себе так, начебто плив по глибокій воді. Його
почуття рівноваги порушилося, праве око не бажало чітко
бачити. Від щелепи до скроні й униз по шиї розходилися
жахливі спалахи болю, а щока здавалася великою, як капус-
тина. Але наполегливість хлопчика змусила його рушити з
місця, і від цього стало трохи легше.

— Добре? — перепитала Венді. Вона дивилася то на сина,


то на Геллорана. — Що значить «добре»?

— Нам треба йти, — сказав Геллоран.

612

— Я не одягнена... речі...



Денні стрілою вилетів з її обіймів і помчав по коридору.
Вона провела сина очима — він саме зник за рогом — і знову
подивилася на Геллорана.

— А якщо він повернеться?

— Ваш чоловік?

— Це не Джек, — пробурмотіла Венді. — Джек мертвий.


Його вбив цей готель. Цей клятий готель.

Вона вдарила кулаком у стіну й розплакалася від болю в


порізаних пальцях.

— Справа в котлі, чи не так?

— Так, мем. Денні каже, що він ось-ось вибухне.

— Добре. — У слові пролунала цілковита приреченість,


начебто все вже було вирішено. — Не знаю, чи зможу ще раз
спуститися по сходах. Ребра... він зламав мені ребра. І щось
у спині. Боляче.

— Зможете, — сказав Геллоран. — Ми встигнемо.

Але раптом він згадав про звірів живоплоту й задумався,
що їм робити, якщо ті охороняють вихід. Потім повернувся
Денні. Він приніс чоботи, куртку та рукавиці Венді й свою
курточку й рукавиці.

— Денні, — сказала мати. — Твої чобітки.

— Занадто пізно, — відповів він, не зводячи з дорослих
якихось розпачливо божевільних очей. Хлопчик подивився
на Діка, і раптом у голові в Геллорана виник образ годинни-
ка під скляним ковпаком, годинника з бальної зали, якого в
1949 році подарував готелю шведський дипломат. Стрілки
показували без однієї хвилини північ.

— О Господи, — сказав Геллоран. — Боже милостивий.

613

Обхопивши Венді однією рукою, Дік підняв її, а іншою


рукою пригорнув до себе Денні. І побіг до сходів.

Коли Геллоран здавив зламані ребра, а в спині щось


зайшло одне за одне, Венді пронизливо скрикнула від болю,
однак Дік не зупинявся. Не відпускаючи їх, він побіг униз
по сходах. Одне око було широко розкрите в розпачі, інше
запливло, перетворившись на крихітну щілинку. Дік нага-
дував одноокого пірата, що викрадає заручників, щоб потім
одержати за них викуп.

У раптовому осяянні він зрозумів, чому Денні сказав, що


занадто пізно. Він відчув, як у підвалі назріває вибух, назрі-
ває, щоб роздерти нутро цього клятого будинку.

І помчав, стрілою пролетів по вестибюлю просто до дво-


стулкових дверей.

Чудовисько квапилося по підвалу на слабке жовте світло


єдиної лампочки, туди, де була топка. Воно схлипувало від
страху. Ще трохи — зовсім трохи, — і воно здобуло б хлопчись-
ка разом з його чудовою, ні з чим не порівнянною силою! Те-
пер програти не можна було. Цього не можна було допустити.
Воно скине тиск у котлі, а потім суворо покарає хлопчиська.

— Не можна! — кричала істота. — О ні, не можна!

Спотикаючись, вона поспішила через кімнату до котла.
Половина довгого циліндричного корпуса була аж черво-
на, випромінюючи рівний жар. Котел пихкав, скреготав і,
як дивовижна калліопа1, з шипінням випускав в усі боки
хмарини пари. Стрілка манометра втекла на дальній кінець
шкали.

1 Калліопа — клавішний музичний інструмент, що складається з кількох
рядів парних свистків.

614


— Ні, цього не можна допустити! — закричав доглядач-
управляючий.

Істота поклала руки — руки Джека Торренса — на вен-


тиль, не звертаючи уваги на запах горілого, який піднявся
від обвугленої плоті, коли розпечене колесо потонуло в ній,
начебто це був м’який дорожній бруд. Вентиль піддався.
Істота з торжествуючим криком відвернула його до упору.
З котла із громовим ревом вирвалася пара — немов дружно
засичала дюжина драконів. Але перш ніж пара повністю
сховала з виду стрілку манометра, та виразно почала відхи-
лятися назад.

— ПЕРЕМОГА! — заволала істота. У гарячому тумані, що


піднімався, вона виробляла непристойні па, розмахуючи над
головою охопленими полум’ям руками. — ВСТИГ! ПЕРЕМО-
ГА! ВСТИГ! ВСТИГ ВЧАСНО!

Слова, що злилися в пронизливий крик торжества, по-


глинув руйнівний рев — це вибухнув котел «Оверлука».

Вивалившись із двостулкових дверей, Геллоран проніс


обох по канаві, проритій у великому заметі на ґанку. Він
чітко бачив звірів — кущі живоплоту, — чіткіше, ніж рані-
ше, і в ту мить, коли він зрозумів, що збулися його найгірші
побоювання й звірі перекрили дорогу від ґанку до снігохо-
да, — готель вибухнув. Діку здалося, що все відбулося одразу,
хоча пізніше, згадуючи перебіг подій, він зрозумів — такого
бути не могло.

Пролунав несильний вибух, що звучав немовби на одній


всепроникаючій ноті,

(ВУУУУММММММММММММ...)

615

після цього в спину вдарило тепле повітря, яке мовби


обережно підштовхнуло їх. Подих вибуху скинув усіх трьох
із ґанк^, і поки вони летіли в повітрі, у голові Геллорана миг-
нула поплутана думка:

(ось так повинен почувати себе супермен)

Випустивши Денні й Венді, він врізався в замет. Сніг на-
бився під сорочку й у ніс, і Геллоран невиразно усвідомив,
що постраждалій щоці від цього приємно.

Потім він заледве видерся на верхівку замету, не думаючи


в цей момент ні про звірів живоплоту, ні про Венді Торренс,
ні навіть про хлопчика. Він перевернувся на спину, щоб ба-
чити, як умирає готель.

Вікна «Оверлука» розлетілися. У бальній залі ковпак,


що прикривав годинник на камінній полиці, тріснув, роз-
валився надвоє й упав на підлогу. Годинник перестав цо-
кати; зубчики, стержні, балансир завмерли. Пролунало чи
то зітхання, чи шепіт, вилетіла велика хмара пилу. У двісті
сімнадцятому ванна раптом розкололася навпіл, випустив-
ши дещицю зеленуватої смердючої води. У президентському
люксі раптом спалахнули шпалери. Двері бару «Колорадо»
зненацька зірвалися з петель і звалилися на підлогу їдальні.
Вогонь потрапив під арку підвалу на великі купи й стопки
старих паперів, і ті спалахнули, фиркаючи, як бенгальські
вогні. Кипляча вода порскала на язики полум’я, але не га-
сила їх. Папери скручувалися й чорніли, як осіннє листя,
що горить під осиним гніздом. Топка вибухнула й рознесла
стельові балки підвалу: ламаючись, вони обсипалися, як кіст-

616


ки динозавра. Нічим не стримуваний газовий пальник, що
живив топку, зметнувся ревучим вогненним стовпом крізь
тріснуту підлогу вестибюлю. Килимові доріжки на сходах
зайнялися й наперегони погнали полум’я до майданчика
другого поверху, начебто жадали повідомити надзвичайно
приємну звістку. Готель трясла канонада вибухів. У їдальні із
тріском і дзенькотом, збиваючи столи, звалилася люстра —
двохсотфунтова кришталева бомба. П'ять димарів «Оверлу-
ка» вивергнули полум’я до вимоїн у хмарах.

(Ні! Не можна! Не можна! НЕ МОЖНА!)

Істота верещала; верещала, але голосу вже не було — за-
лишилася лише виюча паніка, смерть і прокльони, чутні
тільки їй; вона розчинялася, втрачаючи розум і волю; вона
рвала павутину й шукала, шукала і не знаходила, вибираю-
чись, втікаючи, ідучи в порожнечу, у ніщо, гинучи...

57. Вихід

Рев струснув весь фасад готелю. Скло з вікон вилетіло
на сніг і поблискувало там алмазною крихтою. Фігура жи-
воплотуу вигляді собаки, яка кинулася до Денні з матір'ю,
позадкувала, розписані тінню під мармур зелені очі стали
байдужими, хвіст пірнув під черево, стегна опливли від стра-
ху. У голові Геллорана зазвучало її сповнене жаху виття, до
якого домішувалося перелякане, здивоване нявчання вели-
ких кішок. Заледве звівшись на ноги, щоб підійти до Венді та
Денні й допомогти їм, він побачив щось більш жахливе, ніж
усе інше: усе ще окутаний снігом кролик скажено бився об

617


сталеву сітку огорожі на дальньому краю дитячого майдан-
чика, і сітка, мов цитра з поганого сну, видзвонювала якусь
подобу музики. Тріск і хрускіт тісно зрослих гілок і прутиків,
що становили тіло кролика й ламалися, як кістки, долітали
навіть сюди.

— Діку! Діку! — закричав Денні. Він намагався підтри-


мати матір, допомогти їй дійти до снігохода. Речі, які він
прихопив для неї й для себе, виявилися розкидані між тим
місцем, де вони утрьох впали, й тим, де стояли тепер. Гел-
лоран раптом зміркував, що молода жінка одягнена в нічну
сорочку й халат, Денні — без курточки, а на вулиці мороз.

(Господи, та вона босоніж)

Борсаючись у снігу, він рушив назад, підбираючи її й
Денні куртки, чоботи Венді, рукавиці. Потім побіг назад, до
них, час від часу провалюючись вище колін і незграбно ви-
бираючись зі снігу. Венді була страшенно бліда, шия з одного
боку — у крові, і ця кров застигала на морозі.

— Не можу, — пробурмотіла вона, навряд чи усвідомлю-


ючи, що діється навколо. — Ні, я... не можу. Вибачте.

Денні підняв на Геллорана благальні очі.

— Усе буде о’кей, — сказав той і знову підхопив Вен-
ді. — Ходімо.

Усі троє рушили туди, де снігохід застряг у снігу після


розвороту. Геллоран посадив жінку на пасажирське сидіння
й накинув на неї куртку. Піднявши ноги Венді, які ще не
були відморожені, але холодні, як лід, він добряче розтер їх
курточкою Денні, а потім узув у чоботи. Обличчя Венді було
білим, як алебастр, затуманені очі напівприкриті повіками,
але її починав бити дріж. Геллоран подумав, що це хороша
ознака.

618


Готель за їхніми спинами струсонули три вибухи поспіль.
Жовтогаряче полум'я освітило сніг.

Денці наблизив губи до вуха Геллорана й щось прокри-


чав.

— Що?


— Я кажу, вам це потрібно?

Хлопчик показував на червону каністру з бензином, яка


косо визирала зі снігу.

— Здається, потрібно.

Дік підняв її й струснув. Бензин там ще був, скільки — він
не міг сказати. Він прив’язав каністру до заднього сидін-
ня снігохода. Йому довелося кілька разів обмацати роботу,
перш ніж переконався, що все правильно, тому що пальці
вже закоцюбнули. Він уперше зміркував, що загубив рука-
виці Говарда Коттрела.

(ці я посіяв, але сестра тобі зв’яже дюжину таких, Гобі)

— Залазь! — крикнув Геллоран хлопчикові.

Денні відсахнувся.

— Ми змерзнемо!

— Треба з’їздити до сараю! Там усяка всячина... ковдри...


і таке інше. Нумо, лізь до мами за спину!

Денні забрався в снігохід, а Геллоран повернув голову так,


щоб можна було прокричати в обличчя Венді:

— Місіс Торренс! Тримайтеся за мене! Зрозуміли? Три-


майтеся!

Вона обхопила його й притулилася щокою до спини. Гел-


лоран завів снігохід і обережно повернув рукоятку так, щоб
плавно рушити з місця. Жінка ледь трималася, і якби вона
зсунулася назад, то випала б сама й своєю вагою скинула

улоичпіс;'



в Вони поїхали. Дік зробив коло, і вони взяли курс на захід,
паралельно до готелю. Геллоран додав ходу, щоб потрапити
до сараю, обігнувши готель із тилу

На мить їм відкрилася чітка панорама вестибюлю «Овер-


лука». З розшматованої підлоги бив струмінь палаючого газу,
схожий на гігантську свічку з іменинного пирога — яскраво-
жовта серединка, облямована мерехтливою блакиттю. У той
момент здавалося, що полум’я лише освітлює готель, а не
руйнує його. Видно було стійку адміністратора зі срібним
дзвіночком, перебивні картинки, що зображували кредитні
картки, старомодний касовий апарат, прикрашений завит-
ками, невеликі візерункові килимові покривала, стільці з
високими спинками, набиті кінським волосом маленькі по-
душечки... Денні розгледів диванчик біля каміна, там у день
їхнього приїзду — день закриття — сиділи три черниці. Але
справжній день закриття був сьогодні.

Потім цю картину загородили замети на ґанку. Ще хви-


лина — і снігохід заковзав уздовж західного крила готелю.
Усе ще було досить світло, щоб бачити, не вмикаючи фару.
Тепер палали обидва верхні поверхи, з вікон вистрілювали
вогненні прапорці. Блискуча біла фарба почорніла й облази-
ла. Віконниці, що приховували мальовничий вид за вікном
президентського люкса, — ті віконниці, які Джек, згідно
з отриманими інструкціями, старанно закрив у середині
жовтня, — тепер зависли, мов палаючі головешки, а за ними
відкрився широкий і темний вибитий провал, схожий на
беззубу пащу, роззявлену в останньому беззвучному перед-
смертному гарчанні.

Венді притулилася обличчям до спини Геллорана, хова-


ючись від вітру, а Денні точнісінько так само притискався

620


обличчям до спини матері, тому фінал бачив тільки Гелло-
ран — але він ніколи не розповідав про це. Йому здалося, що
через вікно президентського люкса вилетів якийсь величез-
ний темний силует, який затінив собою сніжну цілину. Він
на мить набув форми гігантської брудної мантильї, і вітер
підхопив її, роздер, розірвав на клапті, як старий темний
папір. Фігура розлізлась, потрапила в невеликий вир диму
й за секунду зникла. Немов її й не було. Але за ті кілька
митей, поки жмути похмуро крутились і танцювали, мов
світлові плями на негативі, Геллоран пригадав дещо зі свого
дитинства... було це років зо п'ятдесят тому, а може, більше.
На північ від своєї ферми вони з братом знайшли здоровен-
не гніздо земляних ос, що втиснулося у вибій під розбитим
блискавкою старим деревом. У брата за стрічку на капе-
люсі був уткнутий бенгальський вогонь, заощаджений аж
із четвертого липня. Хлопець витяг його й сунув у гніздо.
Воно вибухнуло з голосним «бенґ!» і звідти почулося сердите
гудіння, що перетворилося мало не на тихий вереск. Хлопці
побігли геть, немов за ними чорти гналися. Геллоран вважав,
що в певному сенсі чорти таки були. Того дня, оглядаючись
через плече — ось як зараз, — Дік побачив велику темну
хмару шершнів, що піднялися в розігріте повітря. Вони то
кружляли в єдиному вирі, то розділялися, вишукуючи, що
за ворог так учинив з їхнім будинком, щоб їм — єдиному
груповому інтелекту — зажалити його на смерть.

Потім та штука в небі пропала — зрештою, це міг бути


просто дим або величезний шмат шпалер, — і залишився
лише «Оверлук», який похоронним багаттям палав у ревучій
горлянці ночі.

621


Ключ від навісного замка на дверях сараю у зв’язці Гелло-
рана був, але Дік побачив, що він не знадобиться. Двері були
відчинені. Відімкнутий замок висів на самому вушку

— Я туди не можу йти, — прошепотів Денні.

— Нічого. Залишайся-но ти з мамою. Туди завжди звалю-
вали старі покривала. Тепер вони, мабуть, поточені міллю,
але це все ж краще, ніж змерзнути на смерть. Місіс Торренс,
ви ще з нами?

— Не знаю, — відповів бляклий голос. — Мабуть.

— Добре. Я миттю.

— Вертайся швидше, — прошептав Денні. — Будь ласка.

Геллоран кивнув. Він спрямував фару на двері й тепер не-
зграбно пробирався по снігу, відкидаючи перед собою довгу
тінь. Він штовхнув двері сараю й увійшов. Покривала так і
лежали в кутку, біля набору для роке. Він узяв чотири — від
них пахло затхлістю, старістю, й міль, ясна річ, добряче ними
посмакувала, — а потім спинився.

Одного молотка для роке не вистачало.

(це ним він мене гепнув?)

Ну, чим його гепнули, значення не мало, адже так? Проте


пальці Геллорана піднялися до обличчя й почали обмацувати
велику пухлину на щоці. Один удар — і праці дантиста, яка
коштувала Дікові шість сотень доларів, наче й не було. Та,

(може, він гепнув мене не цим. може, молоток загубився,


або його вкрали, або взяли на пам'ять, зрештою)

по суті, яка різниця? Улітку тут нікому буде грати в роке.


Не лише влітку, взагалі ніколи в найближчому майбутньому.

Справді, різниці нема. Ось лише вигляд розставлених у


стійці молотків, одного з яких бракувало, немовби зачаро-

622


вував, захоплював. Дік піймав себе на тому, що думає, як
тверда дерев’яна голівка вдаряє по круглій дерев’яній кулі.
Бух! Чудовий літній звук. Уявив, як куля котиться по
(кістках, крові)

гравію. Ці асоціації викликали спогад про


(кістки, кров)

чай з льодом, гамак, панянок у білих солом’яних капелю-


хах, комарів і

(неслухняних маленьких хлопчиків, які грають не за пра-


вилами)

Таке інше. Справді. Приємна гра. Зараз не в моді, але...


приємна.

— Діку? — тоненький, збожеволілий і, подумав Геллоран,


таки неприємний голосок. — Діку, з тобою все гаразд? Ви-
ходь. Будь ласкаї

(нумо, ні/ере, виходь, масса кличе всіх вас)

Рука Діка міцно стиснула ручку молотка. Відчуття ви-
явилося приємним, сподобалося.

(пошкодуєш різок — зіпсуєш дитину)

У мерехтливій, проколотій вогнем темряві погляд Гелло-
рана став безглуздим. А він таки зробить їм обом послугу.
Вона вся переламана... їй боляче... і майже у всьому цьому
(у всьому)

винен клятий хлопчисько. Справді. Він кинув у вогні


власного татуся. Якщо помізкувати, це недалеко втекло від
убивства, чорт забирай. Батьковбивство, ось як це нази-
вається. Отака гидота.

— Містере Геллоране? — Голос Венді був тихим, слабким,


незацоволеним І не занадто сподобався Тел^п^г,

— Діку! — Тепер малюк схлипував від жаху.

Геллоран витяг молоток зі стійки й повернувся на біле

світло, що потоком лилося з фари снігохода. Він нерівними


кроками зашаркав по дощатій підлозі сараю, мов пущена
заводна іграшка.

Раптом він зупинився, здивовано дивлячись на молоток у


своїй руці, і з наростаючим жахом запитав себе: що ж це він
задумав? Убивство? Він обмірковував убивство?

На мить начебто всю свідомість Діка заполонив/грубий


голос, який слабко нацьковував:

(ну ж бо! нумо, ти, з тремтом у колінах! ні/ере без яєць!


убий їх! УБИЙ ОБОХ!)

Тоді з ледь чутним, сповненим жаху криком Дік відки-


нув молоток за спину. Той зі стуком упав у куток, де лежали
покривала, націливши на Геллорана одну з двох голівок, за-
прошуючи зробити щось мерзотне...

Дік урятувався втечею.

Денні сидів на сидінні снігохода, Венді слабко трималася
за нього. Хлопчика трусило мов у лихоманці, обличчя бли-
щало від сліз. Цокаючи зубами, він вимовив:

— Де ти був? Ми злякались!

— Де ж іще лякатися, як не тут, — повільно відповів Гел-
лоран. — Навіть коли це згорить дощенту, ближче, ніж на сто
миль, мене до нього підійти не змусиш. Нумо, місіс Торренс,
загорніться ось у це. Я допоможу. Ти теж, Денні. Так, щоб
став схожий на араба!

Він загорнув Венді у два покривала, спорудивши з одного


каптур, щоб прикрити їй голову, і допоміг Денні зав'язати
свої, щоб ті не спадали.

624


— Ну, тепер тримайтеся щосили, — сказав він. — Шлях
неблизький, але найгірше тепер уже позаду.

Він об’їхав навколо сараю, а потім спрямував снігохід


назад по своєму ж сліду Тепер «Оверлук» перетворився на
смолоскип. Полум’я проїло в його боках величезні діри, а
всередині запанувало червоне пекло, яке то розгоралося, то
притихало. По обвуглених водостоках паруючими водоспа-
. дами стікав розталий сніт.

Вони проїхали по газону перед парадним ґанком. Дорога


була добре освітлена. Замети світилися яскраво-червоно.

— Погляньте! — закричав Денні, коли перед воротами


Геллоран зменшив швидкість. Хлопчик показував пальцем
у бік дитячого майданчика.

Усі фігури живоплоту повернулися на свої місця, однак


гілки оголилися, потемніли, начебто обпалені. Переплетене
мертве суччя у відблисках полум’я застигло. Біля підніжжя
фігур, як опалі пелюстки, були розсипані маленькі листочки.

— Вмерли! — з істеричним торжеством вигукував


Денні. — Вмерли! Вони вмерли!

— Тсссссс, — сказала Венді. — Усе добре, любий. Усе добре.

— Гей, доко, — сказав Геллоран. — То що, поїдемо в яке-
небудь тепленьке місце? Готовий?

— Так, — прошептав Денні. — Давно готовий...

Геллоран протиснувся в щілину між воротами й стовпом.

За мить вони опинилися на дорозі, прямуючи до Сайдвін-


дера. Шум мотора снігохода ослаб і загубився в реві вітру.
Під його подувом кістяки фігур перетворилися на величезні
брязкальця, і вітер тріскотів у їхніх гілках, породжуючи стом-
лений, тихий, безутішний звук. Вогонь то спалахував, то при-

625


тихав. Через деякий час після того, як торкотіння снігохода
затихло, в «Оверлуку» обвалився дах — спочатку в західному
крилі, потім у східному, а ще за кілька секунд — у центральній
частині будинку. У заповнену виттям вітру ніч зметнувся по


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка