І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка5/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


— Алло? — захеканий голос Ела.

— Прошу, — суворо сказала оператор.

— Еле, це Джек Торренс.

— Джекі! — Непідробна радість. — Як справи?

— Непогано. Я дзвоню просто сказати спасибі. Мене взя-
ли на цю роботу, краще й бути не може. Якщо, відрізаний
снігом від світу на всю зиму, я не зумію закінчити п’єсу, отже,
я не закінчу її ніколи.

— Закінчиш.

— Як ти?

— Тверезий, — відповів Ел. — А ти?

— Як скло.

— Дуже тягне?

— Кожнісінький день.

Ел розсміявся.

— Знайоме відчуття. Не розумію, як ти не взявся за старе
після цього Гетфілда, Джеку. Це було понад моє розуміння.

— Що поробиш, сам собі нашкодив.

— А, чорт. До весни я зберу Раду. Еффінджер уже каже,
що, може, вони занадто поквапилися. А якщо з п’єси що-
небудь вийде...

— Так. Чуєш, Еле, у мене там у машині малий. Схоже, він


захвилювався.

— Звичайно. Зрозумів. Гарної зими, Джеку. Радий був


допомогти.

— Ще раз спасибі, Елу. — Він повісив трубку, заплющив


очі, стоячи в задушливій кабіні, і знову побачив, як машина
збиває велосипед, як підстрибує в руках ліхтарик. У газеті

66

наступного дня з’явилася заміточка — дрібничка, що прос-


то заповнила порожнє місце, — але власника велосипеда не
назвали. Чому він стояв там уночі, назавжди залишиться для
них таємницею — і, можливо, так і мусить бути.

Він повернувся до машини й подав Денні злегка підталу


«Бебі Рут».

— Тату.


— Що, любий?

Денні повагався, дивлячись у застигле обличчя батька.

— Коли я чекав, що ти повернешся з готелю, мені при-
снився поганий сон. Пам’ятаєш? Коли я заснув?

— Угу.


Але толку не було. Тато думав про щось інше, не про
Денні. Він знову думав про Поганий Учинок.

(мені приснилося, що ти зробив мені боляче, тату)

— Що ж тобі приснилося, доко?

— Нічого, — сказав Денні, коли вони виїжджали зі сто-


янки. Він поклав мапи назад у бардачок.

— Справді?

— Ага.

Джек злегка стурбовано глянув на сина й повернувся


думками до п’єси.

6. Нічні думки

Після того як вони покохалися, її чоловік заснув поруч

неї.


Її чоловік.

Вона ледь посміхнулася в темряві. Його сім’я теплим


повільним струмком ще стікало між її злегка розведених
стегон. Посмішка вийшла і сповнена жалю, і задоволена вод-
ночас, бо поняття «її чоловік» вміщало сотню різних почут-
тів. Кожне з них окремо викликало здивування. Разом, у цій
темряві, що плине до сну, вони нагадували далекий блюз,
який звучить у майже порожньому нічному клубі — сумний,
але приємний.

Я кохаю тебе, милий, ти знаєш, одначе собі затям —

Не береш мене за дружину, та я не буду тобі собачам.

Чиє це, Біллі Голлідея? Чи автор — хтось більш прозаїч-


ний, на кшталт Пеґґі Лі? Яка різниця. Сумна сентиментальна
мелодія м’яко лунала в голові у Венді, немов за півгодини
до закриття грав старий музичний автомат — наприклад,
«Вулітцер».

Зараз, поринаючи в сон, вона задумалася, у скількох


ліжках їй доводилося спати із чоловіком, що лежить поруч.
Вони познайомилися в коледжі й спершу кохалися в нього на
квартирі... тоді не минуло ще й трьох місяців, відколи мати,
вигнавши її з дому, веліла ніколи там не показуватися й дода-
ла, що якщо Венді збирається кудись виїхати, то може їхати
до свого татуся, бо саме через неї вони й розлучилися. Було
це в сімдесятому році. Уже так давно? Через семестр вони із
Джеком з’їхалися, знайшли роботу на літо і, коли почався
випускний курс, винайняли квартиру Найвиразніше вона
пам’ятала велике двоспальне продавлене ліжко. Коли вони
кохалися, іржава металева сітка вела лік рухів. Тієї осені
їй нарешті вдалося вирватися від матері. Джек допоміг їй.

68

«Вона й далі хоче діставати тебе, — сказав Джек. — Що часті-


ше ти будеш їй телефонувати, що частіше будеш приповзати
назад, випрошуючи пробачення, то більше в неї можливості
докоряти тобі батьком. їй це на користь, Венді, тому що так
можна й далі вірити, що у всьому винна ти. Але тобі це не
на користь». Того року вони говорили про це в ліжку без
кінця.

(Джек сидить на ліжку, натягнувши до пояса прости-


радло, у пальцях жевріє сигарета, він дивиться їй просто в
очі, напівглумливо, напівсердито, і каже: вона веліла тобі
ніколи там не показуватися, чи не так? Носа туди не сова-
ти, так же? Тоді чому ж вона не кладе слухавку, якщо знає,
що телефонуєш ти? Чому тільки й повторює, що зі мною не
пустить тебе й на поріг? Тому, що вважає, що я можу зіпсу-
вати їй усю музику. Вона хоче й далі капати тобі на мізки,
дитинко. Ідіотство — дозволяти їй це. Вона веліла тобі
більше ніколи туди не вертатися, то чого б не піймати її на
слові? Забудь про це. Зрештою Венді й сама почала дивитися
на ситуацію так само.)

Джекові належала ідея на якийсь час розстатися — «щоб


зрозуміти, яка перспектива наших стосунків», — сказав
він. Венді боялася, що він зацікавився кимось іще. Пізніше
з’ясувалося, що це не так. Навесні вони знову були разом, і
Джек запитав, чи не хоче вона побачитися з батьком. Вона
сіпнулася, як від удару хлиста.

Як ти довідався?

Тінь знає все.

Ти що, шпигував за мною?

69

І його нетерплячий смішок, від якого Венді завжди ро-


билося ніяково, начебто їй вісім років і причини її вчинків
Джекові зрозумілі краще, ніж їй самій.

Тобі потрібен був час, Венді.

Для чого ?

По-моєму... Щоб зрозуміти, за кого із двох ти хочеш


вийти.

Джеку, що ти верзеш?

Схоже, роблю тобі пропозицію.

Весілля. Батько там був, а мати — ні. Вона збагнула, що із


Джеком може пережити й це. Потім з’явився Денні, її милий
синок.

Той рік був найкращим, і в ліжку теж так добре ніколи


не бувало. Після народження Денні Джек знайшов їй робо-
ту — друкувати на машинці для півдюжини співробітників
відділу англійської мови: перевірочні питання, екзаменацій-
ні білети, розклад уроків, робочі записи, списки. Нарешті
одному з них вона передрукувала роман — роман, який, на
вкрай нешанобливу й дуже особисту радість Джека, так і не
опублікували. За роботу платили сорок доларів на тиждень,
а потім, за ті два місяці, що вона передруковувала невда-
лий роман, плата злетіла до шістдесяти. Вони купили свою
першу машину, п’ятирічний «б’юїк» із дитячим сидінням
посередині. Розторопне, тямуще, легке на підйом молоде
подружжя. Через Денні між Венді й матір’ю настало виму-
шене перемир’я — напружене, не надто й веселе, але все ж
перемир’я. Коли вона возила Денні до матері, Джека із собою
не брала. І не розповідала йому, що матір, суплячись, щораз
переповивала Денні заново й завжди вміла знайти в нього

70

на попці або в промежині перше свідчення обвинувачен-


ня — цятку висипки. Мати ніколи нічого не говорила пря-
мо, і все-таки до Венді дійшло: перемир’я вже обійшлося їй
відчуттям, що вона, Венді, погана мати, і, можливо, цю ціну
їй доведеться платити все життя. Мати завжди знаходила,
чим її дістати.

Удень Венді сиділа вдома, господарювала, годувала Денні


з пляшечки в сонячній кухні чотирикімнатної квартири на
третьому поверсі, слухаючи платівки на портативному сте-
реопрогравачі, що працював від батарейок, — його вона
купила ще студенткою. Джек приходив додому о третій (або

0 другій, якщо вважав, що останній урок можна скоротити),

1 поки Денні спав, вів її в спальню — і страхи щодо того, що
вона погана мати, стиралися.

Вечорами, поки Венді друкувала, Джек писав і займався


своїми завданнями. У ті дні, бувало, з’явившись зі спальні,
де стояла машинка, вона заставала обох сплячими на дивані
в кабінеті — Денні, засунувши великий палець у рот, за-
тишно лежав на грудях роздягненого до трусів Джека. Вона
переносила Денні в ліжечко, прочитувала, що Джек напи-
сав за вечір, і лише потім будила його, щоб він перейшов у
спальню.

Найкращий рік, найкраще ліжко.

Буде й на нашій вулиці свято...

У ті дні Джек ще міг упоратися зі своїм потягом до спирт-


ного. У суботу ввечері забігала компанія друзів-студентів,
з’являвся ящик пива, починалися суперечки, у яких Венді
майже не брала участі — адже вона займалася соціологією, а
Джек — літературою. Сперечалися щодо того, літературним

71

чи історичним здобутком уважати щоденники Пепіса, обго-


ворювали поезію Чарльза Олсона, іноді читали фрагменти
ще не закінчених робіт. Сперечалися на сотні тем. Ні, на ти-
сячі. Необхідності брати участь вона не відчувала — досить
було примоститися в кріслі-гойдалці поряд із Джеком, що
сидів на підлозі по-турецьки, тримаючи в одній руці пиво, а
іншою ніжно обхопивши її ікру або щиколотку.

У Нью-Гемпширському університеті тривало затяте зма-


гання, а Джек мав і додатковий тягар — він писав. Щовечора
він витрачав на це не менше години. Це було його рутиною.
А суботні посиденьки — необхідним лікуванням. Там Джек
випускав із себе щось, що інакше могло б розбухати доти,
поки він не вибухнув би.

Закінчуючи диплом, він знайшов роботу в Стовінґтоні,


найперше завдяки своїм оповіданням — на той час було
опубліковано вже чотири, одне — в «Есквайрі». Венді доволі
виразно пам'ятала той день — на те, щоб забути, трьох років
мало. Конверт вона мало не викинула, вирішивши, що це
чергова пропозиція передплати. Замість того, розкривши
конверт, вона виявила всередині листа про те, що «Есквайр»
на початку наступного року хотів би опублікувати опові-
дання Джека «Причетність до чорних дір». Вони заплатять
дев’ятсот доларів — не за публікацію, а за згоду. Майже по-
ловину того, що вона заробляла за рік, передруковуючи різні
папірці. Венді полетіла до телефону, залишивши Денні сидіти
у високому стільчику з комічно витріщеними їй услід оченя-
тами, і пицею, перемазаною гороховим пюре з яловичиною.

За сорок п'ять хвилин з університету прибув Джек,


«б’юїк» осідав під вагою семи приятелів і бочки пива. Після

72

церемоніального тосту (Венді теж долучилася, хоча зазвичай


була байдужа до пива) Джек підписав угоду, поклав у кон-
верт зі зворотною адресою й пішов укинути його в скриньку
наприкінці кварталу. Коли він повернувся, то, зупинившись
у дверях, із серйозним виглядом сказав: «Вені, віді, віці».
Пролунали вітальні крики й оплески. Коли до одинадцятої
вечора бочка спорожніла, Джек і ті двоє, що все ще були
транспортабельні, пішли по барах.

Унизу, в холі, Венді відійшла з ним убік. Ті двоє вже


вийшли й сиділи в машині, п'яними голосами розспівуючи
Нью-Гемпширський бойовий гімн. Джек, стоячи на одному
коліні, натужно порався зі шнурками мокасинів.

— Джеку, — сказала вона. — Не треба. Ти навіть шнурки


зав’язати не можеш, то що вже казати про машину.

Він піднявся й спокійно поклав їй руки на плечі.

— Сьогодні ввечері я місяць із неба можу дістати, якщо
захочу!

— Ні, — сказала вона. — Ні, ні за які оповідання в «Еск-


вайрі» на світі!

— Повернуся не пізно.

Але повернувся він аж о четвертій ранку; спотикаючись і
бурмочучи, піднявся по сходах і, ввалившись у кімнату, роз-
будив Денні. Спробувавши заспокоїти маля, упустив його на
підлогу. Венді вилетіла як божевільна, найперше подумавши
про те, що скаже її матір, якщо побачить синець, а вже потім
про все інше, — Господи, допоможи, Господи, допоможи нам
обом, — і, підхопивши Денні, сіла з ним у крісло-гойдалку,
заколисала. Майже всі п’ять годин, доки Джека не було, вона
думала в основному про свою матір і її пророцтво, що із Дже-

73

ка ніколи нічого не вийде. Високі ідей сказала мати. Аякже.


У благодійних комітетах повно кретинів з високими ідеями.
Чи доводило оповідання в «Есквайрі» правоту матері, чи
навпаки? Вінніфред, ти неправильно тримаєш дитину. Дай
її мені. А чоловіка вона тримає правильно? Інакше навіщо
йому йти зі своєю радістю з дому? Венді обійняв безпоміч-
ний жах, і їй навіть не спало на гадку, що Джек пішов із
причин, які не мають до неї жодного стосунку

— Поздоровляю, — сказала вона, заколисуючи Денні.


Той знову майже заснув. — Може, через тебе в малого струс
мозку.

— Просто шишка. — У похмурому тоні чулося бажання


впевнити її, що він розкаюється: маленький хлопчик. На
мить Венді відчула ненависть.

— Можливо, — непроникно сказала вона. — А може, й


ні. — Вона стільки разів чула, як точнісінько таким же тоном
мати розмовляла з її батьком, який утік, — і їй стало не по
собі, вона злякалася.

— Яблучко від яблуні... — пробурмотів Джек.

— Іди спати! — крикнула вона, страх вирвався назовні,
перетворившись на гнів. — Іди спати, ти п’яний!

— Ти мені не вказуй, що робити.

— Джеку... будь ласка, нам не варто... — Слів не було.

— Не вказуй мені, що мені робити, — зловісно повторив


він і пішов у спальню. Венді залишилася в кріслі, Денні знову
спав. За п’ять хвилин у вітальню поплив храп Джека. Це була
перша ніч, яку вона провела на дивані.

Тепер вона, засинаючи, неспокійно ворочалася в постелі.


Звільнені сном від стрункого плину думки попливли, ми-

74

наючи перший рік життя в Стовінґтоні й справи, що йшли


все гірше, аж доки геть розладналися, коли чоловік зламав
Денні руку, — і пригадався той ранок, коли вони снідали на
самоті.

Денні у дворі грався з вантажівками на купі піску, рука


все ще була в гіпсі. Джек сидів за столом блідий, посірілий,
у пальцях тремтіла сигарета. Венді зважилася попросити
розлучення. Питання вона вже розглянула під сотнею різних
кутів — чесно кажучи, міркувати на цю тему вона почала
за півроку до зламаної руки. Вона переконувала себе, що
якби не Денні, прийняла б рішення вже давно — але й це
не обов’язково було правдою. Довгими ночами, коли Джека
не було вдома, вона марила, і завжди їй бачилося обличчя
матері, а ще власне весілля.

(«Хто віддає цю жінку?» Батько стояв у кращому костю-


мі — не бозна-якому, звичайно, він працював комівояжером,
розвозив партії консервованих товарів, і вже тоді починав
розорятися, — втомлене обличчя здавалося таким старим,
таким блідим: «Я віддаю».)

Навіть після нещасного випадку — якщо це можна було


назвати нещасним випадком — Венді була не в змозі поди-
витися правді в очі, визнати, що заміжжя виявилося з вадою.
Вона чекала, мовчки сподіваючись, що станеться диво і Джек
усвідомить те. Що відбувається не лише з ним, але й з нею.
Але він і не думав пригальмувати. Чарочка перед тим, як піти
в академію, дві чи три склянки пива за ленчем у «Стовінґ-
тон-гаузі». Три чи чотири келихи мартіні за обідом. П’ять
чи шість, коли Джек перевіряв роботи й виставляв оцінки.
У вихідні дні бувало гірше. У ті вечори, що він проводив

75

поза домом з Елом Шоклі — ще гірше. Вона й уявити собі


не могла, що фізично здоровій людині/життя може заподію-
вати такий біль. Біль вона відчувала постійно. Наскільки
в цьому була винна вона сама? Це питання мучило Венді.
Вона почувала себе своєю матір'ю. Батьком. Іноді, коли Венді
почувала себе самою собою, вона дивувалася, що з ними від-
бувається. Вона не сумнівалася, що мати візьме її в дім, а за
рік, протягом якого Венді буде спостерігати, як Денні заново
переповивають, готують йому нову їжу або заново годують,
протягом якого вона буде приходити додому й виявляти, що
в нього інша одежа або підстрижене волосся, а книжки, які
мати вважала невідповідними, викинуті на забите мотлохом
горище... за півроку такого життя в неї станеться нервовий
зрив. А мати заспокійливо поплеще її по руці й скаже: Хоч
ти й не винувата, винити більше нема кого. Коли ти стала
між батьком і мною, ти показала свою натуру. Ти завжди
була впертою.

Мій батько, батько Денні. Мій, його.

(Хто віддає цю жінку? Я віддаю. Він помер від серцевого
нападу за півроку.)

Тієї ночі вона майже до приходу Джека, до ранку, проле-


жала без сну, думаючи, приймаючи рішення.

Розлучення необхідне, сказала вона собі. Мати й батько


тут ні до чого. Так само як почуття провини Венді щодо їх-
нього шлюбу й відчуття власної неадекватності. Якщо вона
воліла хоч щось урятувати після свого раннього подорослі-
шання, то заради Денні, заради неї самої розлучення було
необхідне. Напис на стіні був жорстокий, але виразний. Її
чоловік — пияк. Тепер, коли він так п'є і йому так зле пи-

76

шеться, він не в змозі контролювати свій кепський характер.


Випадково чи не випадково, але він зламав Денні руку. Він
ось-ось втратить роботу, якщо не цього року, то наступно-
го. Венді вже помітила звернені до неї співчуваючі погляди
дружин інших викладачів. Вона сказала собі, що, поки могла,
трималася за це чортзна-що — своє сімейне життя. Тепер
із цим доведеться закінчувати. У Джека залишиться повне
право заходити в гості, а його підтримка потрібна буде Венді,
лише поки вона що-небудь не підшукає й сама не стане на
ноги. А це доведеться зробити дуже швидко, оскільки хто
знає, як довго Джек могтиме виплачувати аліменти. Вона
постарається зробити розлучення якомога менш болісним.
Але покінчити з цим треба.

Міркуючи так, Венді провалилася в неглибокий сон, що


не дає відпочинку, її переслідували видіння матері й батька.
Та ти просто розвалюєш сім'ю, ото й усе, — сказала мати.
Хто віддає цю жінку? — спитав священик. Я віддаю, — від-
повів батько. Але коли настав яскравий сонячний ранок,
вона почувала те ж саме. Вона стояла спиною до Джека,
зануривши долоні в теплу раковину з посудом, і почала з
неприємного.

— Хочу поговорити з тобою про те, що може виявитися


кращим для нас із Денні. Може, і для тебе теж. Напевно, нам
треба було поговорити про це раніше.

І тут він сказав дивну річ. Вона очікувала гніву, очікувала,


що збудить у ньому жорстокість, почує обвинувачення. Вона
чекала божевільного ривка до бару. Тільки не цієї м’якої,
майже невиразної відповіді — це було так на нього не схо-
же. Немов Джек, з яким вона прожила шість років, минулої

77

ночі не повернувся, а його місце зайняв якийсь нетутешній


двійник, якого вона й не знала і якому навряд чи змогла б
коли-небудь довіряти повністю.

— Зробиш для мене дещо? Одну послугу?

— Яку? — Довелося докласти зусиль, щоб голос не
тремтів.

— Поговорімо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде


бажання.

І вона погодилася. Вони тоді так і не поговорили. Весь


той тиждень він більше, ніж зазвичай, бачився з Елом Шоклі,
але повертався додому рано й спиртним від нього не пахло.
Венді казала собі, що відчуває запах перегару, але знала, що
це не так. Минув ще тиждень. І ще.

Питання про розлучення без голосування повернулося


на перегляд.

Що відбулося? Вона не переставала дивуватися і, як і


раніше, не мала про це ані найменшого уявлення. Ця тема
була для них табу. Джек нагадував людину, що заглянула
за ріг і зненацька побачила там монстра, який чекає на неї,
припавши до землі серед висохлих скелетів колишніх жертв,
готується стрибнути. У барі, як і раніше, було спиртне, але
він до нього не торкався. Венді тисячу разів вирішувала
викинути пляшки, але зрештою завжди відмовлялася від
цієї думки, немов цей учинок порушив би якісь незрозумілі
чари.

Та ще доводилося зважати на Денні.

Якщо вона відчувала, що чоловіка зовсім не знає, то перед
сином мала побожний страх — побожний страх у букваль-
ному розумінні, якийсь невизначений забобонний жах.

78

У легкій дрімоті Венді уявилася мить його появи на світ.


Вона знову лежала на родильному столі, обливаючись потом,
волосся злиплося пасмами, ноги при потугах виверталися
назовні,

(міні-кайф від наркозу, який їй давали маленькими пор-


ціями. Якось вона пробурмотіла, що відчувала себе немов у
рекламі групового зґвалтування, а акушерка — стріляний
горобець, яка прийняла стільки пологів, що цими дітьми
можна заселити університет, — вирішила, що це страшенно
смішно)

лікар стояв між ногами, акушерка — збоку, вона готувала


інструменти й наспівувала собі під ніс. Через усе менші ін-
тервали повторювався гострий біль, наче у Венді встромля-
ли осколки скла, кілька разів, як не соромно їй було, вона
скрикнула.

Потім лікар доволі суворо повідомив її, що вона повинна


ТУЖИТИСЯ, і вона натужилася, а потім відчула, як із неї
щось витягають. Відчуття було виразним, певним, їй ніколи
не забути його — щось витягни. А потім лікар підняв її сина
за ніжки (побачивши малюсінький член, Венді відразу зро-
зуміла: хлопчик), але коли лікар узявся за наркозну маску,
вона помітила дещо ще — таке страшне, що знайшла в собі
сили закричати, хоча гадала, що вже викричалася до кінця.

У нього немає обличчя!

Але обличчя, звичайно ж, було, миле личко її Денні, а
оболонка плоду, що огорнула його при народженні, тепер
лежала в маленькій посудині — Венді зберігала її, трохи
соромлячись цього. Вона не вірила давнім прикметам, але
однаково зберегла «сорочку». Жіночі балачки Венді не схва-

79

лювала, але хлопчик із самого початку був незвичайним.


Вона не вірила в шосте чуття, але...

Тато потрапив в аварію? Мені наснилося, що тато по-


трапив в аварію.

Щось змінило Джека. Венді не вірила, що справа лише в її


готовності розлучитися. Тоді, під ранок, поки вона неспокій-
но спала, щось сталося. Ел Шоклі сказав, що не сталося ні-
чого, зовсім нічого, але відвів очі, а якщо вірити шкільним
пліткам, Ел теж кинув пити.

Тато потрапив в аварію.

Випадкове зіткнення з долею, можливо, звісно, нічого
більш певного. Газети, які вийшли на ранок і наступного
дня, вона прочитала уважніше, ніж зазвичай, але не знайшла
нічого, що можна було б пов’язати із Джеком. Борони Боже,
вона вишукувала аварію з наїздом, скандал у барі, що закін-
чився серйозними ушкодженнями чи... хтозна? І кому це
треба знати? Але поліція так і не з’явилася — ні щоб задати
питання, ні з ордером на взяття зіскрібків фарби з бампера
«фольксваґена». Нічого. Ось лише чоловік повністю змінив-
ся, а син, прокинувшись, сонним голосом запитав:

Тато потрапив в аварію? Мені наснилося...

Вона не зізнавалася собі, наскільки Денні вплинув на те,
що вона залишилася з Джеком, але зараз, у легкій дрімоті,
можна було визнати: із самого початку Денні був хлопчиком
Джека. Так само як теж майже із самого початку вона була
татовою донею. Вона не могла пригадати жодного випадку,
щоб Денні виплюнув молоко з пляшечки Джекові на сороч-
ку. Джек міг нагодувати його після того, як вона з відразою

80

здавалася — навіть коли в Денні різалися зубки і йому було


боляче жувати. Коли в Денні болів живіт, їй доводилося цілу
годину заколисувати його, щоб він почав заспокоюватись,
а Джек просто брав Денні на руки, кілька разів проходив
із ним по кімнаті — і той засинав у тата на плечі, надійно
засунувши до рота великий палець.

Йому не було неприємно міняти пелюшки — навіть у тих



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка