І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка6/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

випадках, які він називав «спецдоставкою». Він просиджу-
вав разом із Денні годинами, підкидаючи його на колінах,
граючись пальчиками, корчачи йому пички, а Денні сми-
кав його за носа й реготав. Джек виводив закономірності
й безпомилково користувався ними, приймаючи на себе
будь-які наслідки. Навіть коли їхній син був ще грудним,
він брав Денні з собою в машину, їдучи по газету, пляшку
молока або по цвяхи в будівельну крамницю. Коли Денні
було всього півроку, Джек взяв його на футбольний матч
Стовінґтон—Кін, і малий усю гру непорушно просидів у тата
на колінах, загорнений у ковдрочку, затиснувши в пухкому
кулачку маленький стовінґтонский прапорець.

Він любив маму, але він був татів синочок.

Так хіба вона сама не почувала раз за разом, як син без
слів цротивиться навіть думці про розлучення? Вона думала
про це в кухні, перевертаючи думку в голові так само, як
перевертала картоплю для вечері, підставляючи під лезо
овочерізки. А обернувшись, бачила, що Денні, який сидить
по-турецьки на кухонному стільці, дивиться на неї водночас
перелякано і звинувачуюче. Коли вони гуляли в парку, він
раптом хапав її за обидві руки й говорив — майже вимагав:

81

«Ти мене любиш? Ти тата любиш?» І зніяковівши, Венді ки-


вала або казала: «Звичайно, любий». Він мчав до качиного
ставка так, що перелякані качки в паніці перед маленьким
зарядом його лютості, плескаючи крильми, із крекотом пе-
релітали на інший берег. Венді, дивуючись, пильно дивилася
йому вслід.

Бували навіть часи, коли здавалося, що рішучість Венді


принаймні обговорити із Джеком стан справ розсіялася не
через її слабкість, а з волі сина.

Я не вірю в такі речі.

Але уві сні вона вірила в них. У сні, поки сім'я її чоловіка
висихало на стегнах, Венді почувала, що всі вони гуртуються
усе міцніше, і якщо цю їхню триєдність буде зруйновано, то
не зсередини, а ззовні.

Вірила вона здебільшого в те, що концентрувалося нав-


коло її любові до Джека. Вона ніколи не переставала любити
його, може за винятком того похмурого періоду, що настав
одразу після «нещасного випадку» з Денні. І сина вона лю-
била. Та найдужче любила їх обох разом — чи гуляли вони,
чи їхали, чи просто застигали, сівши грати в «стару діву»,
насторожено схиливши голови — Джек велику й Денні ма-
леньку — до віял карт, чи ділилися кока-колою, чи розгля-
дали комікси. Венді дуже подобалося, що вони в неї є, і вона
сподівалася, що Господь милостивий і та робота доглядача
готелю, на яку Джека влаштував Ел Шоклі, стане початком
повернення кращих часів.

Ось підніметься вітер, дитинко,

І сум розвіє увесь...

82

Повернулася мелодія — тиха, солодка, приємна, затри-


малася, проводжаючи Венді в глибокий сон, де припиняли
існування всі думки, а обличчя, проявні в нічних видіннях,
зникали, не запам’ятавшись.

7. В іншій спальні

Денні прокинувся. У вухах ще стояв голосний стукіт,
а п’яний, лютий, роздратований голос вигукував: Вийди-
но сюди, отримай, що заслужив! Я знайду тебе! Я знайду
тебе!!!

Але тепер виявилося, що це стукає його розшаленіле


серце, а єдиним голосом серед ночі було далеке виття полі-
цейської сирени.

Він непорушно лежав у ліжку, дивлячись у стелю спальні,


де ворушилися під вітром тіні листя. Звиваючись, вони по-
двоювалися, утворюючи силуети, схожі на дикий виноград і
ліани, на джунглі; силуети, що нагадують візерунки товстого
килима. Денні був у піжамі «Доктор Дентон», але між піжам-
ною курточкою й шкірою наросла щільна сорочка поту.

— Тоні? — прошептав він. — Ти тут?

Відповіді не було.

Він вислизнув з ліжка, тихенько подибав через кімнату


до вікна й виглянув на Арапаго-стріт, у цю пору застиглу й
тиху. Була друга ночі. Надворі нікого не було — лише пус-
тельні тротуари, на яких горбками лежало опале листя, та
ще припарковані авта і довгошиїй ліхтар на розі, навпроти

83

бензоколонки Кліффа Брайса. Ковпачок на верхівці й своєю


непорушністю ліхтар скидався на чудовисько з фантастич-
ного шоу

Він оглянув усю вулицю, напружуючи очі, щоб помітити


невиразний, манливий силует Тоні, але ніде нікого не ви-
явилося.

У кронах дерев зітхав вітер, а по пустельних тротуарах і


навколо коліс залишених на ніч автомобілів шелестіло опале
листя. Звук був дуже тихий, сумовитий, і хлопчик подумав,
що, можливо, він — єдиний у Боулдері настільки вирвався
зі сну, щоб чути його. Принаймні, єдина людина. Неможли-
во було довідатися, що ще може виявитися там, серед ночі;
що може скрадатися в тіні, голодне, роздивлятися й нюхати
вітер.

Я знайду тебе! Я знайду тебе!

— Тоні? — знову прошептав він, але без особливої надії.

Відповіддю був лише вітер, цього разу він налетів значно

різкіше, обсипавши листям похилий дах під вікном Денні.
Кілька листочків, що зісковзнули у водостічний жолоб, за-
вмерли там, як утомлені танцюристи.

— Денні... Денні...

Зачувши знайомий голос, він здригнувся й, витягаючи
шию, висунувся з вікна, чіпляючись маленькими руками за
підвіконня. Голос Тоні пролунав серед ночі, і ніч тихо, таємно
ожила, шерехи не припинилися навіть тоді, коли вітер знову
влігся, листя завмерло, а тіні перестали ворушитися. Він
подумав, що біля автобусної зупинки за декілька будинків
від свого помітив шматочок темнішої тіні, але було важко
сказати, правда це чи йому привиділося.

84

— Не їдь, Денні...



Потім знову налетів вітер, змусивши його прищулитися,
і тінь зникла з автобусної зупинки — якщо вона взагалі була
там. Він постояв біля вікна ще (хвилину? годину?) якийсь
час, але більше нічого не дочекався. Нарешті знову ліг у ліж-
ко, натягнув ковдру до підборіддя й почав спостерігати за
тим, як тіні, що їх відкидало хиже світло вуличного ліхтаря,
перетворюються на джунглі, звиваються, повні м'ясоїдних
рослин, які мали тільки одне бажання: оповитися довкола
нього, висмоктати з нього життя й потягти униз, у пітьму,
де червоним палало одне-едине слово:

ТРЕМС.


ЧАСТИНА ДРУГА
ДЕНЬ ЗАКРИТТЯ

8. «Оверлук»

Мама хвилювалася.

Вона боялася, що «жук» не здолає всі ці гірські підйоми й


спуски і вони застрягнуть де-небудь на узбіччі, а тим часом
ще хтось мчатиме по шосе й зіткнеться з ними. Але Денні
був налаштований більш оптимістично: якщо тато вважає,
що «жук» упорається з цією останньою поїздкою, отже, так
напевно й буде.

— Ми вже майже приїхали, — сказав Джек.

Венді легенько пригладила волосся на скронях.

— Дякувати Богу.

Вона сиділа праворуч; а на колінах, титулкою вниз, лежа-
ла розкрита книжка Вікторії Голт у м'якій палітурці. Венді
була в синій сукні — як вважав Денні, найкращій. У сукні
був матроський комірець, і Венді в ньому мала зовсім юний
вигляд — справжнісіньке тобі дівчисько, що закінчує коледж.
Тато раз по раз клав руку їй на ногу, значно вище коліна,
а вона, безупинно сміючись, скидала її зі словами: «Мухо,
киш».

86

На Денні гори справили враження. Одного разу тато брав


його з собою в гори неподалік від Боулдера, вони звалися
Флетайронські, але ці були значно вищі, вершини красиво
припорошив сніг, і тато сказав, що таке тут буває часто,
практично весь рік.

А потім вони в’їхали власне в гори — не в яке-небудь


передгір’я. Куди не глянь, навколо піднімалися стрімкі скелі,
такі високі, що навіть витягаючи у віконце шию, побачити
їхні вершини навряд чи можна було. Коли вони виїжджали
з Боулдера, було близько вісімдесяти ступнів. Зараз, одразу
після полудня, тутешнє повітря здавалося прохолодним,
свіжим і підбадьорливим, як буває у Вермонті в листопаді,
й тато увімкнув грубку... працювала вона, щоправда, не так
і добре. Вони проїхали кілька табличок з написом: «ЗОНА
КАМЕНЕПАДУ» (мама прочитувала йому кожну), і хоча
Денні стривожено чекав, що який-небудь камінь упаде, ні-
чого не впало. Принаймні досі.

Півгодини тому вони проїхали інший покажчик — про


нього тато сказав, що це дуже важливо. Там було написано:
«В’ЇЗД НА САЙДВІНДЕРСЬКУ ДОРОГУ», і тато розповів,
що взимку снігоочисники добираються тільки сюди. Далі
дорога стає занадто крутою. На зиму її закривають — від
маленького містечка Сайдвіндер (саме перед тим, як діста-
тися до цього покажчика, вони проїхали через нього) аж до
Бакленда, штат Юта.

Зараз вони проїжджали повз інший покажчик.

— Ма, а це що?

87

— Там написано: «МАШИНАМ, ЩО ЇДУТЬ ПОВІЛЬНО,


ТРИМАТИСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». Це про нас.

— «Жук» упорається, — сказав Денні.

— Дай Боже! — сказала мама й схрестила пальці. Денні
подивився вниз, на її сандалії з відкритими носаками, і по-
бачив, що пальці ніг вона теж схрестила. Він гмикнув. Вона
посміхнулася у відповідь, але зін знав, що мама й далі хви-
люється.

Дорога вела вгору, виток за витком, один S-подібний по-


ворот змінювався іншим, і Джек перемкнув швидкість із
четвертої на третю, а потім на другу. «Жук» запротестував,
важко пихкаючи, а Венді вп’ялася на стрілку спідометра, що
впала із сорока до тридцяти миль на годину, а потім — до
двадцяти й там неохоче зависла.

— Бензонасос... — несміло почала вона.

— Насос витримає ще три милі, — коротко повідомив
Джек.

Кам’яна стіна праворуч від них зникла, відкрилася вузька


пройма долини. Темно-зелена від звичайних для Скелястих
гір сосон і ялин, вона немовби сходила в безкінечність. Сосни
змінилися сірими скелями, вони обривалися внизу на сотні
футів, і лише там згладжувалися. Венді побачила водоспад
на одній зі скель; раннє пообіднє сонце блищало в ньому, як
піймана в блакитну сіть золота рибка. Гори були прекрасні,
але суворі. Венді подумала, що вони рідко прощають помил-
ки. Погане передчуття — передчуття нещастя — скувало їй
горло. Далі на захід, у Сьєрра-Неваді, якось сніжні замети

88

відрізали від світу групу Доннера1. Щоб вижити, вони їли


одне одного. Гори рідко прощають помилки.

Енергійним ривком видавивши зчеплення, Джек пере-


мкнув швидкість на першу, й вони заледве полізли нагору,
мотор «жука» надсадно вив.

— Знаєш, — сказала вона, — по-моєму, відтоді як ми


проїхали Сайдвіндер, нам зустрілося хіба п’ятірко машин.
У тому числі — лімузин із готелю.

Джек кивнув.

— їде в Степлтонський аеропорт, у Денвер. Ватсон каже,
що навколо готелю подекуди вже з’явився іній, а назавтра
обіцяли ще більше снігу. Кожен, хто їде зараз по горах, воліє
про всяк випадок триматися однієї з головних доріг. Хоч би
клятий Уллман ще був на місці. Гадаю, буде.

— Ти впевнений, що комори там повні м’яса? — запитала


Венді, подумавши про Доннера.

— Він сказав — так. Він хотів, щоб Геллоран показав тобі,


де там що. Геллоран — це кухар.

— Ох, — тихо мовила вона, дивлячись на спідометр.


Стрілка впала з п’ятнадцяти миль на годину до десяти.

— Он вершина, — сказав Джек, показуючи на три сотні


ярдів уперед. — Там мальовничий поворот, і «Оверлук» вид-
но. Я хочу з’їхати з дороги, дати «жукові» перепочинок. —
Він витягнув шию, оглядаючись через плече на Денні, що

1 Мається на увазі група з 87 переселенців із Іллінойсу на чолі з Дж. Донне-
ром, що опинилася зимою 1846/47 року у сніговій пастці в горах Сьєрра-Неваді
на півночі Каліфорнії. Коли в них закінчилися припаси і 40 осіб, із них 39 дітей,
померли з голоду, то решта стали канібалами.

89

сидів на купі ковдр. — Як ти гадаєш, доко? Може, побачимо


оленя. Або карибу.

— Звісно, тату.

«Фольксваґен» старанно вибирався все вище й вище.
Стрілка спідометра впала мало не до п'яти миль на годину й
зупинилася, коли Джек, з’їхавши з дороги,

(«Мамо, що там написано?» — «МАЛЬОВНИЧИЙ ПО-


ВОРОТ», — покірно прочитала Венді.)

натиснув на ручне гальмо й дозволив «фольксваґену»


прокотитися за інерцією.

— Ходімо, — сказав він і виліз із машини.

І вони всі разом пішли до шлагбаума.

— Ось, — сказав Джек і показав угору й ліворуч.

Венді раптом відкрила для себе, що є істина в кліше: у

неї справді перехопило дух. Якийсь час вона взагалі була не


в змозі дихати, вражена краєвидом. Навпроти — хтозна, як
далеко? — у небо здіймалась гора, ще вища від цієї, зазубре-
на верхівка здавалася силуетом, над яким сяяв німб сонця,
що вже почало свій шлях до заходу. Унизу під ними лежала
вся долина; схили, по яких вони видиралися в «жуку, що
вибивається з сил», обривалися вниз із такою запаморочли-
вою раптовістю, що Венді зрозуміла — якщо занадто довго
дивитися туди, занудить, і її навіть може вирвати. У чистому,
ясному повітрі уява, вирвавшись із шор розуму, повністю
ожила, і дивитися означало безпомічно спостерігати, як по-
ринаєш усе нижче, нижче, нижче; як, крутячись повільною
каруселлю, міняються місцями схили й небо, як мов ледача
повітряна кулька з твого рота пливе крик, а сукня тріпоче
на вітрі...

90

Венді відірвала погляд від схилу, майже змусивши себе до


цього, і простежила за пальцем Джека. їй вдалося розгледіти
шосе, що притулилося до цього соборного шпилю з одно-
го боку, настільки круте, що ніби повертало назад на себе,
але незмінно спрямоване на північний захід, піднімаючись
уже під менш стрімким кутом. Ще далі Венді побачила, як
сосни, що похмуро притулилися до схилу, немов увіткнуті
просто в нього, поступаються місцем просторому зеленому
квадратові газону, посеред якого стояв готель «Оверлук».
Побачивши його, вона знову набула голосу й подиху

— Джеку, це чудово!

— Так, — відповів він. — Уллман каже, що, на його думку,
це — найкраще місце в Америці, іншого такого немає. На
Уллмана мені, взагалі ж, начхати, але, можливо, так воно і
є... Денні! Денні, тобі зле?

Венді оглянулася на малого, і раптовий страх за нього стер


все інше, яким би дивовижним воно не було. Вона стрілою
кинулася до дитини. Тримаючись за огорожу, Денні дивився
вгору, на готель, і обличчя в нього було нездорового сірого
кольору. Очі порожні, як у людини, що ось-ось зомліє.

Вона опустилася поруч на коліна, поклавши йому руки


на плечі, щоб підбадьорити й заспокоїти.

— Денні, що...

Поруч став Джек.

— З тобою все о’кей, доко? — Він коротко струснув Денні,


й погляд хлопчика прояснився.

— Так, тату. Усе чудово.

— Що це було, Денні? — запитала Венді. — У тебе закру-
тилася голова, любий?

91

— Ні, просто... просто задумався. Вибач. Я не хотів вас


лякати. — Він глянув на батьків, що стояли поруч на колінах,
і слабко, схвильовано посміхнувся. — Може, це від сонця.
Мені сонце потрапило в очі.

— Зараз приїдемо в готель і дамо тобі ковточок води, —


сказав тато.

— Добре.


Але й у «жуку», який по більш пологому схилу рухався
вперед і вгору значно впевненіше, Денні, сидячи між ними,
усе поглядав уперед на дорогу, іноді дозволяючи собі сковз-
нути оком по готелю «Оверлук», що виблискував на сон-
ці безліччю вікон, які зорили на захід із масивної споруди.
У сніжному бурані йому привидівся саме цей будинок, тем-
ний, сповнений глухого стукоту, і якась жахлива, огидна,
але знайома фігура розшукувала його в довгих коридорах,
вистелених килимоджунглями. Саме щодо цього місця його
застерігав Тоні. Тут. Отут. Чим би це Тремс не було — воно
жило тут.

9. Виписка

Одразу за високими, старомодними парадними двери-
ма їх чекав Уллман. Потиснувши руку Джеку, він холодно
кивнув Венді, можливо, завваживши, як повернулися го-
лови, коли вона пройшла у вестибюль: розсипане по плечах
золотаве волосся, проста сукня в матроському стилі. Поділ
скромно завмер на два сантиметри вище колін, але й цього
спостерігачеві було досить, щоб зрозуміти — ноги гарні.

92

Здається, лише Денні Уллман сприйняв по-справжньому


тепло, але з таким Венді стикалася й раніше. Схоже, Денні
відповідав уявленням про дітей тих людей, які зазвичай до-
тримувалися щодо них такої ж думки, як і В. С. Філд1. Злегка
нахилившись, він простягнув Денні руку. Малий без посміш-
ки офіційно потиснув її.

— Мій син Денні, — сказав Джек. — І моя дружина Він-


ніфред.

— Дуже приємно познайомитися з вами обома, — сказав


Уллман. — Скільки тобі років, Денні?

— П'ять, сер.

— Це ж треба, сер. — Уллман посміхнувся й глянув на
Джека. — Він добре вихований.

— Аякже, — сказав Джек.

— Місіс Торренс, — він так само злегка їй поклонився, і
на мить зніяковіла Венді подумала було, що Уллман поцілує
їй руку. Він прийняв долоню, яку вона непевно простягнула
йому, але лише для того, щоб ненадовго стиснути обома ру-
ками. Долоньки Уллмана виявилися маленькими, сухими й
гладкими, і Венді здогадалася, що він їх припудрює.

У вестибюлі кипіла робота. Віднесли майже всі старо-


модні стільці з високими спинками. Туди-сюди снували
розсильні з валізами, а біля стійки, на якій стояла масивна
латунна каса, вишикувалася черга. Наліплені на касу пере-
бивні картинки «Банк-Америкен» і «Майстер-Чедж» драту-
вали своєю несучасністю.

1 В. С. Філд (1880—1946) — популярний у першій половині XX століття
американський комедіант, відомий своєю ненавистю до дітей, собак, а також
до жінок.

93

Праворуч, біля високих двостулкових дверей, обидві по-


ловинки яких були щільно зачинені й зв’язані мотузкою,
у старомодному каміні палали березові дрова. На дивані,
присунутому мало не впритул до вогню, сиділи три черниці.
Обклавшись із усіх боків поставленими одна на одну сумка-
ми, вони перемовлялися й посміхалися, чекаючи, коли черга
на виписку зменшиться. Під поглядом Венді вони дружно
вибухнули дзвінким дівочим сміхом. Вона відчула, що і її
губ торкнулася посмішка: наймолодшій із черниць було не
менше шістдесяти.

Приглушений гул голосів на задньому плані, неголос-


не «тінь!» срібного дзвіночка каси, коли один із чергових
клерків дзвонив у нього, трохи нетерпляче «далі, будь лас-
ка!» — все це навівало яскраві теплі спогади про їхній із
Джеком медовий місяць у нью-йоркському «Бікман-Тавері».
Уперше Венді дозволила собі повірити, що, можливо, саме
цього й потребувала їхня трійця: провести разом, оддалік
від світу, цілий сезон, щось на кшталт медового місяця для
всієї родини. Вона любовно посміхнулася Денні, який чесно
витріщався довкола на геть усе. Перед ґанком зупинився ще
один лімузин, сірий, як жилет банкіра.

— Останній день сезону, — казав Уллман. —- День за-


криття. Неодмінна метушня. Я, властиво, сподівався, що ви
приїдете години до третьої, пане Торренсе.

— Хотілося дати «фольксваґену» фору на той випадок,


якщо він вирішить покапризувати, — сказав Джек. — Але
обійшлося.

— Дуже вдало, — сказав Уллман. — Я маю намір пізні-


ше влаштувати вам трьом екскурсію по нашій території, і,

94

звичайно, Дік Геллоран хоче показати пані Торренс кухню


«Оверлука». Однак...

Мало не налетівши на нього, підійшов клерк.

— Вибачте, містере Уллмане...

— Ну? Що таке?

— Місіс Брент, — ніяково сказав клерк. — Вона від-
мовляється сплатити рахунок — лише карткою «Америкен
експрес». Я пояснюю, що ми наприкінці минулого сезону
припинили приймати «Америкен експрес», але вона... — Він
перевів погляд на сімейство Торренсів, тоді знову на Уллма-
на. Той знизав плечима.

— Я цим займуся.

— Спасибі, містере Уллмане. — Клерк рушив через вес-
тибюль назад до стійки, де голосно протестувала схожа на
дредноут пані в довгій шубі й у чомусь, що нагадувало боа
з чорного пір'я.

— Я їжджу в «Оверлук» з п'ятдесят п'ятого року, — го-


ворила вона усміхненому клеркові, — і не перестала їздити
навіть після того, як мій другий чоловік помер після нападу
на вашому гидотному майданчику для роке... казала ж йому
того дня: сонце пече занадто сильно!., але ніколи... повто-
рюю: ніколи я не розплачувалася нічим, окрім карток «Аме-
рикен експрес». Повторюю...

— Вибачте, — сказав містер Уллман.

Під поглядами Торренсів він перетнув вестибюль, ша-
нобливо торкнувся ліктя місіс Брент, і коли вона обернулася,
звернувши свою промову до нього, розвів руками й кивнув.
Співчутливо вислухавши, він ще раз кивнув і щось сказав у
відповідь. Місіс Брент із торжествуючою посмішкою повер-

95

нулася до нещасного клерка за стійкою й голосно оголосила:


«Дякувати Богу, в цьому готелі є хоч один службовець, який
ще не став безнадійним філістером!»

Вона дозволила Уллманові, який ледь діставав до могут-


нього, одягненого в шубу плеча, взяти себе за руку й повести
геть — імовірно, всередину готелю, в контору

— Круто! — з посмішкою сказала Венді. — Цей піжон


грошики недарма отримує!

— Але леді йому не подобається, — одразу ж висловився


Денні. — Він просто прикидається, що вона йому подобаєть-
ся.

— Звичайно, ти правий, доко. Але лестощі — така штука,


на якій тримається увесь світ.

— А що таке лестощі?

— Лестощі, — сказала йому Венді, — це коли тато каже,
що мої нові жовті штани йому подобаються, а насправді це
не так... або коли він каже, що мені зовсім не потрібно схуд-
нути на п’ять фунтів.

— A-а. Це коли брешуть заради сміху?

— Майже так.

Увесь цей час Денні дивився на неї уважно-уважно, а


тепер сказав:

— Ма, ти гарненька. — І коли батьки, обмінявшись по-


глядом, розреготалися, зніяковіло насупився.

— Мені Уллман не надто й лестив, — сказав Джек. —


Нумо, підійдімо до вікна. По-моєму, я занадто впадаю в око,
стоячи тут посередині вестибюлю в цій куртці. Мені й на
гадку не спало, що в день закриття тут буде так людно. Схо-
же, я помилився.

96

— Ти дуже гарний, — сказала Венді, і вони знову роз-


сміялися. Венді затулила рота рукою. Денні все ще нічого не
розумів, але не біда. Вони любили одне одного. Він подумав,
що готель нагадує мамі якийсь інший будинок,

(будиночок Бік-Мена)

де вона була щаслива. Денні хотілося, щоб готель і йому
сподобався не менше, ніж мамі, він знову й знову повторю-
вав собі: те, що показує Тоні, збувається не завжди. Він буде
обережний. Тремс не застане його зненацька. Але розпові-
дати про це він не буде, поки не стане вкрай зле. Адже вони
щасливі, вони сміються й не думають ні про що погане.

— Поглянь, який чудовий вид, — сказав Джек.

— О, це чудово! Денні, поглянь-но!

Але Денні ніякої особливої пишноти не помітив. Він не


любив висоту — від неї крутилася голова. Від широкого па-
радного ґанку, що вів уздовж усього фасаду, до довгого пря-
мокутного басейну спускався чудовий підстрижений газон
(із правого боку було невелике поле для гольфу). Потойбіч
басейну на маленькому триніжку стояла табличка: «ЗАЧИ-
НЕНО». Він умів сам читати «Зачинено», а ще — «Стій»,
«Вихід», «Піца» і дещо інше.

Від басейну серед молодих сосонок, ялин і осик звивалася



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка