І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка7/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   41

посилана гравієм доріжка. Там був маленький покажчик,
незнайомий Денні: «РОКЕ». Нижче була стрілочка.

— Тату, що таке: Р-О-К-Е?

— Гра, — відгукнувся тато. — Трошки схожа на крокет,
лише грають на засипаному гравієм майданчику. Сторони
в нього, як у великого більярдного стола, а трави немає. Це
дуже давня гра, Денні. Тут у них іноді проводяться турніри.

4 “Сяйво”

— А грають крокетним молотком?

— Щось на кшталт цього, — погодився Джек. — Лише


ручка коротша і голівка двобічна. Один бік із твердої гуми,
а другий — дерев’яний.

(Виходить, маленький шматок лайна)

— Читається «роке», — казав тато. — Якщо хочеш, навчу
тебе грати.

— Можливо, — мовив Денні дивним тоненьким безбарв-


ним голоском, від якого батьки обмінялися поверх його го-
лови здивованим поглядом. — Але мені може й не сподоба-
тися.

— Ну якщо не сподобається, доко, силоміць тебе ніхто


грати не змусить. Еге ж?

— Звісно.

— Тобі подобаються он ті звірі? — запитала Венді. — Це
називається «художня стрижка дерев». — 3 іншого боку
стежки, що вела до рокеу росла жива огорожа, підстрижена
у формі різних звірів. Своїми гострими очима Денні одразу
розгледів кролика, собаку, коня, корову і ще три більші фі-
гури, схожі на левів, що граються.

— Через цих звірів дядько Ел і подумав, що робота саме


для мене, — сказав йому Джек. — Він знає, що я, коли вчив-
ся в коледжі, працював у фірмі, яка займається парковим
господарством. Це такий бізнес, коли допомагаєш людям
утримувати газони, кущі, живоплоти. Я підстригав рослин-
ність одній пані.

Венді хихикнула, затуливши рота рукою. Глянувши на


неї, Джек сказав:

98

— Гак, я підстригав їй рослинність щонайменше раз на


тиждень.

— Мухо, киш, — сказала Венді й знову хихикнула.

— Гарні в неї були живоплоти, тату? — запитав Денні, й
батьки вибухнули реготом. Венді так сміялася, що по щоках
потекли сльози й довелося діставати з сумки серветку.

— Це були не звірі, Денні, — сказав Джек, коли знову взяв


себе в руки. — Це були карткові масті. Піки, чирви, трефи,
бубни... Але огорожа, бач, розростається...

(Повзе, сказав Ватсон... ні, не огорожа, тиск у котлі. За


ним потрібно пильно глядіти, інакше прокинетеся ви всією
сімейкою на сраному місяці!)

Вони, здивовані, дивилися на нього.

— Тату? — покликав Денні.

Глянувши на них, він закліпав, немов повертаючись звід-


кись іздалеку.

— Вона розростається, Денні, і втрачає форму. Тому раз


або двічі на тиждень доводиться її підстригати, поки не ста-
не так холодно, що огорожа перестає рости до наступної
весни.

— А тут і дитячий майданчик є, — сказала Венді. — Щас-


тить тобі, малий.

Дитячий майданчик був за живоплотними скульптура-


ми. Дві гірки, велика гойдалка з дюжиною прикріплених на
різній висоті сидінь, гімнастичні снаряди, тунель із цемент-
них труб, пісочниця й будиночок — точна копія самого
«Оверлука».

— Подобається, Денні? — запитала Венді.

4*

99

— Ще б пак, — відповів він, сподіваючись, що в голосі


пролунає більше наснаги, ніж він почуває. — Тут приємно.

Дитячий майданчик був обгороджений акуратною ме-


талевою сіткою, далі виднілася широка, посилана щебенем
під'їзна дорога, що вела до готелю, а за нею — сама долина,
вся в яскраво-синьому полуденному мареві. Слова «ізоля-
ція» Денні не знав, але якби пояснив йому хто-небудь, що
це таке, він так і вхопився б за нього. Дорога, що веде назад
у Сайдвіндер і далі, у Боулдер, була далеко внизу, нагадуючи
довгу чорну змію, що вирішила трохи подрімати на сонечку.
Дорога, яка закриється на всю зиму. Від цієї думки Денні по-
чав важко дихати й буквально підстрибнув, коли тато поклав
йому руку на плече.

— Як тільки буде можна, дам тобі попити, доко. Зараз


вони трохи зайняті.

— Звичайно, тату.

Із контори з видом людини, що відстояла свою пози-
цію, вийшла місіс Брент. За кілька хвилин вона широким
кроком переможно пройшла через парадні двері, а за нею,
борючись із вісьма валізами, щодуху поспішали двоє роз-
сильних. Денні спостерігав з вікна, як, підігнавши до ґанку
довгу сріблисту машину місіс Брент, з неї виліз чоловік, який
своєю сірою формою й кепі скидався на армійського капі-
тана. Завваживши місіс Брент, він припідняв кепі й побіг
відкривати багажник.

І в одному з осяянь, які трапляються з ним час від часу,


Денні вловив закінчену думку Місіс Брент — думку, що
пливла над тим невиразним сум'яттям почуттів і барв, яке
він зазвичай відчував, коли навколо бувало багато люду.

100


(хотіла б я залізти в ці штани)

Морщачи чоло, Денні спостерігав, як розсильні ставлять


у багажник валізи. Вона доволі пронизливо дивилася на
чоловіка у формі, що наглядав за вантаженням. Навіщо їй
штани цього дядька? Хіба їй холодно навіть у довгій шубі?
А якщо їй так холодно, чому вона не надягне свої штани?
Його мама ходила в штанах майже всю зиму.

Чоловік у сірій формі закрив багажник і повернувся, щоб


допомогти місіс Брент сісти в авто. Денні не зводив з них
очей: раптом вона скаже що-небудь про штани? Але вона
тільки посміхнулася й тицьнула йому долар — на чай. За
хвилину вона вже виводила довгий сріблистий автомобіль
по під’їзній дорозі до воріт.

Денні подумав, чи не запитати в мами, навіщо місіс Брент


могли знадобитися штани шофера, але вирішив, що краще
не треба. Іноді від питань були тільки неприємності. Таке
вже з ним бувало.

Тому Денні просто втиснувся на маленький диванчик


між мамою й татом, що сиділи поруч і спостерігали, як по-
жильці виписуються біля стійки. Він радів з того, що вони
щасливі й люблять одне одного, але не міг позбутися легкої
тривоги. Він нічого не міг з нею вдіяти.

10. Геллоран

Кухар зовсім не відповідав уявленням Венді про типового
персонажа з готельної кухні. Бодай тому, що до такого типа
слід було звертатися «шеф» — про простацьке «кухар» і мови

101


бути не могло: куховаркою Венді ставала тоді, коли, покидав-
ши в себе на кухні у змазану жиром каструльку «Пірекс» всі
залишки, додавала туди вермішель. Крім того, кулінарові-
чарівникові з такого готелю, як «Оверлук», реклама якого
розміщувалася в розділі «Курорти» нью-йоркської «Санді
тайме», належало бути низеньким, кругленьким, з одутлим
(як у Пончика Піллсбері) обличчям, неодмінно прикраше-
ним тоненькими, мов намальованими олівцем, вусиками в
стилі зірок музичних кінокомедій сорокових років; йому на-
лежало бути темнооким, а також мати французький акцент
і огидний характер.

Темнооким Геллоран був — але й тільки. Він виявився


високим негром зі скромною стрижкою «афро», вже ледь
припудреною сивиною. У нього була м’яка південна вимова,
й він багато сміявся, показуючи зуби, занадто білі й рівні,
щоб бути справжніми. Напевно це був протез від Сірса й
Робака зразка 1950 року. Кілька таких протезів були в батькс
Венді, він прозвав їх «робакерами». Бувало, за вечерею бать-
ко комічно виштовхував їх із рота... тепер Венді пригадала,
що так бувало щоразу, коли мати виходила на кухню або до
телефону.

Денні глянув угору на чорного гіганта в костюмі із синь-


ого сержу1, а потім посміхнувся, коли Геллоран легко підняв
його на руки, посадив на згин ліктя й сказав: «Ти ж не зби-
раєшся просидіти тут усю зиму?»

— А таки збираюся, — сказав Денні із соромливою по-


смішкою.

1 Серж — вовняна костюмна тканина.

102


— Hi-і, ти поїдеш із мною в Сен-Піт, і навчишся готувати,
і щовечора будеш ходити на пляж і спостерігати за крабами.
Гаразд?

Денні захоплено гигикнув і похитав головою: ні. Геллоран


зсадив хлопчика на землю.

— Якщо передумаєш, — серйозно сказав Геллоран, на-


хиляючись до нього, — краще поквапся. Півгодини — і я в
машині. Ще дві з половиною години — і я вже сиджу в залі
виходу № 32, термінал Б, у Степлтонському міжнародному
аеропорту, за милю вище від Денвера, Колорадо. Ще три
години — і я винаймаю машину в аеропорту Маямі, мчу в
сонячний Сен-Піт, чекаю й не дочекаюся, коли одягну плав-
ки, і сміюся в кулачок з усіх, хто застряг у снігу. Уявляєш,
хлопчику?

— Так, сер, — посміхаючись сказав Денні.

Геллоран повернувся до Джека з Венді.

— Класний хлопчина!

— Звісно, — сказав Джек, простягаючи руку. Геллоран
потис її. — Я — Джек Торренс. Моя дружина, Вінніфред.
З Денні ви вже познайомилися.

— І це було дуже приємно. Мем, ви Вінні чи Фредді?

— Я Венді, — відгукнулася вона з посмішкою.

— О’кей. Мабуть, так краще. Ходіть сюди. Містер Уллман


хоче, щоб ви зробили обхід — отож і маєте обхід. — Він по-
хитав головою й пробурмотів собі під ніс: «Але ж і радий же
я буду побачитися з ним востаннє!»

Почав Геллоран із того, що повів по найбільшій кухні, яку


лише Венді доводилося бачити. Кухня сяяла чистотою. Усе
було відполіроване до блиску. Вона була більше, ніж просто

103


великою — що аж ставало лячно. Венді йшла поруч Гелло-
рана, а тим часом Джек, опинившись не в своїй стихії, трохи
відстав разом із Денні. Довга дошка біля мийки з чотирма ра-
ковинами була завішана різноманітними різальними інстру-
ментами — від овочерізок до великих дворучних різницьких
ножів. Дошка для різання хліба була не меншою за кухонний
стіл в їхній боулдерській квартирі. Одну зі стін — усю, від
підлоги до стелі, — вкривав уражаючий набір сковорідок і
каструль із нержавіючої сталі,

— По-моєму, щоразу, коли я зайду сюди, мені доведеться


залишати доріжку із хлібних крихт, — сказала Венді.

— Не дозволяйте їй залякати себе, — відгукнувся Гелло-


ран. — Вона, звичайно, не маленька, але все ж це лише кухня.
Більшої частини цих дрібниць вам і торкатися не доведеться.
Тримайте її в чистоті, а більшого я й не прошу. На вашому
місці я б користувався он тією плитою. Взагалі, всього їх три,
але ця найменша.

«Найменша!» — понуро подумала Венді, розглядаючи


плиту. Там було дванадцять конфорок, дві звичайні духов-
ки й одна голландська, угорі був котел з підігрівом, де на
повільному вогні можна було кип’ятити соуси або запікати
боби, жаровня й підігрівник — плюс мільйон циферблатів
і термометрів.

— Тільки газ, — сказав Геллоран. — Венді, ви раніше


готували на газі?

— Так.


— Люблю газ, — сказав він і увімкнув одну з конфорок.
Вона одразу ж розцвіла синіми язичками полум’я, й Геллоран
ніжно прикрутив його до слабкого вогнику. — Хотів би я

104


подивитися, на якому вогні ви готуєте. Бачите, де всі крани
від конфорок?

— Так.


— А циферблати духовок усі позначені. Мені до душі
середня, вона, схоже, гріє найрівніше, але ви користуйтеся
якою захочете — а то й усіма трьома, якщо треба.

— У кожній можна приготувати такий обід, як по телеві-


зору показують, — сказала Венді й непевно засміялася.

Геллоран розкотисто зареготав.

— Тоді вперед, якщо вам подобається. Список усього
їстівного я залишив над раковиною. Бачите?

— Он він, мамо! — Денні приніс два аркуші паперу, густо


пописані з обидвох боків.

— Молодець, — сказав Геллоран, забираючи в нього лист-


ки й куйовдячи Денні волосся. — Точно не хочеш поїхати зі
мною у Флориду, малий? Навчитися готувати найсмачніших
у тому райському краю креветок по-креольськи?

Затуливши рота обома руками, Денні загиготів і втік до


батька.

— Схоже, ви, друзі, можете тут утрьох харчуватися ці-


лий рік, — сказав Геллоран. — У нас є холодильна камера,
рефрижератор, будь-які овочі — цілі мішки, і два холодиль-
ники. Ходімо, покажу.

Наступні десять хвилин Геллоран відкривав ящики й


дверцята, виявляючи їжу в такій кількості, якої Венді колись
жодного разу не бачила. Запаси їстівного приголомшили
її, однак заспокоїли зовсім не настільки, як вона розрахо-
вувала: на гадку однаково спадала група Доннера. Ні, про
людожерство Венді не думала (з такою безліччю продуктів

105


їм дуже нескоро довелося б урізати свій раціон до вбогої
плоті одне одного), але її знову заполонила справді серйозна
думка: піде сніг, і годинна поїздка звідси в Сайдвіндер пере-
твориться на велику операцію. Вони, мов які-небудь казкові
істоти, будуть сидіти тут, у величезному покинутому готелі,
поїдати залишені їм припаси й слухати дужий і неприємний
вітер, що обдуває завалені снігом карнизи. У Вермонті, коли
Денні зламав руку,

(коли Джек зламав Денні руку)

вона набрала номер, записаний на невеликій картці, при-
кріпленій до апарата, і викликала бригаду «швидкої допомо-
ги». Усього за десять хвилин ті приїхали до них додому. На
тій же маленькій картці були й інші номери. За п’ять хвилин
можна було викликати поліцію, а пожежні приїжджали на-
віть швидше, бо пожежна станція була всього за три будинки
вбік і один — назад. Було кому подзвонити, якщо згасне
світло, пропаде вода, зламається телевізор. Але що буде тут,
якщо з Денні станеться напад, він втратить свідомість і вда-
виться язиком?

(О Божеу що за думки!)

А якщо почнеться пожежа? Якщо Джек звалиться в шах-
ту ліфта й проломить собі череп? Якщо...

(Якщо ми чудово проведемо час, зараз же ПРИПИНИ це,


Вінніфред!)

Спершу Геллоран відвів їх у рефрижератор, де подих пе-


ретворювався на смішні, довгі, схожі на повітряні кульки,
хмарини. Здавалося, зима там уже настала.

Гамбургери у великих пластикових пакетах — по десять


фунтів у кожному, дюжина пакетів; сорок цілих курчат зви-

106


сали з гаків, рядком убитих у дерев’яні планки обшивки стін.
Банки консервованої шинки стояли штабелями, як фішки
для покеру. Під курчатами — десять шарів яловичини, де-
сять — свинини й величезна бараняча нога.

— Любиш баранчиків, доко? — посміхаючись, запитав


Геллоран.

— Дуже, — одразу ж відповів Денні. Баранчика він ще


ніколи не пробував.

— Так я й знав. У холодні вечори немає нічого кращого


від кількох добрячих шматків баранинки, та ще з м’ятним
желе. М’ятне желе тут теж є. Баранина полегшує шлунок. Із
цим сортом м’яса впоратися нелегко.

Джек за їхньою спиною із цікавістю запитав:

— Звідки ви знаєте, що ми звемо його «дока»?

Геллоран обернувся.

— Пардон?

— Денні. Ми іноді звемо його «дока». Як у мультфільмі


про Баґза Банні.

— Так він просто викапаний док, чи не так? — Поди-


вившись на Денні, Геллоран наморщив ніс, облизав губи й
сказав: — Е-е-е, у чому справа, доко?

Денні захихикав, а тоді Геллоран дуже виразно щось

(справді не хочеш у Флориду, доко?)

сказав йому. Він розчув кожне слово. Ошелешений і тро-


хи переляканий, Денні глянув на кухаря. Той серйозно під-
моргнув і знову зайнявся продуктами.

Венді перевела погляд із широкої, обтягнутої вовняною


матерією спини на сина. У неї було неймовірно дивне по-

107


чуття, що між ними щось відбулося — щось, чого вона зро-
зуміти не могла.

— Тут у вас дюжина упаковок сосисок, дюжина упаковок


бекону, — говорив Геллоран. — Те ж саме зі свининою. У цьо-
му ящику — двадцять фунтів масла.

— Справжнього масла? — запитав Джек.

— Клас А, номер перший.

— Я, здається, не пробував справжнього масла відтоді, як


дитиною жив у Берліні, Нью-Гемпшир.

— Ну, тут вам його вистачить, поки олія ласощами не


здасться, — сміючись сказав Геллоран. — А он там збері-
гається хліб — тридцять булок білого і двадцять — чорного.
Ми в «Оверлуку» намагаємося підтримувати расову рівно-
вагу, он воно як. Знаю, знаю, цього мало, але тут повно форм
для випічки, а свіженьке завжди краще від розмороженого,
що в будень, що у свята. Отут, унизу, риба. їжа для мізків,
так, доко?

— Так, мамо?

— Якщо містер Геллоран так каже, милий. — Вона по-
сміхнулася.

Денні зморщив ніс.

— Не люблю рибу.

— Та невже, — сказав Геллоран. — Просто тобі не трап-


лялася риба, яка тобі по душі. Ця риба тебе полюбить, ще й
як. П’ять фунтів райдужної форелі, десять фунтів камбали,
п’ятнадцять банок тунця...

— О-о, тунця я люблю.

— ...і п’ять фунтів палтуса, смачнішого від якого в морі
не бувало. Мій хлопчику, коли прийде наступна весна, ти

108


скажеш спасибі старому... — Він клацнув пальцями, немов
забув щось. — Нумо, як мене звуть? Щось я призабув.

— Містер Геллоран, — сказав Денні, посміхаючись. —


Для друзів — Дік.

— О, справді! А якщо ти мій друг, нехай буде Дік.

Поки Геллоран вів їх у дальній куток, Венді із Джеком

обмінялися здивованими поглядами — кожен намагався


згадати, чи називав їм Геллоран своє ім’я.

— А ось сюди я поклав дещо особливе, — повідомив ку-


хар, — сподіваюся, друзі, вам сподобається.

— Ну це ні до чого, слово честі, — розчулено сказала


Венді. «Дещо особливе» виявилося дванадцятифунтовою
індичкою, котра була обв’язана широкою яскраво-червоною
стрічкою, увінчаною бантом.

— Венді, у День подяки ви матимете свою індичку, —


серйозно мовив Геллоран. — Десь тут, здається, був різд-
вяний каплун, ви на нього наткнетеся, без сумніву. ї ході-
мо звідси, поки всі не підхопили запалення легенів. Гаразд,
доко?

— Гаразд!

У холодильній камері виявилося ще багато дивного. Сот-
ні картонок із сухим молоком (Геллоран серйозно порадив,
поки буде така можливість, купувати хлопчикові в Сайдвін-
дері свіже молоко); п’ять двадцятифунтових мішків цукру;
галон патоки в банках; каші; скляні банки з рисом, макарона-
ми, спаґеті; ряди консервних банок із фруктами й фруктовим
салатом; бушель свіжих яблук, від яких уся комора пропах-
нула осінню; родзинки, сливи й абрикоси («Якщо хочеш буть
щасливим — їж побільше чорносливу», — сказав Геллоран,

109


і його сміх злетів до стелі, звідки на залізному ланцюжку
звисала несучасна лампочка в кулястому ковпаку); велика
кагата картоплі; менші з помідорами, цибулею, турнепсом,
кабачками й капустою.

— Нічого собі, — мовила Венді, коли вони вийшли звід-


ти. Сам вид такого достатку свіжих продуктів так пригнітив
її — це з її тридцятьма доларами на їстівне на тиждень! — що
вона так і не зуміла пояснити, що ж саме їм скаже.

— Мені вже час, — сказав Геллоран, глянувши на годин-


ника, — та я, якщо вже ви отут оселилися, просто покажу, що
в шафах і холодильниках. Так: сири, консервоване молоко,
згущене молоко, дріжджі, питна сода, цілий мішок пиріж-
ків — ну, тих, «Застільна розмова», кілька грон бананів — але
їм ще дозрівати й дозрівати...

— Доволі, — сказала Венді, зі сміхом піднімаючи руки. —


Мені ніколи всього цього не запам’ятати. Це понад мої сили.
Обіцяю тримати все в чистоті.

— А мені більше нічого й не треба, — він повернувся до


Джека. — А містер Уллман уже натякнув щодо пацюків на
своєму горищі?

Джек посміхнувся.

— Він сказав, що там цілком може виявитися кілька... а
містер Ватсон каже, що вони й унизу, у підвалі можуть бути.
Там, мабуть, тонни паперу, але погризеного я не бачив — за-
звичай вони гризуть папір, коли влаштовують гнізда.

— Ватсон, Ватсон, — із глузливим смутком сказав Гелло-


ран, хитаючи головою. — Чи хтось іще так лихословить?

— Та-ак, характер ще той, — погодився Джек. Найдужче


з усіх, кого він лише зустрічав у житті, лаявся його батько.

110


— Узагалі ж, його можна пожаліти, — сказав Геллоран,
проводжаючи їх назад до широких дверей у їдальню «Овер-
лука». — Колись у його родини були грошики. Готель-бо
побудував Ватсонів дід чи прадід... не пам'ятаю, хто з них.

— Так, мені розповіли, — сказав Джек.

— А що сталося? — запитала Венді.

— Не зуміли повести справи, ось що, — сказав Гелло-


ран. — Цю історію Ватсон вам ще розповість. Дай йому волю,
то він її буде розповідати й двічі на день. Старий звихнувся на
цьому готелі. По-моєму, він дозволив «Оверлуку» сісти собі
на голову. У нього було два сини, і один загинув від нещасно-
го випадку, коли катався верхи на тутешній території — сам
готель тоді ще будувався. Було це, напевно, року дев’яносто
восьмого... або дев'ятого. Дружина старого вмерла від грипу,

і залишилися вони самі з молодшим сином. Відтак їх узяли


сторожами в той-таки готель, що його старий і збудував.

— Так, шкода, — сказала Венді.

— Що з ним сталося? Зі старим? — запитав Джек.

— Тицьнув помилково палець у розетку, і все, — відгук-


нувся Геллоран. — Це було на початку тридцятих, перед тим
як депресія прикрила готель на десять років. До речі, Джеку,
коли ви з дружиною доглянете заодно й за пацюками в кухні,
я нічого проти не маю. Якщо помітите... не труїть — паст-
ками їх.

Джек заморгав.

— Звичайно. Хто ж труїть пацюків у кухні?

Геллоран іронічно розсміявся.

— Містер Уллман, ось хто. Минулої осені йому стрельну-
ла в голову ця блискуча ідея. Ну, я, звісно, пояснив, сказав:

111


«А якщо всі ми приїдемо сюди наступного року в травні,
містере Уллмане, я на вечір відкриття приготую традиційний
обід — а це, до речі, лосось під дуже приємним соусом, — і всі
до єдиного занедужають, а лікар прийде й скаже: «Уллмане,
що це ви тут витворяєте? Вісім найбагатших чуваків в Аме-
риці спожили щурячої отрути! Чиїх, цікаво, рук ця справа?»

Джек закинув голову й голосно розреготався.

— Що відповів Уллман?

Геллоран зсередини обмацав щоку язиком, немов переві-


ряючи, чи не застряг там шматочок їжі.

— Він сказав: «У такому разі — ловіть, Геллоран!»

Цього разу засміялися всі, навіть Денні, хоча він не зовсім

розумів, у чому полягав жарт — зрозуміло було лише, що


він стосувався містера Уллмана, який, зрештою, знає не все
на світі.

Учотирьох вони пройшли через їдальню, зараз тиху й


порожню. З вікон відкривався казковий вид на засніжені
західні вершини. Усі білі лляні скатертини були прикриті
шматками чистого твердого пластику. В одному кутку, немов
вартовий на посту, стояв уже скатаний на зиму килим.

З іншого боку широкої кімнати були двері, стулки яких


нагадували крила кажана, а над ними — виведений позоло-
ченими літерами старомодний напис: «БАР КОЛОРАДО».

Побачивши, куди дивиться Джек, Геллоран сказав:

— Якщо ви полюбляєте випити, то, сподіваюся, прихопи-
ли запаси з собою. Тут нема анічогісінько — учора була вечір-
ка для співробітників, он воно що. Сьогодні у всіх покоївок і
розсильних розколюється голова, включаючи й мене.

— Я не п’ю, — коротко повідомив Джек. Вони поверну-


лися у вестибюль.

112


За ті півгодини, що вони провели в кухні, у вестибюлі
стало значно вільніше. Довгасте приміщення вже набувало
завмерлого, покинутого вигляду, і Джек вирішив, що неза-
баром вони звикнуться з цим. Стільці з високими спинками
спорожніли. Черниць, що сиділи біля вогню, вже не було, та


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка