І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка8/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   41
й сам вогонь загас, перетворившись на шар затишно тліючих
вуглин. Венді виглянула на стоянку й побачила, що залиши-
лася всього дюжина машин, решта зникли.

Вона піймала себе на тому, що їй хочеться сісти у «фолькс-


ваґен» і виїхати в Боулдер... або ще куди-небудь.

Джек озирався в пошуках Уллмана, але того у вестибюлі


не було. Підійшла молоденька покоївка із заколотим на по-
тилиці попелястим волоссям.

— Твій багаж на ґанку, Діку.

— Спасибі, Саллі. — Геллоран цмокнув її в чоло. — Ба-
жаю добре провести зиму. Я чув, ти виходиш заміж?

Вона пішла собі, розв’язно виляючи задом, а він повер-


нувся до Торренсів.

— Якщо я хочу встигнути на свій літак, треба поквапити-


ся. Бажаю вам усього доброго. Так і буде, я знаю.

— Спасибі, — сказав Джек. — Ви були дуже добрі.

— Я гарненько подбаю про вашу кухню, — знову по-
обіцяла Венді. — Насолоджуйтеся Флоридою.

— Як завжди, — сказав Геллоран. Він обперся руками об


коліна й нагнувся до Денні. — Останній шанс, хлопче. Хочеш
у Флориду?

— Здається, ні, — з посмішкою відповів Денні.

— О’кей. Хочеш провести мене із сумками до машини?

— Якщо мама дозволить.

113

— Можна, — сказала Венді, — але доведеться застебнути


курточку.

Вона нагнулася, щоб зробити це, але Геллоран випередив


її, великі, темні пальці рухалися спритно й моторно.

— Я відішлю його просто до вас, — сказав він.

— Чудово, — відгукнулася Венді й провела їх до дверей.
Джек усе ще оглядався — чи не з'явиться Уллман. Біля стійки
виписувалися останні постояльці «Оверлука».

11. Сяйво

Просто за дверима були звалені в купу чотири сумки. Три
здоровенні, бувалі старі валізи із чорної штучної крокодиля-
чої шкіри. Остання неосяжних розмірів сумка на блискавці
була з вицвілої шотландки.

— Схоже, ти її понесеш, га? — запитав Геллоран у Денні.


Сам він в одну руку взяв дві великі валізи, а третю сунув під
пахву.

— Аякже, — сказав Денні. Він вчепився в сумку обо-


ма руками й слідом за кухарем спустився по сходах ґанку,
мужньо намагаючись не кректати, щоб не виказати, як йому
важко.

За той час, що минув після приїзду Торренсів, звіявся різ-


кий, пронизуючий вітер; він свистів над стоянкою, і Денні,
що ніс наперед себе сумку, яка стукала його по колінах, му-
сив жмуритися так, що очі перетворювалися на щілинки.
На асфальті, тепер майже пустельному, шаруділи й перевер-

114


талися кілька мандрівних осикових листочків, і це на мить
нагадало Денні ту ніч минулого тижня, коли, прокинувшись
після кошмару, він почув — або, принаймні, подумав, що
чує, — як Тоні не велить йому їхати.

Геллоран опустив сумки на землю біля багажника беже-


вого «Плімут-Ф’юрі».

— Машина, звичайно, не бозна-яка, — довірчо повідо-


мив він малому, — я її найняв, ось як. Моя Бессі — на ін-
шому кінці Штатів. Ото машина, так машина. «Кадиллак»
п’ятдесятого року, а як їде — суцільне задоволення! Класна
штуковина... Тримаю її у Флориді, вона вже занадто стара,
щоб лазити по горах. Тобі допомогти?

— Ні, сер, — сказав Денні. Останні десять або дванадцять


кроків йому вдалося пронести сумку, не крекчучи. Із глибо-
ким подихом полегшення він опустив її на землю.

— Молодець, — похвалив Геллоран. Діставши з кишені


синього вовняного піджака велику зв’язку ключів, він
відімкнув багажник і, піднімаючи речі, запитав: — Сяєш,
малий? І так сильно, я таких ще не зустрічав. А мені в січні
шістдесят стукнуло.

-Га?


— Тобі дещо дане, — сказав Геллоран, обертаючись до
нього. — Щодо мене, я завжди називав це сяйвом. І бабця
моя теж так казала. У неї теж це було. Коли я був хлопчаком,
як ото ти, ми частенько сиділи на кухні й подовгу розмовля-
ли, навіть рота не розкриваючи.

— Чесно?


Побачивши роззявленого рота Денні, його спраглий ви-
раз обличчя, Геллоран із посмішкою сказав:

115


— Залазь-но, посидиш зі мною кілька хвилин у машині.
Хочу поговорити з тобою. — Він зачинив багажник.

Венді Торренс із вестибюля «Оверлука» побачила, як її


син лізе на пасажирське сидіння в машину Геллорана, а чор-
ний кухар-велетень сідає за кермо. Відчувши гострий укол
страху, вона відкрила було рота, щоб сказати Джекові: Гел-
лоран не жартував щодо того, щоб відвезти його сина у Фло-
риду, затівається викрадення... Але вони сиділи в машині — і
нічого більше. Обриси голівки сина, уважно поверненої до
великої голови Геллорана, були ледь помітні Венді. Але й з
такої відстані вона впізнала позу: так син дивився телевізор,
коли показували що-небудь особливо захоплююче, так він
грався з батьком у «стару діву» або в дурнуватий криббідж1.
Джек, який і далі роззирався в пошуках Уллмана, цього не
помітив. Венді мовчала, нервово спостерігаючи за машиною
Геллорана, й намагалася зрозуміти: про що ж може йти мова,
якщо Денні так нахилив голову?

Геллоран у машині говорив:

— Якщо гадаєш, що ти один такий на світі, робиться
неначебто самотньо, так?

Денні, якому іноді бувало не лише самотньо, але й страш-


но, кивнув.

— А інших ви не зустрічали, тільки мене? — запитав

він.

Геллоран розсміявся, хитаючи головою.



— Ні, хлопче, зустрічав. Але ти сяєш найдужче.

— Виходить, таких багато?



1 Криббідж — картонна гра.

116


— Ні, — сказав Геллоран, — але час від часу на них нати-
каєшся. Повно людей, які сяють трішечки. І навіть не знають
про це. Ось лише завжди приходять із квітами, коли їхні
дружини погано себе почувають під час місячних, добре
здають контрольні в школі, хоча підручника й до рук не
брали, і варто їм зайти в кімнату, вони відразу відчувають,
що почувають люди в ній. Таких я зустрічав людей п'ятдесят
або шістдесят. Але всього людей дванадцять, включаючи й
мою бабусю, знали, що вони сяють.

— Bay, — сказав Денні й задумався. Потім: — Ви знаєте


Місіс Брент?

— Її? — презирливо перепитав Геллоран. — Вона не


сяє, ні. Просто два-три рази за вечір відсилає назад свою
вечерю.

— Я знаю, що вона не сяє, — серйозно сказав Денні. —


А дядечка в сірій формі, що підганяє машини, знаєте?

— Майка? Звичайно, я знаю Майка. І що ж?

— Містере Геллоране, навіщо їй його штани?

— Малий, ти про що?

— Ну, коли вона на нього дивилася, то думала: ось би
залізти в його штани, і я подумав, навіщо...

Більше він не сказав нічого. Геллоран закинув голову, і з


його грудей вирвався затаєний там басовитий регіт, він про-
лунав у машині мов артилерійська канонада; такий регіт, що
затряслися сидіння. Денні заскочено посміхнувся. Нарешті,
то відновляючись, те стихаючи, буря вляглася. З нагрудної
кишені Геллоран дістав велику шовкову носову хустку — на-
чебто, здаючись, викинув білий прапор — і витер сльози, що
лилися з очей.

117


— Хлопче, — сказав він, усе ще похрюкуючи, — тобі ще
й десяти не виповниться, а ти вже довідаєшся все про рід
людський. Тільки не знаю, заздрити тобі чи ні.

— Але Місіс Брент...

— Викинь її з голови, — сказав кухар. — І не думай за-
питати маму. Вона лише засмутиться, розумієш?

— Так, сер, — відповів Денні. Він добре це втямив. У ми-


нулому йому вже траплялося засмучувати маму подібним
чином.

— Місіс Брент — просто брудна баба, у якої дещо свер-


бить, ото й усе, що тобі треба знати. — Він задумливо поди-
вився на Денні. — І добряче ти можеш поцілити, доко?

-Що?


— Нумо, бабахни в мене. Подумай у мій бік. Хочу зро-
зуміти: чи можеш ти стільки, скільки я думаю, чи ні.

— А що подумати?

— Однаково. Лише подумай сильно.

— Гаразд, — сказав Денні. Хвилину він міркував, потім,


зібравшись із думками, зосередився й різко жбурнув їх убік
Геллорана. Раніше нічого подібного Денні не доводилося ро-
бити, і в останню мить якась частина його істоти інстинктив-
но повстала, притупивши грубу силу думки, — він не хотів
зашкодити містерові Геллорану. І все-таки думка полетіла
стрілою, і з такою силою, у яку Денні ніколи б не повірив.
Вона пронеслася, як пущений рукою Нолана Райяна1 м’яч, і
навіть дещо швидше.

1 Нолан Райян (1947 р. н.) — відомий бейсболіст, який зіграв у Вищій лізі
27 сезонів (1966—1993 pp.). Швидкість його передач сягала понад 100 миль на
годину (160 км/г).

118


(Ой, хоч би не зробити йому боляче!)

Подумав він ось що:

(ШПРИВІТ, ДІКУШ)

Геллоран зморщився й ривком відхилився до спинки


сидіння. Голосно клацнули зуби, з нижньої губи тоненьким
струмком потекла кров. Руки кухаря мимоволі піднялися з
колін до грудей, а потім упали знову. Вії слабко тріпотіли,
мабуть, не керовані свідомістю, і Денні злякався.

— Містере Геллоране? Діку? З вами все гаразд?

— Не знаю, — сказав Геллоран зі слабким смішком. —
Слово честі, не знаю, Бог свідок. Господи, малий, але ж ти і
стрілок.

— Вибачте, — сказав Денні, стривожившись ще дужче. —


Сходити по тата? Я збігаю, приведу його.

— Ні, уже все нормально. Усе добре, Денні. Посидь тут.


Просто мене трошки струснуло, ото й усе.

— Я можу ще дужче, — зізнався Денні. — Я злякався в


останній момент.

— Може, воно й непогано... інакше звисали б мої мізки


з вух. — Він помітив тривогу на обличчі Денні й посміхнув-
ся. — Нічого страшного, а що ти відчував?

— Начебто я — Нолан Райян і кидаю м'яч, — швидко


відповів Денні.

— Любиш бейсбол, так? — Геллоран обережно розтирав


скроні.

— Нам із татом подобаються «Ангели», — сказав Денні. —


У Східноамериканській лізі — «Ред Сокс», а в Західній — «Ан-
гели». Ми дивилися на світовому чемпіонаті матч «Ред Сокс»

119


із Цинциннаті, я тоді був значно менший. А тато... — обличчя
Денні потемніло й стало засмученим.

— Що тато, Дене?

— Не пам’ятаю, — сказав Денні. Він заходився було запи-
хати до рота великий палець, щоб посмоктати його, але це
були дитячі штучки. Рука повернулася на коліна Денні.

— Ти вмієш зрозуміти, що думають тато з мамою,


Денні? — Геллоран пильно дивився на нього.

— Якщо мені хочеться, майже завжди. Але зазвичай я не


намагаюся.

— А чому?

— Ну... — Він на хвилину стурбовано замовчав. — Ну,
це ж як підглядати в спальню, коли вони роблять те, від чого
бувають діти. Ви знаєте, що це таке?

— Так, було діло, — серйозно сказав Геллоран.

— їм би це не сподобалося. І не сподобалося б, що я під-
глядаю, як вони думають. Це паскудно.

— Зрозуміло.

— Але я розумію, що вони відчувають, — сказав Денні. —
Із цим я нічого не можу вдіяти. Ще я знаю, як ви себе почу-
ваєте. Я зробив вам боляче. Вибачте.

— Просто голова заболіла. З похмілля бувало й гірше. Ти


можеш читати чужі думки, Денні?

— Я поки що зовсім не можу читати, — відповів Денні, —


лише кілька слів. Але за цю зиму тато збирається навчити
мене. Тато вчив читати й писати у великій школі. В основно-
му писати, але читати він теж уміє.

— Я хотів сказати: ти можеш зрозуміти, про що думає


хтось інший?

120


Денні помізкував.

— Коли голосно, то можу, — нарешті сказав він. — Як


Місіс Брент про штани. Або, як коли ми з мамою якось пішли
у великий магазин купувати мені черевики, і там один ве-
ликий хлопець дивився на приймачі й думав узяти один, а
купувати не хотів. Потім він подумав: «А якщо піймають?»
А потім: «Але мені так хочеться такий приймач». Потім він
знову подумав, що раптом його піймають, йому від цього
стало погано, і мені теж. Мама розмовляла з чоловіком, що
продавав черевики, так що я пішов до того хлопця й ска-
зав: «Хлопче, не бери це радіо. Іди». І він справді злякався,
і швидко пішов.

Геллоран широко посміхнувся.

— Тримаю парі, так воно й було. А що ти ще можеш,
Денні? Тільки думки й почуття чи ще щось?

Обережне:

— А ви можете ще щось?

— Іноді, — сказав Геллоран. — Не часто. Іноді... іноді мені


бувають видіння. А в тебе бувають видіння, Денні?

— Іноді, — сказав Денні, — я бачу сни, коли не сплю.


Після того як приходить Тоні. — Йому знову дуже схотілося
сунути палець у рот. Про Тоні він ніколи нікому не розпові-
дав — тільки татові з мамою. Він змусив руку з тим пальцем,
який звичайно запихав у рот, лягти назад на коліна.

— Хто такий Тоні?

І раптом на Денні накотило одне з тих осяянь, які ляка-
ли його найбільше: немов перед очима швидко промайнула
якась незрозуміла машина, що могла виявитися й нешкідли-

121


вою, і смертельно небезпечною. Він був занадто малий, щоб
розібратися. Він був занадто малий, щоб зрозуміти.

— У чому річ? — вигукнув він. — Ви розпитуєте мене,


тому що хвилюєтеся, правда? Чому ви хвилюєтеся за мене?
Чому ви хвилюєтеся за нас?

Геллоран поклав на плечі малому великі темні руки.

— Перестань, — сказав він. — Напевно, все нормально.
А якщо і є щось... то у тебе в голові, Денні, ого-го яка шту-
ка. Така, що тобі до неї ще рости й рости, он як. Тому треба
тримати хвіст морквиною.

— Але я не розуміюі — вибухнув Денні. — Я розумію, але


не розуміюі Люди... люди відчувають усяке. А я відчуваю їх,
але не розумію, що я відчуваю! — Він із нещасним виглядом
уперся поглядом собі в коліна. — Я хотів би вміти читати.
Іноді Тоні показує мені написи, а я їх ледве прочитую.

— Хто такий Тоні? — повторив Геллоран.

— Мама з татом називають його моїм «невидимим при-
ятелем», — відповів Денні, ретельно відтворюючи слова. —
Але він справжній. Принаймні я так думаю. Коли я насправді
дуже стараюся що-небудь зрозуміти, він іноді приходить. І я
начебто зомліваю, тільки... там бувають видіння, як ви ка-
жете. — Він глянув на Геллорана й ковтнув слину. — Раніше
завжди приємні. А тепер... не пам’ятаю, як називаються сни,
коли лякаєшся й плачеш?

— Кошмари? — запитав Геллоран.

— Так. Правильно. Кошмари.

— Про цей готель? Про «Оверлук»?

Денні знову опустив очі до своєї руки зі «смоктальним»
пальцем.

122


— Так, — прошептав він. Потім, дивлячись угору, в об-
личчя Геллорану, пронизливим голоском заговорив: — Але
я не можу розповісти все це татові, і ви теж не можете! Йому
довелося взятися за цю роботу, тому що дядько Ел не зміг
знайти йому ніяку іншу, а татові треба закінчити п'єсу, а то
він знову може почати Погано Чинити, а я знаю, що це таке,
це значить — напиватися, ось що, він завжди напивавсяу а
це погано! — Денні замовк, готовий розплакатися.

— Тс-с-с, — сказав Геллоран і пригорнув личко Денні до


шорсткої тканини піджака. Від нього слабко пахло нафталі-
ном. — Нічого, синку. А якщо пальчику подобається в тебе в
роті, нехай собі. — Але обличчя його було стривоженим.

Він сказав.

— Те, що ти вмієш, синку... я називаю це «сяяти», Біб-
лія — «мати видіння», а вчені — «передбачати». Я багато
читав про це, синку. Спеціально. І означає все це одне — ба-
чити майбутнє.

Денні кивнув, не відриваючись від піджака Геллорана.

— Пам'ятаю, якось я так засяяв, що дужче ні раніше,
ні пізніше не бувало... цього мені не забути. У п'ятдесят
п'ятому. Я тоді служив в армії, за морями, на військовій базі
в Західній Німеччині. До вечері залишалася година, а я стояв
біля раковини і вставляв чортів одному салазі за те, що той
картоплю чистить занадто товсто. «Гей, — кажу, — подивись,
як це робиться». Він простягає мені картоплю й ножик, і
тут кухня пропадає. Зовсім. Раз — і немає. Кажеш, до тебе
перед... видіннями цей Тоні приходить?

Денні кивнув.

123

Геллоран обійняв його однією рукою.



— А мені пахне апельсинами. Весь той день пахло апель-
синами, а мені це було ні до чого, тому що вони входили в
меню вечері — ми одержали тридцять ящиків з Валенсії.
У той вечір усе в клятій кухні смерділо апельсинами.

Я на секунду неначебто відключився. А потім почув ви-


бух і побачив полум’я. Крики. Сирени. І ще засичало — так
сичить лише пара. Потім я начебто ледь присунувся до всьо-
го цього й побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на
боку, й написано було: «Залізниця Джорджії та Південної
Кароліни», і мене осінило, я зрозумів — на цьому поїзді їхав
мій брат Карл, а поїзд зіскочив з рейок, і брат загинув. Ось
так. Потім усе зникло, а переді мною — цей переляканий
тупий салага, все простягає мені картоплю з ножиком і каже:
«Сержанте, все гаразд?» А я відповідаю: «Ні, щойно в Джор-
джії загинув мій брат». Додзвонився я нарешті до мами по
міжміському телефону, і вона розповіла мені, як це було.

Але, як бачиш, хлопче, я це вже знав.

Геллоран повільно похитав головою, відганяючи спогад, і
зверху вниз заглянув у широко розплющені очі хлопчика.

— Але запам’ятати тобі, малий, треба ось що: такі шту-


ки не завжди збуваються. Пам’ятаю, усього чотири роки
тому я працював кухарем у таборі для хлопчиків на Довгому
озері, у Мені. Ото сиджу я в Логанському аеропорту, чекаю
посадки на свій рейс, і тут запахло апельсинами. Уперше
років, напевно, за п’ять. Ото я й кажу собі: «Господи, що ж
буде в цьому ненормальному нічному шоу далі?» — і йду
в туалет, і сідаю на унітаз, щоб побути самому. Свідомості
не втрачаю, але з’являється в мене відчуття, що мій літак

124


розіб’ється, і стає воно все дужче й дужче. А потім пропадає
разом із запахом апельсинів, і стає зрозуміло, що все скінчи-
лося. Я повернувся до кас авіаліній «Дельта» і поміняв свій
рейс на інший, за три години. І знаєш, що було?

— Що? — прошептав Денні.

— Нічого! — сказав Геллоран і розсміявся. Він з полег-
шенням побачив, що й хлопчик слабко посміхнувся. — Ані-
чогісінько! Літак сів щасливо і точно за розкладом. Ось ба-
чиш... буває, що передчуття нічим не закінчуються.

— Ох, — сказав Денні.

— Або візьми перегони. Я часто ходжу на перегони й
зазвичай граю дуже непогано. Коли вони відправляються
на старт, я стою біля огорожі, й іноді сяйво мені підказує,
так, трішки: той кінь або цей. Звичайно, таке чуття дає змогу
пристойно заробити. Я завжди повторюю собі: одного чу-
дового дня ти вгадаєш трьох коней у трьох великих заїздах
і матимеш на цьому такі гроші, що можна буде рано піти
на пенсію. Дотепер це ще не збулося. Зате багато разів я
повертався додому з іподрому не на таксі, а на своїх двох зі
злиплим гаманцем. Ніхто не сяє увесь час, крім хіба Господа
на небі.

— Так, сер, — погодився Денні, думаючи, як майже рік


тому Тоні показав йому немовля, що лежало в колисці в їхній
Стовінґтонській квартирі. Тоді Денні дуже схвилювався й
почав чекати, знаючи, що на це потрібен час, але ніяке нове
дитинча не з’явилося.

— Тепер послухай-но, — сказав Геллоран і взяв обидві


ручки Денні у свої. — Тут я бачив кілька поганих снів, і
погані передчуття теж були. Я тут пропрацював тепер уже

125


два сезони, і разів десять у мене були... ну... кошмари, а ще,
здається мені, з півдюжини разів увижалося всяке. Ні, що —
не скажу. Це не для такого малюка, як ти. Просто різна ги-
дота. Раз це було із цими кущами, хай їм грець, з тими, що,
мов звірі, підрізані. Іншого разу покоївка, Делорес Вікері,
було в неї малюсіньке сяйво, та, здається, вона про це й не
здогадувалася. Містер Уллман викинув її з роботи... знаєш,
що це значить, доко?

— Так, сер, — простодушно відповів Денні, — тата ви-


кинули зі школи, ось чому, по-моєму, ми опинилися в Ко-
лорадо.

— Отож, Уллман викинув її через те, що вона казала,


начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому
номері, де трапилася негарна річ. Це номер 217, і я хочу,
щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні. Усю зиму.
Оминай його.

— Добре, — сказав Денні. — Ця тітка... покоївка... вона


попросила вас подивитися?

— Так, попросила. І дещо зле там було. Але... не думаю,


що воно може нашкодити кому-небудь, Денні. Ось я до чого
хилю. Ті, хто сяє, іноді вміють бачити те, що має статися й,
думаю, іноді — те, що вже сталося. Але все це — як картин-
ки в книжці. Ти хоч раз бачив у книжці страшну картинку,
Денні?

— Так, — сказав він, згадуючи казку про Синю Бороду


й картинку, на якій нова дружина Синьої Бороди відчиняє
двері й бачить усі голови.

— Але ти знаєш, що вона не може тобі нічого зробити,


так?

126


— Так... — з легким сумнівом відгукнувся Денні.

— Отак і з цим готелем. Не знаю чому, але мені здається,


хоч що б погане тут у свій час сталося, його маленькі шма-
точки ще валяються по готелі, як обрізки нігтів або шмар-
клі, які хтось поганий розмазав під стільцем. Не розумію,
чому так повинно бути саме тут. Здається мені, кепські речі
трапляються в усіх готелях на світі, я багато де працював, і
иіяких неприємностей ніде не було. Тільки тут. Але, Денні, я
не думаю, що таке може кому-небудь зашкодити. — На кож-
ному слові він наголошував, м’яко струшуючи хлопчика за
плече. — Тому, якщо побачиш щось у холі, або в кімнаті, або
па вулиці, де ці кущі... просто подивися в інший бік, а коли
знову обернешся, все пропаде. Збагнув?

— Так, — сказав Денні. Він заспокоївся й почував себе


шачно краще. Він став на коліна, цмокнув Геллорана в щоку
й міцно обхопив. Той обняв його у відповідь.

Випустивши хлопчика, він запитав:

— Твої батьки... вони не сяють, ні?

— Ні, не думаю.

— Я їх перевірив, так само як тебе, — сказав Геллоран. —

І нон мама лише сіпнулася ледь-ледь. Знаєш, по-моєму, всі


ми ми трохи сяють — принаймні, поки їхні діти не підростуть
настільки, щоб самим про себе подбати. Твій тато...

Геллоран ненадовго замовк. Він перевірив батька хлоп-


чати й просто не розумів. Не схоже було, що Дік зустрів
гою, хто сяє, але твердо сказати, що ця людина на таке не
ідатна, було не можна. Прощупувати батька Денні було...
дивно, начебто Джек Торренс щось — щось — приховував.

127


Або так далеко сховав у собі, що до цього неможливо було
дістатися.

— Гадаю, він узагалі не сяє, — закінчив Геллоран. — Так


що за них не хвилюйся. Просто сам будь обережним. Не
думаю, що хоч що-небудь тут може заподіяти тобі шкоду.
Так що будь спокійний, о’кей?

— О’кей.


— Денні! Гей, доко!

Денні оглянувся.

— Це мама. Я їй потрібен, треба йти.

— Знаю, — сказав Геллоран. — Бажаю добре провести


зиму, Денні. Так добре, як зумієш.

— Гаразд. Спасибі, містере Геллоране. Мені набагато кра-


ще.

У його свідомості зринули усміхнені слова:

(для друзів — Дік)

(так, Діку, добре)

їхні очі зустрілися, і Дік Геллоран підморгнув.

Денні проліз на сидіння машини й відчинив дверцята.


Коли він вилазив, Геллоран покликав:

— Денні?


-Що?

— Якщо будуть неприємності... поклич. Закричи як слід,


голосно, як кілька хвилин тому. Я зумію тебе почути на-
віть далеко на півдні, у Флориді. А почую й примчу якомога


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка