І. М. Аидрусяка (5%) І Google Translate (95%)



Сторінка9/41
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.29 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   41
швидше.

— Добре, — сказав Денні й посміхнувся.

— Будь обережний, хлопчику.

— Ага.


128

Денні зачинив дверцята й побіг через стоянку до ґанку,


де, обхопивши себе руками на гострому вітрі, стояла Венді.
Геллоран дивився, широка посмішка повільно танула.

Не думаю, що хоч що-небудь тут може заподіяти тобі


шкоди.

«Не думаю...»

А якщо він помилився? Як тільки він побачив оте у ванні
номера 217, то зрозумів, що відпрацював ув «Оверлуку» свій
останній сезон. Оте було значно гірше від будь-якої картин-
ки в будь-якій книжці, а хлопчик, що біг до мами, здавався
звідси таким маленьким...

Його погляд проплив до декоративних звірів.

Він різко завів машину, перемкнув передачу й поїхав геть,
намагаючись не оглядатися. Звичайно ж, він оглянувся й,
звичайно ж, ґанок виявилося порожнім. Вони пішли всере-
дину. Неначе «Оверлук» проковтнув їх.

12. Великий обхід

— Про що ви говорили, милий? — запитала Венді, коли
вони повернулися всередину.

— Ні про що особливе.

— Довгенько ж ви говорили ні про що.

Він знизав плечима, і в цьому жесті Венді впізнала батька


Денні. Навряд чи сам Джек проробив би це краще. Більше
з Денні неможливо було нічого витягнути. Венді відчула
неабияку досаду, змішану з іще більш сильною любов'ю:
любов була безпомічною, а досада походила з відчуття, що її

навмисно виключили з чогось. Із ними вона іноді почувала


себе сторонньою, виконавицею малюсінької ролі, що ви-
падково заблукала назад на сцену, де розгорталися головні
події. Що ж, нинішньої зими цим двом, які доводять Венді
до ошаління, не вдасться відлучити її від себе — у квартирі
для цього занадто мало місця. Вона раптом зрозуміла, що
ревнує до того, наскільки близькі її чоловік і син, і їй стало
соромно. Це занадто нагадувало те, що, мабуть, почувала її
мати... занадто, щоб не стривожитися.

Зараз вестибюль був порожній, якщо не зважати на


Уллмана й головного клерка за стійкою (вони підбивали під-
сумки біля каси), покоївок, що переодяглися в теплі штани й
светри і стояли біля парадних дверей, обклавшись багажем,
і Ватсона, тутешнього техніка-доглядача. Він помітив, що
Венді дивиться на нього, і підморгнув... з відвертою хіттю.
Вона квапливо відвела очі. Джек був біля вікна одразу за рес-
тораном, він із мрійливим видом розглядав пейзаж, виразно
насолоджуючись.

Певно, знімати касу закінчили, тому що Уллман, голосно


гупнувши, замкнув її. Він надписав на стрічці свої ініціали й
заховав її в маленький футляр на блискавці. Венді про себе
поаплодувала клеркові, обличчя якого виражало величезне
полегшення. Уллман справляв враження людини, що будь-
яку недостачу вирве в головного клерка з-під шкіри... не
проливши ні краплі крові. Венді не дуже й турбував Уллман
і його настирлива метушлива манера. Він був точнісінько
таким, як і всі начальники, з якими їй доводилося мати спра-
ву — як чоловіки, так і жінки. Із клієнтами він умів бути
цукрово-солодким, а за лаштунками, з персоналом, перетво-

130


рювався на дрібного тирана. Але зараз дисципліні прийшов
кінець, і на обличчі головного клерка читалася написана
великими літерами радість. Із дисципліною, до речі, було
покінчено для всіх, крім них із Джеком і Денні.

— Містере Торренсе, — владно покликав Уллман. — Будь


ласка, підійдіть сюди.

Джек пішов до нього, кивнувши Венді й Денні на знак


того, що і їм варто підійти.

Клерк, що пішов було всередину, тепер повернувся, уже


в пальто.

— Бажаю добре провести зиму, містере Уллмане.

— Сумніваюся, — холодно сказав Уллмане. — Двана-
дцятого травня, Бреддоку. Ні на день раніше. Ні на день
пізніше.

— Так, сер.

Бреддок обійшов стійку. Обличчя його, відповідно до
ситуації, виражало гідність і розважливість, але коли він
повернувся до Уллмана спиною, то посміхнувся, як школяр.
Він щось швидко сказав двом дівчатам, які все ще чекали
біля дверей своє авто, і вслід йому полетів короткий вибух
здавленого сміху.

Тепер Венді почала помічати, як тут тихо. Тиша налягла


на готель, мов важка ковдра, що заглушує все, крім слабкої
пульсації дня зовні. З того місця, де вона стояла, можна було
заглянути у вилизаний зараз до стерильності внутрішній
офіс. Там було два порожні столи й два сірі стелажі з папка-
ми. Далі виднілася кухня Геллорана, без єдиної цятки, великі
двостулкові двері з круглими віконечками були розчинені й
підперті гумовими валиками.

— Я подумав, що витрачу кілька зайвих хвилин і прове-


ду вас по Готелю, — сказав Уллман, і Венді подумала, що в
його тоні завжди чується велике «Г». Ви просто зобов’язані
були почути його. — Упевнений, ваш чоловік добре вивчить
тутешні входи й виходи, місіс Торренс, але ви із сином, без-
сумнівно, в основному будете триматися першого й другого
поверхів, де ваша квартира.

— Безсумнівно, — соромливо пробурмотіла Венді, а


Джек нишком глянув на неї.

— Це дуже гарний готель, — експансивно оголосив


Уллман. — Мені просто подобається показувати його.

«Готова побитися об заклад, що так воно і є», — поду-


мала Венді.

— Ходімо на четвертий поверх, а звідти спустимося


вниз, — сказав Уллман. У його голосі виразно звучав ен-
тузіазм.

— Якщо ми вас затримуємо... — почав Джек.

— Анітрошки, — сказав Уллман. — Магазин зачинений.
«Ту фіні», принаймні на цей сезон. Крім того, я маю намір
переночувати в Боулдері — звичайно, в «Боулдерадо». Єди-
ний пристойний готель по цей бік Денвера... крім, звичайно,
самого «Оверлука». Ходіть сюди.

Вони всі разом увійшли в ліфт, щедро прикрашений мід-


ними й латунними завитками, але той помітно осів ще до
того, як Уллман розкрив дверцята. Денні з легким занепо-
коєнням поворухнувся, але Уллман згори вниз посміхнувся
йому. Денні спробував посміхнутися у відповідь — без по-
мітного успіху.

132


— Нема чого боятися, маленький чоловіче, — сказав
Уллман. — Безпечно, як удома.

— Про «Титанік» теж так казали, — завважив Джек, під-


німаючи очі на скляну кулю в центрі стелі кабіни. Венді при-
кусила зсередини щоку, щоб стриматися від посмішки.

Уллмана це зауваження не розвеселило. Він із шумом і


тріском зачинив внутрішні дверцята.

— «Титанік» зробив лише один рейс, містере Торренсе.


А цей ліфт, відколи його встановили тут у 1926 році, зробив
їх тисячі.

— І це вселяє впевненість, — сказав Джек. Він потріпав


волосся Денні. — Нумо, доко, літак не розіб'ється.

Уллман пересунув важіль, і якийсь час чулося лише


жалібне виття замученого мотора й підлога тряслася в них
під ногами. Венді уявилося: ось їхня четвірка застряє між
поверхами, як мухи в пляшці, а навесні їх знаходять... із від-
сутніми шматочками... як у групі Доннера...

(припини!)

Ліфт, тремтячи, почав підйом. Спочатку знизу чулося
клацання й стукіт, потім усе пішло більш гладко. На чет-
вертому поверсі Уллман із глухим стукотом зупинив ліфт,
розчинив стулки внутрішніх дверцят і відкрив зовнішні.
До поверху залишалося ще дюймів шість. Денні широко
розкритими очима дивився, наскільки нижче підлога ліфта
від підлоги четвертого поверху, начебто щойно збагнув, що
всесвіт улаштований не так розумно, як йому оповідали.
Уллман відкашлявся, трохи підняв кабіну й зупинив її, при
цьому вона здригнулася (два дюйми вони все-таки не доїха-

133


ли), і всі вибралися назовні. Варто було кабіні звільнитися
від їхньої ваги, як вона піднялася майже урівень із поверхом,
але, на думку Венді, упевненості це не додавало. Безпечно в
ліфті чи ні, але вона вирішила користуватися сходами, якщо
потрібно буде спуститися або піднятися нагору. І за жодних
умов вона не дозволить забратися в цю тендітну штуковину
всім трьом разом.

— На що дивишся, доко? — весело запитав Джек. — Пля-


ми знайшов, так?

— Ні, звичайно, — сказав уражений Уллман. — Усі кили-


ми мили із шампунем лише два дні тому.

Венді й сама кинула оком на доріжку в холі. Симпатична,


але, якщо настане день, коли в неї буде власний будинок,
таку вона нізащо не вибере. На темно-блакитному тлі сплі-
талося щось на кшталт сюрреалістичних джунглів, там були
ліани, дикий виноград і екзотичні птахи на деревах. Важко
було сказати, що це за птахи, тому що весь візерунок був геть
чорним і виднілися лише силуети.

— Тобі подобається килим? — запитала вона в Денні.

— Так, мамо, — позбавленим виразу тоном відповів він.

Вони пройшли по приємно широкому холу. Шпалери

були шовковисті, блакитні, але трохи світліші, щоби поєд-
нуватися з килимом. Через кожні десять футів на висоті
приблизно семи футів були електричні світильники, стилі-
зовані під лондонські газові ліхтарі, тому лампочки ховалися
за склом туманно-кремового відтінку, перехопленим хрест-
навхрест залізними смужками.

— Як вони мені подобаються, — сказала Венді.

134

Задоволений Уллман кивнув.



— Містер Дервент установив їх після війни — Другої
світової, я маю на увазі, — по всьому готелю. Фактично,
майже весь — хоча й не повністю — інтер’єр четвертого по-
верху — його ідея. Ось номер 300. Президентський люкс.

Він повернув ключ у замку двостулкових дверей цін-


ної деревини й розчинив її навстіж. Від західної панорами,
що постала перед їхнім зором, у вікні вітальні всі роззяви-
ли роти — напевно, цього Уллман і домагався. Він посміх-
нувся.

— Оце вид, чи не правда?

— Звісно, — сказав Джек.

Вікно займало майже всю довгу стіну вітальні, а за ним,


просто між двох зазубрених вершин, стояло сонце й лило
юлоте світло на скелі й цукрово-білий сніг високих піків.
Хмари з боків і позаду від цього немов призначеного для
поштової листівки пейзажу теж були підфарбовані золотом,
а яскраві снопи сонячних променів повільно згасали в тем-
них волохатих вирах нижче смужки лісу.

І Джек, і Венді були настільки поглинені цим видовищем,


що не звернули уваги на Денні — той теж не зводив очей,
але не з вікна, а з того місця, де відкривалися двері у ванну,
u червоно-біло-смугастих шовковистих шпалер ліворуч від
себе. І його ахання, що злилося з «ах!» батьків, не мало ні-
якого стосунку до краси.

На шпалерах запеклися великі плями крові, поцятковані


малюсінькими шматочками якоїсь сірувато-білої речовини.
Під цього Денні занудило. Це нагадувало написану кров’ю

135


божевільну картину, сюрреалістичний офорт, що зображує
закинуте від болю й жаху людське обличчя із зяючим ротом
і знесеною половиною черепа.

(Якщо побачиш що-небудь... просто відвернися, а коли


знову подивишся, все зникне. Збагнув?)

Денні навмисно перевів погляд на вікно, дотримуючись


обережності, щоб із виразу його обличчя не можна було ні
про що здогадатися, а коли його руку накрила мамина, він
узявся за неї, стежачи, щоб не вчепитися або не подати який-
небудь інший сигнал.

Управляючий говорив татові щось про те, що варто пе-


реконатися, чи закрите це велике вікно віконницями, інакше
сильний вітер розіб’є його. Джек кивав. Денні обережно
глянув на стіну ще раз. Велика пляма засохлої крові зникла.
Маленьких сіро-білих цяток, розбризканих по ній, теж не
було.

Потім Уллман вивів їх із номера. Мама запитала в нього,


як він вважає, чи гори красиві? Денні сказав «так», хоча
насправді гори його зовсім не хвилювали. Коли Уллман за-
кривав за ними двері, Денні оглянувся через плече. Крива-
ва пляма повернулася, тільки цього разу вона була свіжою.
Вона розтікалася. Уллман, дивлячись просто на пляму, й далі
швидко розказував про відомих людей, що зупинялися тут.
Денні виявив, що до крові прикусив губу і навіть не відчув
цього. Поки вони йшли по коридору, він трошки відстав від
інших, утер тильною стороною руки кров і подумав про
(кров)

(містер Геллоран бачив кров чи що-небудь гірше?)

(не думаю, що це може заподіяти тобі шкоду).

136


У роті Денні зачаївся крик, але хлопець притамував його.
Тато з мамою не вміють бачити такі речі; вони ніколи цього
не вміли. Він промовчить. Мама з татом люблять одне одно-
го, оце реальність. Інше нагадувало картинки в книжці. Де-
які були страшними, але заподіяти шкоди не могли. «Вони...
не можуть... заподіяти шкоди...»

Містер Уллман провів їх по коридорах, які звивалися й


завертали, як у лабіринті, й показав ще кілька номерів на
четвертому поверсі. Тут, нагорі, самі вершки, сказав містер
Уллман, хоча ніяких вершків Денні не бачив. Він показав їм
кімнату, де якось зупинялася леді, яку звали Мерилін Мон-
ро, — вона тоді вийшла заміж за чоловіка на ім’я Артур
Міллер (Денні невиразно збагнув, що незабаром після того,
як вони пожили в «Оверлуку», Мерилін із Артуром РОЗЛУ-
ЧИЛИСЯ).

— Мамо?


— Що, любий?

— Якщо вони були одружені, чому в них різні прізвища?


У вас із татом прізвище одне.

— Так, Денні, але ми ж не знаменитості, — сказав Джек. —


Знамениті жінки зберігають своє прізвище навіть після того,
як вийдуть заміж, тому що прізвище — це їхній шматок хліба
л маслом.

— Хліба з маслом, — повторив геть заінтригований


Денні.

— Тато хоче сказати, що люди звикли ходити в кіно й


дивитися на Мерилін Монро, — сказала Венді, — але їм може
не сподобатися, якщо вони прийдуть і побачать Мерилін
Міллер.

137


— Чому? Це однаково буде та ж сама леді. Хіба ніхто не
здогадається?

— Так, але... — Вона безпомічно подивилася на Джека.

— Якось у цьому номері зупинявся Трумен Капоті, — не-
терпляче перебив Уллман. Він відчинив двері. — Це було вже
при мені. Жахливо мила людина. Європейські манери.

У жодному з цих номерів не було нічого примітного (тим


паче вершків, про які не переставав згадувати містер Уллман,
там не було) — нічого, що злякало б Денні. Фактично, на
четвертому поверсі Денні стривожило ще тільки одне; але
чому — він не міг сказати. А стривожив його вогнегасник на
стіні в тому місці, де коридор завертав до ліфта. Той вогне-
гасник був розкритий, як рот, повний золотих зубів.

Він був несучасним; плаский шланг, що разів десять обвив


його, одним кінцем кріпився до великого червоного вентиля,
а інший кінець був із латунним наконечником. Витки шланга
втримував червоний металевий обруч на шарнірі. У випадку
пожежі можна одним сильним поштовхом відкинути такий
обруч із дороги — і шланг ваш. Це Денні розумів, йому доб-
ре вдавалося змекитувати, як працюють речі. На той час,
як Денні виповнилося два з половиною, він уже відмикав
захисні дверцята, які батько зробив на верхній площадці
сходів у їхньому Стовінґтонському будинку. Він зрозумів, як
працює замок. Тато називав це вправністю. У декого вправ-
ність була, а в декого — ні.

Цей вогнегасник був старший від тих, які випадало ба-


чити Денні, наприклад у дитячому садку, але нічого надзви-
чайного в цьому не було. Проте шланг, що згорнувся на тлі
блакитних шпалер, як спляча змія, пробуджував у хлопчи-

138


кові до невиразного почуття тривоги. Тож, звернувши за ріг,
він зрадів, коли шланг зник з виду.

— Ясна річ, усі вікна варто закрити віконницями, — ска-


зав містер Уллман, коли вони знову зайшли в ліфт. Кабіна в
них під ногами ще раз ніяково осіла. — Але особливо мене
турбує вікно в президентському люксі. Обійшлося воно
нам у чотириста двадцять доларів, але ж минуло більше три-
дцяти років. Сьогодні заміна такого скла обійдеться у вісім
разів дорожче.

— Я закрию, — сказав Джек.

Вони спустилися на третій поверх, там були інші номери,
а коридор виявився ще звивистішим і повертав ще часті-
ше. Тепер, коли сонце зайшло за гори, світла у вікнах стало
значно менше. Містер Уллман показав їм один або два номе-
ри, і на цьому все скінчилося. Повз номер 217, щодо якого
застерігав Дикий Геллоран, він пройшов, не сповільнюючи
кроку. Денні подивився на непомітну табличку з номером,
одночасно зачарований і стривожений.

Потім — ще нижче, на другий поверх. Там містер Уллман


не показував кімнат, поки вони не опинилися аж біля покри-
тих товстим килимом сходів, що вели назад у вестибюль.

— Ось ваша квартира, — сказав він. — Гадаю, вона вам


сподобається.

Вони ввійшли. Денні напружився — мало, що там могло


виявитися. Там не виявилося нічого.

Венді Торренс відчула, як на неї нахлинуло неабияке


полегшення. Президентський люкс своєю холодною еле-
гантністю викликав у неї почуття незручності, власної не-
зграбності. Цікаво відвідати відреставрований історичний

139


будинок, де у спальні висить меморіальна табличка «Тут
спав Авраам Лінкольн» або «Тут спав Франклін Рузвельт»,
але зовсім інша річ — уявити, як лежиш із чоловіком серед
цілих акрів постільної білизни й, може, кохаєшся там, де
лежали найбільші (принаймні наймогутніші, поправилася
вона) у світі люди. Але ця квартира була простішою, більш
домашньою, вона просто-таки вабила до себе. Венді подума-
ла, що без особливих складнощів зуміла б миритися з нею до
наступного літа.

— Тут дуже приємно, — сказала вона Уллману й почула


у своєму голосі вдячність.

Уллман кивнув.

— Простенько, але нормально. У сезон отут живуть ку-
хар із дружиною або з помічником.

— Тут жив містер Геллоран? — втрутився Денні.

Містер Уллман поблажливо схилив голову.

— Саме так. Із містером Неверсом. — Він повернувся до


Джека й Венді. — Ось вітальня.

Там стояло кілька стільців, з виду зручних, але недорогих;


кавовий столик — колись він коштував чимало, але зараз
із одного боку в нього був відколотий довгий шматок; дві
книжкові полиці (Венді з деяким подивом виявила на них
купу читацьких дайджестів і детективних романів сорокових
років) і казенний телевізор невідомої марки, значно менш
елегантний, ніж консолі з полірованого дерева в кімнатах.

— Кухні, звичайно, нема, — сказав Уллман, — але є


підйомник для подачі страв. Квартира якраз над кухнею
готелю. — Він зсунув убік квадратний шматок обшивки;
відкрилася широка квадратна таця. Уллман підштовхнув її,
і вона зникла, оголивши позаду трос.

140


— Таємний хід! — збуджено заявив Денні матері, вра-
жаюча шахта за стіною миттю змусила забути про всі стра-
хи. — Просто як в «Еббот і Костелло зустрічаються з монс-
трами!»

Містер Уллман насупився, але Венді винувато посміхну-


лася. Денні підбіг до підйомника й заглянув у шахту.

— Сюди, будь ласка.

Уллман відчинив двері в дальньому кінці вітальні. Вони
вели в широку й простору спальню. Там стояли два однако-
вих ліжка. Венді глянула на чоловіка, посміхнулася, знизала
плечима.

— Немає проблем, — відповів Джек. — Ми їх зсунемо.

Містер Уллман, щиро здивований, оглянувся.

— Прошу?


— Ліжка, — люб’язно пояснив Джек. — їх можна зсу-
нути.

— О, звичайно, — сказав Уллман, миттєво зніяковівши.


І Іотім його обличчя прояснилася, а з-під комірця сорочки
вгору поповз рум’янець. — Як вам зручно.

Він провів їх назад у вітальню, ще одні двері звідти від-


кривалися в іншу спальню, де стояло двоповерхове ліжко.
У кутку бряжчав радіатор, а килимок на підлозі був прикра-
шений жахливим візерунком: кактусами й шавлією. Венді
иомітила, що Денні вже накинув на нього оком. Стіни кім-
нати, не такої великої, як сусідня, вкривали панелі зі справж-
ньої сосни.

— Доко, як ти гадаєш, витримаєш ти тут? — запитав


) (жек.

— Ще б пак. Я буду спати на верхньому ліжку, гаразд?

— Як хочеш.

141


— І килимок мені теж подобається. Містере Уллмане,
чому у вас не всі килими такі?

На мить у містера Уллмана обличчя зробилося таким,


начебто він запустив зуби в лимон. Потім він посміхнувся й
поплескав Денні по щоці.

— Оце ваші кімнати, — сказав він, — тільки ванна за ос-


новною спальнею. Квартира не надто велика, але, звичайно,
ви можете розташовуватися і в інших номерах готелю. Камін
у вестибюлі — у доброму робочому стані, так, принаймні,
мені сказав Ватсон, і якщо внутрішній голос підкаже вам
обідати в їдальні — не соромтеся, обідайте.

Він говорив тоном людини, яка дарує великі привілеї.

— Добре, — сказав Джек.

— Спустимося вниз? — запитав містер Уллман.

Вони з’їхали на ліфті в тепер уже геть порожній вести-
бюль, лише Ватсон у шкіряній куртці підпирав вхідні двері,
колупаючи в зубах зубочисткою.

— Я гадав, ви вже далеко звідси, — прохолодним тоном


вимовив містер Уллман.

— Та ось, товчуся тут, щоб нагадати містерові Торренсу


про котел, — сказав Ватсон, випрямлюючись. — Не спускай-
те з нього очей, друже, і все буде якнайкраще. Разів зо два на
день скидайте тиск. Він повзе.

«Він повзе», — подумав Денні. Ці слова відлунювали в


довгому тихому коридорі його свідомості, дзеркальному ко-
ридорі, у який люди рідко заглядають.

— Добре, — сказав батько.

— І все буде гаразд, — сказав Ватсон і простягнув Дже-
кові руку Той потиснув її. Ватсон повернувся до Венді й
схилив голову.

142


— Мем, — сказав він.

— Дуже приємно, — відгукнулася Венді й подумала, що


це пролунало геть абсурдно. Вона була родом з Нової Англії,
прожила там усе життя, і їй здавалося, що декількома корот-
кими фразами цей кошлатий Ватсон утілив все те, що, як
вважається, і є Заходом. Нехай навіть до цього він їй хтиво
підморгував.

— Торренсе-молодший, — серйозно сказав Ватсон і про-


стягнув руку. Денні, який уже з рік прекрасно розбирався в
рукостисканнях, несміло подав свою руку й відчув, як вона
потонула в долоні Ватсона. — Піклуйся про них гарненько,
Дене.

— Так, сер.

Ватсон відпустив рученя Денні й розпрямився. Він гля-
нув на Уллмана.

— Що ж, до наступного року, — сказав він, простягаючи


руку.

Уллман в’яло торкнувся до неї. Рожевуватий камінь у


його персні піймав світло люстри у вестибюлі й зловісно
підморгнув.

— Дванадцятого травня, Ватсоне, — сказав він. — Ні на


день раніше або пізніше.

— Так, сер, — сказав Ватсон, і Джек виразно уявив, як


подумки той додав: «Траханий підар».

— Гарної вам зими, містере Уллмане.

— О, у цьому я сумніваюся, — зарозуміло відповів той.

Ватсон відчинив одну стулку великих парадних две-


рей, вітер завив голосніше й заходився тріпати комір його
куртки.

143


— Ви обережніше, — сказав він.

Відповів Денні:

— Так, сер.

Ватсон, не такий і далекий предок якого володів готе-


лем, соромливо прослизнув у двері. Ті зачинилася за ним,
заглушивши вітер. Вони всі разом спостерігали, як Ватсон
простукав поношеними чорними ковбойськими чоботями
по широких щаблях парадного ґанку. Поки він перетинав
стоянку й залізав усередину свого пікапа «Інтернешнл гар-
вестер», біля його ніг кружляло тендітне жовте листя осики.
Він завів авто, із заржавленої вихлопної труби вилетів синій


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   41



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка