І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор



Сторінка11/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.84 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

Розділ VIIІ

Винокуріння у Кальнику в ХІХ ст.

Винокуріння на початку ХІХ ст. в Російській імперії, на думку професора Євдокима Зябловського, було “найкориснішим промислом російських домовласників”1194. У цей час в імперії існувало 25663 приватних і 17 державних гуралень, які виробляли на рік 24,5 млн відер горілки. В Київській губернії діяло 787, Подільській – 878, Волинськіій – 1857 заводів1195.

Враховуючи наявний архівний матеріал, ми дослідили розвиток горілчаних заводів губернії, їх залежність від форм власності (часів кріпацтва та після його знищення), технологію виробництва важливої прибуткової продукції, соціальних струсів, залежності всіх верств населення від “пінистого хлібного вина”, політики уряду в цьому виробництві. Належне місце відведено м. Кальнику – важливому центру гуральництва, праці кріпосних селян на місцевому заводі, ролі його власника.

ХІХ ст. – час інтенсивного розвитку окремих галузей мануфактурного виробництва, серед яких домінуюче положення займало винокуріння. Це пояснюється тим, що власники маєтків мали сировину й дешеву робочу силу – кріпосних селян, які в осінньо-весняні місяці не були задіяні у сільськогосподарському виробництві, а тому частково використовувались в гуральництві. Горілка була важливим ходовим товаром, конче потрібним у побуті самих власників, винятковим джерелом постійного збагачення.

Виробництво “хлібного вина” було прибутковою галуззю місцевої переробної сільськогосподарської промисловості. Його виготовлення перебувало під пильним наглядом уряду, оскільки він, отримуючи акцизний податок, мав великі прибутки. Цар Олександр І оприлюднив спеціальний Маніфест про акцизний збір з вина 21 вересня 1810 р. Акцизний збір на користь держави проводився у два терміни: “перший 1-го січня, другий 1 червня”1196. Вся сума акцизу мала бути оплачена на шість місяців наперед. Уряд забороняв власникам використовувати котли ємністю не менше 10 відер, в які засипали дев’ятипудовий мішок сировини, яку розводили 120 відрами води. Із цієї маси (солоду) мали виробити не менше 5 відер “пінного вина”1197.

Власники маєтків, виконуючи височайшу волю, жваво обговорювали цей маніфест, висловлювали свої думки, захищаючи свої корпоративні інтереси. Вони наполягали на тому, щоб “з 1 зданого до шинку чи корчми відра вина шинкар платив мито по 1 рублю з кожної ревізької душі, щоб шинки поділити на три класи і кожному з них визначити пропорційний збір”1198.

Повітові маршалки дворянства Київської губернії, враховуючи віддаленість земель губернії від морських портів, та відсутність розвинутого промислового виробництва, недостатню кількість міст – центрів промислового виробництва та торгівлі, незначних прибутків від землі, вимагали враховувати прибутки від хлібного вина при продажу маєтків. Вони пропонували, “щоб кількість відер вина, яке надходить у роздрібну торгівлю визначалось кількістью душ, передбачаючи одне відро на кожну ревізьку душу”, відраховуючи від кожної по 60 коп.1199.

Поціновувач соціального-економічного розвитку краю й, зокрема містечка Кальника, Л. Похилевич твердив, що в 1828 р. у ньому було збудовано пивоварений завод. На тому місці, де його будували, немовби, знайшли татарські кістки та скриню з старовинним посудом1200, В. Антонович це називав “срібними речами”1201. Про діяльність цього заводу в нас поки що ніяких конкретних відомостей немає.

Гуральні в Київській губернії розвивались нерівномірно. У кожному з 12 її повітів була різна щорічна кількість подібних закладів. Якщо на початку сторіччя, в Липовецькому повіті діяло 56 винокурень1202, то в 1850 р. – 341203. Так, поміщик Дудзинський, якому належало містечко Китайгород та села Кам’яногірка і Копіївка, мав по одному заводу в кожному населеному пункті, в яких нараховувалось 10 котлів, які переробляли за раз 600 відер “теплого вина”1204. У 1810 р. в містечку Кальник діяла гуральня, яка належала графу Володимиру Потоцькому. У винокурні було 2 котли по 30 відер кожний. Вона працювала 4 місяці на рік, з 1 листопада по 1 березня, і виробляла 120 відер горілки щомісяця, а всього за сезон – 8401205.

29 грудня 1851 р. голова Київської казенної палати, виконуючи розпорядження Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, підготував “Відомість про винокурні заводи Київської губернії”, в якій описав 359 заводів: ким були їхні власники і в якому населеному пункті вони знаходились. Найбільше заводів діяло в Київському і Бердичівському повітах – 41, Уманському – 39, Канівському 35, Липовецькому 341206.

Власниками винокурених заводів в губернії були князь Радзівілл, графи Плятери і Красницькі, графиня Роза Браницька, генерали: Подобєдов, Трощанський, Сакен, та більшість не титулованих поміщиків. У с. Кальнику, яке належало до Дашівського ключа графа Володимира Володимировича Потоцького, ще з незапам’ятних часів діяв винокурений завод. Як правило, кожний власник мав один завод. Рідко хто, як наприклад, Радзівілл, володів двома заводами (у селах Лукашовці і Яловицях в Липовецькому повіті). Стільки ж заводів існувало в маєтностях генерал-майора Сакена в селах Шубівці та Липовці Київського повіту.

В 60-х роках ХІХ ст. в губернії зменшується кількість гуралень, зокрема, в Липовецькому повіті. Якщо в 1860 р. їх діяло 24, а в 1861 р. – 22, то в наступному – тільки 20 гуралень. Звичайно, що зменшується й кількість виробленої продукції, часто відбувається їх перепрофілювання. Відповідно до вище визначених років, всі гуральні повіту виробили продукції на 148362, 136765 та 139922 руб.1207

В середині ХІХ ст. це виробництво набуває промислового забарвлення – відбувається поступове його перетворення з мануфактурного на промислове. Про це яскраво свідчить використання графом Володимиром Потоцьким на своєму заводі більш вдосконалого технічного обладнання та частково найманої робочої сили в особі єврея – акцизного наглядача із “Дашівського товариства” Лейзера Жадановського та майстра і наглядача, а також винокуренного майстра, єврея Зозівського товариства Лазар Бренера і колишнього наглядача кальницького заводу, єврея Пейсаха Меряновського, писаря дворянина Пелиховського.

На заводі працювали селяни графа з Дашівського ключа із сіл Талалаївки: Сава Дудик, Михайло Бондарчук, Онисим Рябець, Петро Швець, Яким Ткач, Яким Брацюк, Олекса Бещепюк і з с. Пархомівки Зиновій Пастушок. Селянин Тимофій Дяченко із Кальника був присяжним винокуренного заводу, де працював також селянин-кальничанин Марко Бондар.

Неподалік від заводу знаходилась кузня, в якій працював ковалем Кирило Майстренко і його десятирічний син Федір. Коваль, мабуть, виробляв обручі для винних діжок та розжарював спеціальні клейма, якими клеймили заповнені горілкою діжки, коли їх відправляли на відкуп.

29 квітня 1854 р. о 18. 30, коли всі робітники працювали на своїх місцях, на завод прийшов “наглядач винокурного заводу, з боку Липовецького акцизного відкупу єврей Лейзер Жадановський”. Спочатку він зайшов до кузні, де замовив розжарені клейма, які доручив нести 10-річному хлопчині Федору на завод до барабана, в якому була готова гаряча горілка. Він разом з селянином Марком Бондарем розпочав клеймити бочки. Від клейма відлетіла іскра і, мабуть, потрапила в горілку, яка загорілась, під впливом вогню дно барабана вивалилося, й горілка розгорілась ще більше. Біля барабана стояли Л. Жадановський та М. Бондар, які незрозуміло, як “впали у палаючу горілку, і перший залишився там, а Бондар встиг вискочити звідти зовсім обпеченим”1208, на ньому ще палала одежа, яку старались погасити водою робітники. Мабуть, коли він пробігав на вулицю біля хлопчика Федора, то і його частково обпалив. Майстер-єврей Лазар Бренер, почувши, немовби, постріл, зорієнтувавшись, кинувся з другого поверху і підхопив хлопця, який стояв біля палаючого барабана на руки і виніс надвір, опаливши собі пальці рук та коси на бровах, голові та бороді, після чого розпочав допомагати М. Бондарю1209.

1 травня того ж року пристав 1-го стану, проїзжаючи у справах служби через Кальник і зупинившись в “економічному будинку”, щоб змінити коней, дізнався про пожежу на заводі і розпочав проводити дізнання. Йому стало відомо, що його помічник ще днем раніше зібрав необхідну інформацію, провів дізнання серед учасників пожежі. Ці матеріали лягли в основу донесення в Липовецький земський суд, а пізніше й у рапорт Київському, Подільському і Волинському генерал-губернатору.

Крім описаних вище подій, пристав дізнався, що як тільки розпочалась пожежа на заводі із Дашева “з пожежним інструментом прибув граф Потоцький”, який разом з місцевим населенням через три години загасив вогонь1210. З барабана було витягнуте покрите пухирями тіло Л. Жадановського, в кишенях його штанів були знайдені ключі від підвалу, де зберігалась горілка та п’ять золотих півімперіалів, які забрав граф для слідчого зберігання. О “12 годині ночі” того ж дня від опіків помер 31-річний М. Бондар1211.

Пристав записав у рапорті, що: “Єврей Жаданівський і селянин Бондар поведінки були хорошої, пристрасті до гарячих напоїв не мали і під час цього трагічного випадку п’яними не були”. Що це був нещасний випадок, і ніякої помсти робітників виявлено не було1212. Хлопчина Федір Майстренко отримав опік лівої руки по лікоть і чотири ран на голові в палець довжиною. Лікар Ребека надав йому медичну допомогу.

Після пожежі було зроблено огляд заводу і встановлено розміри збитків. Граф Потоцький повідомив пристава, що, крім спаленого барабана і розлитої й спаленої великої кількості горілки, завод більше збитків не зазнав. Власник бідкався, що завод втратив на 186 руб. Горілки, на 480 руб. приготовлених “затерів” (солоду? – Авт.) та на відновлювальні роботи, зокрема на ремонт барабана, необхідно було витратити ще 28 руб., а всього збитків гуральня зазнала “на шістьсот дев’яносто чотири рублі сріблом”1213.

Отже, розвиток в ХІХ ст. поміщицького винокурніння залежало від соціального й економічного стану маєтків, зацікавленості господарів у виробництві продукції, а в другій половині сторіччя – ще й від результатів проведеної селянської реформи 1861 р. Поміщики, втративши безкоштовну селянську працю, не зуміли перебудуватися й не маючи знань та уміння конкурувати з підприємцями нового типу – буржуазією, вимушені були скорочувати виробництво, яке в кінці XIX ст. зійшло нанівець.

В середині 80-х років ХІХ ст. с. Кальник було волосним центром. У Київській губернії нараховувалось 264 волості, які об’єднували 1946 населених пунктів. До Кальницької волості входило 5 населених пунктів (Кальник, Василівка, Пархомівка, Хринівка, Шабельна), в яких були окремі громади, об’єднані у 629 дворів, де проживало 2165 сімей. Ці громади володіли 3826 дес. землі, із них 2650 орної1214. Аналіз соціально-економічної структури сіл Кальницької волості свідчить, що всі її села знаходилися біля річок (у Василівці і Пархомівці, де протікає Кальничка, чиновники написали, що ці села знаходяться білі “безіменних рік”), називається кількість дворів, відповідно до порядку вище названих сіл – 204, 69, 154, 111, 41, в яких проживало: 1158, 489, 900, 775, 306 жителів. У всіх селах діяли церконо-приходські школи і були заїжджі двори, а двох перших селах були водяні млини, в Кальнику цукровий завод1215.

В 1895 р. с. Кальник входив уже до складу Дашівської волості. В цей час у селі були ті ж 204 двори, в яких проживало 1125 чоловіків і 1027 жінок. Церковноприходське училище поступилося народному міністерському сільському училищу1216. Зазначимо, що в Кліровій відомості за 1895 р. записано: всього дворів було 301, де проживало 1205 чоловіків та 1233 жінки, серед яких були православні, римо-католики і єврейської віри, а щодо станової належності: дворяни, міщани, “тимчасово зобов’язані та державні селяни”1217.

Виявилося ще одне виробництво, про яке мало хто знав – це “ломка каміння” біля Кальника. Збільшення в 90-х роках ХІХ ст. попиту на каміння, зумовленого будівництвом доріг, з твердим покриттям, використання цього будівельного матеріалу для закладки фундаментів під будинки та промислові споруди, для будівництва пам’ятників. У Київській губернії розроблялись поклади червоного і сірого граніту та лабрадору. За сруктурною красою та міцністю каміння знаходилось у широко знаних родовищах, зокрема біля м. Городище Радомисльського повіту, а також у с. Скали, Кам’янки, Дашева, м. Умані, с. Антонівки. В Липовецькому повіті “ломка граніту” відбувалась біля Кальника, Дубровинцях, Бабині і Сороці1218. У цих “кар’єрах” у 1891 р. виломали 50 куб. саж. граніту із 526 куб., добутих у губернії в цілому. Один куб. сажень каменю коштував 25 крб.1219

Землеволодіння м. Кальника кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. характеризується поступовою трансформацією. Власники землі, граф Володимир Щенсни Потоцький, а з 1812 р., після його смерті,графиня Текля Потоцька, і їх діти, Володимир і Станіслав, розділять маєтності. Кальник, який входив до Дашівського ключа, мав належати Володимиру. Матері з великими труднощами вдалось відстояти цей ключ на користь свого сина, але, згідно з волею царя Миколи І, селяни мали бути переведені в стан тимчасово зобов’язанних, а земельні маєтності графа розподілені між ним і селянами, які користувались нею й платили грошовий оброк.

Стосунки управляючих економією й економічної прислуги з селянами села – важлива соціальна проблема. В цьому річищі необхідно розглядати форми панщини й примусових відробітків селян на користь економії, зневажливе й жорстоке ставлення економа і його посіпак до селян дозволяє змалювати безправне становище кріпаків кальницької економії графині Теклі Потоцької. Яскравим прикладом цього є події 40-х років ХІХ ст.

В 1844–1845 рр. кальницький економ дворянин Климент Голуб своїми звірячими побоями звів зі світу Григорія Баніта. Все розпочалось з того, що Григорій запізнився на панщину косити отаву. Прийшовши на берег р. Соб, він прокосив один покіс і став мантачити косу, коли до нього наблизився осавул Тимофій Тищенко, схопив його за “волосся, повалив на землю, завдавши немилосердних побоїв, до такої міри, що він лежав цілий день на полі нічим не займався, а ввечері його привезли на підводі додому”1220.

Весною у Великий піст 1845 р. Григорій працював на перекритті стелі складу, де зберігалось вино. В цей час до них підійшов “головнокеруючий Лопушанський” і, жартуючи, сказав: “якби знайшовся хтось, щоб заліз через стелю до амбару і напився горілки”, я б за таку спритність відзначив нагородою у піврубля сріблом. Після таких слів Григорій і три його товариші залізли до складу і напились. За це К. Голуб власноруч бив Баніта немилосердно.

В день Благовіщення економ побив Григорія Баніта чотирьохгранною шкіряною нагайкою за те, що він разом з іншими селянами не вийшов після чотирьох днів панщини на п’ятий рубати лід для гуральні, хоча він, почуваючи себе хворим, просив його не карати1221. На наступний день його знову відправили на панщину “в дубину” лагодити тік. Баніт весь час жалівся, що він хворий. В четвер, повертаючись додому, йому прийшлось переходити через греблю, затоплену холодною весняною водою.

В неділю 1 квітня 1845 р. його відвезли в Дашівський лазарет, де його лікував штаб-лікар Зарчекан. Швидкоплинне запалення легенів завершилось 4 квітня смертю Григорія Баніта. Його відспівував священник місцевої церкви Іоан Черняк1222.

23 травня того ж року лихо знову завітало до родини Банітів. 24-річний Матвій на вимогу економа Голуба разом зі сторожем Гаврилом Сметаною пішли на “став річки Соб”, який знаходився за півверсти від села, ловити рибу. Роздягнувшись, вони закинули невід, але нічого не зловили, повторили захід і “раптово попали на глибину, що обидва сховались у воді з головами”. Сметана, винирнувши, був викинутий великою хвилею, створеною раптовим вітром до берега, де він ухопився за очерет, а Матвій Баніт був віднесений водою далі від берега і занурився в воду. Гаврило Сметана, злякавшис,ь побіг до економії, де розповів про випадок селянам, які будували хлів, а ті переказали економу Голубу1223.

Економ на коні, а кілька селян бігом направились на місце події. За допомогою човна лодки і великої палиці тіло Матвія витягли з води. Поклали на коня і розпочали швидко його ганяти. З рота, носа і вух потекла вода, а цирюльник дашівського лазарету спробував пустити кров, яка тільки капнула. Це свідчило, що Матвій мертвий1224. Мертвого брата на садибі зустрів третій син Банітів рядовий Смоленського уланського полку, який за 15-річну вислугу проживав у Кальнику “за безстроковим білетом”1225.

Вражений смертю брата, Феодосій звинувачує в його вбивстві Климента Голуба, пригадавши йому й смерть від побоїв іншого свого брата Григорія. Економічне начальство доставляє Феодосія до Липовця з рапортом Лопушинського, в якому він звинувачує відставного солдата в грубості і безпідставному звинувачені кальницького економа. Феодосій Баніт вимагає розслідування смерті братів. Військове відомство, напевно, підтримало відставного солдата. Скандал розгорівся. Про нього стало відомо в Києві. Виконуючий обовязки Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора Іван Фундуклей розпорядився призначити додаткове розслідування цих двох трагічних випадків.

Спеціальна комісія разом з депутатом від військового відомства 17 липня 1854 р. підготувала рапорт на ім’я генерал-губернатора, де робилась спроба зменьшти провину економа с. Кальника. Рапорт, зокрема розпочинається з того, що Григорій, який “нібито помер від покарання економа Голуба” і робиться спроба перевести все на грубощі й невитриманість Феодосія. Звичайно, утоплення Матвія має низку дивних і ніяк не пояснюваних моментів: невже 24-річний Матвій не вмів плават? Звідки з’явився раптовий вітер, який підняв високі хвилі? Чому Гаврило Сметана на рятував свого товариша по нещастю, а побіг в економію? Документи відповіді на ці питання не дають.

Зупинимось на смерті Григорія Баніта. Власне, вона розкриває звірячі методи управління дворянина Голуба: мордобої і власноручні немилосердні побої селян канчуком. За рішенням комісії тіло Григорія Баніта буде викопано і ретельно оглянуто. Виявилось, що труп розпочав розкладатись, але збереглись синьо-багрові сліди від побоїв “на сідниці з одного правого боку залишились три темні поперечні полоси, одна довжиною у пів четвертих вершка, а шириною в три лінійки, друга й третя довжиною у піввершка”, а під коліном помітили застиглу кров1226.

Свідчення селян-очевидців, сестри Тетяни, його дружини, матері і 14-літнього сина Марка переконували слідчих, що Григорій помер від жорстоких побоїв економа Голуба і осавула Тимофія Тищенка. Останній спочатку відмовлявся від своєї причетності до побоїв Григорія, але очна ставка із свідками показала звіряче лице гайдука-нелюда1227.

Комісія визнала провину Голуба і Тищенка в скоєних злочинах. Першому було заборонено займати управлінські посади. Другий також відбувся переляком. В цій трагічній історії важливо те, що, видно, грамотний солдат за підтримки військового відомства і свідчень односельців зумів добитись справедливості, позбавивши їх від звірів у людській подобі.

Складовою землеволодіння в с. Кальнику другої половині ХІХ ст. – початку ХХ ст. була їх належність Кальницькому Товариству цукрового заводу, церкві Пресвятої Богородиці, селянам та однодворцям. Уявлення про розподіл землі дає “План села Кальника” за 1907 р., який зберігається в фондах Музею села, що знаходиться в приміщенні сільської школи імені Ярослава Івашкевича. План, на нашу думку, не завершенний, оскільки точно не визначені кордони кальницьких земель, зокрема, за річкою Собом, а також стосовно с. Жаданів, с. Кантелини та м. Дашева. Відсутні на цьому плані конкретні земельні ділянки селян. Загальний напис після заводської землі “Землі селян села Кальника”, де межі відсутні, що дуже ускладнює конкретне визначення місця ділянок, їх якість. В експлікації не визначена загальна кількість селянської землі. Виняток зроблений “Орній (землі – Авт.) на ділянці № 1 та № 2. Перша ділянка, яка розміщувалась по обидва боки дороги на Паріївку, складалась з 117 дес. 195 кв. саж. і була поділена на нерівнозначні 10 частин. На Х і ІХ частинах, які знаходились на правому боці біля сорочанських земель, знаходився заводський відстойник. Ділянка № 2 займала землі пообіруч дороги на с. Шабельну, що добігали до валу, в кількості 132 дес. 1574 кв. саж.

Територія заводу із Західного та Північного боків була обнесена високим муром, побудованим із піску, жужалки й цементу і займала 26 дес. 890 саж. Річка Кальничка, що протікала через територію цукрового заводу, займала територію 926 кв. саж. За млином було 780 кв. саж. “Гори кам’янистої”.

Церковне землеволодіння формувалось впродовж багатьох десятиліть. Православна віра, яка ствердилась остаточно на Правобережній України після заборони Миколою І в 1830 р. греко-католицької церкви, отримала державну підтримку. Місцеві польські магнати і шляхта, будучи в переважній більшості католиками, не дуже квапились виконувати розпорядження уряду про наділення православної церкви землею. Виділяючи їй землю, вони не оформлювали це документально, не складали планів церковного землеволодіння. Наприклад, кальницький храм в 1826 р. “користувався спокійно” “платною ругою в три переміни по п’ятнадцять днів, а сінокосною на 20 косарів, на ці землі документів і плану немає”1228. Відсутність документального оформлення церковного землеволодіння часто використовувалось поміщиками задля його захоплення, або перенесення на незручні й віддалені від села ділянки. В захопленні церковних земель с. Нерубайки Голованівського ключа звинувачували й Теклю Потоцьку. Чотирнадцять років (з 1822 по 1836 рр.) велося розслідування цієї справи. 28 грудня 1836 р. обер-прокурор Св. Синоду, виконуючи повеління Миколи І, зобов’язав, зокрема гр. Потоцьку повернути цю землю й заборонити економам та селянам захоплювати церковні землі1229.

В 40-х роках ХІХ ст. священнослужителі користувались “садибною 38 кв. саж. і орною і сінокосною 33 дес.” землею,1230 не маючи на ці церковні статки ніяких документів. Священик Іоан Черняк в 1841 р. скаржився, що на його утримання ніяких посадових окладів держава не відпускає, але вони “користуються своєю працею і пожертвами від прихожан”1231. Тільки через три роки священнослужителі почнуть отримувати платню від держави, відповідно до класу церкви і користуватись земельними ділянками1232 та сінокосами.

У 80-ті роки того ж століття церковне землеволодіння збільшиться. Садиби священнослужителів тепер займали 2 дес. землі, а польова збільшилась до 36 дес. орної і 9 дес. 800 кв сажнів сінокосної, а всього нараховувала 47 дес. 800 саж.1233

На плані села церковна земля не виділена. Але існує “Геометричний спеціальний план Київської губернії Липовецького повіту церковним землям села Кальника”, який зберігається в Державному архіві Вінницької області. Із пояснювальної записки відомо, що план церковного землеволодіння був вперше складений ще 27 вересня 1851 р., а через кілька років (1855) уточнений землеміром Рикманом. 27 липня 1870 р. повітовий землемір Рибицький в присутності пристава 1-го стану Слугхаєвського склав оновлений план. При його складанні виникли непорозуміння, викликані тим, що кальницький священик Василь Войнарський “повністю не визначився” щодо сінокосної землі. План був погоджений з власником села графом В. В. Потоцьким. Поміщик Хринівки Савицький до плану церковного “сінокосу руку приклав”, але висловив незгоду з тим, що не чітко визначені його межі1234. Інші сусіди-власники не відгукнулись на запрошення, не прибули самі і не прислали своїх предстваників. До плану руку приклали: керуючий кальницькою економією Рудольф Стачинський, кальничани-поняті: Семен Могила, Мирон Мазуренко, Іван Войченко, Кузьма Яруженко, із с. Кантелини: Іван Саволюк, Василь Шмигора, Роман Родюк, Олексій Мекетюк, Дмитро Діхтяр, Тит Шмигора, с. Жаданів: Максим Бутало, Олексій Рабокель. За неписьменних понятих (свідків) с. Кальника план підписав селянин Макар Баніт1235.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

Схожі:

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconЗустріч із видатним українським ученим-наукознавцем коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету розвитку людини
Коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАтаманенко А. Є. доктор історичних наук, професор, декан факультету міжнародних відносин Науоа

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconМ. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconС. А. Копилов доктор історичних наук, професор, в о. ректора Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconСтепан бандера
Відповідальний редактор – заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор Владислав...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconС. А. Копилов доктор історичних наук, професор
Бібліографічні покажчики у фондах наукової бібліотеки кам'янець-подільського національного університету імені івана огієнка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка