І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор



Сторінка12/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.84 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

Церковне землеволодіння складалось із шісти ділянок (2-х присадибних і 4-х у полі), як казала моя матуся, а Маріїна бабуся, польова земля, знаходилась у “чотирьох руках”, тобто в різних частинах села. Ділянки № 1 і № 2 знаходились біля безіменної річечки, відомої нам зараз як р. Шабелянка. Їхні розміри відповідно: 12 дес. 1520 кв. саж. і 10 дес. 1509 кв. саж. Ділянка № 3 знаходилася між річечкою Лозоватою і дорогою із Кальника і займала площу у 11 дес. 1804 кв. саж. Ділянак № 5 урозміром 1 дес. 2340 кв. саж., а № 6 – 2805 кв. саж. відведені під садиби. Перша належала священику, а друга пономарю. Ділянка № 4 розміром в 5 дес. “сінокосу зарослого дубовим лісом”1236. Відповідно нового плану земляні ділянки кліру були вирівняні. Якщо раніше вони мали трикутну форму, то тепер прямокутних трапецій.

“План церковної садиби в с. Кальник за 1907 р.” зберігається в сільському музеї. Церковна садиба займала 553 кв.саж. З Північного боку вона межувала з садибами Ананія Майстренка, Івана Майстренка загальною площею 527 кв. саж. і садибою Романовського, розміром у 1180 кв. саж. Церковна садиба зі Сходу, через безіменний провулок, сусідила з двома селянськими садибами, а з Півдня – з чотирма ділянками, які відокремлювались від селянських садиб також безіменним провулком1237.

3 червня 1891 р. землевпорядник Стефан Станкевич склав “Геометричний план церковної причтової землі в селі Кальник 3-го округу Дашівського благочиння”. Цей план підписали благочинний, кальницький священик Василь Войнарський і паламар Володимир Крижановський, церковний староста Стефан Корецький і селяни: Василь Куценко, Григорій Баніт і соцький с. Жаданів унтер-офіцер Григорій (прізвище не читається). Цей план цікавий нам ще й тим, що дає чітке уявлення, як розподілялась орна земля і сіножаті між священиком і паламарем.

Орні землі ділянок № 1, № 3 і № 5 ділились між кліром не порівну. Священик завжди мав значно більшу кількість оброблюваної землі, а псаломщик – меншу ділянку. Так, перша ділянка була подідена так: священик отримав 8 дес. 150 саж, а паламар – 2 дес.1650 кв. саж., друга, відповідно, була поділена: панотець отримав 9 дес. 1137 кв. саж., а псаломщик 3 379 кв. саж. і третя, відповідно, 8 дес.894 кв. саж. і 2 дес.1892 кв. саж. Нерівномірно були поділені сінокісні угіддя – відповідно: 7 дес. 750 кв. саж. і 2 дес. 1050, а також садибна земля – відповідно: 2 дес.1132 кв. саж. і 1187 саж. Всього землі в церковників, яку вони самі не обробляли, було 47 дес. 1306 кв. саж. Важка землеробська праця лягала тягарем на плечі прихожан. Прибутки, які виручали священнослужителі кальницької церкви, збагачували їх1238.

Селянське землеволодіння після реформи 1861 р. розвивалось нерівномірно і в кількох напрямках. По-перше, воно складалось із трьох складових: присадибна ділянка, польові землі та сіножаті. Присадибні ділянки, зокрема навколо церковного храму, були різні: 4, 6, 12 саженів1239. На цій землі були побудовані житлові помешкання і господарські споруди, для будівництва яких використовували деревину, глину, покрівля була, переважно, солом’яна. Інша частина землі використовувалась для городини, садів та інших необхідних для життя потреб.



§ 3. Боротьба кальничан за свої земельні права у 70-х роках ХІХ ст. – на початку ХХ ст.
Селянство як стан, а пізніше як клас завжди було домінуючою суспільною силою феодального та аграрно-індустріального періодів розвитку людства. В радянській науковій, публіцистичній літературі традиційно розглядались різні форми бортьби селянства за свої соціальні, економічні й політичні права. Марксистсько-ленінська історіографія акцентувала увагу на колективних масових формах протесту: селянських війнах і повстаннях, підпалах та пограбуванні маєтків окремих поміщиків, потравах посівів, фізичному знищенні власників землі та їх слуг тощо.

Мало хто з сучасних дослідників, використовуючи регіональні методи статистичного й хронологічно-проблемні методи, досліджує боротьбу селян за свої земельні, суспільні права на прикладі одного населеного пункту, зокрема с. Кальника. Документальна база вивчення цього питання достатня, а тому може бути прекрасним соціальним зрізом земельних стосунків селян і власників землі, особливо після Великої селянської реформи 1861 р. і наступних реформ 60–70-х років ХІХ ст., які демократизували суспільство, відкрили широкий шлях до використання й іншої, практично не дослідженої теми вітчизняної історіографії – судових позовів селян до власників землі, використання відкритого привселюдного розгляду земельного питання, в тому числі чиншовиків с. Кальника, змагального процесу, коли на розгляді були присутні не тільки позивач, а й опитували свідків, проводили перевірку їх свідчень, заслуховували скривджених, вели протоколи засідань, писали ухвали.

Власником кальницьких земель до 1866 р. була економія,як складова маєтностей графа Володимира Володимировича Потоцького, де був збудований потужний цукровий завод Товариства “Кальник”. Реформа 1861 р., розкріпостивши селян, гарантувала їм отримання земельних наділів, відповідно до постанов Місцевого законоположення з селянського питання. Поміщик, а з 1866 р. Товариство кальницького цукрового заводу, прагнув усілякими засобами зменшити чиншове землеволодіння, яке гарантувало різну кількість десятин землі на сім’ю, шляхом відбиранням кількох десятин польової та сінокосної землі1240.

В 80–90-х роках ХІХ ст. підприємці Товариства Кальницького цукрового заводу прагнуть обмежити селянське й чиншове землеволодіння, чим викликають судові позови. 26 лютого 1887 р. дворянин Федір Будкевич подав позов до Липовецького повітового по чиншовим справам присутствія скаргу на те, що в нього відібрали сінокосну ділянку, яка знаходилась у “Леваді”. В заяві він наголосив, що цією ділянкою користувався “без змін безперервних, яка переходила по спадку і на такому праві дісталась мені”1241, яку поміщик відібрав 12 років тому.

20 травня 1891 р. мировий посередник 2-ої дільниці Липовецького повіту Павлов розпочав розгляд. На суд були викликані дворяннин Федір Юсифович Будкевич і повірений вотчинника п. Седлецький. Федір показав: 1. До 1841 р. сінокосом користувались його дідусь і батько, а з 1841 р. він. 2. Володіє більше 1 дес. присадибної землі одним шматком, а також у трьох ділянках має 3 десятини. 3. Натуральних повиностей не виконував. 4. Чинш платив по 10 руб. у рік, але 8 чи 9 років тому перестав його платити. 5. Користувався землею згідно з усною домовленістю. 6. Достовірно сказати не може, чи відбирали раніше землі. Але подавали всі чиншовики скаргу в Липовецький повітовий, а також в Уманський окружний суд скарги на те, що відібрали землі і збільшили плату. 7. Він наголосив, що не пам’ятає коли подавали скрагу до Уманя і, хто був довіреною особою чиншовиків. 8. Відібрали від нього по 2 дес. з кожної ділянки, а також сінокіс і леваду1242.

Представник позивача п. Седлецький визнав, що Будкевич має право на чиншове зелеволодіння. При цьому він вказав, що за Ф. Будкевичем є недоїмка в 230 р. 20 коп., при умові щорічної виплати 22 р. 92 коп., які він не платив протягом 10 років. Доказовими документами з боку Ф. Будкевича були надані ним дев’ять квитанцій про оплату чиншу з 1866 по 1880 рр. і копія грамоти про його дворянство. Седлецький пообіцяв надати список економії за 1871 р., в якому записано стільки землі, скільки мав Будкевич, відповідно до чиншової угоди1243.

Свідки в судовому засіданні, селяни старожили 65-ітній Василь Степанович Сметана і 71-ічний Йосип Онисимович Вознюк розповіли, що Будкевич користується чиншовою землею понад 50 років, справно платив чинш у розмірі 10 руб. Коли запровадили нову оплату, вони не пам’ятають, але більше як 15 років тому, що він користувався значно більшою кількістю землі1244.

Мировий посередник Павлов ухвалив: протокол засідання подати на підпис учасникам судового розгляду, а пізніше надати на розгляд Липовецького повітового з чиншових справ Присутствія, а землеміру подати плани земель, на які претендував позивач. Підписи учасників свідчать, що Федір Будкевич був неписьменним. За нього підписав селянин Андрій Гедзенко. За неписьменних Василя Сметану і Йосипа Вознюка, розписався Іван (прізвище не читається), а за сторонніх “добросовісних людей”, зокрема Степана Луці (Луцького?) розписався Лаврін Шевчук1245. Чим завершився цей судовий позов Федора Будкевича, документи мовчать. Федору не судилось побачити повернуту незаконно відібрану землю. Її отримав його син.

30 квітня 1903 р. землемір Бердичівсько-Липовецького чиншового присутствія М. Григор’єв склав план землі, якою, після смерті батька, користувався чиншовик, дворянин Яків Федорович Будкевич. Його землі знаходились у трьох полях: у першому “на Пархомівщині 1 десятина 180 кв. саж.”. Ця ділянка межувала з землями чиншовика Григорія Цариковського, поміщика Франца Ярошинського і селянина Миколи Буртненка. Друге поле знаходилось “біля Могили 1 десятина 195 сажнів” і межувало із землею чиншовика Івана Буртновського, економічною землею Кальницького товариства і землею чиншовика Василя Черноуцького. В третьому полі його земля знаходилась від Жаданівки в розмірі 1 дес.485 кв. саж. Воно межувало з дорогою і з землею чиншовика Івана Гашинського, ділянкою Василя Черноуцького1246.

Але в справі Федора Будкевича є досить цікавий документ, який дозволяє прослідкувати родовід позивача, належність його до дворянського роду, який не зумів утриматись на засадах, створених його попередниками. 24 травня 1815 р. і 9 грудня 1846 р. до Київських дворянських зборів надійшли документи про визнання “дворянства роду Будкевичів”. Тимчасова присутствія Гаролдія, розглянувши їх, визнала “Леонтія, Йосипа, Петра Михайлових, Івана, Олександра і Василя Петровичей синів Будкевичів із синами із них перших чотирьох у дворянському сані”1247. Комісія констатувала, що предок роду Христофор Будкевич мав у 1741 р. нерухоме мійно і селян в помісті Годинове в Мельницькій землі (Бельский повіт). Цей спадок дістався діду Василю Петровичу. Через його внука Казиміра, який доказав своє дворянство на маєтності з селянами Гадиново по крепості 1787 р. продали Радминському. Родовід Будкевичів йшов кількома витками. Від Михайла через його синів Леонтія, Йосипа, Петра, внука Івана із сином Михайлом. Сини Леонтія: Яків, Іван, Карпо, Фельдор (Федір?); Йосипові сини: Андріан і його сини Іван та Максим. Діти Петра: Михайло, Лука, Степан. Олександрів син Іван, його внук Андрій. Всі вони внесені у метричні книги, завірені духовною консисторією з 1790 р. Рід Будкевичів записаний у 6-ту частину дворянської родословної книги. Дворянство цьому роду добився Іван Леонтійович Будкевич. На його прохання був виданий спеціальний Указ, який був направлений (копія), в грудні 1847 р. Івану Будкевичу1248.

15 січня 1894 р. було підготовлено ухвалу Липовецького повітового по чиншовим справам Присутствіям у складі: голови В. І. Ненюкова, мирового посередника Широкова, мирового судді Охримовича та кандидата Іванова по скарзі селян Василя і Карпа Петуржинських позов до Уманського окружного суду за відібрані в них 2 дес. польової землі та за нараховану недоїмку (130 р.) за чиншову оплату. Справа розглядалась за присутності всіх чиншовиків с. Кальника і повіреного Кальницького цукрового заводу Гаврила Гавоиловича Єнні.

Під час розгляду справи виявилось, що брати раніше платили 10 руб. чиншової плати за землю. В результаті Великої реформи 1861 р. Василь і Карпо отримали позику на 49 р. в розмірі 166 р. 66 коп. для викупу землі, за що мали щорічно виплачувати 17 руб. 80 коп. Кількість землі у братів була: присадибної – 1021 саж. і польової – 6 дес. 550 саж. За ними рахувалось і 125 кв. саж. незручної землі. Всього в їхньому користуванні було 6 дес. 1696 саж.1249

17 травня ця справа розглядалась в Київському губернському по селянським справам присутствії. В результаті розгляду з’ясувалось, що брати мусять за ділянку платити чиншову повинність в розмірі 17 руб. 80 коп. із загальної викупної суми 296 руб. 66 коп. протягом 49 років. 3 травня 1896 р. старшина Дашівської волості Яків Садич взяв у Василя і Карпа розписку в тому, що вони між 17 по 21 червня будуть в селі, оскільки в цей час посередник зробить “останнє визначення чиншової землі”1250.

Мировий посередник 18 червня 1896 р. разом із землеміром С. М. Шабельниковим провели виділення їхньої землі у розмірі 6 дес. 1696 саж., про що оголосили селянам. Відводний акт підписав повірений Кальницького цукрового заводу, але дружина Карпа, Гафія, підписати відмовилась, а Василь Петуржинський на підпис не з’явився. Оформлення цього документу відбувалось у присутності селян м. Сарого Дашева Федора Зміївця і Єфрема Головченка1251.

Брати Василь і Карпо, можливо, не погоджувались з рішенням губернської інстанції про збільшення чиншових виплат та нерозв’язання їх вимоги повернути відрізані керівництвом заводу “зайву землю”. Вони продовжили боротьбу за свою землю із керівництвом заводу. Про це свідчить повістка братам з вимогою з’явитись 20 вересня 1898 р. на розгляд мировим посередником їхніх претензій “з наявними у Вас на це документами”1252. На зустріч з мировим посередником зв’яились: Василь Антонович Паторжинський, повіренний Кальницького товариства Гаврило Гаврилович Єнні і повіренний деректора-розпорядника Мойсей Соломонович Аскенузі. Василь, який відстоював інтереси й свого брата Петра звинувачував керівництво заводу в тому, що воно “відібрало років двадцять три тому з тимчасовим наміром” шість з половиною десятин землі, а також в тім, що чиншову плату стягували за десять десятин по 20 руб.1253 Повірені заводу, спростовуючи перше звинувачення, твердило, що в 1871 р. “Паторжинські самі віддали 4 д. 1200 саж. польової землі”1254.

З’ясувалось, що в 1871 р. чиншову землю відібрали не тільки в Поторжинських, але й в інших власників таких земельних ділянок. Старожили Йосип Могила, Андрій Луцко, Олексій Кочмар, Никон Вознюк, Роман Фльорко засвідчили, що в Петуржинських відібрали землю двадцять три роки тому назад. Мировий посередник, зваживши свідчення всіх сторін, прийняв рішення в позові Петуржинским отримати додатковий наділ польової землі “відмовити”1255.

Кількісний склад землеволодіння селян Кальника, їхні земельні стосунки з керівництвом Товариства Кальницького цурового заводу розкривають “Викупні акти” та “Додатковий викупний акт”. В них фіксується номер ділянки, описується місце її знаходження і розмір, визначаються ділянки інших селян, з якими вона межує. Наприклад, візьмемо викупний акт на чиншові ділянки №№ 38, 55, 84 і 92-й, якими користувався селянин Петро Петрович Буртковський. Його польова земля знаходилась у “чотирьох окремих ділянках: 1-а ділянка – з півночі ділянка селянина Івана Остапчука, зі сходу ділянка селянина Єфима Бондарчука; з півдня землею товариства Кальницького буякоцукрового заводу; із заходу садибою селянина Івана Вознюка”1256. Не будемо далі цитувати цей документ, але скажемо, що ділянка № 2 знаходилась за р. Собом біля земель спадкоємців Йосипа Францовича Ярошинського і сусідами були селяни кальницькі Каетан Андрійович Хихловський, Августин Дем’янович Іваницький. Третя ділянка була близько до земель Дашівської економії. Сусідами його були Каетан Андрійович Хихловський, Никифір, Євдокія і Євфросина Трифоновні Петуржанські і Станіслав Михайлович Пашковський. 4-та ділянка на північно-західному боці межувала із землями Кальницької економії та ділянками селян Миколи Івановича Голубєва та Августа Дем’яновича Іваницького1257.

5 червня 1902 р. Петро Петрович укладе ще один додатковий викупний акт на отримання 2 дес. 1200 саж. орної та сінокосної землі, яку розіб’ють на три ділянки. Ці ділянки повернуті із відібраної від селян землі під час проведення земельної реформи 1861 р. Під цю землю власник отримав позику в розмірі 83 р. 33 коп., з якої мав платити в банк щорічно 5 руб.1258.

Претензії до грабіжницьких вчинків керівництва заводу щодо землі мали чиншовики Іван і Каетан Іваницькі. Ще 15 січня 1894 р. Каетан порушував справу щодо порушення його земельних справ. Тоді свідками від селян були Федір Левченко, Антон Баніт та Василь Войченко. 23 вересня 1901 р. брати знову порушили це питання. Мировий посередник, розглядаючи їхній позов, виявив, що в 1873 і 1874 роках в них було відібрано 15 дес. орної польової землі. Раніше вони за всю землю платили 40 руб. на рік, після чого перестали це робити. Повірений цукрового заводу Леонід Гнатович Кільчевський просив мирового посередника в “позові Іваницьких відмовити”. Інший повірений цього ж заводу, Мойсей Самсонович Аскенузі, посилався на свідчення старійших селян с. Кальника Андрія Гу(замість “у” потрібно читати “е”)зенка, Йосипа Могили та інших: “видно, що володіння оспорюваної землі Іваницьких украли”1259.

Аналіз судових документів дозволяє виявити сімейний стан селянських родин Івана та Каетана. На час подачі позову Івану Казимировичу було 49 р., а його дружині Домникії – 48 р. Іхні діти, сини: 18-річний Степан у 1888 р. був зарахований до ополчення та 13-річний Овксентій; доньки – 10-річна Параска, 6-річна Євгенія, 4-річна Дуня та 2-річна Олена. Сім’я 41-річного Каетана Казимировича і 39-річної Марфи була меншою: 5-річний Іван, 2-річний Рафаїл та 9-річна Горпина1260.

“Викупний акт” Івана і Каетана засвідчує, що вони володіли 15 дес. 1515 кв. саж. землі, яка знаходилась на чиншових ділянках № 3, 47, 72, 87, 97, 114 і 116. На викуп землі отримали від банку 1906 р. позики під 6 % річних і платили 60 руб. 40 коп. щорічно викупних платежів. 5 червня 1902 р. їм зачитали, а після дали підписати (за себе і неграмотного Каетана підписав Іван) “Додатковий викупний акт”, який закріпляв за ними ще 4 дес. 1200 кв. саж. ораної, 4 дес. сіножатної та доданої 410 кв. саж. незручної землі. За цю повернену землю брати отримали додаткову урядову позику в розмірі 283 руб. 33 коп., з якої вони щорічно платили ще 17 руб. викупних платежів.Отримали Іван і Каетан право використовувати на парах та стерні свою худобу.

12 січня 1894 р. Федір Степанович Гашинський подав “Прохання” до Комісії з чиншових справ Липовецького повіту, в якій звернув увагу на те, що його попередники за незапам’ятних часів володіли “польовою й сінокосною землею в чотирьох змінах в кількості 5 дес. 1200 саж.”1261 Після зміни власника с. Кальника економія несправедливо відібрала в нього десятину сінокосної і півтори десятин польової. Вимогу повернути цю землю йому економія проігнорувала. Він, як і інші чиншовики, подавав позов до Уманського окружного суду, який відмовив задовольнити це прохання, посилаючись на положення від 9 червня 1886 р. Не задовольнившись цим рішення, Федір продовжив добиватися справедливості.

Багатодітна родина Федора і Марфи в складі синів: Івана (одруженого з 26-річною Марією), Олександра, Кирила, і доньок: 3-річної Антоніни та Ірини, які було тільки півроку та внука Володимира. В сім’ї, мабуть, жила його мати, при якій ще були 16-річна Параска (вже була одружена) і 15-річна Наталя, втративши ці землі відчула великі матеріальні ускладнення.

23 дня 1901 р. мировий посередник розглядав подану заяву, де знову ж почув ті самі вимоги протиборствуючих сторін. Заслухали свідчення старожилів Андрія Гезенка, Йосипа Могили та інших, які не вплинули на результат справи. Посередник вирішив, що позов Гашинського необґрунтований, а тому позивачу необхідно відмовити1262.

Мировий посередник 2-ої діялянки Павлов 18 травня 1891 р. розглядав скаргу Григорія Романовича Цараковського про відібрання від нього 2 ½ з 3 ⅓ десятин землі, якими він володів. Виявилось також і те, що якщо раніше за повну ділянку він платив 10 руб., то після від нього за меншу ділянку стали вимагати 17 руб. 19 коп. на рік. Господар перестав платити чинш, чим сприяв створенню за 11 років недоїмки в 189 р. 9 коп.1263

Великий рід 61-річного Григорія Романовича та його дружини Зіновії мав розгалужену сімю. Одружений 33-річний син Іван з 19-річною дружиною вже мали 1-річного сина Івана та 1-річну доньку Акулину. Одруженим був і 29-річний Гаврило з Софією, мали доньок Мотрю і Феодосію. 24-річний Леонтій був неодруженим і служив у війську з 1883 р.1264 Напевне, це зобов’язувало Григорія Романовича затято боротись за повернення відрізаної землі.

Надзвичайно цікаві матеріали соціальної боротьби селянина Станіслава Михайловича Пашковського за перегляд “неправильно нарахованої недоїмки і признання за ним чиншових прав на відібрану землю”1265. 15 січня 1984 р. Липовецьке повітове з чиншових справ присутствіє під керівнитвом голови В. І. Ненюкова прийняло до провадження цей позов. Позивач повідомив, що кальницька економія відібрала у нього 2 дес. землі. Він сплачує 10 руб. чиншу, але йому було нараховано 130 р. недоїмки. Неправомірність рішення місцевої влади селянин оскаржив в Уманському окружному суді. Гаврило Єнні визнав чиншові права Пашковського, але просив недоїмку в 130 руб. приписати до викупної позики1266. Чиновники винесли вирдикт: селянина Станіслава Михайловича Пашковського визнати вічним чиншовиком на садибі 1269 саж. і орної 3 дес. 668 саж., а всього 3 дес. 1937 саж. при с. Кальнику з володінь Товариства Кальницького бурякоцукрового заводу. Викупний платіж визначається в 17 руб. 80 коп., а викупна позика видана в 296 руб. 66 коп. Клопотання про повернення відібраної землі розглянути в окремій постанові1267.

Через багато років, а саме 5 червня 1902 р. сини господаря Григорій і Антон дочекалися, що їм прочитали “Додатковий викупний акт”, яким повертали відібрану у батька землю – 1 дес.1200 кв. саж. орної, 1 дес. сінокосної і накинули ще 29 кв. саж. незручної землі. Відповідно до отриманих земельних угідь, додали 83 руб. 33 коп. “чиншових повинностей грошових”, надали право користуватись для випасу худоби чорним паром чиншовиків та стернею.

17 червня 1896 р. землемір С. М. Шабельников, виконуючи постанову Київського губернського присутствія від вересня 1895 р., підготував “Відвідний акт”, в якому зафіксовано визначений Липовецьким повітовим з чиншових справ присутствія розмір землеволодіння в 3 дес. 1937 саж.1268. Губернські чиновники дійшли висновку, що питання про розгляд позову про повернення відібраної землі “є передчасним”1269.

Справа про викуп на чиншовому праві Степана Миколайовича Цишковського багато в чому повторює попередні. Але в її складі є цікавий документ – копія “Доручення”, виписаного на ім’я Гаврила Гавриловича Єнні, яке надавало йому право виступати повіреним у справі кальницького цукрового заводу, в тому числі і з питань позовів селян Кальника до економії. Цей цікавий казуїчний момент свідчить, що селяни боролися з кривдниками на “полі” юриспруденції. Це примушувало владу дотримуватись законів. Щодо позову Степана Цишковського, то в нього з 3 дес.1/4 саж. відібрали 1 ½ дес., він заборгував 186 руб. 56 коп., йому нав’язали щорічну оплату чиншу замість 10 руб. – 16 руб. 56 коп.1270

Наявні у нас джерела дозволяють розкрити наполегливе і систематичне протистояння на законодавчому полі чиншовиків і адміністрації Кальницького цукрового заводу. Набір документів однотипний, процес розгляду скарг селян також. Щоб не переобтяжувати текст повторами ми вважаємо за доцільне, принаймні, назвати їхні прізвища, вони того заслуговують, зафіксувати наявну кількості у них земельних угідь.

Михайло Іванович Голубович також подав позов на дирекцію Кальницького товариства цукрового заводу. Він звинувачував її в тому, що він та його бвтько з 1865 р. володіли 3 дес. землі і платили чинш 10 руб. на рік. В 1871 р. економія відібрала 1 ½ дес. пашні і ½ сінокосу. Протестував чиншовик і проти підвищення чиншової плати з нарахуванням 223 руб. 48 коп. недоїмки1271.

Надзвичайно важливий соціальний аспект розкривають матеріали про стосунки спадкоємців Володимира Гашинського – Степана і Амвросія (1894 р. вони вже були у стані міщан). 15 січня 1894 р. Липовецьке повітове з чиншових справ присутствіє під головуванням В. І. Ненюкова розглянуло прохання міщанина Степана Володимировича Гашинського надати йому всі права чиншовика с. Кальника. Під час розгляду справи учасники засідання виявили, що спадкоємці Володимира володіли присадибною і польовою землею, про що свідчать 9 квитанцій оплати чиншу з 1851 р. Через 15 років від них відібрали 2 дес. польової землі, піднявши оплату за чинш, що призвело до виникнення 110 руб. недоїмки. Гаврило Єнні визнав чиншове право Степана.1272

Перевірка заявленого виявила, що, дійсно, Володимир Гашинський володів чиншовим правом не пізніше 1851 р., а проведений облік землі виявив, що під садибою було 2346 саж., польовою – 4 дес. 360 саж. і незручної – 290 саж., а всього було 5 дес. 596 саж. Учасники розгляду прийшли до висновку, що“міщани Степан і Амвросій Гашинські належать до вічних чиншовиків” на означену землю з викупним платежом 16 руб. 60 коп. і викупною позикою 176 руб. 66 коп. За відібрану землю позов розглянуть окремо1273.

Відводний акт від 18 червня 1896 р. зафіксував право міщан Степана і Амвросія Гашинських на 5 дес. 596 саж. землі1274. Правда, брати відмовились від підписання “Відводного акту”. В 1902 р. Бердичівсько-Липовецьке повітове з чиншових справ присутствіє розглядало позов Степана Володимировича Гашинського до дітей померлого свого брата Амвросія, які виявились єдиними власниками чиншових земель. Пізніше встановлено, що виключення Степана із спадкового права на чиншову землю було результатом помилки, яка невдовзі була виправлена. Коміся прийняла рішення “зробити виправлення в тому, що показана в нім земля визнана за селянином Степаном Гашинським і спадкоємцями Амвросія Гашинського”1275.

За свої попрані земельні права вступив у 1891 р. в боротьбу з кальницькою економією 32-річний Каетан Адамович Мінькеич. Він разом з 34-річною дружиною Марією виховували 8-річного сина Митрофана, 4-річну Ганну і 2-річного Купріяна1276. Господар був зарахований до ополчення в 1875 р. Процедура розгляду справи розтяглась на кілька років. Тільки 15 січня 1894 р. у м. Липовцях її розглянули. Виявилось, що він і його батько володіли чиншовим правом приблизно з 1840 р. На даний час в нього було: 3 дес. орної і 2257 саж. присадибної землі. В середині 70-х років ХІХ ст. у них відібрали 2 дес. польової землі, підвищили чиншову плату за землю. Каетан ці дії оскаржив в Уманському окружному суді. Мабуть, позитивного рішення суду не отримав. Розслідування підтвердило, що він мав 130 руб. недоїмки і мав платити викуп по 17 р. 80 коп. щорічно. У нього була ще 296 руб. 66 коп. викупна позика1277.

Скарга Каетана розглядалась в Київському губернському з чиншових справ присутствії 17 травня 1894 р. Комісія затвердила рішення повітового присутствія і рекомендувала оформити “Відвідний акт”, що зробив землемір С. М. Шабельников 18 червня 1896 р., де було записано, що сім’я Каетана Мінькевича володіє 3 дес. 2279 саж. зелі.1278. У відводному акті, який Каетан не підписав, чиновник написав. що господар перестав платити чинш у розмірі 10 руб. на рік з 1881 р., тобто 13 р. Ось де пояснення, звідки йому нарахували 130 р. недоїмки, які додатуть до викупної позики в 166 руб.66 коп.1279

20 вересня 1898 р. мировий посередник 2-ої дільниці знову розглядав скаргу Каетана Адамовича Мінькевича, вимагаючи справедливо розв’язати питання і про розміри чиншової плати за землю та повернути віддібрані 2 ½ дес. землі. Був складений протокол розгляду, викладені претензії обох сторін із залученням свідків-старожилів. Не допомогло і свідчення Ієроніма Козубовського та інших свідків про те, що 1871 р. земля у Мінькевича була відібрана, як і протест позивача. Мировий посередник прийняв рішення в задоволенні позову Каетану Мінькевичу відмовити1280.

На початку ХХ ст. (5 червня 1902 р.) буде прийнято рішення про повернення колись відібраних земель у Каетана Адамовича. “Додатковий викупний акт” засвідчив що він отримав 1 дес. 1200 кв. саж. польової і 1 дес. сінокосної, а також 40 кв. саж. незручної землі. За цю землю йому додатково нараховувались 83 руб. 33 коп. грошових чиншових повинностей. Засвідчив цей документ за неписьменного Каетана Йосип Венграновський.

Розв’язати свої земельні права зробив спробу Григорій Миколайович Амброзевич і спадкоємці померлого Олександра Миколайовича. Вони проживали в одному дворі, який очолював 23-річний Іван Олександрович. Тут проживала його мати, 45-річна Ганна і 43-річний дядько Григорій Миколайович зі своєю сім’єю. Григорій і його дружина виховували 20-річного Григорія, 16-річного Семена, 12-річниого Леонтія, 10-річного Луку* і 6-річного Вікентія1281.

Ще в 1891 р. Григорій Миколайович порушив позов проти кальницької економії, звинувачуючи її в тому, що в Амброзевичів відібрали 1 ½ польової та ½ сінокосної землі, а також у завищенні чиншової плати за землю. Розгляд справи виявив, що землею рід користувався з 1876 р., виплачуючи щорічно 10 р. чиншу. Тепер з’ясувалось, що Амброзевичам нараховано 173 руб. Недоїмки, і розмір чиншу сягнув 21 руб. на рік1282.

В січні 1894 р. Липовецьке присутствіє винесло постанову з цього питання: 1) обмір землі визначив, що Амброзевичі володіли 1 дес. 192 саж. присадибної і 2 дес. 1704 саж. польової землі; 2) річна плата за землю визначена в 17 руб. 20 коп., і сім’ї видано позику в розмірі 186 руб. 36 коп.; 3) позов за відібрану землю розглянути окремо1283.

Тільки 5 червня 1902 р.Амброзевичам зачитали “Додатковий викупний акт” який повертав їм відібрані колись землі: 1 дес. 1200 кв. саж. польової, 1 дес. сінокосної, і додавав 32 кв. саж. незручної землі. За це їм нарахували додатково 83 руб. 33 коп. чиншових грошових повинностей, за що вони щорічно виплачували 5 руб. Вони також отримали право користуватись для своїх потреб паровою чиншовою землею та стернею.

Степан і Семен Федоровичі Чернецькі також зробили спробу відновити справедливість свого землеволодіння. Як і всі односельці, чиншовики звертався разом з ними до Уманського окружного суду про повернення відібраної в них землі і зменшення плати за землю. Рід Чернецьких в 90-х роках ХІХ ст. складався з трьох братів: 39-річного Степана, 31-річного Якова і 23-річного Семена. В 1876 р. Яків був “прийнятий на службу” і, мабуть, на земельну частку не претендував. “Семен зарахований в ополчення у призов 1882 р.”. В Семена був син Трифін. Степан і його дружина Євдокія виховували у цей час п’ятьох доньок: 13-річну Катерину, 10-річну Олену, 8-річну Гафію, 2-річну Олександру і ½-річну Ірину. Семен зі своєю 22-річною дружиною Іриною, окрім Трифона, мали ще трьох доньок, імя однієї – Гафія1284.

З 1866 р. землею володіли ще їхні батьки. В 1870 р. в них віддібрали 5 дес. польової землі. На час подання позову Степан володів разом з братом Семеном 1 дес. 260 саж. землі в одному лані. Брат “просив закріпити за ним половину ділянки”1285. Протягом 10 років Степан не платив чиншових грошей. Раніше він мусів платив 4 руб. за садибну землю, пізніше сума виплати зросла до 6 руб. 67 коп. за три ділянки в розмірі 4 ½ дес. польової і ½ дес. сінокосної землі1286.

23 вересня 1901 р. мировий посередник 2-ої ділянки, враховуючи свідчення селян–старожилів Андрія Гезенка, Йосипа Могили та інших, склав протокол, в якому констатувалось, що в Семена і Степана одночасно з іншими сільськими чиншовиками у 1871, 1872 и у 1873 роках відібрали в трьох наділах польову і сінокосну землі, скориставшись їх малолітством. Посередник радив Липовецькому з чиншових справ присутствію Степану в позові відмовити1287.

“Викупний акт” Степана і Семена зафіксував, що вони володіли 1 дес. 510 кв. саж. садибної землі і 23 кв. саж. незручної. 5 червня 1902 р. їм зачитали “Додатковий викупний акт”, який повертав їм раніше відібрану землю: 4 дес. 1200 кв. саж. польової, 1 дес. сінокосної і 51 кв. саж. незручної землі нараховував 183 руб. 33 коп. викупних платежів.З цієї суми вони платили щорічно 11 руб. грошових чиншових повинностей. Цей документ надавав їм право випасати своїх корівок та іншу живність на чиншових парових землях та стерні.

Позов до кальницької економії, направлений до Липовецького повітового присутствія, розпочав Василь Олександрович Черноуцький ще в травні 1891 р. Ця справа цікава тим, що тут виступають представники двох сімей чиншовиків. Василь Черноуцький, який сам користувався чиншовим земельним наділом з 1882 р.*, і його дружина, Лекеря Федорівна, до одруження Будкевич, яка принесла в сім’ю спадковий чинш від покійного батька Федора Будкевича, яуий, у свою чергу, отримав такий спадок, напевне, від тестя Івана Дубровського.1288

15 січня 1894 р. розгляд його справи продовжився. Під час її розгляду буде проведений обмір землі, який вияве, що родина Василя і Лекрі Черноуських користувалися 1624 саж. садибної, 3 дес. 416 саж. польової та 175 саж. незручної землі1289. У позові Василь вкаже, що у них “відібрано більше 15 років тому назад з дес.землі”, на що він скаржився до Уманського окружного суду1290. Ця справа, як і справи інших чиншовиків, виявила злочинну тенденці: землю відбирали, що зменшувало землеволодіння чиншовика, але зразу ж збільшували чиншову оплату. В цій справі чиншова оплата залишилась в розмірі 18 руб., при зменшені земельного володіння. Сім’я отримала позику в розмірі 300 руб. на викуп землі після селянської реформи 1861 р.1291

23 вересня 1901 р. мировий посередник склав протокол розгляду чергової скарги Василя Черноуцького, який знову вимагав повернення відібраної землі. Протокол “стандартний”: фіксація вимоги позивача, опитування свідків (вони також традиційні) і констатція факту – так, у нього 1874 р. відібрали 2,5 дис. землі. Проткол підписали всі присутні, зокрема, за неграмотних селян с. Кальника і с. Шабельної. Але протокол проблеми не розв’язував1292.

Соціальний сюжет взаємоволодіння селян с. Кальника розкриває справа про викуп чиншових прав селян Віктора Матвійовича Дубровського і Ганни, Дарини Федорівни та їхної матері Килини Дем’янівної Гашинських. На 1893 р. рід Віктора Матвійовича Дубровського, одруженого двічі, вражає своєю міцністю і розгалуженністю. У 70-річного Віктора Матвійовича було чотири сини від першої дружини: 41-річний Іван (1-й), одружений з 38-річною Марією; 35-річний Іван 2-й, одружений з 35-річною Тетяною; 32-річний Фелікс та 8-річний Гнат. Від другої дружини прижив 22-річного Олександра. Івана 2-го Бог наділив трьома доньками: Федорою 10 років, Марією – 4 і Параскою – 2 років. В садибі проживали “Віктора внуки Павло Августович, Володимир Хомич і Адам Хомич”1293. Тут же проживала 26-річна Марія, мати Павла та 40-річна Павлина, мати Володимира, а також його сестра Єлизавета1294. Напевно, у Віктора Дубровського було ще два сини Август та Хома, які, мабуть, померли.

Друга сім’я – учасниця цієї події – родина солдата Федора Гашинського, яка складалась (приблизно) з дружини Килини Дем’янівни та двох доньок: Гани і Дарини. 7 квітня 1876 р. Віктор Дубровський і Федір Гашинський уклали “Добровільну угоду” на купівлю останнім на “вічне і потомствене користування” шостої частини садибної землі за 69 руб. сріблом1295. Федір Гашинський брав на себе зобов’язання виплачувати за цю частину землі чиншову плату, а Віктор Дубровський від себе і своїх потомків завіряв Федора Гашинського і його спадкоємців про те, що ніколи, ніяких претензій не висуватиме. Досить цікаво було визначено межі ділянки садиби, яку передавали Гашинським: “від великої дороги до мого саду по грушу”1296. При підписанні цієї угоди були присутні кальничани Август Іваницький, Василь Островський, Павло Мицевський, Казимир Синькевич та ін., а за них неписьменних підписався Яків Яцьків.

Через кілька років, а саме 3 лютого 1884 р. Віктор Дубровський склав ще одну “Добровільну угоду” зі своїм сином Іваном 2-м про продаж частини садиби за 30 руб. сріблом. Одразу ж він отримав від сина 20 руб. при свідках, а ще 10 руб. “Іван зобов’язався виплатити по досягненню зрілого віку своїй сестрі Марії”1297. Цю угоду засвідчили селяни Августин Іваницький, Гнат і Арсен Калашники, а за них неписьменних підписав Іван Мацьков. До цього тексту печатку приклав і підписав староста с. Кальника Матвій Фльорко1298.

20 травня 1891 р. мировий посередник 2-ої дільниці проводив перевірку чиншових прав на землю, зокрема і Віктора Дубровського. З’ясувалось, що він володів землею з 1839 р., що зараз у нього 3 дес. землі в трьох шматках, платив 10 руб. чинш. Віктор Дубровський повідомив чиновнику, що в 1871 р. у нього відібрали 1 ½ дес. орної землі і ½ сінокосу. Він наголосив, що поступився частиною садибної землі Килині Гашинській1299.

Посередник запропонував Липовецькому з чиншових справ присутствію визнати селян Віктора Дубровського і Килину Гашинську вічними чиншовиками на садибу в кількості 2012 кв. саж. із щорічними викупними платежами 6 руб. 17 коп. і викупною позикою в 102 руб. 83 коп. Віктор Дубровський визнавався вічним чиншовиком на польову землю в розмірі 3 дес. 2136 кв. саж. із щорічною виплатою 14 руб. 3 коп., а викупна позика отримана ним на всю землю мала становити 233 руб. 83 коп.1300

1 листопада 1895 р. Липовецьке присутствіє розглянуло запропоновану пропозицію мирового посередника і схвалило: розділити чиншову оплату присадибних ділянок Віктора Дубровського і Килини Гашинської, систематизували розмір оплати польової землі1301. Постанова була доведена до Віктора Дубровського і Килини Гашинської з дітьми 20 грудня 1895 р. Цю постанову підписали директор-розпорядник Гаврило Єнні і бухгалтер Кальницького товариства Болеслав Івашкевич1302.

“Викупний акт” на садибну землю свідчить, що сусідами Дубровського були: Август Дем’янович Іваницький, а через дорогу з північного сходу – садиба міщанина Степана Павловича Заплотинського та Ігната Яковича Долінського, а з південо-західного – селянин Івн Музика. Крім викупного акту на польову землю, 5 червня 1902 р. Віктору Дубровському, його синам Феліксу та Івану разом з сім’єю Гашинських показали “Додатковий викупний акт”, де юридично було зафіксовано поверненя незаконно раніше відібраної від них землі у розмірі: орної 1 дес. 1200 саж., 1 дес. сіножаті і 40 кв. саж. незручної. Крім цього, Дубровський з родичами під цю землю здобули 83 руб. 33 коп. викупної суми і право випасу своєї худоби на парових землях.

Прагнув відстояти свої земельні права від зазіхань кальницької економії й Іван Степанович Кілієвич. Після скасування кріпосного права він володів 1000 кв. саж. присадибної, 4 дес. 1643 кв. саж. польової та 70 кв. саж. нарізаної незручної землі. Раніше він платив 10 руб. чиншового збору і мав заборгованість у 140 руб.

В 1870-х роках в нього відібрали частину чиншової землі. Він разом з іншими чиншовиками села розпочав першу спроба подати колективн подати позову до Уманського окружного суду. Чим вона завершилась, невідомо. Скоріше селяни програли позов. Іван Кілієвич продовжував звертатись до Липовецького повітового з чиншових справ присутствія із скаргами.

4 травня 1891 р. його запросили на розгляд побуту сільських вічних чиншовиків. 18 травня цього ж року до с. Кальника приїхав мировий посередник 2-ої ділянки Павлов, який провів збір інформації про стан життя чиншовиків. Виявилось, що Іван Кілієвич користувався чиншовою землею з 1851 р., володів 4 ½ дес. орної землі, платив 10 руб. чиншовий збір, користувався землею на основі словесної угоди, що біля 12 років тому в нього відібрали ½ дес. сіножаті. Представник економії повідомив посередника, що селянин 11 років не платив чиншу. 56-річний Андрій Гедзенко показав, що Кілієвич користувався цими ділянками ще до нього і платив 10 руб. чиншу1303.

15 січня 1894 р. було складено викупні документи. За 5 дес. 313 кв. саж. землі (1000 кв. саж. присадибної, 4 1643 кв. саж. польової і 70 кв.саж. незручної) Іван Степанович Кілієвич щорічно з 1 травня 1894 р. мусів платити 18 руб. 40 коп. викупних платежів.

15 лютого 1894 р. землемір і таксатор С. Данилов склав геометричний план земельних угідь Івана Кілієвича, в якому нанесено польові ділянки за №№ ХХІ (1дес.1518 кв. саж.), ХХІІ (1 дес.1333 кв. саж.), і ХХІІІ (1 дес. 1192 кв. саж.) та присадибні ділянки, а всього зручної землі 5 дес. 243 кв. саж. Наприклад, перша ділянка сусідила з ділянкою селянина села, із землею Григорія Орловського і Ганни Штифурської, Кальницької економії та Хіхловського і Кривенка. Важко уявити, де знаходились ці ділянки, оскільки вони не прив’язані до якихось географічних віх1304.

23 вересня 1901 р. мировий посередник знову повернувся до розгляду скарги Івана Кілієвича на кальницьку економію, яка так і не повернула відібрану в нього 20 років тому землю. В складеному протоколі розгляду цієї скарги з’ясувалось, що в селянина відібрали “пару десятин сінокосної землі, до відібрання цих земель він платив чиншу десять рублів, але цим відібранням чинш був підвищений спочатку п’ятнадцять рублів, а пізніше двадцять п’ять”1305. Повірені економії (заводу) наголосили на тому, що Іван Кілієвич не платив чиншу, оскільки квитанцій за оплату не надав, а тому запропонували відмовити йому в задоволенні позову1306.

5 червня 1902 р. Івану Степановичу оголосили “Додатковий викупний акт”, який повертав раніше відібрану 1 дес. сінокосної і додали 30 кв. саж. незручної землі, а також накинули додатково 33 руб. 33 коп. викупних платежів. З цієї суми щорічно господар додатково платив 2 руб., отримавши право випасу скота на паровій землі і стерні чиншовиків села.

Складовою соціального життя є аспекти стосунків між окремими членами роду, або окремої сім’ї. Не завжди рідна кров є важливим цементуючим фактором між близькими, а тим паче далекими рідними. Власні меркантильні інтереси, їх майнове забезпечення завжди виступають рушієм, як це було у сім’ї Кайдашів за Нечуй-Левицьким, шляхами фізичного вирішення суперечок між родичами, або на основі закону, як це відбулося в кальницьких Хіхловських. Родовід Хіхловських у ХVІІІ ст. чітко не прослідковується. Але в другій половині ХІХ ст. можна виявити про нього деякі сюжети.

На одній садибі Михайла Хіхловського стали жити два брати, Андрій та Василь, які “багато років користувались чиншовим правом”. Після їх смерті на садибі залишились двоюрідні брат Каетан Андрійович і сестра Марія Василівна “за чоловіком Тумілевська”1307.

Марія Хіхловська одружилась з Сільвестром Дмировичем Тумілевським 1850 р. народження, сином пономаря церкви с. Тодорівки Липовецького повіту, відповідно до свого соціального статусу користувався правами почесного громадянина. Цей статус після одруження отримає й Марія1308. Марія Хіхловська, згідно із заповітом Василя Хіхловського від травня 1875 р., завіреного в Кальницькому волоснму правлінні за підписом волосного старшини Романа Фльорка і волосного писаря Л. Шидловського з прикладанням печатки. В ньому, зокрема було записано, що якщо в його старшої доньки Ярини і зятя Віцентія Алексіча не буде спадкоємців, “то садиба вся залишається названій моїй доньці Марії”1309.

Каетан Андрійович у 1876 р. був призваний до армії, з якої повернувся додому в 1880 р. Виявилось, що двоюрідна сестра не впустила його на батьківську садибу. 15 червня 1891 р. в проханні до Липовецького повітового з чиншових справ він писав, що “Тумілевська є спадкоємницею мною визнаного маєстату і сумісним володінням садибою”, а тому просив мирового посередника відновити його права власника на частину садиби1310.

Розгляд судової справи затягнувся на кілька років. 17 травня 1894 р. Губернське присутствіє розглянуло на своєму засіданні цей позов. Виявилось, що Марія Тумілевська володіла 3 дес. 32 саж. викупної польової землі1311 і 2353 саж. садибної землі,1312 а також “будинком з прибудовами”. На ці ділянки 17 червня 1896 . мировий посередник Липовецького повіту разом з землеміром С. М. Шабельниковим оформить окремі “Відвідні акти”1313, які стали основою для прийнятя справедливого рішення: “застерегти, що загальне володіння Тумілевською і Хіхловським є тільки присадибна земля в кількості 2353 саж., польова ж 3 дес. 32 саж. належить тільки Тумілевській”1314, яка платила 10-рубльовий чинш.

Як свідчив Сільвестр Тумілевський, в 1871 р. у його дружини Марії Василівни відібрали дві з половиною десятини землі, які вони хотіли повернути, подавши черговий позов. 20 вересня 1898 р. до Кальника прибув мировий посередник 2-ої ділянки Липовецького повіту, щоб провести перевірку чиншових прав Тумілевського на відібрану землю.

Степан Андрійович, згідно з “Викупним актом”, володів 1558 кв. саж. садибної і 2 дес. 2301 кв. саж. польової землі. Польова земля була поділена на дві ділянки № ХХІ в розмірі 1 дес.1065 кв. саж., а ділянка № ХІІ мала 1 дес. 1236 кв. саж.1315 Йому було надано кредит, як викупна сума в розмірі 160 руб. 83 коп., до якої додали ще недоїмки, і тоді викупна сума склала 378 руб. 76 коп. 26 вересня 1901 р. його син Іван отримав із кальницької економії 1 дес. 1200 саж. польової землі, розкидані в трьох ділянках по 1200 кв. саж., 1 дес. сіножатньої і 30 кв. саж. незручної земель. Він отримав право користуватись угіддями всіх чиншовиків для випасу худоби на парових землях і на стерні. За додаткову землю мав платити 83 руб. 33 коп. викупних сум, по 5 руб. на рік. Щоправда, цей Додатковий викупний акт підписала дружина Йосипа Івановича Хіхловського.

Не менш заплутані земельні стосунки розв’язувала в судовому порядку сім’я Потуржинських. Вона щасливо жила, володіла чиншовою землею, поки батько Трифон і його дружина не відійшли за обрій. На 1887 р. в садибі залишилась жити сім’я Митрофана Трифоновича – 38-річна дружина Євдокія та їхні діти: Полікарп, Борис, Павло, Василь, Домнікія і Олена. Мали прихисток тут і його сестри, неодружені 43-річна Єфросинія і 40-річна Євдокія1316.

Приблизно в 1886 р. Митрофан вигнав своїх сестер із садиби, зовсім позбавив їх права користуватись спадковим майном і, вони “вимушені поневіряться по чужим куткам”1317. Єфросинія і Євдокія звернулись до мировго посередника з проханням повернути свою частину статку, проте Трифон розповів, що “батьківський чинш він продав за борги і, що його дружина на торгах викупила землю на свою користь”1318. Тоді сестри 17 травня і 12 червня 1891 р. подали “Прохання” в Липовецьке повітове з чиншових справ присутствіє порушити судовий позов з метою повернення їхньої частину батьківського чиншового спадку. За них писав писар. Сестри викривали обман брата, зазначаючи, що ніякої куплі-продажу батькового чиншу не було, а була, можливо, тільки “фіктивна”, як засіб позбавлення їх спадкового майна. При житті батька ніяких боргів за землею не було. Їх наробив брат. Більше п’яти років тому він їх вигнав і тим самим позбавив можливості користуватись землею. Про несправдеивість брата можуть підтвердити селяни села Федір Левченко, Кузьма Ярошенко, Гнат Калашник1319. Вони твердили, що по праву, нарівні з братом, мають право на спадщину свого батька1320.

Липовецьке повітове присутствіє 15 січня 1894 р. розглянуло позов сестер і зобов’язало Митрофана “користуватись земельними угіддями” разом. Брат сестер до садиби не пустив і 12 березня 1894 р. написав “Скаргу” до Київського губернського з чиншових справ присутствіє, в якій висловив обурення несправедливим рішенням повітового пристутствія і висловив своє бачення розв’язання позову. 1-е, він платив справно 10 руб. чиншу, а відбрання 2 дес. землі, без якої в “сільському обиході практично жити не можливо”1321. 2-е, з’явилась невідомо звідки недоведена чиншова недоїмка. 3-є, “сестри, які вже років (5) виписані із нашого двору”1322 не платили чинш, а це робив він. 4-е, сестрам потрібно надати відібрану колись батьківську землю для користування1323.

Митрофан відмовився пустити сестер до садиби, що викликало нове “Прохання” Євдокії та Єфросинії до Липовецького повітового з чиншових справ присутствія, де ще раз вони звертають увагу на своє злиденне життя, “засоби для життя здобувають ручною працею”1324. Разом з проханням вислали “Метричний витяг”, де священик Василь Войнарський власноручно записав “Метрична книга за 1843 и за 1849-й рік свідчить, що в однодворця Трифона Петровича Потуржинського родилися Єфросинія і Євдокія перша січня 7 у книжці записана під № 1 женська, а друга березня 14 і записана під № 10 женська”1325. Витяг підписаний панотцем і скріплений церковною печаткою.

1 травня 1895 р. до с. Кальника прибув кандидат в мирові посередники і провів дослідження: опитав старожилів, поговорив з братом й сестрами. Зокрема, Митрофан наполягав на тому, що він особисто 17 років, включно до 1882 р. платив чинш. Єфросинія від себе і своєї сестри сказала, що 22 роки він недопускав їх до користування землею, за винятком 1894 і 1895 років1326. Свідок Андрій Васильович Луцько засвідчив, що з 1881 р. сестри на садибі не проживали. Федір Якимович Левченко звернув увагу на те, що брат то допускав їх на садибу, то знову проганяв, в тому числі “у 1888 році знову виставив і так неодноразово”1327 чинив. Селянин Василь Миколайович Войченко свідчив, що після смерті матері близько 1876 р. сестри не проживали на спірній землі1328.

Ще в 1900 р. у Київському губернському присутствії розглядалась скарга Митрофана, Євдокії та Єфросинії Потуржинських. Все це звелось до повернення відібраних колись 2 дес. землі1329.

Копія “Викупного акту” на землю Митрофана, Євдокії та Єфросинії засвідчує, що вони володіли 2030 кв. саж. садибної, 3 дес. 1121 кв. саж. ораної і 78 кв. саж. не зручної землі. 5 червня 1902 р. їм “оголосили” “Додатковий викупний акт”. Він юридично повертав раніше відібрані землі в розмірі 1 дес. польової і 1 дес. сінокосних і 32 кв. саж. незручної землі. За неї нарахували 83 руб. 33 коп. додаткових чиншових повинностей, з яких необхідно було платити 5 руб. річних викупних платежів.

Інші документи свідчать, що в Кальнику в кінці ХІХ ст. проживала ще сім’я Антона Петуржинського. Його сини, Василь і Карпо, як і більшість кальницьких чиншовиків, наполегливо добивались повернення відібраних земель. Мировий посередник Н. Бабаев 3 вересня 1898 р. повісткою викликав Василя і Карпа на “на 20 число вересня місяця 1898 року на 11 год. дня ... для перевірки прав ваших на віддібрану у Вас чиншову землю”. Складений мировим посередником протокол засвідчив, що у Василя Антоновича було відібрано “шість з половиною десятин польової та сінокосної землі”. Правда, 18 червня 1896 р. землеміром С. М. Шабельниковим буде проведено відведення ділянок землі селянам Василю і Карпу Антоновичам Петуржинським за викупним актом. Їм було відведено присадибної землі в розмірі 1021 кв. саж., польової і сінокосної землі 6 дес. 550 саж. і незручної 125 кв. саж. Розгляд справи виявить також, що їхній 10 руб. чинш буде замінено з 1-го травня 1894 р. на річну оплату чиншу у 17 руб. 80 коп. За братами рахується і недоїмка в розмірі 130 руб.

Розгорілась затята боротьба за землю садиби в родинах Степана Андрійовича Хіхловського і Михайла Матвійовича Кривенка. Ми достеменно не можемо встановити, хто був родоначальником цього роду. В 70–80-ті роки ХІХ ст. на цій садибі проживали спадкоємці однодворців Гаврила Мультана і Андрія Хіхловського. Боротьба розгорілась між двоюрідними братом Степаном Хіхловським* і сестрою (ім’я, не встановлене), до одруження Мультан. Інтереси її представляв чоловік – відставний солдат Михайло Кривенко1330.

Протистояння виникло після того, як Гаврило Мультан 8 березня 1882 р. уклав добровільну “Домашню угоду” з Степаном Хіхловським. Зміст її полягав у тому, що Степан брав на себе зобов’язання заплатити економії за Гаврила Мультана 71 руб. 56 коп. недоїмки, яка нагромадилась до 1882 р. і 17 руб. 89 коп. сріблом за 1882 р. За це Гаврило Мультан поступався йому польовою і однією частиною садибної землі, інша частина виділена зятю Михайлу Кривенку, який платитиме 30 коп. сріблом чиншу1331. Угода завершувалась такими словами: “вся земля ця не є моєю, а економії, вона ж і права на неї має, ні я, ні мої спадкоємці, і ніхто з мого роду не повинен в цьому обі сторони”1332.

Михайло Кривенко, автор двох “Прохань” до Липовецького повітового з чиншових справ пристуствія вважав, що частину садибної землі він отримав від тестя за 35 руб. сріблом. Крім того, тесть обіцяв частину садиби зятю, якщо той за свій рахунок його поховає. В проханні Михайло писав, що він виконав взяте на себе зобов’язення, зазнавши 30 руб. витрат. На цьому проханні 8 березня 1882р., як свідок, підписались селяни Кальника: Лев Остапчук, Дмитро Іщенко, а за них неписьменних підписав Андрій Майстренко. Приклав свою печатку і підписався кальницький волосний староста Кирило Могила, управляючий економією (Дубинський?) та директор-розпорядник Товариства “Кальник”1333.

26 вересня 1901 р. бердичевсько-липовецьке з чиншових справ присутствіє під головуванням С. М. Сакуліна і мирових посередників 1-ої Липовецької ділянки В. І. Ненюкова і 2-ої ділянки Вадима Михайловича Бабаєва (власник 539 дес. землі у с. Фронтівці) та мирових суддів слухало рішення Київського губернського з селянських справ присутствія, яке визнало “невірниим діями” рішення Липовецького присутствія щодо позову Степана Хіхловського і Михайла Кривенка1334, оскільки не був визначений розмір частин присадибної ділянки, якими володіли позивачі, і вся земля була зведена в один викупний акт, а також створено два відводні акти на присадибну і польову землю Степана Хіхловського. Київське губернське з селянських справ присутствіє скасувало викупні акти і запропонувало чиншовому присутствію обговорить питання володіння цими ділянками1335.

Мировому посереднику доручили на місці провести повторне дорозслідування цього питання. Встановили, що “садиба Кривенка залишається в такому вигляді, як і в рік її купівлі в Мультана”1336. Встановили кілька цікавих фактів, зокрема, що Кривенко одного разу хотів захопити землю Хіхловського, проте мировий суддя відновив володіння останнього. Провели додатковий обмір садиби і виявили, садиба Кривенка займає 210 кв. саж, а Хіхловського 1558 кв. саж. Стало відомо, що Степан Хіхловський вже помер, а землею володіє його дружина Марія та син Осип Степанович. Михайло Кривенко поступився своїми правами на садибу селянину с. Борисовки Опанасу Никифоровичу Корсаку і його дружині Ганні Григорівні1337.

Ми не будемо втомлювати читача розповіддями про розмір нового чиншу, який вирахувала комісія, але наголосимо на тому, яка ж кількість ґрунту Гаврила Мультана так хвилювала його родичів, у тому числі його сестер: Ганну Штифурську (до речі, міщанку) і Євгенію Видавську. Вони вимагали, щоб Липовецьке повітове з селянських питань присутствіє визнало їх спадковими “вічними чиншовиками”1338. У висновку повітової комісії писалось, що Степан Хіхловський отримав від Гаврила Мультана 2 дес. 2326 кв. саж. з платежами по 12 руб. і 46 коп. в рік1339. Ось за ці десятини протягом більш як двадцяти років точилась запекла родова боротьба.

Зробив спробу захистити свої поземельні права липовецький міщанин Степан Павлович Заплотинський, який користувався землею з 1831 р., а ще раніше і його батько. Як він став користувачем, а після викупних операцій власником кальницької землі сказати достеменно не можемо. За свідченням 65-річного Василя Сметани і 71-рчного Йосипа Вознюка, “Заплотинський володів землею досить давно, уже років 60”1340. Раніше, конкретно за документами не прослідковується, коли він подавав скаргу в Липовецький повітовий суд та в Уманський окружний суд, щоб повернути відібрані в нього у 1871 р. 1 ½  дес. польової та ½  дес. сінокосної1341. Позивач наголошував, що як тільки в нього відібрали ці 2 дес. землі одразу ж підняли чиншову плату за неї. В 1891 і 1894 роках знову ж подавались позови на кальницьку економію з метою повернення відібраної землі. Загалом до 1894 р. Степан володів 4 дес. 939 саж. садибної, польовіої і незручної землі, яка знаходилась на чиншових ділянках за №13, 15, 53, 67, і 94.

В березні 1894 р. в Губернському з селянських справ присутствії розглядалась скарга 67-річного Степана Павловича Заплотинського та його 22-річного сина, який народився 11 червня 1871 р.1342, з вимогою повернути відібрану землю. 30 березня того ж року губернське присутствіє позитивно вирішило цю скаргу. Степану було видано ще один “Додатковий викупний акт на чиншову ділянку, яка належить поверненню в користування чиншовика Степана Заплотинського”. Селянин отримав додатково 1 дес. 1200 саж. польової, 1 дес. сінокосної і незручної 41 кв. саж. Польова земля розподілялась на три ділянки по 1200 кв. саж., а сінокосна була в одній ділянці. Ділянки 3 45, 69 і 98 сусідили з ділянками Василя і Лекери Чернолуцьких, Фелікса, Івана, Ганни і Дарини Дубровських, Килини Гашинської. За цю землю йому нав’язали викупну суму в розмірі 83 руб. і 33 коп. Він також зобов’язувався виплачувати 5 руб викупних платежів на рік. Уряд, з урахуванням цих додаткових позичкових коштів, нарахував Степану урядову суму в розмірі 299 руб. 99 коп. Щорічно з цієї суми він виплачував 18 руб. викупних платежів.

Чиншовиком був і Григорій Остапович Генсоровський. Після реформи 1861 р. був підготовлений викупний акт, який засвідчив, що йому передавали за викуп 790 кв. саж. присадибної і 3 дес. 2028 кв. саж. польової землі. Польова земля розподілялась на чотири ділянки: № 21, 62, 89, і 106. Наприклад, його сусідами по першій ділянці були: Андрій Остапчук, Леонтій Коваленко, Степан Гашинський і Марко Баніт. В січні–березні 1894 р. у викупному акті було записано, що він раніше виконував чиншові грошові повинності в розмірі 10 руб. На погашення виданої урядом викупної позики в розмірі 286 руб. 66 коп. за землю він мусів щорічно виплачувати 17 руб. 20 коп.

В 1902 р. доля “посміхнулась” йому. Чиновники Липовецького присутствія зачитали “Додатковий викупний акт”, який “дарував” повернення раніше відібраних земельних угідь, зокрема польової 1 дес. 1200 кв. саж. і сінокосної 1 дес., при цьому додали 32 кв. саж. незручної землі. Польова земля наділялась у трьох ділянках, кожна по 1200 кв. саж. Ці ділянки після їх наділення отримали № 12, 40, 62 і сінокосноі № 91. Перша ділянка сусідила із землями Амброзія Гашинського, Станіслава Пашковського і з церковною землею. Господар отримав право випасати свою худобу на паровій землі чиншовиків і на стерні, після зібраного хліба. За наділені ділянки Генсорський отримав додатково 83 руб. 33 коп. позики. З розранхунку 6 % викупної суми він щорічно виплачував додатково 5 руб. Цей акт за неписьменного Григорія підписав Григорій Пашковський, а від економії – Гаврило Єнні та інші свідки з с. Купчинець та с. Польового.

Землеволодіння чиншовика Костянтина Костянтиновича та його синів Олександра і Мини Добровольських зафіксовані у “Викупному акті”. Він свідчить, що сім’я проживала на одній садибі в розмірі 1132 кв. саж. землі і володіла 3 дес. 246 кв. саж. польової. За цю викупну землю держава видала їм 299 руб. 99 коп. позики. Щорічна виплата з неї складала 18 руб. Земля знаходилась у 4 ділянках, записаних під № 6, 50, 77 і 110. Перша ділянка межувала з землею Антона Ковалинкова, Назара Музики, Івана Венграновського та Івана Хаценюка.

У 1902 р. брати отримали 1 дес. 1200 кв. саж. польової та 1 дес. сінокосної землі, раніше відібраної від їхніх батьків. Їм же додатково “нарізали” 126 кв. саж. незручної землі. Це зафіксовано в “Додатковому викупному акті”. Відповідно до цього документа, земля була рознесена по трьох ділянках (№ 19, 47, 71) по 1200 кв. саж. Зокрема, перша ділянка межувала із землями Федора Гашинського, братів Чернолуцьких та церковною землею.

За надану землю господар отримав 83 руб. 33 коп. викупної позики з якої додатково мали виплачувати щорічно 5 руб., право користуватися толокою випасу своїх тварин. Акт підписав Олександр Добровольський, а Мина не з’явився. Батька, напевно, вже не було на білому світі.

Землеволодіння однодворців нічим не відрізнялось від селянських господарств. Воно також складалося з присадибної та польової землі. Август Костянтинович і Марія Костянтинівна Орловські в лютому 1894 р. володіли присадибною ділянкою в розмірі 1567 кв. саж. та орною землею, яка знаходилась на ділянці № ХХІ, де була 1 дес. 305 кв. саж., на ділянці № ХХІІ – 2379 кв. саж., ділянка № ХХІІІ – 2364 кв. саж. А всього вони володіли 3  дес. 1815 кв. саж. орної землі1343. Виявляється, що до “Викупного акту”, крім Августа та його матері, були внесені імена його сестер Марії (після одруження Постановської) і Маложати (Тисевич).

Боротьба Орловських за повернення раніше відібраних земель завершилась у січні-травні 1894 р., про що свідчить “Додатковий викупний акт”. В ньому записано, що син з матір’ю і сестрами отримали 1 дес. 1200 саж. орної і 1 дес. сінокосної та 29 кв. саж. незручної землі. Орна земля розносилась по трьом ділянкам у розмірі 1200 саж. За ними зберігалось право використовувати для випасу своєї худоби на полях чиншовиків, які були під паром та стерні. За додатковий наділ вони мали виплатити 83 руб. 33 коп. викупної суми. А взагалі вони мусіли виплатити за землю 313 руб. 33 коп. викупних платежів, з яких щорічно до економії відносили 18 руб. 80 коп.

Геометричний план землеволодіння Степана Андрійовича Хіхловського і Михайла Матвійовича Кривенка, складений таксатором С. Даниловим 15 лютого 1894 р., засвдчує, що в них було 1890 кв. саж. під садибою, а на двох ділянках орної землі: на ділянці № ХХІ обраховано 1 дес. і 1065 кв. саж. На ділянці № ХХІІ відповідно – 1 дес. 1236 кв. саж. Всього землі у їхній власності було 3 дес. 1791 кв. саж. і незручної під вулицею 70 кв. саж.1344. Згідно з описом цього плану, маємо можливість встановити їх сусідів: чиншовиків Августа і Марію Орловських, Івана Клієвича, Григорія Орловського, Ганну Штифурську, Станіслава Пашковського, селян Григорія Корчмаря, Романа Фльорка та ін.

Геометричний план виділення на чиншовому праві селянам Дем’яну, Ганні, Ірині Мартиновичам Більським та Павлу і Марії Васильовичам Збінським “із володінь Товариства Кальницького бурякоцукрового заводу”. Таксатор і землемір С. Данилов 15 лютого 1894 р. склав цей план, в якому замальовано “всього в кількості 6 присадибної 648в. саж.” землі1345. Їх земля сусідила із землям кальницької економії, невідомого селянина та землею Григорія Амброзевича і Павла Дубровського.

Використовуючи матеріали Геометричних планів, складених для конкретногого мешканця с. Кальника, ми маємо можливість назвати їх прізвища, кількість землі, якою вони володіли, а також їх сусідів. Так, 15 лютого 1894 р. землемір С. Данилов склав план садибної землі спадкоємцям селянки Єпистинії Дмитрівни Виноградової, уродженої Добровольської: Марії, Парасці, Катерині і Гафії Яковлевим та їх батьку Якову Степановичу Виноградову в розмірі 540 кв. саж. Межували з ними Кирило Дігтяр, Матвій Васильович Кропивницький, Сидір Гега та Василь Гнатович Касперович1346.

Брати Василь і Леон Станіславовичі Альбертовичі та Килина Олександрівна Вітвіцька, уроджена Сігнаєвська, того ж дня і року отримали геометричний план на 2238 кв. саж. присадибної і незручної землі. Межували з ними Степан Чернецький, Степан Задорожній і землі Товариства “Кальник”1347.

Повернули колись відібрану присадибну землю 15 лютого 1894 р., відповідно до геометричного плану С. Данилова, спадкоємці селянина Василя Островського: Федір і Меланя, за чоловіком Бількевич, на 726 кв. саж. Поряд були землі Микити Коруза, Трофима Суховерхого, Ганни Калашникової1348.

Спадкоємці Якова Ніжинського, Семен, Олімпіада та їх матуся Текля Яківна, добивались повернення земель, відібраних від їхнього спадку. 15 лютого 1894 р. С. Данилов склав план відводу польової землі, розбитий на кілька польових ділянок: №№ ХХІ – 1186 кв. саж, ХХІІ – 1372 кв. саж., ХХІІІ – 1306 кв. саж., а всього – 1 дес. 1464 кв. саж. та присадибну – 500 кв. саж. Але “за смертю Семена, Олімпіади і Теклі їхні родичі Терезія Пашковська і Йосип Синкевич, а за них неписьменний розписався Петро Чайковський”1349. Ці землі були поряд з ділянками Кіндрата Поперечного, Федора Качалая, Фелікса Івановича Пашковського, Митрофана, Євдокії і Єфросинії Петуржинських, Йосипа і Пилипа Синькевичів та ін.

Повернув Опанас Никифорович Корсак, відповідно до плану, складеного 28 березня 1901 р. землеміром бердичівсько-липовецького повітового з чиншових питань присутствія М. Козловським, всього-навсього 210 кв. саж. присадибної землі. Сусідами по наділам були Марія Хіхловська, Іван Кілієвич, а через дорогу – Павло Видавський1350.

У вересні 1906 р. повернули “чиншові садиби” Арсеній Данченко та Юстина Туринська в розмірі 1176 кв. саж., Антон Мацько – 990 кв. саж., Іван Любанський – 1356 кв. саж., Влас Шемонин – 660 кв. саж., Павло Збінський і Демян Бійський – 660 кв. саж. Перша ділянка знаходилась біля дороги із Лінець на Дашів з лівого боку і впиралась у чиншову садибу Григорія Амброзевича біля берега1351.

Етно-соціальний зріз жителів села Кальника, як віддзеркалення розвитку громад Київської губернії ХІХ – початку ХХ ст., є надзвичайно важливою історіографічною, мало досліджено проблемою. Дослідження цього складного історико-соціального питання проводиться на основі статистичних звітів губернського правління Київської губернії, які періодично публікувались окремими працями, присвяченими деяким аспектам, як-то: спискам населених місць Київської губернії1352, або пам’ятним книгами на конкретний рік1353. На жаль, не всі вони збереглись, як і той факт, що їх немає у відкртому доступі. Значним фактичним матеріалом є таблиці, котрі складало щорічно не одне покоління священнослужителів церкви Присвятої Богородиці протягом цих 127 років, як додатки до клірових книг. Вони повніші і змістовніші, ніж друковані документи, мають важливу властивість проливати світло на національні, соціальні й релігійні риси розвитку суспільства1354.

Етно-соціальний розвиток громади села відбувався нерівномірно. Умовно можна виділити три нерівні за роками періоди. Перший – найтриваліший і охоплює часи кріпацтва. Велика реформа 1861 р., звільнивши селянина від рабської залежності, створила умови до трансформації суспільства в напрямку промислового, а в 90-ті роки ХІХ ст. – на початку ХХ ст. громада, остаточно втративши патріархальщину, втягнулась в індустральне виробництво, набуваючи забарвлення робітнизму і заробітчанства. На цих етапах відбувається диференціалізація соціальних груп прихожан: священнослужителі церкви, шляхтичі, з яких частково рекрутується управлінський апарат (управляючі економією і цукрового заводу, наглядачі, вільнонаймані організатори виробництва вина) та більш-менш однорідна селянська маса.

У ці роки поступово розвивається інфраструктура села Кальник, збільшується кількість дворів і сімей. Село відноситься до володіння Товариства Кальницького цукрового заводу, який дав інтенсивний поштовх до його розвитку. Важливим етапом в дослідженні становлення й розвитку соціальних і демографічних проблем є Перший загальний перепис населення, зокрема і Кальника. Результати були опубліковані в спеціальному довідниковому виданні в 1905 р. Згідно зі статистичними підрахунками, скромно було записано: “Кальник, с. Лип. Прав. 2182., 1129 ч. 1154 ж., разом 2283”1355. Скромні підрахунки свідчать, що а той час в селі проживала 101 особа неправославного віросповідання, швидше управлінський персонал заводу і члени їхніх сімей.

Статистичні дані про розвиток села Кальника наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. переконують в тому, що його соціально-економічне обличчя швидко трансформується в промислово-індустріальне суспільство. Судіть самі, в селі в 1900 р. було 418 дворів, в яких проживало 2653 особи, серед них 1309 чоловічої та 1344 жіночої статі*. У селі було 2974 десятини землі, яка розподілялась на власність Кальницького цукрового зводу – 1650 дес., селяни мали в своєму користуванні – 1279 дес. і 45 дес. належало церковному кліру церкви Присвятої Богородиці1356. Головним занняттям жителів села було хліборобство та вирощування технічної культури – цукрового буряка.

Індустріалізація села розкривається тими галузями технічного й культурного розвитку. Зокрема, у цей час тут було: цукровий завод, де працювала переважна більшість місцевих тимчасових робітників, серед них 550 чоловіків та 150 жінок. Директором заводу був Онуфрій Єронімович Косарський. В селі діяли один паровий і один вітряний млини, три кузні та одна державна винна лавка1357.

Характерною особливістю розвитку землеробства в ті роки є виникнення хутірської і фермерської систем землеволодіння. Ідея хутірського господарства виникла не спонтанно, а була результатом розвитку промислового й сільськогосподарського хазяйнування. Можна переконливо стверджувати, що ідея хуторів, виплекана українським селянином, у тому числі жителями Липовецького повіту, лежала під ногами в російського реформатора початку ХХ ст. Петра Аркадійовича Столипіна, яку він підняв і на законодавчій основі реалізував. Матеріали, зібрані й опубліковані Л. Похилевичем, переконують, що на 1 січня 1900 р. навколо Іллінців існували “селянські” хутори, зокрема однодворовий хутір Плахотника, де проживало 6 осіб – 3 чоловічої і 3 жіночої статі. Однодворовий хутір мав і Архип Міщук, за 3 верстви від Іллінців, таким же був “церковний” хутір “Морозовки”, який належав Троїцькій церкві м. Іллінців. Тут проживали три особи, які доглядали цей хутір1358. Хуторами володіли Федір Підтикало, Давид Ковальчук, Терентій Мальований, Михайло Кишка та ін.1359 Біля с. Кальника знаходилась ферма Кальницького товариства цукрового заводу. В ній проживало 3 особи, з них 2 чол. Головним заняттям їх було хліборобство. Кількість землі на фермі “показано в загальній кількості с. Кальника”1360.

Змінилася соціально-культурна сфера Кальника. Церква Присвятої Богородиці, як і однокласне сільське міністерське училище, залишались провідниками духовного й освітянського розвитку сільської громади. Вагомим осердком розв’язання соціальних проблем, у тому числі медичного обслуговування, в першу чергу робітників, була лікарня, де працювали лікар та фельдшар1361.

Новацією в громаді села був спеціально створений “Пожежний обоз”, який мав на своєму забезпеченні 3 насоси, 14 діжок, 14 багрів і 25 відер1362. Зазвичай ми не знаємо, на яких засадах діяв цей пожежний обоз, чи тут працювали постійні робітники, чи люди відповідно до ситуації. Скоріше, ситуативні люди.

Технічний прогрес дихав новаціями – наявністю, правда у м. Дашеві, поштово-телеграфної і поштової (земської) станцій, а за 18 верст – залізничної станції, яка мала назву Оратово1363, як і пролягання через село важливої торговельної дороги “4. Із Липовця, через Іллінці, м. Дашів, м. Терлицю в м. Умань, а звідти через Торговицю у Херсонську губернію”1364. Із м. Уманя відходила ще одна дорога на м. Одесу, важливий порт, куди завжди кальницькі власники відправляли зерно й цукор.

Кальницька економія, як складова частина Дашівського ключа гр. Потоцького, виробляючи сільськогосподарське збіжжя, втягувалась в торговельні оборудки прийшлих євреїв-маклерів1365, котрі жадали якнайдешевше скупити зерно. 9 березня 1860 р. Бердичівський повітовий суд розглядав скрагу Бердичівського 2-ої гільдії купця Якова Самсона сина Манзона про те, що він у Києві підписав контракт з графом Володимиром Володимировичем Потоцьким на поставку останнім з врожаю 1859 р. 2000 чвертей чистої і сухої пшениці в мішках до м. Одеси до 1 жовтня. За це купець видав йому 11000 р. сріблом. Граф не виконав умов контракту, чим спричиив купцю значний збиток. Він порахував, що за цінами того року в Одесі чверть пшениці коштувала 10 руб. 50 коп. сріблом. Таким чином, він втратив “неминучу виручку 21000 р. с.”. Крім того, Яків Манзон підрахував і збитки від відсотків, які також недоотримав з цієї суми – 3000 руб. сріблом1366. Позивач не тільки вимагав від суду примусити Володимира Потоцького і його дружину Генрієту сплатити 24000 руб. срібл., але до того часу, поки вони не виплатять борг, “накласти заборону на всі маєтності поміщика графа Володимира і його дружини поміщиці графині Генрієти Потоцьких”, які знаходяться в дашівському й балабанівському маєтках1367. Суд задовольнив вимогу купця й вирішив направити відповідне клопотання до Київської палати цивільного суду та до Санкт-Петербурга з опублікуванням цієї заборони в пресі.

Сім’я графа Володимира Потоцького жила на широку ногу. Прибутків від маєтностей, які були закладені й перезакладені в Опікунській раді, не вистачало на задоволення життєвих запитів членів родини. Граф часто звертався і до позик, в тому числі й до приватних осіб. До Гайсинського повітового суду 3 жовтня 1860 р. гайсинський 2-ї гільдії єврей-купець Пинкус Айзинович Поляк подав скаргу на графа Володимира Володимировича Потоцького про те, що він і його син Наухім Пінкусович видали п’ять позик: 20 грудня 1857 р. на 24000 руб. сріблом “за орендне утримання млина на шість років”, і чотири: 5 лютого 1858 р. на суму 2956 руб. 60 коп. сріблом, з погашенням до 1-го лютого 1860 р., ще одна у цей же день на 4000 руб. сріблом, але з погашенням до 1 вересня 1858 р. і 12 лютого 1858 р. на 9000 руб. сріблом, з погашенням до 1-го січня 1860 р. Рівно через рік Нухим видав ще одну позику графу на суму 8270 р. сріблом з умовою, що він поверне її до 1-го березня 1859 р. Це вже був грабунок чистої води. За якихось три роки граф позичив у цих купців 48226 руб. 60 коп. Всі ці векселі були записані, як безвідсоткові в конторі Київського нотаріуса, відповідно: дві 6 лютого 1858 р., 12 лютого 1858 р. Ще одна подана до Липовецького повітового суду 15 січня 1858 р.1368 Ці великиі суми позик погашувались, безперечно, і за рахунок прибутків з кальницьких селян.

Соціально-економічні й побутові умови життя кальничан змальовують роздуми Амброзевича Степана Лук’яновича* – одного з представників польського роду, закинутого до Кальника в силу історичних подій минулих століть1369. Автор спогадів акцентує увагу на умовах життя сім’ї яка володіла незначною кількістю землі, що примушувало господаря, Луку Григоровича, “як муляра працювати на цукроварні поміщика Ярошинського”. Будучи неписьменним, він мав добру пам’ять і природні здібності художньо розповідати бувальщини й пережите особисто1370. Мати була домогосподаркою, вміла читати й писати, займалась пошивом невибагливих речей, чим інколи заробляла незначні кошти до сімейного бюджету. Сім’я складалась з п’яти дітей: двох синів і трьох доньок.

Рубіконом сімейного життя стала Перша світова війна, в якій, разом з іншими кальничанами, брав участь Лука Амброзевич – “пішов захищати царя і отечество”1371. Пізніше син опише, що, провівши батька на війну, зразу ж відчув погіршення матеріального стану сім’ї, особливо після того, як влітку 1915 року “захворіла і здохла корова, яка давала нам молоко, сир, масло, тобто необхідні продукти харчування для нас, дітей”1372.

Велику радість сина Степана викликала десятиденна відпустка батька в кінці 1916 р. До них прийшли сусіди, яким Лука розповідав про війну, “про перші аероплани, які німці застосовували для розвідки і бомбування. Для мене (автора спогадів. – Авт.), це була дуже велика радість. Я цікавився всім, що батько розказував і старався все запам’ятати, а потім переповідав своїм товаришам по вулиці, переробивши все на свій лад”1373.

Лютнева революція 1917 р. вивільнила частину солдатів, які поверталися додому. Під впливом револційних подій в країні селяни, зокрема і с. Кальника, “стали робити свою революцію”. Автор спогадів розповідає: “Сільською інтелігенцією було організовано маніфестацію. Пройшли селом (в основному молодь) з флагами, революційними піснями і промовами”1374. Малоземельні селяни на своєму сході вирішили розподілити майно (землю, реманет і тяглу худобу) власника фільварку Єнні між незаможними селянами. Сім’я отримала 4,5 га землі, пару коней і однокінний візок1375.

Революційні події оголили багато соціальних сюжетів життя селян Кальника. В селі не було “куркулів”, а були так звані “господарі”, які володіли 5–6 десятинами землі, “і до двох пар тягла і частково користувалися робочою силою”1376.

На Кальницькому цукрозаводі і в фільварку Єнні працювали не тільки селяни, але й службовці-конторники, інженероно-технічні працівники, яких революційно налаштована селянська маса вважала “буржуями і стихійно розпочався “розгром” домів, де вони жили і розносили, хто що міг”1377.

Революційна вседозволеність для селян скоро закінчилось приходом в кінці лютого 1918 р. німецьких військ, а з ними й поміщиків та їх прихильників. Окупаційна влада наказала селянам повернути все, що було забрано у власників, “а для науки, шмагали нагаями”1378. Поміщик заарештовував чоловіків, їх били нагаями і на кожний будинок “наклали грошову контирибуцію 300–500 руб.”1379. Ревкомівців або розстрілювали, або відправляли до в’язниці у Харків. Активісти новаційних перетворень, в першу чергу, члени сільського ревкому, розбіглися, стали переховуватися. Так, Лука відвіз свою сім’ю до сестри в лісове село Шабельну, а сам з початку червня і до кінця 1918 р. вдома не зв’ялявся.

Матеріальне становище сім’ї, як й інших селян, стало ще гіршим. Сім’я захворіла на “Шпанку, так тоді називали, для того часу нову хворобу – грип”1380. У будинку не було ні крихти хліба. Діти ослабли і не могли ходити. Від них відвернулися сусіди, дітей не пускали на свої садиби. Цей вчинок селян автор спогадів пояснює тим, що “кожен селянин старався вибитися в міцного середняка, а то й в куркуля і в селян аналогічної робітничої солідарності не було. Це споконвічна заскорузла психологія селянина, яка збереглася у селян і до наших часів”1381.

Після листопадових революційних подій 1918 р. у Німеччині окупаційні війська залишили Кальник. В селі загострюються соціальні проблеми, пов’язанні з нестачею продовольства, зростанням суспільної напруги, поверненням колишніх активістів. У січні 1919 р. повернувся й Лука на коні у військовій формі з військовою амуніцією. Пізніше на підводі в садибу привезли продукти. Сусіди знову ж навернулись до них. Зібрались і слухали розповідь про те, де перебував Лука Григорович довгі місяці. Він, зокрема сказав, що, втікаючи від переслідувачів, і не стільки від німецької військової влади, скільки від гайдамаків, він опинився в Житомирських лісах, де їх надибали “петлюрівські вербувальники, з своєю програмою; головне, що їх приваблювало – розігнати і бити гайдамаків. Німці вже самі залишили Україну і був наказ Петлюри їх не зачіпати”1382. Новостворений Липовецький курінь, куди ввійшли жителі Дашівської, Іллінецької, Оратівської таі інших волостей діяв у складі війська Симона Петлюри до тих пір, поки його самого не погнали з Києва. Курінь не підтримав його політики співпраці з Польщею й розійшовся по домам. Лука дослужився до звання хорунжого.

Лука Григорович повернувся додому, привівши двох худих коней, які будуть вихожені Вступив до комнезаму. Його обрали членом правління. Через кооперативне товариство, купи плуга. Кіньми і плугом виорали собі, а потім сусідам землю, засіяли. Стали чекати врожаю.

Навесні 1920 р. несподіванов селі з’явились польські війська. Поляки великої шкоди селянам не чинили, але в Амброзевича реквізували двох коней, мотивуючи це тим, що вони належали до військового відомства. Наприкінці червня в село приїхали два невідомих вершника, які розпитували у Степана, які роди військ мають поляки: піхоту чи кінноту. Це були будьоновські розвідники. Невдовзі в село вступив їх військовий обоз, з яким, напевно, став співпрацювати Лука. Йому начальник обозу пізніше подарує двох сільських коней, які будуть ним використовуватись у своєму господарстві.

Десь перед жнивами 1920 р. в селі утвердилась радянська влада*. Розпочалась реорганізація суспільних відносин під акомпанемент тифу. Вся сім’я Луки Амброзевича захворіла. Лікар Якущик, яка з’явиласяву селі ще “зовсім молодою двічинкою”, мужньо виходжувала хворих. Коли лікарню перевели до Дашева, вона, “хірург, гінеколог і терапевт”, працювала там головним лікарем до 1941 р., а під час ВВВ керувала одним із військових госпіталів1383.
Післямова

Завершився розгляд історії м. Кальника та його полку доби козацьких борінь за незалежність України від посягань зарубіжних зайд та торгів нею доморощених представників національної еліти. Ми постаралися вибрати й систематизувати опубліковані джерельні та літературні матеріали, створити цілісну картину становлення, розвитку та зникнення Кальницького полку, що спричинило й занепад містечка, де знаходився його полковий уряд, розкрити соціально-економічний розвиток міста-села з найдавніших часів до 20-х років ХХ ст., відтворити діяльність священницького кліру, його ролі в формування сільської громади, освіти, а також і навчання кальничан в інших навчальних закладах Російської імперії.

Місто заявило про себе в роки національної козацької революції, сконцентрувавши довкола себе біля половини території сучасної Вінницької області., Активна участь козаків і полковників Кальницького полку в борні інколи впливала на розв’язання стратегічно важливих проблем. Місто мало досить потужну для свого часу фортецю, яку виявив відомий університетський професор В. Антонович і вперше опублікував план для народного ознайомлення (див. фото № ).

Місто й фортеця під час військових нападів не раз руйнувалась різними загарбниками, але завжди завдяки мужності й наполегливості місцевого населення, козаків полку знову відроджувались, стаючи на шляху ворогів, як незборима сила в цих страшних суспільних й політичних протистояннях.

Московсько-польська війна за Україну, яка фактично розпочалась одразу після Переяславської ради, завершилась 30 січня 1667 року Андрусівським перемир’ям, згідно з яким Правобережна Україна передавалась Речі Посполитій. Панування польської корони допомогло утвердитись тут уніатській церкві, яка перетворилась на слухняну служницю Речі Посполитої, сприяла закріпаченню українського селянства, насадженню ворожої йому віри, не раз збурювала виступ полку то на одному, то на іншому боці. Соціально-економічне, культурне й релігійне знущання польської шляхти, переважно католицького віросповідання, над православним населенням викликали шалений опір селян, козаків та ремісників. Неодноразово спалахували народні повстання, які часто охоплювали значні регіони Правобережжя. Чвари козацької старшини, її зближення з короною, чи то з Московщиною, чи орієнтація на Туреччину значно погіршували становище народу. В цю боротьбу втяглися й полковники Кальницького полку.

Безперервні військові бої фізично й морально знищували місцеве населення, яке в пошуках кращої долі часто залишало свою землю й тікало на Лівобережжя й далі, аби знайти спокій, не боячись знищення протиборствуючих сторін.

Головною причиною занепаду містечка та одноіменного полку була політика Петра І, спрямована на знищення козацької вольниці, котра не вписувалась у самодержавну машину Російської імперії. Заходами, які посприяли знищенню Кальницького полку, була політика Івана Мазепи, його боротьба з Семеном Палієм, а також останній “згін жителів Правобережної України” на лівий берег Дніпра 1711–1714 рр.

Після трьох поділів Речі Посполитої Правобережжя, й місто Кальник зокрема, було включене до складу Російської імперії. Нова влада, нові закони й гроші співуживалися з старими польськими правами та звичаями польської шляхти, великих магнатів, які заволоділи містом, відновили свою владу.

Освіта в с. Кальнику розвивалась відповідно до вимог часу, запитів суспільства та економічного розвитку краю, і є показовою для всього освітянського процесу. Це був непоодинокий випадок. У другій половині ХІХ – на початку ХХ сторіччя зростає мережа освітянських закладів по всій Київській губернії, відбувається її структуризація та спеціалізація. Тепер дедалі більше треба було готувати конкретного спеціаліста, широко освіченого й ерудованого. Мережа шкільництва була чітко продумана, пройшла випробування часом. Найбільшою увагою в державі користувалась початкова школа. Вона дедалі більше набувала масового характеру. Однак, даючи основні початкові знання для більшої частини населення, вона не ставила завдання масового документального оформлення закінчення навчального закладу.

В селі тривав поступальний повільний розвиток початкової освіти: від церковноприходської школи до двокласного сільського народного міністерського училища, від змішаного навчання до створення навчальних закладів, розділених за статевою ознакою. Навчальні заклади фінансувалися стабільно, навіть в роки Першої світової війни. Держава й громада розумно розподіляли грошові потоки, забезпечували школи відповідними матеріальними та методико-теоретичними матеріалами: підручниками, методичними виданнями тощо.

Громади виступали ініціаторами, вони були найбільш зацікавленими у відкритті шкіл, забезпеченні їх усім необхідним. Про це переконливо свідчать документи, в яких висвітлюється наполеглива турбота про збереження шкільництва в селі, значно більше фінансування громадою, ніж державою. Розвиток шкільництва в селі свідчить, що тут сформувались основні засади діяльності шкіл: оплата за навчання громадою, забезпечення нею школи всім необхідним.

Щорічне збільшення кількості учнів у школах свідчило, що в середовищі селянства зростав інтерес до навчання своїх дітей, підвищувався рівень грамотності мешканців села. Вміщені тут додатки про школу й учнів свідчать, що окремі сім’ї прагнули дати освіту всім своїм дітям, а не вибірково, як це було в 60–70-х роках ХІХ сторіччя. Батьки дедалі частіше відправляли до школи не тільки хлопців, а й дівчат. Це було справді веління часу, вирівнювання гендерної сімейної політики.

Благодійництво й освіта – дві сторони однієї медалі соціально-культурного розвитку села. Керівництво “Товариства Кальницький цукровобуряковий завод” традиційно спонсувало діяльність школи, як разовим наданням коштів, так і постійним щорічним їх виділенням. Воно, як правило, зростало кількісно, особливо на початку ХХ ст.

Дослідження розвитку шкільництва в Кальнику виявило й низку слабо вивчених аспектів: хто й коли закінчував школу, подальша доля її вихованців, як набута освіта змінювала соціальне й суспільне життя односельців. Не менш важливим напрямком вивчення цієї проблеми є виявлення й систематизація архівних матеріалів, які б повніше висвітлювали ставлення церкви, окремих священнослужителів до розвитку освіти на селі. До недостатньо досліджених питань відноситься й аналіз педагогічної діяльності вчительського персоналу, його досягнення й прорахунки, не з’ясований повністю і сам персональний склад учителів.

Необхідно дослідити ще й аспекти, які б розкрили освітянські візії на початку ХХ ст., в тому числі, як впливали події Першої буржуазно-демократичної революції 1905–1907 рр. на освіту, що відбувалось в школі села під час Першої світової війна, як вона впливала на розвиток шкільництва, хто навчався й закінчував ці заклади в ті роки.

Важливі соціальні питання життя й діяльності парафії замикаються на діяльності причту кальницької церкви Різдва Пресвятої Богородиці, його стосунків з сільською громадою. Дослідження документації церкви – важливого джерела формування світоглядних засад конкретної сільської людини, є магістральним напрямком мікросоціальної історії. На жаль, не всі вони були предметом наукового аналізу в нашому дослідженні. Більшості з них ще не торкалась рука дослідника. А вони, ми переконані, є носіями важливих інформативних посилів, які дозволять дослідити мало вивченні питання, як-то: еволюцію складної структури селянської сім’ї або роду, стосунки священнослужителів і громади, їхні інтереси та методи досягнення поставленої мети, навчання дітей священнослужителів та їх подальша доля в буремному житті.

Архівні матеріали Першого всеросійського перепису 1897 р. – перша в історіографії спроба ознайомити всіх бажаючих з документами практично всіх мешканців одного села Київської губернії. Вони дозволять по-іншому поглянути на низку соціальних аспектів історичної минувшини України, відхилити необ’єктивні висновки радянської історіографії про злиденне життя селян, їх освітянську відсталість, замкненість в соціально-економічному житті.

Пропоноване читачам дослідження – це перша спроба системного осмислення важливої соціально-освітянської діяльності протягом більш як декількох століть розвитку села Кальника. Ми вважаємо цю працю постановочною, яка спонукатиме до подальшого вивчення надзвичайно важливої історичної проблеми вітчизняної історичної науки.



Казьмирчук Григорій, Казьмирчук Марія. Роде наш красний: Село Кальник. – Кн. ІІІ. Дослідження соціальних проблем села Кальника наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. – К.: Логос, 2010. – 264 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

Схожі:

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconЗустріч із видатним українським ученим-наукознавцем коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету розвитку людини
Коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАтаманенко А. Є. доктор історичних наук, професор, декан факультету міжнародних відносин Науоа

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconМ. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconС. А. Копилов доктор історичних наук, професор, в о. ректора Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconСтепан бандера
Відповідальний редактор – заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор Владислав...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconС. А. Копилов доктор історичних наук, професор
Бібліографічні покажчики у фондах наукової бібліотеки кам'янець-подільського національного університету імені івана огієнка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка