І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор



Сторінка2/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Селянські та шляхтетські садииби, побут українців, козаків та етикет прийому гетьманом Б. Хмельницьким іноземних послів, зокрема шведського Готгарда фон Веллінга описані у записках подорожі Конрада Якоба Гільдебранта у 1656–1657 рр. до Чигирина і Суботова34.

Про визвольні змагання українського народу залишили свої щоденники та листи сучасники цих подій у тому числі львівський міщанин Самуїл Казимир Кушевич. Він у 1648 р. пересидів львівську облогу Б. Хмельницького і, на відміну від свого сучасника-львів’янина Б. Зиморовича, розповідає про ситуацію серед львівської спільноти та на теренах України. В листі від 24 липня 1648 р. згадує про сплюндрований татарами Кальник35.

Новітнє джерелознавство часів Руїни поповнилося кількома документами, в яких згадується про участь кальницького полковника Василя Лобойка у Лисянській раді 20 лютого 1666 р., яку проводив П. Дорошенко та підписанням ним разом з іншими 10 полковниками Правобережної України та трьома сердюцькими і трьома січовими полковниками “Інструкції послам Війська Запорозького, відправленим на варшавський звичайний сейм, скликаний на березень того ж року”36.

Надзвичайно мало документів про Кальник часів правління І. Мазепи. Виявлене одне донесення гетьмана московському правителю від 8 лютого 1690 р., як відповідь на інструкцію царя Петра І. У ньому І. Мазепа “доповідав”, що робить все, щоб поставити під контроль дороги, якими гінці Запорожя проїжджають до Варшави і повертаються назад. Гетьман бідкався, що йому невідомо коли і в яку “пору вони з польської сторони відпущені будуть і на які міста, на Білу Церкву або на Немирів”37 поїдуть. Документ визначає дві дороги, якими гінці повертаються на Січ: 1. Біла Церква – Лебедин – Чорний ліс – Січ; 2. “а якщо на Калник (так у документі – Авт.) то дорога їх буде прямо на Запорожжя”38, оскільки біля Кальника проходив Кучманський шлях.

Важливим, але мало вживаним дослідниками джерелом є епістолярна спадщина учасників визвольних змагань та часів Руїни. До них віднесемо листи кальницьких полковників Василя Варениці до стряпчого Григорія Косагова та Михайла Поповича до І. Самойловича від 14 квітня 1674 р. про побори шляхти біля Кальника39, Петра Дорошенка до Субан Кази-аги40, листування священнослужителів із П. Дорошенком та І. Самойловичем, зокрема Інокентія Гізеля41, лист О. Гоголя до І. Гізеля від 24 листопада 1676 р. про гарантії збереження Поліських маєтностей Києво-Печерської Лаври42. Не менш важливу інформацію відтворюють лист-звернення наказного гетьмана О. Гоголя до сеймика Руського воєводства від 18 грудня 1675 р., як і лист київського полковника Костянтина Солонини та російського резидента у Варшаві полковника Василя Тяпкіна, які змальовують ставлення його респондентів до зайнятої ним посади наказного гетьмана від польської корони43. Ці та інші листи розкривають глибинні стосунки соціуму, задіяного у боротьбі за Україну, політичне, релігійне та культурне протистояння протиборчих сил.

Документальні джерела про Кальник та одноіменний полк використовувалися дослідниками й публіцистами різних років та поколінь. Їхні праці й роздуми розкидані по різним працям, які складають історіографічний доробок, де висловлена низка думок і висновків, котрі інколи суперечать одна одній. Проте, вони мають виняткову ціність, оскільки переконують, що без знання історичного минулого не матимемо майбутнього.

Історіографія проблеми уособлює кілька напрямків: 1. Московсько-російський, 2. Польський, 3. Український, 4. Новітній, який набуває інтенсивного розвитку після здобуття Україною незалежності. Історіограф не може виступати в якості судді, пам’ятаючи, що рано чи пізно він сам предстане перед судом наступних поколінь дослідників теми та Божим судом. Кожний історіографічний напрямок має свої особливі властивості, про що ми скажемо далі. Проте, хочеться звернути увагу на дві риси, які домінують у першому (співвідношення українськості та російськості), а в четвертому (розкріпачення історичних знань та світоглядних позицій сучасних українських дослідників від ленінських постулатів)44.

До першого напрямку ми відносимо не тільки праці представників української романтичної історичної думки: Дмитра Бантиш-Каменського, автора “Історії Русів”, Миколи Маркевича45, Михайла Максимовича, фрагментарні замітки О. Рігельмана та Л. Похилевича46, але й доробок народницького напрямку в особі професора Університету Св. Володимира В. Б. Антоновича.

Історію українського козацтва другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. досліджував перший ректор, професор Університету Св. Володимира Михайло Максимович. В його наукових працях було зібрано та систематизовано виняткового значення фактичний та статистичний матеріал: списки полків, їх полковників та сотенної старшини, матеріали про розвиток козацьких міст та містечок по обидва боки Дніпра47. У цьому нарисі є документи про Кальницький полк, його полковників. Їх значно менше, ніж матеріалів про лівобережні полки. Заслугою автора є також те, що він подає критичні зауваження про праці своїх попередників, виявляє помилки допущені ними48.

Надзвичайну вагу мають його підготовчі матеріали, наукові та популярні праці В. Б. Антоновича, котрий у 1891 р.* провів розкопки скіфських могил біля Кальника, склав план колишніх фортифікаційних укріплень, зібрав історичну інформацію про поселення для історико-географічного словника. Матеріали, які зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки імені В. Вернадського НАН України – це ніщо інше, як саморобні каталожні картки, на яких фіксуються історичні події, більшість котрих пов’язана з козацькою добою Кальника. Надзвичайно цінним їх елементом є наявність посилань на джерела, з яких вчений взяв ці відомості.

Представники народницького напрямку М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш в своїх узагальнюючих працях про визвольні змагання 40–80 -х років ХVІІ ст. тільки інколи згадують участь Кальницького полку в тих чи інших військових подіях. Віддаємо належне таланту професора Університету Св. Володимира Миколі Костомарову, який геніально відтворив період Руїни в Україні, детально описав жахливі події запеклої братовбивчої боротьби козацької верхівки за гетьманську булаву та полковницькі перначі, вміле використання її сусідніми державами, які наполегливо бажали загарбати якщо не всю, то, принаймні, “шматочок” української землі. Його праці “Руїна”, “Мазепа та мазепинці” – це неперевершені історичні праці з цієї проблеми, які, на жаль, в школах, та й в цілому суспільстві залишаються невідомі49, не говорячи про те, щоб їх перевидати для широкого читацького загалу.

В середині ХІХ ст. українська літературна інтелігенція, зокрема Тарас Шевченко, а за ним Павло Чубинський у своїй першій версії тексту гімну України, звинувачує Богдана Хмельницького за те, що непродумано зголосився співпрацювати з Московією:

“Ой Богдане, Богдане

Славний наш гетьмане!

На-що віддав Україну

Москалям поганим?!”50.

У четвертій версії вірша Павло Чубинський опуская конкретну назву ворога України (“москалям поганим”), замінивши на невизначене (“ворогам поганим”).

Цінними для читачів є роздуми Михайла Грушевського про Визвольну війну українського наороду середини ХVІІ ст., висловлені ним у кількох томах багатотомної “Історії України-Руси”, де належне місце отримали військові події біля Кальника та участь в них Кальницького полку часів Хмельниччини51. Історик широко використовує документальні матеріали, які самі розповідають про конкретні події, діяльність кальницьких полковників, у першу чергу Івана Богуна.

Наприкінці ХІХ ст. Михайло Грушевський виступив з низкою статейних досліджень про Хмельниччину. Аналізуючи діяльність гетьмана, його політичні й дипломатичні заходи вчений звернув увагу на прорахунки, допущені Б. Хмельницьким. Наприклад, говорячи про Зборівську угоду, яку ми зараз розглядаємо як визначну віху у державотворчих процесах гетьмана, історик аналізує її негативно, адже вона загострила стосунки між козацькою старшиною і народом, сприяла втраті першою “ролі проводирів народу”52. Неоднозначно великий історик оцінив і Б Хмельницького. Він назвав гетьмана опортуністом-хитруном, протиставивши його боротьбу чесній і твердій позиції полковника Д. Нечая53.

В 1908 р. українська громадськість познайомилася з надзвичайно цікавою й ґрунтовною на той час історичною працею Миколи Аркаса “Історія України-Русі”. Вона викликала неоднозначне ставлення до себе. Особливо висловлював незадоволення нею Михайло Грушевський. Це була неприхована заздрість, адже з’явилась перша синтетична праця з історії України, написана легкою й зрозумілою мовою, яка користувалася увагою й шаною у читачів. У ній автор, розповідаючи про Національну революцію середини ХVІІ ст. та Руїну, згадує Кальницький полк 1650 р., поділений на 18 сотень на чолі з Іваном Федоренком та участь полку в поході Пилипа Орлика у 1711 р. з метою відновлення гетьманської влади об’єднаної України. Правда, він тут акцентує увагу тільки на тому, що татари, союзники Пилипа Орлика, із під Білої Церкви розбіглися по містах і селах, у тому числі й по території Кальницькому полку, грабуючи й забираючи у ясир людей54.

Польська історична думка та знання про участь Кальницького полку у боях Національно-визвольної боротьби фрагментарно формується завдяки спогадів учасників цих подій. Поляки називали цю подію громадянською війною, відштовхуючись від невірного теоретичного постулату про належність українських земель до споконвічних польських. В той час українські вчені справедливо визначають її, як національно-визвольну революцію. Ми б конкретизували цю оцінку ще наявністю великої ваги громадянських зрушень.

Довгий час польська історична думка розвивалася під впливом концепції Кохановського, мало звертаючись до потреб глибокого вивчення документальних засад, які відкладались як у польських, російських так і українських джерелах. Так, польський великий коронний гетьман Ян Собеський в листах описує штурм поляками Кальника у 1671 р.55

Радянська історіографія 20–30-х рр. ХХ ст. розглядала “Селянську війну на Україні” середини ХVІІ ст. з точи зору її відповідності теорії класової боротьби. Звідси Б. Хмельницького розглядали як “зрадника і запеклого ворога повсталого українського селянства”, жорстокого усмирювача українського народу, який часто співпрацював з польськими та московськими панівними верствами, про що свідчать ганебна Зборівська угода56.

Українська-радянська історіографія цих років дуже обережно досліджувала й розкривала окремі сюжети проблеми, особливо після святкування “преславного” 300-річчя возз’єднання України з Росією. Найбільш популярними були аспекти життя й діяльності кальницького полковника, а пізніше наказного гетьмана Івана Богуна, котрий в силу певних політичних та військових подій служив Речі Посполитій. Набули популярності “стерильні” енциклопедичні статті, у яких автори вимушено під тиском радянської цензури брехливо твердили, що “Б(огун) був палким прихильником возз’єднання України з Росією”, що його звинувачували у “таємних зносинах з росіянами”; неточно визначали дати, коли полкова квартира переносилася у м. Вінницю, в яких роках кальницький полковником був Іван Богун; акцентували увагу на спільній успішній боротьбі козаків і московитів у 1659 р., забувши таку подію, як Конотопська битва, в якій кальницький полк брав участь на боці Івана Виговського 57 тощо.

Західноукраїнські вчені 20–30-х років ХХ ст., особливо Іван Крип’якевич, досліджуючи розбудову української держави Богданом Хмельницьким згадують участь кальницького полку і його полковника Івана Богуна у військовому поході під зверхністю наказного гетьмана Дем’яна Лисовця під Камянець-Подільський у 1651 р.58 Розглядаючи “Каталог полковників 1648–1657 рр.”, цей автор, слідом за В’ячеславом Липинським, твердить, що серед полкової старшини були вихідці з шляхти (наприклад, Іван Богун), міщан (Матвій Гладкий), духовенства (Іван Абрамович) та “стариних козаків” (Джалалій). Кальницький полковник Іван Богун пройшов Хмельниччину пліч-о-пліч з великим гетьманом. Історик помилково ототожнює Івана Федоренка з Іваном Богуном: “Іван Федоренко Богун, ІІ 1649–1657 і дальше”59.

В Інституті рукопису НБУ імені Володимира Вернадського зберігається 42-сторінкова машинописна стаття про адміністративний поділ України часів Б. Хмельницького, в якій автор робить порівняльний аналіз стану 16 полків, створених згідно зі Зборівським договором 1649 р. і після Переяславської ради 1654 р.60. Тут же знаходяться матеріали, присвячені 11 полкам, в яких зібрані прізвища полковників, обозних, осавулів, отаманів, лавників та інших посадовців. Пізніше Іван Крип’якевич внесе значні правки і в 60-х роках ХХ ст. ці матеріали опублікує. У книзі “Київський полк і Правобережжя”, де зафіксовано шість прізвищ посадовців Кальницького полку, визначені дати їх урядування, зокрема Якова Петренка (ІХ. 1659), Івана Сірка (Х.1659), Андрія Штанька (ХІ.1658), Івана Вертелицького (VІІ. 1659), Василя Варениці (ІХ. 1664) та Андрія Ребриковського61 .

Сучасна історична наука з цієї проблеми значно змістовніша та більш різножанрова, ніж праці вчених попередніх періодів. Увагою дослідників користувалися біографічні розвідки, присвячені О. Гоголю та І. Богуну. Концентровану працю, присвячену смерті Івана Богуна, де є низка оригінальних думок й матеріалів підготувала петербурзька дослідниця доктор історичних наук, професор, очільник Центру з вивченню історії України при Санкт-Петербурзькому університеті Т. Г. Яковлєва. Вчена, зібравши й систематизувавши польські, російські та інші документи, проаналізувавши наявну літературу, переконливо доводить, що Іван Богун був вимушений у 1663–1664 роках “узяти участь у ... наступі на Лівобережну Україну” польського війська62. Описуючи події січня–лютого 1664 р., коли польська армія під керівництвом короля Яна Казимира спробувала взяти штурмом м. Глухів, вона наголошує, що І. Богун “повідомив мешканців цього міста про план шляхти”, чим зірвав його захоплення. Поляки про це дізналися завдяки доносу “офіцера”* й згодом його розстріляли. Дискусійним питаннями є сюжети, чи скарали полковника поляки, чи збереглася могила українського героя63.

У контексті Національно-визвольної боротьби років Хмельниччини деякі історики зупинялись на формувані козацьких полків. Професор Валерій Степанков з Кам’янець-Подільського університету схиляється до думки, що Кальницький полк виник у травні 1648 р. в результаті діяльності Максима Кривоноса, а Кальник став центром, навколо якого відбуваються важливі події боротьби українського народу проти польських залог64.

Про Івана Богуна “українського козака, полковника сподвижника Б. Хмельницького” на 13 рядочках розповідає новітня енциклопедія Росії. Автор, а він залишається невідомим, вперше у російськомовній праці відверто наголосив на тому, що І. Богун “після приєднання України до Росії відмовився присягнути царю Олексію Михайловичу”, одночасно продовжував підтримувати великого гетьмана65.

Кальницькому полковнику Івану Богуну присвячували праці й інші вчені. Зокрема, в деяких згадується, що у 1650 р. при ньому в Кальнику стратили п’ять козаків за участь у вбивстві якогось шляхтича66. Наприкінці минулого століття в літературних працях справедливо часто звертали увагу на співпрацю наказного гетьмана І. Богуна з польською короною і його трагічну смерть67. Суперечлива військова кар’єра І. Богуна часто призводить до вимушеного загострення уваги на службі полковника польському королю68, або на його вірній співпраці з Б. Хмельницьким69. Час вимагає, щоб неординарна особистість Івана Богуна знайшла врешті-решт об’єктивну і всебічну оцінку. Полковник був людиною свого грізного й суперечливого часу, коли, навіть така геніальна особистість, як Іван Богун, не завжди могла служити своїй вітчизні відповідно до своїх переконань, реалізовувати свої ідеї та задуми. Ось чому ми бачимо у його діяльності такі суперечливі вчинки.

Останнім часом популярності набуває думка, яку висловив король Ян Казимир у листі до своєї дружини Марії Людовіки від 14 березня 1664 р.: “Насправді Богун найзліша людина на світі. Він розумно вчинив з ворогами, обіцяючи приєднатися до них, якщо доведеться битися: але мене попередили інші козацькі офіцери про його зраду. Я наказав його заарештувати, думаючи покарати його рукою ката, ... але Господь покарав його інакше”70. Сучасні краєзнавці м. Глухова й вчені Глухівського національного університету ім. О. П. Довженка все більше схиляються до правдивості цієї думки, розвиваючи її в руслі – Іван Богун загинув під час штурму Глухова, а не від руки ката71, чим ставлять під сумнів думку відомих українських дореволюційних істориків В. Б. Антоновича і В. А. Беци72. Один з найоригінальніших й найбільш знаних дослідників історії козацтва ХХ ст. Олена Апанович не тільки підтримувала думку В. Антоновича і В. Беци, але й безапеляційно твердила, що Івана Богуна в 1664 р. поляки “розстріляли під Новгородом-Сіверським під час походу польського короля Яна Казимира на Лівобережну Україну”73.

Звичайно, ці матеріали використовували в своїх наукових та популярних працях наші попередники та сучасники: від таких визначних метрів історичної науки, як І. П. Крип’якевич, Я. Р. Дашкевич до краєзнавців, зокрема місцевих жителів села Г. О. Таченка, В. В. Мацька, дашівчанина І. В. Пилипчука, студентки Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Т. С. Голубєвої, публіциста Віктора Мельника.

Заслуговують шани дослідження О. І. Гуржія, В. В. Панашенко, В. С. Степанкова, В. А. Смолія, в яких розкриваються окремі сюжети козацького Кальника74. Новітні оцінки з цього аспекту знаходимо в консолідованих статтях, опублікованих у новітній історичній енциклопедії75. Зазвичай, її автори користувалися тільки невеликими виїмками з якогось одного-двох томів “Актів” або збірника документів, чим збіднювали свої можливості об’єктивного висвітлення ролі міста у козацькій національно-визвольній революції другої половини ХVІІ ст.

На зламі 80-х – початку 90-х років ХХ ст. до окремих сюжетів теми зверталися науковці України. Наприклад, Р. І. Осташ пропагувала свої результати досліджень на кількох історико-краєзнавчих конференціях, які регулярно проводились у тодішньому педагогічному інституті м. Вінниці. Зокрема, її доповіді були присвячені порівняльному аналізу кількісного складу козаків Кальницького і Брацлавського полків та уточненню території, яку ці полки займали76. Професор Микола Кравець із Вінниці аналізував Щоденник Ульріха фон Вердума як важливе джерело вивчення соціальних, економічних та військових візій часів Руїни. Він наголосив, що необхідно ґрунтовно дослідити діаріуші автора, опубліковані німецькою мовою, де конкретно описуються військові битви за Кальник 1671 р.77

Новітня вітчизняна історіографія представлена низкою праць різного ґатунку й тематичної направленості. В них дослідники зупиняються на окремих аспектах визвольних змагань другої половини ХVІІ ст. Зокрема, Т. А. Балабушкевич сконцентрувала свою увагу на вивченні територіальних меж полків Правобережної України78. Професор О. І. Гуржій, конкретизуючи цей сюжет, наголошує, що Кальницький полк після Зборівської угоди став прикордонним полком між Козацькою державою та Річчю Посполитою79. Професор Дніпропетровського національного університету В. М. Заруба аналізує адміністративно-територіальний поділ українських козацьких полків. Зібраний значний документально-літературний матеріал, але, на жаль, він мало що додає для поглиблення вивчення полково-сотенного устрою Кальницького полку80. Дослідник з Києва, відштовхуючись від статейних матеріалів І. Крип’якевича, конкретизує адміністративний устрій Подільських земель часів визвольної боротьби середини ХVІІ  ст.81

Доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олексій Сокірко у своїй надзвичайно оригінальній праці, присвяченій Конотопській битві 1659 р. припустив, що “за деякими даними, ще й Кальницький” полк брав у ній участь82. Це припущення йде врозріз з матеріалами “Актов ЮЗР”, про що ми, використовуючи з них матеріал, стверджуємо у нашій монографії – Кальницький полк та його старшини мужньо захищали місто від спроб московських військ захопити Конотоп.

Низка досліджень останіх років присвячена Конотопській битві 1659 р., прорвавши замовчування, показали приховану фальсифікацію російською83 та радянською історичної наукою цієї події, детально проаналізували різні її аспекти84. На жаль, у більшості в них, практично, не говориться про участь Кальницького полку у цій битві. Винятком є деякі газетні та інші незначні публікації, в яких констатується факт участі цього полку в переможній битві козаків над московськими інтервентами ХVІІ ст.85

Зразком сучасної руськості в історіографічному здобутку про часи Руїни є праця І. Б. Бабуліна, присвячена Конотопській битві. Головним лейтмотивом описового матеріалу є звинувачення вчених України в нещирості й необ’єктивному висвітлені цієї події, зокрема у перебільшенні кількості московських військ. Автор наголошує на миротворчій політиці Олексія Михайловича, котрий наполегливо старався розв’язати проблему мирними засобами; відсутності звірств московитів та незначній кількості їх втрат. Він широко використовує звинувачувальні терміни щодо України – “заколот”, “розбійні напади козацьких і татарських загонів на прикордоні міста і повіти півдня Росії”, щоб підкреслити вороже ставлення українських козаків до московитів86 тощо.У цій праці згадується участь Кальницького полку, очолюваного Іваном Вертелецьким у Путивльській битві87.

Нещодавно оприлюднена праця Юрія Лукашевича – автора-аматора про козаків України, де є широко вживаний матеріал про кількісний склад Кальницького полку і його полковників. Зокрема, автор вважає, що першим кальницьким полковником у 1648 – першій половині 1649 р. був Остафій Усваницький, він же Остап Вінницький, а Коваленка, призначеного П. Дорошенком у 1667 р, наголошує дослідник, у 1685 р. розстріляє Юрій Хмельницький88.

Практично всю інформацію про козацький Кальник та його полк зібрав й систематизував Микола Крикун, звернувши увагу на мало дослідженні аспекти, зокрема полковництво Івана Богуна, бойові дії, в яких брав участь полк. Звичайно не всі фрагменти є повноцінними. Так, пишучи про Остапа Гоголя, історик чомусь відмовив йому в праві називатися одним із кальницьких полковників89.

У низці досліджень, в тому числі Миколи Крикуна, аналізується діяльність О. Гоголя на посаді “наказного гетьмана” з 4 квітня 1675 по 1678 рік, відповідно до універсалу короля Яна ІІІ Собеського. У цій роботі наголошується на тому, що йому підпорядковувалися “городові Могилівський, Брацлавський, Кальницький і Уманський полки”, що він вимушений був прийняти це призначення, оскільки у нього не було ніякого виходу із військово-політичного становища, яке склалося в ті роки в цьому регіоні90.

Помітним явищем у вітчизняній історіографії з цієї проблеми є праці Володимира Кривошеї. Зосередивши увагу на дослідженні генеалогії козацької старшини, він, зокрема проаналізував загалом 391 козацьких полковників з 205 родин, дійшов висновку, що більшість з них були вихідцями з православної шляхти. Серед них траплялися й старшини євреї-вихристки та польські шляхтичі-католики, які прийняли православне хрещення. Зокрема, нас зацікавила проблема питомої ваги шляхти в козацькому війську за реєстром 1649 р. Дослідження істориків засвідчили, що у Кальницькому полку, в якому було 2050 козаків за В. Липинським нараховувалось 79 (3,8 %), а за працею В. Кривошеї – 216 (10,5 %) шляхтичів91. Надзвичайно цікавим є матеріали роду Богунів та іншої старшини, котра була пов’язана з Кальницьким полком92. В іншій праці автор зібрав й опублікував матеріали про кальницьких полковників, сотенних старшин, постарався визначити роки їх правлінням цими підрозділами93.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconЗустріч із видатним українським ученим-наукознавцем коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету розвитку людини
Коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАтаманенко А. Є. доктор історичних наук, професор, декан факультету міжнародних відносин Науоа

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconМ. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconС. А. Копилов доктор історичних наук, професор, в о. ректора Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconСтепан бандера
Відповідальний редактор – заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор Владислав...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconС. А. Копилов доктор історичних наук, професор
Бібліографічні покажчики у фондах наукової бібліотеки кам'янець-подільського національного університету імені івана огієнка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка