І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор



Сторінка4/19
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Розділ ІІ

Кальник докозацької доби

Історія становлення й розвитку сучасного села, а в ті роки міста Кальник* сягає сивої давнини. Воно виникло на берегах маленької річечки Кальнички, притоки р. Собу, яка, в свою чергу, впадає у Південний Буг. Перші поселення на території села виникли у північно-західній частині за незапам’ятних часів, приблизно у 6–4 тис. до н. е. Це були часи неоліту, коли первісна людина, продовжуючи займатися збиральництвом і мисливством, поступово переходить до примітивного землеробства.

“За валом”, на правому березі річечки Шабелянки, яка також впадає в р. Соб, археологи відкрили стародавнє поселення мідно-кам’яного віку (енеоліту), яке віднесли до Трипільської культури. Воно займало площу близько 3-х тис. кв. м250. Тут є залишки випаленої глиняної долівки, яку П. І. Хавлюк відносить до шматочків цегли251. Радянськими дослідниками П. І. Хавлюком та І. В. Пилипчуком було знайдено біля села кремнієві ножі й сокира, рештки глиняного посуду, прикраси у вигляді поясків та гребінцевого згладжування252.Згадують Кальник, як складову пізньої фази племені раковецької групи, яка поступово розширює своє місце перебування П. І. Хавлюк і вінницький археолог Сергій Рижов253.

Згодом первісна людина залишила кальницькі землі. Тільки в кінці 3 – на початку 2-го тис. до н. е. тут знову з’являються поселення людей. Залишки матеріальної культури, зокрема: зернотерки, грузила, відтяжки від примітивного верстата, сокири з отвором для держака відтворюють більш високий рівень життя, ніж це було в попередній період.

Наступний етап розвитку цих земель пов’язують з людьми білогрудівської культури. З початку VІІІ ст. до н. е. в присобські землі прийшли кочові племена, залишивши по собі кургани біля Кальника, с. Сороки, с. Паріївки, смт. Іллінців. Одним із перших їх в літературі для широкого загалу описав Іван Фундуклей – цивільний губернатор Київської губернії 40-х років ХІХ ст. у низці змістовних досліджень. Зокрема, аналізуючи кількість могил у Липовецькому повіті, він наголошує, що у Кальнику є замковище, від якого залишилися дві могили, що у селі ще “є дві батереї, які мають довжину від 35 до 40 у ширину від 25 до 30, а у висоту до 3 сажнів”254. Цікава інформація автора й про те, що “один вал розпочинається біля поселення Кальник і по прямій лінії, через ліси Дашівські, доходить до поселення Копіївки”255. Іван Фундуклей залишив нам замальовку “великих розмірів, як наприклад могила Сорока біля Кальника”256.

Дослідники вважають, що це продукт життя й діяльності скіфських племен VІІ ст. до н. е. Сотні цих курганів розкопали археологи, інші розорали колгоспники. Свого часу кілька курганів розкопав видатний український історик, професор Імператорського університету Св. Володимира В. Б. Антонович. Його скрупульозні археологічні дослідження 1891 р. були описані у низці наукових розвідок257. Складений ним план стародавнього Кальника258 започаткував наукове вивчення історії села. Йому ж належить заснування важливого напрямку – пропаганди наукових знань методом публікації історико-публіцистичних досліджень історії Кальника, зокрема кількох пам’яток старовини: місце полкового міста у Визвольних змаганнях 1648–1676 рр., міські фортифікаційні споруди, які частково зберіг час, та скіфський період в історії села259.

Спочатку В. Б. Антонович у “Матеріалах для історико-географічного словника” нарахував біля села 20 курганів260, а пізніше в аналітичній розвідці – 27 “більших” курганів261. Сучасні дослідники в районі Кальника, Сороки, Іллінців нараховують близько 30–40 скіфських могил262, а автор нарису про Кальник, опублікованого в історії міст і сіл Вінницької області, повертаючись до думки дореволюційного історика, написав, що біля городища є 20 курганів263. Це скіфський герос – місце поховання скіфських предків. Найбільші з них Непромаха, Пракседа, Маланка і Асаулова Могила знаходилися біля могили Сорока. Едвард Руликовський, автор однієї з перших розвідок про с. Кальник, опублікованої у всесвітньо відомому багатотомному польському словнику, замість Перепелиці називає іншу могилу – “Ассаули”264. Володимир Антонович в іншій своїй праці, присвяченій археологічним розкопкам двох “великих городищ-майданів”, одне з них називає “Пятниця”, а інше “Перепелиця” 265, чого раніше ми не зустрічали в його інших дослідженнях. Різночитанню назв могил потрібно покласти край.

Користуючись цією працею В. Б. Антоновича, ми можемо чітко сказати, що на території укріпленого м. Кальника було “2 великих городища-майдани названі: Пятниця і Перепелиця”266. Інші названі могили розміщулись навколо сорочанської могили. Одна з них знаходиться на сучасному полі за Ризниківкою, біля лісосмуги, яка розділяє землі Кальника і Хринівки. Сучасні історики, аналізуючи досягнення археологів у вивченні Вінниччини, згадують про внесок В. Антоновича у розкопки археологічних об’єктів на території с. Кальника267.

По кальницькій землі проносились не тільки скіфи. Плюндрували її не один раз вогнем й мечем татаро-монголи й кримські татари, грабували литовські й польські пани та підпанки. Загарбували її також свої доморощені паночки, які через засилля католицизму в Речі Посполитій приймали цю віру, забуваючи віру своїх батьків, тільки б утриматись на політичному олімпі влади.

На кальницьких полях знаходять монети Марка Аврелія, Елія і Коммода. У 1885 р. знайдено горщик наповнений срібними монетами Сігізмунда ІІІ268. Восени 1985 р. на околиці с. Кальник учнем місцевої школи Олександром Касіянчуком знайдено скарб (1416 монет) першої половини ХVІІ ст. Переважна частина цього скарбу складали монети Сігізмунда ІІІ (1587–1632), прибалтійських володінь Швеції та Пруссії. Дослідники вважають, що цей скарб утворився в 30–40-і роки ХVІІ ст. – роки правління Владислава ІV (1633–1648)269. Зараз скарб знаходиться в Нумізматичній колекції Вінницького краєзнавчого музею. Ці скарби свідчать про те, що Кальник був важливим торговельним містом і часто за часів татаро-монгольських та кримських набігів і, особливо в роки визвольних змагань ХVІІ ст., був у центрі воєнних подій, коли військовики возили з собою гроші, чи то свої, чи награбовані.

Вперше в історичних документах Кальник згадується в 1448 р. На Віленському сеймі 19 лютого цього року польський король і Великий князь Литовський Казимир Великий передав цей населений пункт якомусь боярину Шелібору: “А Шелибору Колникъ, а Шанъдырєв, а Куничное”270. Про те, що “Кальник був наданий ще Казимиром Ягейловичем Шембергові” писав, без посилання на документальні матеріали польський вчений кінця ХІХ ст. Олександр Яблоновський271. Сучасний публіцист Віктор Мельник називає іншу дату першої згадки села в документах – 1460 р.272, не підтверджуючи її джерелами, а посилаючись на авторитетність думки знаного дослідника В. В. Мацька. Кандидат технічних наук, керівник видавничого проекту “Стікс” “Загадкова Україна” помилково твердить: “перша згадка про нього (Кальник – авт.) стосується 1545 року. Тоді він належав шляхетському роду Янчинських,...”273 Ця думка має підтримку й інших дослідників. І. Дорош, аналізуючи появу родів з Волині, зокрема Янчинських-Кальницьких, твердить: “В 1545 р. на Брацлавщині їм належав Кальник”274. Але ця фраза не стверджує, що саме тоді Кальник вперше згадується в історичному джерелі. Існує ще одна думка краєзнавця з м. Гайсина Геннадія Олександровича Таченка про першу документальну згадку Кальника в історичних джерелах в 1362 р. У розмові з нами він твердив, що після перемоги Литовського князя Ольгерда над військами Кутлобуга, Хачибея і Дмитра на берегах р. Синюхи ці землі отримали брати Коріятовичі – Юрій, Олександр, Федір і Костянтин. Їм належали, зокрема міста Брацлав, Соколиць, Вінниця (Винниця) і Кальник275. Зазначимо, що посилання на працю Григор’єва-Нашого є помилковим, оскільки там про Кальник у такому сенсі не згадується.

В кінці ХVІ ст., згідно з люстраціями, у всіх шести українських повітах, що перебували в складі Литви, було лише 206 сіл, в яких селянських дворів нараховувалось 1088. У них проживало 5440 душ (з них 145 приходилось на замкові села). Ці цифри можемо збільшити, але не більше, як у два рази. У Польській Україні картина з населенням була не кращою. У 1565–1566 рр. нараховувалось біля 400 замкових і приватних сіл, а в них проживало 9520 душ обох статей, з яких ⅓ належала до замкових селян276.

Складною була соціальна структура суспільства, яке ділилось на кілька станів. До панівного належали представники феодального суспільства: князі, зем’яни (шляхта), бояри (служилий військово-землевласницький прошарок), священницький клір. До другого, найбільш кількісного й оподаткованого населення – селяни королівські (державні, або замкові) і приватні, які належали світським і духовним особам.

У 2-й половині ХVІ ст., згідно “Статуту про волоки Государя короля, Його милості виданий для всього Великого князівства Литовського 1557 року”, схваленого 1 квітня цього року в середовищі селянства виділяли такі групи: 1) осадники, 2) тяглові, 3) огородники, 4) підсусідки, 5) бояри путні і 6) бояри кінні. Осадні селяни це колишні служилі бояри посаджені на землю і переведені у стан селян, які користувалися певними пільгами. Вони платили, у порівнянні з тягловими селянами, оброк у 3 копи* грошей з волоки**. Тяглові селяни платили грошима поземельний оброк, вірче і писче та виконували барщину та інші повинності на користь поміщика, огородники – користувались отриманим від власника двором і трьома моргами*** землі. Підсусідки – селяни, які не мали ні дворища, ні землі і проживали у чужих дворах. Вони працювали на власника 1 день на тиждень і звільнялись від інших повинностей. Бояри путні – селяни, які володіли від ½ до 1 волоки землі і виконували “обов’язки” поштаря панської кореспонденції. Кінні або панцерні бояри виконували “земську військову службу”, маючи завжди готовим доброго коня й зброю, рогатину і з’являлись на перший поклик власника. За це власник виділяв такому боярину 4 волоки землі, звільняючи від інших повинностей277.

Окремим, третім прошарком, який інтенсивно викристалізовувався у суспільстві в ці роки були міщани, які, в свою чергу, ділились на державних, приватних та гостей.

Спочатку всі вони несли повинності стосовно держави: від будівництва укріплень до військових походів. Поступово більшість повинностей перекладаються на плечі другого й третього стану. Їхні повинності складалися із поборів і примусових відробітків: а) подимне по 2 гроші з господаря, податок по 2 гроші на утримання пушкарів, а пізніше на утримання замка, всі поселяни платили стацію – 3 третинники**** вівса, ½ третинника жита, 2 курки, м’ясо, сир, хліб, відповідно до установленої міри, прядива по 10 жменей. Селяни на користь власників: приватних осіб чи корони (держави), вносили податок (поляховщину) з кожного окремого господарства – 4 третинники пшениці, 19 вівса, 2 курки, 20 яєць. За користування землею, відповідно до розміру та якості земельної ділянки, платили чинш. Кожен, хто мав господарство платив “свинячу й баранячу” данину: від 20 баранів і 20 свиней по 1 голові. Селяни, які мали пасіки, платили й бджолину данину (1-й рік десяту частину бджіл), а також на 2-й рік поволощну данину – 1 бика або яловицю278.

Міська община виконувала й повинність на користь всієї міської громади. Облаштування, ремонт замку “всі міщани і бояри зобов’язані виконувати”. Вони ж наймали сторожів для острогу та сторожів у полі утримувати в складчину, брати участь у військових походах старости “кінно й зі зброєю”. Головною повинністю міщан була підводна (колядка) і підвіз сіна279. Громада мала право володіти землями навколо міста, користуватись уходами й ловами.

Міста, які не мали магдебургського права спочатку вибирали загальне для всіх общин самоуправління: війта та інших членів правління. Після люстрації 1545 р. на вимогу панства була запроваджене роздільна влада. Власники скаржились чиновникам, які проводили люстрацію, що своєвольні коронні міщани негативно впливають на приватних міщан, а тому просили запровадити владу свого пана. Серед міщанства поступово виділяється три групи: вільні міщани, міщани, що залишились під замковим присудом та міщани приватні – світських та духовних феодалів. Які органи управління існували в Кальнику поки що встановити не вдалось.

В Центральному державному історичному архіві України у м. Києві зберігаються Актові книги (так звані “Гродські книги”) з ХVІ по ХVІІІ ст. в яких є документи з Вінницького і Луцького гродських судів та Луцького повітового суду, зокрема про борги, про підданих, вбивства, судові справи, заруки, побори та податки, справи про міщан, наїзди та грабунки маєтків, а також справи, що стосуються окремих знатних родів – князів Корецьких, Чарторийських, Четвертинських та Курцевичів. У фонді № 25 “Луцького гродського суду” є документи, які стосуються судової тяганини між членами роду Янчинських* з княгинею Ганною Корецькою за кальницькі маєтності з кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.280 Такі ж джерела про судові позови цих же панів та їх спадкоємців зберігаються у фонді № 26 “Луцького повітового суду”281 та у фонді № 28 “Вінницького гродського суду”**, прохання Марини Василівни Янчинської та її синів Петра та Івана Гавриловичів Яковицьких до суду про надання Борису Івановичу Сові права захищати їхні маєтності у Кальнику282.

Професор Микола Крикун і Олексій Піддубняк виявили подібні матеріали про кальницькі землі, позови за них у Відділі рукопису Львівської національної бібліотеки НАН України, зокрема декрет коронного трибунала у справі за скаргою вінницького земського суду Семена Ободенського про привласнення його частини маєтку Кальника Ганною Ходкевічивною (кн. Корецькою) від 24 квітня 1602 та 11 травня 1606 років283.

Сподіваємось, що це не всі матеріали щодо Кальника, багато з них ще чекають свого дослідника. Необхідно наполегливо продовжити вивчення Актових книг, і результати не забаряться. Про це переконливо свідчать опубліковані матеріали львівських вчених М. Крикуна та О. Піддубняка у збірнику документів, присвячених Брацлавському воєводству.

В другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. Кальник входив до складу Брацлавського воєводства, в його державних і судових органах відклалась низка документів, частина з яких була опублікована в спеціальному збірнику. В ньому вміщені усі виявлені на сьогодні матеріали Брацлавського воєводства від його створення у 1566 р. і до смерті у 1606 р. брацлавського підкоморія Лавріна Пісочинського, з архіву якого походить більшість (240) публікованих документів. Із 496 документів і актів 488 видано на основі рукописів, причому лише 41 із них були опублікованими раніше: оригінальними є 320, тогочасними засвідченими і незасвідченими копіями – відповідно 125 і 51; 437 писані діловодною руською (староукраїнською) мовою, 54 – польською (здебільшого переклади з руської мови). З діяльністю канцелярій гродського і земських судів воєводства пов’язано 210 документів, канцелярії Руської (Волинської) метрики – 147 документів284. У цьому збірнику є 12 матеріалів про Кальник, які використовуються у цій монографії вперше, лише один із них написаний польською мовою*. Вони проливають світло на важливий соціальний аспект – судову боротьбу власників Кальника за маєтності, якими вони володіли тут.

В 70-х роках ХVІ ст. Кальником, Цибулевим, Хринівкою “й іншими селами” володіли Марина і Богдан Єнчинські**, після смерті їх батька Василя Єнчинського. Марина Іванівна була одружена з Гаврилом Яковицьким і не проживала в цих маєтностях, а мешкала у Володимирі на Волині. Напевне, її частиною маєтків управляв керуючий (часто назив. губернатором), який не був здатний організувати належний захист її “отчини й дідизни” від “обопільних сусідських кривд і збитків немалих у різних речах і пожитків”285. Марина Василівна та її сини, Іван і Петро Гавриловичі Яковицькі, 30 жовтня 1571 р. звернулись до Володимирського гродського підстарости Михайла Павловича з проханням передати в опіку маєтності її приятелю підстарості Вінницькому Борису Івановичу Сові “з усіма платами, прибутками і пожитками моїми, що на мене і на синів моїх з тих маєтностей з частини моєї приходять”286. Він, маючи можливість і силу боронити її маєтності, міг забезпечити їх існування.

За дев’ять років, які минули після попереднього звернення до гродського суду Марини Янчинської, відбулися суттєві зміни в родині власників села Кальника. Брат Марини, Богдан Васильович, мабуть, помер і в соціальну діяльність включився його син Іван Богданович та молодший його брат Ярош. Та й у самої Марини відбулись зміни. Вона, мабуть, була одружена вдруге з якимсь Байбузою. У них був син Григорій, який займав посаду писаря брацлавського гродського уряду. Ось між двоюрідними братами на початку 80-х років цього ж століття з новою силою розгорілось бажання розв’язати “гордіїв вузол” – остаточно розділити кальницькі маєтності між сім’ями.

Дітям необхідно було владнати виплату боргу, щоб приступити до законного розподілу майна. 10 лютого 1580 року Іван Богданович Янчинський розповів усно й надав листа князю Федору Кунцевичу за відсутності у Володимирі підстарости володимирського Олександра Кунцевича, який прийняв його й записав до книги гродської. Розпочався розгляд судової справи. У листі Іван Богданович Янчинський просив “оголосити тим кому потрібно знати”, що його небіжчик батько Богдан Янчинський ще будучи живим взяв у борг 20 кіп злотих литовських у своєї сестри Марини Байбузової, заставив їй “все, з полями, з сіножатями, з дубравами, з пущами, з ловами, з бобровими гонами, ставами, ставищами”287 надавши їй право ними користуватись. Ці гроші він віддав Григорію Байбузі.

Маючи потребу в грошах, він власноручно зайняв у нього ще сто кіп литовських злотих, які розділив із своїм рідним братом Ярошем під заставу маєтностей в Кальнику, Цибульові, Паріївці і Скоморошках*. Гроші були витрачені, а щоб їх повернути Іван Богданович радив своєму рідному братові, не чекаючи його долі, розплатитися з Григорієм Байбузою. Розуміючи, що повернути борг він зараз не зуміє, прохає перенести цей борг, у випадку свого одруження або смерті на його спадкоємців. Він застерігав їх, що повернення частки маєтностей в Кальнику йому або його спадкоємцям можливе тільки по виплаті боргу і тих збитків, які висуне Григорій Байбуза. Цей лист, написаний 29 лютого 1580 р. власноручно Іваном Богдановичем, засвідчили “Богдан Костюшкович Хоболтовський, суддя земський повіту Володимирського, пан Петро Костюшкович Хоболтовський і пан Давид Михайлович Яковицький”288.

З документів 90-х років ХVІ ст. виявляється, що Кальником володіли чотири власники. Це діти і внуки Василя Янчинського: Марина, Богдан, Андріяс, а ім’я четвертого поки що не встановлено. Син Марини, Григорій Байбуза,був писарем брацлавського гродського уряду, а пізніше – писарем вінницького гродського уряду. Інші внуки Василя залишались звичайними власниками маєтків.

1 січня 1599 р. у Кустичах* Федора Андріясівна Янчинська та її чоловік Михайло Кустицький внесли до Вінницького земського суду протест про несправедливий позов брацлавського воєводи і кременецького старости князя Януша Збаразького до її брата Яроша Янчинського за те, що він немовби не подав до цього суду записів і різних документів на ці маєтки про продаж четвертої частини Кальника, Паріївки, Цибульова і Скоморошків. 12 січня того ж року цю апеляцію взяв до розгляду вінницький земський суд.

Суд у складі судді Семена Ободенського, підсудді Михайла Ласки і судового урядника виявив, що в 1592 р. Януш Янчинський продав свою четверту частину кальницьких маєтностей своїй рідній сестрі Олександрі Богданівні (прізвище чоловіка – Плоський) за 2000 кіп литовських грошів у вічне користування “з дворами, з будівлями двірськими і селищами, з підданими тяглими, огородниками і з підсусідками, з боярами, з чиншовиками, даниною і подачками всякими і кожною землею, ораною і неораною, з полями, сіножатями, з огородами, з виноградниками, з садами, дубравами, запустами, з борами, з гаями, з ловами, з лісами і з форостом зарослим**, з ріками, з гонами бобровими, з річками, з криницями, з болотами, з ставами, озерами і сажалками, з млинами і з висилками...289”.

“Любима сестра” Яроша Олександра Павлова-Плоська, додавши придбану в нього четверту частину Кальника і маючи власну четвертину, стала володіти половиною кальницький маєтностей.

15 січня 1599 р. від імені короля Сігізмунда ІІІ Луцький земський суд*** викликав на слухання Яроша Янчинського, за те, що він, продавши свою частку маєтностей Кальника, не подав відповідних документів до цієї установи. Суддею було призначено Федора Чаплина Шпановського, підсуддею Івана Хренницького. На судовому процесі Ярош Янчинський визнав, що позов є справедливим. Суд вирішив, щоб він вніс документи про продаж Кальника в книги суду і заплатив своїй сестрі Олександрі 14 гривень “шкод” (збитків). “А як пан Янчинський чотирнадцять гривень вини зараз нам суду, і стороні заплатив і лист на продажу, перед нами поклавши до книги добровільно признавши і усвідомив, і записати дав”290.

22 січня цього ж року подібний запис у луцьку земську книгу вписав і Андрій Іванович Янчинський про те, що він продав своїй двоюрідній сестрі Олександрі Богданівні Павловій-Плоскій (Янчинській) за 2000 кіп литовських грошей свою частину маєтностей у Кальнику291. Цей документ засвідчили Іван Чаплин Шпановський, каштелян київський, Федір Чаплин, суддя луцького земського суду, Хвилин Бокій Пєчихвостський.

Було розв’язано також конфлікт між вінницьким гродським писарем Григорієм Байбузою та братом його дружини Ярошем Янчинським. Останній, як свідчить лист першого до суду, повернув йому за себе й Івана Янчинського заставну суму грошей за землю292. Ярош Янчинський вступив у права власника своєю частиною кальницьких маєтностей, що відкрило йому можливість вільно нею розпоряджатись, в тому числі й продавати. Цим правом він скористався в повному обсязі.

На початку ХVІІ ст. боротьба між спадкоємцями Янчинського і Ганною та Яхимом Корецькими за землі розгорілась з новою силою. У 17 декретах і позовах, наведених у своїх працях Олександром Яблоновським, відчувається боротьба “не на життя, а насмерть”. Князь зі своєю дружиною вирішили за будь-яку ціну заволодіти Кальником й іншими селами цієї волості. Про це свідчать документи, про які піде мова нижче.

18 липня 1600 р. Семен Ободенський, який був у цей час брацлавським земським суддею, звернувся з позовом до кн. Яхима Корецького та його дружини Анни. Позивач звинувачував князя тому, що він 13 липня того ж року “наслав пана Богуфала, свого урядника губинського, з чималим почтом, у вигляді кількох десятків чоловіків”293 на його третю частину кальницької землі, якою він володів “довічним правом від пана Івана Яковицького й спокійно упродовж тривалого часу тримав й ніхто туди ніколи не вступав”, збирав з неї “доходи, плати й вигоди”. З метою покращення обробітку землі Семен розпорядився поставити два стовпи, на яких були написані заклики до людей селитись на слободу. Ось ці стовпи й знищили князівські слуги і вибили насильно з його димів усі доходи й плати294. Суд ухвалив: князю повернути Семену Ободенському незаконо взяті доходи, відновити стовпи-зазивали і повернути незаконно захоплену землю. Вельможні князі відмовились визнати рішення суду й продовжували утримати землю Семена, як свою власну.

Цього ж 13 липня 1600 р. між княгинею Анною Корецькою і житомирським підстаростою Павлом Плоским та його дружиною Олександрою Янчинською в судовому порядку було оформлено ще один позов щодо “виданих привілеїв на маєтності позвані у воєводстві Брацлавському, що знаходяться: сіл Кальника, Паріївки, Цибульова і Скоморошків перед тим проданих”295.

Судові позови в роду Янчинських (Ободенських) продовжувались і навесні 1602 р. Так, 24 квітня 1602 р.296 суддя Брацлавського земського суду подав скаргу на князя Яхима Корецького і його дружину Анну, з роду Ходкевичів, за те, що їхні піддані витіснили його з володінь третьою частиною Кальника, за знищення двох стовпів із закликами селитись тут бажаючим на слободі297. 22 квітня того ж року кальницькі землі були ще кілька разів предметом тяжб між Яном Янчинським і кн. Збаразьким щодо продажу їх частини. Проте слідство не відбулося. В цей день був оприлюднений “маніфест підгороденських черещ Яна Ветерського, про справу щодо позовів кн. Яхима Корецького” стосовно розподілу Кальницьких земель298.

15 травня 1602 р. Павло Плоский знову звинуватив кн. Яхима Корецького, який не виконав рішення якогось попереднього декрету щодо маєтків Кальника, Цибульова, Паріївки і Скоморошків про надання йому документів щодо “навіки проданих” цих маєтків299. Тільки 12 травня 1605 р. Григорій Байбуза отримав “контракти продажу” кальницьких маєтносткй, що “записані на Анну кн. Корецьку”300.

Низка документів розкривають важливий соціальний аспект селянського життя як втечі від одного власника до іншого. Власники прагнули інколи розв’язувати це питання в судовому порядку. Про це свідчить позов княгині Санґушкової від 17 травня 1606 р. до кн. Яхима Корецького з вимогою повернути “підданих позивачки з сіл Тростянця”, які втекли із своїми дружинами до Кальницького маєтку князя301.

22 квітня 1605 р. у Вінниці Семен Ободенський знову подав скаргу на княгиню Анну Корецьку, про те, що вона не повернула йому захоплену ще п’ять років тому одну третину маєтностей Кальника. 8 червня 1605 р. Віницький земський суд у складі судделегата Олекси Дяківського і підсудді Михайла Ласки виявили, що княгиня та її чоловік Яхим силою заволоділи частиною села, чим завдають великої шкоди власнику, не відновили зазивний стовп з оголошенням про можливість заселення вільних земель. Суд закликав княгиню для поділу “в тому помістю Кальнику і шкоди минулі” повернути302.

На “ґрунтах Кальницьких, в урочищі, прозваному Дідовкою” шляхетний пан Федір Шандировський “наїхав” на підкоморія і королівського секретаря Лавріна Пісочинського. Останній 27 березня 1604 р. подав до Вінницького гродського суду позов, в якому скаржився, що, коли його підданий жорницький Ясько Даниленко їхав 5 січня цього року у господарських справах на нього “безпричинно” напали і пограбували його статок: “коня, масті пегої, який коштує кіп двадцять грошів литовських, сани й інші сани, які приводив, і з хомутом і з другим, все то коштувало копу гріш литовських; на тих санях тоді було четверть житньої муки, купленої за золотий плоский, і пшона четверть за пів копи грошів, хлібин п’ять, кожна хлібина коштувала по грошу, полот солонини, яка коштувала сорок грошів литовських, свиняче сало, вартувало пів копи грошів литовських, двоє свиних поребр, кожне з яких коштувало по три гроші, солі сто сирців, купленої за чотири гроші, ложник новий, коштував трьох золотих польських, рядно, коштувало копи грошей, сокиру, куплену за п’ятнадцять грошів. То все, що вище перераховане, в. м., пан Шандировський, пограбувавши, до дому свого, села Тростянця, припровадив і на свій пожиток привласнив...” 303.

Інший приклад шляхетського свавілля розкриває декрет Вінницького гродського суду від 23 вересня 1605 р. у справі скарги Романа, Олександра, Настасії і Марушки Кустицьких – синів і дочок Федори Андріївни Кустицької (Янчинської) про загарбання у їхній частині Кальницького маєтку 100 вепрів, Адамом Богуфалом, довіреною особою князя Корецького304.

28 січня 1606 р. Олександр Янчинський перед намісником підстарости Луцького Султаном Васьковичем у Луцькому гродському судді розповів, що домовився з княгинею Анною Корецькою (Ходкевич) про виділення його частин кальницьких маєтностей. Для остаточного вирішення цього питання його запросили приїхати до Корця. Під час розмови з чоловіком княгині виявилось, що він не знає про домовленість княгині й Олександра й доцільність розв’язати це спірне питання305 і відмовився задовольнити вимогу Олександра Янчинського.

Ще одну спробу вирішити судову тяганину про спадок у травні 1606 р. зробив Семен Ободенський у Вінницькому земському суді, подавши скаргу на незаконне володіння більшою частиною кальницького маєтку княгинею Анною Корецькою. Суд у складі депутатів головного трибуналу з усіх воєводств Корони Польської відхилив його позов, вважаючи, що він не врахував інтересів інших співвласників цього маєтку: Адама Ханського, Михайла Селянського, Яроша Чернявського, Івана, Андрія і Фрідріха Підгороденських, Яна Підгороденського – онука Анни Сукгоцької, Григора, Михайла, Лазаря, Яроша, Яна Тура306.

Судові позови Янчинських один до одного, як і подібна тяганина з княгинею Анною Корецькою, є яскравим свідченням шляхетського свавілля, панування принципу сили, боротьби за українську землю. Показова шляхетність земельних феодалів зникала, як тільки в їхніх стосунках виникав особистий інтерес. Часто широко вживались насильницькі озброєні напади шляхтича на свого сусіда, захоплення його статків, зневага до діяльності окремої особистості феодального суспільства.

З початку ХVІ ст. Кальником володіли волинські Янчинські. Один із них, Івашко, залишив свої маєтності дочці Марині, яку ще називали “Кальничанка”. Вона одружилась із своїм родичем Єжі Янчинським. У 1608 р. її син Олександр Янчинський продав свою частину Кальника княгині Анні Іоахімівні Корецькій з роду Ходкевичів307, яка, вірогідно, відбудувала замок* після його спустошення у 1613 р.308 Пізніше цю купчу будуть оскаржувати інші спадкоємці Марини “Кальничанки”, мотивуючи свою вимогу тим, що, коли відбувалась купівля-продаж цієї частини села, в роду Янчинських були малолітні діти309. В такому разі закон забороняв відчуження маєтку.

Судове змагання трохи стихло, оскільки Кальник у 1612 р. був знищений кримськими татарами, і перетворився на “пусте урочище”. Пізніше вінницький суд “виділить справедливу частку кожному із спадкоємців”, але не визначить точних меж володінь, чим залишить підстави для подальших судових розглядів310.

Мабуть, князі Корецькі вважали Кальник вже повністю своїм. Тут у 1620 р. вони збудували фортецю: “Kalnik – k. 1620 kst. Koreckich – przu starem horod”311. У цьому ж році спорудили фортецю і в Іллінцях. Польський дослідник кінця ХІХ ст. Олександр Яблоновський в розділі своєї праці “Miasta prywatne” (Міста приватні) вказує, що це місто (Kalnik star – 650 димів, Kalnik nowy – 504 димів) належало кн. Корецькому312. У 1671 р. укріплення Кальника описав Ульріх фон Вердум у своєму “Щоденнику”: “Кальник складається з трьох міст, оточених з двох боків озерами, які утворює тут ріка Соб, а з двох інших боків двори, зміцнені валами, ровом і частоколами”313.

В кінці першої чверті ХVІІ ст. княгині Анні Корецькій вдалося фактично забрати кальницькі землі від колишніх чотирьох власників. Так, 30 квітня 1625 р. у земському суді були зафіксовані два рішення про те, що “Миколай та ін. Тури Анні Ходкевичовні кн. Юхимовій Корецькій свої частини дідичні в маєтку Кальника продає”. Поряд зроблено ще один запис:“Ян Зубач Тур Анні кн. Корецькій продає частини своїх дідичних володінь Кальник, Цибулів і Паріївці”314.

У 1629 р. місто складалось із двох частин – “Старий Кальник” належав Костянтину Волинському кн. Корецькому. Було у ньому димів (дворів) 650. Йому ж належав “Новий Кальник”, в якому було 504 димів315. Щоправда, в опублікованих джерелах знайшлись інші, повніші дані. Вони відмінні від тих, що навів В. Б. Антонович. У “Тарифі подимної податі воєводства Брацлавського” за 1629 р. зафіксовано, що в Старому Кальнику проживало 654 душ, котрі платили його власнику каштеляну Волинському князю Корецькому 327 злотих, а в Новому Кальнику в цей час проживало 504 душі, які сплачували тому ж власнику 252 злотих316. Можливо, ці дані взяті з “Taryfa podymneqo wdztwa Braclawskieqo. 1629”, який також опублікував дослідник “польської України” ХVІ ст. Олександр Яблоновський317. Отже, наші підрахунки свідчать, що з диму жителі Старого й Нового Кальників платили власнику 0,5 злотих. На цьому дослідник наголосив у вище названій праці, що з диму власник отримував ½ злотого318.

Місто Кальник розбудовується і поступово перетворюється в укріплений центр рангового феодального маєстату. Нові власники відбудували його, розпочинаючи з княгині Анни Корецької. Вірогідно, при ній була відновлена і фортеця з системою укріплень. Відомий польський дослідник, автор трьохтомної історії Польщі ХVІ ст. у розділі “Замки” описуює фортеці на Побужжі, зокрема на р. Собі твердить, що в Кальнику та Іллінцях замки побудував князь Корецький у кінці 1620 р., а в Дашеві – князь Збаразький у 1590 р.319 Відомий французький інженер Гійом де Боплан, що служив польським королям Сігізмунду ІІІ і Владиславу ІV об’їжджав Брацлавське воєводство, склав його ґрунтовну карту, з детальним описом укріплених центрів краю. Він визначив 47 фортечних міст.“Фортечні споруди, – записав він, – представленні з великими деталями, відзначені у містах по течії р. Бугу: у Самойловці (Samaeltowka)... Дальше, на притоках р. Бугу з лівого боку у м. Самгородок (Samagrok)...Липовцях (Lipowiec), Іллінцях (Elins), Пісочні (Piaczensne), Бабині (Bobin), Кальник (Kalnik)...”320. Кальницький полк, який виник у 1648 р., використовував ці укріплення в запеклій боротьбі з ворогами близько 63 років свого існування. Кальник занесений на карту Гійома де Боплана, як великий населений пункт, укріплений ретрашаментами321. Він перший склав “Обрис укріплень Кальника”322, який переконує в тому, що французький інженер деякий час жив у Кальнику.

Опубліковані документальні матеріали, які висвітлюють соціально-економічні сторони розвитку Кальника у часи Руїни є важливим джерелом вивчення історії міста середини ХVІІ ст. Невеликий фрагмент за 1664 р. зачіпає низку аспектів: козацький лад і князівська феодальна власність є мало вивченим питанням. Як можна пояснити, що в козацькому місті, яке козаки оборонили від поляків феодал-поляк збирав податки на свою користь?

Можна зрозуміти, що соціальна політика в місті залежала від позиції полковника, зокрема Кальницького, його військової орієнтації. Можна припустити думку, що це трапилось, коли Кальницький полк підтримав Остапа Гоголя, котрий став наказним гетьманом Правобережної України під зверхністю польського короля. Польські магнати, в тому числі княгиня Ізабелла Чарторийська з Корця, дружина воєводи Волинського, будучи власницею кількох млинів на р. Соб в межах Старого й Нового Кальника, в яких було 100 димів, і здаючи їх в оренду, збирала з них податки. Так, з одного млина, в якому було “три камені” брала “млинний податок” по 3 злотих, а з “козацького спільного” млина отримувала по“два злотих”, з трьох ступ їй платили по 1 злотому. Млином у два камені, яким користувались селяни платили по 15 грошів. Княгиня володіла водяним млином у два камені, які приводилися до дії водою, що падала згори. З тих, хто користувався ним княгиня отримувала по 1 злотому. Загальна сума млинового податку за 1664 р. складала “сто шістдесять сім злотих”323.

Сімнадцяте сторіччя – найжорстокіша сторінка в житті українського народу. Лихоліття не оминуло й Кальник. Його руйнували дощенту. Він, як сфінкс, відбудовувався, повертаючи собі славу волелюбного центру Поділля, а з середини сторіччя перетворюється на центр Кальницького полку. Коли сформувався Кальницький полк, достеменно невідомо. На початку визвольної боротьби в Україні існувало шість реєстрових полків: Чигиринський з 3222 козаками, Білоцерківський з 2990, Черкаський з 2996, Канівський з 3167, Корсунський з 3477 і Переяславський – 2982324. Більшість дослідників схиляється до думки, що Кальницький полк виник у червні–липні 1648 р., коли на Поділлі з’явився Максим Кривоніс із своїми сподвижниками325. Полковники, осавули та козаки полку активні учасники найграндіозніших битв визвольної боротьби на її початковому етапі та в наступні роки після смерті Богдана Хмельницького.

Кальник згадується також і в документах кінця ХVІІІ ст. Після приєднання Правобережної України в результаті третього поділу Польщі у 1795 р. тут відбудеться перша російська ревізія населення. Кальник був у складі Липовецького повіту Брацлавської губернії. В Державному архіві Вінницької області зберігся двохаркушний докмент – “ревізький список єврейського населення” містечка Кальника від 14 листопада 1795 р.326, який уточнює кількісний національний склад окремої групи жителів.

Наша історична розповідь про Кальницький полк – це розвінчання спотвореної суті верхівки сучасних “козаків-клоунів”, які за опереточно-павичевим одягом, коли на генеральський кашкет вільно приземлиться американський бекфаєр, а генеральські галіфе із червоними лампасами запозичені з уніформи російських донських козаків кінця ХІХ – початку ХХ ст., маршальські та генеральські зірки радянського кшталту, про які українські козаки і не здогадувалися. Все це є ганебним, кричущим знущанням над пам’яттю героїчної вольниці запорожців, над їхніми простими, народними звичаями, над героїчною боротьбою за волю й незалежність українського народу. Бажання таких горе-козаків примазатись до героїчної буденності українського козацтва, похизуватись буфонадною дією є нічим іншим, як ґвалтом над важливою сторінкою історичного минулого України. Кому потрібні такі козаки, таке козацтво? Хіба що опереточними виставам.

В кінці ХІХ ст. Кальник описував Володимир Антонович, який побував у ньому кілька разів. Ось його коротенький опис: “Кальник. Середня частина села, наз. Містисько знаходиться всередині 2-х прилеглих ленокутів, оточених валами. У північно-східному куту цього укріплення знаходиться багатогранне городище, яке є цитаделю. В середині валів часто відкриваються підземні ходи. За селом, на підвищенні, яке омивається річкою Собом і його притоками: річкою Кальничкою і безіменним струмком, знаходяться 2 великих городища-майдани, які називаються: П’ятниця і Перепелиця, біля них знаходиться 20 курганів. Підвищення відокремлене від полів валом у дві версти довжиною, які проходять від Кальнички до безіменного струмка (сучасна назва – Шабелянка)”327.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconЗустріч із видатним українським ученим-наукознавцем коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету розвитку людини
Коновець Олександр Федорович, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародної інформації Відкритого міжнародного університету...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconАтаманенко А. Є. доктор історичних наук, професор, декан факультету міжнародних відносин Науоа

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconМ. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconТроян с. С., доктор історичних наук, професор кафедри зовнішньої політики І дипломатії Дипломатичної академії України при мзс україни
Троян Сергей Станиславович. Доктор исторических наук, профессор. Профессор кафедры внешней политики и дипломатической академии Украины...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconС. А. Копилов доктор історичних наук, професор, в о. ректора Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconСтепан бандера
Відповідальний редактор – заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор Владислав...
І. Н. Войцехівська доктор історичних наук, професор iconС. А. Копилов доктор історичних наук, професор
Бібліографічні покажчики у фондах наукової бібліотеки кам'янець-подільського національного університету імені івана огієнка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка