І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк


лежал вне старой, коренной Руси и в ХІІ в. был более инородческим, чем русским краем



Сторінка2/19
Дата конвертації25.08.2017
Розмір4,85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
лежал вне старой, коренной Руси и в ХІІ в. был более инородческим, чем русским краем”, і почалося формування майбутнього великоруського народу.

Впливали на це два фактори. По-перше, як уже неодноразово зазначалося, це географічні й природні умови. А по-друге, це суміш племен. Розвиваючи думки Ключевського з цього приводу, професор А.Шахматов стверджував, що російський народ утворився із суміші слов’янських племен в’ятичів, кривичів, новгородських словенів з угро-фінами. Останніх було досить багато, понад п’ятнадцять племінних союзів: чудь, ліви, води, ями (в сучасній російській Прибалтиці), весь (від Ладоги до Білого моря), карели, югри, печери, самоядь (на півночі сучасної Росії), пермь (на Камі), черемиси, мордва, мері, муроми, мещери (на річках Клязьма, Ока та в течії Волги).

Зустріч новгородських слов’ян з угро-фінами на просторах сучасної Росії відбувалася досить мирно. Цьому є два пояснення. З одного боку, угро-фіни перебували на значно нижчому щаблі розвитку, ніж слов’яни. Ізольовані від кочового степу великими лісами, віддалені від моря й річкових торговельних шляхів, вони жили у порівняній безпеці. Тому розвиток власного державотворення тут запізнювався. Але з іншого боку, новгородські слов’яни мали великий досвід спілкування з угро-фінами. Радянська історіографія неодноразово зазначала, що стимульований тиском варягів державотворчий процес у Новгороді був результатом союзу літописних словенів та кривичів з угро-фінськими племенами іжора, карела, весь, а в ХІ-ХІІ ст. під новгородський вплив потрапляють ще й землі латгалів, естів…

Проте зводити весь початок етногенезу російського народу лише до слов’янізації угро-фінів було б невірно. Вплив був взаємним:

“Надобно допустить некоторое участие финского племени в образовании антропологического типа великоросса. Наша великорусская физиономия не совсем точно воспроизводит общеславянские черты. Другие славяне, признавая в ней эти черты, однако замечают и некоторую стороннюю примесь: именно скулистость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и волос и особенно типический великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью ставят на счет финского влияния”.1

Таке походження російського народу знайшло своє офіційне підтвердження. Ще в 1940 р. радянський дипломат Є.Синіцин на протокольній зустрічі з діячами міністерства зовнішніх справ Фінляндії так говорив про витоки етнічних росіян:

“…Ваше приглашение… не случайно. Оно вызвано голосом многовекового доброго соседства наших народов, когда финские племена, известные как чудь, и великорусское племя мирно встретились в юго-восточных степях Приуралья”.2

Взаємний вплив угро-фінів і прибулих з півночі слов’ян знаходить своє відображення в сучасних географічних назвах Росії, де фінські та слов’янські назви йдуть не суцільними смугами, а всуміш, чергуючись одна з одною:

“На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. <…> Так, и на этом пространстве (Верхньому і Середньому Поволжжі—авт.), так и в восточной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых оканчиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т.д. У одной Камы можно насчитать до 20 притоков, названия которых имеют такое окончание. Va по-фински означает вода. Название самой Оки финского происхождения: это—обрусевшая форма финского joki, что значит река вообще”.3

Сьогодні все це є суто російські назви. Те ж саме простежується і в назвах міст, котрі брали свій початок від місцевих фінських селищ. Так, наприклад, до цього часу точно не відомо походження назви міста Суздаль, вперше згаданого літописцями у 1024 р. Неслов’янське походження мали також Ростов (вперше згаданий як центр племені мері у 873 р.), Муром (головне місто племені муроми):

“Названия Вязьма, Осьма, с обычным финским суффиксом – ма, свидетельствует о том, что финны долго здесь держались, не уступая славянам своих поселений”.1

Фінські риси знаходимо і в російській мові. Наприклад, відбитком нерозуміння фінських особливостей залишилися в ній слова чудить, чудно, чудак, що походить від загальної назви угро-фінських племен чудь. Щоправда, з часом запозичення з угро-фінських мов настільки глибоко увійшли до російської мови, що їх стало важко відрізнити. Академік Грот нарахував таких лише 60, та й ті знайшов у північних російських землях, де контраст між фінами і слов’янами сам кидався до очей.2 У Центральній же Росії відрізнити їх просто неможливо. Відомий російський мовознавець В.Даль взагалі вважав, що “акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племен. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили фонетику, переполняя ее твердыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными”.3 Хіба не ця твердість сучасної російської вимови є однією з її відмінностей від української та загалом давньоруської?

Прибулі на Володимиро-Суздальщину слов’яни осідали переважно у цих великих племінних центрах, перетворюючи їх на міста. Як зазначає Ключевський, “туземное финское население наполняло преимущественно суздальские села”. Через це край залишався “инородческим” ще досить тривалий проміжок часу. Спровоковані волхвами язичницькі заворушення проти насаджуваного з Києва християнства мали тут місце і в ХІ-ХІІ ст. Частина племені мері взагалі втекла з своїх місць від християнізації. Ймовірно не була християнами частина володимиро-суздальських воїнів, котрі захопили Київ у 1169 р. Принаймні, літописець називав їх “поганами”, що за тодішньою традицією означає язичників. До того ж християнські святині Києва були ними нещадно пограбовані та зруйновані. І сталося це 8 березня 1169 р., тобто на другий день Великого посту.

* * *

З моменту виділення Володимиро-Суздальщини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов’янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався себе впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”. В.Татищев у своєму зводі “История российская с самых древнейших времен” зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм “немалую ссуду”:



“Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и “пределы яко многими тысячами людей наполняли”.1

Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов’янських територій:

“Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: “Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил”.2

Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з’явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород… Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали “північним Києвом”. Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.

Також було б неправильно на підставі південноруської колонізації російських земель стверджувати, нібито з другої половини ХІІ ст. політичний і культурний центр країни перемістився з Києва і Подніпров’я на північ до Володимира-на-Клязьмі. Попри політичне замовлення російської влади на саме такий висновок істориків, беззаперечно довести його так і не вдалося. Все ж таки надто різними були Київська і Володимиро-Суздальська Русь. Але про це згодом.

* * *


Ще одним етнічним елементом, котрий спричинив вельми значний вплив на формування російського народу, були тюрки. Вони почали брати участь в етногенезі росіян досить рано. Відомо, що син Юрія Долгорукого князь Андрій Боголюбський походив від половчанки. З приходом у 1237 р. монголо-татарської влади, злиття з татарами стало мало не масовим, особливо серед знаті. Сам великий князь Михайло Тверський одружився з татаркою. Це було необхідним кроком, щоб заручитися підтримкою Орди при вирішенні внутрішньодинастичних суперечок за владу. При цьому різниця у вірі не стояла на заваді. Православна церква піднімала молитви за ординського хана, а з початком занепаду Орди вже татари почали масовий перехід до православ’я. Наприклад, астраханський ханич, останній казанський хан Ядигар, захоплений при здобутті російськими військами Казані, хрестився і постійно жив у Росії. В документах його тепер іменували “царем Симеоном”, а Іван Грозний особисто подарував йому багате подвір’я в Москві. Після смерті Ядигар (Симеон) був похований у Благовіщенській церкві Чудова монастиря.

Захоплений у полон родич кримських ханів юний Утеміш Гірей при хрещенні у Чудовому монастирі в 1553 р. отримав ім’я Олександр. До своєї смерті він жив у палаці Івана Грозного і був похований в усипальниці московських царів—у Архангельському соборі Кремля.

В 1521 р. під час навали на Росію об’єднаних татарських військ Гіреїв, що за своїми масштабами не поступалася монгольській навалі хана Батия, обороною Москви керував татарський ханич Худай-Кула (в хрещенні Петро). Цікаво при цьому, що сам московський князь, митрополит і вся боярська верхівка втекли з міста, покинувши його напризволяще.

Не меншою виявилася в історії Росії і роль нехрещених татар. Особистою гвардією великого князя Івана Васильовича у ХV ст. слугували татари з так званого Касимового царства. Це було удільне ханство сина Улу-Мухамеда Касима, створене посеред давніх мещерських земель на річці Ока. До перемоги над Золотою Ордою у 1480 р. московський і рязанський князі зобов’язувалися сплачувати касимовським татарам данину (“выход”). Але насправді це була звичайна заробітна платня за їхню службу, оскільки її виплата не припинилася і після 1480 р. Скоріше навпаки, бажаючих служити стало ще більше. З Криму до Москви прибули і вступили на службу два брати хана Менглі Гірея—Нур-Давлет і Хайдар.

Ступінь поріднення з татарами досягла такого високого рівня, що татари неодноразово відчиняли росіянам брами Казані. В боротьбі за ханську владу претенденти шукали підтримки Москви, а невдах відправляли до Росії на заслання. Так, у 1487 р. до Вологди і Каргополя на заслання відправилися хан Алі, ханичі Мелик-тагир і Худай-Кула. Перші двоє так і померли на засланні. А Худай-Кула (Петро) асимілювався й захищав Москву від татарської навали немов власну батьківщину.

Тривалий час на казанському престолі правитиме касимовський ханич Шах-Алі. Все життя він буде вірним слугою московського царя, залишаючись при цьому мусульманином. Надалі касимовські татари остаточно асимілюються. Так само і Поволжя перестане бути суто татарською спадщиною, а Волга перетвориться на “великую русскую реку”.

Російський дослідник Л.Гумільов наводить значний перелік шляхетних російських родів татарського походження. Найбільш відомі з них: Аксаков, Апраксін, Бердяєв, Булгаков, Бунін, Державін, Карамзін, Тургенєв, Тютчев, Чаадаєв, Шереметєв, Юсупов… Російський радянський історик М.Покровський навіть заявлятиме, що в жилах російського народу тече щонайменше 80% азійської крові. “Пошкребеш будь-якого росіянина – знайдеш татарина”, – зауважував І.Тургенєв. Великий поет О.Пушкін говоритиме віршованими строками, що росіянин є “природный скиф”, а відомий поет 1920-х рр. О.Блок додасть від себе:

Да, азиаты мы,—

С раскосыми и жадными очами!

Відзначаючи значний татарський вплив на етногенез росіян, російський мовознавець князь Н.Трубецькой у 1920-30-х рр. називав росіян за походженням туранцями (тюрками), яких зі слов’янами поєднує тільки мова. Ця теза набуде такого поширення, що постане ціла історична концепція “євразійства”. “Евразийцы,—писав Бердяєв,—любят туранский элемент в русской культуре. Иногда кажется, что им близко не русское, а азиатское, восточное, татарское, монгольское в русском”.1 Яскравим представником цієї школи як раз і був Л.Гумільов, якому належить такий висновок:

“Возникновение нового этноса—русских—на основе соединения славян, татар, литовцев, финно-угорских народов”.2

* * *


У процесі свого подальшого етнічного розвитку росіяни будуть зазнавати нових змін. Зокрема, у другій половині XVII ст. великий вплив спричинять українці, коли посядуть провідні позиції в різних сферах життя Московської держави. Про це піде мова трохи згодом.

Від часів реформ Петра І, а особливо після приєднання до Росії Прибалтики, традиційно великим буде німецький вплив. Тисячі їх будуть перебувати на російській службі або ж перейдуть у російське підданство. “Чистими” німцями були володарі Російської імперії Катерина ІІ та Петро ІІ. Але й більшість інших імператорів будуть мати частину німецької крові. Німцями були російські міністри та фельдмаршали К.Мініх, А.Остерман, А.Бірон, С.Вітте, В.Плеве, П.Струве, О.Бекендорф, Л.Дубельт, Е.Нольде… А ще Нессельроде, Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф, професори Брант, Вольф, Кафенгауз, винахідник варязького походження Русі Баєр, енциклопедисти Брокгауз та Ефрон, і навіть упорядник російської мови Даль.

Масштаби німецького впливу відбилися на великих запозиченнях до російської мови із німецької: “бархат”, “брандмейстер”, “бунт”, “вахта”, “горн”, “камердинер”, “лозунг”, “лакей”, “маклер”, “мундштук”, “орден”, “офицер”, “ранец”, “форпост”, “штурм” – усього й не перерахувати. Навіть столиця імперії тривалий час носила суто німецьку назву Санкт-Петербург, і лише під час І-ї світової війни через антинімецькі настрої в суспільстві одержала російський варіант Петроград. Сьогодні росіяни знову повернулися до початкової німецької назви. Мовляв, це є ознакою повернення до історичного коріння.

* * *


Отже, як бачимо, вплив Київської Русі на початкове формування російського народу виявився не таким вже і значним. Принаймні тюркський та фіно-угорський впливи йому не поступалися. Не відокремлюючись від “єдиного давньоруського народу”, а створюючись на перехресті різних культур, російський етнос з самого початку свого існування йшов власним історичним шляхом. Зважаючи на таку російську специфіку, іноді здається, що росіян поєднувала з Київською Руссю лише спільна назва—“Русь”. Це простежується в етнічному процесі, аналогічною виявиться ситуація і з російськими державними традиціями, коли ми розглянемо їх детальніше.

* * *


Київська Русь і поява російської державності. Обгрунтовуючи спадкоємність Росії від Київської Русі, російська історіографія завжди стверджувала, буцімто з послабленням влади Києва центр Київської Русі поступово змістився на північ, до Володимиро-Суздальського князівства. Але і до того начебто існувала Новгородсько-Київська Русь. Так російська наука намагалася підкреслити поліцентричність Київської Русі та нівелювати незручну назву “Київська”. Щоправда Новгород перетворився на окремий центр лише в 1170 р., скориставшись війною суздальців проти Києва:

“В результате междоусобной войны и победы Новгорода над Киевом в 1170 г. “общерусским” столом становится новгородский. Социально-политическое развитие Новгорода имело значительную специфику в сравнении с другими русскими землями”.1

Справді, під владою Києва Новгород посідав місце другого за ступенем важливості міста держави, центра Північної Русі. Але все ж таки він був лише сходинкою для князів у їхній черзі посісти владу у Києві. Відокремившись від Київської Русі, Новгород проте так і не став “общерусским” центром. Практично одразу він був змушений поступитися силі й владним зазіханням іншого російського князівства, котре мало ще більш “значительную специфику”.

На думку В.Ключевського Володимиро-Суздальщина історично розвивалася на два століття пізніше, ніж українські землі, де знаходився центр Київської Русі. Самоусвідомлення і державотворчий процес в сучасних російських землях розпочалися лише з ХІІ ст. Як раз тоді ж остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії.

Князь Андрій Боголюбський, пам’ятаючи досвід батька, будував у своїх землях небачену на Київській Русі жорстку одноосібну владу. Діючи за правом сильного, він відверто вважав своїми холопами навіть інших князів-Рюриковичів. Це ж ставлення успадкують і наступні російські володарі, самодержавні монархи.

У той же час у Київській Русі діяла зовсім інша політична система. Провідним вважався принцип вікової старшості серед князів при спадкоємності влади. Лише князі-“ізгої” наважувалися спробувати захопити владу за допомогою іноземних військ (здебільшого кочовиків). Але це ставило під сумнів можливість утримати цю владу в подальшому. Київ, Полоцьк, а особливо Новгород і Псков відомі дуже сильним впливом на князів з боку місцевих зборів (“віче”). Ігнорувати думку городян було небезпечно. Юрій Долгорукий у Києві заплатив за це своїм життям. Тому князі у Київській Русі намагалися вирішувати проблеми влади між собою на спеціальних князівських з’їздах. Застосування відкритої збройної сили виправдовувалося при захисті свого уділу від зазіхань сусіда. Але для збільшення своїх володінь шукали інших, більш витончених засобів, щоб не втратити і наявне.

У випадку, коли зазнавали загрози спільні для всієї Русі інтереси (сучасною термінологією можна назвати це національними інтересами), князі об’єднували зусилля. Російський історик С.Соловйов вважав такими національними інтересами забезпечення торгівлі по Дніпру й боротьбу з половецькими нападами. Однак після серії переможних походів Володимира Мономаха половецька небезпека не була такою смертельною для країни. Самі половці вже не мали достатньо сил, аби спробувати підкорити Київську Русь. Тому питання боротьби з половцями залишалося актуальним тільки для прикордонних князівств, а решта залишалася осторонь.

Нічого подібного не спостерігається у Володимиро-Суздальській Русі, котра вела повністю осібне життя. Андрій Боголюбський, спираючись на успіхи свого державного будівництва, намагався розширювати свою владу на Русі. Однак попри силу Боголюбського, князівські роди Київської Русі, як і населення загалом, сприймали Володимиро-Суздальські землі чужими. Навіть після здобуття Боголюбським Києва ніхто не поспішив визнати його владу:

“Для всех южных князей, и для Мономаховичей, и для Ольговичей, Киев не потерял своего прежнего значения; ни один из них не хотел предпочитать далекой и бедной Суздальской земли той благословенной стороне, которая, по преимуществу, носила название Земли Русской (тобто українське Подніпров’я та власне Київщина—авт.)”.1

Зазнав невдачі Андрій Боголюбський і в намірах створити окрему митрополію у Володимирі. Патріарх Константинопольський став на бік київського митрополита, підкресливши, що останній є “митрополитом всея Русі”, тому Володимир може розраховувати лише на єпископську кафедру.

Зрештою, Андрій Боголюбський повів боротьбу на знищення Києва:

“Андрей с тайным удовольствием видел случай уничтожить первенство Киева и сделаться главою князей российских”.1

Він вбачав у цьому місті конкурента за панування на Русі, тоді як всі інші землі, що входили до Київської Русі, вважали Київ загальноруською святинею. 1169 року Боголюбський відрядив на Київ дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом. До війська приєдналися загони менших князів, котрі не наважувалися сперечатися з Боголюбським. Київ піддали пограбуванню, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Чимало цінностей виявилися назавжди втраченими. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною, хоча Москва тоді ще не мала ніякої ваги.

Однак в тому, що велика різниця між Київською Руссю (сучасною Україною) і Володимиро-Суздальським князівством (пізніше Росією) існувала вже тоді, він правий. Російський історик С.Соловйов розповідає про це так:

“Киев был взят вооруженною рукою при всеобщем сопротивлении жителей, и в первый раз мать городов русских должна была подвергнуться участи города, взятого на щит: два дня победители грабили город, не было никому и ничему помилования; церкви жгли, жителей—одних били, других вязали, жен разлучали с мужьями и вели в плен, младенцы рыдали, смотря на матерей своих; богатства неприятели взяли множество, церкви все были пограблены”.2

Навіть Карамзін, “батько” історії Росії, котрому імператор Олександр І дав повну свободу в написанні офіційної “Истории государства Российского”, був змушений визнати бандитську поведінку володимиро-суздальців:

“Победители, к стыду своему, забыли, что они россияне: в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный; похитили иконы драгоценные, ризы, книги, колокола…”3

Звертає на себе увагу зауваження літописця, що кияни чинили загальний запеклий опір. Виходить, що вони не визнавали суздальців кимсь спорідненим з ними, а швидше навпаки—чужинцями. Аналогічно і суздальці не визнавали загальноруських святинь Києва, ставлячись до міста мов до звичайного завоювання. Російський дослідник Л.Гумільов з цього приводу говорить прямо:

“Приказ Андрея Боголюбского показывает, что для него и его дружины в 1169 г. Киев был таким же чужим, словно какой-то немецкий или польский замок”.1

Як бачимо, колиска Росії—Володимиро-Суздальська земля—народжувалася без якихось сталих зв’язків з Київською Руссю. Їх взаємні стосунки характеризувалися здебільшого відчуженістю і навіть ворожістю. В.Ключевський мусив констатувати, що ця відчуженість на момент здобуття Києва в 1169 р. була “уже готовым фактом”:

“За 12 лет до киевского погрома 1169 г., тотчас по смерти Юрия Долгорукого, в Киевской земле избивали приведенных им туда суздальцев по городам и селам”.2

М.Костомаров додає, що ця відчуженість і надалі була на заваді спробам володимиро-суздальських князів підкорити собі українські землі:

“Свежие признаки вражды, воспоминания о Юрии и Андрее не могли згладиться скоро”.3

Причини цієї відчуженості лежать на поверхні. Київська Русь орієнтувалася не лише на Візантію, але й на сусідні європейські країни: Чехію, Угорщину, Польщу. Стараннями великого київського князя Ізяслава Мстиславича в українських землях замість внутрішньої феодальної ворожнечі утверджувалася стабільність. Київ повернув під свій вплив Новгородське, Смоленське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське князівства. Наприкінці 1153 р. Києву підкорилося найсильніше з українських удільних князівств—Галицьке. Недаремно академік НАН України П.Толочко характеризує князя Ізяслава як “розумного політика і талановитого воєначальника”.

Одночасно у володимиро-суздальських землях відбувалося формування нового російського етносу. А також будувалася зовсім інша держава, яка орієнтувалася на взірець східної деспотії. У своїй боротьбі проти Київської Русі ця нова держава досить легко знаходила собі спільників серед своїх східних союзників. Зокрема, у війську Юрія Долгорукого під час його походу на Київ 1151 року перебував половецький хан Свенч. Він похвалявся ущербити свою шаблю об Золоту браму Києва, як це колись зробив його батько хан Боняк. Вельми показово, що батько Юрія Долгорукого київський князь Володимир Мономах довго боровся проти хана Боняка, захищаючи Київську Русь від східних кочовиків. А син великого князя, засновник Москви Юрій Долгорукий уклав союз з сином хана Боняка проти Русі. Тому не дивно, що в ніч загадкової смерті Юрія Долгорукого 16 травня 1157 р. ображені кияни підняли повстання і вчинили справжнє полювання на суздальців.

Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях:

“Взяли Киев “копьем” и “на щит”, приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: “Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные. … Андреевич (син Андрія Боголюбського, який очолював похід на Київ—авт.) с полками своими ушел к отцу на север с честью и славой великою, замечает северный летописец, и с проклятием, добавляет летописец южный”.1

Додамо від себе, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев’ять тижнів, і повернули назад:

“Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои”.2

Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг.

“В Южной Руси—писав М.Костомаров,—пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському—авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его… Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности”.1

Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальских нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишнєю Київською державою. Тільки тепер ядром для об’єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-Волинська земля з князем Романом. Ця тенденція збережеться і надалі, однак докладніше про неї трохи згодом. Зараз для нас важливо те, що Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХІІ ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.

До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини:

“Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно”.2

При цьому він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя “Боголюбський”. Правильніше було б йому називатися “Богокрадським”.

М.Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський “основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным (???—авт.) сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь-Україну—авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным”.1

Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу:

“…Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський—авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге”.2

Ця нова держава—Володимиро-Суздальське князівство—з самого початку свого існування зосередилася на тісних контактах зі Сходом. Спочатку це були спільні з половцями походи на Київ. Згодом першочергову увагу приділяли завоюванню мордви і волзьких булгар. Але це ще не означало рішучого переорієнтування колиски майбутньої Росії на Схід. Таке доленосне рішення в Росії було прийнято під впливом грандіозної монгольської навали.

* * *


Витоки деспотичного самодержавства в Росії. Похід хана Батия по Північно-Східній Русі мав катастрофічні наслідки. За підрахунками археологів, з 74 її міст ХІІ-ХІІІ ст., про які відомо з розкопок, монголи зруйнували 49. При цьому 14 з них вже так і не відродилися, а ще 15 перетворилися на села.

Загинули всі, хто намагався протистояти монголам. Це стосується не тільки рядового населення, але й еліти. Наприклад, в Рязанській землі загинули дев’ять князів із дванадцяти. Із трьох ростовських князів загинули двоє. Із дев’яти дорослих суздальських князів, що на момент навали знаходилися у своїх землях, було вбито п’ятьох. Хто ж тоді вижив? Тільки ті, хто беззаперечно визнав монгольську владу.

Сьогодні в Росії уже не замовчують того факту, що таких було досить багато. За монгольськими правилами війни, міста, котрі добровільно капітулювали перед ними, уникали руйнування і отримували назву “гобалик”—“добре місто”. Вони зобов’язувалися постачати монгольське військо припасами. Такими були Ярославль, Ростов, Углич, Твер… За переказами, поки “зле місто” Козельськ кілька тижнів вперто захищалося до останнього свого мешканця, розташоване поряд селище за “гобалик” надавало монголам провізію. З тих часів це селище охрестили новою слов’янською назвою—Поганіно.

Просто визначальну для Росії роль відіграв тоді князь Олександр Невський:

“…Отважный воин Александр Невский проявил такое отношение к монголо-татарскому нашествию, которое до сих пор вызывает у одних полное непонимание, у других—недоумение. В самом деле, когда в 1238 г. татарское войско вторглось в пределы Суздальской земли, он не послал подкреплений ни своему отчему городу Переяславлю-Залесскому, ни столице Владимиру. Не пытался он соединиться и с войском дяди, стоявшего на реке Сить. Даже Торжок, исконно новгородская вотчина, не получает помощи от молодого князя и захватывается ордынцами. Неудивительно, что, видя такую покорность, Батый оставляет у себя в тылу неразоренный Новгород и поворачивает войско громить города Южной Руси”.1

А радянська історіографія тривалий час брехала, нібито Батий повернув від Новгороду на південь через острах перед бездоріжжям. Більше того, коли в 1250 р. молодший брат Олександра Невського володимирський князь Андрій укладає антимонгольський союз з володарем українських земель Данилом Галицьким, Невський відмовляється до них приєднатися:

“Земли, контролируемые Александром Невским, могли бы сыграть здесь (у антимонгольському союзі—авт.) ключевую роль, поскольку связывали в единое целое удаленные княжества. Кроме того, богатый Новгород был способен пополнить русское войско финансами и людьми. Однако Александр не только не примкнул к союзу, но и, наоборот, поспешил в Орду с жалобой на брата. Итогом поездки стал карательный поход Неврюя на Владимирское княжество”.1

Чим же пояснюється така позиція російського національного героя? А причина вельми прозаїчна—боротьба за владу на Русі при допомозі монголів. Бути першим, нехай і під владою хана:

“В последующие годы Александр Ярославич не меняет своей позиции. Покорно прибывая в ханскую ставку в Каракорум, он получает “из рук” татар в дополнение к Новгородскому еще и Киевское княжество. … После похода Неврюя за ним было закреплено великое Владимирское княжество, а сам князь побратался с сыном Батыя Сартаком”.2

Звичайно, монголи позитивно ставилися до збирання руських земель під рукою свого вірного васала. Проте Олександр Невський і всі, хто піде його шляхом, будуть змушені розраховуватися новими зрадами. Вони стануть більшими монголами, ніж самі монголи, щоб пробитися до кола найвідданіших слуг великого хана.

У листопаді 1263 р. князь Невський помер від хвороби на зворотному шляху з ханської ставки. Подейкували, нібито його отруїли монголи. Однак це малоймовірно. Скоріше за все росіяни просто не хотіли змиритися з фактом дружби популярного князя з Ордою. Недаремно ж син Олександра Невського Андрій продовжував шлях батька. Як повідомляє літописець, у 1281 р. він “много дары даде царю и великим князем Ордынским, и всех наполни богатством, и уговори и уласка всех, и изспроси себе княжение великое Владимерское у царя под братом своим старейшим, великим князем Дмитрием Александровичем”. Коли ж Дмитру Олександровичу вдалося повернути собі князівство, Андрій за прикладом батька доніс ханові на “измены” брата. З Орди прибула “Дюденева рать”, що спалила чотирнадцять міст. Ну а Андрій знову одержав титул володимирського князя.

Так зростала ціла генерація покірних російських князів, для яких воля хана була законом. Династичні проблеми вирішувалися за допомогою Орди: хто більше плазував перед ханом, хто давав більші подарунки, той і становився великим князем. Для цього російські князі тривалий час жили в Орді, навіть одружувалися там, споріднюючись з впливовими місцевими родами. Ну і звичайно доносили один на одного, щоб вважатися ханом за його найбільш вірного васала.

Повертаючись до своїх уділів, ці “служебники” хана будували свою владу на ординський взірець. Орду наскрізь проймали відносини жорстокої підлеглості. Влада хана була абсолютною, нічим не обмеженою. Так само і російські князі прагнули необмеженої влади й вимагали беззаперечної підлеглості підданих.

Однак ординський державний вплив був не єдиним, що посприяв закріпленню одноосібної князівської влади. Велику роль також відіграло становище “прифронтової країни”, яке склалося в останній чверті ХІІ ст. У ці 25 років російський дослідник В.Каргалов нарахував понад 15 тільки великих ординських нападів. Багато міст після Батия зазнали нових руйнувань. Зокрема, Переяславль-Заліський руйнувався чотири рази. Муром, Суздаль, Рязань—ще тричі, а Володимир-на-Клязьмі—двічі. За умов постійної зовнішньої небезпеки населення було зацікавлене у сильному князі, здатному їх захистити. Тому роль і значення князя в суспільстві постійно зростали, його деспотична влада надовго стала нормою, а з часом трансформувалася в царську самодержавну владу.

* * *

Російське самодержавство виявилося досить феноменальним для Європи. Посол імперії Габсбургів Сигізмунд Герберштайн за свою службу встиг об’їздити всю тодішню Європу: Данію, Швейцарію, Голландію, Італію, Іспанію, Францію. В 1517 і 1526 рр. він відвідав Московське царство. Як свідчать його листи до імператора Фердинанда, найбільшим здивуванням для нього в Росії виявилася необмежена царська влада. Він зазначав, що Василій ІІІ ступенем своєї влади над підданими далеко переважає будь-якого іншого монарха. При цьому все населення “називає себе холопами (Chlopi, Chlopn), тобто рабами государя”.



В усіх інших європейських країнах абсолютистська влада монарха завжди обмежувалася наявністю привілейованих прошарків суспільства. Спочатку це була тільки знать. Однак в ХІ ст. через практичну відсутність для Європи зовнішньої воєнної небезпеки, значення знаті зменшилося, і в боротьбу за привілеї включилися міста. На межі ХІ-ХІІ ст. відбулася серія кривавих “комунальних революцій”, що закінчилися перемогою міст. Їхні права зафіксували в “хартіях вольності”. Зокрема, відголосом цієї боротьби стала поява так званого Магдебургського права, котре було привнесено також до двох десятків міст України (Київ, Чернігів, Глухів, Батурин, Полтава і навіть Чорнобиль). Так в Європі формувалися паростки майбутніх громадянських свобод.

Однак за російських обставин для цього не склалося історичних умов. Навіть найвища знать Росії вважалася холопами царя. Витоки цього слід шукати в змінах становища знаті після батиєвої навали. Князі, бояри, дружинники були фізично винищені в страшній битві на річці Сить та при обороні міст. Нова знать призначалася князями не за ознакою родовитості, а на підставі особистої відданості князю. Переважали серед неї вихідці з бідного і безрідного населення. Тому вони мешкали прямо при князівському подвір’ї, звідки й пішла їх назва—“дворяне”. Іншими словами, вже в самій назві простежується цілковита залежність знаті від деспотичної влади монарха.

Тільки в 1785 р. Катерина ІІ “Хартією дворянських вільностей” зменшила цю залежність дворянства від влади. Хоча й після цього Росія залишатиметься країною рабів аж до 1861 р., коли імператор Олександр ІІ скасував кріпацтво.1 Російський професор П.Жукович у 1912 р. зазначав:

“До него (тобто Олександра ІІ—авт.) Россия была страною бесправия. В основе общественного и государственного устройства лежало позорное крепостное право, в силу которого несколько тысяч людей привилегированного сословия имели почти неограниченную власть над двадцатью тремя миллионами рабов”.2

У той же час в сусідніх європейських землях знать називалася зовсім по-іншому—“шляхта”. Це символізувало її “шляхетне” (а не “дворове”) походження, тобто належність до знатного роду, що надає особливі права та привілеї.

Що ж стосується привілеїв і вільностей для міст, то в Росії влада і близько не допускала нічого подібного. Найбільше думок про це мала Новгородська земля з її сильними вічовими (тобто демократичними) традиціями і міцними торговельно-політичними зв’язками із Заходом. Це викликало занепокоєння у князівської влади. Адже Новгород насмілювався мати свою окрему думку. Як наслідок, князі намагалися силою зробити Новгород таким, “як всі інші”. Першим був той же Олександр Невський:

“…Он привел в Новгородскую землю татарских численников, переписывавших население для обложения данью (исключение было сделано для духовенства). В отказавшийся подчиниться Новгород князь ввел в 1259 г. свои войска, подавляя антиордынские выступления, зачинщикам которых выколол глаза и отрезал носы”.1

Згодом Новгород, на жаль, програв Москві боротьбу за гегемонію в Росії. У 1463 р. московські війська вигнали з Великого Новгороду 8 тисяч родин, погнавши їх пішки до Центральної Росії. Багато з них померли в дорозі. У 1489 р. те ж саме повторилося у Пскові й Вятці. Остаточно добив російські традиції свободи і вільних зв’язків з Європою Іван Грозний, вчинивши у Новгороді різанину та закріпивши деспотичне самодержавство. Згодом росіяни самі відмовилися від спадщини Новгороду, намагаючись вести історію своєї державності саме від Києва, а через нього й від Візантії.

* * *

Залізна завіса” в історії Росії. Безпека самодержавства вимагала консервації створених у суспільстві відносин. Для цього було необхідно закрити доступ в Росію західним впливам, котрі могли стимулювати небажані для влади соціальні й політичні рухи серед населення. Так постала заборона на зв’язки з Європою, що вирішила вибір Росії між Заходом і Сходом на користь союзу саме зі Сходом.



Біля витоків цього стратегічного рішення стояв знову таки Олександр Невський у грізному ХІІІ ст.:

“Вероятно, молодому новгородскому князю ордынцы казались меньшим злом, а то и союзником в борьбе с экспансией с Запада. … В 1251 г. Невский наотрез отказался от помощи папы римского в борьбе с Ордой”.2

Беззаперечно, до цього спонукали деякі дії Заходу, котрі на Русі сприймалися з неприхованою ворожістю: розорення хрестоносцями в 1204 р. центра православ’я Константинополя, “Drang nach Osten” німецьких лицарів під ідейним керівництвом Ватикану… У той же час державна машина Орди була такою зрозумілою і нагадувала взірець, котрого прагнув ще Андрій Боголюбський.

А можливо, що після переможних битв з німцями і шведами Олександр Невський просто не виявив політичної гнучкості, не спробував знайти компроміс із Заходом (між іншим, Данилу Галицькому це вдалося). Так чи інакше, але у суперечці Заходу зі Сходом Росія обрала Схід:

Русь—возможно, впервые в своей истории—попыталась вполне осознанно возвести “железный занавес” в отношениях с Северной и Западной Европой. В отношении европейцев отечественная идеология с этого времени требовала “обычая их не держати и учения не слушати, не брататися с ними, потому что развращенные мысли их полны гибели”.1

Московська Русь старанно уникала зайвих зв’язків із Заходом, побоюючись проникнення звідти “єресі”. У XV-XVIII ст. всі іноземці в Росії, враховуючи й тих, які приїздили ненадовго, мусили жити у спеціально відведених для них “гетто”—окремих частинах міст, так званих “німецьких слободах”. За кожним їх кроком старанно стежили, а населення уникало зв’язків з ними.

Іноземні посольства мали в Москві свої церкви. У 1643 р. уряд наказав зруйнувати їх. В угоді 1761 р. Прусія окремо виговорила собі дозвіл на відкриття в Москві для німців костьолу. Однак при цьому російський уряд обумовив заборону пускати до костьолу росіян. Цієї ж самої позиції згодом буде притримуватися і СРСР. Закрившись від світу “залізною завісою”, радянський уряд вважав Ватикан вельми небезпечним ворогом. Адже через свій могутній авторитет і впливовість він був загрозою для комуністів у боротьбі за думки людей. Тому на початку 1945 р. на всій території СРСР залишилося тільки два католицькі костьоли в Москві та Ленінграді для обслуговування дипломатичного корпусу. І знову таки за умови, що радянським громадянам туди буде заборонено вхід.2

Недовіра і підозра до всього іноземного дійшла до абсурду. В XVІ-XVIII ст. росіяни не їли нічого привезеного з-за кордону, доки священик не “пересвятить” й благословить. Церковна цензура переглядала закордонну літературу, щоб вберегти росіян від “єресі”. У 1622 р. за поданням московського патріарха Філарета цар Михайло Романов наказав спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” К.Ставровецького. Як писав згодом царю чернець Саватій, “книги портят” і “смуту сеют”.

Недовіра навіть до православних, що не перебувають під владою московського царя, сягнула таких меж, що 16 грудня 1620 р. церковний собор у Москві постановив наново перехрещувати всіх православних іноземців, які оселялися в Росії чи приїхали на тривалий час. Українців і білорусів підозрювали, начебто вони заражені католицькою “єресью”. Зокрема, 1690 року московський церковний собор засудив і наклав анафему на українські православні книжки (“кіевскія новыя книги”) Петра Могили, К.Ставровецького, С.Полоцького, Л.Барановича, А.Радзивиловського та інших, бо вони “прелести латинские утверждают”.

Про те, що закидалося московськими церковниками грекам, вказує у своїй “Русской истории” професор Платонов:

“В Москві мало знали грецьку мову і грецьку науку, а самих греків звикли підозрювати в тому, що вони втратили чистоту віри через Флорентійську унію й турецьке ярмо”.1

Росіяни, за словами Миколи Костомарова, “вважали себе єдиними правдивими православними в усьому світі й не довіряли навіть грецьким книгам і грецькому духовенству, від якого стародавня Русь прийняла християнство”.2

Як бачимо, “залізна завіса” в історії Росії є досить давнім явищем. Відгородившись від Західного світу, Росія все більше зосереджувалася на стосунках зі Сходом. В суспільстві консервувалися відносини, сформовані під впливом Золотої Орди. Крім того, тривала самоізоляція природно вела до застою в розвитку країни. Паростки нового нещадно придушувалися опричниками й церковниками. Для прикладу згадаймо хоча б долю першодрукаря Івана Федорова. Російський академік О.Пипін у 1996 р. прямо зазначав, що в Московському царстві тоді панував “церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й затятість”.3

Відставання ставало все більш разючим і почало загрожувати самому існуванню держави, бо позначалося на всіх сферах його життя. Саме тому в другій половині XVII ст. за допомогою освічених українців Росія переживає низку модернізацій, що закінчилися революційними реформами Петра І на початку XVIII ст. Вже тоді з’явилися незадоволені такими різкими змінами. Зокрема, у російській церкві відбувся розкол. Однак інакше Росія ризикувала назавжди залишитися у сибірських лісах з народностями рибаків і збирачів.

Щоправда всі ці зрушення відбулися, коли за “залізною завісою” в Росії вже виробилася ідеологія нової великої держави. Якими були її основні складові?

* * *


Державні традиції й ідеологія Великої Росії: історія та сучасність. Під час панування в російських землях Орди, якоїсь потреби в державній ідеології просто не існувало. Адже Росія належала до велетенської країни зі сталими традиціями завойовницької східної деспотії. Проте до XV ст. ситуація кардинально змінилася.

З одного боку, Московська держава внаслідок перемоги у тривалій феодальній війні закріплює за собою гегемонію у північно-східних (російських) землях. Для обгрунтування своєї влади у Москви вперше з’являється потреба у виробленні власної ідеології. Проте це виявилося непростим завданням. Російські землі раніше були тільки окраїнами інших держав, тому своїх великодержавних традицій не мали. А запозичити будь-що із Заходу (враховуючи сюди і українські землі—колишню Київську Русь) було неможливим через політику самоізоляції.

З іншого боку, саме в цей час відбувається занепад Золотої Орди. Російські землі із окраїни величезної азійської імперії перетворюються на її дуже впливовий улус. А з XVІ ст. починається впевнений російський наступ на рештки Золотої Орди. При цьому запозичуються ординські великодержавні традиції, з котрими Росія на той час була вже добре знайома. Серед їх характерних рис наявність одноосібної деспотичної влади і схильність до постійного територіального збільшення країни замість зосередження на розвитку вже наявного. На російському підгрунті це проявилося у вигляді самодержавної влади і безкінечної політики “собирания” та “приращения” російських земель.

Цю особливість становлення Російської держави підкреслювало багато дослідників. Карамзін зазначав про те, що “Москва обязана своим величием ханам”. Герцен говорив про формування Московської Русі “под сенью ханской власти”. За виразом Трубецького, разом із занепадом Золотої Орди відбулося “перенесение ханской ставки в Москву”. Навіть більшовик Ленін писав про “бесконечные формы татарщины в русской жизни”, настільки схожими були Орда та Московська держава. Так, в обох випадках для забезпечення внутрішньої самодержавної влади головна ставка робилася на терор:

“Отвратительный кнут и все его дальнейшие разновидности несомненно привнесены в Россию татарами. Кнут и батоги появились вместе с ними”.1

Ще б пак! Адже спадщина Київської Русі була зовсім іншою, більше відповідаючи європейським законодавчим традиціям, ніж східному деспотичному примусу. Зокрема, “Руська правда” Ярослава Мудрого визнавала покаранням тільки “виру” (штраф), а не вбивство (так само, як “Салічна правда” франків). В Україні козацьких часів смертні кари виносилися, проте важко було знайти бажаючих стати катом. Найчастіше цю функцію виконували наймані татари. Тим часом у Московському царстві й надалі в Росії ремесло ката було не просто поважним, а навіть розрослося до такого собі мистецтва. “Уложение” царя Олексія Михайловича від 1649 р. вражає своєю жорстокістю. Покарання “смертью казнить” призначалося мало не за більшість вчинків—понад 60 випадків. Ще понад 100 випадків передбачали мордування. Розрізняли багато його різновидів: “бить кнутом”, “битье кнутом на козле”, “битье кнутом на торгу”, “битье батогами”… Окремі вчинки передбачали покарання, аналогічні східним мусульманським: відрубання рук крадіям, відрізання язика за слова проти царя. А ще рубали пальці, виривали ніздрі, випалювали на обличчі слово “вор”… В цьому сенсі російська історія настільки багатюща, що вистачило на спеціальне дослідження “История телесных наказаний в России”. Пошукайте в Європі ще одну таку специфічну країну.

Єдина відмінність Великої Росії від її ординського фундаменту полягала в тому, що в основу ідеології закладалося православ’я. Робився вигляд, нібито це є спадковістю традицій від Київської Русі й через неї від Візантійської імперії, де православні володарі також наділялися широкою владою. До речі, тут криються і причини відмови росіян від республіканської спадщини Новгородської Русі.

Саме це штучне поєднання традицій Візантії, Київської Русі та Золотої Орди складає основу сучасної російської концепції “євразійства”. Вона намагається сформувати ідею подальшого будівництва континентальної імперії з центром у Москві:

Россия почти изначально была потенциально имперским государством. Начиная с объединения славянских и угро-финских племен под Рюриком и до гигантских масштабов СССР… русский народ неуклонно шел по пути политической и пространственной интеграции, имперостроительства и цивилизационной экспансии. <…> Отказ от имперостроительной функции означает конец существования русского народа как исторической реальности, как цивилизационного явления. Такой отказ есть национальное самоубийство”.1

У свідомості таких ось євразійців Росія перетворюється у “спадок Чингісхана” як перероджений “московський улус”. Вони вболівають за те, що не здійснилася “історична можливість” завершити організацію Євразії навколо Сарай-Бату і перевести ординських ханів у православ’я.2 Бердяєв писав про євразійців:

“Чингисхану они явно дают преимущество перед Св. Владимиром. Для них Московское царство—это крещеное татарское ханство, московский царь—оправославленный татарский хан”.1

* * *


Бердяєв не даремно показує ідеологію Російської держави як поєднання ординської спадщини з православ’ям. Російські царі вважалися одночасно і главами держави, і главами церкви, верховними захисниками й охоронцями догматів православної релігії. Усе зводилося до формули: “Один правитель, одна віра, один закон, одна мова”. Церква ідеологічно обгрунтовувала потреби Російської держави, підтримувала імперську національну політику, великодержавний шовінізм, ідеологи котрого тільки у православ’ї вбачали істинне джерело російського патріотизму.

Будь-які спроби вивести церкву з-під зверхності царської влади жорстко припинялися. У 1656 р. патріарх Никон був позбавлений за це свого сану. Петро І для уникнення в майбутньому подібних непорозумінь взагалі скасував патріархію, призначивши для управління церквою Святіший Синод. Бердяєв зазначав з цього приводу, що “церковне управління було нав’язане старою державною владою і поділяє його долю.”2 Церква перетворилася на частину державної машини Росії, апарат забезпечення царської влади. Начебто від імені Бога вона накладала політичні анафеми: гетьман І.Мазепа, російські народні отамани С.Разін і О.Пугачов, декабристи. Усе це були політичні вороги царів-імператорів, котрі ніколи не посягали на Бога, але ставили під сумнів всевладдя царату.

Аналізуючи стан з духовністю в Росії ХІХ ст., український письменник Пантелеймон Куліш, говорив, що в країні “…нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська”.3 Дійшло до абсурду: цар Микола ІІ у бесіді з членами Синоду 5 березня 1905 р. навіть прямо запропонував в патріархи самого себе.4

На практиці це знаходило свій відбиток у гарячих надіях російської церкви зібрати під свою руку всіх православних, тоді як московський цар благословлявся зібрати їх під своєю світською владою. Шляхом безкінечних “собираний” і “приращений” російських земель будувалася грандіозна православна імперія.

* * *

Для нас найбільш цікавим є російське гасло “собирания русских земель”, під котрим здійснювалося поглинання України Росією. Приблизно з середини XV ст. в Росії починає обстоюватися думка про перехід Київської історії в історію Володимиро-Суздальського князівства, а далі—Московської держави. Про це йдеться у багатьох тогочасних творах: “Житие Дмитрия Донского”, Московський звід, Симеоновський літопис…



У 1524 р. старший монах (старець) Псковсько-Печерського монастиря Філофей у своєму посланні проти німецького лікаря та філософа Миколи Булева виклав теорію “Москви—третього Риму”. Виступаючи проти католицького світу, Філофей проголосив, що як “перший Рим”, так і “другий Рим” (Константинополь) впали у єресь і перестали бути центрами християнства. Саме тому вони й загинули. Їм на зміну йде Московське царство—“третій Рим”: “Два… Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”.1 Практично Філофей проголосив Москву духовним центром всього християнського світу і звернувся з цією ідеєю у посланнях до великого московського князя Василія ІІІ, а згодом до царя Івана Грозного.

Міф про Москву—третій Рим “заглиблював” родовід московських князів мало не до біблійного Ноя. Таким же чином закріплювалося місце Києва як прабатьківщини росіян, надаючи справедливий вигляд війнам з Литовсько-Руським князівством. Останнє сприймалося в якості конкурента за спадщину Київської Русі та збирання її колишніх земель. Великі литовські князі офіційно іменували себе також князями руськими.

Росія активно воювала, намагаючись відібрати у литовських князів білоруські та українські землі. Однак литовці давали відсіч московському війську на прикордонні. У 1493 р. було зроблено спробу покласти край перманентній прикордонній війні. На переговорах з литовцями великий князь Іван ІІІ уперше в російській зовнішній політиці додав до свого титулу вираз “государь всея Руси”. Раніше це зустрічалося тільки у внутрішніх міжкнязівських угодах, де великі московські князі іменували себе за аналогією з титулами російських митрополитів. Цим кроком Іван ІІІ демонстрував литовцям, що Росія не відмовиться від боротьби за “своє”.

Щоправда, “збирання” білоруських і українських земель навколо Москви затягнулося на кілька століть—аж до кінця XVІІІ ст. Правобережна Україна та більшість Білорусії увійшли до складу Російської імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. З цієї нагоди на медалі, присвяченій імператриці Катерині ІІ, викарбували: “Я повернула те, що було відірване”.

З числа земель колишньої Київської Русі тільки Західна Україна залишалася поза межами Росії. Восени 1914 р. російські війська захопили Галичину й Буковину. Верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що “російський народ об’єднався” і що “завершено справу Івана Калити”—Москва зібрала всі землі. Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: “Галиция и Лемковщина—искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство”.1

Однак російська влада на Західній Україні виявилася короткочасною. Попри всі намагання її не вдалося русифікувати і за радянських часів. Кінцевий російський висновок був невтішним:

“…Галицко-Русская область раздробилась… в XІV в. была присоеденена к Польскому царству и потеряна для России”.2

Сучасні московські стратеги вже відверто називають Західну Україну “подрывными” територіями. Московський Інститут оборонних досліджень пропонує територіально обмежити незалежну Україну власне західними областями, оскільки їх русифікація й асиміляція є малореальною, і будувати стосунки Росії з нею “по образцу советско-финских отношений времен 1944-1991 годов”.3 Щоправда, політика “збирання” навколо Москви всіх православних так і не відійшла до минулого.

* * *


Іншою органічною складовою ідеології Великої Росії була політика “приращения русских земель”. Вона нічим не відрізняється від звичайного колоніалізму і застосовувалася щодо територій, котрі не пов’язувалися з історичною колискою Росії: Кавказ, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід. Ключевський відрізняв п’ять способів розширення територій Російської держави:

“Так можно различить пять главных способов, которыми пользовались московские князья для расширения своего княжества: это были скупка, захват вооруженный, захват дипломатический с помощью Орды, служебный договор с удельным князем и расселение из московских владений за Волгу”.1

Пізніше територіальна експансія відбувалася під виглядом “визволення народів”, “об’єднання”, “приєднання”, “добровільного возз’єднання”, “просвещения иноверцев”... “Всяке загарбання території,—писав Ф.Енгельс—всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвітництва, лібералізму, визволення народів”.2

Цей процес бере свій початок разом із формуванням Російської централізованої держави. За період 1462-1914 рр. її територія збільшилася майже в 1000 разів—з 24 тис. кв. км. до 23,8 млн. кв. км, тобто зростала із швидкістю 80 кв. км. на день.3 Не даремно Ключевський зазначав, що “історія Росії є історією країни, яка колонізується”. Відомий французький дипломат Кюшваль-Кларіньї у другій половині ХІХ ст. так говорив про причини успіхів російської територіальної експансії:

“Все эти предприятия принесут пользу цивилизации, упрачивая в то же время русское могущество; но главная сила этого могущества заключается в качествах русского солдата, благодаря которым он служит бесценным орудием завоевания и колонизации. <…> Имея в своем распоряжении такие орудия, русское могущество никогда не отступит: для него достаточно нескольких лет, чтобы окончательно покорить занятую им страну”.4

Цікаво, що російська інтелігенція—виразник “дум и чаяний” народу—завжди підтримувала територіальні зазіхання влади. Коли в 1831 р. повстав польський народ, щоб звільнитися від царського гноблення, Олександр Пушкін поспішив охолодити його у вірші “Клеветникам России”:

Кто устоит в неравном споре:

Кичливый лях иль верный рос?..

М.Лермонтов у кавказькому циклі своєї творчості повідомляв горців про історичну приреченість їх боротьби за свободу. Мовляв все одно настане день, і горець скаже про свою підлеглість російському царю:

Пускай я раб, но раб царя вселенной!

Захисник всіх принижених і ображених Ф.Достоєвський у 1877 р. вимагав відібрати у турків Константинополь й назавжди зробити його російським. Ця ідея народилася наприкінці ХVІІІ ст. із так званого “грецького проекту”—модернізованої теорії ІІІ-го Риму. Згідно нього “третій Рим” мав заволодіти ІІ-им Римом—Константинополем. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 р., опанування Криму та всього Північного Причорномор’я давало підстави реалізувати цю мрію. Під час тріумфальної подорожі Катерини ІІ до Криму в Херсоні стояла брама з написом: “Шлях на Царгород”. У розмовах з монархами Європи Катерина ІІ визначала поділ Римів: І-й Рим—Австрії, ІІ-й Рим разом з візантійською спадщиною—Росії. Катерина ІІ навіть назвала свого онука Костянтином, задумуючи поставити його на відновлений престол імператора Візантії.

Російська імперія у своїй експансії просто не могла зупинитися. Нове загарбання ставило нові завдання по закріпленню володінь. Навіть під час кризи самодержавства і занепаду імперії виносилися глобальні плани. Так, прем’єр-міністр С.Вітте наприкінці ХІХ ст. у доповідній записці Миколі ІІ обстоював думку про неминучість у майбутньому включення до складу Російської держави частини Китаю. Уже на початку ХХ ст. ці плани призвели до зіткнення з Японією та військової поразки. Але зупинятися ніхто не збирався. У 1906 р. російський уряд відрядив до складу французької археологічно-етнографічної експедиції Поля Пелло, що мала пройти маршрутом Ташкент-Пекін, свого “науковця” полковника К.Маннергейма. Підсумком його “етнографічної” діяльності був секретний меморандум російського Генерального штабу, де обгрунтовувалася необхідність завоювання і включення до складу імперії двох китайських провінцій—Сінцзяну та Ганьсу.

З початком І-ї світової війни знову повернулися до ІІ-го Риму. Приєднання Чорноморських проток і “водружение православного креста на Святой Софии” у Константинополі було одним з головних завдань, що ставила перед собою Росія при вступі до війни. Але знову плани виявилися невідповідними російським силам. Імперія просто надірвалася.

Однак попри революцію та зміну владної еліти Росія не змінилася. Замість православ’я і самодержавства наріжним каменем нової імперії стала комуністична ідеологія, котра лише маскувала стару експансію. Ось як це пояснюють сучасні російські комуністи:

Геополитическим преемником Российской империи был Советский Союз… <…> Можно смело утверждать, что в своей сущности “русская идея” есть идея глубоко социалистическая”.1

Цю справжню сутність російського більшовизму ще у 1920 р. підмітив лідер Союзу російського народу, чорносотенець, монархіст В.Шульгін, який приймав у Миколи ІІ зречення від престолу. “Прапор єдиної Росії,—писав він,—фактично піднесли більшовики… Інтернаціонал виявився знаряддям розширення території… для влади, яка возсідає в Москві… Соціалізм змиється, але кордони залишаться… Російська мова на славу Інтернаціоналу знову посіла шосту частину суходолу… Байдуже хто.., Ульянов чи Романов, робитиме справу Іоанна Калити… щодо збирання докупи російських земель”.1

Саме тяжіння “червоного царя” Сталіна до імперського спадку Росії зробило з нього одного з розпалювачів ІІ-ї світової війни, адже всі його передвоєнні походи зверталися на території, котрі колись входили до складу Російської імперії: Прибалтика, Польща, Фінляндія, Румунія. Хіба це не є новим виданням старої політики “собирания” та “приращения”? Врешті-решт, наприкінці ІІ-ї світової Сталін приєднав території, втрачені Російською імперією у війнах 1904-1905 та 1914-1918 рр., і розширив кордони держави так, як це не мріялося жодному російському цареві.

Показовою є заява Сталіна з приводу початку в 1945 р. війни на Далекому Сході. Він стверджував, що йому та його сучасникам, котрі свого часу пережили російсько-японську війну, завжди було важко жити з усвідомленням ганебної поразки Росії. За 21 добу радянські війська розтрощили мільйонну Квантунську армію японців, вийшли на узбережжя Жовтого моря, повернули Порт-Артур, Південний Сахалін та Курильські острови. “Батько народів” пішов і далі, відрядивши десант на північний японський острів Хоккайдо. Але через тверду позицію західних союзників Сталін був змушений повернути десант з півдороги.

Після війни виникла проблема збереження у складі СРСР “повернутих” у 1939 р. російських земель. Адже наслідків пакту Молотова-Ріббентропа ніхто у світі не визнавав. Особливо це проявилося в питанні повоєнного влаштування кордонів з Польщею. Формально визнаючи право СРСР на територіальні збільшення завдяки його великому внескові до загальної перемоги над нацизмом, західні лідери проте всіляко намагалися обмежити радянські впливи. Зокрема, вони просили Москву зробити великодушний жест – погодитися на збереження Львова у складі Польщі. Прем’єр-міністр Великої Британії У.Черчілль пояснював це наявністю моральних зобов’язань західних урядів перед поляками за їх відчайдушну боротьбу проти Німеччини в складі західних армій:

“Ці війська (майже 150 тисяч чоловік у польських національних частинах під англо-американським командуванням—авт.) хоробро воювали пліч-о-пліч з нашими у той час, коли не вистачало навчених військ. Багато поляків поклали голови, тому якщо б я навіть не зобов’язувався щодо цього у парламенті, однак все одно хотів би відноситися до них з повагою”.1

Але Сталін негайно знайшов і для себе красиве гасло, аби виправдати радянське “збирання” земель. Мовляв, він також має моральні зобов’язання перед українцями:

“Приїхавши до Москви, українці сказали б, що Сталін і Молотов менш надійні захисники Росії, ніж Керзон і Клемансо (натяк на “лінію Керзона”, яка приблизно визначала польсько-українське розмежування на основі етнографічних даних—авт.)”.2

Не забув Сталін і про Чорноморські протоки—давню химеру, яка не давала спокою російським царям. Нарком іноземних справ В.Молотов піднімав це питання ще під час розмови з Гітлером 13 листопада 1940 р. Тоді СРСР і Німеччина як раз ділили світ між собою. Москва бажала мати виключні права на протоки, підкріплені там військовими базами. Однак двом диктаторам не вдалося домовитися. Зате у 1945 р. ситуація кардинально змінилася. СРСР відчував свою силу, і Сталін знову повернувся до питання проток. 19 березня денонсували договір з Туреччиною про дружбу та нейтралітет, вимагаючи перегляду статусу Чорноморських проток і розташування там радянських військових баз. Молотов у розмові з турецьким послом згадав про закавказькі території, котрі після розвалу Російської імперії перейшли до Туреччини: Трабзон, Карс, Ардаган, гора Арарат, яка є на гербі Вірменської РСР, однак не на її території. З 20 грудня 1945 й до початку 1947 рр. радянська преса, особливо видання Грузії та Вірменії, вели активну кампанію за повернення СРСР колишніх земель Російської імперії. Однак “визвольний похід” до Туреччини не відбувся. На заваді знову стала тверда позиція Заходу. Після смерті Сталіна тому ж Молотову довелося поспіхом відновлювати радянсько-турецькі зв’язки.

У цьому світлі немає нічого дивного, що в серпні 1939 р. при підписанні відомого пакту про ненапад й секретних додатків до нього міністр зовнішніх справ гітлерівської Німеччини Ріббентроп після спілкування зі Сталіним дійшов цікавого висновку: “Сталін облишив думку щодо світової революції, він готовий перейти до ідеології російського націоналізму”.1 Навіть Ленін хоча із запізненням, але визнавав, що Сталін боровся за повалення царського самодержавства, проте не за розпад Російської імперії. Тоді як сам Ленін боровся за перемогу своїх ідей в усьому світі.

Далі—більше. СРСР намагався відігравати роль світової наддержави, поширюючи свій вплив на десятки країн. Радянські війська знаходилися практично на всіх континентах: Центральна Європа, Куба, Монголія, В’єтнам, Сирія, Єгипет, Лівія, Ангола… І знову повторилася доля Російської імперії—плани і побажання набагато перевищували реальні можливості. СРСР розпався.

Проте історія Російської імперії та СРСР, схоже, нікого в Москві нічому не навчила. Ідея месіанського призначення Москви і, виходячи з цього, її виключних прав, стала непорушною основою офіційної російської ідеології та державної політики:

“Существование русского народа как органической исторической общности немыслимо без имперостроительного, континентального созидания. Русские останутся народом только в рамках Новой Империи. Эта Империя, по геополитической логике, на этот раз должна стратегически и пространственно превосходить предшествующий вариант (СССР). Следовательно, Новая Империя должна быть евразийской, великоконтинентальной, а в перспективе—Мировой.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconГ. В. Стадник історія мистецтва, архітектури та містобудування ХVІІ – XIX ст
Хvіі XIX ст. (Франція, Росія, Україна). (Лекції І матеріали для самостійного вивчення для студентів 3 курсу денної форми навчання...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconБібліотека Університету "Україна"
Могилівська Т. О.] / Універсиситет “Україна”. – Київ : [Універсиситет “Україна”], 2017. – 47 c
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconН. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв'язок подій Тридцятилітньої війни

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconАвтобіографія тіхонова Лілія Валентинівна
Тіхонова Лілія Валентинівна, народилася 31травня 1959 року у ст. Бирка, Читинської області, Росія
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconПрограма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності 030300 Історія
Дана дисципліна «Росія І кавказ: історія І сучасність» є спеціальним курсом. Викладається на ІІІ курсі в 6 семестрі в обсязі 72 годин,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУроку. «Йому вклоняється у шані Україна»
Тема уроку. «Йому вклоняється у шані Україна». Короткі відомості про В. Короленка. В. Г. Короленко І україна. Сюжет повісті «Сліпий...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconА ще Україна це чудові заквітчані села, з їх працелюбними, мудрими мешканцями
Україна… в одному цьому слові для нас І навіть для чужинців бринить музика смутку І жалю… Україна – країна трагедій І краси, країна,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconЛебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 012 ббк 84 (4укр) п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
Ня української націїяк палили нашу пам'ятьяк І коди виникла україна?Орана — першодержава давніх українцівзолота доба україниоріана...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна має півстолітній досвід космічної діяльності. Україна буде активним учасником реалізації космічної політики Європи

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна у тренді. Які перспективи експорту українського одягу Саміра Аббасова, для еп
У лютому 2016 року журнал Vogue заявив, що Україна пережила фешн-революцію у 2014 році


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка