І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк


Таким чином, ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Переяславська угода 1654 р. була скасована самим ходом історичних подій



Сторінка5/19
Дата конвертації25.08.2017
Розмір4,85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Таким чином, ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Переяславська угода 1654 р. була скасована самим ходом історичних подій. Московське царство і року не дотримувалося досягнутих при укладенні угоди умов. Але іншого виходу бути не могло. Адже обидві зацікавлені сторони переслідували в Переяславському договорі зовсім протилежні інтереси.

Богдан Хмельницький шукав вихід із складної воєнно-політичної обстановки, в котрій опинилася Україна в 1652-1653 рр., щоб за допомогою нового військового союзника змінити баланс сил і довести боротьбу проти польського поневолення до логічного кінця. У цій боротьбі утворилася Українська козацька держава, з якою пов’язував своє майбутнє наш народ. Ні про який перехід з-під польського панування до московського ярма зовсім не йшлося. Не за те воювала покозачена Україна.

У Москві це розуміли і просто бажали використати слушну нагоду, аби розширити свої кордони на захід. Ще М.Грушевський зазначав, що “Москва уявляла собі союз не інакше як у формі приєднання України до Московської держави”. Так само пояснює позицію Московського царства і російський історик В.Ключевський:

“Богдан ждал от Москвы открытого разрыва с Польшей и военного удара на нее с востока, чтобы освободить Малороссию и взять ее под свою руку, а московская дипломатия, не разрывая с Польшей, с тонким расчетом поджидала, пока казаки своими победами доконают ляхов и заставят их отступиться от мятежного края, чтобы тогда легально, не нарушая вечного мира с Польшей, присоединить Малую Русь к Великой”.2

Зрозуміло, що допомога Україні у відстоюванні її державності не входила до планів Московського царства. Тому також не дивно і те, що Росія згодом легко пішла на мир з найнебезпечнішими ворогами України поляками, аби сумісно з ними розбити Швецію, на союз з котрою дуже розраховував Богдан Хмельницький. До речі, ця зрада і завдала останнього удару по здоров’ю українського гетьмана, значно скоротивши йому життєвий вік. Що ж це за шведський союзник, на якого так покладався Богдан Хмельницький?

* * *


Швеція. Шведське королівство завжди користувалося великою повагою у козаків. Вперше вони познайомилися з ним, коли в складі армії Речі Посполитої брали участь в польсько-шведських війнах за контроль над південним узбережжям Балтійського моря. Ще у 1620-х рр. шведи шукали шляхів зближення з українським козацтвом, згідно своїх тодішніх планів протидії польсько-австрійському союзу. Але уряд королеви Христини не наважився на розрив з Польщею під час Тридцятирічної війни з Габсбургами, і лише король Карл Х Густав у 1655 р. поновив війну проти Речі Посполитої.

У середині XVII ст. Швеція мала дуже міцну й сучасну за тими часами армію і упевнено перетворювала Балтику на своє внутрішнє озеро. На шляху до цієї мети шведи зіткнулися з Польщею, а тому вбачали в козацькій Україні свого природного союзника. Одночасно і Україна вбачала у Швеції з її найпотужнішою європейською армією бажаного союзника, котрому було вигідне існування Української держави. Вже 1650-1653 рр. гетьман Богдан Хмельницький намагався зв’язатися з Швецією, однак тривалий час досягти цього не вдавалося. Російський уряд не пропустив до Швеції українське посольство на чолі з полковником Кіндратом Бурляєм. Події значно прискорилися з початком польско-шведської війни. Гетьман уклав воєнну конвенцію зі Швецією проти Польщі, коли його війська разом з московською армією у 1654 р. наступали в Галичині та Білорусії.

Шведи розуміли, що їхнє прагнення закріпитися у Прибалтиці неминуче призведе до зіткнення з Росією. Вони вбачали в самому факті наявності окремої Української держави надійну противагу просуванню Росії на захід. Саме тому шведський король і канцлер через своїх представників звернулися до Богдана Хмельницького з пропозицією про встановлення тісного союзу, пропонуючи допомогу в досягненні повної політичної незалежності Української держави. При цьому Карл Х Густав попереджав про небезпеку союзу з Москвою для Української держави, доводячи, що “москвитяни не потерплять у себе вільного народу” і, врешті-решт, скасують українські вільності, запроваджуючи московський деспотичний лад.1

Українська держава мала отримати шведський протекторат—самий надійний захист від зазіхань Польщі, Росії чи Криму. У 12-мильній зоні по обидва береги Дніпра, Бугу і Дністра шведи планували побудувати свої фортеці. З одного боку це посилювало їхній контроль над Україною, але Швеція на відміну від Речі Посполитої або Росії була занадто слабкою, щоб дійсно її “проковтнути”. Зате з іншого боку за таких умов будь-який напад на українські землі турецьких, кримських, польських чи російських військ одразу призводив до втручання у війну шведів—тоді найкращої серед європейських армій. Це була реальна гарантія безпеки для України.

Забезпечення шведам права безмитної торгівлі в Україні приєднувало її до найрозвинутішої частини європейського ринку. Адже Швеція контролювала тоді всю Північну і частково Центральну Європу, а захоплення узбережжя Балтики ставило під її контроль ще й морську торгівлю в регіоні.

За свою всебічну допомогу Швеція вимагала у Богдана Хмельницького визнання шведського контролю над Литвою, а також підготовки 40-тисячної козацької армії для спільних дій зі шведами проти Польщі.

Хмельницький високо цінував союз зі Шведським королівством. Але всупереч думці генерального писаря Івана Виговського гетьман не наважувався на радикальний розрив з Московським царством, повідомивши царя про шведські пропозиції. Цим наївним кроком Богдан Хмельницький лише скоротив російський шлях до сепаратного миру з поляками у Вільно.

Після цього Хмельницький діяв уже більш рішуче. Поведінка Москви розглядалася як зрада зобов’язанням, прийнятим нею по відношенню до України у 1654 р. Адже Росія вимагала від України розірвати стосунки з Швецією і припинити війну з Польщею. Однак гетьман заявив, що ні за яких обставин не скасує союз зі шведами, оскільки цінує їхнє давнє та щире відношення до України. Фактично, Хмельницький між Москвою і Швецією обрав останню. Навесні 1657 р. 20-тисячний козацький корпус полковника Антона Ждановича разом з угорським військом Семигородського князя Ракоці об’єдналися під Сандомиром і рушили назустріч шведській армії короля Карла Х Густава. Об’єднані війська розтрощили польську армію і захопили Варшаву. “Козаки геть чисто розграбили місто; рядовики-шведи також посваволили в місті”,—оповідав очевидець.1

Тепер Речі Посполитій було вже не до боротьби за Україну, і здавалося, що Українська козацька держава таки виборола своє право на існування. Визвольна війна призвела до появи козацьких хоругв на мурах самої польської столиці. Проте тріумфу не сталося. Раптове примирення Росії та Польщі знищило всі сподівання Богдана Хмельницького.

Активні дії російських військ змусили короля Карла Х Густава перекинути більшу частину своєї армії в Прибалтику. Згодом до війни з шведами приєдналася Данія. Як наслідок, Польща отримала можливість згуртувати свої сили і врятуватися від остаточного розгрому. Вражений втратою такої, здавалося, близької перемоги, гетьман Богдан Хмельницький помер 27 липня 1657 р. Тим часом поляки повернулися до війни за відновлення своєї влади над Україною, залучивши на свій бік Кримське ханство.

* * *

Отже, у 1656-1657 рр. позиція Московського царства поклала край сподіванням України на успішне завершення тривалої Визвольної війни. Відчуваючи близьку смерть, Богдан Хмельницький скликав у Чигирині козацьку старшину, де розповів про стан справ. На гетьманство після себе він пропонував генерального писаря Івана Виговського, який найбільш послідовно виступав за союз зі Швецією. Проте старшина на честь заслуг Богдана Хмельницького обрала на гетьманство його сина Юрія, а Виговський став опікуном. Тобто Хмельницький перед смертю продовжував робити ставку на шведів, і Виговський мав розвивати цю лінію.



Уже першими кроками генерального писаря (фактично голови уряду козацької держави, канцлера за європейським зразком) Івана Виговського було укладення договору зі Швецією. В ньому він застеріг, що український уряд має право вербувати собі у шведських провінціях військо і офіцерів, запрошувати шведських ремісників і механіків, купувати шведську зброю і амуніцію. Подібні запозичення у передової європейської армії сприяли б піднесенню рівня українського війська. Через 50 років так само буде залучати європейців до модернізації Росії цар Петро І.

Для полегшення зв’язку зі Швецією Україна мала дістати кордон з нею на Березині, якою шведи обмежували свої загарбання на півдні. Залишаючи за собою Прибалтику і Прусію, шведський уряд визнавав приналежність всієї України та більшої частини Білорусії до козацької держави. Цей союз підкріплювався відсутністю взаємних претензій, оскільки Швеції й Україні не було чого ділити – усі суперечки порівняно легко владнали.

Якби цей союз переміг, то Річ Посполита перестала б існувати. Поляки були б змушені примиритися з втратою України, а кримський хан перед лицем всієї української армії, посиленої шведськими загонами, визнав би козацьку державу як усталену реальність. Росії залишалося або нападати в союзі з мусульманами на єдиновірну православну Україну, або відмовитися від ідеї “збирання руських земель” і спостерігати за поступовим відродженням Києва.

Ймовірно, Богдан Хмельницький та Іван Виговський спромоглися деякий час приховувати від Москви свою справжню дипломатію і відносини з шведами. Принаймні, тільки через рік після смерті Хмельницького запорізькі посланці за наказом кошового отамана Якова Барабаша повідомили царю, “що ще за життя гетьмана Запорізького Війська Богдана Хмельницького гетьман, уся старшина, всі полковники й уся чернь учинили… присягу з семигородським князем Юрієм Ракоці, шведським королем, волоським і молдавським воєводами”. Крім того, “гетьман Іван Виговський з полковником миргородським Григорієм Сахненком та іншими полковниками нещодавно знову поновили присягу семигородському князеві Ракоці, шведському королеві та волоському й молдавському воєводам”.1

У Москві швидко усвідомили небезпеку і в союзі з поляками вивели Швецію з гри, завдавши їй поразки. Проте Річ Посполита одразу повернулася до війни з Росією за українські та білоруські землі. Обдурений російський цар Олексій Михайлович мусив розпрощатися з примарою польської корони. Уже влітку 1658 р. на Варшавському сеймі шляхта виступила за відновлення бойових дій. Але десятирічна жорстока війна підірвала польські сили. Тому Варшава окрім військового союзу з Кримом шукала можливості припинити на деякий час боротьбу з козацькою Україною, щоб зосередити всі сили проти Росії. Аби притягнути українців на свій бік і таким чином залишити Росію наодинці, Річ Посполита пішла на визнання козацької України окремим державним утворенням. Стратегічна ситуація дивовижним чином змінилася, і на деякий час союзником у боротьбі за існування української державності стала Польща.

* * *


Річ Посполита. Як уже зазначалося вище, на початку 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Тридцятирічна війна знесилила Європу, тоді як Річ Посполита не поспішала втрутитися до неї і зберегла сили. Але в наступні десять років жорстока боротьба за Україну неодноразово ставила під сумнів саме існування польської державності. До війни втягнулися Росія, Швеція, Угорщина, Туреччина, Кримське ханство, Данія, Австрія, Бранденбург, тощо. Влітку 1658 р. від колись велетенської Речі Посполитої залишилася урізана територія самої Польщі. Щоб відновити свою державу в кордонах 1648 р. поляки вирішили піти на нечувані поступки козакам, закріплені 16 вересня 1658 р. Гадяцьким договором.

Згідно цієї угоди Україна поверталася під владу польського короля, але у складі Речі Посполитої утворювала Велике князівство Руське (на кшталт Великого князівства Литовського) із своїми власними урядом, скарбницею, монетою, судом і з гетьманом на чолі. Король міг лише затверджувати гетьмана з числа тих кандидатур, які оберуть представники українських станів. Козацький реєстр визначався в 30 тис. Ще 10 тис. постійного найманого війська утримував гетьман. Православна церква на території князівства урівнювалася в правах з католицькою, а київський митрополит і чотири єпископи отримували місця в сенаті. Києво-Могилянська академія одержувала права Краківського університету, і, крім неї, Руське князівство мало право заснувати ще один подібний вищий навчальний заклад.

Якби Польща пішла на такі умови ще за гетьмана Сагайдачного, історія Східної Європи розвивалася б іншим шляхом. Але й цього разу поступки поляків можна вважати тимчасовими і вимушеними. Наприклад, вони не визнали вимог козацької старшини на приєднання до Великого князівства Руського Галичини. Також Варшава відкинула вимоги старшини визнати окрему Українську державу, нейтральну між Польщею і Росією. Ймовірно, після виведення Росії з війни поляки повернули б зброю проти козаків і, нарешті, відновили б Річ Посполиту такою, якою вона була в 1647 р. напередодні Визвольної війни українського народу. Однак на тому етапі Польща була занадто слабкою і сама потребувала козацького війська.

Загалом, польська альтернатива не була підтримана українським народом. Надто велику і недобру пам’ять залишила по собі польська влада в Україні. Проте Виговський поставив під сумнів і московську владу на українських теренах. Справа в тому, що попри угоди Хмельницького, Москва все нахабніше втручалася в українські справи. Сучасний російський дослідник Б.Соколов визнає:

“Вообще, насилия, чинимые населению Украины русскими войсками с самого их появления там, стали одной из главных причин перехода Выговского и казацкой старшины вместе со значительной частью рядовых казаков в польский лагерь. Польское господство после знакомства с безобразиями, творимыми московскими воеводами, казалось уже не таким страшным”.1

Особливо небезпечним було те, що Москва за спиною визнаного нею ж самою законного гетьманського уряду України активно підтримувала опозицію, котру очолювали політичні авантюристи і демагоги— кошовий отаман Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар. Добре усвідомлюючи небезпеку, прихильник Виговського миргородський полковник Григорій Лісницький так змальовував козацтву задуми московського царя:

“І хоче царська величність у нас волю відібрати за своїм бажанням, і хоче з нас усілякі податки брати, отримані з оренд і з млинів на Військо Запорізьке… А як цар і Москва візьмуть нас у свої руки, то вже не вільно нам буде ходити в чоботях і в сукняних жупанах, і будуть нас заганяти в Сибір чи в Москву, цар і попів до нас своїх нашле, а наших туди пожене”.2

А ще Лісницький говорив про майбутні податки та російську адміністрацію, примусову службу козаків у царському війську поза межами України та російські гарнізони замість них в самій Україні. І хоча все це видавалося за конкретні укази царя, яких на той час, можливо, ще не було, але це свідчить про далекоглядність старшини Виговського. Адже саме так згодом і сталося. Зрештою, після смерті Богдана Хмельницького московські посланці поставили перед Виговським шість нових вимог:

“1) щоб кількість реєстрових козаків становила тільки 12 тис.;

2) щоб усі податки надходили цареві;

3) щоб над кожним полком стояв полковник-московитин і старшина була московська;

4) щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими;

5) щоб Юрій Хмельницький із скарбами був відісланий до Москви;

6) щоб київський митрополит залежав від московського патріарха і там (у Москві) висвячувався”.3

Але Виговський відкинув ці вимоги. Гетьманський уряд придушив зброєю промосковську партію і уклав з Польщею Гадячський трактат. Зрозумівши небезпеку втратити владу над Україною, московський цар негайно відрядив проти гетьмана Виговського 150-тисячну армію князя Олексія Трубецького. Прикордонні українські заслони, що складалися з козаків Прилуцького полку під командуванням майбутнього гетьмана України Петра Дорошенка, відступили до містечка Срібного. Тоді частина російських військ на чолі з князем Семеном Пожарським здобула містечко, розбила козаків і полонила тих, хто залишився живим.

Тим часом головні сили російських військ на чолі з Трубецьким 16 квітня 1659 р. підійшли до міста Конотоп, де замкнулися 4 тисячі козаків Ніжинського і Чернігівського полків під командуванням ніжинського полковника Г.Гуляницького. 21 квітня з прибуттям під Конотоп нових російських загонів Г.Ромодановського, С.Львова та Ф.Куракіна розпочалася майже тримісячна облога міста. Проте подолати опір козаків не спромоглися. Зате загарбники спалили Борзну й передмістя Ніжина:

“Тем временем в конце мая русские войска взяли крепость Борзну, разбив гарнизон под командованием шурина Богдана Хмельницкого, полковника Василия Золотаренко. Часть жителей города была истреблена, часть угнана в Россию”.1

Оборона Конотопа дозволила гетьману Виговському виграти час для згуртування своїх сил. У червні 1659 р. він уже мав до 60 тис. війська разом із постійними найманими загонами. Крім того, з 40-тисячною ордою на допомогу поспішав кримський хан. Як зазначають окремі польські джерела, 9 липня почалися сутички з передовими російськими загонами. Не маючи відомостей про прихід орди, князь Пожарський сміливо атакував українське військо і потрапив до пастки. На переправі через Сосницю російська кіннота застрягла в багнистих місцях річки й зазнала нищівного удару українців і татар. Ті, хто зумів вирватися з оточення й пробитися до табору під Конотопом, раптово були атаковані козаками Гуляницького. Вони вийшли з міста та захопили частину обозу і артилерії. Росіяни об’єдналися в один табір і розпочали відступ з України. 14-16 липня у Козацькій Діброві українське військо здобуло частину російського табору, однак решті вдалося пробитися до Путивлю.

Втрати московської армії досягали 40-50 тисяч. У полон потрапили князі Пожарський, Ляпунов, два Бутурліних та ще кілька тисяч росіян. Переможцям дісталися 206 прапорів.1 Визначний російський історик ХІХ ст. Сергій Соловйов зазначав з цього приводу у своїй “Истории России с древнейших времен”:

“Цвет московской конницы, совершившей счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб в один день; … Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву. Удар был тем тяжелее, чем неожиданнее; последовал он за такими блестящими успехами! … Трубецкой, на котрого было больше всех надежды, “муж благоговейный и изящный, в воинстве счастливый и недругам страшный”, сгубил такое громадное войско! После взятия стольких городов, после взятия столицы литовской, царский град затрепетал за собственную безопасность: в августе по государеву указу люди всех чинов спешили на земляные работы для укрепления Москвы. Сам царь с боярами часто присутствовал при работах; окрестные жители с семействами, пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль”.2 Повністю подолати наслідки цієї воєнної катастрофи російська армія спромоглася лише після реформ Петра І.

Воєвода Трубецькой готував прикордонні загони проти можливого козацько-татарського вторгнення в Росію. “Но Выговский запретил им действовать с украинской земли.—Зазначає російський дослідник Б.Соколов.—У него еще оставались наивные надежды, что царь Алексей признает самостоятельность Украины под польским протекторатом и дело закончится миром. … Выговский вернулся в гетманскую столицу Чигирин и собирался изгнать воеводу Шереметева из Киева. Но Шереметев и товарищ воеводы князь Юрий Борятинский сожгли все местечки вокруг Киева, безжалостно истребив население”.3

Надалі кілька промосковських полковників звинуватили Виговського в тому, що “він продає Україну полякам”, і повстали. На цьому союз з Польщею, і без того дуже непопулярний серед козацтва, скінчився. Москва негайно скористалася моментом і перехопила ініціативу. Розбитий під Конотопом князь Олексій Трубецькой повернувся в Україну з новим військом, а Іван Виговський, не маючи змоги продовжувати війну, втік до Польщі. Україна входила у період внутрішнього розбрату, котрий історики згодом назвуть Руїною.


2. Руїна та поступове поглинання України Московським царством.
У Москві розуміли, що повна інкорпорація України до складу Російської держави розтягнеться на тривалий час і буде складним процесом. Тому Москва не надто прискорювала хід подій, граючи на складнощах війни та вичікуючи слушної нагоди. Грушевський зазначав з цього приводу так:

“Московські політики може ненароком, а може й умисно—дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення—що так виразно виявлялося в останній кампанії—аби увійти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, “холопа”.1

Практично підтверджував думку Грушевського один з “батьків” російської історичної науки В.Ключевський, коли аналізував політику Московського царства щодо Богдана Хмельницького:

“Москва не трогалась, боясь нарушить мир с Польшей, и 6 лет с неподвижным любопытством наблюдала, как дело Хмельницкого, испорченное татарами под Зборовом и Берестечком, клонилось к упадку, как Малороссия опустошалась союзниками-татарами и зверски свирепою усобицею, и, наконец, когда страна уже никуда не годилась, ее приняли под свою высокую руку, чтобы превратить правящие украинские классы из польских бунтарей в озлобленных московских подданных. … Москва хотела прибрать к рукам украинское казачество,.. а если и с украинскими городами, то непременно под условием, чтобы там сидели московские воеводы с дьяками. А Богдан Хмельницкий рассчитывал стать чем-то вроде герцога Чигиринского, правящего Малороссией под отдаленным сюзеренным надзором государя московского (тобто йдеться знову таки про окрему державу під протекторатом Москви – авт.) и при содействии казацкой знати, есаулов, полковников и прочей старшины”.2

Знесилена у тривалій боротьбі з поляками, зневірена у своїй старшині Україна поступово втрачала здатність протистояти намаганням Москви зіпхнути її на становище провінції. Царський уряд послідовно діяв за чіткою схемою:

а) поступове обмеження українського суверенітету укладенням нового договору з кожним новим гетьманом;

б) роздмухування чвар у козацькій старшині і таємна підтримка серед них опозиції до будь-якого сильного гетьмана незалежно від його стосунків з Москвою;

в) поступове насадження в Україні московських військ, чиновників, законів і перебирання ними реальної влади на місцях від старшини.

Віленське перемир’я, втручання Росії в українські справи й, нарешті, сам факт війни з Україною практично скасували україно-російську угоду 1654 р. Тому Москва вкрай потребувала офіційного відновлення старих відносин з Україною. І тут московська дипломатія продемонструвала свою більшу досвідченість та цілеспрямованість.

Князь Трубецькой настояв на зустрічі з старшиною і новим гетьманом, 18-річним сином Богдана Хмельницького Юрієм, у таборі свого війська. Там він відкинув українські умови поновлення стосунків з Москвою та продиктував новий Переяславській договір. Через присутність великого російського війська старшина не наважилася сперечатися з Трубецьким і склала присягу під новою угодою. Але загалом робився вигляд, начебто Юрій лише поновлює дію договору, укладеного Московським царством з його батьком.

Проте насправді Юрій з старшиною підписали підроблений текст договору 1654 р. М.Грушевський прямо зазначав, що “замість автентичних статей, московські дяки підсунули українській стороні довільну переробку-фальсифікат”.1 Трагедія подальшої історії козацької України в тому, що цей фальсифікований документ став єдиним офіційним текстом так званих “статей Богдана Хмельницького”, і його мали підтримувати згодом всі нові гетьмани.

Переяславська угода 1659 р. містила такі пункти, з котрими Богдан Хмельницький ніколи не погодився б. Вони знаменували собою великий крок Москви уперед в її намаганнях міцніше вхопитися за Україну. Зокрема, тепер гетьман мав безумовно виконувати накази царя й відряджати козацькі війська на російські війни, і навпаки—без царського наказу не мав права посилати війська нікуди. Козацькі війська мали залишити росіянам свої фортеці в Білорусі, хоча за домовленостями часів Хмельницького всі білоруські землі, визволені з-під поляків козаками, переходили під владу гетьмана. Крім того, Україна втрачала можливість самостійно обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Тепер для цього була потрібна царська вказівка. Старшина, яка підтримувала Виговського в його намаганнях зберегти українську державність, втрачала свої права та привілеї під страхом страти. Одночасно на представників промосковської партії гетьманський уряд тепер не мав права накладати будь-які стягнення без попереднього московського слідства.

Нарешті, російські гарнізони і воєводи за договором розташовувалися тепер не тільки у Києві, але й в інших великих містах України: Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Між іншим, сам Богдан Хмельницький під час своїх переговорів з росіянами у Переяславі погодився на розташування царського воєводи тільки в одному Києві і тільки з символічною функцією демонстрації російської присутності. У 1657 р. він говорив про це так:

“Будучи він, гетьман, на трактатах царської величності з ближнім боярином і намісником тверським Василем Васильовичем Бутурліним з товаришами, домовилися, що бути воєводам в одному місті Києві для того, щоб всі окресні государі знали їх підданство під високу руку царської величності, що в стародавній столиці великих князів російських воєводи царської величності”.1

При обговоренні “Березневих статей” у Москві росіяни натякали на бажаність посадити своїх воєвод також в інших містах. І хоча додатково отримали згоду тільки на Чернігів, тим не менше цього не здійснили, бачачи негативне ставлення старшини. У самих “Березневих статтях” також про введення російських воєвод до українських міст згадки немає.

Треба зазначити, що подібний стан речей не міг не призвести до вибуху козацького невдоволення. Адже ще 5 років тому за Богдана Хмельницького перед ними тремтіли всі сусіди, а тепер їм відверто нав’язували чужу волю. Тому новий Переяславський договір протримався менше року. У 1660 р. велика московська армія на чолі з з воєводою В.Шереметєвим зазнала катастрофи від поляків під Чудновим. Російський дослідник Б.Соколов зазначає:

“Своим высокомерием и откровенным презрением к казакам Шереметев раздражал казацкую старшину и гетмана, а русские войска опять творили насилия на Украине. Воевода самоуверенно говорил, что с таким войском, какое дал ему царь, можно будет обратить в пепел всю Польшу и самого короля доставить в Москву в оковах. Шереметев в запальчивости утверждал: “При моих силах можно с неприятелем управиться и без помощи Божией!” <…> Но казаки не горели желанием проливать свою кровь вместе с “москалями”. К тому же жалованье им платили обесценивавшимися на глазах московскими медными копейками, которые в следующем году стали причиной знаменитого Медного бунта в Москве”.1

Козаки залишили російський табір під Чудновим, і московське військо було змушене капітулювати. Воєвода Шереметєв потрапив у полон і пробув там 22 роки. Тепер російська влада на українських теренах не мала силового підкріплення, і Юрій Хмельницький так званим Слободищенським трактатом розірвав угоди з Москвою та підтвердив Гадяцький договір Виговського з поляками.

Однак завдяки активній допомозі промосковськи налаштованої старшини росіяни втримали під своєю владою Лівобережну Україну, хоча й втратили Правобережну. Цим відбувся фактичний розподіл України на польську і російську сфери впливу. Постали також два гетьмани—правобережний і лівобережний,—котрі, однак, були не більше як маріонетками чужоземних володарів.

Внесення розколу українського козацтва на два окремих гетьманства ініціювала московська політика. У творі “Описание пути от Львова до Москвы” містилася чітка інструкція, “как надобно обходится с черкасами”: яку треба тримати промову перед козаками, що обіцяти. Також радилося брати серед них заручників і навіть пропонувалося цареві самому проголосити себе гетьманом, щоб міцніше прив’язати Україну до Московського царства:

“Самому царскому величеству не стыдно назваться вечным гетманом поднепровским, волынским и подольским, потому что такое гетманство то же, что и великое княжество, если не царство”.2

Але це було вельми ризиковано, оскільки ставилося під сумнів споконвічне козацьке право обирати гетьмана. Тому пропонувалося ввести трирічний термін гетьманування з попереднім “стажуванням” кандидатів на царській службі у Москві. При цьому “




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconГ. В. Стадник історія мистецтва, архітектури та містобудування ХVІІ – XIX ст
Хvіі XIX ст. (Франція, Росія, Україна). (Лекції І матеріали для самостійного вивчення для студентів 3 курсу денної форми навчання...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconБібліотека Університету "Україна"
Могилівська Т. О.] / Універсиситет “Україна”. – Київ : [Універсиситет “Україна”], 2017. – 47 c
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconН. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв'язок подій Тридцятилітньої війни

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconАвтобіографія тіхонова Лілія Валентинівна
Тіхонова Лілія Валентинівна, народилася 31травня 1959 року у ст. Бирка, Читинської області, Росія
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconПрограма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності 030300 Історія
Дана дисципліна «Росія І кавказ: історія І сучасність» є спеціальним курсом. Викладається на ІІІ курсі в 6 семестрі в обсязі 72 годин,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУроку. «Йому вклоняється у шані Україна»
Тема уроку. «Йому вклоняється у шані Україна». Короткі відомості про В. Короленка. В. Г. Короленко І україна. Сюжет повісті «Сліпий...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconА ще Україна це чудові заквітчані села, з їх працелюбними, мудрими мешканцями
Україна… в одному цьому слові для нас І навіть для чужинців бринить музика смутку І жалю… Україна – країна трагедій І краси, країна,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconЛебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 012 ббк 84 (4укр) п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
Ня української націїяк палили нашу пам'ятьяк І коди виникла україна?Орана — першодержава давніх українцівзолота доба україниоріана...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна має півстолітній досвід космічної діяльності. Україна буде активним учасником реалізації космічної політики Європи

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна у тренді. Які перспективи експорту українського одягу Саміра Аббасова, для еп
У лютому 2016 року журнал Vogue заявив, що Україна пережила фешн-революцію у 2014 році


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка