І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк



Сторінка7/19
Дата конвертації25.08.2017
Розмір4,85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Дядьки отечества чужого!


Т.Шевченко.
Соромтесь нас, бо ми раби,

Встидайтесь нас, онуки,

Бо ми жили не з боротьби,

А з підлої принуки.

Д.Павличко.
Традиційно існують дві точки зору щодо причин загибелі української державності. По-перше, це поразка у збройній боротьбі, як у випадках з Київською державою, Галицько-Волинським королівством, виступом гетьмана Мазепи та УНР в 1917-1920 рр. По-друге, це невдала дипломатія, як у випадках з Переяславською угодою 1654 р. та цілою низкою інших договорів козацтва з Москвою.

Однак насправді обидві точки зору є занадто поверховими. Щоразу в історії остаточна загибель державності будь-якого з народів відбувалася в той момент, коли від боротьби за неї відмовлялася еліта цих народів, залучаючись до служби чужинцям й асимілюючись. З свого боку загарбники намагалися створити такі умови, аби еліта завойованих народів зробила подібний вибір.

Саме таким шляхом відбувалася інкорпорація українських земель до складу її більш могутніх сусідів: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії… У нових імперіях еліта українства отримувала широкі можливості в різних сферах, а особливо в станових привілеях і на державній службі. Проте необхідною умовою була відмова від ідеї окремої української державності, асиміляція, а іноді й перехід до іншої віри.

Так, наприклад, у XIV-XVI ст. велика кількість представників давніх князівських і боярських родів України пішла на державну службу до великого литовського князя, забезпечуючи його владу в українських землях. При цьому вплив їх поряд з білорусами у князівстві був таким значним, що державу небезпідставно називають литовсько-руською. Найзначніша руська аристократія – пани – була впливовішою, ніж польська, складала урядову раду, котра дуже обмежувала владу самого великого литовського князя. А з середини XV ст. подібні привілеї отримала й дрібніша українська шляхта. Досить навести хоча б декілька імен українців, котрі посідали тоді значне становище:

Федір Сангушко – староста вінницький і брацлавський, маршалок волинський, активний учасник боротьби з татарськими нападами.

Остафій Дашкевич – черкаський намісник, “правдивий пострах для татар”.

Бернард Претвич – барський староста, про якого навіть склали приповідку: “За пана Претвича вільна від татар гряниця”.1

Але, поза сумнівами, найвидатнішим українцем тих часів став князь Костянтин Іванович Острозький – меценат, захисник православної церкви, оборонець України від татарських нападів… А одночасно найбагатший магнат, власник 91 маєтку, подвірь у Вільно, Луцьку, Мінську, який мав право проводити ярмарки без мита в Луцьку та інших містах… А ще староста брацлавський і луцький, маршалок волинський, каштелян віленський, воєвода троцький, великий гетьман литовський – друга людина в державі після самого великого князя.

Маючи від Литовсько-Руської держави такі значні посади, привілеї та багатство, українська еліта спрямовувала свої зусилля на задоволення насамперед її інтересів, а не України. Коли ж внаслідок Люблінської унії 1569 р. ця держава увійшла до складу Речі Посполитої, еліта українства опинилася перед вибором: або полонізація й покатоличення, або втрата привілеїв і багатств. Таким сумним завжди був вибір у бездержавних народів.

Багато обрали легкий шлях, піддавшись на диктат нових поневолювачів України, ніж виборювати її державну незалежність. Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці ХІХ ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва та полонізувалися. Ось як “переконував” спольщений і покатоличений молодий князь Острозький представників львівського православного братства на початку XVII ст.: “Українці—то осколок польського племені, в давнину відірваний ворожими силами від рідного польського кореня та обплутаний схизмою (тобто православною вірою—авт.). В ній (в схизмі—авт.) вони і досі скніють, хоч ойчизна (себто Польща—авт.) і намагається повернути їх у своє лоно. Русчизна затьмарила наш розум, кинула в серця наші заздрощі і злобу до єдинокровних братів-поляків.”2

Ті, хто сприймав подібну позицію, часто досягали значних висот у Речі Посполитій:

Юрій Язловецький – каштелян кам’янецький, воєвода, польський коронний гетьман, активний учасник походів проти татар у XVI ст.

Адам Кисіль – із старого волинського шляхетського роду, магнат, воєвода брацлавський, згодом київський, дипломат, сенатор Речі Посполитої.

Володислав Домінік Острозький-Заславський – син князя Олександра Острозького, воєвода сандомирський і краківський, один з комісарів (регіментарів) польського війська.

Петро Верещага – особистий камергер короля Речі Посполитої Яна Казиміра.

Полонізовані українці переважали в колах найбагатшої магнатерії Речі Посполитої. Найвідомішими з них стали Вишневецькі, котрі поряд з князівськими гілками Збаразьких, Воронецьких та Порицьких походили від волинського князя Федора (Федька) Несвицького, нащадка турово-пінських Рюриковичів. Різні представники цього роду завжди займали значні посади. Зокрема, Михайло Вишневецький у XVI ст. був черкаським і канівським старостою, а Дмитро (Байда) – першим відомим в історії козацьким гетьманом. Але у XVIІ ст. рід спольщився, і після цього в Речі Посполитій йому відкрилися грандіозні перспективи. Князь Ієремія (Ярема) Михайло Вишневецький-Корибут, з 1646 р. воєвода руський, навіть міг претендувати на корону Речі Посполитої, але сейм відкинув його кандидатуру через його українське походження. І при цьому польське шляхетство не звернуло ані найменшої уваги на те, що полонізовані українці намагалися бути більшими поляками, ніж самі поляки. Саме вони виявилися найлютішими ворогами православ’я та були опорою влади Речі Посполитої в українських землях. Зрештою, у другій половині XVIІ ст. полонізована українська шляхта стала настільки впливовою, що Вишневецькі таки отримали корону Речі Посполитої.

Однак поряд з ними завжди залишався ще один чисельний прошарок української шляхти, котрий не піддався на польський диктат, не полонізувався і не зрікся мови та віри своїх батьків. Ця дрібна й збідніла шляхта жила військовою службою, за своїм реальним станом все більше наближаючись до козацтва. Зрештою, саме ці дві сили й очолили Визвольну війну українського народу, в битвах котрої була виборена козацька держава. Проте у майбутньому нові поневолювачі України зробили з цього належні висновки. Для закріплення своєї влади вони намагалися ліквідувати цю еліту, аби не було кому очолити боротьбу українського народу й уникнути небезпеки нових повстань.

1. Малоросійство.


На жаль, як уже зазначалося вище, складнощі історичної долі України в XVIІ ст. не дозволили втримати надбання Визвольної війни. Безперервна боротьба, втрати, а особливо поведінка московського “союзника” поступово привели українство до гіркого розчарування. Не вбачаючи інших можливостей, частина козацької старшини зосередилася на закріпленні власних здобутків, свого пануючого статусу в українському суспільстві. І з цього негайно скористалася Москва – новий господар українських земель.

Перетворена за Петра І на імперію, Росія швидко звернулася до такої ж самої асиміляційної політики, яку проводила Річ Посполита. Ставка робилася на створення таких собі “малоросів”, “людей двох націй” – українців за етнічним походженням, але росіян за політичним самоусвідомленням. При цьому, як і раніше, в обмін на перетворення на безрідних байстрюків українська еліта отримувала в імперії шанси на блискучу кар’єру аж до міністрів та канцлерів. Те ж саме стосувалося представників духовенства, просвітителів і митців. А зважаючи на те, що в перший після приєднання до Росії час освітній рівень в Україні був значно вищим, багато з українців дійсно досягали в новій імперії значних висот. Російський дослідник С.Бесонов у 1871 р. так зазначав з цього приводу:

“Прибульці (малороси) зайняли тут (у Великоросії) найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і учителів ними таки заснованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дяків, секретарів. Усе майже підпадало під їх безперечний вплив: богословське учення, виправлення священного й богослужебного тексту, друк, церковна адміністрація, храмовий і домашній спів, ноти.”1

Особливо прискорився цей процес після видання імператрицею Катериною ІІ у 1785 р. “Хартії дворянських вільностей”, за якою українська старшина зрівнялася у правах з російськими дворянами. В такий спосіб царат міцніше прив’язував Україну до влади своєї корони. Прагнення до кар’єри і станового благополуччя, на думку Катерини ІІ, мало перебороти “умоначертания прежних времен”. Адже чимало українців замість захисту інтересів та вільностей самої України тепер витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше “збирання” Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато: князь О.Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П.Завадовський (міністр освіти), Д.Трощинський (міністр фінансів), В.Капніст, В.Кочубей, Г.Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські…

Їхню позицію найяскравіше характеризують слова людини з близького оточення російського імператора, нащадка козацького роду Віктора Кочубея:

Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший… Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (тобто України.—авт.) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують”.1

Все це були безумовно талановиті люди. На жаль, як бачимо, коли вони включалися до російської імперської культури, вони виявлялися безповоротно втраченими для України. М.Драгоманов свого часу так пояснював небезпеку цього явища у своїй статті “Втрачена епоха”:

“Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу… Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка від’їжджає з України, кожна копійка, що витрачена не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною”.2

Спровоковане імперією духовне роздвоєння між своїм корінням та нав’язаною свідомістю часто відігравало сумну роль в долі цих людей. Яскравим прикладом може бути феномен Миколи Гоголя. Він присвячував Україні чимале місце у своїй творчості, але одночасно писав, що “…сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская”, а також висловлював жаль, що Тарас Шевченко “пишет на малороссийском наречии”. Однак попри всі творчі досягнення, росіяни ставилися до Гоголя упереджено. У 1-й пол. XIХ ст. малоруська специфіка викликала зацікавлення в Санкт-Петербурзі та Москві як більш яскравий, романтичний варіант Росії. Проте ця мода швидко минула. І Гоголь наприкінці життя залишився спустошеним, морально зламаним. Такою виявилася для нього ціна духовного роздвоєння.

* * *


Зауважимо, що вироблена імперією система ефективно перетворювала на росіян не тільки українців, але й еліту всіх інших підкорених, приєднаних та “возз’єднаних” народів. Для цього існувала ціла система поступок і заохочень. Прораховувалися навіть такі дрібниці, як нагородження спеціальними орденами іновірців, котрі не перейшли до православ’я (тобто ще не стали росіянами), але вже зробили значні послуги імперії. Власне, це були звичайні російські ордени, на яких замість православних святих містилося зображення державного гербу – двоголового орла. Більше того, аби, наприклад, поляки вважали Російську імперію “своєю” державою, до російської нагородної системи були включені два польських ордени – Білого Орла і Станіслава. Як результат, подібно до української козацької старшини велика кількість польської шляхти охоче русифікувалася та пішла на російську службу. Таких було навіть більше, ніж тих, котрі продовжували відстоювати свободу своєї батьківщини. Ось красномовний факт.

В обмін на проголошення Наполеоном окремої польської держави – Герцогства Варшавського – у складі Великої армії в 1812 р. воювало майже 60 тис. поляків. Це була найбільша нефранцузька етнічна група у військах Наполеона.1 Саме ці польські легіонери стояли біля витоків сучасної польської національної ідеї. Наприклад, сучасний гімн Польщі був написаний у 1797 р. як пісня легіону Домбровського під час італійської кампанії Наполеона.

Але одночасно з цим десятки тисяч поляків, переслідуючи лише особисті цілі, воювали в складі російської армії, хоча поразка Наполеона означала повернення до розподілу земель Польщі між Росією, Прусією та Австрією. При цьому царський уряд не надто зважав на те, що польська шляхта була католицькою. Досить було надати свідоцтво місцевої влади про політичну благонадійність та “преданность России”, щоб стати російським офіцером і дворянином. З часом їх кількість в армії так зросла, що після польського повстання 1863 р. російський уряд почав відчувати небезпеку з боку власного офіцерського корпусу! Були введені деякі обмеження. Зокрема, полякам заборонялося служити у Варшавському військовому окрузі, на Кавказі та у фортецях Європейської Росії. Крім того, у піхотних полках поляків мало бути не більше 20%.2

Тим не менше, це не стало на заваді російським полякам зробити значну кар’єру в імперії. Наприклад, Адам Чарториський разом з українцем Кочубеєм та росіянином Новосильцевим належав до найближчих друзів імператора Олександра І. Ці люди на початку ХІХ ст. складали реформаторський кабінет російського уряду. А Юзеф Хлопоцький попри те, що був активним учасником повстання Костюшко, диктатором польського повстання 1831 р., генералом і бароном в армії Наполеона, тим не менше двічі переходив на службу Росії й навіть отримав чин генерал-лейтенанта з рук самого Олександра І. Значно пізніше, вже у 1914 р., лідер “вшєхпольської” партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ до Галичини – “на землю русску”.1

Як бачимо, політика залучення на свій бік еліти підкорених народів задля остаточного придушення їх опору набула в Російській імперії досконалої завершеності. Але на відміну від інших народів імперії, ця політика стосовно українців мала подальше продовження—аж до повного перетворення на етнічних росіян.
2. Проект “большой русской нации”.
Асиміляційна політика царату мала значне ідеологічне підгрунтя. І так сталося, що біля її витоків, на жаль, стояли саме малороси – політичні росіяни українського походження.

В 1674 р. у Києві був уперше надрукований “Синопсис”, складений одним з українських православних ієрархів, як припускають, архімандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем. У книжці говорилося про єдність державної традиції Київської Русі, про спільну династію Рюриковичів і навіть про єдиний “православнороссийский” народ. Цим твором переслідувалася цілком конкретна політична ціль. Гізель був сучасником гетьмана Богдана Хмельницького. Тому він цілком в дусі гетьманової політики намагався підштовхнути Московське царство до продовження війни з поляками за остаточне звільнення православних українців з-під їх влади (нагадаємо, що за кілька років до цього Москва уклала з поляками Андрусівське перемир’я, розділивши українські землі). Крім того, “Синопсис” мав допомогти козацькій старшині та українському духовенству залишитися правлячим станом в Україні. А це у XVIІ ст. було вельми сумнівним, оскільки в Московському царстві з великою пересторогою ставилися до української еліти. Досить згадати, що московська церковна влада вимагала повторного хрещення навіть від православних духовних осіб, які їхали з України до Москви. “Синопсис” мав зменшити упереджене ставлення російської влади до українців.

Проте “Синопсис” отримав у Росії зовсім інше відлуння. Аж до 1760-х рр. він залишався єдиною в імперії навчальною книжкою з історії, зберігав популярність до середини ХІХ ст., витримавши біля 30 перевидань. І хоча з часом відношення до “Синопсису” як до історичного твору ставало все більш критичним, однак ідею єдності Великої та Малої Русі з нього запозичили всі історики Росії – від М.Карамзіна до С.Соловйова та В.Ключевського. Саме звідси бере свої корені ідеологія “большой русской нации”, котра слугувала підгрунтям для політики русифікації східних слов’ян. Розроблена за вирішальної участі російських вчених-істориків, ця ідеологія співпадала з старою мрією найвеличнішого російського поета О.Пушкіна про часи, коли “все славянские реки сольются в русском море”.

Найкоротше сутність цієї концепції сформулював відомий російський письменник Ф.Достоєвський:

Хозяин земли русской – есть русский (великорусс, малорусс, белорусс – это все одно) – и так будет всегда”.1

Розробка і оформлення цієї концепції стали останнім акордом у становленні російського націоналізму та великодержавного шовінізму. Велика нація мала стерти самобутність українського народу й піднести його на вищу щабель в етнічній ієрархії Російської імперії. Щоправда для цього потрібно було відповідати деяким умовам.

“Украинцам и белорусам, официально считавшимся русскими, –зазначає сучасний дослідник Андреас Каппелер, – в принципе была открыта любая дорога – при условии, что они владели русским языком”.2

Від себе додамо, що окрім визнання себе росіянином потрібно було ще бути православним, звичайно, з пастви московського патріарха.

Діючи в межах цієї ідеології, імперія не звертала уваги на культурну й історичну відмінність України від Росії, пояснюючи це регіональною специфікою місцевих росіян. Однак коли у ХІХ ст. під час українського відродження з’явилися спроби трактувати “малорусское наречие” як окрему українську мову, вся імперська ідеологія захиталася: “одним украинцем больше – значит одним русским меньше!” Тому робилися спроби “наукового” пояснення, звідки взялися такі нелогічні та шкідливі для російської справи українці. Нехай читач пробачить авторові великі розміри цитати, але наступні слова вельми яскраво свідчать, до якої печерної ненависті скотилися російські шовіністи у своїх намаганнях оббрехати й знищити українство:

“Как же понять такой парадокс, что русские ненавидят свою “русскость” как что-то им чуждое и отвратительное (себто українці не бажають асимілюватися—авт.)? Мы полагаем, что это странное явление может быть объяснено только из учения о расах. Население Южной России в расовом отношении представляется смешанным. … Наблюдения над смешением рас показывают, что в последующих поколениях, когда скрещивание происходит уже только в пределах одного народа, тем не менее могут рождаться особи, воспроизводящие в чистом виде предка чужой крови. Знакомясь с деятелями украинского движения начиная с 1875 года не по книгам, а в живых образах, мы вынесли впечатление, что “украинцы”—это именно особи, уклонившиеся от общерусского типа в сторону воспроизведения предков чужой тюркской крови, стоявших в культурном отношении значительно ниже русской расы. … Известно, что в низших расах воплощаются духи тоже низших качеств, то понятно, почему “украинцы” отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Такие свойства низшего духа в полной мере присущи были самому украинскому святому и пророку Тарасу Шевченко. Поэзия его… огрубляет, развращает, озверивает”.1

Хоча автор цього опусу вирішив сховатися за псевдонімом, однак його виданню активно сприяв князь О.Волконський—досить освічена людина. Щоправда, за царської влади ніхто не наважився відкрито назвати всіх українців етнічним збоченням, оскільки довелося б пояснювати вплив тривалих зв’язків з татарами на сам російський народ. Тому в Росії офіційно змальовувалося українство як результат ворожої польської чи австрійської “інтриги”.

Це дуже добре усвідомлював наш земляк, помічник попечителя Київського учбового округу, голова Археографічної комісії М.Юзефович—найяскравіший представник генерації малоросів. Щиро вважаючи себе “русским человеком”, а Російську імперію “своєю” державою, він поряд з імперськими шовіністами доклав чималих зусиль у боротьбі проти українського відродження, розсилаючи доноси жандармам:

“М.В.Юзефович и по семейным традициям, и по служебному воспоминанию в духе императора Николая Павловича бережно охранял русское государство от возможных опасностей. В деле Кирилло-Мефодиевского братства он, по преданию, пожертвовал своими симпатиями к Н.И.Костомарову, чтобы исполнить свой долг. … М.В.Юзефович пристально следил за общественной жизнью Киева и с ужасом замечал то противогосударственное направление, которое начало проявлять украинское движение в лице М.П.Драгоманова и его последователей”.1

Схильність “русских людей” робити доноси владі на близьких помітили іноземці ще в Московському царстві. Так що Юзефович був зразковим “русским человеком”. Імперія помітила свого пильного та благонадійного громадянина. За особистою протекцією шефа жандармів генерала Потапова імператор Олександр ІІ ввів Юзефовича (попри його порівняно невисоку посаду) до складу державної спеціальної наради з питань протидії українофільству. Крім Юзефовича й самого Потапова до наради входили також міністри внутрішніх справ Тимашев, освіти Толстой, а також обер-прокурор Святішого Синоду, котрий перетворив російську православну церкву на забороло найчорнішої реакції, Побєдоносцев.

На нараді Юзефович подав для урядового розгляду доповідну записку. Там він наголошував на великій загрозі “триединой русской нации” з боку українофільства – “измышлений австрийско-польской интриги” з метою “подорвать у Малороссии сочувствие к Русскому государству”:

“Между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы – все у них общее… Их этнографические цвета сливаются как радужные, неделимые между собой полосы… Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила”.2

Продовжуючи грати на побоюваннях імперської влади, Юзефович вказував на “замаскований соціалізм” українофільства і “приховане зазіхання на державну єдність Росії”. Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акту 1876 р. про заборону української мови, названого істориками Емським указом. Крім того, він ще відомий під назвою “закону Юзефовича”. Декілька пунктів імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити українофільську пропаганду, поширення україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону.

Загалом Юзефович – це не просто окрема особа. Це ціле явище в історії нашого народу, продукт тривалої асиміляційної політики. Саме з таких благонадійних малоросів мала складатися українська частина “триединой русской нации”. І лише жертовність українства стала на заваді переродженню нашого народу на мільйони юзефовичів.


3. Москвофільство.
Як бачимо, малоросійство було пов’язане тільки з тією частиною України, котра входила до складу Російської імперії. Але імперія не залишила без “уваги” і ту частину українського народу, що не належала до її володінь. Йдеться про Західну Україну, яка після поділів Речі Посполитої опинилася під владою австрійського імператорського дому Габсбургів. Попри це тут активно культивувався аналог малоросійства – москвофільство.

Історична доля Західної України була вельми складною. Від часів падіння у XІV ст. Галицько-Волинського королівства ці землі слугували об’єктом постійних зазіхань сусідів. Зрештою, після тривалої військової боротьби тут затвердилося Польське королівство. Однак слід зауважити, що український народ ніколи не забував про справжню історичну приналежність цих земель.

Одним з найголовніших прагнень Богдана Хмельницького і козацької старшини у Визвольній війні було не просто звільнення України з-під влади поляків, але й приєднання до Української держави її західних земель, зокрема Галичини, аж до давніх історичних кордонів. І політика ця була твердою та незмінною.

Показово, що у той час уже вся Європа забула про давню приналежність Галичини до України-Русі, й щиро вважала її історичною часткою Польської держави. Шведський король Карл Х Густав, наприклад, не визнавав вимог свого козацького союзника на Галичину. А оскільки вся Польща мала увійти до складу його держави, то і Західна Україна теж планувалася під шведською владою. У жовтні 1655 р. на підставі визнання Україною шведського протекторату Карл Густав навіть вимагав від Богдана Хмельницького передати Львів та вивести звідти козацькі війська. У пізніших переговорах з угорцями шведська дипломатія проектувала такий поділ західноукраїнських земель, щоб Львівщина, Галичина, Покуття і частина Поділля перейшли до Молдавії, а Сяноцька, Перемишльська, Белзька і Холмська землі залишилися під владою Швеції.

Перебуваючи під Львовом Хмельницький прямо заявив, що він “став уже паном всієї Русі і нікому ніяким способом її не пустить”, відкидаючи будь-чиї претензії на Західну Україну. У наступному козацька старшина завжди обережно ставилася до шведських пропозицій, пам’ятаючи небажання короля Карла Х Густава визнати права України на свої західні землі. У січні 1657 р. рада старшини навіть прямо відмовилася вести переговори з шведським послом, доки Швеція не визнає за Україною “права на всю стару Україну, або Русь, де грецька віра існувала, і мова ще існує, аж по Віслу”.1

Після цієї дипломатичної невдачі Карл Густав направив до Богдана Хмельницького посла Густава Ліліенкрону з детальними інструкціями, в яких визнавалася приналежність до Української держави всіх її земель. Після цього шлях до україно-шведського порозуміння був відкритий.

На жаль, у XVІІ ст. Українській державі не судилося вибороти собі право на існування, і західні землі на тривалий час потрапили під владу Польщі, а після поділів Речі Посполитої – під владу Австрії. Століття бездержавності і польських утисків, здавалося, остаточно знищили надію на відродження. Щоправда, австрійський імператор Йосиф ІІ Габсбург намагався низкою реформ полегшити становище західних українців. І хоча ці реформи не пережили самого Йосифа ІІ, серед українців за один факт реальної уваги імператора до їх проблем залишилося в цілому позитивне ставлення до правлячого дому Габсбургів. Відданість династії вкоренилася так глибоко, що сучасники називали українців “східними тірольцями” за аналогією з селянами гірської частини Австрії, котрі під час революційних заворушень завжди підтримували традиційну монархічну владу.

Однак революційний спалах 1848 р. минув. Австрійський уряд порозумівся з поляками і перестав відчувати потребу в українцях. Відповідно вся українська еліта, що на 9/10 складалася з греко-католицьких священиків, стала безсилою та безпомічною без урядової підтримки. Шок і розчарування лишили українців здатності до опору, перетворили їх на пасивних спостерігачів.

Тим часом найреакційніші польські кола отримали Галичину у своє повне розпорядження. Подаючи австрійському урядові цінні послуги, вони розраховували на ще більші його поступки в планах затвердження польського панування в Галичині. Навіть велася мова про початок відродження з Галичини всієї Речі Посполитої.

Австрійський уряд головою видав польській шляхті своїх “східних тірольців”. 1850-ті рр. стали найбільш глухим і темним періодом у житті галицьких українців. Тільки “азбучна війна”, що спалахнула у 1859 р. через намагання польського намісника Голуховського ввести латинську абетку до українського письма, розбудила Галицьку Україну. Перед інтелігенцією ясно постала небезпека, котра загрожувала з боку відроджуваної Польщі. Бездіяльність означала загибель, і потрібно було шукати вихід з цього становища.

Але Української держави, на яку можна було б спертися, не існувало, а підтримки австрійського уряду годі було й сподіватися. Тим не менше до активної самостійної боротьби, до організації українського народу проти польського панування стара еліта з священиків та чиновників була нездатна. Вона потребувала зовнішньої опори. Після втрати довір’я до Австрії такою опорою починають розглядати Росію – давню суперницю Польщі.

Звернення частини західноукраїнської еліти до Росії на першому етапі зумовлювалося зовнішньополітичними факторами. У 1849 р. російські війська пройшли територіями Галичини та Закарпаття до Угорщини на придушення тамтешньої революції, залишивши по собі неймовірне враження. Ще раз Росія продемонструвала свою силу, придушивши кілька польських повстань. Останнє з них захлинулося в 1863 р. як раз на очах оточених з усіх боків польськими утисками українців. Всі ці російські перемоги нагадували про існування поряд міцної сусідньої наддержави “русской веры” та “русского языка”, котра уявлялася в дещо ідеалістичному дусі.

Нарешті, великий вплив мав погром австрійської армії під Садовою у війні з Прусією 1866 р., а також одночасна австро-італійська війна, яка закінчилася появою на європейській арені незалежної Італії. Авторитет австрійської влади в очах українців остаточно зник.

Починалося все з того, що прибічники вищої культури і “салонної мови”, за відсутності такої почали звертатися до церковно-слов’яської книжної мови й потрапляли під російський вплив. У цьому немає нічого дивного, адже до польської вони ставилися вороже, а народну українську вважали “мовою пастухів та свинопасів”.

З іншого боку, греко-католицьке духовенство, зайняте боротьбою проти латинізації церковного обряду, шукало зразків у православній церкві й також потрапляло під російський вплив.

За релігійним та мовно-літературним тяжінням до Росії пішло й політичне. Серед українців ширилися чутки, що Галичина перейде під владу Росії, і це ще більше підносило авторитет Росії та віру в її непереможність. Влітку 1872 р. навіть спалахнув перший в історії Галичини страйк сільськогосподарських найманих робітників, котрі повірили, що російський цар відрядив до Галичини козаків, і ті будуть роздавати хліб.1 Як зазначає М.Грушевський, один російський мандрівник, відвідавши Львів у 1860-х рр., розповідав про галицьких патріотів, котрих зустрів на Замковій горі. Вони пояснювали, що на своїх прогулянках виглядають з гори, чи не наближаються визволителі – російські війська?2

Так зародилося москвофільство. Його кредо було викладено у львівській газеті “Слово” 27 липня 1866 р. Тепер виходило, що галицькі українці (русини) – один народ з великоросами: немає ніяких русин, а є тільки один “русский” народ від Карпат до Камчатки! Українська мова – то місцева говірка російської, тому галичанин має говорити чистою мовою. З’явилося навіть керівництво “В один час выучиться малорусину по-великорусски”.3

Подібний підхід до вирішення проблем українства надзвичайно полегшував життя москвофілам. В очікуванні російських “визволителів” можна було прилучитися до загальноросійської культури, наближаючи свою вимову до російської, а загалом влаштовувати своє життя під австро-польським режимом. Навіщо ризикувати особистим добробутом, працювати над українською самоорганізацією, якщо значно легше визнати становище Галичини безвихідним та покладати надію на Росію?

Табір москвофілів зростав, охоплюючи інтелігенцію Галичини, Буковини, Закарпаття. До нього переходили діячі, котрі у 1848 р. були активними діячами українського руху. Наприклад, член “Трійці” Я.Головацький, який тоді очолював новостворену кафедру української мови та літератури у Львівському університеті.

Особливих успіхів москвофільство досягло на Закарпатті, де через українську бездержавність воно слугувало своєрідною формою протесту проти мадяризації. Угорці, чия влада тут протрималася майже століття, не забули українську підтримку російських військ та австрійської влади під час придушення угорського національного повстання під проводом Лайоша Кошута. “Русина (себто українця—авт.) на Угорщині не вважають людиною… На русинів перенесли мадяри всю ненависть, якою палали на росіян за погром 1849 р. Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов’язком мадярським”,—писав львівський журнал “Життя і слово” на рубежі ХХ ст.4

Ці переслідування викликали руїну Закарпаття і штовхали українців до москвофільства, або русофільства, як його ще називали. Яскравим представником може бути віце-директор Ужгородської семінарії, редактор “Газети Церковної” І.Раковський, який упорядив низку підручників, доводячи наявність єдиного російського народу та мови “від Попраду (саме західне українське село – авт.) до Камчатки”. Серед русофілів тут опинилися й такі відомі українські діячі та “будителі”, як А.Добрянський, О.Духнович, О.Павлович, в особах котрих маємо повторення трагічного духовного роздвоєння, котре вже спостерігали на прикладі малороса М.Гоголя. Вони добре розуміли окремішність свого етносу від росіян, проте готові були йти на компроміс з російською владою, бо не бачили іншого порятунку для свого народу, окрім “матушки Росії”.

Проте слід зазначити, що хвиля москвофільства не охопила тоді освіченої української молоді. Для неї мова та історія свого народу були значно ближчими, ніж ідеалістичні уявлення про Росію “времен очаковских и покоренья Крыма”. Ця молодь краще усвідомлювала потенціал українського національного відродження, шукала собі сил у історії козаччини й працювала над покращенням становища українства, не бажаючи розчинятися в “русском море”. Складаючи на противагу москвофілам українофільський рух, вони з часом почали перехоплювати ініціативу в боротьбі за настрої українського суспільства. До роботи українофілів активно приєдналися представники репресованої в підросійській Україні після Валуєвського циркуляру та Емського указу нашої інтелігенції. Серед них досить назвати М.Драгоманова, М.Грушевського, Д.Донцова.

Стараннями українофілів з часом Галичина перетворилася, за образним висловлюванням Грушевського, на своєрідний “український П’ємонт”. Це уможливило появу численних українських талантів на межі віків. У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої “Записки…” (у 1892-1917 вийшло понад 120 томів), а крім того “Етнографічний збірник” (за той же період 35 томів), “Матеріали до української етнології” (14 томів), збірники історико-філософської секції (15 томів), філологічної (15 томів), тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: “Правда”, “Зоря”, “Народ”, “Житіє і слово”, “Літературно-науковий вісник”. Українські політичні партії тут з’явилися на десятиліття раніше, ніж в Російській імперії. Ці обставини стали важливим фактором, який сприяв провалу російського асиміляційного проекту. Безумовно українська національна революція 1917-1920 рр. стала можливою лише завдяки цій діяльності. Видатний російський філософ М.Бердяєв зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом.

* * *


Звичайно, поява серед західних українців москвофільської течії не залишилася непоміченою у Росії. Імперія бажала об’єднати під своєю владою всі слов’янські народи, і москвофільство могло бути в нагоді цьому.

Першими звернули увагу на тяжіння москвофілів до Росії деякі російські панславісти. Від них же почали надходити перші субсидії москвофілам. Зокрема, у 1866 р. значну суму подарував уже згадуваний вище відомий українофоб М.Погодін. Періодичну фінансову підтримку надавали Слов’янські благодійні комітети. Зокрема, у 1874 р. голова Київського відділу Слов’янського благодійного комітету Рігельман у листі до міністра освіти Толстого зазначав, що надає підтримку галицьким москвофілам уже тривалий час. При цьому самі ці комітети в свою чергу субсидіювалися Російською державою через міністерство освіти.

Ідею, що підтримка москвофільства має бути систематичною й надаватися напряму від Російської держави, висунув й обгрунтовав відомий малорос Юзефович. У першу чергу йшлося про львівську газету “Слово”. При підготовці Емського указу Юзефович наполегливо підкреслював необхідність надання цій газеті постійного фінансування:

“Ввиду той пользы, которую он (тобто друкований орган москвофілів – авт.) может принести в борьбе с




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Схожі:

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconГ. В. Стадник історія мистецтва, архітектури та містобудування ХVІІ – XIX ст
Хvіі XIX ст. (Франція, Росія, Україна). (Лекції І матеріали для самостійного вивчення для студентів 3 курсу денної форми навчання...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconБібліотека Університету "Україна"
Могилівська Т. О.] / Універсиситет “Україна”. – Київ : [Універсиситет “Україна”], 2017. – 47 c
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconН. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв'язок подій Тридцятилітньої війни

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconАвтобіографія тіхонова Лілія Валентинівна
Тіхонова Лілія Валентинівна, народилася 31травня 1959 року у ст. Бирка, Читинської області, Росія
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconПрограма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності 030300 Історія
Дана дисципліна «Росія І кавказ: історія І сучасність» є спеціальним курсом. Викладається на ІІІ курсі в 6 семестрі в обсязі 72 годин,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУроку. «Йому вклоняється у шані Україна»
Тема уроку. «Йому вклоняється у шані Україна». Короткі відомості про В. Короленка. В. Г. Короленко І україна. Сюжет повісті «Сліпий...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconА ще Україна це чудові заквітчані села, з їх працелюбними, мудрими мешканцями
Україна… в одному цьому слові для нас І навіть для чужинців бринить музика смутку І жалю… Україна – країна трагедій І краси, країна,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconЛебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 012 ббк 84 (4укр) п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
Ня української націїяк палили нашу пам'ятьяк І коди виникла україна?Орана — першодержава давніх українцівзолота доба україниоріана...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна має півстолітній досвід космічної діяльності. Україна буде активним учасником реалізації космічної політики Європи

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна у тренді. Які перспективи експорту українського одягу Саміра Аббасова, для еп
У лютому 2016 року журнал Vogue заявив, що Україна пережила фешн-революцію у 2014 році


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка