І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк


врагами нашего народного единства



Сторінка8/19
Дата конвертації25.08.2017
Розмір4,85 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19
врагами нашего народного единства, я полагаю, что скупиться не следует … Я думаю, что 2000 гульденов”.1

А хто дає гроші – той, як відомо, і музику замовляє. Передавати гроші редактору “Слова” Юзефович пропонував через російське посольство у Відні, котре мало підшукати таємний канал. Шеф жандармів Потапов підтримав пропозиції Юзефовича, й імператор затвердив їх. 24 липня 1876 р. перша субсидія була направлена до віденського посольства.

Росія чекала від мосвофілів не тільки посилення російського впливу в Галичині, але й протидії “врагами народного единства” в самій Україні. Москвофільство мало стати для галичан місцевим варіантом малоросійства. Подібно до того, як Росія після 1654 р. використовувала українські кадри, Галичина також розглядалася Петербургом як джерело талановитих кадрів. Як і малороси, москвофіли десятками їхали до Росії, де в обмін на визнання себе росіянами отримували кар’єрні та інші перспективи. За підрахунками В.Вендланд, лише до Холмської області Росії протягом 1866-1870 рр. переселилися 136 представників духовенства, з яких 42 семінаристи.1 За рахунок галичан задовольнялися потреби імперського міністерства освіти у викладачах стародавніх мов. При цьому імперія використовувала українців подалі від самої України. Наприклад, згаданий вже професор Я.Головацький переїхав у 1876 р. до Росії, де дістав посаду голови Археографічної комісії у Вільно.

У 1880-ті рр. військові кола імперії почали надавати москвофілам ще й нового значення, пов’язаного з відношенням до Австро-Угорщини як до потенційного противника. У військових планах етнічний склад прикордонних областей відігравав велику роль. У зв’язку з цим військовий міністр Д.Мілютін домігся у березні 1881 р. втричі збільшеного фінансування газети “Слово”.

* * *


Керована російським урядом діяльність москвофілів завдавала значної шкоди українству. Москвофіли вітали Валуєвський циркуляр 1863 р. щодо цензурного обмеження української мови і навіть нападали на “кулішівку”, заявляючи, що “одвічнії враги Русі стараються нині правопис єго (Куліша – авт.) в найневиннійших цілях для русской словесності на Україні придуману, ужиту орудієм для проізведенія розділа і роздору так во внутрі Русі Галицкой, яко і межи тою ж Галицкою Русію а прочим великим русскім міром”.2

Реальний похорон “українського сепаратизму” царська влада почала справляти одразу після захоплення Галичини в 1914 р., коли місцеве українство зазнало цілковитого розгрому. Одразу заборонили друкування книг, газет і журналів українською мовою, погромлене товариство “Просвіта”, розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили. При цьому генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський у своїй боротьбі з “мазепинцями”, як він називав українців, активно спирався на москвофілів, котрі правильно розуміли слов’янську спільність. Ось яким було це правильне розуміння:

“Итак, ядром российского государства является русский народ,—писав В.Копистянський,—который, несмотря на некоторые вполне естественные различия, дающие повод к научному подразделению на малорусов, великорусов и белорусов, как в антропологическом, так и в лингвинистическом отношении составляют одно целое.

В малорусском населении тот же племенной состав, что и в великорусском, с незначительным только перевесом славянского элемента над финским. Этим антропологически, то есть по своей природе, исчерпывается все русское население европейской России. Украинцев здесь нет. Их нет ни в живых экземплярах, ни в кладбищенском населении, нет ни на земле, ни под землей. Если бы череп украинца, взятый с кладбища в России или на Украине, дали в руки любому антропологу, он бы признал череп просто за русский”.1

Науковість тверджень про національні черепи залишимо поза увагою. Цікавим є псевдонауковий радикалізм таких політичних “антропологів”. В.Яворський, до речі син відомого літератора й політичного діяча галицького українства, взагалі писав, що українці прагнуть “обманув и рассорив единый русский народ, отделить от него, если удастся, даже всю Юго-Западную Русь под условным названием “Украина”. И весь этот скверный замысел был выработан только для того, чтобы ослабить русскую государственность. Такова краткая, но вполне достоверная схема зловредного зарождения, развития и назначения украинского сепаратизма”.2

Тих українців, хто не поділяв таких думок, очікувала сумна доля. З самого початку російської окупації Галичини розпочалися масштабні арешти. Тільки через київські в’язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тис. осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А.Шептицького й вивезено до монастирської в’язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917 р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й.Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як “європейський скандал”. У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто “неблагонадійних осіб”, до Сибіру. На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.

Складається враження, що під час І-ї світової війни український рух залишалося для Росії небезпечнішим рухом, ніж німецький! На відміну від репресій щодо українства російська адміністрація на Галичині не зачіпала німецьких шкіл, установ і закладів. Ось як імперія розуміла слов’янську солідарність.

Аналогічним чином і в Наддніпрянській Україні російська влада намагалася використати початок І-ї світової війни для придушення українства, котре не бажало перетворюватися на малоросів. Царський міністр закордонних справ С.Сазонов з неприхованим задоволенням казав: “Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху”.1 Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки проханню Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.

* * *

Незважаючи на те, що в 1917 р. не стало Російської імперії, а на теренах Галичини постала Західно-Українська Народна Республіка, згодом об’єднана з рештою України в єдину соборну Українську державу, москвофільство не зникло в історії. Тривалий час москвофіли за старим звичаєм продовжували орієнтуватися на Москву. Як зазначають їхні сучасні послідовники, тоді вони ще покладати надії на те, що “Советы примут во внимание (уважат) историю Галицкой Руси и не будут насильственным образом продолжать подлое дело украинизации”.2



Зокрема, І.Терех одразу після приєднання Західної України до СРСР у 1939 р. в своїх підрахунках настроїв галичан доводив:

“Остается всего около миллиона “завзятущих” галичан, которые стремятся привить свое украинство (то есть ненависть к России и всему русскому) 35 миллионам русских людей Южной России и с помощью этой ненависти создать новый народ, литературный язык и государство”.3

А В.Шульгін у своїй брошурі, виданій в Югославії напередодні ІІ-ї світової війни, так підкреслював значення москвофілів в історії імперської Росії:

“…Мы те южане, которые не желали и не желают менять своего тысячелетнего русского имени. Мы москалям разъяснили и разъясняем, что людям, называющим себя украинцами, нельзя верить, когда они говорят, будто они добиваются только свободы для своей печати, театра и прочее. Мы москалям говорили: нет, они добиваются раскола; они хотят отделения от остального русского народа и от русской державы”.1

Після війни москвофільське духовенство Закарпаття ще зверталося до Сталіна з проханням приєднати Закарпатську Україну до складу СРСР у формі окремої Карпаторуської радянської республіки:

“У нас все знают, что “от Карпат до Владивостока и Кремля все русская земля”… Почему наш народ не бежал раньше за Карпаты к галичанам в Польще? А потому, что наш народ никогда не разделял и не соглашался с идеологией галицких, украинствующих…”2

Щоправда, тоді вони не розуміли, що колишньої імперії – автора і замовника москвофільства – немає, а СРСР перейшов до більш вишуканих форм асиміляції українства. Проте сьогодні в Росії знову знайшлися замовники цієї справи. Тому видаються творіння старих москвофілів, як, наприклад, “почесного академіка Міжнародної Слов’янської Академії” М.Туряниці:

“Миллионы украинцев, галичан, буковинцев, волынян и закарпатцев ждут момента, чтобы открыто выступить против украинской самостийности, величайшего обмана двадцатого века”.3

Знову йдеться про панславістську єдність перед загрозою з боку НАТО, католицького Ватикану й світового сіонізму. Знову шукаються зовнішні вороги, аби було ким залякувати українців, переконуючи їх відмовитися від українства на користь російського панславізму. Замовлення є, якою буде відповідь?
4. Проект “советского народа”.
Будівельники більшовицької імперії також не могли обминути проблему створення типу лояльних українців, на яких могла б спиратися їх влада. Адже з самого початку більшовики були змушені вести звичайне завоювання України, оскільки не мали в українському середовищі ніякого впливу. “Поки що серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невелика купка”,—констатував реальність більшовик Затонський на Обласному (Крайовому) з’їзді РСДРП(б) у Києві на початку грудня 1917 р.4 Становище не зазнало змін і через кілька років безперервної війни. Принаймні, більшовики знову і знову переконувалися у неможливості побудови “нового життя” без силового придушення українців. “Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні,—визнавалося на жовтневій 1919 р. конференції ЦК КП(б)У,—стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження”.1

Зрештою, коли на початку 20-х рр. більшовики закріпилися в Україні, їх влада спиралася на масивний репресивний та партійний апарат, де українців майже не було. Зокрема, в 1921 р. серед мільйонної Червоної Армії в Україні за радянськими статистичними даними було тільки 8% українців.2 Не існувало жодного партійного осередку, українського за своїм національним складом. На 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11 920 (23,3%), зате росіян—27 490 (53,6%), євреїв—6 981 (13,6%), поляків—1 241 (2,4%). На одного члена компартії України, котрий постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською.3 М.Бухарін і Г.Зінов’єв взагалі називали КП(б)У “російсько-єврейською партією”. До 1953 р., коли на посаду першого секретаря ЦК Компартії України допустили О.Кириченка, серед десятка керівників КПУ не було жодного етнічного українця.

Аналогічне становище склалося в державних органах. Наприклад, у 1923 р. із 3 702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою володіли лише 797.4 У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37%—з росіян і тільки 14% з українців.5

Без широкої опори на місцеві національні кадри Радянська влада в Україні була приреченою. Тому, як і за часів Речі Посполитої та Російської імперії, знову робилася ставка на залучення на свій бік української еліти. Цього разу серед них опинилися навіть лідер соціалістів, один з керівників Української держави В.Винниченко та перший президент України, видатний науковець М.Грушевський. Окрім, власне, українських комуністів, в різний час на боці більшовиків опинялися ватажки українського збройного опору, сільські отамани, представники різних політичних партій… Їхнім зусиллям ми зобов’язані “українізацією” 1920-х рр. Однак, з іншого боку, саме цими кроками більшовикам вдалося розколоти українство та знищити Українську державу.

Зрештою, влада знищила і “українізаторів”, і українських комуністів, і навіть їхніх катів. Адже для будівництва чогось нового соціалістичного проголошувалася необхідність руйнування всього старого, аби потім будувати з “чистого аркушу”. Ніхто не мав пам’ятати незручне для Москви минуле України, тому влада фізично винищила українську інтелігенцію, виморила голодом селян.

У 1930 р. по справі “Спілки визволення України” репресували 474 особи, половина з яких працювали в системі Академії наук УРСР. Через рік по справі “Українського національного центру” розгромили українських освітян, а також історичні школи академіків М.Грушевського і М.Яворського. Від звинувачень у диверсіях “на культурному фронті” не рятувало навіть світове наукове визнання.

Московський журналіст Є.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті рр., писав:

“Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису… Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр”.1

Ціле покоління митців українського слова увійшло до історії свого народу як “Розстріляне відродження”. А точну кількість жертв штучного голоду взагалі неможливо підрахувати: 1,3 мільйона померлих на початку 1920-х рр., до 7 мільйонів на початку 1930-х, ще близько мільйона у 1946-1947 рр.

Терором, депортаціями і моральним цькуванням влада в черговий раз культивувала малоросійство, намагаючись створити зручний та безпечний для себе тип українця. Його влучну характеристику дав нарком освіти О.Шумський, коли говорив про цих перевертнів у лавах компартії:

“У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду”.1

Яскравим прикладом такого малороса може бути “генерал” української радянської літератури О.Корнійчук, якому належить наступний вислів:

“Украинский народ знает так называемую “культуру” зоологических националистов—грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, шаповалов,—наймитов иноземных”.2

Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Або ж виходець з Житомирщини генерал КДБ В.Федорчук, з приходом котрого на керівництво КДБ УРСР в 1970 р. по всій Україні покотилася хвиля репресій і арештів української інтелігенції, котра не припинялася до середини 1980-х рр. Ще яскравішим типом сучасного “малороса” увійшов до історії голова КПУ В.Щербицький. Призначений “виправляти” “націонал-ухильництво” свого попередника П.Шелеста, Щербицький своїм безмежно слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати інтересами України, потуранням русифікації намагався дістати підвищення на партійний олімп, але свого не досяг. Також його “соратник” В.Маланчук—“очі й вуха” головного партійного ідеолога М.Суслова в Україні. У своїй боротьбі з “українським буржуазним націоналізмом” він добрався навіть до творів Шевченка, котрі нещадно “коригувала” цензура.

Аби не діяльність малоросів, для України могли б бути значно меншими наслідки Чорнобильської трагедії. Голова Ради Міністрів УРСР О.Ляшко пояснював, що питання роботи ЧАЕС знаходилися в підпорядкуванні Москви, а український уряд нічого не контролював.

Будь-які спроби якось змінити це становище спричиняли до небезпеки репресій з Москви. Відомий український поет Дмитро Павличко згадує:

“Я сам когда-то встречался с Петром Шелестом (першим секретарем ЦК КПУ в 1960-ті рр.—авт.), который едва-едва умел говорить по-украински. Но мы с ним вели речь о том, что пора производить машинки для украинских писателей с буквой “ї”. И он удивлялся, что их до этого времени не было. Шелест мне еще тогда признался, что в Украине все контролирует Москва!”3

Цього виявилося достатнім, аби Шелеста звинуватили в українському націоналізмі й звільнили з роботи. Тому надалі партійні та радянські бонзи УРСР намагалися догодити Москві, щоб при нагоді перебратися вище на партійний олімп. Про це переконливо свідчать матеріали кримінальної справи 1992 року по розслідуванню причин катастрофи на ЧАЕС проти О.Ляшка, а також колишніх першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, голови Президії Верховної Ради УРСР В.Шевченко, міністра охорони здоров’я А.Романека:

“Щербицкий В.В., Ляшко А.П. и Шевченко В.С. ночью и утром 26 апреля (1986 р.—авт.) получили достоверную информацию из различных источников… Однако… не приняли срочных мер по защите населения, а Ляшко А.П. в этот же день информировал Совет Министров СССР, что якобы уровень радиации снижается, обстановка на атомной станции и в городе Припять спокойная ”.1

Як завжди, малороси діяли в інтересах імперії, а не свого народу, пильно слідкуючи за “сохранением стереотипа видимого благополучия, подчиняясь системе государственного замалчивания, секретности, дезинформации, келейности принятых решений верхушкой тогдашнего СССР”.2 Міністерство охорони здоров’я взагалі наказувало лікарям не визнавати діагнозів про радіаційні захворювання.

Ніхто не знає, скільки життів коштувала Україні ця слухняність малоросів. Але для Москви саме такі малороси були й залишаються еталоном “братнього” українця. Таким Москва бажала бачити весь наш народ. Щоправда, українство словами Великого Кобзаря виніс зовсім іншу оцінку малоросійству:

А тим часом перевертні

Нехай підростають,

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помогайте, недолюдки,

Матір катувати.

* * *


Слід зазначити, що на відміну від царської Росії культивування малоросійства в СРСР було тільки перехідним етапом. Комуністична влада вирішила піти значно далі царату, розробивши проект “радянського народу”. В його казані мали денаціоналізуватися всі народи, перетворившись на зручний “людський матеріал” для великих справ імперії.

Улюбленець партії” М.Бухарін запевняв, що “та частина населення, яка вціліє й виживе після “соціалістичного перевиховання”—це вже будуть зовсім інші люди”. Це мали бути люди нового типу, “будівники комунізму”, котрим “кодекс моралі будівника комунізму” заміняє совість, вождь—батька, партійні настанови—власний розум, а партійні ідоли на кшталт Леніна—самого Бога.



Окрім комуністів у світовій історії тільки одна партія взялася за подібну справу, підміняючи собою природу. І це була НСДАП—Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини. “Хто вбачає в націонал-соціалізмі лише політичний рух,—твердив Гітлер,—той нічого в ньому не розуміє. Це навіть більше, ніж релігія, це воля до нової творчості людини. Без біологічної основи і без біологічної цілі політика зовсім сліпа”.1 Комунізм в розумінні РКП(б)-ВКП(б)-КПРС теж був “більше, ніж релігія” і “воля до нової творчості людини”. З приводу схожості нацизму й комунізму сам Гітлер висловлювався вельми недвозначно:

Взагалі-то між нами і більшовиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи профспілкового бонзи ніколи не вийде націонал-соціаліста, а з комуніста—завжди”.2



Наче на підтвердження цього, наприкінці 1933 р. у Берліні цілі бойові загони комуністичного Ротфронту в повному складі перейшли до нацистських штурмовиків СА. Берлінці називали таких перевертнів “біфштексами”—червоними з середини й коричневими ззовні.3

Дуже схожими були і методи “творчості” німецької “надлюдини” та “радянської людини”. Генерал НКВС П.Судоплатов згадував, що, перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їхні думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і вільного від будь-яких обов’язків перед старою мораллю.4 Саме тим займався і Гітлер, коли, виховуючи майбутню “расу панів”, говорив:

Я звільняю людей від обтяжуючих обмежень розуму, від брудних та принижуючих самоотруєнь химерами, котрим найменування совість і моральність, та від вимог свободи й особистої незалежності, що доступні небагатьом”.1

Першим наслідком такої “творчості” стало створення суспільства, котре саме себе контролює. На ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) М.Хрущов констатував, що в СРСР кожен п’ятий громадянин співпрацював з НКВС-МДБ. А спеціаліст у цьому питанні Л.Берія ще раніше стверджував, що донощиками були кожен третій. Аналогічне становище склалося і в Німеччині. Весь центральний апарат гестапо нараховував лише 1 500 співробітників, але тримав під контролем думки цілої окупованої Європи. Наприклад, на мільйонний Гамбург приходилося кілька десятків гестапівців. Всю роботу за них виконували пильні німецькі бюргери.

Однак найбільш повне своє втілення партійна “творчість людини” знайшла у системі виховання громадян. У Третьому Рейху цим займалося відомство Г.Гімлера. Діти спеціально відібраних за всіма арійськими ознаками есесівців потрапляли до рук нацистської держави й виховувалися у закритих школах. Теоретично вони мали скласти перше покоління “чистих” арійців. На 1945 р. в таких “джерелах життя” (“лебенсборн”) вже було 50 тис. дітей.

У СРСР подібними речами завідував “колега” Гімлера—Л.Берія. В таборах ГУЛАГу відбирали у “зеків” новонароджених дітей, направляючи їх до спецінтернатів НКВС. Туди ж віддавали дітей “ворогів народу”, котрих через малий вік не могли засудити як “членів сім’ї”.

Нелюдськість двох споріднених режимів проявилася і у ставленні до калік, що залишилися від розв’язаних ними же війн. Гітлерівські концепції нової людини передбачали знищення інвалідів та людей із спадковими хворобами. Так само й комуністична влада вилучила із суспільства всіх військових інвалідів. У 1948 р. напередодні 30-річчя Радянської армії згідно постанови Президії Верховної Ради СРСР їх виселили із міст до концтаборів ГУЛАГ, перетворених на своєрідні резервації. За одну ніч 21 лютого 1948 р. лише із Києва до них відправили 5-6 ешелонів—не менше трьох тисяч чоловік.2 Ці резервації існували ще за часів правління Брежнєва. Каліки були наявним свідченням про помилки, поразки і злочини комуністичної влади. Тому їх присутність в суспільстві визнавалася небажаною, оскільки дискредитувала “самий гуманний і справедливий” у світі лад.

Наслідком всіх цих потуг Радянської держави для України було створення абсолютно нового типу “радянського українця”. Замість національної гордості йому прищеплювалася гордість за перебування у складі “великої та сильної” російсько-радянської імперії. З одного боку він мав щиро визнавати, що розквіт імперії (підкорення Сибіру, будівництво Санкт-Петербургу, війни з Туреччиною, Францією, Японією, перемога в громадянській війні над “білими”, Ленін і Сталін, тощо)—це також “його” історія, котру треба пам’ятати та шанувати. А з іншого боку, він мав використовувати постать гетьмана Мазепи як доказ самому собі “шкідливості”, “злочинності” й “безперспективності” ідеї української державності, тобто “українського сепаратизму”. Так вбивалася національна гідність, віра в свою державоспроможність.

Українцям підмінювали історичну пам’ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар’єрні перспективи. Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто “людьми двох націй”, але й змінював в паспортах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політично благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетворювалася на “українського буржуазного націоналіста”. Прикметне, що ніхто нікого не звинувачував в “російському буржуазному націоналізму”, не кидав до мордовських таборів представників російської культури за те, що ті привселюдно називали СРСР Росією.

Для того, щоб “допомогти” українцям зробити “правильний” крок до відмови від українства, держава реалізовувала цілий комплекс заходів. Так, у 1958 р. в ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту було закріплено положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. На практиці це перетворилося у свободу відмови від національних мов, але не російської. З 1970 р. почав діяти наказ про захист дисертацій тільки російською мовою, закриваючи українцям шлях до вищої освіти й науки, якщо вони не бажали перетворюватися на зрусифіковану “радянську людину”.

На додаток до цього Москва спрямовувала всі національні кадри до віддалених куточків безмежної імперії, де відірвані від батьківщини, вони порівняно легше сприймали русифікацію. Для українців звичайно це були Тюмень, Башкирія, Сибір, Ханти-Мансійський край, Далекий Схід… Як писав свого часу Тарас Шевченко, “сини мої на чужині, на чужій роботі”.

У 1974 р. ЦК КПРС у своїй постанові “Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік” проголосив створення “нової історичної спільноти—радянського народу”. На закріплення цього досягнення ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видавали все нові й нові постанови: “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках” (1978 р.), “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (1983 р.), “Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи” (1989 р.)... З 1984 р. в Україні розпочали виплати підвищеної на 15% зарплати шкільним вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української. Що може краще ілюструвати “другий сорт” українства в СРСР? Академік НАН України П.Толочко зазначає з цього приводу:

“В советский период считалось само собой разумеющимся, что хотя русские, украинцы и белорусы происходят из одного корня, но первые – старшие браться. А они, как известно, и умнее, и опытнее младших. Иными словами, с позиций официальной советской идеологии выходило, что народы мы родственные, однако не равноценные”.1

У 1979 р. секретар ЦК КПРС з питань ідеології М.Суслов запропонував проект ліквідації “національних республік” і переходу до суто обласного поділу СРСР. Тоді політбюро визнало це передчасним, хоча і не відкинуло остаточно. Нарешті, в 1990 р., незадовго до розвалу радянської імперії, Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної. Лише кінець самого СРСР не дозволив довести справу до логічного фіналу.

* * *


Скептики можуть зауважити, що все це були методи виховання пролетарського інтернаціоналізму радянської людини, а не витончене продовження старої політики царату щодо знищення українства заради остаточного закріплення російської влади над Україною. Проте якщо українцям втовкмачували, що “наша Родина—СССР”, то нагадаємо, що російські комуністи вбачали в СРСР спадкоємця Російської імперії. Тільки в 1917 р. “Декларація прав народів Росії” Раднаркому (РНК) закріплювала право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення. Начебто це має свідчити про інтернаціоналізм та демократизм Радянської влади. Але насправді цим лише внесли розкол до антибільшовицьких сил, аби знищити їх поодинці. Серед усіх українських лідерів тільки С.Петлюра незмінно стояв на антибільшовицьких позиціях. Решта, як Н.Махно, Українська Галицька Армія, тощо, своїм тимчасовим переходом на бік “червоних” полегшували завоювання України. Так само поляки та фіни отримали від Раднаркому визнання їх державності в обмін на відмову від співробітництва з “білими”. Однак як тільки потреба в тимчасових союзниках відпала, більшовики відкинули право народів на самовизначення. Зокрема, на ІІ з’їзді КП(б)У голова московського партійного керівництва Л.Каменєв прямо заявив, що в Україні, Польщі та Фінляндії “гасло самовизначення націй перетворилося на зброю контрреволюції”.1

То про який інтернаціоналізм “радянської людини” може йти мова, якщо СРСР фактично був наступником Російської імперії? Насправді СРСР мав стати країною стерильних комуністів, до свідомості котрих закладалися російська мова та культура. Саме це стояло на меті грандіозного експерименту, який, на щастя, не досяг свого остаточного результату.
5. “Російськомовне населення”.
Під дією “радянізації” та “соціалістичного перевиховання” українці з послабленим національним і релігійним самовідчуттям, передусім малороси, поступово зросійщувалися, перетворюючись на щось середнє—так зване російськомовне населення. Не нація, не народ, а “воно”—населення, зовсім не пов’язане з українською землею. Його формування відбувалося під великим впливом росіян—головної етнічної бази Радянської імперії. Прикметне, що більшість “російськомовників” України мешкають у великих індустріальних центрах Півдня і Сходу. Там же проживають 9 з кожних 10 росіян України, котрими Радянська влада намагалася “розмити” етнічну єдність українства, привнести до нього російськомовне середовище. Так, у 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. А в 1989 р. ця пропорція (тепер вже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:1.2

Про ефективність перетворення українців на “радянських людей”-“російськомовників” можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше 2 із 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).1

Тільки тому, що цей процес був штучним, розвивався занадто швидко і з розвалом системи, що його породила, припинився, він не зміг призвести до глобальної кризи українства. Зараз цей штучний “радянський” етнос гине. Він або зникає, або починає самоіндентифікуватися. “Російськомовники” є як раз таким реліктом. Це добре помітно в політичній та духовній площині, бо в них ще помітна орієнтація на радянську систему, яка вже загинула. Зокрема, сучасна компартія України—традиційна філія СКП-КПРС та російської компартії в Україні—надалі повністю копією стару КП(б)У-КПУ і за зовнішньою формою, перейнявши символіку, і особливо за змістом. Вона й надалі активно бореться за відновлення СРСР. Зокрема, у Верховній Раді України в складі фракції КПУ є відповідна група “За відродження СРСР”, котра трансформується в партію, а деякі її депутати навіть під час засідань Верховної Ради демонстративно носилися з прапорцями СРСР.

На території України діє ціла мережа “русских обществ” і “славянских союзов”—політичних та громадських організацій. Проголошуючи головним завданням збереження та захист панівного становища російської мови, на практиці у них все неодмінно зводиться до вимог про відновлення СРСР. Як бачимо, вже радянської системи давно немає, але штучно створений етнос рабів-безбатченків, тобто “радянських людей”, ще бореться за повернення звичного їхній шиї ярма.

При цьому справа не обмежується вимогами, вдаються і до відвертих погроз. Найбільш радикальним тут є “Союз советских офицеров” України, котрий входить до відверто терористичного Союзу офіцерів СРСР і брав участь в кривавій боротьбі за владу восени 1993 р. у Москві. “Радянські офіцери” знайшли з КПУ точку дотику в ідеях відродження СРСР, оскільки нова “стара” КПУ тягне Україну до різних інтеграційних структур на кшталт МПА, спільних економічного, оборонного просторів, митного союзу і бере участь у роботі СКП-КПРС. На цьому шляху вони знаходять підтримку й інших ліворадикальних екстремістських організацій, як Всеросійської компартії більшовиків Н.Андреєвої. Прикметно, що як справжні “радянські люди”, ці більшовики у національних аспектах своєї програми взагалі відкидають існування українців чи росіян—тільки “советский народ”.

Після кривавих подій у Москві “радянські офіцери” організували два пропагандистські автопробіги країнами СНД—“Дружба” і “Союз-Перемога”, під час яких поклялися “об’єднати братні слов’янські народи й воскресити минулу міць СРСР”.1 Слід врахувати, що вони вважають можливим досягнення своєї мети силовим шляхом.

Головним завданням декларується “установление власти трудящихся в форме Советов, возрождение социализма, восстановление СССР и его Вооруженных Сил”. При цьому вони “оставляют за собой право организовать народное сопротивление и выбирать любые формы борьбы за спасение народа и устранение от власти преступной группировки”.2

Організація спеціально створена під виконання цих завдань. Вона має систему управління військового зразку, її керівники—колишні військові, тому важко припускати, що їх спільне об’єднання не буде мати наслідків для національної безпеки України. “Радянські офіцери” вже встигли відзначитися у кровопролитті в Придністров’ї, Абхазії, Москві, тому правоохоронні органи України не залишили без своєї уваги їх діяльність. Врешті-решт, щодо одного з керівників “Союза советских офицеров”, “председателя постоянно действующего Президиума Верховного Совета СССР” колишнього радянського генерала Козлобаєва було розпочато кримінальну справу про спробу антиконституційного перевороту в Україні. До України заборонили в’їзд його російським “колегам” С.Терехову, В.Ачалову та А.Макашову.

* * *

Ці 10% “російськомовних” малоросів разом з етнічними росіянами складають головний важіль політичного впливу Росії на Україну. Про це нещодавно прямо заявила дружина президента Росії Л.Путіна, котра нещодавно головувала на конференції з проблем російської мови у Петербурзі:



“Утверждение границ русского мира—это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России. … Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка”.3

Тому Москва послідовно вимагає від України зберегти той панівний статус, який росіяни мали за СРСР, тобто статус носіїв російської культури та політики. Так робив цар, згодом більшовики, а тепер цього прагнуть політики Російської Федерації. Зокрема, “Ленін сучасності” Г.Зюганов досить відверто заявляє, що “русский вопрос” для компартії є дуже гострим:

“Мы—самый крупный в мире разделенный народ. Никакое национальное сознание не сможет с этим смириться. Это просто неестественно”.1

Коли про “неестественность” кордонів Росії говорять комуністи і фашисти (недаремно останнім часом з’явився термін “червоно-коричневі”), це ще зрозуміло. Однак навіть “великий письменник і гуманіст” О.Солженіцин кинув гасло “Украина – не союзник”, наводячи більше ніж сумнівні аргументи:

“На Украине растаптывают русскую культуру, запрещают ее, как враждебную. Притесняют русский язык в школах, в институтах он вообще запрещен (???—авт.). Украина уже отобрала у нас Черное море, теперь перегораживает Азовское”.2

Цей “гуманіст” вимагає у російської влади бути жорсткими до України, називає 10 років шовіністичної політики Єльцина безперервними капітуляціями перед українськими президентами. І це знаходить свій відгук. Аби Україна була більш зговірливою, російська влада підключила сюди проблему заборгованості за спожитий природний газ, демонструючи можливість пробачити Україні частину боргів в обмін на поступки у мовному питанні.3

Якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, то складуться умови для обмеження і остаточного зникнення української мови. “Вакантне місце” в культурі нашого народу посяде виключно російська, остаточно довершуючи вікову справу по перетворенню українства на малоросів-“російськомовників”. Українська державність стане суто формальною, і Україна перетвориться на таку собі країну-сателіт Росії, васала Москви. Ну, а згодом, як тільки Росія впорається із своїми внутрішніми проблемами, настане черга нового “збирання земель” Москвою. В цьому разі знищення української державності не викличе опору з боку народу. Адже він буде вважати себе часткою єдиного російськомовного культурного простору, і в поглинанні України Росією не вбачатиме нічого протиприродного.

Це майбутнє сьогодні часто називають новою “союзною державою”. Неодноразово давалися запевнення, що ця держава буде добровільним об’єднанням суверенних республік. Проте лідер КПРФ (і треба думати СКП-КПРС) Г.Зюганов уже зазначав, що кордони сучасної Росії “неестественны”, а найлогічнішою формою розвитку Російської держави є імперія.1 Він також повідомляє, що “Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. “Москва—третій Рим”—так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі XV-XVI віків”.2 І це точка зору не шовіністичних російських кіл, а лідера КПРФ—найінтернаціональнішої та найвпливовішої серед купи рухів, партій, організацій, груп політичного життя сучасної Росії.

І цілком в дусі інтересів цієї незмінної імперії виглядає бажання інтернаціоналістів з КПРФ поряд із великоросійськими шовіністичними колами бачити в українцях все тих же зручних для владарювання над Україною малоросів: “З точки зору національної, Росія є складною економічною спільнотою, в основі життєздатності якої покладено міцне національне ядро великоросів, малоросів та білорусів”.3 Знову українцям відмовляється в праві бути українським народом. Вони ж тільки “частица единого мононационального ядра”.4

* * *


Отже, протягом 300 років Росія та СРСР задля закріплення своєї влади над Україною намагалися (і не без успіху) розчинити українство в “русском море” або ж вивести новий, денаціоналізований “советский народ”. Все це робилося під галас про історичну спільність, православну єдність, національну спорідненість, слов’янське братерство… Однак на практиці своєрідним критерієм “братності” для українця була його готовність перетворитися на малороса. Будь-який вихід за ці межі, прагнення розвивати свою мову, літературу, мати свою церкву—це з точки зору Росії вже були ознаки української ворожості до неї, “малоросійського сепаратизму” та “буржуазного націоналізму”. Юзефович—ось бажаний для Росії за всіх часів та всіх ідеологій тип українця. І ця проблема, на жаль, поки що не відійшла у минуле, продовжуючи тяжіти над україно-російськими відносинами.

V

Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву
Коли ми шукаємо причини суспільно-економічних негараздів і бідності у потенційно багатій Україні, тоді оглядаємо переважно поле політичних і економічних подій. І хоча аналіз подій у цій сфері дає змогу дійти важливих і слушних висновків, їх глибина все одно є недостатньою, оскільки не враховує суттєвих інтересів у сфері духовній. А ця сфера надзвичайно далека від однозначності.

Історія свідчить, що всі держави мали в своїй основі духовні цінності, свою національну ідею, свою мову. Носієм цих цінностей була національна незалежна церква. За участі національних церков поставали нові міцні держави, і навпаки – без церковної підтримки державотворчий процес залишався незакінченим. Більше того, такі держави зникали з карти світу, а такі народи розчинялися серед інших. Історія може навести багато вельми показових прикладів.

Створення окремої від Ватикану англіканської церкви сприяло перетворенню Великої Британії на світову імперію, перехопивши ініціативу у Іспанії – оплоту римського католицтва в Європі.

Створення німецькомовної лютеранської церкви сприяло згуртуванню німецької нації, подоланню місцевих розбіжностей і в подальшій перспективі – формуванню ідеї єдиної Німеччини.

Наявність власних церков у грузинського та вірменського народів стала вирішальним фактором, котрий зірвав намагання чужих імперій розчинити їх та асимілювати. Болгарський народ взагалі зобов’язаний церкві своїм фізичним виживанням. Саме ченці підняли народ на повстання, котре, врешті-решт, завершилося звільненням Болгарії з-під османського поневолення. І навпаки: саме сприйняття частиною сербів і хорватів у складі Османської імперії ісламу призвело до появи на Балканах цілком нового народу – “мусульман” (себто, боснійців).

Не менш значну роль відіграла церква в історії українського народу. Християнство торувало собі шлях до наших земель через князівську верхівку суспільства: останні Києвичі, княгиня Ольга, князь Ярополк і, нарешті, Володимир Великий. Єдність віри повинна була сприяти етнічній консолідації різних племен навколо Києва. Спершу покладалися надії на реформу язичницької релігії, створення єдиного пантеону богів. Проте ці надії не справдилися, оскільки язичництво не мало очікуваної об’єднувальної сили. Тому в 988 р. було запроваджено християнство за православним обрядом, котре стало головною ідеологічною ланкою у формуванні із окремих племен руського (українського) народу. Недарма вже в ІХ ст. поняття “руський” і “православний” для літописців стали фактично синонімами. Пізніше, за литовсько-польської доби, приналежність до руських, русинів визначалася насамперед їх відношенням до православ’я. Національна церква була джерелом сили для народу, допомагаючи пережити скрутні часи. І сьогодні Україна залишається найбільшою православною країною світу, де чисельність віруючих усіх гілок православ’я сягає 30 мільйонів.

Зважаючи на такий значний вплив церкви на український народ в його історії та сьогоденні, варто було б сподіватися на те, що церква відіграє свою позитивну роль у подоланні сучасної кризи в Україні. Однак насправді відбувається зовсім протилежне: криза в суспільстві поглиблюється, поширюючись і на духовну сферу. І пов’язане це з боротьбою українців за право мати власну церкву.

Питання створення власної церкви не є новим для української історії. Вже великий київський князь Ярослав Мудрий поставив першого митрополита – русича Іларіона – незалежно від Візантії. Князь Ярослав добре розумів, що держава може бути незалежною і могутньою лише тоді, коли в ній буде незалежна церква. Ще одна спроба мала місце, коли митрополитом Київським став Климент Смолятич. Проте спроби утворення власної Помісної Церкви не увінчалися успіхом, оскільки заважали інтересам Візантійської імперії. Татаро-монгольський погром поклав остаточний край змаганням за Помісну Церкву.

Пізніше це питання буде порушуватися знову і знову, як тільки з’являтиметься українська державність або ж хоча б набуватиме реального змісту українська автономія. Так, у ХVII ст. під надійним захистом козацтва митрополит Київський Петро Могила мріятиме про створення Київського Патріархату. На початку ХХ ст. разом з боротьбою за Українську державу відродився і автокефальний рух, тобто боротьба за Помісну Українську Православну Церкву. Але тоді не судилося. Знову про неї заговорили у 1960-ті рр. з появою митрополита Київського Філарета. В цей час Україну очолював П.Шелест, з ініціативи котрого відбулися деякі позитивні зрушення в українському національному житті. Зокрема, тоді порушили питання видавництва Біблії, Молитвослова та іншої богословської літератури українською мовою. Головним перекладачем був сам Філарет.

Однак всі ці спроби зазнали невдачі, оскільки перешкоджали інтересам імперій, до складу котрих входила Україна. Утворення будь-яких помісних церков завдавало удару по імперському пануванню, зважаючи на великий вплив церкви в суспільстві. Тому державна влада послідовно знищувала національну церкву, аби поставити під свій контроль духовне життя українців. Однак відсутність такої церкви сьогодні, на десятому році незалежності України, коли вже немає чужої влади, виглядає дивним і незрозумілим. Так само, до речі, як і активна діяльність в Україні церкви з колишньої метрополії. Йдеться про Російську Православну Церкву (РПЦ) та її єпархії в Україні, котрі прикриваються назвою “Українська православна церква” і “канонічно” пов’язані з московською патріархією.

* * *

Сучасна РПЦ увібрала в себе гірші традиції свого минулого. Вище вже докладно розглядалося, як за царських часів церква слухняно обслуговувала інтереси самодержавної влади. Для зручності управління нею влада скасувала московську патріархію, натомість утворивши напівсвітський синод. Як уже зазначалося вище, імператор Микола ІІ навіть не вважав чимось незвичайним запропонувати себе – монарха – в предстоятелі РПЦ. Мовляв, було б цілком природнім, якби самодержець для повноти своєї влади в імперії очолив ще й церкву. Більшовики не бачили принципової різниці між РПЦ і царатом, тому зруйнували церкву разом із Російською імперією.



В історії є чимало прикладів подібних особливих стосунків держави та церкви, фактично диктату світської влади над духовною. Але всі вони мали місце в країнах з деспотичною владою, яка силою змушувала церкву підкорятися. Найбільш скандальний з них – так зване “Авіньйонське полонення пап” (березень 1309-січень 1377 рр.). Агенти французького короля Филипа IV захопили замок Папи Римського Боніфація VІІІ, і той помер під арештом. Під тиском короля новим Папою обрали французького архієпископа Бордо – Папу Климента V. Починаючи з нього протягом 70 років французькі королі утримували всіх римських пап у Авіньйоні, щоб ті були слухняними маріонетками в королівських руках. Згодом тривала залежність пап від Габсбургів підштовхнула англійський парламент у 1534 р. прийняти Акт про супрематію, що започаткував незалежну від Риму англіканську церкву.

Останнім прикладом таких особливих стосунків влади і церкви у європейській історії стала гітлерівська Німеччина. При кожній дивізії вермахту, котра вирушала на завоювання “життєвого простору”, перебували католицький і лютеранський священики. У молитвах перед боями та при панахидах по загиблих вони не забували весь час повторювати: “В ім’я фюрера, народу і райху! Амінь”.1 Фактично це було повторенням слів самого фюрера з партійних зборів нацистів. Але спробували б священики цього не сказати. У нацистській службі безпеки SD існував окремий відділ ІІІ-с, котрий збирав відомості у релігійних колах. 12 травня 1941 – в момент найбільшого загострення боротьби проти церкви – до цієї “роботи” підключилося і гестапо. Відділ гестапо ІV-в “відповідав” за діяльність церков, релігійних сект, франкмасонів, а також за “остаточне вирішення” єврейського питання у Європі.1

Не відставав від Гітлера і сталінський режим. Московська патріархія з моменту свого відновлення у 1943 р. разом із своїми статутами, положеннями, ритуалами існувала не більше як сценічна бутафорія, повністю підпорядкована державі. Фактично РПЦ була філією ЦК КПРС у церковних справах, забезпечуючи владу партії на цьому “фронті”. Лише з дозволу КДБ і ЦК КПРС священнослужитель міг отримати сан. Сталін навіть нагороджував деяких “служителів культу”, а черниці з Києва в подарунок рідному вождю вишили його портрет.

Перший патріарх “радянської” РПЦ Олексій І у 1950-60-х рр. слухняно виконував побажання голови Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР генерала держбезпеки Г.Карпова. Ще не встигали міжнародні організації широко оприлюднити заяви-протести про порушення свободи совісті в Радянському Союзі, як тут же з оперативністю ідеологічного відділу ЦК отримували гнівну відповідь з патріаршої резиденції. Тільки-но в релігійному середовищі з’являлися паростки інакодумства, як усі причетні до цього позбавлялися кафедр, суворо каралися першоієрархом. Останній патріарх “радянської” РПЦ Олексій ІІ під час свого сходження на духовний престол в 1990 р. у виступі на сторінках газети “Правда” радив не допускати розколу в лавах КПРС(!).

Особливі відносини РПЦ з державою не припинилися й після розпаду СРСР. Патріарх Олексій ІІ на п’яту річницю свого патріаршества 7 червня 1995 р. в присутності кесаря Б.Єльцина заявив про те, що церква “рука об руку з державною владою буде вести Росію до величі та могутності”. Після приходу президента В.Путіна Олексій ІІ підтвердив завдання РПЦ “соработничать” з державною владою у справі побудови Великої Росії. РПЦ навіть включена до нової російської державної програми патріотичного виховання громадян. Патріарх особисто увійшов до керівництва Національного військового фонду, де акумулюються кошти для різних патріотичних й соціальних потреб військовослужбовців. Також патріарх наказав усім російським єпархіям, монастирям, приходам встановити тісні зв’язки з військовими частинами. У своєму нещодавньому новорічному зверненні до православних віруючих Олексій ІІ говорив про майбутнє відродження Великої Росії, хоча як мінімум половина з них є громадянами зовсім інших держав. Не зрозуміло, яким чином Олексій ІІ може після цього бути для них духовним наставником?

Доктор історичних наук О.Малашенко, аналізуючи сучасне становище РПЦ, говорить прямо:

“РПЦ приближается к тому, чтобы занять нишу государственной религии. Де-юре это невозможно. Де-факто православная религия, кажется, перестает быть частным делом?”1

Здається, РПЦ, ще не вилікувавшись від своїх вад радянських часів, уже поспішає посісти місце державного ідеолога, яке їй належало до 1917 р. Священики у центрі та регіонах Росії котируються нарівні з політиками. Патріарх також затвердився в першій частині рейтингу провідних російських політиків. На державних урочистостях завжди знаходиться праворуч від президента, немов комісар поряд з командиром. Серед вищого духовенства РПЦ розповсюджена точка зору про необхідність участі церкви в соціально-економічних і політичних справах держави. Мовляв, тільки церква здатна протистояти конфліктам. Зокрема, про це стверджував дуже впливовий в РПЦ митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил на Міжрелігійному миротворчому форумі в листопаді 2000 р.

Насправді участь церкви у світських справах найчастіше призводить до загострення конфліктів. Церква не розв’язала жодного з них, але саме релігійні гасла стимулюють їх розвиток. Зважаючи на це, російська влада активно використовує можливості РПЦ задля поширення свого політичного впливу на православні країни. І РПЦ торує шлях російським інтересам.

Ось як це виглядає на практиці. Москва відверто заявляє, що Україна перебуває в сфері її геополітичних інтересів і використовує всі можливі засоби просування свого контролю в усі сфери діяльності Української держави. Виконуючи політичне замовлення Кремля, РПЦ намагається посилити вплив на українське православ’я. Все, що працює на возвеличення Росії, “віковічної дружби” з нею, всіляко заохочується і підтримується. Аби в українців при цьому не виникало зайвих підозр, московською патріархією робиться це не напряму, а руками її місцевої філії. Йдеться про начебто окрему і автономну Українську Православну Церкву (УПЦ), а насправді звичайну митрополію РПЦ на чолі з митрополитом Київським і всієї України Володимиром.

Дії цієї антиукраїнської за змістом “церкви” УПЦ (МП) досить різноманітні. На попередніх президентських виборах її священнослужителі відкрито закликали голосувати за окремих кандидатів, вигідних Москві. Черниці Дніпропетровської єпархії роздавали мирянам листівки з статтею В.Карабуліна “Закат Украины—самостийничество как идеология национального уничтожения”. Але апофеозом політиканів з УПЦ (МП) стала “робота” Союзу православних братств, котрий активно підтримував голову Комуністичної партії України П.Симоненка. Повідомлялося, що Симоненко “предоставит равенство для свободного развития украинской и русской равноправных культур”, “в школы вернет нормальные программы”, “восстановит Родину”. І все це можна було зустріти в листівках, розповсюджуваних у головному храмі Києво-Печерської лаври – Трапезній церкві.

А починалося все з того, що напередодні виборів інформаційно-аналітичний центр Союзу православних братств із скрупульозністю спецслужби підготував на 23 сторінках “аналіз виборчої ситуації по партіях” для першоієрарха УПЦ (МП). Визначивши, що немає ніяких євангельських догматичних, канонічних заперечень для участі у виборах, православні “інформаційні аналітики” накреслили завдання:

“Нам необхідно забезпечити зовнішні умови існування Церкви, бо, на жаль, ми не живемо в імператорський період і єпископа зовнішніх справ у Церкві немає, ні Костянтина Великого, ні царя”.

Докладно вивчивши програми партій та виборчих блоків, ці “аналітики” прийшли до парадоксального висновку: підтримати КПУ. Мовляв, хоча комуністи й “не підстроюються під Церкву”, однак “в них залишилась якась принциповість, можливо неправильна, як заблужденіє (так в тексті – авт.), а все ж принциповість”. Зате в усіх інших партіях лідери і члени були комуністами, але зрадили цю ідею.

Дивна логіка. А як же більшовицькі злочини проти людства і переслідування Церкви? А фізичне знищення православних і руйнування храмів? Тим більше, що сучасні комуністи в жодному документі не відмовляються від тієї політики, котру вони проводили у 1920-1980-х рр. Але “інформаційні аналітики” УПЦ (МП) згодні на їх повернення до влади:

“Це буде існування як в радянські часи. Зате такі штучні утворення, як КП, УАПЦ розлетяться як картонні домівки, а УГКЦ буде затиснута в Галичині… Буде одне стадо і один пастир” <…> Покажемо разом “како может Православных вера”.

Отже, ладні терпіти нові комуністичні гоніння, аби лише за допомогою їх влади відновити духовну монополію Московського Патріархату. І разом з цим реанімувати СРСР.

Наостанок зауважимо, що створення цього Союзу наводиться як одне з досягнень першоієрарха УПЦ (МП) Володимира у виданнях на честь його 65-річчя.1 Проте деякі моменти в діяльності “православних братчиків” викликають сумніви щодо справжнього їх керівника. Зокрема, центр Союзу православних братств знаходиться у Москві (вул. Даниловський вал, 13-А), а від єпархій України до нього входять організації з чітким ідеологічним спрямуванням: “Русская община Ивано-Франковской области”, “Всероссийская партия монархического центра” (м. Київ), братство Преподобного Серафіма Саровського донських козаків (станиця Луганська Луганської області), “Одесское Черноморское казачество” та інші. Навіть серед власне релігійних організацій Союзу переважають такі, що нічим не пов’язані з українським православ’ям: “Русское Богословское общество Святого Праведника Иоанна Кронштадского” (м. Одеса), “Братство Святого Благоверного князя Александра Невского” (Луганська обл.), “Братство Святых Новомучеников и исповедников Российских” (м. Київ), “Братство Казанской иконы Божией Матери” (м. Київ)… Усі вони прикривають свою політичну сутність церковними образами. Значно відвертіші у своїх цілях російські учасники цього Союзу православних братств. Із звіту про діяльність братства з Санкт-Петербургу:

“Наше братство носит название “Державной иконы Божией Матери”. Брошюру “Покровительство Божией Матери над Россией” составил Н.К.Симаков, мы ее раздаем по храмам и соборам”.2

Складається враження, що у своїй діяльності в Україні Союз православних братств керується прямими настановами Москви, а не першоієрарха УПЦ (МП). Саме тому дискредитація української державності посідає провідне місце серед їх цілей. Та й що говорити про черниць і “православних братчиків”, коли навіть вище духовенство УПЦ (МП) не обирає засобів у боротьбі за об’єднання православних віруючих в одній імперії. 13 вересня 1998 р. новопризначений єпископ Кіровоградський і Олександрівський УПЦ (МП) Пантелеймон у Свято-Покровській церкві м. Олександрії заборонив хору співати духовний гімн “Боже Великий Єдиний, нам Україну храни”, а також виголошувати проповіді українською мовою. Між іншим, формально кожен прихід вільний сам обирати мову служіння. Найбільш одіозна особа в ієрархії – митрополит Одеський Агафангел у своєму виступі в газеті “Русь православная” у вересні 2000 р. взагалі назвав українське населення в Одеській області “переселенцами”. Отож, українці стали переселенцями на власній землі!

При цьому всьому московська патріархія разом із своєю “українською філією” УПЦ претендує на монополію в організації духовного життя в Україні, “віщаючи” з позицій російських інтересів. Якби нам хтось розповів, що, наприклад, у суверенній Болгарії православна церква перебуває під владою Московського Патріархату, безкарно веде антиболгарську й антидержавну пропаганду, пропагує розвал болгарської держави і возз’єднання з державою “старшого православного брата” в ім’я могутності православного панславізму, то ми подумали б, що маємо справу з божевільною людиною. Але РПЦ продовжує “працювати” в Україні, залишаючись на пострадянських теренах однією з найвпливовіших сил щодо реанімації СРСР у вигляді Великої Росії.

І не лише в Україні. Тільки-но комуністи перемогли на виборах у Молдові, як Олексій ІІ разом із російським президентом Путіним мав розмову з лідером молдавських комуністів Вороновим. Після цього новообраний президент Молдови Воронов проголосив наміри приєднати свою країну до державного союзу Росії та Білорусі – основи нового СРСР.

В обмін на використання РПЦ як “троянського коня” російської великодержавної політики Кремль не залишає без уваги проблем щодо поліпшення матеріального забезпечення церковного керівництва, влаштування їх побуту. Патріарху Олексію ІІ за наказом Єльцина виділити охоронців, кремлівський спецзв’язок і два “членовози” – броньованих урядових ЗІЛи. Зокрема, особисту охорону патріарха в поїздках за кордон складають вісім представників департаменту по боротьбі з тероризмом ФСБ Росії. Між іншим, у 1950-х рр. генерал Г.Карпов так само піклувався від імені держави та партії про патріарха Олексія І: “…бажано, щоб патріарх Олексій якомога довше перебував на чолі Православної Церкви, і тому рада просила 4-е управління при Міністерстві охорони здоров’я СРСР приділяти більше уваги нагляду за станом його здоров’я”.1 Як бачимо, спадкоємність виражена яскраво.

* * *


Чи не найважливішим напрямом “соработничества” між РПЦ і державною владою Росії здавна була боротьба з Українською церквою (дивися додаток №2). Адже вона завжди була безпосереднім учасником історичного процесу, впливала на багато важливих і значимих у житті народу подій, дбала насамперед про духовні потреби нації, її єдність і монолітність. У найтяжчі для українського народу часи розрухи і бездержавності саме духовні провідники, видатні діячі української церкви, допомагали зберегти в душах пастви прабатьківську віру, а з нею – і свою національну ідентичність. Тому невипадково, що наступ на українські права завжди розпочинався з наступу на церкву. РПЦ тягнулася до своєї духовної монополії хоча б у межах слов’янського православного світу і Російської імперії. Відкидалися будь-які згадки про змагання України за державність, її окремішну історію, культуру, а відтак – церковне життя. Спеціальні настанови по церкві видавалися для усунення не те що української мови, а навіть вимови, котра відрізняється від “чистого российского слога”. Московська синодальна цензура розгорнула переслідування в церкві всього українського з таким масштабом, ніби виганяла “єресь” із православ’я. 1

Прапор переслідувань підхопила Радянська влада, що теж не могла змиритися з існуванням церкви, яка сповідувала українську мову і сприяла національному вихованню населення. Адже, як зазначає А.Колодний, “вікова боротьба українського православ’я за автокефалію, яка набула особливо виразних форм у ХХ ст., була водночас і боротьбою за національну незалежність України”.2

Якщо наприкінці 1926 р. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) нараховувала 2 800 парафій, 10 657 священиків, 35 єпископів, то вже у 1931 р. від неї залишалося 200 священиків, а на початку 40-х – лише кілька осіб.3 Заарештували, розстріляли й вислали більшу частину духовенства УАПЦ – 28 єпископів. Митрополит В.Липківський загинув на Соловках. Його наступник М.Борецький після арешту в 1930 р. збожеволів у в’язниці й помер в 1934 р. у психіатричній лікарні в Ленінграді. У січні 1930 р. під тиском влади було скликано “Надзвичайний собор”, який ухвалив резолюцію про контрреволюційність УАПЦ та її “самоліквідацію”. При цьому слід зазначити, що шалена антирелігійна боротьба велася більшовиками проти всіх церков і релігій. Але тільки Українську церкву вони прирівнювали до контрреволюційних політичних організацій та повністю фізично винищили:

“Возглавляемое петлюровцами, ее духовенство маскировалось мнимой непричастностью к политическим партиям и сеяло националистический дурман среди трудящихся, морально и материально поддердивало врагов Советской власти. <…> Органы Советской власти приняли меры к пресечению ее контрреволюционной деятельности”.1

Особливо показові переслідування Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), котра завжди заохочувала галичан чинити опір загарбникам. Спочатку імператриця Катерина ІІ намагалася насильницьки підпорядкувати греко-католиків своєму маріонетковому синоду РПЦ. Згодом уособленням українського сепаратизму в очах Росії був митрополит Галицький і архієпископ Львівський Андрій Шептицький. Вже в перший тиждень перебування російської влади у Львові в 1914 р., коли генерал-губернатор О.Бобринський виголосив програму русифікації Галичини, митрополит почав виступати з проповідями, де закликав українців твердо і непохитно стояти у своїй вірі й народності.

Репресії проти УГКЦ не примусили себе чекати. Шептицький потрапив до російської в’язниці (і не востаннє). Але справді цілковитого розгрому УГКЦ зазнала за радянських часів. Якщо маріонеткову РПЦ комуністи ще терпіли, то УГКЦ офіційно вважали “зрадницькою” і намагалися повністю ліквідувати. На 1941 р. УГКЦ мала 3 040 парафій, 4 400 церков і каплиць, богословську академію, 127 монастирів, 5 духовних семінарій, 2 школи, 9 газет і часописів, митрополита і 10 єпископів, 2 950 священиків, 1 610 ченців, 540 студентів, 4 159 004 мирян. Українці складали серед греко-католиків 91,8 %.2 Церкву формально об’єднали з РПЦ, відібрали у неї все майно і репресували духовенство – близько 2,5 тисяч осіб, враховуючи весь єпископат і митрополита.

Сьогодні це дикунство вже не здатна замовчувати навіть офіційна російська влада. Ось вимушене, хоча і дуже обмежене визнання Інституту воєнної історії Міністерства оборони Російської Федерації (нехай читач пробачить за великий розмір цитування, проте воно того варто):

“Стремясь вырвать из-под ног повстанцев религиозно-идеологическую почву, с марта 1946 г. Москва повела открытую борьбу с греко-католической церковью. Ее цель состояла в принуждении униатского духовенства к переходу в православие. В результате жестокого идеологического прессинга Центра, а также серии репрессивных мер в отношении “непокорных”, к середине года (того ж 1946—авт.) 997 из 1 270 униатских священников приняли решение воссоединиться с Православной Церковью, о чем было официально объявлено на Львовском соборе греко-католического духовенства и мирян. Фактически упразднялась Брестская уния 1596 г., что вызвало резкое недовольство Ватикана. Проведением кампании непосредственно руководил первый секретарь ЦК КП(б)У Н.Хрущев, который на все действия запрашивал санкции лично у И.Сталина. Именно Н.Хрущев докладывал в Москву, что за короткое время около 3 тыс. приходов влились в Русскую церковь. Были ликвидированы 230 “непокорных” приходов и 48 греко-католических монастырей. Аресту подверглись 344 униатских священника и монаха, отказавшихся от перехода в православие.

Предпринятые советским правительством “меры” в отношении униатов отчасти подорвали влияние католицизма на местах. Однако они нанесли ощутимый вред общему примирению в регионе. Силовое вмешательство государства в церковные дела объективно оттолкнуло часть униатского населения от православия, привело в ряды повстанцев новых бойцов, объединенных идеей “борьбы с москалями” во имя спасения собственной религиозной конфессии. Греко-католическая церковь перешла на нелегальное положение. Проблема была загнана вглубь. Сопротивление оуновцев вплоть до начала 60-х годов во многом объясняется именно религиозным фактором. Греко-католическое вероучение (не без “помощи” Москвы) явилось своеобразной идеологической базой сопротивления”.1

У цих словах є все: і причини переслідувань УГКЦ, і методи її “возз’єднання” з РПЦ, і навіть закамуфльоване визнання маріонеткового стану РПЦ перед комуністичною владою. Інакше чого б це влада так піклувалася про “перехід” греко-католиків до РПЦ? Після 18 років ув’язнення живим вийшов лише один єпископ УГКЦ – майбутній кардинал Йосип Сліпий. У концтаборах загинула більшість священнослужителів, сотні тисяч мирян були депортовані. На сорок років церква пішла у підпілля.

Тільки в середині 1980-х рр. з ініціативи Папи Римського, президента США Р.Рейгана та Андрія Сахарова розпочалася поступова легалізація УГКЦ. Керівництво СРСР реагувало на це дуже нервово. Виконуючи його директиву щодо викорінення активності греко-католиків, Рада у справах релігії при Раді міністрів УРСР підготувала доповідну записку “Про так звану Українську католицьку церкву та заходи по подоланню релігійно-націоналістичного сепаратизму”. Цей документ рекомендував скористатися можливостями РПЦ:

- зареєструвати громади РПЦ у населених пунктах, де відчувається сильний вплив уніатів;

- створити чернечу громаду РПЦ на базі монастиря в селі Гошів Івано-Франківської області, котрий був місцем паломництва греко-католиків;

- надати РПЦ матеріальні можливості для збільшення обсягу і тиражу журналу “Православний вісник”, видання православних книг українською мовою тощо.

ЦК КПУ підтримав ці заходи. Однак СРСР незабаром перестав існувати, й залишена без державної силової підтримки РПЦ почала втрачати набуті таким чином приходи в Західній Україні. УГКЦ поставила питання про повернення відібраних у неї храмів. Не маючи змоги протистояти цьому процесові, московська патріархія зчинила гвалт. Втрату свого панування в Західній Україні вона намагається представити як переслідування православ’я в цілому. Хоча насправді йдеться лише про владу саме московської патріархії, котра, як відомо, трималася там на багнетах радянського карального апарату. Тим не менше вона безупинно кричить про “преследования православных со стороны греко-католиков в Западной Украине” (тобто реституцію конфіскованого у 1946 р. за допомогою НКВС на користь РПЦ майна греко-католиків). І навіть сам патріарх Олексій ІІ говорить про стурбованість станом справ РПЦ у Західній Україні.

Проте якщо в Галичині РПЦ не має реальних важелів впливу, то відсутністю Помісної Української Православної Церкви на 10 році незалежності України ми завдячуємо саме Московському Патріархатові. По-перше, було накладено анафему на Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета, аби дискредитувати саму ідею окремої української церкви та привнести розкол до лав українських віруючих. Анафеми завжди були в руках синоду РПЦ лише зброєю проти противників його влади. І можна говорити не тільки про декабристів, Гришку Отрепьєва, Омеляна Пугачова чи Івана Мазепу, котрі ніколи ані словом, ані справою не виступали проти Бога. Тому жодна з інших православних церков світу не визнала цих анафем. Гетьман Мазепа взагалі був одним з найбільших в українській історії меценатів церкви. Через це імператор Олександр ІІ потрапив у незручне становище, коли під час свого перебування в Києві відвідав заснований Мазепою військовий Микільський собор. Сором був такий, що з наказу імператора Синод РПЦ у 1869 р. тихо зняв анафему з українського гетьмана. Щоправда, і до цього чин анафеми на Мазепу двічі перероблявся, аби якось приховати її цілком політичний підтекст. Можна пригадати також ім’я видатного російського письменника Льва Толстого, котрий ставив під сумнів особливе значення церкви як проміжної ланки між віруючим і Богом, за що синодом РПЦ був відлучений від церкви.

По-друге, коли стало зрозуміло, що об’єднання українських віруючих в межах єдиної церкви, визнаної Вселенським православ’ям, стає реальним, Московський Патріархат ініціював заходи на зрив переговорного процесу. Найболючішим ударом стало виведення із процесу переговорів УПЦ (МП). Адже без її участі формування Помісної Української Православної Церкви було б неповним.

По-третє, РПЦ повела масштабну атаку на всіх, хто міг би сприяти об’єднанню українських церков та визнанню їх канонічності. Йдеться, головним чином, про Вселенського Патріарха Варфоломія І (Константинопольського), котрий закликав до православних українців: “Об’єднайтеся, і Вас визнає весь світ”. РПЦ негайно розпочала пропагандистський наступ проти Варфоломія І з метою його дискредитації. Досить навести хоча б “титулування” Вселенського Патріарха (першого серед рівних у світовому православ’ї), котрі містяться в російських православних виданнях: “стамбульский патриарх, мнящий себя “восточным папой”, “троянський кінь” православ’я... Синод РПЦ після відомих “естонських подій” 2000 р. повідомив своїм спеціальним визначенням, що патріарх Варфоломій І “фактично оголосив війну Російській церкві”.1 Після недавньої зустрічі Варфоломія І з президентом Л.Кучмою, російська православна агенція “Радонеж” навіть заявила, що “Константинопольський Патріарх і Український Президент готуються до спільної атаки на православ’я в Україні”.2 Все це є кроками в формуванні суспільної думки, котра засуджувала б Варфоломія. Програму створення так званого “поля осуждения” його діяльності ніхто не приховує, її неважко знайти навіть в Інтернеті.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

Схожі:

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconГ. В. Стадник історія мистецтва, архітектури та містобудування ХVІІ – XIX ст
Хvіі XIX ст. (Франція, Росія, Україна). (Лекції І матеріали для самостійного вивчення для студентів 3 курсу денної форми навчання...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconБібліотека Університету "Україна"
Могилівська Т. О.] / Універсиситет “Україна”. – Київ : [Універсиситет “Україна”], 2017. – 47 c
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconН. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв'язок подій Тридцятилітньої війни

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconАвтобіографія тіхонова Лілія Валентинівна
Тіхонова Лілія Валентинівна, народилася 31травня 1959 року у ст. Бирка, Читинської області, Росія
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconПрограма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності 030300 Історія
Дана дисципліна «Росія І кавказ: історія І сучасність» є спеціальним курсом. Викладається на ІІІ курсі в 6 семестрі в обсязі 72 годин,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУроку. «Йому вклоняється у шані Україна»
Тема уроку. «Йому вклоняється у шані Україна». Короткі відомості про В. Короленка. В. Г. Короленко І україна. Сюжет повісті «Сліпий...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconА ще Україна це чудові заквітчані села, з їх працелюбними, мудрими мешканцями
Україна… в одному цьому слові для нас І навіть для чужинців бринить музика смутку І жалю… Україна – країна трагедій І краси, країна,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconЛебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 012 ббк 84 (4укр) п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
Ня української націїяк палили нашу пам'ятьяк І коди виникла україна?Орана — першодержава давніх українцівзолота доба україниоріана...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна має півстолітній досвід космічної діяльності. Україна буде активним учасником реалізації космічної політики Європи

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна у тренді. Які перспективи експорту українського одягу Саміра Аббасова, для еп
У лютому 2016 року журнал Vogue заявив, що Україна пережила фешн-революцію у 2014 році


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка