І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк



Сторінка9/19
Дата конвертації25.08.2017
Розмір4,85 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

Натомість РПЦ пропонує українцям каяття за своє бажання мати власну церкву. Мовляв, іншого виходу із “греха раскола” не існує: спершу каяття і об’єднання всіх віруючих “в одной церковной ограде” (звичайно РПЦ), а потім порушення питання про статус Української Православної Церкви перед Московським Патріархатом. І там вже якось воно буде. Тому-то Московський Патріархат старанно воює проти Варфоломія І і всіх, хто міг би допомогти Україні без участі Москви створити власну канонічну церкву. Україна – це “канонічна територія” РПЦ, і тільки московський патріарх надасть (чи не надасть) визнання Українській церкві.

Ціна цих пропозицій, що називається, лежить на поверхні. Кілька років у Москві відкладали Архієрейський Собор РПЦ спеціально щоб не розглядати “українське питання”. Нарешті, влітку 2000 р. цей собор відбувся, але про автономію для Української церкви попри обіцянки навіть не натякали. Мовляв, УПЦ (МП) про автономію не просила, бо задоволена своїм сучасним псевдоавтономним статусом “при збереженні канонічної єдності з Московським Патріархатом”.1


Проте УПЦ (МП) ніколи не звернеться до Москви із “незручними” для неї проханнями, оскільки українською вона є лише за назвою. Так би мовити, для маскування. Інакше не можна зрозуміти наявність у її лавах таких єпископів, як єпископ Тульчинський і Брацлавський УПЦ (МП) Іполіт, котрому належать наступні слова:

“Якщо очевидною є неприйнятність самої ідеї автокефалії в Україні, фактичне відступництво Константинопольського Патріарха Варфоломія, то ми зобов’язані прямо про це свідчити. А замість цього ми постійно виправдовуємося, говоримо, що “ми не проти автокефалії, але тільки не зараз”. Така позиція є двозначною і тому слабкою… Ми, будучи більшістю, боїмося називати речі своїми іменами, боїмося цих “бандеро-мазепинців”, які, по суті, є тією ж сектою, причому аж ніяк не найбільш численною”.2

І ще:

Православна сила, до якої я відношу і себе, виступає категорично проти самої ідеї автокефалії в Україні… Ми бачимо Україну яскравою, самобутньою, неповторною, але невід’ємною частиною російського світу. Найтісніший союз єдиновірних і єдинокровних Великої, Малої та Білої Русі є єдиним гарантом відродження православної цивілізації у світовому масштабі…”1



Отже, як бачимо, формально одержавши “незалежність в управлінні”, УПЦ (МП) фактично віщає українському народові з позицій московських інтересів. Та й чи може бути інакше, якщо РПЦ та її “українська філія” УПЦ (МП) настільки тісно пов’язані з російською державною владою? Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир (Сабодан) – постійний член Синоду РПЦ. Його портрет завжди на першому місці серед членів Синоду. Як митрополит УПЦ (МП) він виступає лише в Україні, а за її межами “перетворюється” на митрополита Київської митрополії РПЦ. Саме в такій якості Сабодан був представлений в Єрусалимі під час відзначення 2000-ліття Різдва Христового, коли разом з іншими московськими попами оточував Єльцина.

“Українськість” УПЦ (МП) добре видно з її шанування в якості святого відомого різаниною киян в 1169 р. князя Олександра Боголюбського. Свого часу він поділився награбованим у Києві з російською церквою, і та канонізувала його. Якщо вже УПЦ (МП) проголошується самостійною українською церквою, то як зрозуміти її участь в канонізації РПЦ останнього російського царя? Ікони з його зображенням широко продаються в храмах УПЦ (МП). Переберіть біографії ієрархів УПЦ (МП), і знайдете показову особливість: всі навчалися у московських духовних закладах. Тому не дивно, що вони надали одностайну підтримку Сабодану, коли той 1997 року офіційно відмовився від претензій на автокефалію УПЦ, бо Московському Патріархатові незручно втрачати обличчя своєю відмовою Україні.

Якщо хтось думає, що їх цікавить українське каяття, після котрого УПЦ (МП) дійсно отримає з Москви автокефалію, то глибоко помиляється. Московський Патріархат разом із УПЦ (МП) цікавляться лише збереженням своєї духовної монополії на “канонічній території” РПЦ, щоб керувати свідомістю громадян України. Мовляв, “у законній державі повинна бути і законна Церква”.2

А щодо справжніх українських церков – “незаконних”, бо Москва ніколи не хотіла їх визнавати, – то розмова з ними має бути короткою: заборона і розгром. Ніхто не може зазіхати на духовну монополію РПЦ на пострадянському просторі! Раніше каральні органи СРСР забезпечували Московському Патріархатові цю монополію в українських землях. Не бажає РПЦ відмовлятися від тих методів і тепер. В Одесі митрополит Одеський УПЦ (МП) Агафангел на своїй прес-конференції сказав буквально так (за повідомленням прес-служби Одеської єпархії від 15 вересня 2000 р.):

“…По вине некоторых политиков, руховцев была создана никем не признанная так называемая церковь “украинская православная церковь Киевского патриархата”. А раз она никем не признана, то и решать с ними надо легко… их надо упразднить. И тогда останется только одна поместная каноническая церковь”.

Отож, ієрарх кличе на допомогу НКВС-КДБ? Безпосередньо в Росії РПЦ вже докликалася. 29 вересня 1997 р. у підмосковному м. Ногінську понад 100 ОМОНівців, під керівництвом начальника міліції полковника Сітнікова зчинили погром у Богоявленському соборі громади Української Православної Церкви Київського Патріархату. Сам собор, побудований коштом громади, був конфіскований на користь РПЦ. Російська влада навіть прийняла новий закон про релігії, де фактично забороняється реєстрація будь-яких церков, окрім традиційних: РПЦ, мусульмани та ще буддісти в Бурятії. Так розуміється свобода совісті на “канонічній території” РПЦ.

Між іншим, в Московському Патріархаті якось не дуже люблять згадувати, якими незаконними методами “законна” РПЦ розширювала межі своїх “канонічних територій”? Зокрема, згадаємо нещодавній конфлікт навколо однієї з таких територій – Естонії. Московський Патріархат безмежно обурився з приводу надання Вселенським Патріархом Варфоломієм І автокефалії Естонській церкві. Мовляв, Варфоломій втрутився не на свою територію і вчинив “безпрецедентний антиканонічний крок”. Тільки “Церква-Мати”, тобто РПЦ, може надавати чи не надавати автокефалію на “своїй” території. Варто нагадати, наскільки “канонічним” було підпорядкування Естонської церкви (і не лише її однієї) Московському Патріархатові. Нині розсекречені вельми красномовні документи про участь в цьому радянських спецслужб. З доповіді народного комісара держбезпеки СРСР В.Меркулова Сталіну про конкретні заходи щодо підкорення прибалтійських православних церков:

“На территории Латвийской, Эстонской и Литовской республик в настоящее время существуют автокефальные православные церкви во главе с местными митрополитами – ставленниками буржуазных правительств.

В Латвийской ССР (175 тыс. православных прихожан).<…>

В Эстонской ССР (200 тыс. православных) митрополит Паулус.<…>

В Литовской ССР (40 тыс. человек православных). Глава епархий умер.<…>

НКГБ подготовил проведение следующих мероприятий:



  1. Через агентуру НКГБ СССР вынести решение Московской патриархии о подчинении ей православных церквей Латвии, Эстонии, Литвы, для чего использовать заявления от местного рядового духовенства и верующих.

  2. Для управления епархиями Прибалтийских республик решением Московской патриархии назначить в качестве экзарха (уполномоченного) архиепископа Воскресенского Дмитрия Николаевича (агент НКГБ СССР), воспользовавшись для этого имеющимися в Московской патриархии соответствующими просьбами со стороны местного духовенства…”.1

Православна Церква Чехословаччини з приходом радянських військ була “добровільно” перепідпорядкована від Сербської церкви Московському Патріархатові. Так само зробили з Карпато-Руською православною церквою на Закарпатті, котра також перебувала в юрисдикції Сербської церкви. Там теж фігурували провокаційні заяви-прохання агентів НКВС під виглядом “місцевого духовенства”, написані під диктат начальника політуправління Радянської Армії Мехліса. Одночасно вони “попросили” Радянську владу вилучити храми УГКЦ на Закарпатті.2 Однак цього виявилося замало, щоб місцеві віруючі визнали РПЦ своєю новою “материнською Церквою”. Тому незгодних вирішили просто ліквідувати. Зокрема, Перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов звернувся тоді до Сталіна з пропозицією таємно знищити верхівку УГКЦ на Закарпатті, котра аж ніяк не поділяла позицію провокаторів й не бажала підкорятися Москві в особі російської церковної влади. Сталін нічого проти не мав, і архієпископ УГКЦ на Закарпатті Т.Ромжа потрапив у “автокатастрофу”. В лікарні Ужгорода його отруїли. (Дивися також додаток №3).

На цьому тлі стає просто дивним, як це ієрархам РПЦ вистачає сорому називати Західну Україну своєю “канонічною територією”? Законною (згідно церковних приписів і канонів) основою для цього міг би вважатися так званий Львівський собор 1946 р., котрий розірвав Берестейську унію 1596 р. і “возз’єднав” УГКЦ з Московським Патріархатом. Однак сама ж патріархія не ризикує згадувати цей небачений в історії церков “собор”. Досить сказати, що 235 його заляканих делегатів зібрали у Львові силами НКВС. “Чекісти” також сплачувати добові учасникам дійства.

Тим не менше московська патріархія продовжує вважати “своїми” території, де хоча б колись існувала російська чи радянська влада. Вже немає СРСР і радянських спецслужб. Розпалася КПРС, хоча дехто намагається її реанімувати у вигляді Союзу Компартій (СКП) колишніх радянських республік. Однак РПЦ продовжує демонструвати єдність і готовність охороняти священні рубежі неіснуючої імперії. Показовий факт: на десятиріччя сходження Олексія ІІ на духовний престол ієрархи РПЦ подарували йому панагію, де на одному боці зображена Таємна Вечеря, а на зворотному – географічна карта з необ’ємними кордонами канонічних територій. Мотивуючи необхідність їх збереження, Олексій ІІ підкреслював глобальний характер РПЦ. Але московській патріархії доведеться швидко розлучитися з глобальними примарами, якщо Україна вийде з числа “канонічних територій”. 30 мільйонів православних віруючих нашої країни, об’єднані в незалежну від Москви УПЦ, одразу вивели б Українську церкву в найбільші серед православного світу.

Щодо глобалізму РПЦ слід дещо зауважити. Оскільки РПЦ слугувала звичним провідником державної політики, то світська влада і за Російської імперії, і за СРСР намагалася розширити вплив РПЦ, тобто свій власний вплив. Мала місце навіть спроба (щоправда невдала) радянських спецслужб перетворити московського патріарха на своєрідного православного Папу Московського. З цією метою сталінське МДБ у 1947-1948 рр. намагалося провести Всеправославний собор, на якому московський патріарх отримав би статус Вселенського, тобто пересунувся з п’ятого місця в ієрархії патріархів на перше. Всіх конкурентів патріарха за вплив у православному світі всіляко усували й обмежували, а найчастіше – підгодовували, щоб ті були зговірливими. Уже згадуваний генерал держбезпеки Карпов доповідав Сталіну:

“З метою паралізувати спробу створення православних церков Близького Сходу і обмеження дій Грецької церкви доцільне періодичне надання грошової допомоги православним церквам: Антіохійській, Олександрійській і Єрусалимській з боку Руської Церкви”.1

Подібної підтримки від держави РПЦ шукає і сьогодні. Адже половина її приходів знаходиться поза межами Росії, тому утримувати їх під своїм контролем стає дедалі складніше. Московські ієрархи жахаються перспективи появи Помісної Української Православної Церкви, оскільки тоді Україна стане найбільшою православною країною світу, поховавши глобальні претензії Московського Патріархату. Ось і звернувся Олексій ІІ до президента В.Путіна з проханням допомогти зупинити розпад “єдиної християнської родини”. Тим більше, що президент Росії уже подавав РПЦ допомогу в боротьбі з активними кроками Папи Римського Іоанна Павла ІІ до примирення і порозуміння між християнами. У російських шовіністів, як відомо, здавен в усіх бідах винні католики (ну і євреї також). Олексій ІІ висловив подяку Путіну за те, що він під час свого відвідання Ватикану 5 червня 2000 р. не поновив запрошення Папі Римському приїхати до Росії. Архимандрит РПЦ Тихон (Шевкунов) оцінив це “як вчинок з великої літери”.1 А посол РФ в Україні В.Черномирдін попри дипломатичний протокол єдиним серед іноземних послів не приїхав зустрічати Папу Римського (голову держави Ватикан) під час його візиту до Києва. Російський журналіст зауважує з цього приводу:

“В том случае, если только российского посла не сразила внезапная болезнь (от которой он выздоровел на следующий день), его отсутствие явилось фактически дипломатическим демаршем”.2

Зате В.Черномирдін знайшов можливість відвідати Олексія ІІ, котрий у цей самий час перебував з антипапським візитом у сусідній Білорусії та зустрічався там з О.Лукашенком, надаючи йому підтримку в передвиборчій президентській кампанії в республіці. Як бачимо, позиція російської влади на підтримку “своєї” вірної церкви незмінна.

Загалом російська боротьба проти візиту Папи Римського до України не має аналогів у історії. Гвалт зчинив цілий хор заяв про провокаційність цього візиту. УПЦ (МП) особливо застережувала Іоанна Павла ІІ від будь-яких контактів з “розкольниками” (Українською церквою) і особливо з “псевдопатріархом” Філаретом. Начебто в цьому криється небезпека загострення міжконфесійних конфліктів. Але ж Понтифік не ставив собі на меті покатоличити Київ і всю Україну. “Я прийшов,—сказав Іоанн Павло ІІ,—щоб усім дітям цієї землі, незалежно від культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь”.3

З самого початку було зрозуміло, що візит Папи Римського до України відбудеться, і жодна зірка з московського Кремля через це не впаде. Але російські православні ієрархи відчули справжній переляк. Адже у звичайних людей незалежно від їх конфесійної приналежності викликає повагу сила духу та віри Понтифіка, який попри похилий вік знаходить можливість їхати до віддалених куточків світу й говорити з людьми про Бога. При цьому Папа завжди просить пробачення за гріхи, котрі вчинила католицька церква, а також звернувся до православних як до братів по вірі в Бога:

“Вітаю всіх громадян України, незалежно від релігії та культури—всі ви маєте спільну історію, спільні розчарування та надії, через які пройшли <…> Найбільшим бажанням мого серця є те, щоб помилки минулого не повторювалися у майбутньому. Нехай пам’ять про помилки не стане перешкодою на шляху взаєморозуміння, яке є джерелом братства та співпраці”.1

І попри вимоги московських ієрархів Папа особисто привітав голів УАПЦ і УПЦ (КП), тим самим привітавши мільйони “невизнаних” православних України, стараннями Московського Патріархату перетворених на ізгоїв, єретиків. Це був шляхетний, істинно християнський жест.

Як це відрізняється від мови погроз та залякування загостренням міжконфесійних конфліктів, котру постійно чути з патріарших палат у Москві! Порівняйте також з практикою УПЦ (МП) відправляти церковні служби “проти супостата”, щоб Понтифіка вразила хвороба і він скасував свій візит до України! На відміну від далекого Риму Синод РПЦ на чолі з патріархом ніяк не бажає вчити мови братніх слов’янських народів. Тому легше почути українську від Папи Римського, ніж від православних ієрархів. Вони взагалі сумніваються, що кияни будуть чекати вздовж доріг проїзду Патріарха Московського Олексія ІІ так само, як вони чекали на можливість побачити проїзд Іоанна Павла ІІ. А це, до речі, свідчить про справжній авторитет церкви серед звичайних громадян.

Московський Патріархат відчуває свій поступовий програш у боротьбі з іншими конфесіями за душі та вподобання віруючих. Але йому значно легше “держать и не пущать”, пильно оберігаючи свою духовну монополію, ніж долати кризу православ’я внутрішніми реформами. Тому УПЦ (МП) слідом за Москвою наполегливо протестували проти візиту Папи Римського. При цьому ігнорувався той факт, що запросив Папу Римського до України президент і 6 мільйонів українських греко-католиків, які мали повне право побачити свого пастиря.

Власне, в цьому немає нічого дивного. З одного боку, ієрархи УПЦ (МП) прислухаються тільки до думки російської влади, а в усіх інших випадках нагадують про відокремленість держави від церкви. Коли президент України надіслав Архієрейському собору РПЦ в Москві прохання розглянути питання про надання УПЦ автокефалії, Олексій ІІ заявив, що “світська влада не повинна втручатися в церковні справи”.

З іншого боку, і в самій українській владі є прибічники політики РПЦ. Із заяви “всеукраїнського” об’єднання “За союз України, Белорусі та Росії” (ЗУБР), розповсюдженого в стінах Верховної Ради України окремими депутатами:

Приглашение посетить Украину Вселенскому патриарху и Папе Римскому находится в рамках антиправославного заговора. <…> Мы требуем отменить визиты Вселенского патриарха и Папы Римского в Украину, на осуществление которых Украинская православная церковь (тобто УПЦ (МП), “філія” РПЦ—авт.) не давала своего согласия”.

* * *


Але попри такий пресинг не варто втрачати надію. Десять років тому Української Церкви не існувало, а на 1 січня 2000 р. УПЦ Київського Патріархату вже нараховувала 2,5 тис. парафій, відроджена УАПЦ – 988.1 Це надійна основа майбутньої Української Помісної Православної Церкви. Вже створено українське громадське об’єднання “За єдину Православну Церкву”. Її створення має досягнути свого логічного завершення і посісти місце серед сучасних 15 Помісних Православних Церков світу.

Інакше і не може бути. Адже автокефалію сьогодні мають православні церкви Болгарії, Румунії, Сербії, навіть Албанії. У 1970 р. РПЦ надала автокефалію Американській православній церкві. І жодній з церков автокефалія не далася без боротьби й звинувачень у розкольництві з боку “материнських” церков. Так, Болгарська православна церква була звинувачена Константинополем у розкольництві ще наприкінці ХІХ ст. і залишалася такою до 1945 р. Юридично болгари отримали автокефалію тільки в 1953 р., тобто майже через 100 років після її фактичного проголошення. Попри опір Московського Патріархату відновилася Естонська Апостольська Православна Церква. Цьому посприяло естонське керівництво на вищому рівні. Комуністична влада Польщі хоча й була сателітом Москви, проте створювала окрему від Московського Патріархату Польську Православну Церкву. І це на 100 тис. православних віруючих у традиційно католицькій країні! А Україна, маючи 30 мільйонів православних, ніяк не може вирішити питання про автокефалію. Начебто це зруйнує єдність православних слов’янських народів. Проте надання автокефалії Грузинській Церкві в 1946 р. не зруйнувало православ’я.

Не слід звертати увагу на звинувачення московської патріархії в розкольництві. Врешті-решт, іншого від неї годі було й очікувати. До того ж звинувачення у розколі можна закидати самій РПЦ. У 1448 р. Москва самовільно, проти волі Вселенських Патріархів, проголосили автокефалію Московської митрополії, створеної, до речі, також розколом Київської митрополії. За такі дії на 141 рік РПЦ була відлучена від світового православ’я. А канонічність самопроголошеної московської патріархії не визнавалася до 1686 р. Це по-перше.

А по-друге, саме приєднання Київської митрополії до РПЦ в 1686 р. не відповідало приписам церковних канонів. Тому Вселенські Патріархи ніколи це приєднання не визнавали. Отже, не московській патріархії розкидатися звинуваченнями в розкольництві й неканонічності.

Що стосується анафеми РПЦ на ієрархів УПЦ (КП), то про політичний підтекст подібних заходів вже сказано чимало. Для цього питання в історії церкви взагалі дуже характерний суб’єктивізм. Наприклад, у ІV ст. була об’явлена анафема Святителю Іоанну Златоусту, а через 33 роки його канонізували. У самій Росії так було з митрополитом Московським Філіпом, преподобним Максимом Греком, митрополитом Ростовським Арсенієм Мациєвичем та іншими. Час розставить усе по своїх місцях. Головне—це не зупинятися на половині шляху.

Потрібно якнайшвидше вирішити питання реабілітації визнання українських єпископів, які були несправедливо репресовані Московським Патріархатом за свою діяльність на користь незалежності Української церкви. Це відкриє шлях до скликання, під пастирським благословенням Вселенського Патріарху, об’єднавчого собору Українських православних церков, який також обере Патріарха Помісної української Православної Церкви. Канонічність його рішень не зможе заперечити ні Московська, ні інші патріархії. Адже не змогла РПЦ ігнорувати результати Собору УГКЦ 23 січня 1990 р. Тоді греко-католики вийшли з підпілля, проголосували недійсними рішення псевдособору 1946 р., і легалізували УГКЦ.

Після такого об’єднавчого собору вже самі приходи будуть вирішувати, до яких з церков їм належати – до Української чи безпосередньо до РПЦ, а не міфічних УПЦ (МП). Абсолютна більшість підтримає Українську Церкву. Єдине, що сьогодні стримує цю підтримку, – це надання їй канонічного статусу.

Українське громадянство, виборовши собі в запеклій боротьбі з поневолювачами незалежну Українську державу, має право мати свою незалежну Єдину Українську Помісну Православну Церкву з Патріаршим управлінням в Святій Софії, в складі якої відродити Галицьку митрополію з центром у Львові. Створення Єдиної Церкви, шляхом об’єднання розділених гілок православ’я, є єдиний істинний шлях до цієї мети. До того ж він передбачається канонами Вселенського Православ’я.



VI

Розпад СРСР і здобуття Україною незалежності.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

Схожі:

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconГ. В. Стадник історія мистецтва, архітектури та містобудування ХVІІ – XIX ст
Хvіі XIX ст. (Франція, Росія, Україна). (Лекції І матеріали для самостійного вивчення для студентів 3 курсу денної форми навчання...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconБібліотека Університету "Україна"
Могилівська Т. О.] / Універсиситет “Україна”. – Київ : [Універсиситет “Україна”], 2017. – 47 c
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconН. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв'язок подій Тридцятилітньої війни

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconАвтобіографія тіхонова Лілія Валентинівна
Тіхонова Лілія Валентинівна, народилася 31травня 1959 року у ст. Бирка, Читинської області, Росія
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconПрограма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності 030300 Історія
Дана дисципліна «Росія І кавказ: історія І сучасність» є спеціальним курсом. Викладається на ІІІ курсі в 6 семестрі в обсязі 72 годин,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУроку. «Йому вклоняється у шані Україна»
Тема уроку. «Йому вклоняється у шані Україна». Короткі відомості про В. Короленка. В. Г. Короленко І україна. Сюжет повісті «Сліпий...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconА ще Україна це чудові заквітчані села, з їх працелюбними, мудрими мешканцями
Україна… в одному цьому слові для нас І навіть для чужинців бринить музика смутку І жалю… Україна – країна трагедій І краси, країна,...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconЛебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 012 ббк 84 (4укр) п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна
Ня української націїяк палили нашу пам'ятьяк І коди виникла україна?Орана — першодержава давніх українцівзолота доба україниоріана...
І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна має півстолітній досвід космічної діяльності. Україна буде активним учасником реалізації космічної політики Європи

І. В. Діяк Україна – Росія І. В. Діяк iconУкраїна у тренді. Які перспективи експорту українського одягу Саміра Аббасова, для еп
У лютому 2016 року журнал Vogue заявив, що Україна пережила фешн-революцію у 2014 році


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка