Ігор павлюк біографія дерева племені поетів



Сторінка1/3
Дата конвертації09.04.2017
Розмір0.74 Mb.
  1   2   3

Ігор ПАВЛЮК

БІОГРАФІЯ ДЕРЕВА ПЛЕМЕНІ ПОЕТІВ

Повiсть


Я – тої сили часть,

Що робить лиш добро,

бажаючи лиш злого.
Ґьоте, “Фауст”

1
“Шановнi гiпербореї, до вашої уваги останнi новини – вдома i за рубежем, наука i спорт, погода. Про все i звiдусiль, – Василь Ворон слухав транзистор, бо телевiзор навмисне зламав два тижнi тому, коли відчув рабську залежнiсть вiд нього: вирвав два дроти – i з кiнцями, спочатку було важко, потім звик, як i кожна людина – живуча. – Сьогоднi Перун зустрiчався iз Зевсом на Олiмпi. Перуна супроводжували мiнiстр свiтла Полель, голова Верховної Ради Велес зi своєю дружиною Мокошею, мiс Гiпербореї – вiчно юна Леля, а також мiнiстр безпеки Хорс. Зi сторони господарiв Олiмпу Марс, мiнiстри та керiвники департаментiв – Кардея, Кронос, Вейовiс та iншi квiрити. Метою зустрiчi у верхах була домовленiсть про надання Олiмпом безстрокових кредитiв Гiпербореї, а також погашення вулкану на пiвночi нашої країни, яка, до речi, займає третє мiсце в рейтингу надання Олiмпом допомоги пiсля Бебрикiв та Лапiтiв... – Вiтри перемiн вже смiялися iз себе.

“Брехунцi” у хатах не змовкали. Свiтилися телевiзори. Вони дуже старалися обманути себе, щоби хоч трохи пiдiграти народовi, парламент якого вже давно був у ролi театру – i навпаки. Бо ж то не дурний видумав, що правда й iстина – рiзнi речi. Зранку й увечерi “брехунець” грав новий гiмн, створений вiдомим гiмнотворцем сучасностi – Паном, а сьогоднi вдень белькотiв таке: “А народ мiй здавна жив десь аж бiля пiвнiчного вiтру, вiчно юний, насолоджувався сонячними ваннами, не знав воєн i чвар, не гнiвив Немесiди. У предкiв моїх часто гостював Аполлон. Навiть не такий вже й далекий мiй пращур жив двi тисячi рокiв, а потiм кинувся iз високої кручi, порослої барвiнком i м’ятою, в рiчку забуття. Просто набридло щастя, набридло жити... Це ж так легко – заснути в сонячнiй водi, з’єднатися з усiм сущим у болiснiй пiснi вiчностi! – Свобода!”.

* * *
Цього дня по селу знову ходив дурний Ясьо.

Волочив велику яблуньку. Назустрiч йому, пiдiймаючи землю диханням i копитами, йшли з пашi корови. Було тепло. Кровно. Безвiковий, липкий Ясьо захотiв пити. Вiн не вифантазовував собi пекучобажаного пiслясiнокосу, мiнерального пивного моря потреби, бо взагалi фантазiя – то творчiсть. А в Яся була iнша хвороба. Фантазiя ж не заходила далi самозадоволення, коли побачив аристократично лiниву вчительку молодших класiв Мiлю. Вiн ховався, тримав Мiлю у собi i самозадовольнявся. Може, це навiть i не фантазiя, а пам’ять тiла, дерев’яна, жива, слизька, природна, як сам Ясьо, – промiжна ланка мiж травою, орлами, вовками й людьми, а може, людьми й ...

Люди не давали йому води. Бридилися пити пiсля нього зi своїх емальованих горняток. Боялися. Мужики смiялися. Баби таємно, майже церковно, жалiли – його, немитого, лахмiтного, зимового влiтку i кострубато незахищеного взимку.

– Да-ай ди... дiко, – промикав Ясьо до дiвчинки, яка гралася в одному з дворiв.

Марiйка старанно поправила чубчик, пiдтягнула резиночки на двох русяво-молочних хвостиках i сказала: ”Добре, дядьку, зараз принесу» Зачерпнула у хатi з відра зеленою кружкою, понесла. Підійшла до Яся. Здалека трохи боялася його, а вже зблизька, то страх змiнився дитячою цiкавiстю.

Ясьо пив, як кiнь. Вода була дуже добра, холодна, тверда. На такiй гарно родить дiвоче волосся i мiцнiють зуби. Марiйка дивилася на потрiсканi, покусані губи “дурного” i чекала. Дочекалася, доки вiн плюснув останнi краплi на старi соковитi лопухи, злякавши бiлого метелика.

– А-ку-ю, – майже усмiхнувся. Знову впрiгся у свою свiжозгублену кимось яблуню i тяжко поволiк далi, кудись, по вулицi. Яблуневий сметанно-кров’яний цвiт дерся об дорогу i, напевно, плакав. Сама яблуня ще, можливо, не опам’яталася, що її вже нема на бiлому свiтi. Що цьогорічні дiти її, схожi на красивий, майже веселий захiд Сонця, не впадуть уже нi далеко, нi близько вiд неї, вiд блискучого пилкового зрiзу.

Марiйцi зробилося сильно шкода молодої ще яблуньки. Вона знала, що дереву теж болiло, що воно нещасне, як i всi, як i покiйна бабуся, яка дуже часто мала пiсню на устах. Час не робить виняткiв i висновкiв. I тепер бабусю закопали, а Марiйка зосталася з дiдом Василем, з лелечим гнiздом над їхнiм хлiвом, де, здавалося, росла й сама дiвчинка, iз коровою Есмеральдою, телятком Марiйчиним, Лялькою i пiвником з курочками. З простим i незрозумiлим свiтом.

Ясьо тягнув яблуню. По-хазяйськи кректали кури на тинах, мертва димова нитка з дядькiвських тракторiв сукалася в одну суєтливу струну печалi, на якiй неможливо було зiграти на тверезу голову – без горiлки, кохання, або запаху бузку, що мав фiолетовий колiр, колiр смертi. Земля м’яко приймала в себе все, що в неї тицяли, старалася обожити, щоби”проiзростало”, плiд давало. Так само Ясьова душа, тобто те, що люди називають душею.

Коли вiн пустився крiзь старий запущений сад навколо будинку-пустки, його яблуня застряла мiж двома абрикосами. “Дурний” був сильний, помучив дерева, плюнув на руки й пiшов до пустки, оскiльки дверi її були замкнені для годиться – на патичок, який цiєї весни мiг зацвiсти, без кореня.

У давно покинутiй хатi Ясьовi було добре. Вiяло чи то дитинством, чи то старiстю, але не його, дiдiвською. Доречний безлад запахiв i звукiв, вицвiлих кольорiв. Все гармонiювало з психiчним станом самого чоловiка, Яся, рiдних i близьких якого не знав нiхто. Чи українець вiн за походженням? Правда, казали, що є десь у нього сестра, але це так людям хотiлося, напевно, щоби був хтось у нього. Люди люблять жалiти слабких, перемиваючи їм кiстки, люди не люблять сильних, бо вони знали їх рiвними собі. Так було. Є.

У старомоднiй, не забранiй нiким шафi валялися свiчки, здохла миша, напiвповна пляшка церковного вина, в якому плавав чи то усопший, чи то п’янючий тарган невiдомої статi.

Ясьо великим нiгтем пiдважив корок i притулив горло чернечого напою до уст, процiдивши таргана крiзь рiдкi зуби. Сплюнув. Допив вино. Основне завдання, його програма-мiнiмум – витягнути з обiймiв абрикосiв знайдену ним яблуньку. Максимум?... У нього, здавалося, не було програми-максимум. Бо вiн Ясьо. Тому вiн i Ясьо.

Хлопчаки заглядали за ним у повiтрянi вiкна пустки. Хихикали. Один навiть хвалився, що напiсяв у ту пляшку. Ясьо не реагував. Звик. Через хвилину-другу заснув.

Десь узялося душевне собача. Воно лизнуло Яся в нiс i теж заснуло. Ясiв i собачий сон були пов’язанi з хатою, де вони колись жили довгий час iз дiдом i бабою, прадiдом i прабабою, доки тi тихо не пiшли iз цього свiту. Стара, хоч i велика й затишна хата, стояла уже сiм рокiв пусткою. В димарi завелися сови, на горищi i пiд пiдлогою – мишi.

Яся тягнуло сюди. Корінно, ридма тягнуло. Якось вiн прийшов перший раз. Подвiр’я, садок – густий i древнiй. Вiдчинив дверi своїм заржавілим ключем. Знайоме все для всiх органiв чуття... запахи, звуки, напiвтони, тiнi, дух оселi, здавалося, обличчя самого домовика.

Настала космiчна тиша – тiлесно пуста i таємниче душевно наповнена. Тиша затоплювала, захоплювала, аж поки не почала ставати Ясевою душею. Досягши цiєї об’ємної повноти, вона робилася страхом. Його великий, фiзично вiдчутний доторк заморозив хлопця. Очима душi вiн побачив навколо себе своїх близько знайомих i далеких предків. Дiд, баба,прадiди були за звичними заняттями, таких Ясьо пам’ятав. Дальшi, дальшi, глибиннiшi, старшi, молодшi, однорiчнi дiти були тут. Це нагадувало вулик, де все сповiльнене, напiвтонове. Справжнiми, хоча трохи приглушеними, були голоси, розшарувати якi було нереально.

Найстрашнiше було поворухнутися. Завмерлому хлопцеві здавалося, що без рухiв його не бачать, але варто клiпнути очима – i все згризе його чи просто якось розчинить у собi. За нього вирiшив якийсь внутрiшнiй я, ще хтось, той, хто сидiв у ньому: стояти, стояти й спостерiгати. Рука сама наклала хрест на груди, потiм – другий, третiй...

Ясьо зосередився не на собi, а на постатях, що наповнювали пустку: ось вiдсторонена баба, ось блiдий з кров’яними темними прожилками на чолi дiд, рiднi мудрi прабабуся i прадiд, ще, ще i ще постатi... Мами серед них Ясьо не знаходив. Найдивнiше було зрозумiти, що його товариство духiв (чи як їх назвати) не помiчає. “А може, вдають, що не помiчають?” – Йокнуло пiд хлопцевим серцем i вiд такої думки йому зробилося ще страшнiше – аж до втрати свiдомостi. , чи нi – але впертий характер зробив своє: за крайньою межею страху йде загибель або безстрашшя, оце: бiльше за смерть не дадуть... Ясьо шарпнувся iз самого себе, розчепiрив руки – i ну обiймати усi цi постатi iз твердим воланням: “То я. То я. То я!” Тiнi й далi не помiчали його, але рiзко стали органiзованiшими: всi посiдали довкруг стола круглого, який не вiдомо звідки взявся. А, може, того стола i зовсiм не було. Та й стан матерiальних речей взагалi не мав нiякого значення... Вони посiдали колом.

У центрi з’явилася людиноподiбна бiла тiнь, яка була не бiльша i не менша за iншi, нiчим не вiдрiзнялася вiд них. Почала белькотати. Чим довше вона белькотала, тим виразнiшими ставали молочно-туманнi постатi, тим зрозумiлiшим робилося белькотання, перетворюючись у говiр.

Десь зверху почулося собаче завивання, пiсня пiвня. Але постатi не звернули на цi звуки нiякої уваги. Вiд цього стало ще фатальнiше, ще страшнiше. Вiддiлена вiд тремтливого тiла душа, здавалося, не повинна вже боятися нiчого, лише загартовуватися безконечно, вiчно... Душа Жерця ж вибиралася Творцем i каралася ним бiльше, нiж iншi. Жрець – iстота, яка кожною миттю часу i кожним порухом простору готує себе для самопожертви заради свого племенi, роду, всього людства загалом i ще ширше, ще бiльше... Вiн бере на себе болi i радостi людей, бо вiн володар духу. Христос – один iз найбiльших Жерцiв. Загартування духу – космiчно болiсний процес, але тiльки заради нього, напевно, й варто пробути своє життя, а ще – задля продовження роду. Правда, сумiсництво обов’язкiв жерця i батька – процес фiлософський. Христос, урештi, вiд рiдних батькiв вiдмовився... йому це пробачать, бо зовнiшня дiя i внутрiшня – рiзнi речi.

“Ми скликали сьогоднi наш “Орден духу i кровi” для того, щоби прийняти до нас ще одного брата”, – знову ж таки вiдсторонено розпочав той, кого однi постатi називатимуть Перуном, iншi – Юпiтером, Зевсом, ще iншi – Ягве, Буддою, Крiшною, Золоторогом... Постатi виходили із глибини вiкiв з дивними голосами, волоссям i очима. Десь там, та-ам їх об’єднувало щось спiльне, якась одна мова, i дух, i душа,– аж до великого переселення народiв, а значить, i мов, розумiнь. Потiм кожне плем’я робило собi iз себе своїх богiв i божкiв, боялося їх, любило їх, приносило їм криваву данину. Боги всiх земних племен були подiбними до них, були ними i, разом iз тим, подiбними мiж собою. Рiзнi лише iмена. Рiзнi лише iмена... Вiд багатобожжя – до однобожжя зi свитами (мама Божа, апостоли, святi... баба Божа). Потiм одинокi боги теж прагнуть до об’єднання – до загальнопланетного, принаймнi, поганства, теж мусять вибрати мiж собою головного якогось, центр, вiсь... Бо так є. Все наближається до початку свого, щоби знову – до кiнця i знову до початку – як хвиля небесного, мiсячного моря...

Ясьо наважився протерти очi. Постатi почали ставати богами i божествами усiх племен i народiв: тут i Вiшну індуський, акадський Iшум, буддистська Мара, грецький Морфей, давньоiндiйська Нараяна, шумерська богиня Нанше i ще, ще мiрiади духовних постатей...

Найрiднiшими були слов’янськi. Як от Хорс. Почалися метаморфози. Суворо сивi повелителi земних i небесних стихiй росли навпаки. Ясьо вiдчув себе у дитячому садку iз дуже малими дiточками. Це були справжнi боги. Найсмiшнiшим i наймилiшим був Перун. Вiн здався хлопцю його молодшим кровним братиком. I не лише кровним, але й братом по духу. Розповiсти усiм про це боженя! Бо воно було настiльки природним, що здавалося єдиним, непомiтним серед царства трави i грому. Ясьовi ж захотiлося показати його людям i птицям, i метеликам, i зорям – таке незвичайно миле й беззахисне було те боженятко. Вiн аж задзвенiв душею вiд несподiванки бачити богiв дiтьми, а не сивими i старими iстотами чомусь саме чоловiчого роду, а не жiночого. Дитина – середнього. Це генiально. Вона – слабка, тому вона сильна, бо жива.

Дитина не може людину народити, але може її зробити iз нас. Жерцi теж мусять бути дiтьми. Дiти також фiзично вмирають.

“Заслуги нашого брата поки що в майбутньому. Але, повiрте менi, я спостерiгаю за ним уже сорок тисяч рокiв, за цим духом. Вiн вартий. Вiн буде найкращим iз нас. Найкращим. Дуже скоро. Треба проголосувати”, – продовжувала звертатися до дитячих постатей дитяча постать страшно старечої висоти розуму i думки, з наївно-свiтлими очима, не великими, але незабутнiми, ласкавими i впертими, як вишня та кiсточка вишнi.

Яся трусило у безпам’ятствi. Високий температурний стан межував з епiлептичним. Собака раз у раз ляскав його язиком у нiс, у гаряче чоло. “Вiтер, Вiтер, ну чого ти? Що? Вiтер!..” – бурмотiв Ясьо i знову падав у прiрву. Дивно, але саме зараз, у трикутнику “сон – реальнiсть – забуття” йому було добре, затишно. Здавалося, що за його тепленьким “дуплом” свище завiрюха. Затишностi вiд того лише додавалося.

“Нехай себе спасе! Всiх спасав... Нехай себе врятує!” – пробивало свiдомiсть християнське, розп’яте. I знову Ясьо впадав у небуття, i знову вiн стояв у пустцi-пастці, на карнавалi божеств.

Це було в Купальську нiч. Постатi, уже тепер дитиннi, швидко наносили у хатнiй льох води i почали купатися в ньому. Потiм де не взялась у хатi кропива. Боги-дiтлашня почали стрибати через неї, мов через вогонь. Найдивнiше стало Ясьовi тодi, коли боженята, не виходячи з хати, розвели вогонь i вишкрябували попiл з-пiд нього, загортаючи у ганчiрку. Мiж дiтьми ходила страшна горбата вiдьма i скрикувала: ”Вiддай менi те, що у тебе є! Вiддай! Вiддай!”.

Кiлька боженят приволокли звідкись ляльку, зроблену з куща дерева, закопали її в хатi, бiля знайомого, рiдного Ясьовi столу. Закопали, якось непомiтно вирвавши пiдлогу, чи що?.. Стiл накрили скатертиною, лягли сюди хлiб-сiль. Постатi, взявшись за руки, ходили довкола, спiвали пiсень. Але що вони спiвали, того, мабуть, i самi не чули...

Тут же, по кутках хати, з’явилися дитячi могилки. Матерi схилилися бiля них iз вiночками...

Плавно, туманно, п’яно проходило крiзь Яся свято Купайла. Сон зливався з реальнiстю i виступав круглим густим потом на очах i всьому тiлi.

– Ну то що? Приймаємо? – знову де не взявся дитинно-сивий голос iз якимось масонсько-божественним вiдтiнком зламу.

Щось куцо нявкнуло поблизу. Це прийшов услiд за собакою Вiтром кiт iз села. Дивно, але вiн також знайшов Яся, який любив його, як все, i часто носив пiд рукою до рiчки на рибу.

Кiт був безiменний. Вiн швидко знюхався з Вiтром. Собака усмiхнувся, мовляв, ми до такого життя не звикли. Або вiдвикли... Кiт муркнув i примостився на лапатiй гiлляцi.

Серед сонму богiв усiх племен i народiв, що зiбралися у Пустцi, iнкрустовано видiлялися боги слов’янськi: Лада, Род, Сварог, Дажбог, Дана, Стрибог, Сварожич, Перун, Ладо, Леля, Ярило, Полель, Купало, Марена, Мокоша, Велес, Троян, Хорс, Коляда, Сiмарагл, Берегиня.

Як не дивно, але серед них зовсiм не погано почували себе Христос, Будда, Аллах. Вони теж блукали тут, нiби шукаючи притулку. А ще були в Пустцi духи лiсiв, озер, долин. Вони хотiли собi покровителя.

“Нам потрiбно вибрати посередника мiж нами i людьми, мiж духовним i матерiальним. Нам потрiбно вибрати жерця!” – глибоко шепотів якийсь верховний голос.

“Нехай буде вiн, нехай буде!” – скандували голоси.

Ясьо вiдчув себе за якимось порогом, де вже нема смертi, тобто за порогом смертi, де вже є тiльки густа, аж алергiйна, вiчнiсть.

Якiсь невiдкритi ним раніше, духовно-тiлеснi резерви допомогли йому пiднятися, сповзти по стовбуру ялини вниз. Ага! Його тягнув Вiтер – волохате, руде з чорненьким носом створiння. Якось на рiвнi пiдсвiдомостi Ясьо зрозумiв, що воно йде до земного життя, розвiюючи сон.

Вiтер винюхував зiлля, вiдкушував i легенько пожовував. Заклично поглядав на хлопця. Ясьо плiвся за собакою i з’їдав зiллячки, на якi тепер уже тiльки вказував носом Вiтер. Чим далi йшов, тим свiтлiше, легше ставало. Ось вiн зiрвав цвiт папоротi, ось розтанув цвiт у руцi його. Плавилася Пустка. Наставало земне життя. Потроху. Потроху. Потроху... Температурне забуття минало.

Перед друзями розкинулося красиве лiсове озеро. В iнший час Ясьо не вiдважився б скочити у нього, дуже вже казково невiдомим, загадково-страшним видавалося дно його – дзеркально-темне, як чорне небо, в яке стiкала кров дерев. Кров людської групи.

Ясьовi здалося, що вiн утратив багато кровi i його донорами стала он та верба й ось ця калина. Вони так i простягали, так i простягали до нього свої по-дiвочому гнучкi зап’ястя. За спиною дихала молоденька береза. Сон розвiявся. Стало зимно, терпко i волого.

Ясьо прокинувся.

Знову вийшов у сад.

Велика яблунька лежала помiж двома абрикосами, безкорiнна, квiтуча. “Дурний” знову i знову пробував витягнути її. “Ясю, Ясю! Пообрубуй гiлляки! Обламуй гiлляки!” – пiдказувала знічев’я малолiтня братiя.

Ясьо сiв на стовбур яблунi. Його по-дурному робочi долонi лежали на молодiй корi, обмiнюючись теплом з усiм всесвiтом.

Мужики й баби, побачивши “таке чудо”, намагалися швидше-швидше проминути Яся: кожний знаходив собi виправдання, кожен мав справу, дiло. Кожен був серйозний:”навчишся пробiгати повз бродяг i повз собак – i ти щасливий в свiтi”.

“Розумний розсудить, а дурний осудить”, – казала, ведучи на пашу козу, баба Павлiна, колгоспному свинаревi Касьовi.

Той лише махнув рукою й пiшов до своїх свиней, трудолюбивий, дiловий. Ясьо знову вернувся до порожньої хати. Вiн узяв у руки свiчковий недопалок, мацнув по кишенях. Нiякого вогню не мав нiколи. Боявся його.

“Дядьку, а може, вам пiтарду дати?” – зареготав один iз хлопчакiв.

Другий переметнувся через розбите вiкно, хвацько черкнув запальничкою: ”Давайте, свiчку запалимо!”

Ясьо вiдмовно похитав головою, забрав свiчку до глибокої кишенi. Знову вийшов до своєї яблуньки, у сад, в якому росли, здавалося, всi види дерев, кущiв.

У небi летiли й кричали розп’ятi журавлi. Їх не переставало нудити за батькiвщиною на батькiвщинi.

З поля вертався Василь Ворон – Марiйчин дiд. Великий, стрункий, уже зморшкуватий, iз прокуреними зубами, дивно синiми очима.

– Що, твою-разтвою через коромисло! – Круто заскрипiв, зупинивши трактор бiля саду. Хлопчаки розбiглися. – Застряв, Ясю?! – Ну й хрен iз тобою! – Ясьо розвiв руками i вперше за сьогоднi довiрливо усмiхнувся назустрiч.

– Тримай троса, холєрнику! – Додав газу Ворон – i сам, вийшовши з кабiни, заартачив яблуньку.

Грубим, поржавiлим тросом – на нiжне, нiби заснуле тiло спiльного з усiм живим предка – яблуньки. Заснула, мов не помiтила.

Повiльно запахло бензином. Напевно, саме так звук поширюється по водi сльози, напевно, так – вечiрнiй запах бузку, яблуневого цвiту по дощах. Великий трактор витягнув яблуньку на простiр поля. Тоненькi пальчики її запахли полином. Полином, урештi, пахне все.

На одному з небагатьох “сатурнових” кiлець на зрiзi з’явилася тоненька крапелька живицi, iронiчна, як доля. Ясьо, здалося, побачив її, вiдвернувся вiд нього. Завмер. Через якийсь час витер око рукавом, iз якого лився плескатий вiтер.

– Все, Ясю. Закуриш? – Не злазячи з трактора, сказав Ворон.

Ясьо взяв. Закашлявся.

Вони посидiли мовчки.

Першим не витримав паузи дурний. Жадiбно, як хлiб, тягнучи в себе папiросу, вiн пiдiйшов до Ворона, простягнув йому свою руку. Той потиснув: “А щоб тебе чорти взяли!”

Замiсть традицiйних матiв iз дядька Василя посипалися афоризми, iдiотки-iдiоми:”Вони були розумнi та немудрi. Читають, щоби не думати. Пiсля того Чорнобиля багато генiїв розплодилося”. Вiн трохи пришелепкувато полiз у трактор, висловивши рослинну несказанiсть Яся. Нарештi звично заматюкався, плюнувши, затоптав недопалок просто в тракторi. Боязко i суєтно махнув Ясьовi рукою. Той усмiхнувся, як Мадонна. Ворон поїхав. Ще оголенiшим стало метафiзичне сирiтство “дурного Яся”, його яблуньки, абсурднiшою – втома вiд непотрiбних перемог, щасливих самообманiв.


* * *
До самої зими простого й незрозумiлого Яся в селi бiльше не було. I люди вiдчували його вiдсутнiсть, його присутнiсть, як i присутнiсть тих, кого вже не було давно. Духи яблунь та очеретiв, блукаючо-космiчнi крики-зiтхання динозаврiв, якi чи то замало, чи то забагато любили Життя, бо вимерли, бо шкiдливi умови настали. Бо жити взагалi шкiдливо для здоров’я. Хоча... перiод кохання не зараховується до загального часу життя.

2
“Помер вiщун Амфiлох. Жiнки-плакальницi – ненiї – цiлий мiсяць нагадуватимуть олiмпiйцям про цього зцiлителя. Його обов’язки виконуватиме Сивіла. Спiймано i засуджено на довiчне ув’язнення розбiйника Скорiона, вiдомого своєю мiжнародною дiяльнiстю. Уряд Олiмпiї розробив широкомасштабну програму очищення рiки Стiкс. Скоро вона знову почне виконувати свої функцiї. Правда, передбачається пiдвищити плату – навлон – за перевiз через цю рiчку, чим займається вiдомий капiтан Харон. Зевс роздумує, що робити з новою Гiдрою, яка не допускає до себе мiжнародних експертiв-дослiдникiв, покликаних розраховувати потенцiйну кiлькiсть її нововиниклих голiв у результатi знищення вже наявних. Не вiдкидається ймовiрнiсть нанесення бомбового удару по Гiдрi, у результатi якого вона може згорiти. Саме на цьому наполягає мiнiстр оборони Олiмпу генерал Марс.

На теренах Гiпербореї поглиблюється економiчна криза.

Вчасно не проведена приватизацiя, не усунено з керiвних посад колишнiх люциферiв, генетична недосвiдченiсть маси плюс дезорiєнтованiсть молодої нацiональної елiти, якої, до речi, явно недостатньо в кiлькiсному планi, бо в якiсному вона дозрiває швидко – i опадає на чужий ґрунт, i проростає, але без щеплення не дає плодiв, а зi щепленням – плоди-гiбриди...” – муркотiли осовiлi “брехунцi”.

Люди не знали вже, що потрiбно їм бiльше: об’єктивна подача факту, чи його суб’єктивне коментування, тобто обман чи самообман, а звiдси – вбивство чи самовбивство... наркотик чи смерть? Посередники мiж людьми – засоби масової iнформацiї, рiзнi Iнтернети – були холодними, залiзними. Люди все самотнiшi i самотнiшi при все бiльшому набиванні їх iнформацiєю рiзних латункiв.

Минули ще одне лiто, осiнь.

Василь Ворон накосив лiлового сiна для своєї корови, яку ще покiйна дружина називала Есмеральдою, молилася в церквi за її здоров’я, прости Господи.

Марiйка ще була надто малою, щоби доїти її, а сусiдку, навiть колишню коханку, вiн, гордий перед людьми й Богом (жодного разу не був у церквi за свiдомого життя) Ворон, припахувати не буде. Хоча сусiдка робитиме це iз задоволенням. Але свобода дорожча. Свобода вовка, свобода електричного ската, який має напругу двiстi двадцять вольт i тому не має ворогiв, вiльний, доки контролює цю напругу, а перестане – тодi, як смердючий клоп, стане рабом власної сили, власного смороду. Отож доїв Есмеральду, пас її сам. В тихому лiсi, коли тiльки серце чує, як тече в деревах сiк, у молодих, юних, старих... Як бiжать пiдземнi рiки, шумлять крильми над ними слiпi птахи, пiдземнi чи летючі риби.

Часом напивався.

Тодi виразно-виразно свiт дiлився на добро й зло i відзразу ж об’єднувався в дiалектичнiй єдностi народження-смертi, приємного й болючого, конструктивного й деструктивного. Як у тiй притчi: коли в господаря бiдного втiк у гори кiнь єдиний – повернувся зi стадом диких – син об’їжджав дикого коня, впав, зламав ногу – ходили по селу за рекрутами, то його не взяли...

Це притча про добро i зло в життi. А є ще притча про любов. Набридло дощовому хробачковi боятися всього, землю їсти, бути нелюбленим, от вiн i кинувся пiд гостру лопату якоїсь людини. I стало два хробачки, з одного, про що батькiвський хробачок i не здогадувався... I полюбила половинка половинку. I сталася Любов. I був полiт, болючий, терпкий, щасливий. Короткий, довгий – це вже вiдносне. А взагалi – то якщо полiпа порiзати на 200 частин, то з кожної частини буде новий полiп.

Такi ось притчi замiсть казочок розповiдав дiд Василь Ворон онучцi Марiйцi, мама якої – донька Ворона – та батько – його зять – полетiли до Америки займатися наукою на запрошення уряду цiєї лимонно-мрiйливої країни. Лiтак пропав над Бермудами рiк тому – року 1999.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconЛуганського дерева
П 00 Сербська гілка луганського дерева: з історії заселення нашого краю вихідцями з Балкан в середині ХVІІІ століття. — Луганськ:...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconОлександр Вільчинський Дерева на дахах
«Пінгвін», а також про будинки, дерева та забігайлівки в інших містах, про одвічні стосунки між митцем і алкоголем, а ще про котів,...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconДень Олімпійських ігор
Виховна – ознайомити дітей з історією виникнення Олімпійських ігор; з культурою І традиціями Стародавньої Греції, символікою Олімпійських...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconІгор Усанов усанов ігор Вікторович
Усанов ігор Вікторович – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та політології Полтавського університету економіки...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconГнатюк Іван Федорович Біографія Творчість
Пе­рекладач творів білоруських, польських, сербських й ін зарубіжних поетів. Окремі вірші Гнатюка перекладені іноземними мовами
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconСтепан Павлюк. Від редактора с. 1 Роман Кирчів. Історія української етнографії с
П'єр Кампорезі. Магічні жнива: їжа, фольклор та суспільство
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconЗдібний учень Ігор Гуцалюк зі своїми наставниками Юрієм Марчишиним (на фото — ліворуч) та Ростиславом Саєнком
Якими займається Ігор Гуцалюк — “неолімпійські” види спорту, а тому на підтримку з боку держави сподіватися не доводиться. Паралельно...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів icon“ Розумове виховання учнів шляхом залучення їх до інтелектуальних ігор ” з досвіду роботи керівника гуртка інтелектуальних ігор «Юний ерудит»
Комунальний заклад «навчально-виховне об’єднання «загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів №16- дитячий юнацький центр «лідер»...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconЯк показав час, І одні, І другі, І треті мали рацію. Поезія Коржа вдало поєднала в собі всі ці риси
Віктор Корж – непересічне явище в українській літературі. Він – один із провідних поетів Придніпров’я. Ціла генерація дніпропетровських...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів icon«Празька школа» поетів. Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Мотиви творчості. Особливість художнього стилю
Мета: розкрити учням значення творчості поетів «Празької школи» у розвитку національного літературного процесу; ознайомити з біографією...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка