Ігор павлюк біографія дерева племені поетів



Сторінка2/3
Дата конвертації09.04.2017
Розмір0.74 Mb.
1   2   3

Тепер же наближався новий 2000.

Чим ближче було до сiчня, тим смiливiшими ставали люди.

По-особливому постили, вiдмовляючи собi не лише в скоромному, а й у приємному: не робили того, що хочеться... До церкви ходили навiть найзапеклiшi свiдомi й несвiдомi атеїсти та безбожники.

Ворон, здається, плекав у собi пофiгiста.

Матюкально смiявся iз друга дитинства, колишнього кеґебiста, якого “баба його заволокла до попа й обвiнчала”. А друг дуже дивувася, що у церквi дзвонив телефон.

Ще один його друг, маленький та чутливий Гуслiк, спився. I його бив у груди власний син. Гуслiк (саме так його звали чомусь) приходив жалiтися на долю Василевi. Ворон трепетно робив самокрутки iз якихось записiв свого пропалого зятя, набивав їх самосадом. Iнодi вони читали, розбирали дрiбно написане чорнильною ручкою. У милого, смiшного Гуслiка обличчя тодi ставало поважним – як у першокласника перед десятикласницею. “Захист психологiчний. Дискомфортна емоцiйна напруга (почуття тривоги, вини, сорому), що викликана конфлiктом всерединi особи. Витiснення, проекцiя – приписування iншим людям власних мотивiв, iдентифiкацiя: присвоєння психологiчних характеристик, перемога почуття страху, неповноцiнностi, горя i тому подiбне. Реґресiя: повернення на раннi стадiї психiчного розвитку чи до iнфантильних форм поведiнки в ситуацiях фрустрацiї чи конфлiкту, рацiоналiзацiя – приписування благих основ поведiнцi, мотиви якої невiдомi або неприйнятнi. Iзоляцiя – позбавлення певних психологiчних змiстiв їх емоцiйного навантаження. Змiщення перенесення почуттiв на iнший об’єкт. Реактивне скупчення – замiна вiдкинутих психiчних даних їх протилежностями... Фу! – читав Гуслiк. – Я кiнчив. Ото-то дав твiй зять був! –”

Ворон мовчав. Iнодi, але дуже рiдко, брав з комори стару скрипку – i вони спiвали. Як вони спiвали! Про солдатську молодiсть, про даль, занюхуючи самогон головами один одного.

– Пiст великий, а ми виємо тут... – знову ж таки по-хлопчачому, знизу вверх, зазирнув до тихих, мов двi краплини, що готовi зiллятися з морем, зiниць Ворона Гуслiк.

– Забобони, – майже до себе сказав Василь Ворон. – Але є забобони, якi я поважаю. – Скрутив iз тiльки-но прочитаного Гуслiком листочка папiросу, смачно засипав крутого, як доля, тютюну. Вирвав ще один листочок, почав читати, зiр його ще був на диво добрий, синiй, навiть пронизливо гострий:”Не любов’ю, нi, – лише справедливiстю людина до Бога наближається. I що ми за народ? Замiсть того, щоби нормальнi туалети будувати, ми церкви будуємо. I, здається, чим бiльше – тим менше Бога у душах, в людях. “Хто обмане себе – той щасливий тут, а хто чесний – щасливий Та-ам”... Немає протяжної мертвої точки: або падiння, або ж полiт, розвиток – чи деґрадування. Справжнiй Христос той – хто не знає, що вiн Христос. “Будьте, як дiти. I увiйдете в царство небесне”.

Скрипкова музика Ворона здавалася пiдводною. Релiгiйна печаль струн шукала себе – i, знаходячи, смiялася.

– То ти так i Бiблiю скрутиш, тютюну напхаєш! – Сказав Гуслiк, показуючи на запилену Книгу в кутку “п’єца”.

Ворон не сказав нiчого.

Його друг додав:

– Ну, не знаю, як на папiросу, а якщо б зiгрiтися не було чим, то ти б точно спалив. Атеїст ти вiдомий. Он навiть зятевi папери, записки спалиш. Людина записувала... Христопродавець...

– Ти, дурню, менi не вказуй. Галька з пошти все то передрукувала вже давно на комп’ютерi. Я попросив її. А то... Зять сам свої рукописи постiйно палив... А щодо продавання когось – то здохну, а торгувати не пiду!

Гуслiк випив.

– Дiду, дiду, заплети менi косичку, а, – пiдбiгла до дiда Марiйка.

Ворон розвiв руками, сказав чи то Гуслiковi, чи то собi:

– От i попробуй тут, будь веселим!

Гуслiк знiтився, заспiшив до дверей.

3
Стогнала завiрюха.

Ворон годинами сидiв i дивився в одну точку. В себе.

У печi шумiв вогонь.

Вогонь здавався старим-старим, а дим вiд нього ще старiшим. Василь згадував своїх предкiв. Вiдзначив для себе, що згадувати їх стало не модно... чи, навпаки, – дехто, зателепаний i нещасний пiсля першого вина, б’є себе в груди, що вiн князiвського роду.

Над вiкном, як небесний бомж, бродив Мiсяць, який часом здавався нерiдним, а часом його, як собаку блудного, до серця притиснути хотiлося.

Марiйка спала.

Ворон поправив старе “одiяло” на нiй. Вона iнстинктивно зробила “велосипед”, знову розкрившись, напевно, так їй було добре.

У всьому мiстечку якiсь “Вони” вимкнули свiтло.

Стало дуже важливо не пiддаватися журбi, не смакувати нею, бо вона, як i все темне в життi, сама лащиться, засмоктує, а от свiтло створювати треба самому, мати душевну, духовну роботу... Вперто, тягуче. Iнколи ривками брати, як фортецю. I нiхто, нiхто не врятує iншого, лише особистими зусиллями пiдiймається дух до суджених прекрасних свiтів... Радiсть у вiчнiй працi й вiчному подивi, дослiдженнi, прагненнi єднання плотi з плоттю, душi з душею – спецiально роздiлених...

Подумалося про забобони. Набожна небiжка – дружина його – не дала муки якiйсь змучено-занедбанiй жiнцi. Бо такий забобон – нiчого не давати перед Святом, нiкому не позичати.

Згадалося, як сам Василь вилаяв дiда, який за вiком годився йому в батьки. Вилаяв грубо, жорстко-жорстоко, за дрiбницю: старий прийшов спитати, чи не забiгала до Воронiв його нутрiя. Давалися взнаки тхорезнiсть дiда, його, можливо, рабськи-начальницький тон.

– Благороднi люди бачать лише добре в людях, – прокурено казав дiд.

– А кажуть це пiдлизи, – вiдвернувся Ворон.

За цю здатнiсть одразу розпiзнавати людей, бути вперто-недалеким, iґноруюче-впертим, Ворон нажив собi купу негідних ворогiв. Гідні були друзями, або нiким. Просто поважали його. Мiж собою iронiзували з приводу такого “тяжкого характеру”.

Знову скрутив “палюха” iз зятевих старих записiв. Вийшов на вулицю. Небо було вмите вогнем, душа – мов пропалена водою. Над старою, посадженою ще його дiдом, сосною стояли пташки. Як слiпi. Уявив їх дитинно-дiдiвськi обличчя, фiолетовi повiки, чутливi, мов туман, пера.

Згадався батько. Вiн вмирав, як звiр. До самого кiнця свого не бажаючи бачити попа перед собою. Просили всi, i навiть набожна, як черниця, невiстка, не зумiла переконати його в потребi висповiдатися. А чи ж нема в чому? У вiсiмдесят вiсiм рокiв?..

Вмирав, як звiр.

Ворон був трохи iнший. Вiн успадкував ще риси терпеливої матерi, яка боялася всього, а конкретно – нiчого. Був легший.

Знову й знову боровся старiючий Василь зi своєю злою печаллю, голодною, глевкою, блудною. Курив.

Зiницi, мов чорнi дiри космосу, то розширювалися, то звужувалися – вiд вогню самокрутки, на якiй ще можна було прочитати: “Знову ця нестерпна легкiсть буття. Комедiя безнадiйностi”.

Iронiя, пофiгiзм – це для зламiв; з юностi – в молодiсть. А вже в шiстдесят фiлософiя стала психологiєю, а психологiя – iнстинктом, а iнстинкт – iстиною. Як думка – тiлом. Клiмакс.

Смерть здавалася все рiднiшою i рiднiшою, як життя... Коли кобра звивається бiля високого вогню – не вiдомо, хто кого заворожує. Так само iз життям та смертю.

Повернувся до грубки.

Вогонь пах сосною.

Мiсяцiв зо два тому Ворон з трьома старими друзями заготовляли цi дрова в лiсi, як справжнi лiсоруби. Жадiбно й щиро пили. Згоряло швидко.

Марiйку вiдводив до кохання своєї юностi – тепер баби, що пасла iндикiв у шкiльному саду. Якщо заходила розмова про Василя в її присутностi, їй обов’язково хотiлося означити його словом “трепетний”. Таким був для неї. Внучка здавалася їй подiбною до нього, колишнього Василя. Все-таки трохи її.

Тепер, коли обоє вiдчували, що життя вже позаду, бiльше позаду, загострювалося душевне, дороге, рiдне, вiчне.

Марiйка встала попiсяти.

Ворон винiс на снiг дитячий горщик.

Завiрюха заснула.

Лiг у давно прану постiль.

Вустами генiв спiвала пiсня.

Буття стало однiєю симфонiчною особою. Тихою-тихою. Пiдводно-скрипковою.

4
“Учора розглядалася судова справа проти Сварожича, який вiдкрив великий рахунок в одному з Мiжнародних Банкiв, незаконно успадкувавши золотий фонд свого прадiда, що його той заповiв нашiй державi, коли вона стане самостiйною. На мiжнародному рiвнi також вирiшується питання, де проводити Вiковi iгри. Не виключена ймовiрнiсть Гiпербореї. “Зеленi” поставили пiкети бiля Кастальського джерела, за користування яким правлять плату, вимагають допускати туди лише муз та жерцiв, а не всiх спраглих, оскiльки джерело замулюється космiчними темпами. А тепер слово надається Касандрi. “Глобальне потеплiння клiмату на планетi в найближчi п’ятнадцять рокiв призведе до незворотнiх, непоправних процесiв: повної деґрадацiї Землi яко iстоти, що, своєю чергою, унеможливить врiвноважене перебування на Землi iнших бiлкових тiл. А Космос, як вiдомо, не любить пустоти. У найближчi п’ять рокiв очiкується початок Третьої свiтової вiйни. I – разом iз тим – земний зорелiт покине межi сонячної системи у пошуках iншого життя, можливо, в iншому просторi, часi. З шести мiльярдiв людських голiв на планетi найближчим часом зостанеться три... мiльярди. Планета поступово почне видужувати: вiдновлювати нафту-кров, газ, захисну оболонку над собою, так немилосердно, еґоїстично знищену маленькими iстотами на нiй – людьми, якi самi переконують себе в богообраностi, богонатхненностi перед розмаїтою рослиннiстю, твариннiстю, якi, мовляв, для них i створенi. Баста. Так дерево створене для гриба-паразита, так навiть людське тiло для хробакiв-паразитiв, для ракових клiтин i тому подiбне. Чекатимемо чуда, шановнi гiпербореї! – Шановнi земляни! – Дякую за увагу”. До вас, шановнi радiослухачi, промовляла пророчиця Касандра.

А зараз ще кiлька приємних новин. Нагадуємо, що п’ятого травня свято вiчно юної богинi Лелi – дочки великої Лади. Асклепiй запевнив, що вилiкує нашу матiр Врожаю, щедру й турботливу Мокошу, як i вилiкував перед тим мiнiстра енерґетики Полеля. Бiля Кастальського джерела таки буде вiдкрито храм муз – Мусейон. I останнє повiдомлення сьогоднi, яке ми щойно отримали: “На запрошення Перуна в Гiперборею прибуває всесвiтньовiдомий подвижник Сiзiф, але без каменя, камiнь йому буде запропоновано наш, вiтчизняний. Це ми можемо. Вмiємо. Слава Гiпербореї! –”

Потiм по телевiзору показували свiтлi мультфiльми, кiно про любов, про вiйну... На дев’ятнадцяти каналах вистачало всього... самовари, iкра, iронiя, релiгiя, букети життя i смертi, самодостатностi, революцiйностi, горiли кораблi, топилися зорi, а у Венери не було рук, а в Христа вони були зайнятi цвяхами... Театрали, художники, рекетири. Клацнув пультом – i тримаєш серце на пульсi майже усiх часiв i народiв. Iнформацiя пережована, перевiрена, без природного запаху.

Разом iз тихими снiжинками, яких дзьобали пташки-поети, разом iз волого-загостреним запахом хвої в повiтрi народжувалося передчуття свята. Солодко-бiдного, високого, навiть вiдчайдушного.

Двi тисячi рокiв тому народився чоловiк, день народження якого святкує добра третина людства, день його мученицької смертi – також.

Наївно-хитрi й благороднi, воїни й буквоїди, рабовласники-раби й раби-рабовласники, старцi-дiти й дiти-старцi – всi були снiжинками однiє завiрюхи, одного древнього, трагiчного ритуалу, який учив: святити мечi на битви, любити так, як любиться, а не так, як треба, не боятися бути самим собою.

Бо ж сказано: “люби ближнього, як самого себе” – не менше, але ж i не бiльше... Отож, якщо я йду на вiйну, не боячись умирати, то чого жалiти ворога, як ближнього.

Якщо з’явиться новий провiсник Нової релiгiї, то, напевно, першою заповiддю його буде: “Полюби ближнього бiльше, як самого себе”. Мазохiстiв, садистiв, педерастiв та iнших патологiчних виродкiв це не стосується. Вони пiдтверджуватимуть правило.

На сходах храму Воронового селища сидiли жебраки. Сходи були високi, бо храм стояв на горi. Найбагатшi iз жебракiв сидiли найвище – бiля самого храму, або найнижче – на першiй сходинцi, бо бiльше давали, виходячи, очистившись, i входячи. За порушення строгої iєрархiї карали: безбожно били й відганяли вiд храму. Коли якесь мiсце звiльнялося природно (жебрак вмирав, наприклад), його мiсце займав нижчежебракуючий, або старший жебрак, який мiг усiм бiльше заплатити.

Хтось казав, що тут бачив Яся. I що вiн не “сидiв”, а ходив i вiтався за руку з усiма.

Тут царствували безрукi й безногi. Пристійним, здоровим давали менше. Тi, що сидiли найвище, часто були найжорстокiшими, найслабшими, найхитрiшими.

Над лiкарняним садом кричали ворони. Не вистачало лiкiв. Вмирали дiти, iмунiтет яких був послаблений через вплив радiацiї в цьому краї.

Людство бавилося з вогнем, вогонь – iз людством.

Наймудрiших учили жити й розмовляти зорi. Вони, як i люди, не вмiли лiтати, хоча й свiтилися дуже високо, а коли зривалися – то падали, падали раз i назавжди, сфокусувавши вiчнiсть у мить, у гідну мить.

А лiтати не вмiли...

Вулицi мiстечка, досi не перейменованi, носили iмена вождiв революцiї, непорочнiсть якої втiлилася хiба що в добрий снiг.

Комунiзм не вийшов.

Люди знову ходили у шкiрах звiрiв.

Не було газу. Вiдключалася електрика. Лише на вулицях, де були покiйники, – нi, свiтилося.

Однi боролися з фантазiєю, що наступала, як темрява, iншi кликали фантазiю-надiю, а її не було.

Нерви сушилися на високих травах, як прожилки бабиного лiта, яке з’являється й зникає невiдомо як.

Не було психоiдеологiї.

Порушилася музикальна будова внутрiшнiх свiтiв.

Утопiчна реальнiсть прийшла на змiну рельєфнiй мрiї.

... Вiдсвяткували миколаїнi свята – Варвари, Сави та Миколи. Микольцьо – захисник бiдних i знедолених. Вiн рятував дiтей серед моря.

Класичнi дiди переодягалися на “доброго Миколая”, заходили до осель, дарували дiтям їхнi ж забаганки, якi заздалегiдь давали йому батьки.

Дiд Миколай знав усе... про дiтей.

У школi влаштовувалися вистави, головною дiйовою особою яких був, звичайно, святий Миколай, а ще – чортик, який переконував Старого не вручати дiтям подарункiв, але Миколай вибачав дiткам. Геть тобi Фауст i Мефiстофель...

Василя Ворона теж не раз “обирали” Миколаєм та Дiдом Морозом у школi, де вiн працював майстром виробничого навчання – учив дiтей їздити на тракторi. Вiн погоджувався, але за умови, що чортиком буде його вiчний друг – Гуслiк, який завiдував опаленням у дитячому садку. Але оскiльки Гуслiк на святi немилосердно напивався, то гра їхня розтягнулася на все життя.

Потiм було Амвросiя. Дiвчата “трусили грушi, як хлопчачi душi”. Дiвчатам снилися хлопцi.

Вiд Ганни починалися справжнi завiрюхи: “Прийшли Ганки – сiдай у санки”. Зимове сонцестояння. Сонце повернуло на лiто, а зима на мороз. Називають це свято ще “родинами сонця”.

У цей день вовки збiгаються в зграї, щоби до Водохрещі вiдiграти весiлля. Це було свято вовкiв. Весiлля вовкiв.

Хто хотiв – вiрив у прикмети: “Як впаде великий iнiй – на гарний врожай, на озимину. Коли на Ганни йде дощ – вся весна буде дощовою. Якщо в цей день вовки виють над слободою, то на падiж худоби”.

Звичайно, звичайно, люди вже добре забули звичаї природи, предкiв, не дотримувалися букви зiрок i трав, не любили Всесвiт у росинi. Жили за законами залiза, а не бджiл колишнi мандрiвнi пасiчники.

Тепер неприродно швидко поверталися. Але, будучи вже неязичниками, не вмiли, не могли, не вростали, не поєднувалися з молекулами вогню, води, вiтру, землi – до смертi.

Мало хто з дiвчат умiв спати з морем, лежачи на золотому тепло-холодному березi, ногами до моря, щоби припливно-вiдпливно лизала хвиля. Пiнно. Лукаво.

Роздiлилися обов’язки воїнiв i ченцiв.

До кiсток пограбований стратегiчний банк генетичного коду.

Чогось чи замало, чи забагато: i так викидаються з вiкон найчутливiшi, найспiвочiшi. Тi, кому не вистачило сил обманути себе, спровокувати з надривної лiрики на сипку iронiю. Розтягнути мить на кiлька десятирiч, стиснути десятирiччя до миті. Дихати. Очищатися каяттям.

5
– Пiст великий, а ти жовте сало лупиш! – – зайшов до Василя Гуслiк.

– Я й так вiдмовляю собi в усьому, чого найбiльше хочеться. То i є Пiст, – вiдповiв Ворон.

– А що, хочеться до Iрки?

– Хочеться, та не можеться...

Ворон ще в тридцять один рiк вiдмовився вiд випадкових “любовей”. Вiн був вiрний однiй... коханiй коханцi. I вiрнiсть ця рятувала душу його вiд деструкцiї, кадильну рiвновагу зберiгати допомагала.

– Ох, буйствував ти в старi молодi часи, ох i давав...

– Я ж не горджуся своїми грiхами.

– То правда, – народно-смiшне обличчя Гуслiка зробилося поважним: мовляв – “i ми вiдалi вiди” – Закурим?

Ворон ледь помiтно усмiхнувся, полiз за тютюном.

– А конспекти, конспекти ще є? – спитав Гуслiк.

– От Дiоген, – плеснув друга по плечах великою рукою, мов крилом, Ворон. – Тут десь має сестра приїхати, Марiйку забрати, але вона вже давно обiцяє...

Мужики вирвали по сторiнцi з конспектiв Воронового зятя, який десь пропав разом iз дочкою...

– Ти думаєш, та Америка – то рай земний? – Невпевнено розгортав незвичну, несподiвану для них тему Ворон. – Та туди ж їхали тiльки крепкi люди. Рвали лiси. Кожної хвилини чекали iндiанської стрiли в дупу... Рвали лiси. Билися однi з одними. Iспанцi, французи, англiйцi... Скiльки їх вимирало! – Туди слабаки не їхали. То тепер... – Гуслiк уже сидiв у позi лотоса. Внутрiшньо. Читав свiй листочок, здувши з нього вже насипаний крутий тютюнець: “Всi механiзми психiчного захисту (крiм сублiмацiї) – патогеннi. Психоаналiз Фрейда. Лакан iнтерпретував психологiчний захист не як трансформацiю енерґiї лiбiдо, а як способи перенесення значень, якi вiдповiдають стилiстичним i риторичним фiґурам (метафорi, метонiмiї). В гуманiстичнiй психологiї це втеча вiд усвiдомлення екзистенцiйної тривоги, як втеча вiд особистого “Я”, власної свободи i вiдповiдальностi”. Реалiзацiя побутових цiнностей... психологiчна фантазiя... ”О! – прочитав Гуслiк так, як пташки їдять метеликiв.

– Врубався?! – риторично запитав Ворон, поблажливо.

– Може, во? – дiстав з-пiд серця пiд куфайкою “чикушку” щирий друг Василя, який тiльки розвiв руками i пiшов по “стакани”, наспiвуючи. “Посватали дiвчиноньку, плаче козак молодий”.

Гуслiк тим часом уже налив у пластмасовий корок. Ворон оглянувся:”З того корка стакан, як з гавна куля”.

Iз-за книжки “Казки народiв свiту” встала Марiйка, вхопила дiда за руку:”Дiду, дiду, не пий!”

Стареньке маленьке плаття її зачепилося за “чикушку” – i горiлка впала на пiдлогу, забулькала.

Гуслiк деґенеративно нагнувся. Пляшка завертiлася. Доки вiн її намацав, пiдняв твердими, пошерхлими руками, на днi зосталося грам сiмдесят.

Марiйка зацiпенiла.

Ворон лупнув її майже по спинi, нижче.

Дiвчинка тихо-тихо пiшла в iншу кiмнату. ЇЇ тоненьке тiло зайшлося рослинним болем душi, в якiй був свiтлий свiт чекання i спогадiв.

Василь Ворон вийшов надвiр. Повернувся. Пройшов бiля Гуслiка – до Марiйки. Беззахисна, лагiдна, вона не погрожувала “сказати мамi”, не вiдпихала його в дитячо-жiночiй iстерицi. Думала.

– Завтра у тебе ж день народження, – пригорнув до себе дитину дiд.

Ворон поволi, дерев’яно запалив у грубцi. На душi стало свiтлiше. Бiля вогню у масках танцювали гени. На фонi полум’я – снiжинки. Горiли молодшi й старi дiти природи – берези, дубки, ясени, сосни. Майже смiялися. Не кричали. Людям теж добре навчитися усмiхатися, або спiвати, коли кричати, а то й битися хочеться. Природний маґнетизм вогню присипляв. Вогонь однаковий скрiзь. “Як хороше, коли страждає на свiтi серце хоч одно... ”. Довгi серця дерев iз кiльцями навколо них страждали. I Ворон ще раз подумав: хочеш втiшити людину – дай зрозумiти їй, вiдчути, що ти, ближнiй, також нещасний. Причин, фактiв завжди бiльше, нiж доволi. I – спрацьовує iнший закон буття: руку, яку неможливо вкусити, доведеться поцiлувати.

Криволапе сосненятко плакало живицею. Воно не нажилося. Його мандрівна душа ще довго i скрiзно навiватиме сум на iншi єства.

Iнстинкт знову замiнював iстину.

I так було добре. ... “Я цар, я раб, я хробак, я Бог”.

Сиве, давно не стрижене волосся Ворона теж нагадувало вогонь. Але вiн про це не знав.

Запалив самокрутку iз фiлософських записiв. На листку для iншої папiроси по складах ледве прочитав писане рукою зятя: “Старий Христос не знав, що вiн Христос... Не вiрив, може?.. Тридцять три роки – це ж зовсiм небагато для чоловiка... Блаженний”.

Нагрiв води.

Покликав Марiйку.

Перший раз у життi мив дитину. Зашкарублими, терпко-гiркими пальцями – тiло дiвчинки.

Медове волосся текло по його руках, роках... Матюкальний стан душi й тiла змiнився якимсь вiдiрваним, пiдсвiдомим, високим, аж наркотичним, але чомусь iнтуїтивно вiдчутним, що “нема правди на землi, але правди нема i вище”.

Танцювало свiтло.

На милому обличчi Марiйки плавно плакали сльози.

Все одно було тихо.

А коли приїде мама й тато? – несподiвано заплакала дiвчинка.

– Скоро, скоро... як зацвiте яблунька... як будуть яблучка, – вiдповiв.

Уже мiсяць минув, як пропав лiтак, на якому полетiла дочка Ворона iз зятем в Америку. Цiлий тиждень по телевiзору передавали про зникнення цього лiтака. Летiв над Бермудським трикутником – i нi слуху, нi духу.

Завтра 25 грудня, день народження Марiйки. Шiсть рокiв.

“От стерва”, – вилаявся про себе милим, ласкавим для нього словом Ворон i взявся ритися в кулiнарних книжках покiйної жiнки, якi стояли в старому сервантi на кухнi. Знайшов “Торти”.

Плюнув i усмiхнувся. Почав шукати: муку, цукор...

Пiк всю нiч. Як у температурному забуттi. Навiть не закурив. Шматочок того, що спiк, кинув котовi Бумбi. Вiн не захотiв їсти.

Постукали у дверi. Це поштарка принесла листівку-привiтання з Днем народження Марiйки, зi святами – вiд бiдної, хворої хресної мами. Листівка була розкiшна. Сестра, на жаль, не приїде...

Дiд уявив, яка рада буде непретензiйна, горда Марiйка хоч якомусь подаруночковi.

На жаль, уже третiй мiсяць Василевi Ворону не приносили пенсiї. Не було за що купити хлiба. Генетично терплячий народ стогнав, але не повставав, умирав, але не здавався. Боровся сам iз собою. Мерз i молився.

Ворон вирiшив не будити внучки. Здавалося, бачив її райськi сни.

Рай, пекло, загробне життя, напевно, є для того, хто в них вiрить, а хто – нi, для тих нема. Все справедливо. “Бог – справедливiсть”, – вирвав листочок iз зятевого зошита, насипав на нього покришеного давно необрiзуваними нiгтями тютюну – тонко, нiжно, гостро.

Вийшов, дав сiна коровi.

Вiдчув, що дуже боляче йому згадувати минуле, найсокровеннiше, особливо пiсля перепою. Вiдкривалася совiсть. Два великих голоси вели в ньому немилосердну боротьбу – звiрячий i духовний. Перемагав то один, то iший. Людина з очима вовка, з очима метелика...

Подоїв корову.

Дивився на воду. Водi болiло.

Коли знову зайшов до хати, Марiйка розплющила очi вiд скрипу завiсiв. Майже скрикнув: “I як же подiбна вона до свого батька”.

Дiд поцiлував її i пiднiс торта й листівку. Сам поспiхом вийшов iз хати.

Напружено мовчав снiг.

Василь Ворон зрозумiв, що з тих пiр, як вiн оперся на худеньке дiвоче плече, йому пiдозрiло легко живеться. У забуттi, в цьому ламкому воскресiннi духу.

Холодно стало без пiснi. I вiн легко заспiвав: ”За хазяйським сином плаче вся родина, а за сирото-ою.. угу… яворина... ”.

Коли не було свiтла, Марiйка говорила: ”Дiду, давай спiвати”.

Спiвали.


6
Католики святкували Рiздво. Буддисти, мусульмани, iншi вiруючi мовчали.

До православного Рiздва треба було чекати ще два тижнi. Два Дні Уродин Христа... Два Нових роки – за старим i новим стилями...

Тринадцять дiб безчасся.

Наближалося перше сiчня – i двiйка з трьома нулями.

Хто вiрив у кiнець свiту, мав у запасi ще тринадцять днiв сумнiвiв, снiгового диму.

Сьогоднi було 25 грудня. День народження Марiйки. День Спиридона Сонцеворота, якому Бог вкоротив ночi, щоби його вiдьми не з’їли...

За тисячолiтнiми спостереженнями це найхолоднiший день грудня. Кожен наступний день вiдповiдав погодi наступного мiсяця. Ставили в цей день вишневi гiлки у глечики iз землею: якщо розцвiте на Рiздво, то гарно вродить садовина.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconЛуганського дерева
П 00 Сербська гілка луганського дерева: з історії заселення нашого краю вихідцями з Балкан в середині ХVІІІ століття. — Луганськ:...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconОлександр Вільчинський Дерева на дахах
«Пінгвін», а також про будинки, дерева та забігайлівки в інших містах, про одвічні стосунки між митцем і алкоголем, а ще про котів,...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconДень Олімпійських ігор
Виховна – ознайомити дітей з історією виникнення Олімпійських ігор; з культурою І традиціями Стародавньої Греції, символікою Олімпійських...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconІгор Усанов усанов ігор Вікторович
Усанов ігор Вікторович – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та політології Полтавського університету економіки...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconГнатюк Іван Федорович Біографія Творчість
Пе­рекладач творів білоруських, польських, сербських й ін зарубіжних поетів. Окремі вірші Гнатюка перекладені іноземними мовами
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconСтепан Павлюк. Від редактора с. 1 Роман Кирчів. Історія української етнографії с
П'єр Кампорезі. Магічні жнива: їжа, фольклор та суспільство
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconЗдібний учень Ігор Гуцалюк зі своїми наставниками Юрієм Марчишиним (на фото — ліворуч) та Ростиславом Саєнком
Якими займається Ігор Гуцалюк — “неолімпійські” види спорту, а тому на підтримку з боку держави сподіватися не доводиться. Паралельно...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів icon“ Розумове виховання учнів шляхом залучення їх до інтелектуальних ігор ” з досвіду роботи керівника гуртка інтелектуальних ігор «Юний ерудит»
Комунальний заклад «навчально-виховне об’єднання «загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів №16- дитячий юнацький центр «лідер»...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів iconЯк показав час, І одні, І другі, І треті мали рацію. Поезія Коржа вдало поєднала в собі всі ці риси
Віктор Корж – непересічне явище в українській літературі. Він – один із провідних поетів Придніпров’я. Ціла генерація дніпропетровських...
Ігор павлюк біографія дерева племені поетів icon«Празька школа» поетів. Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Мотиви творчості. Особливість художнього стилю
Мета: розкрити учням значення творчості поетів «Празької школи» у розвитку національного літературного процесу; ознайомити з біографією...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка