І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1



Сторінка2/4
Дата конвертації08.10.2017
Розмір0,55 Mb.
1   2   3   4

Цікаві схеми розподілу емоційної енергії в інтелектуальному, зокрема науковому, середовищі. Депресії, «блокування письма» зміщення/переключення уваги з інтелектуальних проектів на буденний світ – це найбільш типовий шлях звичайного інтелектуала, рухаючись яким він втрачає можливість залишити після себе хоча б якийсь слід й випадає з даного простору. На жаль, більшість людей, які знаходяться в інтелектуальному полі, констатує Р.Коллінз, назавжди залишаються у такому «перехідному стані».

Емоційна енергія, на відміну від простих емоцій, чуттєвих поривів (страх, радість, гнів тощо), явище довготривале. Джерелом емоційної енергії є архетипи спілкування, комунікації та «інтерактивні ритуали» (interactive retuals) –обговорення, лекції, дискусії, читання, письмо.

Більш того в духовно-інтелектуальному середовищі спостерігається явище коливання емоційної енергії. Так, домінування, лідерство у групі збільшує ЕЕ інтелектуала й навпаки низький груповий статус суттєво знижую інтенсивність його емоційної енергії. Справа в тім, що успіх, а будь-який інтелектуал це знає з власного досвіду, породжує новий успіх, провал призводить до спаду, низки інтелектуальних невдач, зниженню ЕЕ.

Сполучення емоційного енергії (ЕЕ) та культурного капіталу (КК) структурує духовний світ інтелектуала, визначає його місце у мережевій структурі (старі/нові зв’язки) інтелектуального співтовариства18.

Механізм утворення інтелектуального співтовариства пов’язаний з появою лідера або організаційного ядра, що кристалізується довкола товариського чи родинного кола, гуртка друзів, чи партнерів по спілкуванню, навколо університетської кафедри, чи впливового часопису. Так, гості маєтку харківського дідича Олександра Паліцина, які обговорювали літературно-філософські, громадські та пекучі політичні питання створили інтелектуальне співтовариство, відоме під назвою «Попівська академія», а представники бюрократичної верхівки та навколишнього впливово панства, які гуртувалися в столиці новоутвореного Новгород-сіверського намісництва – патріотичний аристократичний гурток, що живився мріями про повернення колишньої автономії України-Малоросії. На початку 1840-х рр. у Києві П.Куліш та М.Костомаров, акумулювали навколо себе ядро однодумців, партнерів по обговоренню, які згодом створили напівтаємну політичну організацію Кирило-Мефодіївське братство. Студентські гміни польського та українського походження, що конкурували між собою в київському університетському середовищі кінця 1850 – початку 1860-х рр., через розкол, дискусії, роз’єданання та об’єднання утворили першу українську Громаду, а згодом цілу мережу таких громад активного українства, котрі постійно зазнавали утисків з боку імперської бюрократичної машини. Учасники «Руської трійці» водночас репрезентували організаційне ядро та склад львівського інтелектуального співтовариства національно-романтично налаштованих студентів/семінаристів.

Показово, що інтелектуальні співтовариства виникали із соціально-однорідних елементів: освіченого панства (аристократичні салони), офіцерства та чиновництва (масонські ложі, декабристські організації), студентів і викладачів (гурток харківських романтиків, Київська громада, «Руська трійця), діячів церкви (гуртки русинських інтелектуалів О.Духновича, І.Могильницького А.Добрянського на Галичині та Закарпатті). До речі, учасники інтелектуальних співтовариств, як правило, мали власну рефлексію, усвідомлюючи свою групову приналежність та статусну ідентичність.

Змістовною складовою поняття «інтелектуальне співтовариство» є інформаційний ресурс. Інтелектуальне співтовариство може виникнути у певному інформаційно-окресленому полі. Учасники інтелектуального співтовариства поглинають й продукують інформацію у вигляді ідей-емблем, ідей-проектів, ідеологій, програм, текстів. Разом з тим конкретні інтелектуальні співтовариства не продукують ціннісні та філософські системи, наукові теорії та схеми, вони швидше пристосовують їх до відповідних ситуацій, артикулюють й поширюють ті, з них, що затребувані суспільством через свої різноманітні соціокультурні практики. Умовою входження у певне інтелектуальне співтовариство є володіння відповідним культурно-освітнім капіталом.

Інтелектуальні спільноти генерують ідеї-символи, що створюють інтелектуальне напруження та об’єднують людей, партнерів та сучасників-опонентів. Така група інтелектуалів сама породжує харизму, (Р.Коллінз). Результати творчості у вигляді різноманітної інформації циркулюють в інтелектуальному середовищі, генеруючи творчу, емоційну енергію для усіх, хто належить до цього середовища.

Інтелектуальне співтовариство виступає також і носієм цінностей – етичних, ментальних, соціальних і світоглядних. Саме моральні імперативи, поєднуючи теорію з практикою, створюють символічну владу у відповідних контекстах та конкретно-історичних ситуаціях. Символічну владу активного українства представлено у розгалуженій мережі гуртків, що сповідували й поширювали принципи національної ідеології. У сфері історичної науки така символічна влада належала Грушевському та його інтелектуальному оточенню, завдяки зусиллями якого «звичайна» схема української історії була розгорнута у цілісну історичну ідеологію.

До повноважень інтелектуальних співтовариств на українському грунті входить легітимація культурного дискурсу: утворення і поширення різноманітних культурно-освітніх практик (установ, українознавчих часописів, наукових інституцій, університетських кафедр, наукових шкіл), продовження культурних традицій, збереження цінностей. В ситуації інституціональної нелегітимності культурно-освітніх та наукових установ на українських теренах саме інтелектуальні співтовариства структурували громадсько-політичні та інтелектуальні рухи. З гуртків, салонів, неформальних груп, родинних «культурних гнізд», які генерували покоління українських інтелектуалів, виникали наукові інституції, освітні заклади, закладалися академічні традиції, культурно-громадські рухи (наприклад, добре розгалужена мережа громад, згодом «Просвіт»).

На грунті різноманітних гуртків, (харківських романтиків, редакційних гуртків «Основи» та «Киевской старины»), товариських груп або партнерів по обговоренню (київське оточення П.Куліша та М.Костомарова, Перша громада на чолі з Антоновичем та Т.Рильським, Стара київська громада або гурток київських інтелектуалів 1870-х рр.), офіційних імперських наукових інституцій та закладів (Общество истории и древностей российских при Московському університеті з його періодичним органом ЧОИДР, Одеське товариство історії та старожитностей, Київська археографічна комісія, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, археологічні з’їзди), а також політичних об’єднань (Кирило-Мефодіївське товариство), було утворено організаційне ядро української історичної науки. Як результат була вибудувана українська «академічна лінія»: Південно-Західний відділ Російського географічного товариства – НТШ – УНТ – ВУАН.

Через мережу гуртків інтелектуалів відбувалось структурування суспільних рухів в Україні, витворювалась лінія українських політичних альянсів: Новгородсіверський гурток патріотів-автономістів, таємне Малоросійське товариство В.Лукашевича, Кирило-Мефодіївське товариство, редакційний гурток часопису «Основа», Київський гурток 1870-х рр., як ідейно-організаційне ядро українського громадівського руху, Братерство тарасівців, студентські гуртки кінця 1890-х, перші, політичні партії в Україні початку 1900-х рр.

Українські культурні рухи конституювались також через мережу літературно-мистецьких гуртків, театральних труп, аморфних об’єднань митців, що в особі інтелектуальних героїв і поодиноких мислителів пройшли шлях від українського бароко до української сецесії і модерна братів В. та Ф.Кричевських та авангарду К.Малевича й О.Архипенка.
Історіографічні спостереження та методологічні імплікації
Проблема інтелектуальних співтовариств, насправді, ніколи не зникала з поля літератури, починаючи від її «мемуарної фази» і дотепер, йшлося лише про стадії активності або мовчання/замовчування.

Найчастіше інтелектуальні співтовариства розглядались у дискурсі літературознавства. Так, наприкінці 20 – початку 30-х рр. XX ст. спостерігався справжній вибух інтересу до різноманітних інтелектуальних співтовариств, зокрема літературних салонів і гуртків. В оригінальному виданні «Литературные кружки и салоны», підготовленому учасниками семінару по «літературному побуту» в Інституті історії мистецтв під керівництвом Бориса Ейхенбаума (1929), був репрезентований новий підхід до вивчення життя літературних гуртків і салонів за допомогою монтування свідоцтв учасників та діячів цих літературно-культурних об’єднань (мемуарів, записок, листування, щоденників, споминів тощо). У розпорядженні укладачів цього видання було матеріалів щодо 400 таких гуртків і салонів, втім до книги увійшли свідоцтва сучасників, лише про 30 таких об’єднань. Автори пояснювали такий відбір впливом цих гуртків/салонів на культурно-громадське життя свого часу та розвій літературного процесу, або їх маловідомістю19.

До речі, автори 20 – 30-х рр. Б.Ейхенбаум, С.Рейсер, М.Аронсон, В.Гіппіус, Н Бродський широко вживають поняття «літературний побут». Під «літературним побутом» Б.Ейхенбаум розуміє «зовнішнє життя літератури», тобто «літературне виробництво» – видання книг, журналів, поезій, романів. Це зовнішнє життя літератури він називає «естрадою», на відміну від внутрішнього – «літературного побуту». «Літературно-побутове» значення мали численні салони і гуртки. Еволюцію «літературного побуту» Б.Ейхенбаум вбачає у переході від «домашності, родинності» культури до «салонності», яка в середині XIX ст. поступається професіоналізму, що призводить до занепаду гуртково-салонного життя в північних столицях імперії. Щоправда, відродження, підйом салонного життя дослідники 20-х рр. пов’язують із виникненням численних літературно-художніх угруповань, гуртків та салонів на зламі XX-XIX століть – акмеїстів, символістів, кубофутуристів, які були просто «насичені гуртковою семантикою»20.

Автори 20-х рр. ідентифікують салони та гуртки як надзвичайне культурне явище першої половини XIX ст. й вважають його аж ніяк випадковим. Зокрема М.Аронсон відтворює виразний образ столичних салонів із соціокультурними акцентами. Для XIX ст. взагалі властива «літературність культури», російська ж культура початку XIX ст. була «літературна наскрізь», що зумовило активну роль салонів і гуртків у культурного-громадському житті та розвитку літератури не лише північних столиць, але на культурній периферії імперських околиць.

Історію салонно-гурткового життя виводять з Франції XVI ст., в Росії гуртки та салони поширюються у XVIII ст. через малорозвиненість «книжкової індустрії». Саме салони й гуртки здійснювали зв’язок між автором і читачами, а також між самими літераторами (тут замовлялись рецензії, читались та обговорювались нові твори, поширювались літературні новини, (щоправда, в салоні Федора Толстого-Американця найбільше опікувались відпочинком та дозвіллям літераторів). Вважалось, що гуртки більше пов’язані з «літературним виробництвом», тобто літераторами, авторами творів, а салони – читацькою публікою, де ці твори обговорювались.

Узвичаєними формами культурно-інтелектуального життя були салони – гуртки – вечори. Різниця між салоном і гуртком полягала у соціальному статусі та віці господарів, у тривалості існування та більшою пов’язаністю салону із “літературним побутом».

Гуртки, були короткочасними і виконували певні літературні завдання, зреалізувавши які, припиняли своє існування. Гуртки зазвичай виникали в надрах салону, як його інтелектуальне ядро, невеличка й неусталена група. Так А.Хомяков утворював центр салону А.Єлагіної. За споминами М.Погодіна, слов’янофіли взагалі збирались випадково, за чиїмсь запрошенням, й здебільшого «толковали двоем или второем, не имели никогда специальных намерений … между ними господствовала совершенная свобода». Саме в салонах виникає слов’янофільство, а в гуртках – західництво. М.Аронсон також розрізнює гуртки «діалогічного типу», які переважали у 20-ті рр., де живо обговорювались, змінювались твори, встановлювались нові «літературні цінності» (Арзамас, гурток любомудрів) та «монологічного типу» гуртки 30-х рр., де домінувала, сильна особистість, яка гуртувала навколо себе прихильників та однодумців (вечори у Н.Кукольника, пізніше гурток В.Бєлінського).

Спостерігалось і таке цікаве явище, як об’єднання салонів і гуртків в групи, в межах яких існував щільний зв’язок внаслідок чого виникали справжні “гурткові і салонні ланцюги». Так, любомудри були пов’язані з гуртком С.Раїча, салоном З. Волконської, «гуртком архівних юнаків». Група салонів скупчується навколо салону А.Єлагіної. «Суботи» Сергія Аксакова були пов’язані з літературно-театральними гуртками Ф.Кокошкіна, кн. А.Шаховського. Через салонні групи та «гурткові ланцюги» поширювались нові ідеї, твори, літературні новинки.

Услід за салонами дослідник простежує еволюцію таких форм літературно-інтелектуальних об’єднань як «вечори». Вечори пов’язані із традицією «домашніх читань» та салонного спілкування, практики авторських читань на вечорах, які згодом трансформувались у публічні або університетські читання (1859-1862), на яких увага публіки зосереджувалась здебільшого не на літературному творі, а його авторові. Публіці було цікаво побачити й послухати будь-то письменника, поета, університетського професора. Відомо, що у публічних читаннях в Петербурзі брав участь Т.Шевченко (разом з Ф.Достоєвським) і мав приголомшливий успіх.

Причина занепаду гуртково-салонного життя зумовлювалась піднесенням «книжкової індустрії», завдяки якій стали можливі літературні об’єднання, не пов’язані із місцем і часом спілкуванні/зустрічей, а також виникла можливість донести нові ідеї й твори, до читачів, які не мали змоги відвідувати салони. «Зустрічі» читача з автором та літераторів між собою стали відбуватись не в салонах, вітальнях і на вечорах, а в редакціях журналів, видавництвах. «Місце гуртка та салону, – констатує дослідник, – заступає журнал». Наступна причина розпаду гуртків і салонів – поява «літературного професіоналізму», ознаками якого слугували оплата літературної праці та розподіл праці/обов’язків в журналі.

У вигляді методологічної вставки можемо подати наші міркування щодо типології салонів. Салони існували у формі журфіксів та вечорів. Журфікси – спеціальний день тижня, призначений для прийому гостей (наприклад, «середи» Н.Кукольника, «четверги» Н.Греча, «п’ятниці» В.Жуковського, «суботи» С.Аксакова тощо). Із журфіксами у вигляді «обідів» конкурували «вечори» – усталені дні зустрічі вузького товариства. Форми раутів, вечорів, журфіксів були дуже мінливими, неусталеними, навіть дивовижними. Наприклад, салон Алексєя Оленіна, директора Публічної бібліотеки і Президента Академії мистецтв, члена російської Академії наук, не мав усталених форм, чітко «визначенних jour fixe’ів у Оленіних, не було, збирались майже щоденно та залишались зазвичай аж за північ у дружніх бесідах, жартах та критиці творів близьких друзів дому – художників, музикантів, письменників»21 .

Салон гр. Міхаіла Віельгорського являв «меценатський тип» салону. Хазяїн салону, високопосадовець, наближений до царської родини, аматор і меценат, протегував молодим музикантам, та літераторам, його салон був «на три чверті музично-артистичним». Більш літературний характер мав салон зятя М.Віельгорського Владімірва Соллогуба, до якого завітали Ф.Достоєвський, Ф.Тютчев та ін., усього число відвідувачів сягало 20-25 осіб. Салон В.Соллогуба вважався зразком водночас «висопоставленого» та «демократичного» салону.

Певної «демократичності» прагнув кн.. Владімір Одоєвський, в салоні якого відвідувачі «збирались не щоденно, не випадково, а у певні дні, так звані jour fixes». Це були знані в Петербурзі «суботи» Одоєвського. Предметом спілкування відвідувачів салону були літературні, музичні, культурно-громадські теми, анекдоти, обмін побутовими новинами, не бракувало жартів та «дурачеств». Разом з тим салом та склад його відвідувачів мали двійчастий, амбівалентний характер. Тут збиралися аристократи та різночинці, звідси й властивий салону «антагонізм» між «вітальнею та кабінетом». В.Одоєвський волів поєднати у своєму салоні письменників-аристократів та літераторів-різночинців. Літературно-музичний салон В.Одоєвського залишався «довгожителем» салонного життя, проіснувавши з невеликими перервами з 1826 аж до 1869 р.22.

Ясна річ, салонно-гурткове життя залишається дотепер «незораним» полем мікроісторичного аналізу культурно-інтелектуальної історії, «літературного побуту», стилю життя інтелектуалів їх оточення, боротьби літературних партій та інтелектуальних рухів XIX ст.

Малоопрацьованою є проблема періодизації салонно-гурткового життя як культурного явища епохи. З огляду на доступні нам матеріали літературної історіографії спробуємо запропонувати своє розумінні даної проблеми

Перші гуртки та салони виникають у 10-20-х рр. XIX ст.; 20-30-ті рр. салонно-гуртковий побут досягає піку свого розквіту; в 40 х рр. виникають редакційні гуртки («Современник», «Отечественные записки»), у центрі яких постають проблеми організації літературно-журнальної індустрії та суспільно-політичні питання. У 50-60-х рр. салони і гуртки зникають як культурно-літературне явище, окремі гуртки стають організаційним ядром, що структурують інтелектуальні та громадські рухи.

Зрозуміло, що у просторі нашої уваги знаходяться українські мотиви гуртково-салонного життя російських столиць першої половини XIX ст. Салони і гуртки дають уявлення про літературно-інтелектуальний побут і стиль житті інтелектуалів-українців, які жили в культурному світі північних столиць, і зберігали український колорит. Йдеться і про господарів салонів/гуртків й їх відвідувачів. Про український колорит столичного салонного життя свідчать т.зв. «обіди» С.Аксакова, про які відомо з щоденника М.Бодянського. «Обіди» Аксакових інколи перетворювались на «вареники», коли до них сходились відомі земляки-малоросіяни: М.Гоголь, М.Максимович, М.Бодянський, спілкування з якими супроводжувалось літературно-науковими розмовами, грою на фортепіано та малоросійськими співами. Під «варениками», нотував М.Бодянський, «разумеется обед у Сергея Тимофеевича Аксакова, по воскресеньям, где непременным блюдом были всегда вареники для трех хохлов: Гоголя, М.А. Максимовича и меня, а после обеда, спустя час, другой песни малороссийские под фортепиано, распеваемые второй дочерью хозяина, Надеждою Сергеевною, голос которой очень мелодический. Обыкновенно при этом Максимович подпевал. Песни пелись по ‘голосам малороссийских песен’, изданных Максимовичем, и кой-каким другим сборником (Вацлава из Олеска), где голоса на фортепиано положены известным музыкантом Липинским»23.

Веселою, навіть епатажною була атмосфера «вечорів» Нестора Кукольника, товарища Гоголя по Ніжинській гімназії, з яких як вважають дослідники, й почалася літературно-художня богема. На «середах» Кукольника збиралось до 80 осіб, земляків-малоросів, літераторів, офіцерів, урядовців середньої руки, художників, музикантів, акторів. На цих вечорах царював культ «високого мистецтва», який мирно уживався «с пьяным разгулом» (І.Панаєв). Тут звучали імпровізації та романси М.Глінки, бавились карикатурами Степанова та самого Карла Брюллова. До речі, «триумвірат» Кукольник – Глінка – Брюллов став ядром та «мотором» епатажних «серед» Кукольника. Про побут «вечорів» свідчить «культура призвіськ» та «своїх слівців». Сам гурток іменували «біржею» або «комітетом», Н.Кукольник мав у найближчому колі призвістко «Клюкольник» та «Єпископ» (Гоголь називав його «Возвышенный» через виспреність стилю), Яненко – П’яненко, К.Брюллов – «Карл Великий».

На «середах» Кукольника з літераторів були присутні Н.Греч, Ф.Булгарін, О.Сенковський, Н.Полєвой, члени гуртка В.Бєлінського, які протистояли партії «літераторів-аристократів». Сам Кукольник у щоденнику визнавав, що свідомо запобігав товариства Пушкіна і «взагалі аристократії». Для вечорів Кукольника притаманним був щільний зв’язок творчісті з богемою, творча праця сполучалась з «угарною обстановкою богемы «Несторовой биржи», не знающей салонних приличий и тесными узами связанной с операми Глинки, картинами Брюллова и драмами Кукольника». У гуртку Кукольника відбувався синтез мистецтв на засадах романтизму, музику для опери «Життя за царя» («Іван Сусанін») писав Глінка, декорації – Брюллов, а в лібрето присутні вірші Кукольника.

Демократичний характер мали вечори іншого петербурзького українця Євгена Гребінки, викладача кадетського корпусу й популярного літератора. Вечори Гребінки розпочались в середині 30-х рр. й обірвались із його смертю у 1848 р. Навколо Гребінки виник гурток земляків-малоросів, серед яких були офіцери, урядовці художники, літератори, – М.Прокопович, Н.Кукольник, Т.Шевченко, бували також В.Даль, П.Єршов, Н.Язиков та інші. Оточення Гребінки становило ядро демократично-різночинського українського земляцтва на противагу відомим попереднім земляцтвам «петербурзьких малоросів», котрі гуртувалось навколо кн. О.Безбородька та Д.Трощинського. Вечори Гребінки були відомі у петербурзьких колах «малороссийским гостеприимством и хлебосольством». Як згадує сучасник, на цих вечорах практикувалось суто малоросійське частування: «сало, початки, варення, запіканка, варенець».

На відміну від богемних «збіговисьок» Кукольника вечори Гребінки проходили спокійно, де читали, спорили «без малейшего озлобления», весело розповідали анекдоти, всілякі пригоди24.

В літературі зустрічаємо цікаві згадки про салони вельмож і царських сановників українського походження, які відігравали не останню роль у солонно-літературногму житті столиці. Йдеться про салони Трощинського-Хілкової та Полторацьких. Салон дочки Трощинського кн. Хілкової являв не jour fixe, а щоденні зібрання, як прийнято у знаті, на яких усе, що виходило з-під пера В.Жуковського, К.Батюшкова, кн. А.Шаховського негайно прочитувалось й «ставало предметом самих живых толков». Постійними гостями салону Хілкової були земляки Трощинського – Василь Капніст, Микола Гнедич, Аркадій Родзянко. Вони являлись у вітальні кн. Хілкової з щойно виданими книжками, й нічого не друкували без попереднього обговорення тут, у салоні. Літературно-музичним був салон Полторацьких, в якому бували Г.Державін, Н.Карамзін, А.Оленін, І.Крилов, Н.Гнедич та В.Капніст, а також чимало художників, музикантів і вчених25.

Узагальнюючий образ світського салону першої половини XIX ст. реконструює сучасна французька дослідниця Ганна Мартен-Фюжьє. Париж, як відомо, виступав «законодавцем мод» у салонному житті. Такі паттерни французької культури, як мова (французька – «мова салонів»), мода, етикет, інтер’єр, декор, манери, модель поведінки у вищому світі, були домінуючими у тогочасній Європі.

Салонне життя, на думку Г. Мартен-Фюжьє, не було виключною приналежністю вищих класів. Навпаки світське життя аристократів слугувало зразком й для т.зв. середнього класу. В ті часи вважалось, що родина, яка досягла рівня дрібного буржуа, мала два способи засвідчити про це – завести покоївку та призначити день для прийомів.

Вечори буржуа нагадували вечори у вищому світі. Зрозуміло, що Париж (як, до речі, Петербург та Москва) мав свою «світську біографію», а хазяїн салону використовував цілий набір «світських стратегій», наприклад, таку, як організація «малих вечорів» для вузького кола обраних, які влаштовувались не стільки для самих щасливчиків, а швидше для тих, хто не був включений до складу запрошених. Списки запрошених слугували «корисним знаряддям» для досягнення успіху у світі. Салони Парижу мали свій специфічний склад: денді, літератори, модниці, «сині панчохи» та усілякі знаменитості Світське життя мало свій ритм й було доволі строго регламентоване. Черговий сезон салонного життя розпочинався у груді й тривав до Пасхи, й поділявся на дві частини – до і після Великого посту. До посту світ був зайнятий світськими раутами, танцями, балами, маскарадами, костюмованими та благодійними балами під час Масляниці, під час посту танцювали менше, переважно слухали музику. Протягом травня панство залишало столицю, від’їжджаючи на літо у свої маєтки та заміські будинки. Цікаво, що англійці діяли навпаки: зиму проводили у своїх маєтках, де розважалися полюванням з собаками, а з наближенням тепла поверталися до Лондона. Канікули у студентів та учнів тривали з середини серпня до початку жовтня. Модний молодий чоловік, денді, не міг показатися у Парижі у вересні, тому що жовтень був увесь присвячений полюванню. Світське товариство проверталося до столиці у листопаді. Звичайно, життя салонів на різних суспільних рівнях мало свої особливості26.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconМатеріали районного науково-практичного семінару вчителів історії «Науково-дослідницька діяльність учнів як засіб формування креативної компетентності на уроках історії»
Тема: «Науково-дослідницька діяльність учнів як засіб формування креативної компетентності на уроках історії»
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconМоя Батьківщина Україна” І. Загальні положення
України, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 icon«Моя Батьківщина Україна» І. Загальні положення
України, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconПоложення про Всеукраїнську експедицію учнівської та студентської молоді
України, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconКонспект уроку з історії України. Тема. Суспільно-політичний рух в Україні у другій половині XIX ст
Відділ освіти Софіївської районної державної адміністрації Софіївська загальноосвітня школа I-III ст. №1
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconУрок радості Не заучування, а інтелектуальне життя, яке б’є джерелом та протікає у світі гри, казки, краси
Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського засновника новаторської педагогіки, письменника, заслуженого учителя України залишається...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconКонспект уроку історії України у 9 класі на тему: «Узагальнення вивченого матеріалу за темою «Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій наприкінці XVIII у I третині XIX ст.»
«Узагальнення вивченого матеріалу за темою «Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій наприкінці XVIII у I третині...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка