І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1



Сторінка3/4
Дата конвертації08.10.2017
Розмір0,55 Mb.
1   2   3   4

З огляду на досвід літературної історіографії щодо вивчення салонно-гурткового життя російських північних столиць спробуємо реконструювати мапу інтелектуальних зв’язків Гоголя:



Петербург кін.20-х – поч. 50-х рр.

«суботи» Петра Плетньова

«четверги» Ніколая Греча

«середи» Нестора Кукольника

«чайні вечори» Миколи Гоголя

«читання» Миколи Прокоповича

салон кн. Владіміра Одоєвського

«вечори високого тону» Васілія Жуковського (Гоголь жив у Жуковського у Зимовому палаці кін.30-поч.40-х рр.)

салон гр. Міхаіла Віельгорського

«вечори» Владіміра Соллогуба

салон Александри Смірнової-Россет

опосередкований зв’язок із царською родиною через А.Смірнову, дружину церемоніймейстера А.О. Россета, П.Плетньова, С.Уварова.

Москва 30-х – поч.50-х рр.

салон Авдот’ї Єлагіної

«суботи» Сергія Аксакова

«вечори» Степана Шевирьова

«вечори» Міхаіла Погодіна

салон («суботи») Євдокії Ростопчиної

гурток («середи») Івана Кірієвського

салон («вівторки») Кароліни Павлової

«вечори» Ніколая Язикова

гурток Тимофія Грановського

Рим 40-х рр.

гурток М.Гоголя

Україна/Малоросія

ніжинське оточення, (гуртки гімназистів, зокрема П.Редкіна та ін.)

зв’язок з родинами Д.Трощинського та В.Капніста

салон Рєпніних/Балабіних (Яготин, Рим, Одеса)

київське коло, Михайло Юзефович, знайомство з М.Костомаровим, працями Пантелеймона Куліша.

Проблема українських інтелектуальних співтовариств має свою історіографічну ретроспективу. Інтерес до неї виникає ще наприкінці XIX ст. в мемуарній літературі та історичній періодиці. У просторі уваги знаходиться «Попівська академія» О.Паліцина27 та її учасники28. На інтелектуальне співтовариство навколо малоросійського генерал-губернатора кн. М.Рєпніна звернув увагу в 1920-х рр. Д.Дорошенко29, В. Міяковський, раніше за проектів М.Ейхенбаума, В.Гіппіуса, Н.Бродського, подає коло кириломефодіївців у літературно-побутовому контексті крізь призму їх листування30. У цей період предметом спеціального дослідження стає мережа університетських гуртків, груп, літературних об’єднань харківських романтиків під загальною назвою «Харківська школа романтиків»31.

З 1939 р. Олександер Оглоблин почав писати перші нариси, які згодом перетворились на його відому працю «Люди Старої України» (1946-1958), що була доопрацьована й видана у 1959 р. У даній роботі та інших автор репрезентує погляд на українську культуру, громадські та інтелектуальні рухи як складну систему, розгалужену мережу родинних, службово-адміністративних, товариських, літературно-наукових зв’язків. Його праця «Люди Старої України» на п’ятачку локальної історії Новгоросіверського намісництва (1781-1796) демонструє насправді сітьовий підхід до історії української культури, науково-літературної праці, громадських настроїв та суспільної думки кінця XVIII – початку XIX ст.32 Метод О. Оглоблина можна визначити як метод «культурної анатомії», що поєднує вражаючу ерудицію, тонкий відбір фактів, постатей, обставин і дає змогу реконструювати унікальну картину інтелектуальних зв’язків та відносин українських інтелектуалів.

Наступна робота О.Оглоблина «Проблеми українських зв’язків Шевченка» (1972) переводить питання інтелектуальних комунікацій Шевченка у теоретико-постановчу площину. На широкому місцево-локально-персоналійному тлі дослідник розгортає свою логіку дослідження: від вивчення життя та діяльності Шевченка, через усвідомлення його ідеологій (культурної, соціальної, політичної), до розуміння Шевченка у контексті його доби, й заключна фаза дослідницької рецепції – проникнення «в оточення ідей і людей Шевченківського космосу, в ту духовну і фізичну атмосферу, в якій жив, діяв і творив Шевченко33. Практично для глибинного розуміння Шевченка О.Оглоблин застосовує метод комунікаційних мереж (не вживаючи відповідної термінології). Цей метод означає не просто взяти на «облік» усіх українських друзів та знайомих поета й опрацювати більш-менш біографії комунікантів. Дослідник наголошує, що потрібно, вкрай потрібно, вивчати «особисті, родинні, фамільні громадські відносини», тобто досліджувати «відповідні середовища і окремі осередки, їх питому вагу й значення в тогочасному громадському житті України». Тільки за таких умов «ми зможемо зрозуміти і оцінити вплив – обопільний вплив, – наголошує О.Оглоблин,– їх на Шевченка – й Шевченка на них»34. До речі, постаті такого формату, як Шевченко, Пушкін – інтелектуальні герої, потребують саме таких мережевих технік, не уміщаючись до вузьких рамок звичайних біографічних досліджень та словниково-енциклопедичних видань35.

Блискучий зразок сітьового аналізу демонструє О.Оглоблин у розвідці «Предки Миколи Гоголя» (1967-1968). Він прагне розглядати проблему предків Гоголя та його родинних відносин під кутом зору їх впливу на «життя, духовність і творчість» Гоголя. На підставі історичних і генеалогічних джерел дослідник з купи аморфних фактів і згадок вибудовує чітку мапу родинно-свояцьких, фамільних зв’язків Гоголів-Яновських. Гетьмани Михайло та Петро Дорошенки, гетьман Іван Скоропадський, чернігівські полковники, батько й син Яків та Юхим Лизогуби, генеральний обозний Петро Забіла, його син, ніжинський полковник Степан Забіла, переяславський полковник Василь Танський, вірогідний подільський полковник Остап Гоголь та інші відомі діячі й малознайомі постаті козацької України, кожний з них знаходить відповідне місце на мережевій мапі предків Гоголя36.

Відтак, О.Оглоблин спробував описати культурний світ українського інтелектуала за місцево-топонімічними та статусно-родинними ознаками. Зокрема комунікаційну мережу інтелектуальних зв’язків Шевченка пропонував розглядати як мапу «культурних гнізд» лівобережно-українського освіченого панства. Критерієм виокремлення таких культурних осередків для О.Оглоблина слугувала їх відповідність «певним місцевостям, маєткам, родинам»:

«1. Яготин (Репніни, нащадки Розумовських; Гудовичі).

2. Сокиренці (Галагани).

3. Седнів (Лизогуби).

4. Обухівка (Капністи).

5. Мар’їнське (Лук’яновичі, Шимкови).

6. Турівка (Маркевичі).

7. Качанівка й Потоки (Тарновські).

8. Веселий Поділ (Родзянки)»

Усі ці родинні осередки, за твердженням О.Оглоблина, були пов’язані з декабристським рухом в Україні. Далі називає такі українські “культурні гнізда», осередки лівобережної культурної еліти, як:

«9. Березова Рудка – Мосівка – Линовиця – Безбахівка (Закревські, Волховські, де-Бальмени, Корбе).

Дане коло культурних зв’язків та оточення Шевченка, на думку дослідника, й досі не здобули «належної оцінки в історичній науці».

10. Мотронівка – Гирявка (Білозерські, Забіли, Лазаревські).

Це те саме «українське коло», яке пов’язує Шевченка 40-х та 50-х рр., й окреслює коло «майбутнього Шевченка».

11. Рубанка (Бодиско, Кромиди, Чарниші, Дарагани, Стороженки, Грабовські).

Останнє Шевченкове коло, вважає О.Оглоблин ще потребує спеціального дослідження37.

Цікава деталь, на комунікаційній мапі українських інтелектуалів О.Оглоблин знаходить місце Тимофію Грановському, історику, володарю дум лібералів, модного московського професора, публічні лекції якого в 1840-х рр. були справжньою громадською подією, посилаючись на його українське коріння. Виявляється, Т.Грановський походив з відомих старшинсько-козацьких родів – чернігівських Грановських та полтавських фамілій Чарнишів і Лукашевичів. Він мав в Малоросії/Україні спадковий маєток, «цікавився і добре знав її історію»38.

Техніки сітьового аналізу культурно-інтелектуальної історії України у невідрефлектованому вигляді існували в працях українських дослідників до і після студій О.Оглоблина. Проблема полягає в узагальнені історіографічного досвіду щодо типологізації інтелектуальних співтовариств в українському культурному полі. Розкидані у часі й просторі ці інтелектуальні спільноти та осередки духовної праці, сплітали дивовижне мережеве культурного світу українців доби Модерну.

У 1990-х рр. спробу класифікувати культурно-інтелектуальні осередки в Україні першої половини XIX ст. зробив дніпропетровський дослідник Сергій Дремлюга. Предметом його дослідження було культурно-політичне оточення кн. М.Г.Рєпніна-Волконського, при характеристиці якого автор пропонує свою типологію українських гуртків. Аргументом є ідеологічна спрямованість даних гуртків та об’єднань: а) гуртки «політичного спрямування» (Новгородсіверський патріотичний гурток, Малоросійське товариство, засноване В.Лукашевичем, Кирило-Мефодіївське товариство); б) гуртки «релігійно-етичного спрямування» – масонські ложі, до яких вступало українське панство (полтавська ложа «Любов до Істини»); в) гуртки і салони «літературно-просвітницького спрямування», зокрема гурток О.Паліцина, гурток кн. Рєпніна у Яготині – резиденції малоросійського генерал-губернатора. С.Дремлюга ставить правомірне питання про статус гуртка кн. М.Рєпніна с точки зору історіографічної рецепції. Одні автори (І.Павловський, В.Кравченко) вважали, що це було «тільки культурне оточення» М.Рєпніна, інші (М.Драгоманов, М.Ульянов) вели мову про «гурток з політичним забарвленням», треті (О.Кониський, П.Федченко) – про «салонний гурток» з літературними читаннями, мистецькими бесідами за участю самого князя 39. Вочевидь, сам С.Дремлюга приймає останню точку зору.

Останнім часом помітне прагнення піднести вивчення формальних й неформальних інтелектуальних співтовариств на вищий, теоретичний рівень. Доробком великого проекту в Німеччині у межах семінару в Інституті славістики Бохумського університету (Seminar fur Slavistik/Lotmam-Institut fur Russische und Sowjetische Kultur der Ruhr-Universitat Bochum) стало видання Манфреда Шруби, присвячене літературним об’єднанням Москви та Петербурга 1890-1917 рр40. Гуртки, салони, літературні об’єднання М.Шруба розглядає як важливе «соціокультурне явище» крізь призьму «прикладної соціології літератури». Дослідник подає свою типологію літературних об’єднань як інтелектуальних співтовариств: товариства (союзи, постійно діючі об’єднання зі своїм статутом та структурою); гуртки – групи літераторів, що постійно збираються для сумісних занять, пов’язаних спільними тематичними, естетичними та світоглядними настановами; салони – регулярні зустрічі у дні прийомів для обмеженого літературно-художнього кола; псевдоугруповання – фіктивні групи, що складаються з однієї особи й побутовують у вигляді однієї назви (імпресіоністи, кларисти); фантастичні товариства; творчі об’єднання від назви напряму (акмеїсти, кубофутуристи, символісти), а також провінційні об’єднання; аматорські літературні товариства; літературні гуртки земляцтв, національних меншин; столичні «довколалітературні» товариства41.

Проблема інтелектуальних співтовариств опинились у полі теоретичної рефлексії російських дослідників завдяки нещодавна проведеної конференції «Политические и интеллектуальные сообщества в сравнительной перспективе» (Москва, 20-22 вересня 2007 р), ініційованою групою Лоріни Рєпіної. Були зроблені спроби з’ясувати поняття «інтелектуальне співтовариство», як «сукупність людей, які використовують інтелект як ресурс для витвору нових смислів», члени якого, продуктивні й відкриті до взаємодії із зовнішнім світом42. Предметні межі концепту «інтелектуальне співтовариство» Л.Рєпіна вбачає у сфері «історико-соціологічного аналізу» та т.зв. «соціальної історії інтелектуалів», що цілком вписується у «соціальну історію еліт»43.

Традиційно учасники обговорення зосереджуються на усталених формах інтелектуальних співтовариств, як-от університет, корпоративні співтовариства, професійні страти, соціогуманітарні корпорації; наукова школа; наукові династії44. Заслуговує на увагу й сюжет про літературні салони як специфічну форму інтелектуального співтовариства. Дехто вважає, що салони – форма, що віджила своє (І.Семенко), інші, що це – «культурне явище» (Т.Сабурова)45, й водночас одна з найстаріших установ Росії (Р.Пайпс), тому що будь-яка теорія, аби стати фактом культури, мала бути переведена на «мову дам та салонів» (Ю.Лотман).

Продуктивними видаються спроби використання таких нових технологій репрезентації інтелектуальних співтовариств, як теорії комунікації та сітьового аналізу. Так, міжособистісна комунікація має письмовий та усний характер. Журнали, листування, література – форми «письмової» комунікації, «усна» комунікація локалізується у салонах, філософських, політичних гуртках та товариствах (Т.Сабурова). На думку Г.Мягкова, саме мережі стають «новою морфологією співтовариств та суспільств». Нині виникають такі різновиди інтелектуальних співтовариств, як «сітьові наукові школи» навколо електронних видань, «віртуальні майстерні» та інтелектуальні клуби, як «майданчик для організації дискусій» (І.Семенко).

Сітьові підходи та методики актуалізуються у нинішній ситуації організації процесів та функцій за «принципом мереж» (Г.Мягков) Доцільним є використання соціології соціальних мереж Р.Коллінза при вивченні формальних й неформальних інтелектуальних співтовариств (Л.Рєпіна); сприйняття «родини інтелектуалів як осередку сітьового спілкування», зміщення акцентів з трансляції наукових ідей на феномен «продовженої геніальності», як у випадку батька та сина Лаппо-Данилевських (В.Корзун).

У найновішій історіографічній літературі в Україні також репрезентовані різні типи інтелектуальних співтовариств. Формальні інтелектуальні співтовариства представлені такими традиційними формами, як наукові товариства (Українське наукове товариство, Київська археографічна комісія)46, університети47, редакційні гуртки (часописів «Основа» та «Киевская старина»)48, неформальні – родинні «культурні гнізда» лівобережно-українського панства, зокрема Марковичів/Маркевичів, Білозерських/Кулішів49. Проблема академічних шкіл в українському контексті розглядається або в теоретико-методологічній площині50, або в практичному ракурсі як функціонування науково-дослідних кафедр М.Грушевського та Д.Багалія51.

У царині теоретичних напрацювань, наприклад, категорія «наукове співтовариство» деконстуюється в традиціях мертонівської ‘нормальної’ соціології науки, як самобутня ’професійна корпорація‘ із своїми законами, нормами та правилами поведінки, що сприяють корпоративній соціалізації та формуванню ціннісних орієнтацій учених52. В українському історіографічному дискурсі присутній і сітьовий підхід, втім без теоретичних рефлексій. Так у високопрофесійному дослідженні Ярослава Грицака «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886)» Франкове життя розглядається на «тлі дуже малих спільнот», як-от: його сім’я, рідне село, коло товаришів у навчанні, редакцій газет і журналів, нелегальних гуртків, тощо53. Прорив, як відомо, можливий лише за умов поєднання нових технологій та кращих традицій вітчизняного історіописання.


Інтелектуальні співтовариства в Україні: досвід типологизації
Культурний світ українства доби Модерну можна уявити, з точки зору сітьового аналізу, як гнучку, текучу структуру гуртків, груп, мереж інтелектуальних зв’язків, що пронизані прихованим чи відкритим суперництвом сучасників-опонентів.

Інтелектуальні співтовариства, які становили тіло і душу українського культурного простору виникали й конкурували між собою, зникали та відроджувались у нових формах. У витоків інтелектуального співтовариства стояв або організаційний лідер, або знаходилось організаційне ядро (часопис, видання, кафедра тощо). Наприклад, новгородсіверський патріотичний гурток виникає у 80-90-х рр. XVIII ст. в колі вищої бюрократії, середнього чиновництва, освіченої шляхетської інтелігенції та окультуреного місцевого панства. «Попівська академія» – гурток просвітників-інтелектуалів, кристалізується у середовищі українсько-слобідського панства та інтелігенції, лідером якого був архітектор-аматор, літератор-просвітник О.Паліцин. Організаційним ядром науково-освітніх об’єднань українських інтелектуалів середини – 2-ї половини XIX ст. стали редакційні гуртки, що концентрувались навколо великих культурно-інтелектуальних проектів українства – часописів «Основа» та «Киевская старина». Кирило-Мефодіївське братство виросло із тісного гуртка друзів і однодумців, що складався з викладачів та студентів Київського університету, лідерам якого були М.Костомаров та П.Куліш.

Механізм утворення інтелектуального співтовариства був таким: організаційне ядро поступово переплавлялось на товариський гурток або групу партнерів, коло спілкування по інтересах чи видах занять, або морально близьких людей. Форми гуртків, груп інтелектуалів Модерної доби на українському інтелектуальному полі були найрізноманітніші. За

- соціальним статусом це були аристократичні салони, буржуазні вітальні, студентсько-різночинські демократичні гуртки;

- характером інтересів, інтелектуальної праці/занять – літературно-філософські, літературні вечори, зібрання літераторів, митців, столичної та місцевої літературно-артистичної богеми;

- за принципом організації – групи друзів, коло товаришів по освіті однокашників («однокоритників», як називали себе товариши Гоголя по Ніжинській гімназії), партнери по обговоренню, колеги;

- ступенем відкритості – таємні об’єднання (масонські ложі, декабристські організації). напівтаємні об’єднання (Кирило-Мефодіївське товариство, Братерство тарасівців, народницькі організації, студентські політичні гуртки кінця XIX ст.), легальні культурно-громадські об’єднання (громади, літературне товариство Шевченка, “Просвіта»), наукові товариства (Київська археографічна комісія, Одеське товариство старожитностей, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті, НТШ, УНТ);

- способом репрезентації – родинні осередки, культурні традиції українських «харизматичних кланів», шляхетсько-дворянські «культурні гнізда», великосвітські салони, панські маєтки, магнатські палаці з домашніми театрами, артистами, картинним галереями, зібранням книг, історичних пам’яток, резиденції високопосадовців, представників місцевої бюрократії.

Розмаїття форм інтелектуальних співтовариств освіченого і патріотичного налаштованого українства утворювало розгалужену мережу родинно-свояцько-сусідських, маєткових, службових, корпоративних літературних, наукових, мистецьких взаєми, що й визначали український культурний простір, кросс-культурні українсько-російські, українсько-польські, українсько-чеські та інші зв’язки. Василь Капніст був тісно пов’язаний із гуртком Гавріли Державіна, якому, до речі, доводився свояком. Алексєй Мусін-Пушкін, відомий дослідник-антикварій та письменник через О.Лобисевича був обізнаний з діяльністю новгородсіверського патріотичного гуртка. Михайло Максимович відвідував літературний салон Авдот’ї Єлагіної, мати братів Кірієвських, Н.Гоголь був бажаним гостем московських салонів Аксакових, Єлагіної, подовгу жив у М.Погодіна, Михайло Глінка був вхожий до аристократичних салонів Федора Толстого, графа Міхаіла Віельгорського, царського сановника, музиканта-аматора та мецената, та літературно-музичних салонів кн. Владіміра Одоєвського й Алексія Оленіна, а також бував на літературних вечорах В.Жуковського, Антона Дельвіга, спілкувався із «братією» Нестора та Платона Кукольників, Т.Шевченко бував на званих обідах у Константіна Кавеліна.

На наш погляд, широке розмаїття інтелектуальних співтовариств в українському культурному просторі доцільно ідентифікувати (згадуючи М.Вебера) за організаційним статусом – союз/інститут, маркерами при тому слугують наявність раціональних настанов та механізмів примусу.

До першої великої групи інтелектуальних співтовариств належать добровільні об’єднання, союзи, що кристалізуються навколо певних раціональних засад (будь то культурні цінності, ідеї-символи, моральні імперативи, організаційний лідер, харизматична особистість):

1.Земляцтва українців в імперських столицях, студентські гмінив в університетських містах. Українці, котрі служили у громіздкому бюрократичному апараті Російської імперії у північних столицях були тісно пов’язані між собою повсякденними практиками протегування, патронування, родинності, щільно переплетені мережею родинно-свояцько-сусідських, маєткових, службово-корпоративних, товариських та культурних зв’язків. Земляцтва та гміни становили аморфні інтелектуальні співтовариства, що виникали на підставі неформальних відносин, були рухливі, з невизначеною конфігурацією. Земляцтво петербурзьких малоросів гуртувалось навколо таких постатей як канцлер О.Безбородько та «козак-вельможа» Д.Трощинський. Пізніше в Петербурзі українські інтелектуали скупчувались довкола братів Н. та П. Кукольників, Є.Гребінки, Н.Гоголя, М.Костомарова, Куліша, тощо В Москві центрами «українського тяжіння» вважались постаті М.Максимовича, М.Бодянського. Наприкінці 1850 – початку 1860-х українські земляцтва в Петербурзі почали скупчуватися навколо організаційного ядра та групи лідерів, перетворюючись на гурток, як сталося у випадку з часописом «Основа». У той же самий час студентські гміни в університеті Св.Володимира сприяли виникненню нових форм інтелектуального співтовариства, як-от Київська громада. Культурний побут київських старогромадівців характеризується щотижневими зустрічами – «суботами» у Миколи Лисенка або Павла Житецького.

2.Родинні осередки, «культурні гнізда», або культурні харизматичні клани. Родинність, роль сімейних українських анклавів сприймається нами «не лише як ознака існування та психіки українця, а як специфічна форма організації праці в умовах бездержавності та інституціональної нелігитимності культурного життя в Україні», більш того «тяглість української культурної і наукової традиції підтримувалася дворянсько-старшинськими родинами, фамільними кланами», такими, наприклад, як «родини Марковичів-Маркевичів, Рєпніних-Волконських, Білозерських-Кулішів, Максимовичів-Тимківських, Лазаревських, Антоновичів, Драгоманових-Косачів…»54.

У межах сітьового аналізу присутні техніки визначення місця родичів у мережі зв’язків особистості: скільки їх, та які пропорції, чи утворюють родичі окремі групи в середині мереж особистісних зв’язків, та яким чином , розподіляються ролі родичів та знайомих у мережах суспільних з’язків, «чи можуть родинні та дружні взаємини стати джерелом існування в економічному сенсі», тощо55.

3.Різновидом союзу, добровільного об’єднання на умовах звичайної домовленності, порозуміння є гуртки. Український культурний простір «довгого XIX ст.» дає великий і різноманітний спектр таких об’єднань. Проблема гуртків як культурного явища не нова в історіографі. У нинішній інтелектуальній ситуації проблема гуртків та салонів може пережити справжній ренесанс, спираючись на новітні технології сітьового аналізу, що дає можливості реконструювати черезпоколінні ланцюги та мережі культурних світів, розкрити механізми взаємодії особистості з її егоцентричним світом. Що таке «гурток»? На наш погляд, гуртки – це локальні групи, що мають статусну ідентичність. Така ідентичність визначається наявністю лідера/ідеї, культурного капіталу учасників групи, а також проявом емоційної солідарності (почуття єдності). Форми репрезентації гуртків визначаються цілями, культурно-стильовими уподобаннями, поведінковими моделями. Звідси калейдоскопічність форм: коло співучнів, спілкування друзів, партнерів по обговоренню, клуби за інтересами, культурно-просвітницькі, літературно-наукові, літературно-мистецькі гуртки, аристократичні салони з домашніми театрами, журфікси, літературно-музичні вечори з побутовим музикуванням, читанням, жартами та світськими новинами, салони що мали вплив на громадську думку та суспільну поведінку.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconМатеріали районного науково-практичного семінару вчителів історії «Науково-дослідницька діяльність учнів як засіб формування креативної компетентності на уроках історії»
Тема: «Науково-дослідницька діяльність учнів як засіб формування креативної компетентності на уроках історії»
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconМоя Батьківщина Україна” І. Загальні положення
України, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 icon«Моя Батьківщина Україна» І. Загальні положення
України, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconПоложення про Всеукраїнську експедицію учнівської та студентської молоді
України, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconКонспект уроку з історії України. Тема. Суспільно-політичний рух в Україні у другій половині XIX ст
Відділ освіти Софіївської районної державної адміністрації Софіївська загальноосвітня школа I-III ст. №1
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconУрок радості Не заучування, а інтелектуальне життя, яке б’є джерелом та протікає у світі гри, казки, краси
Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського засновника новаторської педагогіки, письменника, заслуженого учителя України залишається...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconКонспект уроку історії України у 9 класі на тему: «Узагальнення вивченого матеріалу за темою «Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій наприкінці XVIII у I третині XIX ст.»
«Узагальнення вивченого матеріалу за темою «Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій наприкінці XVIII у I третині...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1 icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка