Імена криги



Сторінка1/10
Дата конвертації01.02.2018
Розмір1.48 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ІМЕНА КРИГИ

Катерина ПАНЬО
Ілюстрації Інги Леві
ВІРУС

Пітьма скінчилась несподівано. Те, що прийшло на зміну, не мало нічого спільного зі світлом – чи із зором загалом. Архів В.-У67Х-3 відчув, що існує. Нічого більшого – ні пам’яті, ні чуттів – тільки перша самотня думка. Сутінки почали міняти тон, відчуття ставали чіткішими, і якоїсь миті В.-У67Х-3 охопила паніка. Він стискався у крихітну точку, у шматок матерії, запакований настільки щільно, що й сам вже не витримував власної ваги. Але коли він подумав, що наступної миті згасне, злившись із темрявою, тиск зник. І тоді він розгорнувся – зразу навсібіч – так швидко, що це було схоже на вибух. Дух забило відчуття раптового полегшення. В.-У закричав.

По вузькому і збійному, щойно прокладеному каналу пішов перший сигнал до Землі: «В.-У67Х-3 прибув на бету/Mensa4, процес розархівації успішно ініційовано».

Тепер пітьма направду скінчилась – у В.-У з’явились реальні відчуття. Матриця базових сенсорів передала зображення зоряного неба. Тим часом потік інформації, котра почала розгортатись у архіві, був достатнім, аби за кілька секунд викликати нервовий припадок у живої людини. Невдовзі з’явилась і перша думка: «Програма розархівації працює коректно». В.-У не розумів значення цієї фрази, але від неї ставало спокійніше. Він дивися, як тьмяніють зорі, і над небокраєм підіймається тутешнє сонце. Невдовзі він розархівується повністю, і почне звичне людське існування. Людське – наскільки це можливо на беті/Mensa4.

В.-У відчув, що може злегка поворухнутись. Це було добрим знаком – сенсори зібрали достатньо інформації про тутешні умови, і вже сформували придатне для них тіло. Потім налагодиться газообмін, і він зробить перший подих. Потім – тактильні відчуття. Потім…


Що буде потім, він не знав. При розпаковуванні звичайного архіву наступним етапом було відновлення особистості. Але архів у розділі персональної інформації мав лиш коротеньку мітку – «Дані відсутні». Навіть своє ім’я він довідається нескоро – тільки після повної розархівації і виконання всіх адаптаційних протоколів він налагодить широкий канал зв’язку. І тоді зможе вийти на Великого Брата – гігантський портал Космічного бюро, де у криптозахищеному вигляді лежать його дитячі радощі й образи, шкільні сварки, можливо – трохи дружби і студентських пригод, кохані жінки і материнські докори, а ще смак недозрілих яблук – все, що берегла пам’ять людини, стисненої у функціональний мікроархів, і закинутої у далекий і нікому не відомий куток космосу у вигляді модульованого випромінювання.

Коли він завершить розпаковування, підготує базову станцію і налагодить широкий інфоканал, цей куток перестане бути не тільки невідомим, але й далеким. По широкому каналу на бету/Mensa4 підуть перші колоністи. Їхні архіви вже не будуть такими економними, а протоколи розпакування й адаптації, перевірені на В.-У67Х-3, будуть відлагоджені до дрібниць. Ризик для їхнього життя буде близьким до нуля. Він побуде кілька місяців з ними, а потім повернеться на Землю, пройде курс реабілітації і зголоситься на наступний рейс. Якщо здоров’я не завадить. Космонавти, не зважаючи на інформаційний формат теперішніх перельотів, стають пенсіонерами так само рано, як і герої фізичних мандрівок. Свідомість аж ніяк не міцніша за тіло. В.-У зітхнув. Спочатку обережно втягнув у себе повітря, потім затримав дихання і швидко видихнув. Газообмін активізувався вчасно і працював коректно. От тільки запахів не було.


***
- Якщо ми деактивуємо твій світ, ти зникнеш, – сказав Ден, намагаючись зосередитись на моніторі і не дивитись на Мілу.

Міла була милим шестилітнім дівчатком. Вона померла вісім з половиною років тому. Послуги Склепу тоді були шалено дорогими, але батьки так боялись за свою єдину доньку, що на всяк випадок зробили повний архів її особистості і замовили достатньо просторий, як на той час, світ. Тривога була не марною – невдовзі дівчинка загинула в автокатастрофі. Смерть вийшла химерна – батьки, котрі сиділи попереду, заробили лиш по кілька добрячих синців, а дитина, у дитячому кріслі із защепленими ременями, вдавилась льодяником. Все трапилось так швидко, що до моменту розпакування Мілиного архіву її світ іще не був готовим, і Ден доводив його до пуття вже після того, як у ньому поселилась дівчинка. Світ поволі ставав бездоганним. Міла була такою славною дитиною, що «принцип неконтактності» вилетів у Дена з голови вже під час першої їх зустрічі. Міла приходила з пухнастим плюшевим зайцем під пахвою, сідала на обертове крісло біля Дена, і спостерігала за його роботою. Спочатку – мовчки. Потім вони перекидались кількома фразами. А далі говорили майже безперервно. А потім… Наступних п’ять років вона просила лиш про одне – знищити її світ.

- Мені дуже шкода, – казала вона. – Ти так стараєшся. І в тебе все виходить просто чудово. Але цієї ночі ми говорили з Плитом, і вирішили, що так буде краще.

Плитом звали плюшевого зайця. Вона не розлучалась з ним – з того дня, коли померла у своєму крісельці, злякано притиснувши іграшку до грудей.

- Я не можу, – коротко відповідав Ден.

Міла кивала і дуже серйозно дивилась на нього. Дивно, але вона помітно подорослішала за ці вісім років небуття.

- Мама й тато приходять до мене майже щодня, – продовжила Міла. – Хіба це нормально?

- Думаю, що так, – відповідав Ден. – Вони люблять тебе. Вони хочуть тебе бачити.

- Для цього існують посмертні світи? – спитала вона.

- Звідки ти знаєш про посмертні світи?

Дівчинка стенула плечима.

- Дещо можна довідатись і після смерті, – ухильно додала Міла.

Дену стало дуже незатишно – більше, ніж зазвичай у Склепі. Цій дівчинці всього шість років. Вона не могла так подорослішати, бо вже вісім років, як померла.

- Посмертні світи конструюють для того, щоби ти могла продовжувати жити – і радіти цьому, – сказав він перше, що стрілило в голову.

- Плит вчора сильно плакав, – сказала Міла.

У Дена почали пітніти долоні.

- Приходила мама, – продовжувала Міла. – У тата скоро день народження. Мама спитала, що я хочу йому подарувати.

- Ти щось придумала? – з фальшивою бадьорістю спитав Ден. – Ми можемо зробити це прямо зараз.

- Плит плакав цілу ніч, – повторила Міла. – Я не могла його заспокоїти.

Ден зітхнув і погасив пульт. Він не міг зосередитись

- Послухай, якщо ти чогось хочеш – тільки скажи, і я все зроблю.

- Ми з Плитом придумали справді хороший подарунок, – сказала Міла. – Мамі й татові потрібна ще одна дитина.

Ден з півхвилини тупо дивився в підлогу. Потім оживив пульт і знову спробував попрацювати з налаштуваннями.

- Аби вони на це зважились, їм треба зрозуміти, що мене насправді немає, – продовжила дівчинка. – Я повинна зникнути. Назавжди. Аби ми більше не могли зустрічатись і говорити. Щоб вони не могли далі думати, що я з ними.

- Добре, – сказав Ден. – До чого тут я?

- Ми з Плитом скажемо про це мамі. Але вона, мабуть, відмовиться виключити цей світ, правда?

Скоріш за все, подумав Ден.

Він, нарешті, зайнявся жирафом. Тварина – точніше, тільки чорно-біла пірамідка, чимось схожа на жирафа, з’явилась неподалік від них. Ден почав коригувати її пропорції та розміри.

- Ні-ні, зроби його, будь-ласка, меншим, – попросила Міла. – Щоби Плит теж зміг його погладити.

Ден активував панель масштабування.

- Такий підійде?

Жираф, усе ще чорно-білий, зігнув шию і скоса зиркнув на Мілу.

- Чудово, правда, Плит? – дівчинка заплескала в долоні, але лице за мить знову стало серйозним. – Мама відмовиться. Тому я прошу тебе виключити цей світ.

Ден роздратовано штовхнув пульт. Йому платять за дизайн, а не за психотерапевтичні бесіди. Дівчинці взагалі нема чого робити в операторній. У неї купа іграшок. Якого чорта вона сидить поряд і морочить голову?

- Ти розумієш, про що просиш? – сердито спитав він.

Жираф, що нахилив делікатну чорно-білу морду до Міли, злякано схрипнув і відступив на крок назад.

- Я не можу це зробити, – відрізав Ден.

- Чому?


- Тому що я не можу тебе… Не можу припинити твоє існування.

Злість минула. Ден міцно потер долонями обличчя й подумав, що замалим не бовкнув дурницю. Хоча Міла і так все зрозуміла. І це було дивно для шестилітньої дитини.

- Мене не можна вбити, – сказала вона. – Я вже мертва.

- Добре. Я не можу виключити твій світ, тому що мене викинуть з роботи, а твій татусь переламає мені кістки, – сказав Ден.

Жираф перебирав тонкими ногами і обережно поглядав на людей.

- Ти зможеш втекти, – сказала Міла, посміхаючись до жирафа. – Мій тато не надто добре бігає.

- А те, що я залишусь без роботи, тебе не хвилює?

- Знайдеш іншу. Ти ще такий молодий. І в тебе виходять чудові жирафи.

Коли він зробив всі необхідні налаштування і дав команду згорнути модель, Міла однією рукою обіймала жирафа з а шию, а іншою притискала до себе Плита. До останньої миті, поки її світ згортався, обертаючись попервах на кольоровий вихор, а потім – на маленьку райдужну кулю, вона дивилась на Дена, і він не міг відірвати від неї погляду.

Кулька на мить зависла над панеллю, м’яко опустилась і зникла в своїй комірці.

Ден стояв один посеред Склепу – в самому центрі круглої напівтемної зали, опоясаної вугільно-чорною панеллю з безліччю іскорок-вогників. Приступ запаморочення пройде за кілька секунд – до згортання простору звикнути неможливо. Зате до запаморочення – можна. І навіть треба – якщо ти справжній майстер і працюєш «у полі». Халтурники працюють з настільними моделями – ліплять примітивні ландшафти з готових запчастин, використовують десяток-другий популярних схем і впарюють їх замовникам як «унікальний проект». Можна, звичайно, жити і в такому світі. Але не більше того. Справжні світи робляться інакше – дизайнер сам мусить бути в новому світі, приглядаючись, часом – щось вимірюючи, а деколи – прислухаючись до власного пульсу. Мікросвіт нічим не відрізняється від реального ландшафту – з точки зору людини, яка у ньому живе. Щоправда, халтурники і реальні ландшафти проектують, не відриваючи заду від стільця. Їм байдуже, з ким працювати – з живим чи мертвим. Якщо чесно, йому теж дедалі частіше ставало байдуже.

Ден заплющив очі й полічив до десяти. Почекав ще трохи – перед очима продовжували мерехтіти жовті й коричневі плями. Зробив два повільних кроки й злегка хитнувся.

- Код MU32, оновлення, – кинув рівним тихим голосом.

Термінал мигнув і вивів на екран повідомлення про його успішну аутентифікацію, а за мить – про не менш успішне оновлення світу MU32.

Ден згорнув пульт, поклав інфоблок до кишені й рушив до виходу. Йому було байдуже, живими чи мертвими були клієнти, але перебування у Склепі все рівно наганяло дрижаків. Ден не міг змусити себе затриматись і попрацювати ще з двома-трьома світами. «По обіді, а краще – завтра», – панічно крутилось в голові. Не зважаючи на потужний клімат-контроль, у Склепі завше було холодно, а коли особливо нервові відвідувачі підкручували терморегулятор, миттєво ставало спекотно, мов у пеклі. Підібрати комфортне освітлення теж чомусь вдавалось рідко.

Ден ніколи не намагався зробити своє перебування у Склепі комфортнішим. Йому здавалося, що це безглуздо – у місті мертвих дбати про зручності одного живого оператора. Він приходив до Склепу практично щоденно, робив свою роботу і йшов геть, хоча руки під вечір помітно тремтіли. Він не вірив в духів і не чув містичних голосів – просто він був живим, отже, несумісним зі справжніми мешканцями Склепу.

Посмертні світи розроблялись зовсім не для побачень – це були рукотворні місця вічного спокою. До того ж у покійників ніхто і не питав, чи можна їх тривожити і коли саме це робити. Тому, коли відвідини посмертних світів стали модними, Ден ввів у базову програму дизайну функцію схованки, де покійник при бажанні міг спокійно перечекати візит непрошених гостей. Ця можливість не була описана у рекламних буклетах, він не вніс її навіть у специфікації – він просто робив стандартні надійні сховища і вважав це справою професійної етики.

- То як, ти зможеш втекти від своїх покійничків? – спитала Магда.

Вони зустрілись за обідом у Центрі. Ден з задоволенням розглядав Магду. Вона була теплою, живою і цілком реальною. Він майже не слухав, що вона каже – досить було її бачити.

- Ти збираєшся відповідати? – роздратовано поцікавилась Магда.

- Е-е… Що ти казала?

Вона закотила очі.

- Ти знову півдня стирчав у Склепі?

Ден кивнув.

- Колись ти збожеволієш зі своїми покійничками, – відрізала вона. – Тобі більше немає чим зайнятись?

- Сонечко, ти ж добре знаєш, що за мертвих платять краще, ніж за живих.

Він трохи лукавив – платили приблизно однаково і за посмертні світи, і за реальні ландшафти, але замовлень на перші було значно більше, а проблем з покійниками – зазвичай істотно менше.

- Якщо тобі так добре платять, то може проведемо два тижні біля моря? – спитала Магда.

- Ти можеш жити біля моря хоч цілісінький рік, – відповів він.

Це була явно неправильна відповідь. Вона судомно стисла вилку.

- Мені не треба твоїх цяцьок, – сказала вона якомога холодніше. – Я хочу до моря. До справжнього моря. І я туди поїду – з тобою чи без тебе.

Магда не вміла тримати себе в руках. Вона старалась, вчилась, тренувалась перед дзеркалом, платила божевільні гроші за якісь психологічні тренінги. Але крижаний спокій, який вона вважала ознакою аристократизму, залишався у неї виключно студійним досягненням – перед дзеркалом все виходило чудово. Натомість у житті темперамент миттю вилазив назовні. Темперамент, за який Ден її покохав, і навіть коли кохання, здається, минуло, продовжував її потребувати в повсякденному житті. Її гарячність, здатність зірватись на крик з будь-якого приводу – від радості, люті чи пристрасті. Вона була виклично живою. Він навчився зовсім не зважати на те, що саме вона кидає йому в лице – він просто дивився на неї і набирався сил. Вона це відчувала – і ще сильніше дратувалася.

Магда, схопившись за край столу, тим часом щось люто шипіла:

- Твори моря для своїх трупаків! Ти сам скоро будеш не кращим за мерця. Навіщо тобі жива жінка? З нею ж стільки проблем! Вона, бачте, на море хоче!

За мить Ден нагнувся і підібрав її вилку, яка впала на підлогу.

- А чому ти вирішила, що я проти?

Він знав, що це роздратує її ще гірше.

- А як я мала зрозуміти твої викрутаси?!

- Простіше, сонце, простіше. Мої… трупаки цілком можуть забезпечити тобі рік біля моря. Реального моря.

Вона зціпила зуби й опустила очі.

- Я сама можу себе забезпечувати, – буркнула вона й люто зиркнула на вилку. – У цій забігайлівці є офіціанти, чи мені треба помити її самостійно?

Ден підкликав офіціанта. Магда втупилась в тарілку. Сьогодні питання з морем вдалося обійти. Він, загалом, не проти – і цього для неї поки достатньо. Але це, звісно, не кінець. Найближчими днями Магда забронює квитки і готель. Він в останню мить скаже, що саме у ці дні поїхати не зможе – і це буде правдою. Ще один раунд сварки. Після чого вона таки поїде – сама, з подругою, чи – йому на зло – з другом. Котрий, можна посперечатись, не протримається довше ніж два-три дні. Мабуть, з усіх її кавалерів тільки він може витримувати її направду довго.

Ден зітхнув. Йому стало нудно. Магда цікавила його тільки в моменти пікового напруження. Зараз, знесилена припадком гніву, вона здавалась жалюгідною – але пожаліти її у нього не виходило. Ніколи не виходило. Він замовив їй кави.

Після обіду він таки повернувся до Склепу. З наступним світом було куди менше технічних проблем. У ньому коректно працювали стандартні програми дизайну. Тут не треба було вручну позначати місце для кожної розтрісканої каменюки і обсаджувати її немічними травинками. Всього лиш невелика зміна клімату – трохи прохолодніші вечори, трохи різкіші добові перепади температур, обов’язково гайок тендітних лимонних деревець, котрі губитимуть цвіт від цих перепадів. Це був його фірмовий знак – жодного ідеального і досконалого світу. Щось обов’язково мусить існувати трохи не за правилами, якась дрібниця, котра не заважатиме жити, але не дозволить запідозрити у Творці педанта. Людина не може довго витримувати досконалість. Навіть коли вона мертва.


***
В.-У повторив команду. Жодного ефекту. Він перейшов на ручне керування і викликав контрольну панель. Параметрів було не менше трьох десятків, кожен регулювався окремим повзунком. Більша частина повзунків була перекрита написами «недоступно», а решта сиділа в червоних зонах – де справа, де зліва. В.-У потягнув один з них у зелену. Купол смикнувся, ніби під ураганним вітром. В.-У спробував перемістити інший. Оболонка купола почала міняти колір, і за мить розпалась на набір кольорових клаптів, котрі абсолютно самостійно роз’єднувались. У В.-У зарябило в очах. Він примружився і майже навмання клацнув десь по панелі. Купол зник. За мить погасла і панель. В.-У зітхнув, сів на похилий базальтовий валун і замислився.

І хто б міг подумати, що все піде так криво? Адже на початку відхилень, принаймні критичних, не було. При тому ніхто до ладу не знав, як підуть справи на беті/Mensa4. Тутешня планета могла виявитись і взагалі непридатною для колонізації – система бети Столової гори була надто далеко від земної інфомережі, і можливі похибки у кліматичних параметрах викликали у відповідальних за проект нервові смішки. Архів В.-У67Х-3 був експериментальним, стисненим майже вдвічі порівняно зі звичайними стартовими модулями, і відправлений істотно далі, ніж це передбачали будь-які норми. Він мандрував без зайвого багажу – від його звичайної людської особистості залишився мінімум, необхідний для запуску каналу і активізації базових структур свідомості. Все решту йому досилали по «вузькому каналу». Добре, хоч цей канал поки працював стабільно.

В.-У знову активував командну панель і викликав Службу підтримки Космічного бюро.

- Програми організації базового середовища не працюють, – без передмови почав він.

- Конкретизуйте.

В.-У на мить замислився. Гірше за все йшло будівництво. Він вже третю добу намагався збудувати дім. Починав він з котеджу на дві родини. А годину тому успішно провалив будівництво куполу типу «тимчасове сховище літнє, одномісне».

- Утиліти для проектування житлового простору, – сказав він.

- Протестовані перед відправкою, – за дві секунди відповів технік.

- Вони не працюють, – повторив В.-У.

- Напиши рапорт про пошкодження і деталізуй причини, – перейшов на «ти» технік.

- Я не знаю причин. Це поза моєю компетенцією

- Детально опиши, які виникли складнощі.

- Утиліта не працює. Вилітає ще при виборі схеми.

- Неможливо, – відрізав технік. – Програму тестували, і вона робоча. Можуть виникнути проблеми з тонкощами налаштування текстур, з кольоровими гамами…

- Які текстури?! Програма зависає або спрацьовує аварійно на етапі вибору схеми!

- Порушення стандартів експлуатації?

- Ні, – відрізав В.-У. – Може, переплутали реліз?

- Реліз придатний для твого типу організму та середовища.

- Якого це – мого?

- У доступі до інформації відмовлено, – єлейним голоском оголосив технік.

- Я такий досконалий?

- Відмовлено у доступі.

В.-У набрав повні груди повітря і затримав дихання. Базові емоції були глибинними характеристиками свідомості, і відсікти їх при архівації не вдавалось ніяк. А без всіх паттернів, які зникали разом з тимчасово загубленим життєвим досвідом, афект легше виривався з-під контролю і міг пошкодити свідомість. Як правило, на ранніх стадіях колонізації це гарантувало фінал скорий і неуникний. В.-У повільно видихнув і нагадав собі, що технік, скоріше за все, і не здатен відповісти на його запитання. Він виконує роботу у повній відповідності з пунктами незліченних інструкцій, і доступу до особистих даних в нього нема.

Антропологи, до яких йшла інформація з його датчиків та сенсорів, свої бази бережуть вельми старанно. Модель його теперішнього тіла, скоріше за все, неточна. І програму виживання для неї відлагодити і виконати поки не вдається.

Детальну інформацію про зовнішній вид адаптованого організму зберігали під грифом «не для розповсюдження». Підозрювати, що ти можеш стати схожим на рогату жабу, все-таки легше, ніж твердо це знати. І не кожному хочеться вікувати на чужій планеті у вигляді вкритого лускою грибочка – нехай і суперадаптованого до середовища, зі здатністю щасливо прожити сім-вісім сотень років. Хоча, у більшості випадків, можна було скористатись якимось аналогом дзеркала…

В.-У. біло цілком байдуже, хто він в дану мить – колонія грибків, згусток слизу чи юнак-Аполон – хоча й було відчуття, що тіло в нього зараз майже антропоморфне. Байдужості у цьому питанні сприяло те, що «перші колоністи» міняли зовнішність всього на кілька місяців.

- Слухай, я не збираюсь надсилати своє фото коханій дівчині, – сказав він. – Все, що мені потрібно – щоби перестали глючити програми. І якщо ви так і не спромоглися надіслати реліз, відповідний для моїх умов, я спробую розібратись з налаштуваннями сам. Тільки дайте повну інформацію про мої біологічні потреби. В мене не та ситуація, щоби експериментувати ще й з цим!

- У тебе недостатньо кваліфікації для польової відладки, – відповів технік.

- Я що, ніколи цього не робив?

- Робив. Тричі. Але цих спогадів у тебе немає.

Бісові спеціалізатори! Йому вже тричі доводилось викручуватись у схожих ситуаціях, але розумні хлопчики з томом інструкцій відсікають ці спогади, бо відлагодження програми – в компетенції інших спеців, а йому, бачте, це непотрібно!

- Тоді дайте мені доступ до персонального архіву, – сказав В.-У.

Відповідь він знав наперед.

- Відмовлено. Етап адаптації організму до середовища ще не закінчено.

- Але я можу і не дожити до адаптації без робочих програм!

Сперечатись було безглуздо. Для таких випадків був цілий кілометр інструкцій, які розповідали, що особистість піонера – серйозна перешкода для об’єктивного вивчення середовища. Так ніби він тут щось сильно вивчав! Вся інформація до них йде напряму з датчиків та сенсорів, якими нафаршировано все – від його мозку до сусіднього гірського масиву. Його рапорти йдуть прямим ходом в архів. Їх прослухають лише в тому випадку, якщо він перестане виходити на зв’язок і його визнають загиблим. І то тільки тому, що такою є процедура стирання блоку персональної інформації.

- Вам було надано всі необхідні програми для адаптації і відлагодження базового середовища, – бубонів технік, сидячи в зручному кріслі, і, вочевидь, цідячи пиво в моменти тривалих пауз.

В.-У відключив зв’язок. Незрозуміло, як людству, обтяженому такою кількістю ідіотів і бюрократів, вдалося вийти за межі Сонячної системи.

Хоч би й ця програма трансформації житлового середовища – кому вона насправді потрібна? Все що слід зробити – це вивчити планету, сформувати адаптовані тіла, і приймати потік колоністів. А будинки з ландшафтами хай вже самі собі вигадують. А може, їм так сподобається місцевий пейзаж і життя під відкритим небом, що й будинків не захочеться – он він хрустить ногами-лапами по молодій кризі, й чудово себе почуває. Трохи тоскно стає лиш коли приходять сутінки, і з розколів підіймається бузковий туман, але до всього можна звикнути. Ось він уже майже й звик.

Щоправда, колоністи, на відміну від нього, не були фаховими мандрівниками. І приходили вони на планету цілком, всією особистістю – зі спогадами, страхами, амбіціями і вподобаннями. Для них подорож і перепакування тіл були справжньою пригодою. І сіро-рожева пустеля довкола могла видатись їм не надто гостинною. А після виходу з трансформації – в якому б тілі вони не опинились – колоністів варто було посадити в крісло, налити чаю чи чогось міцнішого, і дати можливість подумати, як жити далі. Тому Космічне бюро зробило створення Першого дому однією з обов’язкових умов для початку передачі колоністів. В.-У мусів цей дім збудувати. Без коректних програм і власних спогадів, які, можливо, допомогли б ці програми налаштувати.

Він продовжував думати про будівництво, щоб не надто зосереджуватись на всьому решту. Наприклад, на генераторі, з яким, по суті, було нітрохи не краще. Він працював як годинник – поки не збільшувалось навантаження. Розширення каналу зв’язку, збільшення потужності реплікатора чи передача додаткової потужності на шахту, де йшов видобуток металу, заганяли генератор в ступор. Зв’язок зникав одразу, реплікатор щось безпомічно пищав і йшов у небуття слідом за зв’язком. Досить було повернути енерговитрату до мінімального рівня, як все оживало. Хоча генератора, за специфікаціями, було достатньо для середніх розмірів мегаполіса.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Імена криги iconПід крижаним щитом
Або Антарктида… Чому там скупчилося стіль­ки криги? Що приховує той кілька кілометровий щит?
Імена криги iconКнигах «Господні зерна»
Рипали важкі повоєнні роки. Матір працювала листоношею, любила вишивати. Мешкала вона на квартирах у різних людей, пережила на станції...
Імена криги iconЗавдання І етапу Всеукраїнської олімпіади з історії 2011 -2012 н р. 10 клас І. Тестові завдання (по 0,5 б.)
Співвіднесіть імена історичних діячів та факти їх біографій
Імена криги iconУкраїнська мова ( 9 клас) 38 балів I. Від поданих іменників утворіть чоловічі й жіночі імена по батькові
Завдання II етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури 2015-2016 н р
Імена криги iconЛітературний ерудит Шоу знавців життя І
Ведуча. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає І шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського...
Імена криги iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Імена криги iconРеферат з астрономії імена України у Космосі Роботу виконала Гореславська Аліна Валентинівна учениця 11 класу
...
Імена криги icon«Славні імена земляків» Тема науково-практичної роботи: «Федір (Теодор) Іванович Гула»
...
Імена криги iconСлаветні імена ведучий 1
Ведучий №2 Славиться Полтавщина своїми іменами… скільки ж їх… навіть не перелічити…кожна споруда, кожин куточок нашого рідного міста-це...
Імена криги iconІнформаційно-бібліографічний покажчик
Славетні імена на мапі Прилук : інформ бібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка