Імена криги



Сторінка2/10
Дата конвертації01.02.2018
Розмір1.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

При тому розумники з бюро продовжують стверджувати, що все протестовано і мусить працювати, як годинник. А може, хтось замість «пакету колонізатора» надіслав «пакет виживання», і в тому вся біда? Але чому тоді не виходить збудувати навіть примітивне сховище? А поки все, що йому залишається – це боротись з обладнанням і писати слізні рапорти про непридатність його програм. А ще – лаятись з техніком, чия компетенція значно вужча від його власного заду на конторському кріслі.

В.-У піднявся. Йому захотілось прогулятися й розім’яти м’язи. Може, навіть пробігтися – до Сутінкових Долин, наприклад. Чого він сидить, втупившись в панелі? Довкола, як не як, дивний новий світ. Іще не колонізований.

Тієї миті думка про колоністів викликала у нього роздратування. Люди обертаються на згустки чистої інформації. Долають простір, про який і подумати-то страшно. Одягають на себе нові тіла. А потім їм подавай рідну печеру, ніби неандертальцям! Їм потрібен вогонь, біля якого може зібратись родина. І садок, в якому гратимуться діти. І гори з походами, аби спалити зайвий адреналін. Їм потрібна Земля. То на дідька вони лізуть у Космос?

В.-У все прискорював крок. Його гнучке, легке тіло само вимагало швидкого темпу. Воно хотіло бігти, а може – і летіти. Сутінкові долини перед лінією високих пагорбів потроху наближались. Лінія концентрованої пітьми, вкритої ажуром синіх випарів. Пульсація крові ставала все тихішою, і раптом свідомість В.-У затопив спокій. Врешті-решт, норми колонізації писали не колоністи – то чого на них злитись? Може, всі ці обов’язкові рідні халабуди вигадали бюрократи, що далі орбітальних станцій і носа не вистромляли. А колоністам, як і йому, подобалось би бігти довгими стрибками, відштовхуючись пальцями і кігтями нижніх, потужніших кінцівок від кам’яних осипів.

З кожним кроком його охоплював дедалі глибший і радісніший спокій. Він зможе прожити на планеті тисячу років – ресурсу енергії вистарчить. Скільки часу він залишатиметься людиною, якщо не отримає доступу до своєї повної особистості? А якщо він його таки отримає, то чи зможе залишитись таким самим гнучким і сильним, здатним за кількадесят хвилин добігти до Сутінкових Долин чи Полуденної ріки?

Думка про Полуденну ріку різонула його – він поки не бачив її сам, тільки дивився відео з сенсорів. Чи побачить коли? Чи, повернувши собі повну пам’ять, і дивитись на неї не захоче? Його потягне до інших річок. Певно, в його пам’яті чимало берегів, вигинів і піску. Це було б трохи кепсько – отримавши себе, втратити Полуденну ріку. Він чомусь був певен, що по її цитринових густих водах він зможе бігти так само легко, як і по хрусткій кризі рівнини чи розкришеному каменю передгір’я.

Небо стемніло. По коротких, жорстких кремнійорганічних волокнах його волосся перебігали іскри. Він схилив голову і злизав кілька фіолетових крижинок. В Бюро, ясна річ, сидять бракороби, але програма адаптації в них вийшла чудова. Його організм був досконалим. І при тому, здається, майже людським – до самих кінчиків тоненьких волосинок-хеморецепторів на зовнішніх контурах тіла.

Він побіг у бік горизонту, лінія якого зміїлась і зливалась з небом. Йому здавалось, що проскочити цю межу не так то й важко.
***
Поросле вересом кам’янисте плато, яке ще мить тому простягалося навсібіч, стрімко згорталося. Горизонт наближався і, водночас, стрімко скручувався. Дену, власне, це нічим не загрожувало – ще мить-друга, і посмертний світ WYB-5y обернувся б на райдужну кулю і зник у своїй комірці, а Ден опинився б у Склепі зі звичним приступом нудоти. Нічого страшного. Якщо не зважати на той факт, що він не давав команди на згортання світу. Ден перевів пульт в ручний режим, викликав панель завдань, знайшов процес «згортання світу» і зупинив його. Горизонт м’яко похитнувся і повернувся на місце. Слідом за поривом вітру по вересу побігла хвиля. Ще за мить все заспокоїлось, довколишній світ повернувся у попередній стан. Ден запустив тестування підпрограм маніпуляції зі світом, і переконався, що все функціонує ніби коректно. Чому ж тоді світ норовить згорнутись від банальних маніпуляцій з ландшафтом?

Власне, помилка могла ховатись у самому програмному ядрі світу WYB-5y. Це був неймовірно старий і ветхий посмертний світ. Може, один із перших. Його розробляла ціла команда, в якій Ден був радше підмайстром. На сирий код накладали новомодні латки, на них – нові, і через кілька років навіть базова структура світу стала настільки заплутаною, що ніхто й не намагався привести її до ладу. Дизайн, яким займався Ден, теж був далекий від шедевру – «ємність» світу в момент створення була мізерною. Тепер, за допомогою додаткових гео- і біомодулів він виправляв і розширював все, що міг, гублячи значно більше часу і сил, ніж пішло б на створення нового світу. Місцевий покійник навідріз відмовився переселитись в інший світ, не зважаючи на чисельні обіцянки перенести туди і старий дизайн. Він казав, що його і так все влаштовує, проте невгамовні родичі настоювали на покращенні його “житлових умов”. І Ден покращував — наскільки це дозволяли його вміння, стародавня, переплутана матриця, і сам мешканець, який обов’язково приходив, зупинявся кроків за двадцять, несхвально стежив за його роботою, а потім, без жодного слова, повертався спиною і йшов геть.

Сьогодні він не прийшов. І Ден був майже певен, що без мовчазного наглядача робота піде веселіше. Та сталося не так. Сама думка про черговий сеанс полювання на бліх у базовій програмі вселяла в душу жах. Цим, ясна річ, займуться програмери, але йому доведеться зі спокійним виглядом сидіти біля них, і раз за разом пояснювати тонку різницю між “недокументованими можливостями”, які він повинен терпіти, і помилками, які їм доведеться виправляти. Плодячи по дві нових на місці кожної виправленої…

Різкий, розлогий “клац!” ляснув його по вухах. Ден лайнувся і миттю шмигнув за найближчий гранітний валун. Знову неподалік гримнуло, і черговий “клац” вибив іскри з каменю. Дену знадобилось ще секунди зо дві, щоби зрозуміти, що хтось його обстрілює — і здивуватися своїй реакції. В таку ситуацію він втрапив уперше. Ден встав на повен зріст.

- Якого біса ви робите?

Знову постріл і огидне клацання кулі об камінь. Ден подолав бажання знову впасти на землю. Теоретично, ніщо з того, що відбувалося в посмертному світі, не могло зашкодити його біологічному тілу. З-за бурої скелі з’явився покійник. В руках у нього була короткоствольна рушниця – як у вестернах.

- Що ви собі дозволяєте? – знову крикнув Ден.

У голосі явно прорізались істеричні нотки.

- А, це ти…

Покійник, здавалось, помітно розчарувався.

- А хто тут ще міг бути? – пробурчав Ден, обтрушуючи куртку.

У нього помітно тремтіли коліна.

- Не знаю, кого ти до мене підселив, чоловіче, але йому не жити, – відрізав дідок.

Ден помітив, що він не знімає пальця зі спускового гачка, і тримається звіддалік.

- Що за дурня? – обурився Ден. – Ви ж відмовились від сусідів!

Старий кивнув.

- Проте ви когось до мене підселили. Ви не надто чесні хлопці, еге ж?

- Якщо в програмі з’явилась помилка… – почав Ден.

Але покійник його перебив.

- Простіше кажучи, ви загнали мою барлогу комусь ще, – сказав він.

- Нічого подібного! – роздратовано гарикнув Ден. – Ви відмовились від віртуальних сусідів.

- Еге ж. В мене їх було забагато, поки я ще жив.

Ден стенув плечима.

- Ми перевіримо програми. Але я певен, що ви помиляєтесь.

Старий мовчав, але рушницю опустив.

- А… А ви не могли б його описати? – спитав Ден.

Дід повернувся й мовчки рушив геть.

Ден оглядівся, шукаючи пульт – він кудись подів його, коли пролунав перший постріл. Пульт висів над землею біля недалекої каменюки.

Ден віддав команду згорнути світ.

Він стояв із закритими очима й чекав, поки зникне верес. Особливість монотонного пейзажу – від нього важче відключитись. Кожна деталь – пучок трави, сірувата імла над далеким схилом, каменюка, що вросла в землю – врізається в пам’ять і воскресає у всіх деталях, варто лиш на мить задуматись.

Цікаво, чи може мрець збожеволіти? Чи може в нього розвинутись параноя чи маніакально-депресивний психоз? Чи може йому просто хочеться вбити Дена, а легенду про чужинців він вигадав для самозаспокоєння?

Ден подумав про Магду. Її, свідомо чи ні, завше рятував дар називати речі своїми іменами. А він постійно забував, що про клієнтів слід думати як про мерців. Може, якби він завше про це пам’ятав, йому не було б так незатишно у Склепі. І якщо когось і ощасливив своїм приходом психоз – то це його, Дена, а не дідугана з рушницею. Хоча б тому, що він – живий, а стариган – мертвий.

Може, у чомусь Магда і має рацію – він надто захопився покійниками, треба частіше займатись живими ландшафтами. Одинадцять років тому він з радістю вхопився за пропозицію працювати для Склепу – за це надто добре платили. Перші посмертні світи були товаром штучним і шалено дорогим. Навряд чи тодішні ціни хоч якось співвідносились з реальністю – адже збереження архівів особистості і їх розархівація були непогано відпрацьовані в космічних програмах. Технологію викинули на ринок ширпотребу, як викидали з військових і космічних програм все, що тільки можна було використовувати в побуті. Попервах такий вид дизайну був не тільки перспективним, але й цікавим. А потім все обернулось на рутину. Після затухання електричних коливань у мозку витримували тридобову паузу, після чого особистість розархівовували у віртуальному світі, де вона могла існувати необмежено довго за бажаних для себе умов. Умови ці обговорювались іще за життя, і зазвичай були достатньо одноманітними. Затишний дім – або вілла, садок, гори, тепле море – все, що приносило радість, або залишалось нездійсненною мрією. Забезпечити цю розкіш технічно було нескладно – в нагоді стали стандартні програмні пакети для організації простору, розроблені пів сотні років назад для ландшафтного та інтер’єрного дизайну. При тому, що посмертні світи були виключно віртуальними, тратити кошти доводилось лиш на дизайн та потужну, багатократно резервовану комп’ютерну мережу, де все це і крутилося. Користувались попитом і віртуальні сусіди чи сусідки – але з ними періодично виникали проблеми. Попри досконалі тіла й рівень інтелекту, нерідко вищий за IQ клієнта, більшість мешканців посмертних світів невдовзі починали жалітися, що їхні супутники посмертного життя – «тупі залізяки», які лиш невдало імітують людей. Натомість багато хто заводив собі друзів у вигляді найхимерніших істот, наділених максимально досяжним штучним інтелектом. Як казав один чолов’яга середніх років, котрий завів собі компаньйона у вигляді невеликого титанового кіберптаха – «Нехай мій Краг – лише зграйка електронів у комп’ютері, але з ним цікаво, і він ніколи не вдає із себе справжню ворону».

Ден відчув, як по спині тече піт, і лише тієї миті зрозумів, що стоїть перед Склепом на спекотній бетонній доріжці, а сонячний удар потроху обертається з перспективи на реальність. Літо у місті видалось неправдоподібно спекотним. Ден повільно побрів до машини, завів двигун і ввімкнув кондиціонер.

Йому слід було їхати до моря. З Магдою – чи без неї.

Він поволі покотився з двору. Тільки після того, як вдалося втиснутись у щільний потік на магістралі, Ден подумав, що дарма не написав службову записку. Чи була вся історія його власним нервовим зривом, чи посмертним божевіллям клієнта – перевірити складно. Але щось у програмі світу WYB-5y дійсно йшло вкрай криво. Рушниця. Він ніколи її не створював – це можна перевірити у логах дизайну, збережених у двох резервних сховищах у Склепі.

За роздумами та не дуже впевненими обіцянками самому собі надіслати записку у Службу адміністрування зразу ж, як тільки буде вільних п’ять хвилин, Ден і не помітив, як вибрався зі щільного потоку й опинився в передмісті. З обох боків тягнулись дбайливо доглянуті, але дуже схожі між собою садочки. Ден міг на око визначити матриці практично кожного. Студентські експерименти, дві-три розкішних імітації позаминулорічних переможців дизайнерського конкурсу, зліплені із дешевих замінників, кілька аматорських підробок природних біотопів і – відпочинок для душі й ока – просторі англійські газони з гравійними доріжками, які виглядали б цілком пристойно, якби не масштаб 1:10.

Ден залишив машину під тентом і завернув за ріг білого будиночка. Настрій, і без того не райдужний, спаскудився до самих глибин. Стара курка. Знову вона за своє. Ден зупинився перед чималим бузковим кущем, який ще тиждень тому ріс собі перед будинком, навпроти ґанку, і зробив безуспішну спробу настроїти себе на делікатний і ввічливий тон. Йому ні за що не можна губити це замовлення. Він глибоко вдихнув, обійшов кущ і пішов у сад.

Під крислатою старою яблунею, якій насправді не було і двох років, він побачив здоровенного лисуватого чолов’ягу і маленьку сухеньку бабцю. Вони розмовляли. Точніше, він час від часу щось бурчав, а вона підскакувала, розмахуючи крихітною сапкою біля його носа, і аж заходилась верескливою скороговіркою. Ден окинув сад поглядом і поліз до кишені за інфоблоком.

Сад був розгромлений. Він нічим не нагадував маленький, затишний витвір мистецтва, зроблений Деном рік тому. Сад не був схожим навіть на травневу свою версію, коли Емма – так звали бабусю і власницю саду – вирішила, що їй конче потрібні гортензії, і власною персоною поїхала за триста кілометрів у якесь передове садівництво, заплатила скажені гроші і власноручно ткнула гортензії в землю. Кущі швиденько почали в’янути, і Дену довелось їх рятувати, а заодно вписувати в проект грядочки з якимось пряними травами.

Ден викликав віртуальну панель і почав тестування садової мережі. Звісно, що мережа буде порізана лопатами, сапками і садовими ножицями – це Ден знав і без тестування, досить було глянути на нові грядки, видерті з корінням кущі і вириті не знати навіщо траншеї. Емма, здавалось, відчула, що в землі щось відбувається. Вона круто повернулась і войовниче здійняла сапку.

- Навіть не думайте! – крикнула вона. – Забирайтесь! Не смійте нічого чіпати! Ненавиджу цю магію… – буркнула бабця вже собі під носа.

- Мамо, це не магія, – з відчаєм в голосі почав її здоровило-син. – Це дизайн…

- Пол, ти остолоп, – хльостко почала Емма. – Як я могла виростити такого остолопа? – Ці слова були звернені до Дена, і він постарався вдати, що не почув. – Я просила в нього садок. Маленький садок, де я б могла копирсатись на клумбах і потроху звикати до землі. В моєму віці вже час, як гадаєш? А ти що зробив? – вона ткнула сапкою в бік Дена. – Ти приволік сюди цього!

Ден знову вдав, що недочуває. Його не цікавили сварки – він поспішав відновити комунікаційні канали між масивами нанотрансформаторів, зруйновані невтомною Еммою. Ден підозрював, що бабця спеціально пересаджує і перекопує все в найнесподіваніших місцях, аби лиш максимально понівечити мережу. Потім вона підкреслено гучно лається з сином, а сама потиху приглядається, як він працює зі своїм пультом. Часом йому здавалося, що старенька засікала час і фіксувала, скільки займе ремонт мережі цього разу. Ден несподівано підняв очі від контрольної панелі, спіймав погляд бабусі і перш ніж вона відвела очі, встиг широко і нахабно до неї всміхнутись. Він більше на неї не сердився. Мережа виведена з ладу. Частина трансформаторів безповоротно втрачена. Але її син заплатить і за роботу, і за матеріали. А вперте бажання Емми самотужки обробляти свій сад здавалося йому прецікавим анахронізмом. Їй хотілось власноруч підрізати троянди й перекопувати грядки. От тільки підтримувати реальний сад вона не могла – не вистачило б ні вміння, ні сил.

- Я не можу дивитись, як кущі самі переповзають вздовж паркана, а яблуні крутять гілками, – підкреслено голосно, аби чув і Ден, продовжувала старенька.

- Але мамо, повороти гілок покращують дозрівання яблук! – вигукнув син.

- Ох, Пол, краще помовчи! – кричала Емма. – Господь потурбувався про те, щоб кожне яблуко й без того отримало все, що йому потрібно. Навіщо дереву крутити гілками? Це, все-таки, не вітряк!

Ден ледве стримував посмішку. Насправді яблуні ніколи не крутили гілками – це було можливо, але надто складно. Все, що робила його програма – трохи міняла кут гілок і листя. Але бабця була з біса уважна – і навіть такі мікроскопічні маніпуляції помічала одразу. Можливо, з неї вийшов би непоганий дизайнер. Але все своє життя вона провела в якійсь запилюженій конторі в Північному Центрі, при тому місяцями не виходила надвір, бо жила в тому ж мегакомплексі. Не покидаючи приміщення, вона обзавелась сином, якоюсь хронічною хворобою, змінила кілька місць роботи, заробила достатньо грошей, аби відправити сина в університет, змінила шістьох партнерів, проте за жодного з них не відважилась вийти заміж. Вона покинула мегакомплекс тільки тоді, коли стала сухенькою бабцею, не втративши, проте, волі до життя і дещиці здорового глузду. Дену вона подобалась. Мабуть, Магда під старість буде схожою. От тоді він з нею і одружиться.

Панель просигналізувала про часткове відновлення роботи мережі. Ден протестував готовий сегмент. Листок, котрий лежав біля ніг у Емми, на очах зітлів і змішався з землею.

- О ні, – простогнала Емма, картинно здійнявши руки до неба. – Він знову за своє, гидкий хлопчисько.

Вона кинула сапку і скомандувала:

- Пити чай, негайно. Ні, Поле, хлопче, це тебе не стосується. У тебе є робота, сім’я, друзі – коротше, я тебе не затримую. А з ним, – вона тицьнула пальцем у бік Дена, – я спробую укласти перемир’я. Залиште своє жахливе приладдя тут, юначе, не смійте тягнути його у дім.

Ден слухняно приспав пульт і поклав інфоблок на траву.

Чай Емма подала на терасі, котра виходила в сад.

- Ви ж знаєте, пані… – почав Ден, розглядаючи старосвітське горнятко на широкому блюдці.

- Емма, – перебила старенька. – Я ж просила називати мене Еммою.

- Еммо, ви добре знаєте, що ніякої магії в моїй роботі немає.

- Я мало що знаю, юначе, – відповіла Емма, наливаючи чай з пузатого чайника, розмальованого божевільними квіточками. – Я не розумію, як можуть пересуватися кущі, і як за три секунди може зігнити листок. Для мене особисто це магія.

- Загалом, це розробка Космічного бюро, – смиренно – і вже вкотре – пояснив Ден. – Це називається терраформінг.

- Космічного? – перепитала Емма. – Що за дурниці? Ми ж не в космосі!

- З якоїсь точки зору, всі ми мешкаємо в космосі, – ухильно почав Ден. – Але терраформінг дійсно розроблявся для інших планет. Хоча на практиці його так і не вдалося застосувати.

- Овва. І чому? Цій чортівні у космосі – найкраще місце, – фиркнула Емма. – На Землі достатньо нероб, щоби орати навіть не тракторами, а вручну. Інша справа – Марс. Чому там дотепер немає яблуневих садів?

- На Марсі – унікальна екосистема, – сказав Ден. – Навіщо робити з нього поганеньку подобу Землі?

- А, турфірми постраждають, – Емма відкинулась на спинку крісла. – Ви такий самий сноб, як і мій син. Зізнайтеся – з мерцями працювати простіше, ніж зі мною?

Ден стенув плечима.

- Можливо. Али ви подобаєтесь мені більше, ніж мерці.

Емма енергійно кивнула.

- Я вам не вірю. Розкажіть краще про цю космічну програму.

Ден сьорбнув чаю, обпікся, і замалим не вилив на себе решту гарячої рідини з горнятка.

- Адаптувати організми колоністів до умов інших планет виявилось простіше і дешевше, ніж адаптувати планету до потреб людського організму, – сказав він. – Ми мандруємо крізь космос у вигляді чистої інформації. На планеті прибуття ця інформація стимулює синтез біологічних структур з наявних матеріалів, нерідко – без участі звичного нам вуглецю. Навіщо в такому випадку палити колосальні ресурси, і перетворювати планету на Землю? При тому ще й результат ніхто не гарантує.

- Х-м, скільки зусиль – і все намарне, – протягнула Емма.

Вона пила свій майже киплячий чай цілком спокійно.

- Та ні, тераформінг виявився прекрасною технологією для Землі. Пам’ятаєте, як швидко вдалося зробити ваш сад?

Емма пирхнула.

- Поспішиш – людей насмішиш, юначе, – відрізала вона. – Ви все зробили зовсім не так. Потицяли кущі де попало. Розбили якісь божевільні клумби…

- Емма, ви схвалили проект! – з докором нагадав він.

- Так, схвалила, – Емма войовниче задерла підборіддя. – Проект був стерпним – я навіть не чекала від вас такого. Але ходити щодня у цьому саду? Це ж тортури, чистісінькі тортури!

- Все, що треба – це викласти ваші зауваження…

- Я викладала їх сто разів! І що? Все рівно зробите все, як вам заманеться…

- Я роблю те, що ви мені кажете, Еммо. Скажіть, ви ж просто хочете розважитись…

Він замалим не сказав «коли морочите мені голову» – але вчасно прикусив язика.

- Ви просто хочете розважитись, доглядаючи за садом самотужки.

- Ну от, хоч в одного з хлопчиків є клепка в голові, – зітхнула Емма.

- Але ваш син вважає, що вам важко це робити. І я з ним, між іншим, згоден.

- Так, мій син буває збіса впертим, – сумно зітхнула Емма. – Він категорично відмовився вас вигнати, хоча я його не раз про це просила. І що мені тепер робити?

Ден стенув плечима. Він зовсім не злився на стареньку.

- Я відчуваю себе мертвою, – пожалілась вона. – Зізнайтесь, ви так само робите світи… Ті, в котрих живуть мертві?

Ден на мить завагався.

- Не зовсім – але принцип той самий.

- От бачите. А я хочу відчувати себе живою. Принаймні, поки Бог не вирішить інакше.

Ден подивився через перила тераси на садок. У нього виникла неприємна думка, що в чомусь старенька має рацію. Може, він надто захопився посмертними світами, і його живі ландшафти тепер теж відгонять трупним духом? Що діяти? Відмовитись від нових замовлень в Склепі? Підтримувати все законтрактоване, а за нові світи не братись? Або перейти виключно на реальні ландшафти – хоча б на якийсь час. Йому треба добряче просочити себе життям. Його запахом і теплом. Його недосконалістю.

От тільки отримати замовлення на реальний ландшафт зовсім не просто. За одинадцять років посмертні світи подешевшали і стали популярними – достатньо, щоб забезпечити роботою орду дизайнерів. А оскільки матеріальні витрати на них наближались до нуля – чи принаймні до смішних тризначних сум, – індивідуальний дизайн був єдиною можливою умовою отримання прибутку компаніями-операторами. Тому його зробили обов’язковим. Натомість реальні ландшафти, виконані на індивідуальне замовлення, а не куплені разом з журналом по садівництву, стали розкішшю. Навіть крихітний садочок Емми був розкішшю, за яку Ден міг витримати десяток бабусь із сапками. Крім нього, в Дена було всього два реальних проекти – такий самий крихітний ставок з кількома водяними лілеями й орхідеями на березі, та маленький садок, оформлений камінням. Це були шалено складні для підтримки біотопи – в першу чергу, через крихітний розмір.

Про співпрацю з потужними екофірмами Ден думав з роздратуванням. Хоча й мріяв про проекти, виконати які могла тільки компанія з грандіозними потужностями. Менш за все він любив згадувати про свій найбільший, і, по великому, найкращий проект – парк в Південно-Західному офісному центрі. Площею у 28 гектарів. Ліс помірно-континентальної кліматичної зони, м’які пагорби – від соснових масивів до темного ялинника, озеро – хризоліт в тонкій оправі березового гаю. Запах. Приглушений спів птахів. Шурхотіння у травах. Сонячні зайчики на минулорічній глиці. Неймовірно складний біотоп. Реалізацію та експлуатацію повністю взяла на себе «Екорама» – Дена відтерли від проекту зразу після етапу формування екосистеми. Власне, і офіційний контракт у нього був тільки на проект…

- Ви знаєте, що мій син хоче замовити мені посмертний світ? – спитала Емма.

Ден виринув із задуми, але не встиг надати обличчю належного виразу.

- Так? Та що ви кажете?

Емма сердито пирхнула.

- У вас не завше виходить доладно брехати, – з задоволенням відзначила вона. – Про що ви задумались? Про чергову подругу?

Ден похитав головою.

- Годі вам. Я стара жінка. В мене дорослий син, у якого уяви ще менше, ніж у вас. І мені цікаво, про що може думати молодий чоловік, поки п’є чай зі старою бабою на терасі в розгромленому саду.

Ден взяв горнятко й ковтнув. От чому Емма п’є такий гарячий чай – вона просто не вміє його заварювати. Ден відставив горнятко.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Імена криги iconПід крижаним щитом
Або Антарктида… Чому там скупчилося стіль­ки криги? Що приховує той кілька кілометровий щит?
Імена криги iconКнигах «Господні зерна»
Рипали важкі повоєнні роки. Матір працювала листоношею, любила вишивати. Мешкала вона на квартирах у різних людей, пережила на станції...
Імена криги iconЗавдання І етапу Всеукраїнської олімпіади з історії 2011 -2012 н р. 10 клас І. Тестові завдання (по 0,5 б.)
Співвіднесіть імена історичних діячів та факти їх біографій
Імена криги iconУкраїнська мова ( 9 клас) 38 балів I. Від поданих іменників утворіть чоловічі й жіночі імена по батькові
Завдання II етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури 2015-2016 н р
Імена криги iconЛітературний ерудит Шоу знавців життя І
Ведуча. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає І шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського...
Імена криги iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Імена криги iconРеферат з астрономії імена України у Космосі Роботу виконала Гореславська Аліна Валентинівна учениця 11 класу
...
Імена криги icon«Славні імена земляків» Тема науково-практичної роботи: «Федір (Теодор) Іванович Гула»
...
Імена криги iconСлаветні імена ведучий 1
Ведучий №2 Славиться Полтавщина своїми іменами… скільки ж їх… навіть не перелічити…кожна споруда, кожин куточок нашого рідного міста-це...
Імена криги iconІнформаційно-бібліографічний покажчик
Славетні імена на мапі Прилук : інформ бібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка