Імена криги



Сторінка3/10
Дата конвертації01.02.2018
Розмір1.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

- Я думав про ландшафт, – сказав він.

Емма запитально зиркнула в бік саду. Ден похитав головою.

- Про справжній, великий ландшафт, – сказав він. – Реальний. Живий. Я вже й не пам’ятаю, як мені вдалось його створити.

- Цей знаменитий парк у південно-західному передмісті? – спитала Емма.

Ден кивнув.

- Ви знаєте?

- Там працює мій син. Він тому й найняв вас – йому подобається той парк.

Ден невесело всміхнувся.

- Боюсь, там немає нічого мого – крім проекту.

- А має бути щось іще?

- Звісно. Цей парк міг би бути іншим, якби я сам виростив дерева, створив кожну піщинку на дні озера. А потім приглядав би за тим, щоб все лежало, росло і пахло як слід.

- Звідки ви знаєте, як слід? – спитала Емма.

- Ну, я ж створив цей проект – кому ж краще знати?

- Добре, що вам не дали це зробити.

- Чому?

- Бо ви нерозумний хлопчисько, – відрізала вона.



Ден не знайшов що відповісти.

- Ви давно там були востаннє?

- Після початку експлуатації – жодного разу, – зізнався Ден.

- Там протоптали нові стежки, – сказала Емма, з задоволенням спостерігаючи як міняється його лице. – Старі заросли амброзією. Павуків вивели. Завезли декілька видів метеликів.

Ден заставив себе засміятись.

- Ви не розумієтесь на екоінженерії, Еммо, – сказав він. – Якщо у нові стежки я б іще повірив, то метелики зруйнували би біобаланс за кілька тижнів. Парк мусів би загинути.

- То ви знаєте, що син хотів створити для мене посмертний світ? – знову спитала вона.

Ден зітхнув і пробурчав:

- Здається, з мене вийшов поганий конспіратор.

- Не гірший, ніж із Пола. Я давно зрозуміла, що до чого. Він замовив вам проект, правда?

- Але не знав, як вам про це сказати.

- Тому він подарував мені цей шматок землі й запросив вас, щоб відпрацювати ідеальний проект в реальних умовах, – закінчила Емма.

Ден кивнув.

- Я тільки одного не знаю, – сказав він. – Як він збирався переконати вас зробити архів. Ви, здається, противник посмертного існування?

Емма пирхнула.

- Він думав, що мені так сподобається мій садок, що я не захочу з ним розлучатись навіть після смерті.

- Він помилився?

- Юначе, в мене немає нічого, дорожчого за сина. Але і з ним я готова розлучитись, коли прийде мій час. Після смерті – тільки Божа воля, – різко сказала Емма. – І якщо Бог захоче перенести мене до раю, то не сумнівайтесь, райський сад напевне буде кращим, ніж те, що створить якийсь хлопчисько.

Емма налила собі чаю, відпила і скривилась – здається, їй він теж не дуже подобався.

- До того ж, це буде корисно для Пола, – сказала вона. – Йому прийдеться нелегко – але ж повинен і він відчути, що таке нелегко. Йому доведеться відірватись від моєї спідниці. А якщо я буду в межах досяжного, він буде бігати до мене при першій-ліпшій нагоді. Потім він заведе собі подругу, яка мені не сподобається, ми почнемо з’ясовувати стосунки…

- Якщо ви захочете, я зможу створити для вас багато затишних місцинок, де вас ніхто не зможе знайти, – сказав Ден.

- Що за дурниці, юначе! Ви думаєте, що я зможу відсиджуватися у схованці, коли мене шукатиме власний син? – обурилась Емма.

Ден зітхнув і знову зиркнув крізь перила на садок. Наномережа до цього моменту мала цілковито відновитись.

- Емма, ви дозволите зайнятись вашим садком?

- А я можу відмовитись? – саркастично реготнула бабця. – Ви, здається, уклали угоду з моїм сином. Працюйте. І тільки спробуйте хоч пальцем доторкнутись до гортензії!

- Я не торкатимусь гортензій, – втомлено сказав Ден. – Скажіть, чого вам бракує? Що мені зробити, щоб вам було затишно у цьому садку?

- Я вже казала вам про це двадцять раз, – пробурчала Емма.

- Може, я щось не так розумію.

- Може, ви геть-чисто все не так розумієте, – відрізала Емма. – Страх, праця, і задоволення – ось що мені потрібно від саду. А тепер – геть з тераси. Наведіть лад і забирайтесь. Мені ще треба обприскати троянди. Я боюсь бронзівки.

Вона схопила піднос з чайником і горнятами, і зникла в домі. Ден приголомшено дивився їй у слід. В її саду не могло бути бронзівки. У ньому взагалі не було шкідників – дотримуючись принципу недосконалості, Ден дозволяв собі два-три припсутих яблука. Але справжні, неконтрольовані шкідники?

Ден похитав головою і рушив до інфоблоку, котрий лежав у траві.

Коли він взяв його до рук, щось боляче вкусило між пальцями. Він пригледівся й помітив мураху. Екосистема саду їх не передбачала.

Ден скрушно зітхнув і взявся за наведення ладу. Мережа відновилась, але місцями працювала нестабільно. Він правив помилку за помилкою – і невдовзі майже заспокоївся – аж раптом завібрував інфоблок. Ден вставив у вухо невелику пластичну сферу з хвостиком – інфоблок був завантажений роботою, і забирати ресурси на відеозв’язок не хотілося.

- Ти де? – спитав у вусі знайомий голос.

- А ти хто? – роздратовано відповів Ден.

- Я Мік! – гаркнуло у вусі.

- Вибач, Мік. Не впізнав, – смиренно протягнув Ден. – Я в саду – якщо тобі це щось каже.

- Дай мені код світу, – якось тривожно попросив Мік. – А краще – негайно сам втікай з програми.

- Я в реальному саду! – сказав Ден.

- А, тоді не страшно. Кидай все – і приїжджай у Склеп. Негайно.

- Та що у вас там… – почав було Ден, але його перебив сигнал завершення зв’язку.

Ден створив послідовність завдань для локального процесора, згорнув пульт, і, обтрусивши штани, рушив до машини.

Мік зустрів його біля входу до Склепу.

- Коли ти востаннє працював з MU32?

Ден роздратовано зітхнув і поліз в інформатор. Але Мік перехопив його руку і тихо сказав:

- Це Міла Кунц.

- Міла? – перепитав ден. – Маленька Міла?

Мік кивнув.

- Тиждень тому, – відповів Ден. – Може, днів десять. Зараз уточню.

Мік знову перехопив його руку.

- Це вже не важливо, – пробурчав він. – Її батьки в моєму кабінеті. Тобі доведеться з ними зустрітись.

Мік круто повернувся і рушив до входу в Склеп. Ден пішов слідом, відганяючи незрозумілий страх.

В кабінеті директора служби підтримки Склепу йому назустріч піднявся невисокий, квадратний чоловік. Жінка залишилась в кріслі. Її лице було непорушним, склистий погляд застиг на порожньому столі. Натоміть обличчя чоловіка увесь час коливалось між розгубленістю і люттю.

- То ви її послухали! – гаркнув чолов’яга, дивлячись на Дена.

- Вибачте?

- Пане Кунц, у нас немає жодних підстав… – почав Мік.

Але Кунц його перебив.

- У мене є підстави, – сказав він, усім корпусом повертаючись до Міка. – Я знаю, що моя донька вже давно носилась з ідеєю самогубства.

Жінка схлипнула.

- Я би не став називати це самогубством, – сказав Ден.

Він зрозумів, що сталось, але його гризло питання – як?

- А як би ви це назвали? Чи після того, що ви зробили, справді треба вживати вже інше слово?

- Це ви про жирафа? – невинно поцікавився Ден.

Чолов’яга його дратував. Як цей боров міг бути батьком такої милої дитини?

- Якого жирафа?! – ревнув Кунц.

- Котрого я зробив для вашої доньки під час нашої останньої зустрічі.

- А, так ви з нею зустрічались!

- Так, я часто зустрічаюсь з померлими клієнтами. Не можу сказати, що отримую від цих зустрічей море задоволення, але це – частина моєї роботи.

- Про що ви говорили? – низьким і хрипкуватим голосом спитала жінка.

Ден завагався.

- Ну? – буркнув чоловік. – Чи ви язик проковтнули? Мені теж цікаво почути. Увесь минулий місяць вона від мене ховалась!

Він почав швидко й нервово ходити по м’якому килимовому покриттю кабінету. Ден відчув, як роздратування минає. Кунц, ясна річ, був боровом. Але зараз його безсила лють викликала співчуття. Посмертний світ з ілюзією життя зміг створити й ілюзію смерті…

- Вона казала, що хоче… припинити своє існування, – Ден і сам ледве не сказав «покінчити з собою». – Вона просила мене допомогти.

- Ага! І ви погодились! – Кунц зиркнув на Дена очима, в білках яких потріскані судини склали химерне червоне мереживо.

- Звичайно, ми не погодились, – відповів Ден.

- Тоді хто це зробив? Доступ до її світу…

- Припини, Якове, – сказала раптом жінка. – Досить. Ходімо.

- Що?


Чоловік був явно приголомшений.

- Але… Я не можу все залишити як є. Хтось вбив мою доньку!

- Наша донька загинула в автокатастрофі, – несподівано твердо мовила жінка. – Вісім років тому.

Вона встала з крісла й повільно пішла до дверей – довга й худорлява, повна протилежність до свого чоловіка.

Не дійшовши до дверей, вона зупинилась і повернулась до Дена.

- Що вона вам казала, коли… востаннє?

- Вона казала, що Плит плакав цілу ніч, – відповів Ден.

Це було навіть гірше, ніж з Мілою…

Кунц раптом гучно схлипнув. Жінка кивнула.

- Він плакав цілий рік, – прошепотіла вона. – Ходімо, Якове. Скоро зберуться гості. Їм не конче про все це казати, правда?

Кунц покірно кивнув.

- У мене сьогодні день народження, – навіщось сказав він Дену.

Родина Кунців тихо покинула кабінет.

- Пережили, – видихнув Мік, щойно за ними закрились двері. – З цими – пронесло.

Ден практично ліг на стільці й заплющив очі. Якщо це – «пронесло», то як тоді виглядатиме класичне Мікове «влипли»?

- У тебе зараз багато замовлень? – спитав Мік.

- Окрім Склепа? Не дуже.

- Це добре. Бо ти мені потрібен, – Мік кивнув у бік дверей. – Це тільки перші ластівки.

Ден запитально звів брови.

- У нас проблеми. Хтось, як не крути, погасив світ Міли Кунц. І якщо це був не ти, не я і не вони – то хто?

Ден замислився.

- Глюк програми? Впало живлення? Напали підземні гноми?

Мік стенув плечима.

- З живленням все гаразд – воно не падало, і обидва резервні генератори в нормі. За все решту – сказати нічого не можу. З програмою підтримки діється якась чортівня. Я навмання вибрав кілька світів і перевірив.

- І що?

- Ходімо. Тобі варто на це подивитись.


***
Ден, похитуючись, зайшов у квартиру. Він не знав, що розібрало його дужче – втома чи півпляшки віскі на голодний шлунок, які він прийняв у кабінеті Міка. Це було необхідно, сказав він собі. Вони лікувались. Ден впав у крісло і замалим не застогнав – від лютого болю в голові і спогадів. Його світи – барвисті, різні, але всі без винятку затишні й цікаві, – що з ними сталося? І хто міг таке вчинити? Вони з Міком перебрали, певно, сотню світів – і з них заледве дюжина могла претендувати на звання нормальних. У всіх решту панував цілковитий хаос. Кілька світів страдали від помітного перенаселення – з хворобами, злочинністю і «світовими війнами» на континентах розміром в сотню квадратних кілометрів. При тому походження більшої частини популяції було цілком незрозумілим. У декотрих світах люди деградували практично до тваринного стану. А майже третина світів була зруйнована вщент – там не діяли навіть фізичні закони.

Що робити з перенаселеними світами, Ден думати не збирався – нехай Мік сам викручується, як може. Звісна річ, здійметься буча, його обов’язково звинуватять в тому, що він по кілька раз продавав один і той самий світ, звинувачення підхопить преса, але суд його вини не визнає. Хоча б тому, що можна спокійно продати два світи-клони, а не ризикувати з поселенням кількох клієнтів у один. Тим паче, що декотрі зі світів були забиті вщент – і не помітити цього при огляді майбутні клієнти не могли.

Крім того, доведеться вирішувати, які світи можна врятувати, які – розселити, а які – добити, щоб не мучились. З розселенням буде своя катавасія – переважна частина населення – чисті «віртуали», і відрізнити їх від колишніх реальних людей зовсім не просто. Ще доведеться розслідувати, куди поділись мешканці спустошених світів – до сусідів чи прямісінько в небуття. І ще не завадило б з’ясувати, що трапилось з єдиним світом, який просто безслідно зник – зі світом маленької Міли Кунц.

Мік увесь вечір цмулив віскі і лаявся. Потім він перестав лаятись і почав схлипувати. На ранок було призначено засідання за участю всього техперсоналу і якихось спеців з Космічного бюро, запрошених для консультацій. Денова присутність була зовсім необов’язковою – він був всього лише дизайнером. І чи не вперше в житті він про це нітрохи не шкодував.

Зі стогоном він вибрався з крісла й побрів на кухню. Ден відчував, що йому зараз бракує Магди. Вона, звісно, обізвала б його останніми словами, загнала у ванну й полила крижаною водою. Їй не подобались сучасні засоби для боротьби з похміллям – вона надавала перевагу старовинним, не так медичним, як дидактичним.

Ден добрів до пульта реплікатора й попросив чаю. Реплікатор не зреагував – замовляти довелося тричі, і, врешті-решт, набрати бажане на пульті – машині не вдалось розпізнати його хрипіння. Голос він зірвав в одному зі світів, де вони з Міком попали під артобстріл. Коли Міка штовхнуло ударною хвилею, він не втримав в руках пульт, довелося лізти за ним в круту каменисту ущелину, бо за кількадесят метрів інфоблок їх вже не чув. Та вони, власне, й самі себе не чули між безперервного гуркоту вибухів. Ден розумів, що зашкодити їхнім реальним тілам канонада не могла, але на самому споді свідомості ворушилось щось темне й давнє, що змушувало падати лицем до землі й рухатись вперед виключно у стилі предків-плазунів.

Чай вийшов чудовий. Ден повернувся до крісла, і ввімкнув настільну систему. Заснути сьогодні він вже не зможе – то, мабуть, є сенс попрацювати. Залишки алкоголю цьому не заважали – Ден знав, що швидше не зможе говорити, ніж втратить здатність керувати інфосистемою.

Першим, що він побачив на робочому столі, був лист від Карпова, директора «Екорами». Тієї контори, для якої він робив проект Південно-західного парку. «Старий, не можу до тебе достукатись. Ти в ейфорії, у відпустці чи вже помер? Як тільки випірнеш – гукни. В будь-який час».

Ден зиркнув на годинник. Чотири години двадцять хвилин. Він з мстивою радістю натиснув на клавішу виклику.

Віктор відповів на диво швидко.

- Ти де був? – запитав він замість привітання.

- У Склепі, – відповів Ден.

- Забудь про Склеп. Для тебе є місце серед живих.

- І де воно? – кисло поцікавився Ден.

- Тридцять три гектари. Вистачить?

Ден захлинувся чаєм.

- Скільки?

Віктор явно тішився досягнутим ефектом.

- Тридцять три гектари, – рівним голосом повторив він.

- Ви почали колонізацію пустелі Гобі? – спитав Ден, струшуючи краплі з рукава.

- Навіщо, там унікальний ландшафт!

- Тоді де? Попереджаю, я не працюю з вічною мерзлотою.

- Боїшся холоду?

- Моя дівчина любить теплі моря. Реальні.

- Якщо нормально виконаєш замовлення, купиш їй острівець в Тихому океані.

- То де?


- У нас є шматок землі кілометрів за п’ятнадцять від південно-західного передмістя.

- Під містом ще є такі площі?

- Його резервували під цвинтар. Але ми перехопили. Тебе, надіюсь, це не тривожить? Хоча вибач, я забув, ти ж у нас спеціаліст з покійничків.

- Хочете замовити у мене проект?

- Ми нічого не хочемо. Хоче наш клієнт. А ми йдемо йому назустріч.

- А хто клієнт?

- Загалом, це секрет.

- Від кого?

- В тому числі і від тебе. Ну, і від мене також, якщо на те пішло.

- Але ти, звісно, щось рознюхав.

- Так, зі своїх каналів…

- І…


- У всьому цьому якимось чином задіяне Космічне бюро.

- У них що, своїх спеців немає?

- Своїм спецам довелось би щось пояснювати. І звітувати великим людям, чим ті специ займаються. А ми тихо і скромно працюємо на підставних осіб.

- Ох, не до душі мені ця історія, – пробурчав Ден.

- Тобі сподобається, – запевнив його Карпов. – Коли побачиш умови.

- Що саме ви від мене хочете?

- Ти робитимеш проект і відповідатимеш за подальшу експлуатацію, – сказав Віктор.

Ден нервово ковтнув слину.

- А… А не забагато на мене самого? У мене відсутні достатні потужності…

Він замовк. Ще не вистачало, щоби Віктор сприйняв його слова як відмову..

- Потужності наші, – відповів натомість Карпов. – І адміністрування наше. І техпідтримка. Ти тільки твориш, а в перервах кажеш, чого тобі бракує.

Ден врешті-решт відставив вже захололий чай. Таке не приходило до нього навіть у найсміливіших мріях.

- То ви вже погодилися на контракт?

- Ти теж на все погодишся – от побачиш.

Ден не сумнівався. Він вже був згоден робити цей проект. Навіть задарма.
***
Віктор прокинувся від крику. Судячи з того, як саднило горло, кричав він сам. З натугою розплющив повіки, і зрозумів, чому так важко дихати – він лежав, притиснувшись лицем до зім’ятої ковдри. Крекчучи від болю в найнесподіваніших місцях, він перекотився на спину і втупився в стелю. Стелею виявився купол звичайного польового намету, крізь крихітне віконце проглядали яскраві зорі.

Ніч?


Віктор насилу підняв важку руку й потер обличчя. Шкіра була сухою, свербіла і, здається, трохи лущилась. Віктор сів на постелі і від несподіванки скрикнув – у скронях запульсував біль. Йому здалося, що зліва, під самою стінкою намету, щось зблиснуло. Він обережно повернув голову, пригледівся й зрозумів, що там лежала панель інфосистеми. Вона переливалась індикаторами пропущених викликів, мов химерний шматок новорічної ялинки. Віктор спробував свиснути, але губи не послухались. Тоді він спробував активізувати панель голосом, але вийшло не краще, ніж зі свистом. Хрипкий і гортанний звук видався дивним навіть йому, не кажучи про автоматику керування. Довелося злізти з низького надувного ліжка і зробити два повільних, по старечому непевних кроки. На них пішло стільки сил, що він всівся на підлогу прямо біля панелі і набрав код активації.

- Помилка авторизації! У доступі відмовлено! – металевим голосом гаркнула панель і заблимала яскраво-червоною рамкою.

Віктор здригнувся й наморщив лоба. Зміст сказаного залишився йому практично незрозумілим, але колір явно про щось попереджав.

- Пропущено двадцять чотири контрольних запити! – знову гарикнула система з тим самим огидним металевим тембром.

Віктору захотілось вдарити по динаміку. Єдине, що спиняло, – це два метри, які довелось би для цього здолати. Тому він зітхнув і звичним жестом почав пошуки цигарок. Їх не було. Він не пам’ятав, чому – чи то вирішив кинути палити, чи то не встиг згенерувати. Можна було перевірити реплікатор – якщо функція заблокована, то напевне вирішив кидати. В такому разі доведеться вовтузитись із розблокуванням і утриматись від ідіотських рішень в майбутньому.

- Крамських? – спитала система вже іншим голосом. – Крамських, це ти? Відповідай!

- Я? – спантеличено спитав Віктор.

Точніше, хотів спитати. Довелось покашляти і спробувати знову.

- А… Хто це? – спитав він, намагаючись активізувати відеозв’язок.

Пальці тремтіли, електронний підпис – символ авторизації вперто не малювався як слід. А на протилежному кінці хтось із кимось лаявся, і у Віктора дзвеніло у вухах – чи то від шуму, чи то від липкої слабкості.

- Крамських, – знову почав сердитий голос. – Якого дідька там робиться? Ти не можеш вийти на зв’язок? Ти взагалі живий чи ні?!

Чергова спроба ввести символ авторизації, врешті, виявилась успішною, і над лінзою проектора з’явилась сердита голова. Вона дивилась кудись у бік дверей, по ній пробігали хвилі незрозумілого тремтіння, а вряди-годи вона розпадалась на жахливу кількість кольорових трикутників. Голова висіла під дивним кутом, і відрегулювати зображення Віктору не вдавалось. Врешті, голова повернулась.

- Крамських, – з похмурим задоволенням промовила вона.

Незважаючи на тремтіння і статику, Віктор впізнав гендиректора Космічного бюро. До того він бачив аж таких високих чинів двічі – коли його приймали на службу і перед останнім вильотом. Тоді директор особисто контролював архівацію і передачу.

- Е.. Директор… – буркнув він.

Голова нетерпляче смикнулась.

- Так що у тебе діється? Куди ти зник, і навіщо зламав архів?

- Архів? – перепитав Віктор.

Він без особливої певності згадував, де він і що з ним трапилось. Політ. Розархівація. Відмова програм…

- Вибачте, шеф, – пробурчав він. – Я щось не зовсім…

- Дивно, що ти зовсім не збожеволів, – гаркнув директор. – Ти чому поліз в архів без санкції? Жити набридло?

Віктор все ще тупо дивився на стелю намету. Дезорієнтація. Класична ознака відновлення особистості за стандартними протоколами. Але він, як щойно сказав директор, просто підламав архів і відновлювався, як виходило. В процесі мабуть щось загубилося, і тепер затягується павутиною вигаданих спогадів. Цікаво, скільки загубилось? Судячи з дезорієнтації… Хоча боятися поки рано – на відновлення, навіть за нормальних умов іде більше тижня.

- Давно? – спитав він.

- Що?


- Я вже давно відновився?

- Сигнал про несанкціонований доступ до архіву прийшов… вісімнадцять годин назад, – відповів шеф, на мить скосивши очі.

- Чому не заблокували?

- Системники з архівного вирішили, що це нестандартна процедура ліквідації особистого архіву, – сказав шеф з кривуватою посмішкою. – А коли вони «щось запідозрили», було безнадійно пізно – розірвавши сеанс, ми би просто тебе вбили.

Віктор автоматично кивнув. Потім до нього почав доходити зміст.

- Ліквідації? – перепитав він. – Чому – ліквідації?

- Бо ти помер! – знову гаркнув директор.

- Що?


- Помер, – повторив директор Бюро.

- На жаль, це не так, – пробурчав Віктор, потираючи шию.

Біль перемістився зі скронь в потилицю, сухий язик подразнював піднебіння. Якесь химерне похмілля.

Похмілля. Він пам’ятає, що це таке. Врешті, уривки реальності почали складатись у щось осмислене, але від того не менш неймовірне. Він зламав бокс. Із власною пам’яттю.

- Три доби твої системи були в червоній зоні, – крізь туман долинав голос шефа.

- Може, це якась особливість мого місцевого тіла? –невпевнено спитав Віктор, розглядаючи руки.

Звичайні людські руки з обгризеними нігтями. В дитинстві мама натирала йому пальці соком алое – щоб викликати відразу до цього заняття. Не помогло. Віктор не перестав гризти нігті, але звик до гіркоти в роті, і навіть відчував якесь химерне задоволення від різкого смаку рослини.

- Нічого спільного з місцевим тілом, – пробурчав директор. – Проблеми почались після того, як ми отримали сигнал про виконання протоколів адаптації. Через кілька годин ти перестав виходити на зв’язок, але ніяких відхилень у життєдіяльності ми не помітили. Потім все пішло псу під хвіст навдивовижу швидко – за сорок дві хвилини показники перейшли в червону зону, протримались там три доби, після чого ти впав у кому і через кілька хвилин сигнал зник. А ще через двадцять секунд прийшло повідомлення про те, що твій бокс зламали. Ти нічого не хочеш нам сказати?

Віктор здригнувся і зиркнув на директора.

- А… Вибачте, – прошепотів він. – Ви сказали, що сигнал пропав?

Директор щось ствердно буркнув.

- Але це значить, що я… Я помер?

Директор крізь зуби вилаявся. Хтось намагався щось нашептати йому на вухо – і робив це достатньо голосно, щоб Віктор міг розібрати слова. Але почуте вперто не хотіло складатись у якусь логічну послідовність. Директор роздратовано смикнув головою, і гучний шепіт обірвався.

- Що ти пам’ятаєш? – спитав директор. – Ти взагалі хоч щось пам’ятаєш?

Віктор стенув плечима. Все, що він пам’ятав, було радше уривками химерної маячні. Легке тіло, що стрімко несеться по крижаному полю. Оранжевий газовий протуберанець – вид зсередини. А його тіло раптом простягається замалим не до горизонту… Маячня.

Віктор знову спробував облизати сухим язиком порепані губи.

- Може, все-таки помилка в програмі адаптації? – невпевнено почав він.

Директор похитав головою.

- Як ти думаєш, скільки людей і скільки разів її перевіряли за останні два дні? – пробурчав він. – Ще якісь версії будуть? Як ти себе почуваєш?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Імена криги iconПід крижаним щитом
Або Антарктида… Чому там скупчилося стіль­ки криги? Що приховує той кілька кілометровий щит?
Імена криги iconКнигах «Господні зерна»
Рипали важкі повоєнні роки. Матір працювала листоношею, любила вишивати. Мешкала вона на квартирах у різних людей, пережила на станції...
Імена криги iconЗавдання І етапу Всеукраїнської олімпіади з історії 2011 -2012 н р. 10 клас І. Тестові завдання (по 0,5 б.)
Співвіднесіть імена історичних діячів та факти їх біографій
Імена криги iconУкраїнська мова ( 9 клас) 38 балів I. Від поданих іменників утворіть чоловічі й жіночі імена по батькові
Завдання II етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури 2015-2016 н р
Імена криги iconЛітературний ерудит Шоу знавців життя І
Ведуча. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає І шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського...
Імена криги iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Імена криги iconРеферат з астрономії імена України у Космосі Роботу виконала Гореславська Аліна Валентинівна учениця 11 класу
...
Імена криги icon«Славні імена земляків» Тема науково-практичної роботи: «Федір (Теодор) Іванович Гула»
...
Імена криги iconСлаветні імена ведучий 1
Ведучий №2 Славиться Полтавщина своїми іменами… скільки ж їх… навіть не перелічити…кожна споруда, кожин куточок нашого рідного міста-це...
Імена криги iconІнформаційно-бібліографічний покажчик
Славетні імена на мапі Прилук : інформ бібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка