Імена криги



Сторінка4/10
Дата конвертації01.02.2018
Розмір1.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

- Як при лютому похміллі, – чесно відповів він. – Або як після такого ж лютого грипу з тижневою лихоманкою.

- Вірус? – директор звів брови.

Віктор невпевнено кивнув.

- Якась зараза, що спеціалізується на місцевих організмах… – задумливо пробурмотів шеф.

Йому на вухо знову щось зашептали. Віктор розізлився.

- Та говоріть вже по-людськи! – роздратовано гримнув він.

Директор кивнув.

- Таку можливість не можна виключати, – Віктор впізнав високий, дзвінкий голос начальниці відділу антропології, – але ймовірність вкрай невисока. Адаптований організм колоніста, скоріше за все, функціонально схожий на гіпотетичні місцеві види, але помітно відрізняється на генному рівні. Якщо ці місцеві види існують, що, до речі, теж не дуже ймовірно – шість десятків камер і чотири сенсорних поля поки нічого не зареєстрували.

- Навіть якщо місцевих організмів там і нема, це не значить, що не існує вірусів, які можуть жити в таких гіпотетичних організмах, – буркнув Віктор.

Директор кивнув.

- Вірус, який розмножується тільки в тілах модифікованих пришельців? – знущально протягнув хтось третій. – І кого він їсть, коли пришельців немає?

- Майкл, не розповідайте дурниць, – втомлено сказала антропологиня. – Що ви знаєте про віруси? Їм не потрібна їжа. В кристалізованому виді вони зберігають властивості – чи життєздатність – дуже довго. Вони взагалі, з певної точки зору, неживі. В організмі з непідготованим імунітетом вони можуть розмножуватись із шаленою швидкістю.

Майклом звали провідного кібернетика Бюро. Він не займав жодних високих посад, і був, загалом, фігурою напівмістичною – про нього чули всі, але ніхто, крім вищого керівництва, на власні очі не бачив. На думку найрадикальніших із низових кібернетиків, Майкл насправді вже півсотні років як помер.

- Дівчинко моя, про віруси я знаю не менше інших тут присутніх, – добродушно протягнув він. – Знаєте, скільки їх пройшло через мої руки? Але в одному ви маєте рацію. Без належної імунної відповіді, вони розмножуються, як кролики.

- До чого тут кролі, Майкл?!

Віктор заплющив очі. Розгоралась звичайна міжвідомча сварка. Він піднявся, зробив кілька непевних кроків і добрався до реплікатора. Повне горня холодної води – ось все, що йому було потрібно. Якщо не рахувати цигарки.

- Як довго, ви кажете, вірус може знаходитись в кристалізованому стані? – долинув до нього голос Майкла.

- Віками.

- Віки – це надто поетично, лялечко. Вірус в кристалізованому стані при дуже низькій температурі – це практичне виключення фактору часу. Його руйнує хіба тепловий хаос чи деякі види радіації. Можна знайти кутки у Всесвіті, де і одне, і інше практично відсутнє. У вірусі немає власного життя, і з якоїсь точки зору – він вічний.

- Все це не більше, ніж красива теорія, Майкл.

- Ні, це практично те, з чим ми зіткнулись, Лізонько. Ми шукаємо причини збоїв у інформаційній системі.

- В організмі.

- Не має значення. Вірус міг як завгодно розмножитись і спотворити що завгодно. У межах конкретної інформаційної системи. Чи то пак людського організму.

Віктор випив воду і з’ясував, що функція реплікації тютюнових виробів справді заблокована. Він спробував змінити налаштування – без жодного ефекту.

- Біологи працюють з живим, тому вони так нічого і не зрозуміли у вірусах, – долинало Майклові бубніння. – Віруси – це не життя. Це інформаційні машини, які реалізуються в живих організмах так само, як наші космонавти реалізуються у середовищі інших планет. Всі віруси, які ми бачили дотепер, були примітивними…

Неприємний голос, – подумав Віктор, роблячи чергову спробу обійти обмеження реплікатора. Здається, це саме Майкл не зовсім живий. Може, саме тому він так добре розуміється на кібернетиці? Тоді могли б спитати і в нього. Міжпланетники – це також спеціалісти з напівжиття. Тільки робота – і нічого особистого. У повному сенсі слова. Навіть розсипного тютюну реплікатор не дає…

- Якого біса мій реплікатор не робить цигарок? – спитав він кудись у простір.

Перепалка з іншого боку каналу завмерла на півслові.

- Мабуть, твої погані звички мали залишитись в особистому архіві, – буркнув директор. – Хоча насправді це якийсь глюк – реплікатору начхати, що генерувати.

- Функцію заблоковано, – сказав Віктор.

- То розблокуй!

- Не виходить.

Директор роздратовано зітхнув.

- То доведеться кидати палити.

- Легко сказати…

- А що ти вдієш?

- Біс з ним. Дочекаюсь, поки надішлете техніків.

- Техніків не буде, – тихо сказав директор.

Віктор озирнувся. Хтось знову щось зашепотів, але директор люто зиркнув кудись через плече, і шепіт урвався.

- Шеф, в принципі все працює, – сказав Віктор. – Синхронізація широкого каналу займе трохи більше часу, але…

- Не в тому річ, – сказав директор. – Поки не розберемось з цим твоїм вірусом, ми не можемо ризикувати фахівцями.

Віктор замовив горня міцного чорного чаю і повернувся до ліжка. Директор, ясна річ, мав рацію. Фахівцями ризикувати не можна. Що ж до міжпланетників, то подібний ризик є частиною їх службових функцій. Прилетіти на планету, перевірити на собі програму адаптації, протягнути канал і прийняти колоністів. У його випадку – інженерів і техніків Космічного бюро, які потроху перетворять бету/Mensa4 у штатний сектор земної інформаційної мережі.

- Скільки часу займе вивчення мого… стану? – спитав він.

Директор зам’явся.

- Вірус – це тільки припущення, – продовжував Віктор. – Може, справа в чомусь іншому. Я ж, до біса, не антрополог, не лікар і не кібернетик. Могло статися все, що завгодно …

- Дуже точно сказано – все, що завгодно, – пробурчав директор.

- Але зараз вже все, як слід, – продовжив Віктор. – Зі мною все гаразд. Все що треба – трохи часу і робочі програми…

- Віктор.

Віктор від несподіванки ковтнув із чаєм порцію повітря. Він подумати не смів, що директор Космічного бюро знає його ім’я.

- Віктор, тобі вже не потрібні програми. Ми не будемо перекидати колоністів на бету/Mensa4.

Віктор повільно поставив горня на підлогу і звів погляд на директора.

- Чому?

- Ми згортаємо програму колонізації твого сектора, – з канцелярським відтінком в голосі сказав директор. – На вимогу уряду.



- Чи можу я поцікавитись причиною?

- Можеш. Твій ідіотський вибрик зі зламом банку персональних даних. Навіщо ти це зробив?

Віктор стенув плечима. Він не пам’ятав, як зламував бокс.

- А це і справді був я? – спитав він.

І сам негайно зрозумів, як дурнувато це прозвучало. Повне відновлення особистості Віктора Крамських було потрібне одній-єдиній істоті у цілісінькому Всесвіті. Йому самому.

Директор похитав головою.

- Ти не виконав навіть частини необхідних операцій…

- У мене глючили програми!

- Я перевірив софт, який тобі надсилали. Особисто перевірив. Все працює нормально.

- Може, програми були пошкоджені під час пересилки.

- Можливо. Але це означає, що канал нестабільний. І ми не можемо пересилати по ньому колоністів. Але найголовніше – це твоя поведінка. Ти повівся… неадекватно.

- Я був хворий.

- Ми не можемо це перевірити. А уряд щільно набитий панікерами.

- Я зрозумів. Мені збирати речі? Шукати нову роботу?

Директор знову довго і тяжко в нього втупився.

- Тобі не доведеться шукати нову роботу, – сказав він втомлено. – Дехто тут вважає, що ти сам винен… Я з ними не згоден. У мене є інша версія… Але я також не можу її перевірити.

Віктор взяв горня з підлоги й ковтнув чаю. Директор ще якийсь час мовчки його розглядав, а потім заговорив знову:

- Ми не можемо забрати тебе на Землю.

- Уряд вирішив, що я небезпечний? – з погано прихованим роздратуванням поцікавився Віктор.

- Не тільки в уряді справа. Ти занадто великий після відновлення. Канал для тебе тепер завузький. Тобі якось вдалося втягнути свій особистий архів туди, але назад дані не пройдуть. Твій передавач – не наш, він не витягне.

- Я можу відновити архів В.-У67Х-3.

- Не можеш. По-перше, у тебе немає ні програм, ні потрібних знань та вмінь. По-друге, у тебе інший вихідний біоматеріал – ти все-таки адаптований, хоч і якось криво. А є ще й третє: якщо версія з вірусом точна – код твого адаптованого організму додатково спотворений. Архів В.-У непридатний. Його модифікація тебе просто вб’є. А створити новий архів при невідомому вихідному коді сам ти не зможеш.

Віктор похапцем допив чай і знову поставив горня на підлогу.

- Виходить, я залишаюсь тут?

Директор коротко кивнув.

- Ви дійсно не тримаєте резервних копій архіву? – тихо і майже злякано спитав Віктор.

- Ми дійсно їх не тримаємо, – відповів директор. – Хоча навіть якби вони в нас були…

- Ви не стали б підставлятись через мене, – закінчив Віктор. – Все ясно.

Закон про реплікацію забороняв відновлення тих, хто загинув, пропав без вісти чи назавжди залишився на далеких планетах. Стаття про невтручання в базові біологічні та історичні процеси…

Директор скривився.

- Ти що, не розумієш? Ти активізував свій архів. І його більше немає. Ніде!

Можна було і не уточнювати. Стандартна процедури відновлення особистості. На фізичному рівні стираються, і багаторазово забиваються нулями ділянки у пам’яті сховищ, де були обидві копії архіву, ключі шифрування і навіть індивідуальні службові протоколи, відповідальні за розархівацію. Щоб ніяких слідів і спокус…

Віктор поволі мирився з думкою, що доведеться назавжди залишитись на планеті бета/Mensa4. Назавжди. Які дурниці! Людське життя надто коротке, щоб слово «завжди» мало надто велике значення. У нього була оболонка-намет з системою клімат-контролю, і, не виключено, з деякими можливостями модифікації інтер’єру. У нього був реплікатор – нехай з заблокованими цигарками. І генератор – глючний, але загалом справний. У нього було тіло, пристосоване до цієї планети. Не так-то й мало.

Віктор повернувся до панелі.

- Директор, ви казали, що у вас є якась версія?

Директор кивнув.

- Ти сам цього хотів, Крамських.

- Сам хотів чого – залишитись тут назавжди?!

Бажання кинути горня в голографічну голову високого начальника його майже налякало – тільки істерики бракувало.

- Втрата психостабільності – звичайна історія серед міжпланетників, – глухо сказав шеф. – А з тобою ймовірність зриву з нарізок була вища ніж завжди – надто щільний архів, надто слабкі зв’язки всередині свідомості, як наслідок – стихійна компенсація. Ми мусили це врахувати.

- Врахуєте. Наступного разу…

Навіть тіло не доведеться ховати, – роздратовано думав Віктор. Вся біологічна інформація містилась у тому ж боксі. Тіла попереднього покоління космонавтів зберігали в гібернаторах – технології зберігання тіла в інформаційному форматі були розроблені давно, але закон відступив перед економічною доцільністю лише одинадцять років тому.

Віктор відключив зв’язок, трохи посидів на ліжку, ганяючи по стінках горняти чаїнки. Якось невпопад подумалося, що реплікатор якось дивно глючить – створює повну і досконалу ілюзію чаю, а цигарки робити відмовляється навідріз. Він піднявся з ліжка, підійшов до люка і відкинув клапан. В обличчя вдарило холодом і нестерпним оранжевим сяйвом. Віктор відсахнувся, закриваючи очі долонею, навпомацки знайшов клапан і затягнув фільтр-оболонку.

Звівши подих, він зрозумів, що це всього лиш полуднева пора – друга зоря Столової гори була в зеніті й заливала світлом рівнину, відбиваючись в крижаній площині й розсипаючись іскорками на сколах кристалічних порід. Це скінчиться десь за тиждень за земним часом. І що він побачить по тому?

У нього було ідеально пристосоване тіло. І ні к бісу не придатна свідомість. Віктор зогледівся у пошуках панелі. Сидіти в наметі ціле життя? Від спогадів про бузковий туман, що повільними хвилями підіймається з ярів та урвищ, стало незатишно. Спробувати розширити оболонку? Чи хоч якусь клумбу згенерувати. Нехай з примітивною текстурою, нехай хоч монохромну – аби лиш генератор витримав. Чи брук, як на вулицях його рідного міста. Навіть сірий, нудний асфальт був би кращим, ніж нелюдський пейзаж планети бета/Mensa4.
***
Ден закрив віртуальну карту й безпомічно озирнувся. Карта безсоромно брехала – і це вже навіть не дивувало. Цікаво, як йому вдалось заблукати на ділянці площею у тридцять три гектари? Це питання супроводжувалось іще одним, нітрохи не легшим – як дизайнер може заблукати на об’єкті, який сам і створив? Але факт залишався впертим, як віслюк – модель ландшафту і сам ландшафт мали між собою чимало спільного, але не більше того. Він зрозумів це кілька днів тому. І закотив Карпову грандіозний скандал. Той спочатку кліпав очима, потім наливався кров’ю. А потім видихнув, налив на дно склянок якогось стародавнього бренді, випив, іще раз налив, і урочисто поклявся, що нічогісінько не розуміє. Після чого випив і знову налив. До кінця розмови вони обидва впали в глибоку меланхолію. Десь між третьою і п’ятою склянками вони звірились з мережею «Екорами» і переконались, що доступ до секції Дена закритий його паролями, а сеанси тераформування, зафіксовані в лог-файлах, співпадають зі спогадами Дена про те, коли він працював з ділянкою. Потім Ден показував Віктору модель, і вони обидва захоплено смакували тонкими й нестандартними дизайнерськими рішеннями. Потім заледве не пускали скупі чоловічі сльози з приводу того, що такий чарівний ландшафт чорт зна чому «поплив».

А сьогодні Ден заблукав. Це було неймовірно. Попервах він просто у це не повірив, і довший час колупався в панелі керування – поки не переконався в тому, що жодна його схема не співпадає з реальним ландшафтом. Не те щоб між ними не було геть нічого схожого – але завше знаходились якісь дрібні неточності, які ніяк не дозволяли йому вийти із зони дизайну. Тому він згорнув модель, і пішов по стежці. Врешті-решт, тридцять три гектари – це не пустеля Сахара. Якщо йти достатньо довго і прямо, він обов’язково ткнеться в бар’єр.

Але нічого подібного не сталося. Ден відчув приступ гордощів – хоч і добряче змішаних з роздратуванням – він направду добре спроектував ландшафт і чудово зростив його з бар’єрами, котрі були оформлені відповідними панорамами. Стежки були прораховані таким чином, що, майже без видимих поворотів, виводили виключно на оглядові майданчики. Блукати Дену довелось довго. Доріжки, здавалося, розбігались на всі боки прямо під ногами. Він втомився. Він розізлився і, напевне, вперше пошкодував, що має до справи з реальним ландшафтом. У посмертних світах все було далеко простіше – дав команду на згортання, і можеш йти геть. Десь за годину прийшов час паніки – від утоми в Дена почалось легке запаморочення, і йому чомусь здалося, що він застряг у посмертному світі, який за мить атакуватиме невідомий вірус – той, який так і не зуміли відловити техніки зі Склепу. Наступний припадок страху був іще химернішим – він згадав легенду про якогось грека – чи крітянина, який заблукав у власному лабіринті і хтось його, здається, зжер. Можливо, його звали Дедалі. Щоправда, невдовзі згадалось, що жертвою творчості був Ікар, і йшлося там зовсім не про лабіринт. Подробиць він так і не згадав – чи не вигадав, бо раптом зрозумів, що жахливо втомився і хоче пити. Спроквола надходили сутінки, наганяючи якийсь темний, атавістичний страх.

Він присів на повалене дерево. Але полегшення не відчув. Заледве відновивши дихання, він звівся і рушив далі. Ден вирішив вдатися до несподіваної – як для живого ландшафту – тактики. Напевно, на неї його наштовхнули думки про лабіринт. Він вирішив увесь час повертати наліво. Хоча Ден розумів, що формально це було помилкою, бо всім відомо, що, заблукавши, ні за яких умов не можна ходити по колу.

Ден вчинив навпаки. Він звертав наліво, тільки-но видавалась для цього нагода. Попервах він намагався фіксувати у пам’яті пейзажі. Але невдовзі свідомість знову затуманилась, і все довкола стало зовсім чужим. Настільки, що виникло враження, буцім-то він давно покинув зону дизайну і тепер блукає по довколишніх територіях. В якийсь момент дерева перед ним розступилися і крізь них проглянув м’який схил, він спадав до кам’янистої долини, по дну якої текла швидка ріка. Зараз, звіддалік, підсвічена променями призахідного сонця ріка здавалась стрічкою багряного вогню.

- Цигарки не знайдеться?

Ден здригнувся і швидко озирнувся. Кроків за десять за його спиною стояв незнайомець. Судячи з усього, він щойно вийшов з-за густих, переплетених ялинових лап.

- Що ви тут робите? – спитав Ден , намагаючись вирівняти дихання.

- Хороше запитання, – спокійно сказав незнайомець. – А ви що тут робите?

- Працюю, – відповів Ден.

Незнайомець кивнув.

- Їм здалося, що мені потрібен П’ятниця, – сардонічно буркнув він.

- Хто?

- Іще одне хороше питання, на яке я, на жаль, поки не можу відповісти. Може, Космічне бюро. А може, я сам.



Він посміхнувся, зірвав травинку і прикусив її передніми зубами.

- Отже, не палите, – розчаровано сказав він.

Ден похитав головою.

- Що тут відбувається? – спитав він. – Може, хтось врешті-решт пояснить мені, де я і до чого це все?

Незнайомець не відповів. Він гриз травинку й підозріливо оглядав оранжеву ріку.

- Неймовірний глюк програми, – буркнув і собі Ден.

Незнайомець кивнув.

- Я теж так думаю. Де ми?

- На південно-західній околиці, – відповів Ден. – Точніше… – він ввімкнув інформатор і звірився з навігатором. – П’ять кілометрів на південь від перетину трас 31 і 689. Якщо машина не бреше. А бреше вона сьогодні…

- Земля?


- Що?

- Я питаю, ця планета – Земля?

Дену знову стало незатишно. Варіантів могло бути багато. І жоден з них не радував. Найпростіше: замовник забезпечив розкішною зоною відчуження божевільного родича. Можливо, якщо замовником справді було Космічне бюро, то перед ним – божевільний міжпланетник. А може, це нелегальний посмертний світ з цифровою копією не лиш мозку, але й тіла. Хтозна, які примхи можуть бути в людей, котрі купують тридцять три гектари за п’ятнадцять кілометрів від передмістя. Не захотіли сидіти у Склеп зі всіляким плебсом, і створили собі реальний ландшафт. Технологічно все це можливо. Тільки на біса?

Ден перехопив уважний погляд незнайомця.

- Запевняю вас, я реальна людина в реальній точці всесвіту, – сказав він. – Мене звати Віктор. Віктор Крамських. Можете перевірити в базі Космічного бюро – я ще присутній у їхніх списках.

Ден кивнув. Все-таки Бюро. І реальна людина. З іншого боку, більшість свіженьких мерців вважають себе реальними.

- Отже, Земля, – з ноткою задоволення повторив Крамських.

І засміявся.

- Вас це дивує? – обережно спитав Ден.

- Майже ні, – відповів Віктор. – Якщо не зважати на те, що я перебуваю в системі бети Столової гори. Все решту – цілком нормально. Це повинна бути саме Земля.

- Повинна?

- Принцип «картини світу». Така вже специфіка людської свідомості – вона відтворює ту реальність, котра її сформувала. Насправді планети, які ми колонізуємо, зовсім не схожі на Землю. Навіть після того, як ми будуємо на них міста, де живуть мільйони людей. І ми самі тут навіть близько не схожі на людей. Але свідомість наша залишається людською. Їй потрібен дім, зміна дня і ночі, пейзажі, в яких багато зелені і сині. І все це ми бачимо, замість того, щоби бачити планети такими, які вони насправді, – він якось вкрай неприємно всміхнувся. – Нестерпне видовище. Для людини, я маю на увазі.

Ден стенув плечима. Його ніколи не тягло в космос, не цікавили інші планети. Мертві. Нелюдські.

- Принцип картини світу – це те, що зробило можливою колонізацію, – продовжував Віктор. – І зовсім неможливим – контакт з позаземним життям.

- З ким?

Віктор широко змахнув рукою.

- Зі всіма решту.

Ден з сумнівом подивився на нього. Віктор Крамських – чи чоловік, який так себе називав – і далі задумливо гриз травинку і розглядав долину

- Ти певен, що це Земля? – спитав він після паузи.

Ден кивнув.

- А от я чомусь з біса певен того, що знаходжусь на беті Mensa4. – Віктор відірвався від споглядання залитої сонцем ріки і зиркнув на Дена. – Як таке могло трапитись? І як тут опинився ти?

Легко, – подумав Ден. – Один з нас або не існує, або цілком божевільний. А може, і не один…

Віктор знову перевів погляд на ріку. Дену дуже хотілось піти – він ніколи не знав, як поводитися з мертвими, а з божевільними – й поготів. Віктор явно нервував – він періодично хмурив брови, стискав пальці і перекидав травину з одного кутка рота в інший. Більш за все лякав його погляд – спрямований на річку, нерухомий. Якби Ден знав, куди йти, він негайно чкурнув би геть.

- Власне, я здогадуюсь, – глухо сказав Віктор. – Ти дизайнер?

- Так. Це мій ландшафт, – відповів Ден і з запізненням подумав, що це навряд чи правда.

- Хто замовив проект? – спитав Віктор.

Ден на мить завагався, але вирішив сказати правду:

- Замовлення зроблене через підставних осіб. Але є підозри, що за ними стоїть Космічне бюро.

Віктор кивнув.

- Це може бути правдою? – спитав Ден.

- Цілком. Тільки я не розумію навіщо. І як. Мені вони казали, що це неможливо.

Сонце прикрила хмарка. Ріка згасла. Віктор стрепенувся. Він викинув травинку, яку згриз до самого віночка із насінням, і, не озираючись на Дена, рушив кудись вздовж узлісся. Варто було йому пройти кілька кроків, як просто під його ногами в траві проглянула стежка. Ден з хвилину спостерігав, як стежка розширяється, міняє колір, як проступає крізь неї оголене вузлувате коріння.

- Агов, ти можеш керувати наномережею? – крикнув Ден вслід Віктору.

Той зупинився і поволі озирнувся

- Наномережею? А, так. Я можу керувати чим завгодно, якщо те щось керується електричними імпульсами з нескладною модуляцією. Як більшість наших інформаційних машин.

- Як?


Віктор спочатку замислився, а потім невпевнено відповів:

- А ніяк. Достатньо просто захотіти. Вибач, друже. Мені треба подумати. Приходь завтра.

- Я не знаю, як звідси вибратись, – зізнався Ден. – Так що я, скоріше за все, нікуди до завтра не зникну.

- Йди цією стежкою до хвіртки, – Ден побачив, як біля його ніг проступає ще одна стежка, і звивається кудись вглиб лісу.

- Я повішав на вході хвіртку, – продовжив Віктор. – Нічого вламуватись просто з синього неба, креатор…

Він повернувся і рівним кроком рушив геть. Ден трохи постояв, а потім, зіщулившись, пішов стежкою. Холоднішало, ялинник на тлі сутінок здіймався недоброю чорною стіною.

- Наступного разу прихопи цигарок, еге? – долинув до нього голос Віктора.

Ден не відповів. У той момент він був цілком певен, що наступного разу не буде. Тільки-но він вибереться – якщо вибереться – набере Карпова і відмовиться від цієї роботи.

Хвилин за двадцять Ден побачив хвіртку. За нею проглядав недоглянутий садок, поміж акуратними рабатками вилась мощена доріжка – мабуть, до ґанку. Будинок був ледве видимий за стіною дикого винограду. Але Ден впізнав його відразу. Це був ляльковий будиночок, який він вісім років тому збудував для Міли Кунц. До його слуху долинув дитячий сміх і нерозбірливі слова.

Голос, безумовно, був Мілин. Про сміх Ден нічого сказати не міг – дівчинка ніколи не сміялася у своєму посмертному світі. У всякому разі, при ньому. Дену примарився запах чаю і здоби, він виразно згадав іграшковий сервіз і зручне крісло-гойдалку з пухнастою накидкою в блакитну і темно-синю смужку. Цікаво, що скаже Міла, якщо він загляне в гості? Він не стане набиватись на чай. Просто скаже, що зайшов дізнатися, чи не плаче більше Плит.

Він узявся за клямку. У палісаднику щось заворушилося і прямо через кущ дикої троянди, всипаний дрібними рожевими квітками, до нього потягнулась тонка, делікатна голова жирафа. Ден схопився за прути хвіртки, рвонув її на себе і влетів у палісадник.

В останню мить йому вдалося відновити рівновагу. Він спинився і побачив своє авто – кроків за десять, на узбіччі ґрунтової дороги.


***
Віктор розглядав цигарку – вона прогоріла замалим не до фільтра, хоч він затягнувся заледве тричі. А лише вчора йому здавалось, що він міг би вбити за цигарку. Він відкинув недопалок й простягнувся на траві. Програма адаптації пройшла чудово. У його людської сингулярності було зручне тіло і затишний земний світ з простою системою керування. І не було ані бажання, ні потреби заважати жити іншим.

Думка про інших здалась Віктору цікавою. Вона ніколи раніше не приходила йому в голову. Цей сегмент, вочевидь, був тимчасово заблокований для його сингулярності. Цілком розумно – реакція людської свідомості на інші форми життя могла виявитись непередбачуваною. А проблем у період адаптації і без того було цілком достатньо.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Імена криги iconПід крижаним щитом
Або Антарктида… Чому там скупчилося стіль­ки криги? Що приховує той кілька кілометровий щит?
Імена криги iconКнигах «Господні зерна»
Рипали важкі повоєнні роки. Матір працювала листоношею, любила вишивати. Мешкала вона на квартирах у різних людей, пережила на станції...
Імена криги iconЗавдання І етапу Всеукраїнської олімпіади з історії 2011 -2012 н р. 10 клас І. Тестові завдання (по 0,5 б.)
Співвіднесіть імена історичних діячів та факти їх біографій
Імена криги iconУкраїнська мова ( 9 клас) 38 балів I. Від поданих іменників утворіть чоловічі й жіночі імена по батькові
Завдання II етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури 2015-2016 н р
Імена криги iconЛітературний ерудит Шоу знавців життя І
Ведуча. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає І шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського...
Імена криги iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Імена криги iconРеферат з астрономії імена України у Космосі Роботу виконала Гореславська Аліна Валентинівна учениця 11 класу
...
Імена криги icon«Славні імена земляків» Тема науково-практичної роботи: «Федір (Теодор) Іванович Гула»
...
Імена криги iconСлаветні імена ведучий 1
Ведучий №2 Славиться Полтавщина своїми іменами… скільки ж їх… навіть не перелічити…кожна споруда, кожин куточок нашого рідного міста-це...
Імена криги iconІнформаційно-бібліографічний покажчик
Славетні імена на мапі Прилук : інформ бібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка