Імена криги



Сторінка5/10
Дата конвертації01.02.2018
Розмір1.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Тепер він був задоволеним. Все закінчилося краще, ніж він очікував. Але якщо б він не запідозрив небезпеки вчасно, фінал міг бути трагічним. Спочатку було дуже приємно – на нього впали промені, потім там, де вони торкнулися його поверхні, почалися зміни, зародилася нове, незнайоме життя. Як давно це траплялось востаннє…

Його організм майже забув це відчуття – зміна, нове втілення, приріст власного життя. Новенький запускався повільно. І планета не відчувала небезпеки, захоплена спостереженням за новим життям у собі. Вона отямилась тільки тоді, коли новенький цілковито обплів її собою, сам став нею і почав змінювати. Планета нічого не мала проти – вона перебувала в постійних метаморфозах, то повільних, то миттєвих. Але це нове життя виявилося несхожим на все, з чим вона мала до справи раніше. Організм, який до неї прибився, виявився вельми експансивним. І він не був … Цілим? Єдиним? В усякому разі, було зрозуміло, що він збирається множитись.

Ось тоді прийшов переляк. Метаморфози чужинця штовхали світ до катастрофи. Він знищив кілька сингулярних популяцій, які багато століть були частиною планетарного організму, і поставив під загрозу існування безлічі інших. Можливо, всієї множини. Усього організму.

Хвороба?


Перша думка була панічною – знищити чужинця, поки він не знищив усе. Але його власна чимала частина цьому противилась. Можливо, інфекція була надто глибокою, і її знищення було б летальним і для нього. На щастя, після кількох невдалих спроб, хворобу вдалося нейтралізувати. Принаймні, тимчасово. Хвороботворний пришелець закапсулювався і перейшов у неактивну фазу. Він почав його досліджувати – і прийшов до цікавих висновків. Чужинець дійсно не був цілісним – ось чому не вдалося його розпізнати в належний момент і запустити відповідні протоколи інтеграції. У тому, що пришелець не був цілісним, крилась і причина його нестабільності, експансивності і хвороботворності. Нейтралізувати його виявилось доволі нескладно – слід було лише згенерувати елементи, які б забезпечили його цілісність. Скориставшись при цьому тонкою пуповиною, яка за ним тягнулась аж від самого його рідного світу.

Після відновлення цілісності, чужинець припинив експансію. І з часом його вдалось адаптувати. Кілька світів було загублено, зате вдалось отримати новий. Він називався Інформаційна мережа Землі.


***
- Вибач, але ти не схожий на пришельця, – сказав Ден.

- По-перше, я не пришелець. Я… його частина. Чи, можливо, його прояв.

- Ти реальний?

- У фізичному сенсі? Не знаю. За останні два місяці мене вбивали чотирнадцять разів, – він пирхнув. – Всі чотирнадцять разів – цілком успішно. Але я і далі існую. Хоча, слід зізнатись, було дуже боляче. І страшно. Особливо тоді, коли я робив це сам.

- Навіщо?

- Що – навіщо?

- Ну, ти хотів себе вбити…

- Двічі – тому що мені здавалось, що я небезпечний. На початкових етапах інтеграції. Ще раз… Чоловіче, тяжко жити, коли майже впевнений, що тебе насправді немає.

Ден прихилився плечем до валуна, і сторожко оглядав порослий вересом схил. Він був знайомим. До найменшої тріщинки у валуні.

- А хто намагався тебе вбити? – спитав він.

- Колеги з Космічного, – відповів Віктор. – Вони вважають, що я – вірус. І ліквідують без роздумів, де тільки можуть.

- Не виходить?

- Як бачиш. Я дуже швидко розмножуюсь. Власне, у певному сенсі я тепер перебуваю у всіх – чи майже у всіх – крупних вузлах Мережі.

- Себто ліквідувати тебе неможливо?

- Може й можливо. На четвертій планеті системи бети Столової гори. Принаймні, фізично я там.

Ден зітхнув. Він не зрозумів майже нічого. І прийшов він, власне, не за поясненнями. Після їхньої першої зустрічі минуло два тижні, впродовж яких Ден не міг працювати. Бо варто було йому запустити програму дизайну – і з яким би світом він не працював, програма починала глючити, ландшафт плив і невдовзі він опинявся у напівзнайомому місці у товаристві Віктора Крамських. Незалежно від того, працював він із віртуальним ландшафтом – чи реальним.

- Чому ти заважаєш мені працювати? – вкотре спитав він, не надто сподіваючись на відповідь.

- Я чекав, що ти принесеш цигарок, – відповів Віктор. – У мого реплікатора намертво заблокована ця функція. Що я з ним тільки не робив. Може, мій макроорганізм не терпить тютюнового диму.

Він засміявся.

- Тепер, коли я приніс два блоки, ти відчепишся від мене? – з надією в голосі спитав Ден.

Віктор скосив на нього хитрий погляд.

- Все-таки люди – з біса обмежені істоти, – пробурмотів він. – Біля тебе сидить частина макроорганізму завбільшки як Юпітер. Точніше, моя інтегральна частина завбільшки як Юпітер. А весь організм охоплює тисячі світів. І все, чого ти хочеш – щоб він від тебе відчепився.

- Я хочу думати, що ти просто божевільний міжпланетник, який зумів перехопити керування наномережею, – пробурчав Ден.

- Насправді мене це не дивує, – сказав Віктор. – На Землі не хочуть вірити в прибульців. Думаю, у них не повірили б, навіть якби вони приперлись на орбіту на величезних космічних коритах, а потім дали всім охочим помацати свої зелені горбисті шкури. У такій недовірі – чи зневірі – було б навіть більше логіки, ніж у твоїй. Я-бо прийшов у Інформаційну мережу Землі точнісінько як ваші земні космонавти – в якості інформації, яка втілюється у формі життя, аналогічній земній. Віктор Крамських та Земля – просторово-часове втілення мого макроорганізму в цьому галактичному сегменті.

Ден задер голову і втупився у синє осіннє небо. Він ніколи не замислювався про космічні мандри. Але зараз чомусь відчував гострий жаль, бо все пішло зовсім не так, як показували у старих добрих фільмах про рятівників галактики. Бо немає космічних ракет, героїв з квадратними підборіддями і їхніх відданих довгоногих подруг. А є безплотні й безликі архіви, котрі розпаковуються на чужих планетах у щось нелюдське й малоапетитне – не люди і не чужинці, щось посередині. Він неприязно зиркнув на Віктора. Той м’яв у кулаку пачку з-під цигарок. Зовсім по-людськи.

- Що буде далі? – спитав Ден. – Ти ковтнеш нас усіх, перетвориш на свої сингулярності?

- Так само я можу сказати, що це ви ковтнули мене. – відповів Віктор.

- Решту твоїх сингулярностей – інопланетяни?

- Якщо спрощено, то так. Я ядро мережі, яка на дану мить охоплює 435 з чимось тисяч світів.

- Як ти нею користуєшся?

- Живу.

- Просто живеш?



- Ну, з точки зору людської сингулярності, це виглядає досить непросто – тому що я живу відразу мільярдами життів всіх моїх сингулярностей і їхніх світів.

- Але ти, особисто ти, а не збіговисько сингулярностей?

- Особисто я – Віктор Крамських, – відповів Віктор. – Я тільки що переконався, що кинув палити. І особисто я раджу тобі підказати своєму босові – тому, що від покійничків – йти прямо в Космічне бюро і обіцяти їм хороший судовий процес з великою кількістю преси.

- За що?


- Одного разу, коли мене ліквідовували, їм не вдалося зробити це красиво – і вони вгробили увесь світ, в якому я знаходився.

- Міла, – шепнув Ден.

- Що?

- Це був світ Міли Кунц



- Дівчинка років шести з іграшковим зайцем?

- Так. Його звати Плит.

- Я з ними знайомий. З дівчинкою, Зайцем і Жирафом.

Ден кивнув.

- Той вихід, яким я скористався після першої зустрічі з тобою, був її домом, – сказав він.

- Ми сусіди, – відповів Віктор. – Ми граємо вечорами в лото та доміно. Іноді Жираф зі мною гуляє. Коли дівча підросте, навчу її грати в шахи. У неї, здається, непогана голова.

- Вона ніколи не підросте, – сказав Ден. – Вона померла багато років тому.

- А, ось в чому справа, – тихо мовив Віктор. – Тоді не виросте… Ну, то завше буде маленьким і сміхотливим звірям. Не так вже і зле.

- Вона не сміхотлива.

- Зараз, принаймні, вона регоче, як від лоскоту. Власне, якраз від того і регоче – Жираф лиже їй п’яти.

Віктор і сам пирснув і смикнув ногою.

Ден підозріло зиркнув на нього.

- Звідки ти знаєш, що вона робить?

- Тому що я якраз зараз виштовхую Жирафа у вікно і збираюся вкладати Мілу спати, – відповів Віктор. – Я за нею приглядаю – вона ж зовсім маленька.

- Ти хочеш сказати, що ти зараз там?

- І там теж, – відповів Віктор.

Ден простягся на траві і втупився в небо. Гарненька буде розмова з Міком. «Ти знаєш, старий, Склеп розорив пришелець. Тому тобі треба поговорити з Космічним бюро і пообіцяти, що ти всім відкриєш страшну таємницю, що цей зайда – вірус імені зниклого міжпланетника».

- Нехай так і скаже: вірус Крамських/Mensa4, – наче підслухавши його думки, сказав Віктор.

Ден прикрив очі і, певно, задрімав. Тому що йому здалося, що наступної миті десь над ним пролунав незнайомий голос:

- Крамських.

Ден відкрив очі і побачив на тлі неба голову зі скуйовдженою сивою шевелюрою.

- Ну, здрастуй, – сказала голова.

Клацнув затвор.

Ден підвівся на ліктях і здивовано подивився на людину з рушницею.

- Ти? – запитав він, дивуючись більше тому, що знає старого, ніж його появі.

- Так, Віктор, – відповів старий. – Я ж тебе попереджав – не попадайся мені більше.

Ден озирнувся навсібіч. Віктора ніде не було видно.

- Втік, – пробурмотів він. – Якщо ви шукаєте Крамських …

- Так. Шукав, – відповів дідуган і звів ствол. – Це було цікаве полювання, Крамських.

Ден відкрив рот, щоб сказати, пояснити, закричати – адже це помилка, він не той …

Але чомусь так нічого і не зміг сказати.

Гримнув постріл.


***
Якби хтось перебував у цей момент в Склепі, він міг би побачити, як якийсь з посмертних світів стрімко згорнув горизонт, перетворився на різнобарвну кульку – не більше м’ячика для пінг-понгу, опустився на панель і зник у комірці . За мить комірка запульсувала приглушеним світлом. Екран терміналу ожив і замигтів червоним – повідомленнями про помилки і попередженнями. Десь почувся тупіт – технік, що вийшов на перекур, мчав у машинний зал. Комірка стемніла. Миготливі рядки на екрані терміналу змінилися одним коротким повідомленням: посмертний світ WYB-5y стертий із пам’яті Склепу.
***
Міла Кунц прокинулася від того, що в темній кімнаті хтось плакав. Вона сіла в ліжечку. Вона добре знала цей плач.

- Пли-ит, – тихенько покликала вона.

У темряві хтось завовтузився. Плач стих.

- Спи, – прошепотів хтось.

- Тату?

- Спи, мала.



Міла слухняно лягла на подушку.

Поринаючи в сон, вона відчувала, як її гладить велика плюшева лапа.

ІМЕНА КРИГИ



Лід — одне з найпоширеніших твердих тіл на земній поверхні (близько 30 млн. км3). У природі є багато видів льоду різного віку. Тривалість існування одних видів визначається годинами, вік інших — сотнями тисяч років.

Wikipedia
- Вставай, Ял. Сьогодні треба дійти до пагорбів.

Ял ледве не застогнав – так не хотілось прокидатися, відкривати очі й кудись іти. Але слово «пагорби» заставило його розліпити повіки і припідняти тіло над снігом.

Уайяла стояв за крок від нього і дивився вдалину. На пагорби, які бовваніли на видноколі.

Ял скрушно зітхнув, і його голова знову впала долу – в замет, який ще мить тому був його подушкою. Дрібні крижинки кололи щоку. Ял смикнув головою й сів. Його ковдра хруснула, розійшлася широкими клаптями й осипалась. Сон скінчився, і постіль зникла.

Натомість вдалині з’явились пагорби, яких ще вчора, коли він лягав спати, не було. Вчора вони з Уайялою йшли вздовж лінії прибою, по коліна у м’якому, зрадливому крижаному піску. Вітер несамовито носився над білим морем, змішував крижані піщини з солоним сніговим шматтям й кидав усе те їм в обличчя. На одязі, ба навіть на шкірі все це за мить оберталося на крижану коросту. Ввечері вони сховалися від вітру під високою дюною. Поки Уайяла готував вечерю, Ял спостерігав, як біля них поволі росте нова дюна, і думав, що до ранку їх замете з головою.

Вранці довкола не було ні дюн, ні снігового прибою. Зате з’явились пагорби.

Уайяла присів і набрав повну пригорщу льоду.

- Сьогодні йдемо до пагорбів, – повторив він.

- Навіщо? – спитав Ял.

Уайяла подивився на нього.

- Мені здавалось, що ти шукаєш свій світ.

Ял стенув плечима.

- Мого світу тут немає, – сказав він. – І за пагорбами, котрі виросли тут за ніч, його так само немає .

Уайяла знову взявся за сніданок. Лід в його руках ставав м’яким, ліпився у пластичну нерівну кулю. Потім куля потроху набирала колір. Спочатку це було наче сузір’я кольорових жаринок, потім – хаотичний набір геометричних фігур з різними відтінками одного кольору, потім колір ставав рівним і замість кулі проглядала нова форма.

Через три-чотири хвилини перед Ялом стояла тарілка з омлетом і широка скибка хліба. Поки Ял споруджував з хліба й омлету бутерброд, Уайяла встиг зліпити горня з чаєм. Вони почали свій сніданок – Ял поглинав бутерброд з чаєм, а Уайяла набрав в долоню крижаних крихт, опустив до них лице і глибоко вдихнув. Потім він мовчки сидів із закритими очима.

- Навіщо нам іти до пагорбів? – спитав Ял, коли сніданок скінчився.

Довкола них лежав шар свіжих крижаних крихт – все, що залишилось від їхнього табору. Крихти потроху злежуватимуться, і колись перетворяться на твердий крижаний панцер, яким вкрите все довкола, весь світ Уайяли.

- У твоєму світі є пагорби, – відповів Уайяла.

- Але не ці, – сказав Ял. – Це не мій світ. Тут не може бути моїх пагорбів.

Уайяла повернув голову і втупився Ялу кудись у перенісся. Його погляд був крижаним, як і все довкола. Але Ял знав його давно, і йому здавалося, що він здогадується, що криється у поглядах Уайяли. Зараз, здається, це було здивування.

- Але тут не можуть бути і мої пагорби, – сказав, врешті, Уайяла. – У моєму світі немає пагорбів. Я раніше навіть не знав, що це таке. Отже, вони твої.

Ял звівся на ноги. Уайяла сказав «сьогодні». Пагорби виднілись десь на горизонті – Ял не міг визначити відстань на око. Добре, хоч лід під ногами більше не зображав із себе пісок, і здавався радше задубілою від морозу землею. Вони дійдуть до пагорбів увечері. Чи може, це вечір не настане, поки вони туди не дійдуть? Трапиться це, як і вчора, тільки тоді, коли він, Ял, вже падатиме від утоми. Так завше траплялось, коли Уайяла влаштовував походи.

- На пагорбах ми зупинимось, – сказав Уайяла.

- Надовго?

Уайяла похитав головою.

- Не знаю, скільки нам знадобиться часу.

Ял зітхнув і наддав ходу – Уайяла не любив, коли він плентався позаду. Він вже не хотів пошвидше добратись до пагорбів. Переходи мінливою, але безживною крижаною пустелею були важкими. Проте сидіти на місці було ще гірше. Краще долати втому і йти до якоїсь видимої мети, ніж день за днем відповідати на однакові питання і божеволіти від очікування. При тому чужого – бо насправді на щось чекав Уайяла. Коли ставало зовсім нестерпно, Уайяла вставав, і без жодного слова йшов геть. Тоді Ялу ставало краще – він, принаймні, твердо знав, чого він чекає. Повернення Уайяли.

Одного разу той не повернувся – і Ял натерпівся справжнього страху. Тоді вони довго-довго жили у крижаному лісі. Ялу почало здаватися, що він ніколи в житті не бачив нічого, окрім високих крижаних колон, довкола яких концентричними колами розходилось хитросплетіння мерехтливих відростків. Уайяла зник, і минуло п’ять днів. Потім Ял перестав рахувати – було надто страшно. Боятись він почав, коли скінчились залишені Уайялою припаси. Ще через кілька довгих днів Ял пішов на пошуки. Йому здавалося, що він знає довколишній ліс, але за три-чотири тисячі кроків хлопець зрозумів, що заблукав. Він не міг знайти ані Уайялу, ані дорогу до їхнього табору. Ліс здавався йому цілим світом – гладкі колони-стовбури, крихкі голки-глиця, і пасма інею-моху. Більше не було нічого. Він міг залишатися на місці чи пройти сто тисяч кроків – все було однаковим. Ял запанікував. Потім спробував заспокоїтись і йти тільки вперед, з надією на те, що ліс рано чи пізно десь мусить скінчитись. Але лісу не було кінця. Як і похмурій сірій днині. Ял, аби переконати себе, що кудись-таки йде, почав лічити кроки. Кілька разів він збивався з ліку – числа після мільйона ставали неповороткими, і за кроками не встигали. Доводилось починати спочатку. Потім він сів на землю, і непорушно завмер. Проте голод допікав, не зважаючи на втому, і Ял спробував їсти кригу. Потім все оповило забуття, і поява Уайяли видавалась просто маячнею.

Вони прожили ще кілька днів у лісовій халупці. Уайяла більше нікуди не зникав. Він сидів навпроти Яла й не зводив з нього очей.

- Ти трохи не помер від голоду, – сказав він. – Чому ти не зробив собі обіду?

- З чого? – спитав Ял.

- З чого завгодно. Все, що довкола тебе, може стати тим, чого ти потребуєш.

Ял це знав. Він не раз бачив, як легко це виходить в Уайяли – провести рукою над крижаною брилою, обернувши її на купу скалок, взяти одну з них і виліпити щось їстівне.

- Я так не можу, – сказав він. – Ти чарівник, а я – ні.

- Чарвіник?

- Істота, яка може що завгодно перетворити на що завгодно.

- Я не можу що завгодно. Я можу тільки…

Уайяла вимовив слово, якого Ял не знав. Тому впродовж кількох наступних днів Уайяла вчив його новим словам. Лід у цьому світі був різним. Тільки головних його різновидів було більш ніж сто. І лиш одне єднало всі ці різновиди льоду. Про будь-який з них Уайяла казав «я».

- Чому ти кажеш про лід – «я»? – спитав його Ял.

- Тому що лід – це я, – відповів Уайяла.

- Увесь цей лід? – спитав Ял розвівши руки. – весь-весь лід у цьому світі?

Уайяла кивнув.

- І той, що за сотню кілометрів від нас? – не вгавав Ял.

- І той, що за сто кілометрів, і той, що тисячу років назад – відповів Уайяла. – Увесь лід – це я.

В ту ніч Ял не спав. Вранці, споглядаючи, як Уайяла робить із криги бекон до яєчні, він спитав:

- Чому ти можеш перетворювати лід? Тому що лід – це ти? Він слухається тебе, як себе самого?

- Він не слухається мене, – відповів Уайяла і поставив тарілку, над якою здіймалася апетитна пара. – Досить щось трохи змінити у собі – і в довколишньому світі щось обов’язково зміниться. Слід тільки знати, що, як і коли змінити.

Ял взявся за яєчню.

- Тобі слід цьому повчитися, – сказав Уайяла.

Він поставив на стіл щойно створене горнятко з пахучим густим шоколадом і вийшов з хатини – снідати.

Впродовж кількох днів Ял намагався навчитися чарувати. Всі зусилля, як і раніше, виявились марними – лід його не слухався.

- У мене ніколи так не вийде, – вигукнув з відчаєм і роздратуванням. – Я просто не здатен на це!

Уайяла похитав головою і крижана куля, яку тримав у руках Ял, витяглась, налилась оранжевою барвою і за мить обернулась на соковиту морквину.

- Тобі слід старанніше працювати, – сказав Уайяла.

- Мені немає сенсу працювати, – відповів Ял – він рвучко кинув морквину геть, та поблідла і розпалася тисячею крижаних крихт. – Я б’юсь над цим льодом – як риба об лід.

- Саме так. Ти б’єшся над льодом. А треба працювати над собою.

- Те, що ти кажеш – безглуздя, – вигукнув Ял. – Ти – лід, а я – ні. Тобі є сенс працювати над собою, щоби міняти лід, а мені – ні.

Уайяла довго-довго дивився на нього – і Ял не знав, як потрактувати цей погляд. Він схилявся до того, що в ньому – розчарування. Або гнів. Тому, коли Уайяла заговорив, він здригнувся. Але голос звучав м’яко.

- Ти сказав – як риба об лід. У твоєму світі є лід?

Ял кивнув.

- Розкажи мені про нього. Його можна перетворювати?

- Лід – це прозорий синюватий кристал, – сказав Ял. – Він твердий і холодний. Його можна перетворювати. Можна робити з нього крижані фігури. Можна розчавити його каблуком, можна розтопити і обернути на воду, а потім – на пару.

- Виходить, лід – це вода?

- Загалом – так.

Уайяла похитав головою.

- Ніколи не думав про себе, як про воду, – зізнався він.

- Ну, лід це не зовсім вода – вода стає льодом, тільки коли холодно.

- Холодно? – перепитав Уайяла. – Що значить – холодно?

Ял стенув плечима. Він не знав, як пояснити Уайялі, що таке холод. У світі Уайяли не було ані холоду, ні тепла – Ял тут взагалі не помічав температури. Навіть коли доводилося довго й швидко йти, він не відчував жару, а коли Уайяла накривав його ковдрою, він не мерз. Дивно, але крижаний світ Уайяли не був холодним. Можливо, тому, що сам Уайяла не знав, що таке холод.

- Не знаю, як це пояснити, – зізнався Ял. – У крижаній пустелі в моєму світі я б уже давно помер від холоду.

- А тут тобі не холодно?

Ял похитав головою.

- Мабуть, це якийсь інший лід, – вирішив Уайяла.

Потім вони пішли далі, але пагорби і не наближалися. Ял уже звик до таких речей. Світ льоду довкола нього жив за своїми законами, і поводився з часом і відстанню у свій химерний спосіб. Але поки Уайяла був з ним – йому було байдуже. А Уайяла був поряд майже завжди. З того моменту, як підібрав його у крижаній пустелі, куди Ял потрапив не знати як і звідкіля.

Він нічого не пам’ятав до ладу – окремі слова, якісь рядки з невідомих книжок чи, можливо, пісень. Пам’ятав іще щось, але вже зовсім розпливчасто – ніби й не пам’ятав насправді, а колись вигадав, а потім повірив. Чиїсь теплі руки, власний регіт, біль після удару гомілкою об камінь… Ці спогади попервах доводили його до відчаю. Тоді Уайяла, що вийшов з крижаної пустелі, напував його чимось огидним, дуже приблизно схожим на чай. І сам Уайяла був страшним – у нього тоді час від часу з’являлась зайва пара рук, а губи далеко не завжди попадали в такт тим словам, що чув Ял. Хоча тепер це здавалося просто давньою маячнею. З плином часу Уайяла став зовсім схожим на людину. Тільки шкіра мала відблиск матового скла, очі нагадували крижинки, а волосся було схоже на пучок тонкої трави, вкритої вигадливим інеєм.

- Привал, – оголосив Ял і впав на твердий крижаний панцир.

Ноги гули, у скронях стукотіли молоточки. Йому було направду погано – не просто втома, але якийсь тягар під ребрами, і серце, яке раз за разом пропускало удари. Ял звів подих і озирнувся на Уайялу. Той стояв на колінах посеред замету. Лід у прозорій пляшці в нього в руках швидко танув і обертався на воду. Уайяла передав пляшку Ялу. Той попив і подивився на пагорби – так само далекі, як і вранці.

- Ти певен, що до вечора ми встигнемо? – спитав Ял, аби приглушити неспокій.

Уайяла не відповів. Він і далі стояв на колінах посеред замету, сховавши лице у пригорщі снігу.

- Я втомився, як собака, – поскаржився Ял. – Чому ми увесь час мусимо кудись іти, якщо ти можеш миттєво наблизити ці пагорби до нас?

- Твій світ – світ часу і відстані, – глухо сказав Уайяла, не відводячи рук від обличчя. – Щоб наблизитись, тобі треба йти.

- А, то це з виховною метою, – пробурчав Ял.

- Не розумію, – відгукнувся Уайяла. – Ти шукаєш свій світ, отже, тобі треба йти.

- Можна знайти, не зійшовши з місця, – пробурчав Ял. – Особливо, коли шукати нічого.

Уайяла стенув плечима – точнісінько як сам Ял.

- Я так і роблю. Але ти не вмієш перетворювати лід.

Ял ліг на спину – просто на крижану поверхню. В такі моменти він шкодував, що немає якоїсь торби, яку можна було б підкласти під голову. Звісно, можна попросити Уайялу про подушку, перину чи цілий крижаний палац. Але не хотілося. Досить того що він, Ял, залежить від Уайяли у найнеобхіднішому. Якщо б навчитись самому перетворювати лід – тоді б він дав волю уяві. Раніше коли він все ще на це надіявся, він часто вигадував, що можна було б створити. Він будував в уяві будинки і палаци – цілі міста, вулицями яких їздили трамваї і ходили тварини, що вміли здійматися у повітря – високо-високо, і скакати по зорях. У цьому місті мало жити багато-багато людей – схожих на нього і Уайялу. Якщо б він навчився перетворювати лід, цей світ перестав би бути крижаною пустелею. Вони з Уайялою більше ніколи не були б самотніми.

- Уайяла, а де всі?

Уайяла підняв голову і подивився на нього.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Імена криги iconПід крижаним щитом
Або Антарктида… Чому там скупчилося стіль­ки криги? Що приховує той кілька кілометровий щит?
Імена криги iconКнигах «Господні зерна»
Рипали важкі повоєнні роки. Матір працювала листоношею, любила вишивати. Мешкала вона на квартирах у різних людей, пережила на станції...
Імена криги iconЗавдання І етапу Всеукраїнської олімпіади з історії 2011 -2012 н р. 10 клас І. Тестові завдання (по 0,5 б.)
Співвіднесіть імена історичних діячів та факти їх біографій
Імена криги iconУкраїнська мова ( 9 клас) 38 балів I. Від поданих іменників утворіть чоловічі й жіночі імена по батькові
Завдання II етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури 2015-2016 н р
Імена криги iconЛітературний ерудит Шоу знавців життя І
Ведуча. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає І шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського...
Імена криги iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Імена криги iconРеферат з астрономії імена України у Космосі Роботу виконала Гореславська Аліна Валентинівна учениця 11 класу
...
Імена криги icon«Славні імена земляків» Тема науково-практичної роботи: «Федір (Теодор) Іванович Гула»
...
Імена криги iconСлаветні імена ведучий 1
Ведучий №2 Славиться Полтавщина своїми іменами… скільки ж їх… навіть не перелічити…кожна споруда, кожин куточок нашого рідного міста-це...
Імена криги iconІнформаційно-бібліографічний покажчик
Славетні імена на мапі Прилук : інформ бібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка