Імена криги



Сторінка6/10
Дата конвертації01.02.2018
Розмір1.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

- Поруч, разом з тобою.

- Ти один у цілому цьому світі? – уточнив Ял.

Уайяла кивнув.

- Точнісінько як я, – зітхнув Ял.

- Ні. Зовсім не так, як ти, – відповів Уайяла. – Там де я – там ми всі.

- Ви?

Замість відповіді Уайяла набрав жменю крижаної крупи і повільно просіяв її між пальцями.



- Ми всі стаємо одне одним, – сказав він.

- Як?


Уайяла взяв з вершини гірки кристалик, і відправив його до рота. Ял знову влігся на спину. Насправді, він мало знав про світ Уайяли. Мабуть, тут залишились тільки чарівники – такі як Уайяла. Мабуть, їх ще можна знайти, Але, можливо, їх так мало, що й сам Уаяла за ціле життя так жодного з них і не побачив. Може і його, Яла, пригрів від безвиході й самотності. Навіщо інакше йому дітвак, який ні на що тут не здатен?

Ял зиркнув на Уайялу. Йому дуже не хотілося вставати і йти далі. Від думки про це коліна починали тремтіти. Може, він захворів? Це було б непогано. Він захворіє, і похід скінчиться. Довкола виростуть стіни нової хатки. Уайяла готуватиме чай. А він, Ял, лежатиме на ліжку і читатиме свою книгу. Це була єдина річ, яку він носив із собою. Книгу змайстрував Уайяла. Це був кристал з багатьма гранями. Читати її було цікаво, але процес нерідко перетворювався на справдешню муку. Досить було трохи-трохи змістити кристал, як відкривалася нова грань – а на ній проглядала нова історія. Стару не вдавалося знайти ніколи.

Ял любив читати. Він не знав, хто його навчив складати букви у слова. Але читати йому шалено подобалось – бо в цій крижаній книзі не було крижаних світів. Це була книга про його, Ялів, справжній світ. Про світ, у якому не буває книг-кристалів. І тут був якийсь хитромудрий обман. Бо що книжка зі світу Уайяли могла розповісти йому про його власний світ?

- Зроби мені ще одну книгу, – просив він Уайялу.

Але той лиш хитав головою.

- У тебе вже є книга, – казав він.

- Для чого мені книга, де жодної історії не можна дочитати до кінця?

- Що таке кінець? – питав Уайяла. – Не розумію слова.

- Послухай. Є історія. У неї є початок і є кінець. Кожна книга – це одна історія, завше однакова.

- Бувають книги, в яких завжди написано те саме?

- Так.

- Як?


- Однаковими словами.

Уайяла стенав плечима й втратив інтерес до розмови.

- У всіх на світі книгах написані майже однакові слова, – буркнув Уайяла. – Отже, в кожній книзі написано майже все.

- Але сьогодні, коли я починав читати, там була історія про ведмедика, який складав вірші. Потім ти покликав мене обідати. І коли я повернувся, там була вже зовсім інша історія – про жінку, яка прилетіла на парасольці. Ти хочеш сказати, що це одна історія.?

- Я хочу сказати, що в книзі написано все. Те, що ти читаєш цієї миті – далеко не все, що в ній є.

- Мені цікаво, чим закінчились пригоди ведмедика. Як мені це зробити?

- Прочитати всю книгу, – відповів Уайяла.

У книги Яла було багато граней. Її можна було читати все життя – і не дочитати. Одного разу він натрапив на історію про хлопчика, який хотів із крижинок скласти слово «вічність». Але хтось втрутився і не дав йому це зробити. У Яла здригнулась рука, і нова грань викинула його під вітрилом у відкрите море.

- Нам час іти, – сказав Уайяла.

- Ну будь-ласка, іще хвилинку, – попросив Ял.

Уайяла похитав головою.

- У нас мало часу. Нам треба встигнути дійти до пагорбів.

Ял, стримуючи роздратування, звівся на ноги. Ну як можна бути таким впертим? Адже досить Уайялі забажати – і вони тієї ж миті опиняться біля підніжжя пагорбів! Заміть того він, Ял, ледве зводячи подих, буде брести через лід, пришвидшуючи кроки кожного разу, коли Уайяла повертатиме до нього голову. А йому, Ялу, так зле, що темрява перед очима майже не розсіюється…

Він вирішив зробити останню спробу.

- Уайяла, я, здається, прихворів, – жалібно мовив він.

Уайяла кивнув, але крок не сповільнив.

- Тому нам слід поспішити, – відповів він.

Ял змовк, і спробував якось відволікти свою увагу від серця, яке гупало десь замалим не в гортані.

Пагорби оточили їх раптово. Навіть для Яла, який звик до раптових змін пейзажу, це було несподівано. Пагорби, які тільки-но танули в сутінках на горизонті – такі ж далекі, як і вранці – раптом кинулись під ноги, і Ял, ледве тримаючи рівновагу, ковзнув по крижаному схилу. Уайяла, зігнувши спину, побрів догори.

- Може, пошукаємо місцину в долині? – запропонував Ял.

Але Уайяла ніби й не чув його. Ял роздратовано зітхнув і побрів слідом – до вершини. Якщо б ноги тремтіли менше, а перед очима не плили темні плями, він би погодився, – йти сюди було просто необхідно. З вершини пагорба відкривався направду казковий краєвид – пагорби вдалині переходили в гори, м’які обриси мінялись на ламані лінії, і все це горіло, підсвічене знизу призахідним сонцем, і переливалося всіма відтінками червоного, зеленого, синього і жовтого. Тільки в глибоких прорізах довколишніх долин залягала густа чорнота.

З вершини світ Уайяли виглядав досконалим кристалом, вирощеним кимось дуже-дуже вправним. Кимось, хто точно знав, як із крижинок скласти слово «вічність». Повільна зміна освітлення робила кристал майже живим – він дихав і рухався, по ньому пробігало тремтіння – від червоного до пурпурового, від жовтого до охряного. Кольори ставали дедалі густішими й насиченішими, вздовж граней зблискували іскри.

Уайяла опустився на коліна, набрав крижаної крупи й опустився в неї обличчям.

Ноги Яла підкосились, і він впав поруч.

- Уайяла, – жалібно мовив він, – я захворів.

Уайяла похитав головою, не відводячи рук від обличчя.

- Мені зле, – настоював Ял.

Уайяла врешті глянув на нього. Його холодні очі горіли, як крижані верхи далеких гір. Ял думав, що він зараз займеться їхнім нехитрим господарством. Збудує хатку. Чи принаймні приготує вечерю. Але Уайяла стояв на колінах, і дивився на Яла мерехтливими зеленими очима. Ялу стало якось незатишно – він ніяк не міг витлумачити цей погляд.

- Ти мусиш дещо пообіцяти мені, Ял, – сказав врешті-решт Уайяла. Його голос звучав високо й дзвінко – ніби він не з Ялом говорив, а з цілісіньким крижаним світом.

- Що?


- Я хотів би побачити твій світ.

Ял гмикнув.

- Я теж не проти.

- Ти його скоро побачиш, – сказав Уайяла. – Пообіцяй!

Тут Ял стрепенувся.

- Ти що, довідався куди йти? – з завмерлим серцем спитав він в Уайяли.

Той похитав головою.

- Мені нікуди не треба йти, – відповів він.

- Ти хочеш сказати, що далі я піду сам?!

Уайяла кивнув.

- Ти збожеволів? Я ж не вмію перетворювати лід! – закричав Ял. – Я ні на крок від тебе не відступлю!

- Про це я тебе й прошу, – тихо, але дуже твердо сказав Уайяла. – Не залишай мене.

- Можеш не сумніватись, – буркнув Ял.

- Вся надія на тебе, Ял, – сказав Уайяла. – Лід хоче стати тобою.

Цей різновид слова «лід» Уайяла зазвичай використовував замість «я».

- Ти? – розгублено перепитав Ял. – Мною?

- Ти знаєш, як це робиться, – сказав Уайяла. – Ти бачив це не раз.

Від підняв крижинку з землі і поклав собі до рота. Ял автоматично повторив цей рух. Крижина в роті смакувала як колючий камінець. Ял потримав її мить, а потім вийняв з рота й затис в кулаці.

- Не розумію, – зізнався він.

- Коли я застигну, – сказав Уайяла, – зроби це.

У Яла перехопило подих.

- Застигнеш? – повторив він слово, яке повільно розгорталось у його мозку. – Застигнеш?

Це був іще один стан криги, про який вони з Уайялою не говорили ніколи. Уайяла сказав це слово лиш раз – коли Ял замалим не помер з голоду.

- Ти помираєш?

Уайяла кивнув.

- Але… Як же…

Ял замалим не сказав «а як же я» – але затнувся.

- Я не вмію, – нарешті пробурчав він. – Як я зможе тебе з’їсти, якщо я не вмію перетворювати лід?

Уайяла стенув плечима.

- Для нас це єдиний шанс, – відповів він. – Тому я чекаю на твоє слово, Ял.

«Ми» – це був ще один різновид слова «лід», який Уайяла вживав майже так само часто, як і «я».

- Ваш шанс? – перепитав Ял. – На що?

- На життя, – просто відповів Уайяла.

Ще один стан криги. Ял склепив повіки. Вся мова Уайяли була пересипана льодом.

- Ти прийшов у цей світ, – пояснив Уайяла. – І цей світ перестав бути тим, чим був до твого приходу. Чим далі, тим менше тут нас.

Ял зіщулився.

- Я все зіпсував? – спитав він.

- Ти все змінив, – відповів Уайяла.

- Навіщо ти зберіг мені життя, якщо я руйнував твій світ? – спитав Ял. – Для чого ти зі мною панькався стільки часу?

- Я був потрібен тобі, – відповів Уайяла. – У мене був шанс зрозуміти тебе. Навчити тебе розуміти лід.

- Але я так нічого й не зрозумів! – вигукнув Ял. – Я нічому не вчився. Тепер я помру сам, і знищу твій світ!

- Хлопче, світ неможливо знищити, – спокійно сказав Уайяла. – Його можна тільки змінити. Інколи достатньо просто подивитися на нього новими очима. Я прийшов і допоміг тобі вижити, бо мені було цікаво подивитись твоїми очима.

- Нічого особливого, – пробурмотів Ял. – Просто крижана пустеля.

Уайяла всміхнувся.

- Ти дуже дивна істота, Ял, – сказав він. – Мені цікаво стати тобою. Ти виконаєш моє прохання?

- Все що забажаєш, – буркнув Ял, і знову різко, майже судомно зіщулився.

Уайяла почав готувати вечерю. Здається, він збирався влаштувати Ялу замалим не бенкет. Хоча сам, мабуть, знову поїсть тільки крижаних уламків. Зате Ялу дістанеться м’ясний пиріг, сирний пудинг і чимала ваза з полуницями. Цікаво, звідки крижаний Уайяла знає смак стиглих полуниць? А виходить точнісінько так, як треба. Ял дивився, як міняються кристали в руках Уайяли, і замалим не плакав від образи та страху. Уайяла помре. І він, вочевидь, також. Бо готувати їжу стане нікому. А їсти мертву кригу він не зуміє – вже пробував, і не раз. Уайяла вміє оживляти кригу. А він, Ял, щойно дав слово його зїсти. Дав слово! Простіше простого – сказав і все…

- Ял, – почув він голос Уайяли. – Ял, мені хотілось би знати… Це недостойна цікавість, – з сумнівом в голосі продовжив Уайяла. – Але я дуже хочу тебе спитати – яким буде твоє нове ім’я?

- Ім’я?

- Ти повинен отримати ім’я. Ти більше не можеш бути просто «ялом».



Слово «ял» в мові Уайяли теж позначало стан льоду – молодого, який невдовзі змінювався.

Які дурниці, – подумав Ял. – Яка різниця, як назвати істоту, яка проживе так недовго?

- Мені без різниці, – мовив він вголос. – Давай назвемо мене Угуком.

Уайяла похитав головою.

- Ти не можеш сам дати собі ім’я, – сказав Уайяла, вкладаючи на крижану тацю чергову ягідку. – Ніхто не може.

- Цікаво, а хто ж мені його дасть, якщо я залишусь сам?

- Сам? – луною відгукнувся Уайяла. – Не розумію цього слова.

Ял стенув плечима.

- А хто завадить мені і далі називатись Ялом? – спитав він.

- Це ім’я належить іншому світу. Тому, котрий скінчиться разом зі мною.

- Уайяла, вибач, звичайно, але все, що ти зараз кажеш, не має сенсу, – зібравшись з духом, рішуче мовив Ял. – Коли цей світ скінчиться – я скінчусь разом із ним.

Уайяла звів погляд і уважно глянув йому в очі.

- Ні, – похитав головою. – Ти не лід.

Потім вони мовчки їли. Ял їв повільно, клав до рота по одній ягідці й чекав, поки вони самі розтануть на язику й стечуть до горла солодкою хмаркою. Він теж розтягував час – як міг. Хоча в цьому світі час належав Уайялі. Він брав з крижаної таці ягідку за ягідкою, вибираючи їх за дедалі складнішим алгоритмом. Цікаво, чи можна підібрати з цих солодких крижинок таку комбінацію, яка б склала крижане слово «вічність» – зупинила час і, головне, смерть Уайяли?

Уайяла його не підганяв. Він стояв на колінах, сховавши обличчя у жменю з крижинками. Ягідки, котрі вибирав Ял, були трохи різної форми і відрізнялись на смак. Ялу здавалось, що він міг би точно сказати, котра з них дозрівала на сонці, а котра – під листком, котру зірвали в долинці, а котру – на вершині пологого пагорба.

А потім йому стало холодно. Це відчуття вразило його – він вмить забув про суниці і про вічність. Він звів погляд, і побачив Уайялу. Точніше, це вже був не Уайяла – зосталася лише приблизна його форма, виліплена з дрібних крижаних крихт. Вона потроху осипалася, губила схожість з людською постаттю, перетворювалась на звичайну купу крижаних осколків.

Ялу перехопило подих. Він зрозумів: обіцяне слід робити негайно. Бо за кілька секунд Уайяла розвіється, змішається зі своїм світом. А ще кожної миті йому ставало дедалі холодніше. Від цього холоду перехоплювало горло, і він не міг навіть заплакати.

Ял простягнув руку і взяв перший-ліпший кристал. Звичайний осколок тутешнього льоду – твердий, гострий, не теплий і не холодий. Ял зажмурився і поклав його собі до рота. Кристал вколов язика, і Ял пошкодував, щ не вибрав щось дрібніше – цей шматок він не зможе проковтнути. А розжувати тутешній лід не легше, ніж шматок граніту. Але й вийняти з рота цей лід він не наважувався. Ял стояв на колінах перед крижаним прахом Уайяли і думав, що йому чинити далі. Думати треба було швидко – він вже зовсім промерз. При тому холод йшов звідкілясь із середини, і Ял не знав, як від нього врятуватись. Від себе ж не втечеш. Якщо б він, як Уайяла, міг хоч трохи себе змінити…

Кристал перестав колоти язик. Його грані згладились, і тепер він нагадував звичайну бурульку – Ял такі їв давно-давно, у іншому світі. За мить крижинка почала танути, і Ял судомно ковтав чисту воду. Потім, на мить завагавшись, набрав повну пригорщу крижаних крихт, які ще так недавно були Уайялою, і опустив у них обличчя. За кілька секунд його обличчя стало зовсім мокрим – чи то від сліз, чи то від розталої криги. Вода потекла крізь пальці на землю. Ял звів погляд і помітив, як майже чорні гори на тлі темно-синього неба гублять чіткість обрисів, згладжуються і поволі осідають, ніби снігові замети під весняним промінням. Він знову набрав повну пригорщу мокрого місива і опустив у неї обличчя. А коли в долонях нічого не залишилось, він просто ліг на землю, розкинув руки, і обійняв велетенське, розміром в цілий Всесвіт, тіло Уайяли, закрив очі, і почав чекати, коли зникне холод.
***
Земля під його щокою була м’яка і тепла. Молоді травинки гладили обличчя і лізли в ніс. Якийсь нахабний і неповороткий жук впав просто йому на долоню і засмикав ногами. Він перекотився на спину і побачив просто над собою широке синє небо. Сонце ледве-ледве проминуло зеніт, і тепер лоскотало теплим променем праву щоку. В траві, і у верхів’ях сосен на схилі пагорба гуляв вітерець.

Він примружив очі й терпляче чекав. Невдовзі внизу, на краю лугів, посеред вишень і яблунь з’явиться дім. З невисокого порога в садок зійде жінка, витираючи руки білим рушником. Вона окине нетерплячим поглядом луги, і, вгледівши хлопця у травах під самим верхів’ям пагорба, широко й голосно назве його ім’я.


ТВОЄ СЕРЦЕ

Робочий день добігав кінця, а місто внизу виблискувало вогнями. Та Л. тільки безнадійно похитав головою у відповідь на цей безмовний заклик. Сьогодні йому доведеться затриматись. Він покинув спроби впізнати в хаотичному мерехтінні вікна свого будинку і миготливу вивіску «Синього коня», і насилу відвів погляд від вечірнього міста.У «Синьому коні» він міг би сьогодні зустрітися з Ю. Сьогодні ж п’ятниця? Л. задумався, перераховуючи дні. Тиждень, без сумніву, тягнувся вже довго. Але дні видалися метушливі, тому він легко міг помилитися, і сьогодні, наприклад, четвер. У такому випадку, йти до «Синього коня» немає сенсу – Ю. зазирає туди тільки по п’ятницях. Втім, сьогодні він туди піти не зможе – не залежно від того, який на дворі день.

Як до кінця тижня могло набратися стільки роботи? Чим він займався – вчора, позавчора? Може, ця робота не горить, і він її відкладе? До півночі у нього є всі шанси застати Ю. в «Коні», він певен. Але спочатку він зайде в супермаркет на розі і купить бенгальські вогні та пакет желейних цукерок. Для доньки. Він забув про бенгальські вогні, коли робив різдвяні покупки. Точніше, не забув – бенгальські вогні в списку покупок потрапили якраз на згин листка, і він не помітив цього рядка.

Дружина звела плечима і сказала, що не здивована.

Чим же він займався цілий тиждень?

З пам’яті спливали уривки розмов, чийсь профіль за сусіднім столиком в обідню перерву, істеричні схлипування за стіною кімнати. Це не мало ніякого стосунку до роботи, а може, і взагалі до його життя. Він знав, що може дістатися до будь-яких спогадів, треба тільки зосередитись – і все, до єдиної дрібниці, все його життя …

Власне, дрібниці він і так чудово пам’ятав – мозок так дбайливо їх зберігає, що, напевно, в них-то вся штука, у дрібницях. То чи варто напружуватися і шукати в своєму минулому щось ще?

Його і в теперішньому найбільше турбувало не бозна що. Черевики. Вірніше, один з них – правий. До кінця дня він чомусь почав нестерпно тиснути. Нічого дивного, черевики нові – а від нового взуття тільки чекай неприємностей. Власне, через сорок три хвилини він залишиться в Центрі сам-один. І зможе просто зняти черевики і ходити по конторі в шкарпетках. До речі, вони цілі? Не хотілося б світити діркою на пальці …

Що ж, у такому випадку, найближчі сорок три хвилини він не буде робити нічого. Він має право принаймні поміркувати про те, чого буде позбавлений цього вечора. Для роботи в нього залишається хоч ціла ніч. Завтра відіспиться. Може, це й на краще – півдня проспати з повним правом і чхати на всі звичайні ритуали уїк-енду. Півгодини тому він, як завше по п’ятницях, подзвонив дружині і сказав, що затримається до ночі.

Вона відповіла, що не здивована.

Цікаво, вона повірила, що він залишився в Центрі, а не пішов у «Синього коня»?

Л. знову втупився у вікно. Його мозок з колосальною швидкістю пережовував короткі, ніби вихоплені камерою навмання, образи. Плісирована спідничка Ю. Припухлі від ридань губи доньки – вона знову посварилася з мамою. Дівчинка надто нервова – у тринадцять років боїться пострілу хлопавки. Зате зовсім не боїться вогню. Особливо яскравий кадр: пізніше, коли вона вже не підліток, і бетонну стіну перед нею охоплює полум’я – чомусь все відбувається повільно, подібні хвилини у людській пам’яті зазвичай розтягнуті до непристойності – він встигає подивитися їй в очі, і не бачить в них ні тіні страху, одне тільки здивування.

Нескінченне, як космос, здивування …

Л. моргнув. Щось порушило низку спогадів – відблиск заграви в чорних очах, в якому він сам зливається з охопленої полум’ям стіною, був несвоєчасним. Він мигцем здивувався, чому пам’ять не зберегла жодного звуку – зазвичай він добре пам’ятав звуки, голоси впізнавав раніше, ніж лиця, а ще раніше – інтонації. Щось збило його …

Л. озирнувся і зрозумів, що спрацював таймер. Останні працівники Центру – ті, які у зв’язку з уїк-ендом не встигли втекти з роботи півгодини-годину тому – гамірливою юрбою вивалюються в коридори, штурмують ліфти і нарешті висипають на вулицю. Нота моторів в загальному міському гулі стає трохи гучнішою. Він знову глянув у вікно і пошукав вивіску «Синього коня». Через п’ятнадцять-двадцять хвилин він міг би бути там. Ю. буде його чекати протягом сорока п’яти хвилин. А потім замовить що-небудь. За першою чаркою вона вивчатиме відвідувачів. Другу, швидше за все, розіп’є вже в чиїйсь компанії. До півночі вона викличе таксі і поїде додому. Одна або з кимсь.

Будь-якій конторі для балансу потрібен один простак. На якому колеги відточують дотепи, а начальство вдовольняє любов до влади. Робота тут рішуче ні до чого – не було в Л. такої роботи, яку не можна було зробити наступного тижня або наступного року, чи не робити взагалі ніколи.

Л. прислухався до себе і зрозумів, що не відчуває роздратування. Він взагалі нічого не відчував, крім тиску в правому черевику. Пам’ять була бездоганно чистою – вона зберігала факти, всі, до єдиної дрібниці. Він пам’ятав кожну складку на спідничці Ю. І кожну зморшку біля очей дружини. Він пам’ятав дивний вузол на піжонських мештах Великого Шефа. Нерівний багряний оксамит штори в їдальні.

Все пам’ятав – і нічого не відчував. Тільки проклятий черевик.

Л. із зітханням підвівся і попрямував до сходів – треба спуститися на нижній рівень і розібратися, що в біса відбувається з маніпулятором.

Л. голосно гупав по металевих сходинках. Він простак. Вони всі так думають – і хочуть, щоб він знав, що вони так думають. Колеги. Дружина. Великий Шеф. Напевно, навіть Ю. Він не впорається з роботою досить швидко. Його чекає рознос. Крім того, доведеться викликати таксі – метро закриється опівночі. Нікому до цього й діла немає! Нерозумно було виглядати свої вікна у веселому миганні – його будинок знаходиться аж ген за Рікою. Це дуже, дуже далеко від Центру. Це просто недосяжно далеко.

Відчуття у правому черевику стали просто болісними. Звільнитися до біса, подумав він. І здивувався від цієї думки. Вона була чужою і прийшла ззовні. Він сам ніколи і не подумав би … Це як же – залишитися без роботи? У такий час знайти її буде дуже непросто. Безробіття … Інфляція … Ні, неможливо. Що скаже дружина?

Та те ж, що й завжди. Що вона, загалом, не здивована.

Спуск, нарешті, закінчився. Л. викликав основний правий нижній маніпулятор у ремзал і перевірив місця зчленування. Один квазісуглоб зовсім стерся. Він замінив його. Заодно почистив ще кілька суглобів. Секунду подумав, і зробив те саме з лівим маніпулятором. Потім виглянув назовні і кілька хвилин прискіпливо спостерігав за роботою механізмів. Потім повернувся в нижній машинний зал і протестував панелі керування.

Правий черевик і раніше заважав. Відчуття вже не були гострими – так, глуха тривога. Він на всяк випадок ще раз протестував вузли. Все працювало, як годинник.

Значить, пустували привиди. Л. не вірив у них, хоч іноді йому доводилося з ними зустрічатися. Більшість привидів теж у нього не вірили – це дуже полегшувало роботу. Привиди заважали, але не надто – Л. міг собі дозволити не звертати на них уваги. Він навіть думати не хотів, наскільки ускладнилася б його робота, якщо б він в них повірив. Привиди були плодом його уяви. Вірніше, фантомом пам’яті місцевої цивілізації. Ця цивілізація мала зачатки уяви – вона витворила безліч різноманітних форм потойбічного існування. Л. відчув незвичне скорочення м’язів – яких у нього насправді не було – і зрозумів, що тільки-но посміхнувся. Все, що залишилося від тої цивілізації – її примари. Та й ті їй більше не належать.

Л. піднімався сходами назад у Центр і думав, що варто відключитися від потоку пам’яті. Тоді привиди не зможуть його потурбувати. Л. зупинився біля входу, мить повагався, потім повернувся на сходи і знову спустився на один рівень. Йому стало тривожно. Він ніколи раніше не посміхався.

Л. перехилився через низьку огорожу і оглянув зал. Просто оглянув – більше він нічого не міг зробити. Він контролював своє тіло повністю. Крім одного сегмента – серця. Л. не знав, як воно влаштоване, як діє, з чого складається. Все, що він міг – дивитися, як воно працює.

Якщо його тіло і мозок були всього лише досконалі, то серце – прекрасне і незбагненне. Воно нагадувало величезну перламутрову краплю і висіло посеред круглого залу його грудної клітки без жодної видимої опори. Л. ніколи не заходив в цей зал – боявся порушити силові поля, які утримують серце у підвішеному стані, збити тонкі налаштування. Крапля жила своїм прекрасним і незбагненним внутрішнім життям. По її стінках пробігали хвилі, на поверхні миготіли плями світла й тіні, зал наповнювали неритмічні звуки, які то зливалися в тихий, розмірений гул, то зривалися на вереск, то збивалися на старече шепотіння. На серце можна було дивитися годинами. І відчувати, як кожна найдрібніша брижа відбивається у всій істоті – як завмирає на мить подих, як стискаються в кулак пальці, як починають тремтіти губи. Він міг вимкнути всі прилади спостереження, зосередити погляд тільки на серці, максимально активізувати пам’ять і прожити найбільш хвилюючі хвилини відразу тисячі життів. Серце вибухало міріадами перламутрових іскор, пульсувало, розросталося і зменшувалося ледь не в горошину. Цей танець можна було перетворити на що завгодно – в будь-які потоки слів, звуків, фарб і образів. Але Л. просто дивився. Він знав усе про цю цивілізацію – про те, як вона жила, думала, відчувала. Але він нічого не знав про власне серце. І пропускаючи через нього потоки чужої пам’яті, він з усіх сил намагався розібратися в його реакціях. Останнім часом це здавалося важливим. Можливо, найважливішим. І, найголовніше, це захоплювало – він міг спостерігати і роздумувати над своїм серцем годинами.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Імена криги iconПід крижаним щитом
Або Антарктида… Чому там скупчилося стіль­ки криги? Що приховує той кілька кілометровий щит?
Імена криги iconКнигах «Господні зерна»
Рипали важкі повоєнні роки. Матір працювала листоношею, любила вишивати. Мешкала вона на квартирах у різних людей, пережила на станції...
Імена криги iconЗавдання І етапу Всеукраїнської олімпіади з історії 2011 -2012 н р. 10 клас І. Тестові завдання (по 0,5 б.)
Співвіднесіть імена історичних діячів та факти їх біографій
Імена криги iconУкраїнська мова ( 9 клас) 38 балів I. Від поданих іменників утворіть чоловічі й жіночі імена по батькові
Завдання II етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури 2015-2016 н р
Імена криги iconЛітературний ерудит Шоу знавців життя І
Ведуча. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає І шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського...
Імена криги iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Імена криги iconРеферат з астрономії імена України у Космосі Роботу виконала Гореславська Аліна Валентинівна учениця 11 класу
...
Імена криги icon«Славні імена земляків» Тема науково-практичної роботи: «Федір (Теодор) Іванович Гула»
...
Імена криги iconСлаветні імена ведучий 1
Ведучий №2 Славиться Полтавщина своїми іменами… скільки ж їх… навіть не перелічити…кожна споруда, кожин куточок нашого рідного міста-це...
Імена криги iconІнформаційно-бібліографічний покажчик
Славетні імена на мапі Прилук : інформ бібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка