Імена криги



Сторінка8/10
Дата конвертації01.02.2018
Розмір1.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Я – інша справа. Я звідси ні ногою. Досить, навешталися по містах і селах. Ми з Доном багато подорожували разом – до поєдинку, само собою. А останнім часом не бачилися – розійшлися шляхи-доріжки. Я слідчому так і сказав. Дивно, що вони взагалі до мене звернулися. Невже я виявився його найближчим другом у всьому місті? Чи слідчий хотів мене помацати? Розпитував про минуле – про навчання, гуртожиток, іменами дівчат якихось сипав. А ось про Лізу ні слова. Чи я пропустив? І про поєдинок не запитав. Чому? Може, чекав, що я сам розповім? Дурень, якщо так. Хто ж про такі речі розповідає! Втім, зараз подібні розваги цілком легальні. А тоді можна було і в кутузку …

Ні, чорта з два я йому про наші походи в Гру розповім. Нехай сам копає. Цікаво, де тепер Ліза? Я думав, вони разом. Але оскільки я найближчий в місті… Може, вони десь в іншому місці живуть, а Дон просто приїхав ненадовго. Для чого? Невже зі мною побачитись?

Смішно, їй-Богу. Що йому до мене? І їй…

Кажуть, їх малий – ідіот. Це було останнє, що я про них чув. Може, вони тому і поїхали звідсіля. Якщо поїхали, звичайно. І якщо поїхали разом. Дон цілком міг втекти і залишити Лізу з дитиною. Без образ – Дон був на це здатен. А Ліза… Якби відданість значила для неї більше, ніж пригода, вона була б зі мною, а не з Доном. Я не кажу, що він її кинув – такими жінками не розкидаються навіть пришелепуваті шукачі істини на кшталт Дона. Просто у нього шило в дупі. А жінка з дитиною-ідіотом не пропаде. Гра-то тепер легалізована. І популярна, як і раніше.

Чому я дотепер не зустрівся з нею?

Насправді, я знаю, чому. Її життя – давним-давно не моя справа. І дитина-ідіот – зовсім не те, чим хотілось би похвалитися перед колись знехтуваним шанувальником. Але все могло бути і навпаки. Особливо якщо Дон справді поїхав. Вона могла потребувати підтримки. Звичайно, дітей-ідіотів тепер повно, в цьому немає нічого такого. Але Ліза, здається, ніколи цього не схвалювала. У неї було якесь упередження проти Гри. Вона така вперта. Могла свою дитину і не віддати. Є такі божевільні матусі – морочаться з якимось методиками розвитку, намагаються ідіотів зробити самостійними, здатними жити в людському світі. Дурість, як на мене. У Грі їм набагато краще. Чи мені не знати!

Треба її знайти. І якщо вона калічить свою нещасну дитину, треба на неї вплинути. Пояснити їй. Розказати. Я-то про Гру дещо знаю. На відміну від неї, між іншим. Подобаються мені ці «захисники прав»! Хоч би раз подивилися, кого і від чого «захищають». Самі-то в Гру жодного разу носа не застромили, але в один голос волають «фе, експлуатація!». До речі, половина активісток антигеймерского руху стерильні. Стрижуть купони на чужих дітях, позбавляючи їх єдиної можливості жити повноцінним життям. Ні, не повноцінним. Таким життям, що… – ах!

Я так скажу Лізі: плюнь на цих жаб і подумай про дитину.

Цікаво, дитина така сама гарна, як Дон? Навряд чи. Ідіоти зазвичай здаються потворними.

«Експлуатація», ось нісенітниця-то! Звичайно, якщо лазиш в Гру по вихідних, щоб кров поганяти чи переспати з коханкою шефа, то можна подумати, що ідіоти тільки для того й існують, щоб дати тобі таку можливість. Вони вводять в Гру – саме в той локал, в якому розгортається твоя фантазія. Та справа тут в убогості фантазій, а не в ідіотах. Що хочете – те й отримуєте.

Втім, ми з Доном теж з цього починали. Ми теж думали, що Гра – це тільки гра, просто з більш глибоким зануренням. А ідіоти – це тільки провідники у світ Гри. Ти йому замовляєш – хочу те-то і те-то, – а він тобі на блюдечку.

Але можна ж і мізками поворушити. Як це будь-який ідіот може доставити тебе в будь-який локал гри і в будь-який момент сценарію – хоч вчорашній, а хоч завтрашній? І чому Гра можлива тільки там, де є ідіоти?

Ми з Доном спочатку дурницями займалися, а потім зійшлися на любові до пошукових сценаріїв та ігор-конструкторів. Це коли ігрова місія конструюється в процесі гри. Наприклад, висаджуєшся в джунглях, на тебе нападає орда червоних мурашок. Ти повинен знайти спосіб впоратися з мурахами, причому кожен із знайдених способів загрожує черговими неприємностями, пов’язаними зі зменшенням поголів’я або повним зникненням мурашок з екосистеми. Або з наслідками шкідливого впливу засобів боротьби з мурахами. Ось ти вирішуєш проблему мурашок, обростаючи при тому новими проблемами і так до безконечності. Про мурашок – це я так. Насправді це може бути красуня, яка раптово сказала тобі “так” і треба не вдарити писком в бруд. При тому виявляється, що красуня – дружина, наприклад, старшого у мафіозному клані. У Дона був подібний сценарій – і все закінчилося ядерною війною. Тепер я думаю, що він свідомо довів до цього. Занадто багато сценаріїв у нього закінчувалося саме так. Я з мурахами, правда, теж не мав чим похвалитися – у мене в джунглях під кінець з’явилися такі худобини, що я сам перелякався і попросив Піта знищити до чортової матері весь локал.

Тепер я думаю, що Дон захоплювався конструкторами і пошуковими сценаріями, тому що захотів докопатися до суті Гри. Він взагалі страждав дурницями – то лікувався від ігрової залежності, яку сам собі придумав, то вступав в якісь товариства з протидії Грі. То розробляв методики соціалізації ідіотів. Якийсь час навіть працював на службу безпеки – стукав, якщо по-простому. Для того і в Гру повернувся – шпигував, здавав ідіотів і геймерів. Не всіх, звичайно, – мене от не здав. І Піта теж. У нього система якась була, принципи. Кинув він цю справу – набридло потиличники отримувати за свої принципи, чи що. І з тітками-захисницями прав дітей посварився вщент.

Тут я його розумію.

Але він не заспокоївся, це точно – не та людина. Повернувся в Гру, до своїх улюблених пошуковиків. Не грав – все разнюхував, вивчав логіку, виводив якісь закономірності, будував моделі. Гра такого не любить. У ній треба грати. А він власні сценарії зовсім закинув – тільки за мною по п’ятах ходив, та голову морочив – а чому це ти, дорогенький, на цій розвилці повернув вправо? А чому тепер взагалі зі стежки зійшов? Особливо на аренах він мене дратував. Тут рухатися треба, заряди рахувати, йти від удару і бити самому, тактику якусь вибудовувати. А він сяде мухою всередині шолома і гуде – а чому ти правою б’єш, ти ж лівша? А як ти думаєш, навіщо він розкрився на третій хвилині бою?

Я його вбити був готовий, чесне слово.

Але з ним було цікаво. Він іноді такі питання задавав, що я просто з ніг валився – мені б нізащо таке в голову не прийшло. Здається, навіть Піт ледь рот не відкривав від подиву. Це ідіот-то!

Піт – мій добрий приятель. Тепер я живу з ним по сусідству. Спеціально переселився, щоб бути ближче. Для мене ж Гра – це не яка-небудь поїздка вихідного дня, як для більшості лобурів. Я в ній живу. У мене є кілька сценаріїв, які тягнуться вже багато років. Шкода, Дон їх не бачив – вони з’явилися вже потім, після нашого поєдинку. Було б над чим помудрувати! Адже більшість людей – вони як до Гри ставляться? Приходять в п’ятницю ввечері, входять в Гру і тусуються в ній місяць-два, поки сценарій не набридне. Потім вивалюються – а тут не більше доби пройшло, нашого-то часу.

Це, до речі, дуже цікавило Дона – Гра ніби в реальному часі, ти там дійсно місяці проводиш, день міняється на ніч, ніч – на день, до вечора валишся з ніг, засинаєш, прокидаєшся, шукаєш чого б пожерти – все як годиться. А тут, у реалі, – три години, чотири, день від сили проходить. Ось так. Дон все бився над цими просторово-часовими спотвореннями. А мені, якщо чесно, зовсім не дивно. Простір для Гри власний – от і час власний. Якщо я правильно зрозумів Піта, простору і часу у Грі самих по собі зовсім немає – їх для нас, нормальних людей, спеціально там роблять. Ну, щоб ми мізки собі не пошкодили. Тільки уявіть: потрапити в локал, де ні простору, ні часу. Піт так сказав: це наші мізки самі все організують як треба – інакше гаплик їм. Я Дону дослівно передав – але він тільки головою похитав. Упертий. Я-то відразу зрозумів – це ідіотом треба бути, щоб такі речі розуміти.

Піт був одним з перших ідіотів-гравців в будинку, в якому я тепер живу. Тепер ідіоти народжуються частіше, а Піту, напевно, нелегко доводилося. Він не справлявся зі шкільною програмою – навіть з тією, яка «для дітей з особливими потребами». Тоді ще не ставили діагноз «сумісний ідіотизм» – напевно, і поставити ще не вміли. Ось і мордували діточок своїми методиками розвитку і шкільними програмами. І Гра була поза законом. Скільки бідолах-ідіотів так і згинуло, поки не закінчилося це варварство?

Цікаво, де була Гра в той час, коли діагноз «сумісний ідіотизм» не ставили? Якихось років сорок-сорок п’ять тому. Я питав Піта – але він тільки посміхається. Добре так посміхається – аж сяє весь. Ну, як всі ідіоти в Грі – немов зірочка світиться.

Про Гру взагалі говорити непристойно, а з ідіотом особливо. Тепер, кажуть, за це під суд віддати можуть – ніби як інваліду очі колеш його каліцтвом. Але у нас з Пітом такі стосунки склалися, що я набрався сміливості і запитав. Він похитав головою і відповів, що на таке питання може бути відповіддю тільки сама Гра. Вони, ідіоти, це розуміють, тому що їхні мізки – це і є Гра. А нам, нормальним людям, пояснити не можуть. Немає таких слів в нашій мові. Я йому вірю. Мені і для простіших речей часом не вистачає слів.

Ось і розмови з Лізою боюся. Дуже боюся – чи зможу пояснити?

Тепер у будь-якому підручнику з психіатрії є про сумісний ідіотизм. Якісь особливі електромагнітні коливання в мізках, здатність їх вловлювати і встановлювати зв’язок. Але більшого вам підручники не скажуть. Не пояснять, яким чином відбувається кодування і декодування сигналу, як цей зв’язок генерує Гру. Життя – це загадка. А Гра – це життя ідіота. Тобто загадка в квадраті. Я так розумію.

Гру одного разу просто виявили. Одночасно в трьох точках планети. Причому в одній з них сумісних ідіотів піддавали примусової евтаназії, в іншій їх права шанували, але їх самих при тому намагалися лікувати і «розвивати» – іноді перетворюючи на звичайних ідіотів, для яких не було шансу на повноцінне життя навіть у Грі . А в третьому місці на них просто не звертали уваги – там це була особиста справа і особисте горе родини. Вчені писали, що ці умови – кожні по-своєму – спровокували сплеск активності мозку ідіотів і в результаті з’явилося загальне інформаційне поле. Щось на зразок свідомості, чи що.

Бум почався, коли виявилося, що для сумісного ідіота контакт можливий не тільки з іншими ідіотами, але і з нормальними людьми. Батьки, бабусі-дідусі, сестри-брати – вони хотіли подивитися на світ, в якому живуть ті, кого вони люблять. А ідіоти – вони як діти. Їм хотілося поспілкуватися з мамою і татом чи з улюбленою бабусею. Тому з’явилася Гра – така, якою її знаємо ми, з локаціями, сценаріями, ігровими образами. Це для них, для коханих та близьких, вони створили таку Гру – щоб зустрітися, поговорити, посміхнутися одне одному. Заспокоїти. За руку потримати. Вони ж звичайні діти, ідіоти-то. А яка вона для них, ця Гра, тобто яка вона насправді, – нам знати не дано. Ми ж нормальні.

Гра стала грою – туди може потрапити будь-хто за певну платню, і грати в своє задоволення у що захоче. Спочатку це було нелегально. Говорили про невивчений вплив Гри на мозок нормальної людини, атрактивність та ігроманію, можливі порушення психіки. Сумісних ідіотів ставало дедалі більше – спалах припав якраз на той період, коли існування Гри визнали на офіційному рівні країни Великої П’ятірки. Тоді заговорили про можливий вплив Гри на генотип. Звичайно, паніку сіяли – як психотехніка, нехай навіть зовсім невивчена, може впливати на молекулярну структуру організму? Навіть якщо може – вони так і не зуміли пояснити, як саме. Тому ніхто не повірив. А якщо хтось і повірив – начхати. Ну, все одно що лякати діток: будете займатися мастурбацією – на долонях волосся виросте. А навіть якщо виросте – ну і що?

Піт у Грі все своє життя. Його батьки виявилися нормальними людьми – дізналися про Гру, плюнули на закони і дали своїй дитині нормально жити. Батька судили – хтось із сусідів настукав. Пощастило, що Піт до цього моменту вже став повнолітнім – інакше сів би дядько Митя років на десять. Дурень-стукач не знав, що ідіоти фізіологічно інфантильні – подумав, що Піту не більше тринадцяти. Він і тепер років на п’ятнадцять виглядає – але ж йому скоро сорок. Так що таткові пощастило – сплатив штраф чи то за шахрайство, чи то за ухилення від податків. Довести, що Піт у Грі, не зуміли. А якби навіть зуміли – ну і що? Піт повнолітній. А судити його не можна, оскільки недієздатний. Засудити можна було мене. І Дона. І всіх інших, хто постійно лазив в Гру. Але впіймати нас там важко. Дуже важко. Практично неможливо зловити у Грі людину. Якщо вона не круглий дурень.

Напевно, тому Гру і легалізували – не придумали, як з нею боротися. Спочатку намагалися придушити податками, якісь ліцензії ввели. Нісенітниця. Піди доведи приналежність конкретного ідіота до Гри. А тут ще знайшлася парочка організацій, що стали на захист «інвалідів». Теж якісь стерильні лесбіянки – і від них іноді буває користь… Загалом, ціни за вхід практично не піднялися – з’явився невеликий податок, зате зникла плата за ризик.

Особисто я в Гру ходжу за символічні гроші. Піт – той взагалі з мене ні копійки не бере. Тільки посміхається, коли я пропоную. Інші ідіоти – навіть незнайомі – беруть зовсім мало. Нічого дивного – ідіоти всі один одного знають. Певно, Піт мені таку протекцію склав… А може, не Піт. Хіба мало в мене знайомих у Грі-то.

А коли ми з Доном в Гру ходили – тоді інша справа була. Ми збирали гроші копієчку до копієчки. Часи були не найлегші. Заробітки – вряди-годи. І ті мізерні. А їсти хотілося! Я вже, напевно, років десять такого голоду не відчував, а тоді – мало не щодня. Організм чи що був інший – молодший? Та й життя тепер інше – ситніше. Робота пристойна. І Гра майже безкоштовно.

Що з цього розповісти Лізі? Не можна ж вивалити все, що я знаю про Гру – не зрозуміє. До того ж дитина може виявитися цілком нормальною – брехня це, що у геймерів ідіоти народжуються частіше.

Це, Лізонько, брехня. І крапка. Тому Дона винити не треба.

А ось про що їй точно не варто знати – про наш поєдинок. Це легко – я сам майже нічого не пам’ятаю.

Зате вона, напевне, запитає мене, як він помер. А я нічого не знаю, крім дивної історії зі зброєю, якої не було. Не розпитав слідчого. Треба було, напевно. Може, поїхати подивитися на місце? Хоч щось зможу розповісти. Якщо Ліза запитає, звичайно.

Ось зараз зайду до Піта і спитаю хоча б, що за місце і як туди добратися.

Коли я заходжу до Піта, він завжди відкриває мені сам. Іншим відкриває його мама. Пускає в квартиру, розпитує, пояснює про Гру і оплату. Раніше це робив його батько. Але він сильно здав – після цієї судової тяганини. Тьотю Полю теж викликали – пізніше, коли вводили податки. Але вона якось відкрутилася.

Мені пояснювати нічого не треба. Тому Піт мені відкриває сам, він знає, що це саме я дзвоню. Відчуває, чи що. Осічки ні разу не було.

Мені від Піта цього разу небагато треба – тільки дізнатися, що з Доном сталося, та як Лізу знайти. Але розмова з ідіотом – справа особлива. Нормально поговорити можна тільки у Грі. Я вже давно не кажу Піту – хочу те-то і те-то. Він сам вибирає.

І ось стою я посеред коридору якогось – у Грі вже, ясна річ – і кажу йому про Дона. Він Дона пам’ятає. Він все пам’ятає – всю Гру в голові тримає. Я ось про поєдинок нічого не пригадаю – у Грі ж справа була, а ми, звичайні смертні, по той бік Гри хіба що шматочки якісь згадуємо. Гра для нас занадто грандіозна. Ми в ній тільки беремо участь час від часу. Ось як ми з Доном, коли нам захотілося один одному морду начистити. Ну, самі розумієте, по цей бік Гри за таке в каталажку відразу. Та й Ліза не зрозуміла б. А у Грі все можна – на те й Гра.

Через що ж ми зчепилися-то? Ось у Піта хіба що запитати.

Хоча, що розпитувати? Вже все травою заросло. Як це було, і хто переміг? І так ясно, що не я. У Дона завжди все краще виходило. Навіть у Грі. І Ліза з Доном, а не зі мною.

Втім, Дон помер. А про Лізу я вже багато років нічого не чув.

Піт посміхається і озирається на всі боки. Я теж озираюсь. Коридор здається мені знайомим. Я, напевно, вже був у цьому локалі. Але, звичайно, не пам’ятаю, коли і чому.

Піт усміхається. Мені не треба бачити його обличчя – я і так знаю. Він щось говорить, але я не звертаю уваги на слова. Все, що він говорить, нікуди не дінеться – коли прийде час, його слова самі спливуть у моїй нам’яті. У Грі нічого не пропадає.

Ми виходимо на вулицю. І я знову впізнаю. Хоча, як і раніше, не пригадую – ніби пелена якась. Навіть якщо Піт зараз зникне, ноги самі приведуть мене куди треба. Я не зможу заблукати – непотрібні повороти просто не спрацюють, підворіття виявляться заблокованими, двері в під’їзди будуть безнадійно замкненими. Правда, з боку виглядатиму дурнем – тицятимусь то туди, то сюди, як сліпе кошеня. Але це тільки ідіоти зможуть оцінити. Всі решту в Грі не краще за мене орієнтуються. А ідіоти тут і крізь стіни ходять – як по проспекту. Нам з ними не рівнятися.

Коли я потрапляю на місце, Піта поруч вже немає. Та це неважливо. Я знаю, це саме те місце. Хоча розповідь слідчого і скупі рядки протоколу дають дуже туманне уявлення про те, як воно виглядало. Але я-то в рідному місті – і знаю всі закутки. Тобто поза Грою я не дуже добре його знаю. Але зараз я в Грі. Може здатися дивним, що я не впізнавав вулиць. Але це здивує хіба що новачка. А в мене ігровий стаж… Не пам’ятаю. Все життя.

Тепер мені треба тільки озирнутися як слід і рушити на пошуки Лізи. Я міг би уявити собі, як лежало тіло Дона – в справі були фотографії – але я не хочу переказувати їй все в подробицях. Просто скажу, що це сталося в нашому старому гуртожитку – в тому крилі, де збиралися зробити клуб. Його так і не добудували через кризу. Але там дійсно вийшов клуб – з бетонними нетинькованими стінами, величезними залами і маленькими зручними закутками, пропахлими сечею, пивом і травичкою.

Вона знає…

Дон з’являється з боку балкону. Тут, як і у всій общазі, коридори закінчуються балкончиками з гратчастою підлогою. Це навіть не балкончики – майданчики пожежної драбини. Коли по них підіймаєшся, вітер так і норовить відірвати тебе від поручнів і жбурнути вниз. Сходинки такі ж гратчасті, як і балкончики, і місто маячить далеко внизу. Але худобина-комендант вже закрив обидва входи на ніч.

Мене нудить від одного спогаду. А от Дон не боїться висоти. Він взагалі нічого не боїться.

Він майже вбігає до зали. Озирається. Бачить мене. Переводить дух.

- Вибач, я спізнився, – каже він. – Сподіваюся, ти не подумав, що я злякався, га?

Він сміється. Я знову дивуюся, наскільки він гарний. На будь-кому іншому мереживний комір та оксамитовий плащ виглядали б смішно. На ньому – ні. Я запізніло розумію, що одягнений приблизно так само, і мене пересмикує. Я-то напевне виглядаю телепнем з оперети.

Що за жарти, Піт? Не можна було вибрати щось менш… Ну, щось, у чому я б не виглядав карикатурою на Дона. Марсіанський пейзаж і мішкуваті скафандри підійшли б.

Дон знову сміється – він теж оцінив антураж належним чином. Як і те, що в цьому антуражі саме він д’Артаньян. А я, в найкращому випадку, Портос. А то і зовсім якийсь безіменний гвардієць кардинала. Ну чому навіть у Грі я не можу виглядати краще, ніж Дон? Адже для Гри немає нічого неможливого!

Я оглядаю власну руку. Матеріали рукава і рукавички синтетичні – ніяких сумнівів. Шпага… бутафорія. Алюміній, чи що? Та й сама ідея поєдинку здається до нудоти театральною. Чи ми все-таки не будемо битися? Для поєдинків у Грі передбачені арени. А ми в занедбаному крилі нашої старої общаги. Але чомусь зі шпагами.

От нісенітниця.

Через що ж ми зчепилися, га? Піт, напевно, щось говорив …

Ти повинен врятувати наш світ. Ось що він говорив. У Грі дуже часто доводиться рятувати світ – більшість місій до цього зводиться. А я прийшов сюди, щоб з’ясувати обставини смерті мого друга Дона. Вірніше, щоби хоч щось розповісти при зустрічі Лізі.

Варто їй знати, наприклад, що ідіоти не просто живуть у Грі – що вони і є Гра? І ця Гра більше, ніж ми зі своєю уявою і знаннями, втовкмаченими у нас школою, можемо собі уявити. Що кожен ідіот, жалюгідна комаха, нездатна подбати про себе, вивчити таблицю множення і прочитати до ладу три рядки, нездатна кашу з тарілки самостійно з’їсти – це видіння людського виродження, з кожним роком все більш реальне і вагоме, – це якась необхідна сходинка в нашій, людській, еволюції. Вірніше, не сходинка – поріг. За яким для нас, нормальних і розумних, – нічого. Тому що ми через нього так і не переступимо. Ми думали, що на наступному щаблі еволюції ми побачимо таких самих людей, як ми – тільки сильніших, гарніших, здоровіших, розумніших. З нашої точки зору – кращих. Ми думали, що це будуть наші діти – ті з них, хто вже в два роки вміє читати, а в десять розв’язує диференціальні рівняння. Ми були впевнені, що вони будуть жити так само, як і ми, робити те саме, що і ми, думати так само, як і ми – тільки швидше, ніж ми, точніше, ніж ми. Ми не були готові до того, що вони виявляться зовсім іншими. І тому здадуться потворними, дурними, безпорадними.

Хто знає, може, це їх і врятувало. Адже ми насправді зовсім не готові поступатися своїм майбутнім якимось незрозумілим іншим. Нехай навіть власним дітям. Які захочуть чимскоріше від нас, дурних і нікчемних, позбутися. Скинути на звалище історії, щоб не заважали будувати чудовий новий світ. Хіба ми погодились би, здалися б? Хіба ми дали б їм шанс? Коли мова заходить про життя і смерть, тут уже кожен сам за себе. Ми повинні зрозуміти, для чого вони придумали цю Гру. Щоб відволікти нас, заморочити нам голови, приховати від нас те, чим ця Гра і вони самі є насправді. Це ми ідіоти, а не вони. Інфантильні ідіоти, яким нудно жити в реальному світі, і які конче потребують хорошої іграшки. Але ми повинні зрозуміти, що залишимося в цьому світі тільки до тих пір, поки Гра не вдосконалиться настільки, що сама зможе забезпечити фізичне виживання ідіотів. Вірніше, вони зможуть не турбуватися про своє фізичне виживання, тому що їх тіла якимось чином зміняться. Може, зовсім зникнуть. При цьому самі ідіоти залишаться в тому, що для нас всього лише Гра. А ми, зникнувши, не залишимося ніде. Вони просто виявляться пристосованими до фізичного зникнення краще за нас.

Адже це, здається, ні для кого не секрет, що рано чи пізно ми всі зникнемо?

Розповісти про це Лізі? Про те, що її дитина може прожити дивовижне життя. Не наше одновимірне, в якому вибір визначає долю, а доля – це все. Життя, в якому будь-яка можливість, навіть найнеймовірніша, виявляється реальністю. І ти можеш міняти ці реальності по двадцять разів на день. А можеш не міняти – так і жити відразу хоч в трьох, хоч у двадцятьох, а хоч і в ста двадцятьох одночасно. У будь-який момент часу. В будь-якій точці всесвіту. В будь-якій життєвій формі – хоч білковій, хоч небілковій, хоч в центрі супернових, хоч у крижаному просторі космосу.

Ось що таке життя ідіота, Ліза. Ось що таке Гра.

Це Дон мені розповів. Сам я, звичайно, не додумався б. Він все-таки д’Артаньян – не те, що я. Він картинно помахував кистю і мереживна манжета майоріла у спертому повітрі бетонного залу, як білий прапор.

- Ти тепер розумієш, чому поєдинок? І чому тут, а не на арені? Ти розумієш, старий?

Я звів плечима.

- Ти подумай, не будь тупим. Я їм заважаю. Я надто багато дізнався і надто добре зрозумів, що вони таке зі своєю Грою. І тому що я не можу з цим жити і нічого не робити.

- А що ти можеш зробити?

- Припинити це …, – помах манжети в бік вікна, – це все. Але спочатку я хочу дещо пояснити тобі. Ти розумієш, чому вони обрали тебе? Не яких-небудь екстремалів, які полювали б за мною, граючи в найманих вбивць. Чи не підступну красуню, яка вбила б мене поцілунком з отруйною помадою. Тебе.

Я знову звів плечима.

- Тому що вони в тобі впевнені, старий. Вони знають, що ти мене точно вб’єш. Не даси піти, не схибиш, не передумаєш в останній момент. Ти вб’єш. У тебе є причина.

- Причина?

Я дійсно здивований.

Він поблажливо посміхається.

- Ти заздриш, старий. А заздрість – страшна штука. До того ж вона неприємна твоїй природі. Ти звик думати про себе як про благородну людину – цей одяг неспроста, га?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Імена криги iconПід крижаним щитом
Або Антарктида… Чому там скупчилося стіль­ки криги? Що приховує той кілька кілометровий щит?
Імена криги iconКнигах «Господні зерна»
Рипали важкі повоєнні роки. Матір працювала листоношею, любила вишивати. Мешкала вона на квартирах у різних людей, пережила на станції...
Імена криги iconЗавдання І етапу Всеукраїнської олімпіади з історії 2011 -2012 н р. 10 клас І. Тестові завдання (по 0,5 б.)
Співвіднесіть імена історичних діячів та факти їх біографій
Імена криги iconУкраїнська мова ( 9 клас) 38 балів I. Від поданих іменників утворіть чоловічі й жіночі імена по батькові
Завдання II етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури 2015-2016 н р
Імена криги iconЛітературний ерудит Шоу знавців життя І
Ведуча. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає І шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського...
Імена криги iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Імена криги iconРеферат з астрономії імена України у Космосі Роботу виконала Гореславська Аліна Валентинівна учениця 11 класу
...
Імена криги icon«Славні імена земляків» Тема науково-практичної роботи: «Федір (Теодор) Іванович Гула»
...
Імена криги iconСлаветні імена ведучий 1
Ведучий №2 Славиться Полтавщина своїми іменами… скільки ж їх… навіть не перелічити…кожна споруда, кожин куточок нашого рідного міста-це...
Імена криги iconІнформаційно-бібліографічний покажчик
Славетні імена на мапі Прилук : інформ бібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка