Імені м. П. Драгоманова



Сторінка1/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

60-річчя визволення України від фашистських загарбників

М

ІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ



НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА


60-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ
ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ:
ВНЕСОК УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
В ПЕРЕМОГУ НАД ФАШИЗМОМ
У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Матеріали
міжнародна науково-практична конференція

27 жовтня


КИЇВ – 2004

УДК 94(477) “1939/1946”

ББК 63(4Укр)622

Ш65
60-річчя визволення України від фашистських загарбників: внесок українського народу в перемогу над фашизмом у роки Другої світової війни: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції


27 жовтня 2004 р. / Укл. І.І.Дробот, П.М.Чернега, Л.Л.Макаренко. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2004. – 319 с.

У збірнику висвітлюються актуальні проблеми історії України періоду Другої світової війни: українське питання напередодні й у роки війни; окупаційний режим; внесок українського народу в перемогу над ворогом і наслідки війни.



Редакційна рада:

В.П.Андрущенко




доктор філософських наук, професор, академік АПН України,
ректор НПУ імені М.П.Драгоманова (голова Редакційної ради)

Б.І.Андрусишин




доктор історичних наук, професор

В.П.Бех




доктор філософських наук, професор (заст. голови Редакційної ради)

В.І.Бондар




доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України

В.Й.Борисенко




доктор історичних наук, професор

Г.І.Волинка




доктор філософських наук, професор, академік УАПН
(заступник голови Редакційної ради)

А.П.Грищенко




доктор філологічних наук, професор, академік АПН України

П.В.Дмитренко




кандидат педагогічних наук, професор

І.І.Дробот




доктор історичних наук, професор (заст. голови Редакційної ради)

М.А.Журба




доктор історичних наук, професор

Л.І.Мацько




доктор філологічних наук, професор, академік АПН України

В.С.Крисаченко




доктор філософських наук, професор, академік АПН України

О.С.Падалка




кандидат педагогічних наук, професор (заст. голови Редакційної ради)

В.А.Смолій




доктор історичних наук, професор, академік НАН України

О.О.Сушко




доктор історичних наук, професор

П.М.Чернега




кандидат історичних наук, професор


Рекомендовано Вченою радою НПУ імені М.П.Драгоманова
© Автори статей, 2004

© Редакційна рада, 2004

© НПУ імені М.П.Драгоманова, 2004

В

СТУПНЕ СЛОВО



Шановні ветерани війни
учасники конференції, високоповажні гості!

У минулому ХХ столітті Українському народові випала доля подолати чи не найтрагічніші історичні рубежі у власній етнічній історії. Друга світова війна, що своїм вогняним жорном двічі прокотилася Україною, виявилася найбільш тяжким випробуванням, принісши жахливі та непоправні втрати й руйнування, а водночас і радість перемоги над фашизмом, сподівання, надії на майбутнє, та заодно розчарування невдачею чергового етапу боротьби за незалежність. У ці дні наш народ відзначає річницю визволення України від кривавого нацистського ярма. Рівно 60 років тому 28 жовтня 1944 р. в ході Карпатське – Ужгородської наступальної операції Червоної Армії війська 4-го Українського фронту повністю очистили від німецько-фашистських окупантів Закарпатську Україну. Український народ поклав на вівтар перемоги величезні жертви. З 1941-го по 1945 рік населення Української РСР скоротилося з 41,7 млн. до 27,4 млн. осіб.

За неповними даними, загальні демографічні втрати України у період Другої світової війни наближаються до 14 млн. У руїнах лежали міста і села республіки. В результаті інтенсивних військових дій було знищено 16150 промислових підприємств, 27910 колгоспів, 872 радгоспи і 1300 машинно-тракторних станцій. Прямі матеріальні збитки становили 285 млрд. карбованців що були найбільшими з усіх союзних республік.

З висоти третього тисячоліття, намагаючись відкинути минулі і новонадбані ідеологічні стереотипи, сучасний дослідник ще і ще раз звертається до аналізу подій Другої світової війни на українських землях. Проте, на жаль, доводиться констатувати, що на сьогодні ми так і не спромоглися написати власну повноцінну та правдиву історію цієї війни, не склали, висловлюючись специфічною термінологією, її "український рахунок", а робимо лише перші кроки на цьому шляху.

І це відбувається саме в той час, коли військово-історична тематика на пострадянському геополітичному просторі переживає своєрідний дослідницький бум.

Отримавши вільний доступ до колишніх архівних “спецхранів” учені-дослідники з жагою спраглого знаходять і оприлюднюють все нові і нові невідомі раніше факти, пропонують читачу власний погляд на цілу низку проблем, що були свого часу виведені за межі актуальної дослідницької проблематики радянської історіографії. Водночас у цих дослідженнях нагромаджуються “гарячі факти", нерідко ставиться більше запитань, ніж дається відповідей. Звідси – і надто відчутна поверховість досліджень, висновки, що робляться на їх основі, не завжди переконливо обґрунтовані.

Як і кілька десятиліть тому, частина вітчизняних істориків свідомо продовжує послуговуватися історіософськими вибудовами імперської тоталітарної ідеології, при цьому лише декларуючи застосування новітніх методів. Дехто у пошуках орієнтирів без особливих вагань озброюється сумнівними, нерідко навіть антинауковими судженнями або стає на кон'юнктурно-угодовські позиції в інтерпретації фактів.

Сподіваємося, що наукові доповіді та повідомлення учасників конференції сприятимуть пошукам історичної правди, очищенню “авгієвих стаєнь” тоталітарної радянської історіографії, утвердженню воістину об’єктивних позицій в історичному вивченні .долі і місця України в роки Другої світової війни. Хотілося б вірити, що наш науковий форум не залишиться непоміченим у широких колах наукової громадськості та виявиться черговим етапом на шляху становлення нової вітчизняної історіографії Другої світової і Великої Вітчизняної воєн.

У конференції беруть участь відомі українські вчені-історики, їхні менш відомі колеги і зовсім молоді дослідники з Києва, Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, Краківської педагогічної академії, та Вроцлавської політехніки інших навчальних закладів України та зарубіжжя.

Шановні учасники конференції! Незважаючи на вашу належність до різних історичних шкіл, доктрин та напрямків, усіх вас об'єднує одне – бажання неупередженого наукового пошуку і пізнання, відкриття забутих і свідомо занедбаних у минулому сторінок найбільшої і найжорстокішої війни в історії світової цивілізації. Тож бажаю вам успіху на цьому шляху.

В. П. АНДРУЩЕНКО,
ректор НПУ імені М.П.Драгоманова,
доктор філософських наук, професор, академік АПН України





ЧРЕЗВЫЧАЙНЫЙ
И ПОЛНОМОЧНЫЙ ПОСОЛ
РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ В УКРАИНЕ,
СПЕЦИАЛЬНЫЙ
ПРЕДСТАВИТЕЛЬ

ПРЕЗИДЕНТА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

ПО РАЗВИТИЮ ТОРГОВО-ЭКОНОМИЧЕСКИХ

ОТНОШЕНИЙ С УКРАИНОЙ
Участникам Международной научно-практической конференции,
посвященной 60-летию освобождения Украины
от немецко-фашистских захватчиков


Уважаемый Виктор Петрович, уважаемые участники конференции, дорогие ветераны-фронтовики, партизаны, труженики тыла!

Примите мои самые искренние поздравления по случаю приближающегося знаменательного события – 60-летия освобождения Украины от немецко-фашистских захватчиков.

Почти 60 лет отделяют нас от того долгожданного майского дня, когда залпы праздничного салюта возвестили об окончании войны. А до этого были Сталинградская битва и Курская дуга, битва за Днепр и освобождение Киева, полное снятие блокады Ленинграда, освобождение Минска, Гомеля, Одессы, Севастополя, Львова и Ужгорода. Советский солдат пядь за пядью освобождал свою землю, гнал фашистскую чуму с территории Родины.

28 октября для нас особенный день. Мы чествуем освободителей Украины, вспоминаем тех ее защитников, кто остался на полях сражений. Подвиг, совершенный нашими солдатами в лихолетье Великой Отечественной войны, в послевоенные годы останется в веках как символ бесстрашия и патриотизма. Наши воины не только вышли победителями в той страшной войне. Вернувшись домой, они подняли страну из руин. Умножили славу и мощь государства.

Дорогие ветераны, оглядываясь сквозь годы на ваш ратный и трудовой подвиг, как нельзя лучше понимаешь, что есть на земле сила, которую не способны уничтожить ни время, ни злая воля. Восхищаюсь вашим мужеством, стойкостью, отдаю дань безмерного уважения вашему служению Отечеству.

Пусть немеркнущая слава и память о мужественных защитниках нашей Родины вдохновляют всех нас на созидательную деятельность во имя сохранения и упрочения мира, укрепления могущества наших стран, дружбы между народами. От всей души желаю всем участникам и гостям конференции крепкого здоровья, счастья и благополучия.




В.ЧЕРНОМЫРДИН

14 октября 2004 года


EMBASSY

of the Republic of Belarus in Ukraine


ПАСОЛЬСТВА

Рэспублікі Беларусь


в Украіне


Дорогие ветераны, участники освобождения Украины!
Уважаемые участники конференции!

Примите мои сердечные поздравления с 60 годовщиной освобождения Украины от немецко-фашистских захватчиков.

60 лет назад в результате мощного наступления Красной Армии при поддержке партизанских соединений территория Украины и Республики Беларусь были полностью очищены от гитлеровских оккупантов.

Годы Великой Отечественной войны явились суровым испытанием для всего советского народа. Беларусь и Украина первыми приняли на себя внезапный и жестокий удар вермахта Германии. Несгибаемое мужество, горячий патриотизм стали теми неприступными бастионами, о которых разбивались вражеские полчища. Упорные бои на нашей земле, подвиги партизан и подпольщиков предопределили провал гитлеровского плана молниеносной войны.

3 июля 2004 года Республика Беларусь отмечала 60-летие освобождения Беларуси от фашистских захватчиков. Для Беларуси 3 июля – это День Независимости, национальной гордости и немеркнущей славы ветеранов Великой Отечественной войны.

Сердца благодарных потомков наполняет искренняя гордость за отцов и дедов, защитивших страну. Каждый из нас хранит в душе глубокую признательность тем, кто выстоял и победил в священной войне, кто отдал свою жизнь во имя мира и спокойствия, не дожив до сегодняшних дней.

Мы склоняем головы перед доблестными фронтовиками и тружениками тыла за огромный вклад в Великую Победу, за послевоенный героизм в восстановлении народного хозяйства, за науку жизни, которую Вы передаете молодежи. Наше поколение в неоплатном долгу перед Вашим немеркнущим Подвигом и всегда будет благодарно Вам за отвоеванный мир и счастье, за предоставленную возможность радоваться каждому новому дню.

Наша святая обязанность сделать все, чтобы жизнь ветеранов была достойна героев-победителей, а память о войне помогала воспитывать грядущие поколения в духе беззаветной любви к Отечеству.

С праздником всех Вас. Здоровья, счастья и благополучия.
С уважением,

Чрезвычайный и Полномочный Посол
Республики Беларусь в Украине
Валентин Величко

РОЗДІЛ 1

У

країнське питання напередодні


і в початковий період війни


Кучер В.

РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА (ВЕРЕСЕНЬ – ЖОВТЕНЬ 1939 Р.):
НОВИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ

Друга світова війна була найтрагічнішим конфліктом в історії людства, з десятками мільйонів жертв, матеріальних збитків, негативними морально-психологічними наслідками. Донині написано десятки томів про історію Другої світової війни, окремих спеціальних досліджень, коментарів, мемуарів, на екрани випущено багато художніх і документальних кінофільмів тощо. Незважаючи на це і на сьогодні точаться дискусії навколо причин початку війни, так званих білих плям, фальсифікацій, перекручень, а часом і відвертої брехні.

Варто зауважити, що для України, так само як і для всієї Європи, Друга світова війна починалася в 1939р. За сучасною періодизацією 22 червня 1941р. бере початок Велика Вітчизняна, або німецько-радянська війна, як складова Другої світової війни. Фактично українські етнічні терени першими потрапили у вир кризових передвоєнних, а незабаром воєнних подій, ставши спочатку ареною збройної конфронтації на Закарпатті, радянсько-польської війни у вересні 1939 р., військового походу до Бессарабії та Північної Буковини. Україна була постачальником людських і матеріальних ресурсів для ведення сталінською тоталітарною системою інших воєнних кампаній, зокрема у Монголії, радянсько-фінляндської війни. У початковий період Другої світової війни, що звався в радянській історіографії періодом визвольних походів Червоної Армії, було закладено чи не головні політичні, ідеологічні та військові проблеми, які постали згодом у роки війни Радянського Союзу проти нацистської Німеччини.

Драматичні події початку Другої світової війни завжди привертали увагу істориків. Однак ще й до нині залишаються деякі події, які потребують більш детального вивчення та уточнення. Це, зокрема, проблема про участь Радянського Союзу у збройній боротьбі проти Польщі у вересні 1939 р. Доступні нині історичні джерела дозволяють об’єктивно оцінити події, пов’язані з початком Другої світової війни та участь у ній Радянського Союзу.

Як відомо, уряд СРСР, особисто Й.Сталін намагалися проводити у 1930-і роки минулого століття активну зовнішню політику. Головну ставку робили на зміцнення Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА), сподіваючись реалізувати ідею на світову революцію, поширити соціалізм по-сталінськи на європейський континент, а можливо і на увесь світ. Саме з цією метою у Москві 23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад та таємний протокол про поділ Європи на сфери впливу. На думку відомого дослідника даного питання В. Коваля “це була суто імперіалістична угода двох тоталітарних хижаків, що менш за все рахувалися з правами та інтересами народів, які були приречені стати жертвами загарбників” [1].

Підписавши пакт про ненапад з Німеччиною, Й.Сталін взяв на себе зобов’язання відмовитись від антинімецьких дій на випадок виникнення німецько-польської війни, розширити економічні контакти з Німеччиною, згорнути антифашистську пропаганду. З іншого боку, підписання пакту створило сприятливу обстановку для німецького керівництва з метою завдання удару по Польщі. А.Гітлер цілком обгрунтовано вважав, що уклавши пакт про ненапад з СРСР, він роз’єднав своїх ворогів. Англія і Франція не втрутяться в німецько-польський конфлікт. Радянський Союз, на його думку, отримавши частину польської території, що увійшла до радянської сфери впливу, пошле свої збройні сили з метою її опанування. Це водночас відповідало і німецьким інтересам, оскільки СРСР поставав перед світом агресором, розв’язавши війну проти Польщі зі Сходу [2].

Внаслідок політичної кризи 1939 р. світ опинився перед загрозою Другої світової війни. 1 вересня 1939 р. об 11 годині в радянський наркомат іноземних справ прибув радник німецького посольства в Москві Г.Хільгер. Він повідомив про наступ німецьких військ проти Польщі, приєднанні Данцига до Німеччини. Він також виклав радянському керівництву прохання німецького командування, щоб радіостанції в Мінську постійно передавали умовні радіомаяки для того, щоб допомогти німецьким бомбардувальникам при завданні бомбових ударів по Польщі. Особливо це було необхідно у нічний час. Радянський уряд дав згоду [3].

Радянська сторона погодилась надати дозвіл на захід німецьких торговельних кораблів у Мурманський порт з метою їх розвантаження і вантаження та подальшого транспортування вантажів до Ленінграда [4].

Німецький уряд сподівався на більш вагому допомогу Радянського Союзу у війні з Польщею. 3 вересня 1939 р. міністр іноземних справ Німеччини Й. Ріббентроп відправив у своє посольство в Москві надзвичайно таємну телеграму. В телеграмі йшлося про те, що німецький уряд пропонував Радянському союзу напасти разом з німцями на Польщу. “Ми вважаємо, що це не тільки полегшить наше становище, але буде також в дусі угоди, підписаної в Москві, і в радянських інтересах” [5].

Нарком іноземних справ СРСР В. Молотов 5 вересня 1939 р. у своїй офіційні письмовій відповіді на німецьку пропозицію напасти на Польщу зі Сходу, повідомив, що це буде зроблено у слушний час. Мовляв, що цей час ще не настав. Він вважав, що зайва поспішність може завдати шкоди престижу Радянського Союзу.

В.Молотов переконливо просив німецьку сторону дотримуватись “демаркаційної лінії”, погоджену і підтверджену в таємних протоколах німецько-радянського пакту [6].

В той час, коли демократичні, ліберальні партії, організації, урядові кола західних держав висловлювали обурення гітлерівською агресією, співчуття польському народу, який мужньо бився з нацистськими військами, радянський уряд, особисто Й. Сталін та його найближче оточення не переймалися трагічною долею сусідньої польської держави. Вони були зайняті вирішенням важливого геополітичного питання – прирощенням території Радянського Союзу та пересуненням кордонів далі на захід. Це було важливим лише при умові, щоб у війну вступили західні держави, в першу чергу Англія і Франція, союзники Польщі. Й.Сталін сподівався, що коли ворогуючі сторони виснажаться у збройному протистоянні, у Радянського Союзу з’явиться, за словами “вождя народів” “широке поле діяльності для розвитку світової революції” [7].

Найбільше, хто був дезорієнтований агресією Німеччини проти Польщі, так це були діячі Комінтерну. Вони за вказівкою з Москви визнали, в основному, правильним радянсько-німецький пакт про ненапад підписаний 23 серпня 1939 р., але не могли вирішити, яка ж має бути позиція Комінтерна у зв’язку німецько-польською війною. Невдовзі, викликавши Генерального секретаря Виконавчого комітету Комінтерна Г.Димитрова, Й.Сталін висловився в тому дусі, що мовляв війна йде між двома угрупованнями капіталістичних країн за переділ світу, за панування над світом. “Ми не проти, – наголошував він, – щоб вони побились добряче і ослабили один одного. Ми можемо маневрувати підштовхувати одну сторону проти іншої, щоб вони добряче побились” [8].

Й.Сталін дотримувався тієї думки, що під час війни поділ країн на фашистські і демократичні втратив колишній зміст. Він не розглядав Польщу як жертву нацистського агресора. Знищення цієї держави в нинішніх умовах, на думку Й.Сталіна, означало б на одну буржуазну фашистську державу менше. Не було б нічого поганого, “якби в результаті розгрому Польщі ми розповсюдили соціалістичну систему на нові території і населення” [9], -наголошував “вождь народів”.

Як відомо, антифашисти багатьох країн виявили бажання встати на захист Польщі, як це було в республіканській Іспанії, але Комінтерн заборонив, згідно своєї директиви міжнародному пролетаріату захищати “фашистську” Польщу.

Внаслідок зрадницьких дій “першої у світі миролюбивої країни соціалізму” Польща без реальної допомоги своїх союзників залишилася одна проти могутнього жорстокого ворога. Але ж згідно цілого ряду двохсторонніх радянсько-польських домовленостей СРСР мав надати допомогу польському народу. Та Й.Сталін цинічно їх порушив. Зокрема було порушено Ризький мирний договір від 18 березня 1921 р., згідно якого обидві сторони заявили про відмову від будь-яких взаємних територіальних претензій. Особливо нахабним було порушення радянсько-польської угоди про ненапад від 25 липня 1932 р., яка 5 травня 1934 р. була продовжена до 31 грудня 1945 р. [10]. Важливо, що в першій статті цього документу зазначалось: обидві сторони вживатимуть необхідних заходів для запобігання будь-яких агресивних дій або вторгнення на територію іншої сторони. Будь-який акт насильства, що буде загрожувати територіальній цілості та політичній незалежності іншої сторони слід розглядати як такий, що суперечить заходам окресленим у даній статті, навіть якщо подібний акт буде вчинено без проголошення війни.

Крім того, Радянський Союз порушив цілий ряд міжнародних домовленостей, в яких засуджувались агресивні дії однієї або групи держав проти іншої держави. Це зокрема Пакт Ліги Націй від 26 червня 1919 р., антивоєнний трактат від 27 серпня 1927 р., Лондонську конвенцію про визначення агресії від 3 липня 1933 р. [11].

Варто зауважити, що ці порушення були заплановані заздалегідь самим фактом підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Адже Й.Сталін заздалегідь знав, що Німеччина готує понад на Польщу [12]. Нині завдяки чисельним документальним даним неспростовно доказано, що Й.Сталін отримував достовірні розвідувальні дані про час нападу Німеччини на Польщу. Як з’ясувалось згодом, Й.Ріббентроп, який прибув до Москви з метою підписання пакту про ненапад, поділився зі Й.Сталіним конфіденційною інформацією про те, що війна Німеччини проти Польщі почнеться саме 1 вересня 1939 р. [13].

Й.Сталін знав також і те, що війна СРСР проти Польщі неминуча [14]. Він тільки не знав часу вступу СРСР у війну. Але з підписанням пакту ця дата обчислювалась навіть не місяцями, а тижнями.

Польський уряд сподівався, що у випадку виникнення німецько-польського збройного конфлікту, Радянський Союз займе бодай нейтральну позицію. Підставою таких сподівань служили численні антифашистські заяви радянського керівництва. Навіть ще 27 серпня 1939 р., тобто через чотири дні після підписання радянсько-німецького договору про ненапад, коли доля Польщі була вирішена політичними змовниками Й.Сталіном і А.Гітлером, народний комісар оборони СРСР К.Ворошилов в інтерв’ю газеті “Известия” на весь світ оголосив про надання Польщі, на випадок війни, допомоги сировиною і військовими матеріалами.

Нібито про доброзичливість уряду СРСР щодо Польщі свідчать і наступні “дружні” кроки. Другого вересня, тобто, на наступний день після нападу Німеччини на Польщу, радянський посол у Варшаві М.Шаронов звернувся до польського уряду із запитанням чому Польща не звертається до Москви по допомогу, про що говорив нарком оборони СРСР К.Ворошилов в інтерв’ю газеті “Известия” 27 серпня 1939 р. Міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек доручив польському послу у Москві В.Гжібовському звернутися до радянського уряду з даного питання. Нарком закордонних справ В.Молотов від імені уряду відмовив надати допомогу Польщі військовими матеріалами та транзит вантажів територією СРСР. Він мотивував свою відмову складною міжнародною ситуацією, війною, що набрала загрозливого характеру, необхідністю піклуватися власними інтересами. Він також зазначив, що Радянський Союз не хоче бути втягнутим у війну на чиємусь боці.

Відмовляючи у допомозі Польщі, радянський уряд керувався зовсім іншими мотивами. Саме в цей час Радянський Союз готувався до війни проти польської держави згідно пакту Молотова-Ріббентропа та таємних протоколів доданих до пакту.

Про те, що підготовка до цієї війни велась Радянським Союзом завчасно, свідчать наступні дії Москви. 5 вересня 1939 р. з’явилось урядове повідомлення, що наступне звільнення з лав Червоної армії затримується на місяць. 10 вересня у пресі була опублікована інформація про частковий призов запасних у зв’язку з тим, що німецько-польська війна набрала затяжного, загрозливого характеру. СРСР готувався до агресії проти Польщі, тому ця обмовка була лише для широкої громадськості як виправдання. Без зайвого галасу місцеві військові комісаріати мобілізували 2,6 млн. офіцерів та рядових запасу, з яких було сформовано 98 стрілецьких, 14 кавалерійських дивізій,
27 танкових бригад, 24 артилерійські полки [15].

Вирішальним кроком у підготовці війни проти Польщі було створення 11 вересня 1941 р. на базі Білоруського і Київського особливих, військових округів Білоруського і Українського фронтів. До їх складу було передано із знову сформованих військових з’єднань і частин 41 стрілецьку, 13 кавалерійських дивізій, 17 танкових бригад та 9 артполків, всього понад 600 тис. Чоловік [16]. Згідно наказів Генерального штабу війська мали “потайки зосередитись і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити протистоящі війська противника”.

Й.Сталін сподівався, що польські армії будуть довго оборонятися, завдаючи відчутних втрат німецьким збройним силам. Але, як з’ясувалось, польські війська не здатні були вистояти проти могутнього натиску німецьких армій. Союзники Польщі Англія і Франція оголосили війну Німеччині, але реальної військової допомоги не надали.

Тим часом, німецький уряд все настійніше вимагав від уряду СРСР щоб Червона армія швидше зайняла обумовлену в таємних протоколах частину польської території. Радянський уряд затягував з відповіддю, бо Й.Сталін шукав пристойних мотивів, щоб виправдати вторгнення Червоної армії у Польщу, не бажаючи бути агресором в очах світової громадськості.

Проте успіхи німецьких збройних сил проти польської армії викликали занепокоєння у Й.Сталіна та його оточення. Особливу тривогу викликало те, що німецькі війська перейшли демаркаційну лінію і просунулися далі на схід у радянську сферу впливу. Опинилися під загрозою захоплення німцями Бреста і Львова. Це змусило Сталіна звернутися за роз’ясненням до німецького посла В.Шуленбурга, який запевнив, що німецький уряд виконає взяті зобов’язання згідно пакту. Разом з тим, він просив Й. Сталіна розпочати бойові дії проти Польщі.

Гітлер був зацікавлений у вступі СРСР у війну, щоб швидше завершити польську кампанію й перекинути свої збройні сили на захід, проти Англії і Франції. Що ж до Й.Сталіна, то для нього прийняття такого рішення не було простим. Йому був потрібен незаперечний, переконливий аргумент, який би міг виправдати анексію східних районів Польщі. Крім того, це таїло в собі загрозу створення єдиного антирадянського блоку західних держав, в першу чергу гострої конфронтації з союзниками Польщі – Англією і Францією. Й.Сталіну було вигідно дочекатися падіння Варшави. Тоді вторгнення радянських військ можна було б виправдати захистом українського і білоруського населення, яким загрожує Німеччина. З іншого боку, не можна було й зволікати, оскільки німецькі дипломати попереджали Й. Сталіна, що на східних територіях Польщі можливе створення незалежної української держави. Ці аргументи стурбували Й. Сталіна, який ніколи не примирився б з будь-яким українським незалежним державним утворенням.

Німецький уряд з обуренням відкинув обґрунтування радянського виступу проти Польщі загрозою українському і білоруському народам з боку Німеччини. Подібне формулювання, на думку нацистських дипломатів, суперечило пакту про ненапад та таємним протоколом доданих до нього. Радянський уряд виявив намір усю ганьбу за територіальний поділ Польщі покласти тільки на Німеччину [17].

Для уряду СРСР також становило проблему пояснити власному народу причини, що спонукали Червону армію виступити проти Польщі. З цією метою засоби масової інформації зайнялися його ідеологічною обробкою. 14 вересня “Правда” писала про причини поразки Польщі у війні з Німеччиною. Наголошувалось, що в цій капіталістичній країні нещадно експлуатувалися трудящі, пригнічувалися національні меншини.

Щоб підготувати армію до “визвольного походу” та переконати солдатів і офіцерів у важливості такого кроку, 16 вересня в частинах і з’єднаннях Червоної армії зачитували відповідний наказ. Проводилися масові мітинги і збори, на яких політпрацівники обґрунтовували виступ необхідністю захисту українців і білорусів та їх майно [18]. Подібна аргументація усувала враження, що СРСР виступає в ролі агресора. В той же час, цілком закономірно складалося враження про миролюбивий, захисний характер місії Червоної армії.

В той же день німецький посол у Москві В.Шуленбург передав наркому закордонних справ В.Молотову текст спільної заяви, складеної у Берліні Й.Ріббентропом, яка на думку останнього була прийнятна для Й. Сталіна, оскільки виправдовувала напад СРСР на Польщу в очах світової громадськості. Зокрема в заяві говорилось, що з огляду на повний розпад колишньої форми правління в Польщі, уряди Німеччини і СРСР вважають за необхідне покласти край нестерпному політичному і економічному становищу, що утворилося на польській території. Вони вважають своїм спільним обов’язком відновити мир і спокій у цих природних сферах їхніх інтересів та встановити там новий порядок шляхом окреслення кордонів і створення життєздатних економічних структур [19].

Отримавши цю заяву В.Молотов негайно звернувся до Й. Сталіна за консультацією з приводу її змісту, оскільки він сам не вирішував такі відповідальні питання. Ознайомившись із заявою Й. Сталін дещо відредагував її, поставивши на перше місце спільність інтересів СРСР і Німеччини у погоджених діях проти польської держави. Щодо завдань радянських і німецьких військ у Польщі, уряди обох держав заявляють, що дії цих військ не мають будь–якої мети, яка б ішла врозріз інтересам Німеччини чи СРСР і суперечить змісту пакту про ненапад укладеного між обома державами. Навпаки, завданням цих військ є відновлення у Польщі порядку і спокою, порушених розпадом польської держави та допомогти населенню Польщі переупорядкувати умови свого державного існування [20].

Заява, що згодом була опублікована як спільне радянсько–німецьке комюніке повна цинічної, брутальної зневаги до долі польського народу та в цілому й польської демократичної держави. Вона яскраво свідчила, що для агресорів, які вирішили поділити її територію на сфери впливу, немає нічого святого. Особливо це стосується СРСР, уряд якого на увесь світ торочив про миролюбність “першої країни соціалізму”. Вдавшись до агресії проти свого західного сусіда, Й. Сталін виявив ознаки політичної короткозорості, встановивши кордон СРСР безпосередньо з Німеччиною. Це в недалекому майбутньому дорого коштувало радянському народові, керівники якого фактично спровокували Другу світову і Велику Вітчизняну війни.

Між тим німецький посол у Москві В.Шуленбург на вимогу Берліна постійно домагався у наркома М.Молотова пришвидшити виступ Червоної армії, прохав назвати навіть дату виступу. Врешті під тиском німецької сторони радянський уряд дав офіційну згоду розпочати війну проти Польщі. 17 вересня 1939 р. о другій годині ночі Й.Сталін в присутності К.Ворошилова і В.Молотова склав заяву В.Шуленбургу, що на світанку Червона армія перейде кордон з Польщею. А годиною пізніше в наркомат закордонних справ був запрошений польський посол В.Гжібовський, якому було зачитано текст ноти складеної за участю радянської та німецької сторін. У написанні і редагуванні ноти приймав участь особисто Й.Сталін, з німецького боку посол В.Шуленбург [21].

В ноті, що її зачитав заступник наркома В.Потьомкін, йшлося про те, що польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність польської держави. Упродовж короткого часу внаслідок воєнних операцій Польща втратила свої промислові і культурні центри. Варшава, як столиця держави більше не існує, польський уряд розпався і не виявляє ознак життя. Це, на думку авторів ноти, означає, що польська держава та її уряд припинили існування. Зовсім абсурдним, на наш погляд, було твердження, що Польща перетворилась на зручну територію для всіляких випадковостей і несподіванок, що можуть утворити загрозу для СРСР. Радянський уряд не може також бути байдужим до того, що єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, покинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Тому радянський уряд був змушений запропонувати командуванню Червоної армії віддати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії.

У ноті далі йшлося про те, що “водночас радянський уряд має намір вжити заходів до того, щоб визволити польський народ із нещасливої війни, куди його було втягнуто нерозумними керівниками, і дати йому можливість зажити мирним життям” [22].

Польський посол відмовився прийняти ноту і рішуче опротестував оцінку стану польської держави і воєнну ситуацію як виправдання вторгнення на територію Польщі. Він зокрема заявив, що жоден з аргументів, наведених радянською стороною для виправдання перетворення польсько–радянських домовленостей у пусті папірці, не витримують критики. В.Гжібовський наголосив, що він має достовірну інформацію, що голова держави і уряд знаходяться на польській території. Суверенність держави існує, доки солдати регулярної армії б’ються з ворогом. Те, що в ноті говориться про становище національних меншин є безглуздям. Всі меншини своїми діями доказують повну солідарність з Польщею в боротьбі з німцями. Ви, – заявив посол В.Потьомкіну, – багаторазово в наших бесідах говорили про слов’янську солідарність. В даний момент не тільки українці і білоруси б’ються поряд з нами проти німців, але і чеські і словацькі легіони. Куди ж поділась ваша слов’янська солідарність. Він навів приклад з російської історії: Наполеон увійшов у Москву, але доки існували армії Кутузова, вважалось, що Росія також існує [23].

Відмовившись прийняти ноту особисто, польський посол В.Гжібовський наказав кур’єру повернути конверта з нотою, якого йому доставили з наркомату закордонних справ СРСР. Коли кур’єра не пустили до наркомату, В.Гжібовський дав розпорядження переслати листа поштою. Цим своїм поступком, на наш погляд, він захистив гідність свою та своєї розтоптаної і приниженої агресорами держави.

Не прийнявши офіційним і неофіційним шляхом радянську ноту, В.Гжібовський негайно повідомив свій уряд про зміст цього ганебного і принизливого документу. Президент Польщі І.Мосьцицький звернувся до громадян з відозвою, в якій наголошувалось, що порушуючи підписані раніше міждержавні домовленості, а також віковічні моральні засади, на їхню країну напав її східний сусід. У відозві повідомлялося, що з огляду на небезпеку президенту і уряду з боку агресорів, прийнято рішення про перенесення їх місця перебування на територію одного із союзників. Де б не перебували президент і уряд, наголошувалось в цьому документі, вони стоятимуть на сторожі інтересів країни й надалі вестимуть війну. Відозва президента І.Мосьцицького була оприлюднена по польському радіо на всю країну [24].

Війська Українського фронту під командуванням командарма 1-го рангу С.Тимошенка на світанку 17 вересня 1939 р., перейшовши радянсько–польський кордон вступили на територію Східної Галичини і Волині. Українське населення вітало частини Червоної армії, вважаючи її визволителем з польської окупації та загрози з боку німецького агресора. Стримано, без особливого ентузіазму зустрічала їх українська політична еліта, заможніші верстви населення, інтелігенція. Польське населення, оповіщене своїм урядом про агресивні наміри СРСР, було налаштоване вороже.

Для польського керівництва втручання Радянського Союзу, що мав з Польщею дружні відносини, закріплені відповідними угодами, виявилось абсолютно раптовим. Поставлене перед доконаним фактом, виходячи із заяви радянського уряду і його ноти польський уряд вважав, що Червона армія вводиться з метою обмежити зону німецької окупації. Тому командуючий польською армією Е. Ридз-Смігли віддав наказ “з Радами бойових дій не вести, тільки у випадку спроб з їх боку роззброєння наших частин. Завдання для Варшави і Модліна, які повинні захищатися від німців, без змін. Частини, до розташування яких підійшли Ради, повинні вести з ними переговори з метою виходу гарнізонів у Румунію або Угорщину” [25].

Головною метою наступу радянських військ було якнайшвидше захоплення основних промислових центрів – Львова, Тернополя, Луцька, Ковеля, Станіслава, Борислава, Дрогобича та ін. Польські збройні сили, які знаходились перед фронтом Червоної армії, являли собою розрізнені частини, втрати яких досягли у боях з німцями 70 відсотків. У прикордонній зоні скупчились групи щойно мобілізованих, але ще не обмундированих і беззбройних новобранців. Цілком зрозуміло, що радянські танкові колони, які наступали першими, безперешкодно просувались по польській території. Польське командування намагалося організувати на східному фронті опір радянському агресору. Однак про реальну протидію навряд чи можна було сподіватись. Деякі командири частин і з’єднань намагалися вступити в переговори з радянським командуванням, але послані парламентарі, як правило, арештовувались. Серед частини польських військових було бажання у боротьбі з радянськими військами “стояти насмерть”. Командуючий польськими збройними силами маршал Е.Ридз–Смігли вважав, що польські армії зазнають даремних втрат, необхідно берегти сили для подальшої боротьби за польську державу [26].

Подолавши впродовж перших годин і днів незначний опір польських військ, радянські танкові колони швидко просувалися вперед до демаркаційної лінії, що розмежовувала німецьку і радянську територію. За польськими даними, зафіксовано кілька десятків випадків збройного опору польських частин радянським


військам [27].

Найбільші угруповання польських військ зосереджувались у Володимир–Волинську і Львові. Вони вже протягом тижня вели жорстокі бої з німецькими військами, які порушили демаркаційну лінію і вторглися на територію, що згідно з таємним протоколом до пакту про ненапад відійшли до СРСР. Внаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням німецькі частини залишили свої позиції і відійшли на захід. Радянське командування вступило в переговори з польським генералом В.Лянгнером, який командував Львівським гарнізоном. Подібні переговори були проведені також і з генералом М.Сморавінським командуючим Володимир-Волинським гарнізоном. Були підписані протоколи, згідно яких ці міста передавались радянському командуванню, при умові роззброєння і вільного виводу військових, поліції, жандармерії, службовців. Їм надавалась можливість перейти на територію третіх держав [28].

Однак радянське командування, як це було завжди, порушило домовленості. Роззброєні польські частини були оточені і заарештовані. Колона поліцейських була розстріляна за межами міста Львова [29].

Генерал В.Лянгнер негайно зустрівся з командуючим Українським фронтом С.Тимошенком, вимагаючи дотримуватися протоколів. Розмова проходила в присутності члена Військової ради і секретаря ЦК КП(б) М.Хрущова. Обидва вони стверджували, що виконують волю Москви, нічим зарадити не можуть [30].

В кінці вересня 1939 р. радянські війська під командуванням С.Тимошенка зайняли територію, що згідно таємного протоколу до пакта Ріббентропа–Молотова відійшла до сфери впливу СРСР. На лінії роз’єднання радянської і німецької територій їх застала звістка про підписання 28 вересня 1939 р. договору між Німеччиною і Радянським Союзом про дружбу і кордони. Новий кордон був визначений додатковим протоколом, підписаним у відповідності до умов договору.

Невід’ємними складовими частинами договору були кілька протоколів про взаємні обов’язки щодо переселення осіб німецького походження – з однієї сторони, українців та білорусів – з другої, про заборону “польської агітації” на загарбаних територіях, а також спільна заява і листи Молотова і Ріббентропа про розвиток радянсько-німецької торгівлі.

Варто зауважити, що за новим договором СРСР виторгував собі Литву в обмін на територію Люблінського і Варшавського воєводств. Тут проживало щонайменше 500 тис. етнічних українців [31].

Віддавши Німеччині споконвічні українські землі Надсяння, Перемишлянщину, Холмщину, майже 15 тис. кв. м., Й.Сталін поставив під сумнів твердження, що СРСР вступав у війну проти Польщі з метою захисту українців і білорусів.

Незаперечним є той факт, що навіть найвищі партійні інстанції і уряд УРСР, не кажучи про простих українців, жодної уяви не мали про переговори, що велися між Німеччиною і СРСР за українську територію. Й.Сталін вирішував, як ми зазначали, геополітичні питання пов’язані з прирощенням території СРСР. Новий кордон згідно договору між обома союзниками проходив по лінії річок Піса – Нарва – Буг – Вісла – Сан [32].

Безумовно, що спекулюючи “українським питанням” у домовленостях з нацистською Німеччиною “вождь народів” виношував ідею експорту соціалізму по-сталінськи. Цьому завданню відповідало перенесення кордону СРСР далі на захід, безпосередньо з Німеччиною. Крім того, Сталін планував назавжди ліквідувати український національно–визвольний рух, породжений окупаційною, колонізаторською політикою польських властей.

Побоювання Й.Сталіна щодо опору значної частини населення Західної України справдились вже в ході жорстокої радянізації в 1939–1941 рр. З початком війни СРСР проти Польщі, установки компартійних ідеологів військам Українського фронту орієнтували на класово–винищувальну війну, розпалювання класової і національної ненависті.

Широка агітаційно–пропагандистська кампанія, пряме підбурювання політпрацівників, пропагандистів до “порахування за минуле”, знищення “класових ворогів” робили свою чорну справу: селяни грабували маєтки, вбивали заможних сусідів, українці палили будинки поляків і навпаки. Міжнаціональний антагонізм набув таких розмірів, що один з ініціаторів пропагандистської кампанії начальник Політуправління Червоної армії Л.Мехліс 22 вересня 1939 р. повідомляв Й.Сталіна про спалах міжнаціонального протистояння. Освячене ідеологією боротьби з “ворогами народу”, воно було використане оперативними групами НКВС, яких на Українському фронті нараховувалось 105 тис. чоловік, для повальних арештів, масових розстрілів, депортації у радянський тил [33].

Внаслідок розгрому Польщі, тільки на Українському фронті було взято в полон 304 334 польських солдатів і офіцерів. Із закінченням бойових дій оперативні групи НКВС затримували не тільки військовослужбовців, поліцейських, жандармів, але й усіх, хто носив будь–яку уніформу: студентів, поштових працівників, співробітників органів правосуддя. Переслідувались і арештовувались члени політичних партій, громадських організацій, товариств, кооперативів, викладачі вузів, діячі культури, священики. В’язниці були переповнені, для розміщення затриманих пристосовувались склади, підвали, інші приміщення.

Внаслідок ґрунтовного “вичищення” щойно зайнятих українських і білоруських територій було арештовано 1,5 млн. поляків і євреїв, які належали до “буржуазного” прошарку. Всі вони були депортовані до Сибіру, Середньої Азії, Казахстану. Туди ж вивезли “класових ворогів” з числа українців і білорусів [34].

Неочікувано для радянського командування затриманих і полонених виявилося аж занадто багато. Їх потрібно було нагодувати, прилаштувати, надати медичну допомогу пораненим і хворим. У командування виникла ідея полонених білорусів і українців, які воювали в польській армії, відпускати по домівках. Нарком оборони К.Ворошилов підписав відповідний наказ. Частина полонених, частково також і польських, була звільнена з–під варти. Однак незабаром начальник Політуправління РСЧА Л.Мехліс повідомив про це Сталіну, який заборонив відпускати полонених будь-якої національності [35].

Всіх полонених розмістили в так звані пересильні табори у Володимир–Волинську, Луцьку, Ковелі, Ровно, Шепетівці та ін. містах. Згодом майже всіх їх депортували в радянський тил у гулагівські концтабори. Ганебною плямою на совісті беріївських катів за дозволом особисто Сталіна, було розстріляно майже 22 тис. польських офіцерів, поліцейських, службовців, осадників. З Польщі їх було попередньо депортовано у концтабори, розташовані на території СРСР. Нині на ввесь світ відомі місця страти, за словами наркома НКВС Л.Берії “заклятих ворогів радянської влади”: Катинь, Козельськ (Смоленщина), Старобільськ (Луганська область), в Осташківську (Калінінська область). Тисячі польських бранців було розстріляно у в’язницях Києва, Харкова, Херсона, Мінська та ін. [36].

Варто наголосити, що подібним чином поступали також і німецькі нацисти, які знищували польську цивільну і військову еліту. Обидва диктатори чинили свої злодіяння цілком свідомо, розуміючи, що вона становить потенційну загрозу як організатор руху опору проти окупаційних режимів на польській території. Тому зовсім не випадково в одному із таємних протоколів, доданих до згадуваного нами договору, про дружбу і кордони обидва агресори домовились не допускати там жодного випадку агітації, чи спроб організації національно-визвольної боротьби на польській території. Союзники зобов’язались інформувати один одного про застосування з цією метою “доцільних заходів” [37].

Внаслідок війни СРСР проти Польщі були цілком реалізовані домовленості між радянським і німецьким урядами про сфери впливу. До Радянського Союзу приєднали території Західної Білорусії і Західної України загальною площею 196 тис. кв. км., де проживало українців – 7 млн. білорусів – понад 3 млн., євреїв – 1 млн., поляків – близько 1 млн. [38].

З метою узаконення радянської влади на західноукраїнських землях 1 жовтня 1939 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову про проведення 26 жовтня 1939 р. Народних Зборів. 3 жовтня 1939 р. начальник Політичного управління Червоної армії Л.Мехліс направив у війська директиву, якою регулювались завдання армійських політорганів під час виборчої кампанії. У свою чергу Військова рада Українського фронту 6 жовтня 1939 р. видала Положення про вибори до Народних Зборів Західної України. Крім того, Військова рада видала спеціальну постанову про створення Комітету з організації та проведення виборів до Українських Народних Зборів. Одночасно Політуправління Українського фронту видало “Пам’ятку агітатору для роботи серед населення з підготовки до виборів депутатів Народних Зборів Західної України” [39].

Цілком зрозуміло, що всі ці заходи вживались з метою повного і всебічного контролю, як це було заведено в СРСР, за виборами. То ж особливих випадковостей під час виборів, що мали місце з 22 по 26 жовтня 1939 р. не сталося. За офіційними даними, у виборах до Народних Зборів Західної України взяло участь 92,8% виборців краю. На решту відсотків, за свідченням дослідників, відноситься “класово ворожі елементи” та “контрреволюціонери”, які не бажали брати участі у виборах. Опозиційні політичні сили вдавалися до спроб зірвати вибори, проводили антирадянську агітацію, розповсюджували відповідні гасла, листівки тощо [40].

Однак всі антирадянські прояви жорстоко каралися в контексті загальної радянизації суспільно-політичного, побутового життя. Роль радянізаторів виконували надіслані зі сходу партійні, радянські, профспілкові, комсомольські працівники, які займали відповідні посади в усіх ланках відповідних структур. Зовсім невелика частина цих посад займали висуванці з місцевого населення.

Попри позитивні зрушення в суспільно-політичному, економічному житті ініційованому прибувшими партійними, радянськими, військовими функціонерами в цілому на західноукраїнських землях впроваджувався казармений соціалізм по-сталінськи. Чималу роль в його насаджені відігравали силові структури, які виявляли “нелояльних” до радянської влади громадян та ізолювали їх, про що ми нагадували вище.

29 жовтня 1939 р. Народні збори прийняли резолюцію про приєднання Західної України до Української РСР. 1 – 2 листопада 1939 р. п’ята сесія Верховної Ради СРСР прийняли рішення про прийняття Західної України і Західної Білорусії до складу СРСР і приєднання їх до Української РСР і Білоруської РСР.

Отже, викладені вище матеріали, факти, події неспростовно доводять, що не було ніякого “визвольного походу” Червоної армії, а була справжня агресія Радянського Союзу проти сусідньої дружньої польської держави. Підтвердженням цього положення є офіційні документи армійських штабів Червоної армії, в яких бойові дії з обох сторін без маскування іменувались “польсько-радянською війною”, в ході якої “противник зазнавав втрат убитими”, полоненими, пораненими” [41].

Про агресивний характер “визвольного походу” Червоної армії проти польської держави неоднарозово нагадували його безпосередні ініціатори з вищого керівництва СРСР. Голова Ради Народних Комісарів Радянського Союзу і одночасно нарком іноземних справ В.Молотов із захопленням розповідав учасникам сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р. про бойові успіхи Червоної армії, про захоплення нею бойових трофеїв, які складали “значну частину озброєння і бойової техніки польської армії” [42]. Він відверто заявив, що Польща розвалилася завдяки удару німецької, а потім і Червоної армій. Одночасно В.Молотов звинуватив у агресії Англію і Францію проти Німеччини, яка, на думку радянського наркома, “прагне до найшвидшого закінчення війни і до миру, а Англія і Франція, які ще вчора ратували проти агресії, стоять за продовження війни і проти укладення миру”. Наповнені цинізмом і зневаги до тих народів, які вже знаходились під гітлерівською окупацією, висловлювання В. Молотова про те, що “не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за “знищення гітлеризму”, що прикривається фальшивим прапором боротьби за “демократію”... Наші відносини з Німеччиною... поліпшилися докорінно. Тут справа розвивалася по лінії зміцнення дружніх відносин, розвитку практичного співробітництва і політичної підтримки Німеччини з її прагненням до миру” [43].

Варто зауважити, що виступ В.Молотова про агресивність Англії і Франції щодо Німеччини негайно підхопили пропагандисти Й.Геббельса. Його відомство видрукувало промову окремою листівкою англійською і французькими мовами, яку розкидали з літаків над позиціями англо-французьких військ [44]. Це була досить вагома послуга В.Молотова тепер уже “дружній” нацистській Німеччині.

Війни Радянського союзу проти Польщі, Фінляндії, збройна конфронтація СРСР з Японією трактувалась вищим політичним, військовим керівництвом, особисто Й.Сталіним як такими, що дали можливість набути досвіду наступальної війни. На думку деяких дослідників, Радянський Союз готувався до наступальної війни проти Німеччини. Виступаючи 5 травня 1941 р. перед випускниками військових академій у Кремлі, Й.Сталін розвинув ідею про те, що СРСР має готуватися до наступальної, а не оборонної війни. Ця промова Сталіна довгий час залишалася недоступною для дослідників і стала відомою лише з розвалом СРСР. Зокрема “вождь народів” заявив, що нині, коли Червона армія реформована, поповнена військовою технікою для сучасного бою, коли ми стали сильними, “тепер треба перейти від оборони до наступу” [45].

На думку російського воєнного історика В. Данилова, підтвердженням того, що Радянський Союз готувався до наступальної війни проти Німеччини, є “Міркування по плану стратегічного розгортання збройних сил Радянського Союзу на випадок війни з Німеччиною і її союзниками”. Як нині стало відомо, оперативний план розгортання збройних сил СРСР Генеральний штаб Червоної армії почав розробляти з літа 1940 р. У первісному варіанті його було завершено восени того ж року. Остаточний варіант “Міркувань” з деякими доповненнями і уточненнями було підписано 15 травня 1941 р. наркомом оборони СРСР С.Тимошенком і начальником Генштабу Червоної армії Г.Жуковим [46].

Згідно плану стратегічного розгортання збройних сил СРСР “не давати ініціативи дій німецькому командуванню, упередити противника в розгортанні і атакувати німецьку армію, коли вона буде знаходитись у стадії розгортання і не встигне ще організувати фронт і взаємодію родів військ”. Планувалося розгромити головні сили Німеччини на території Польщі і Східній Пруссії [47].

“Підготовка до упереджу вального удару”, – зазначає В.Данилов, – підтверджується іншими документами, виявленими мною в архівах. Є в них і кінцеві строки готовності військ. Найпізніший, який поки що вдалося виявити – 2 липня 1941 року” [48].

Про використання досвіду війни СРСР з Польщею і Фінляндією у майбутній війні проти Німеччини говорилося у директиві Головного політичного управління пропаганди РСЧА “Про завдання політичної пропаганди в “Червоній Армії на найближчий час”. У директиві наголошувалося, що “нові умови, в яких живе наша країна, сучасна міжнародна обстановка, багата на несподіванки, вимагають революційної рішучості і постійної готовності перейти у нищівний наступ на ворога... Усі форми пропаганди, агітації і виховання спрямувати до єдиної мети – політичної, моральної і бойової підготовки особового складу до ведення справедливої, наступальної і нищівної війни” [49].

4 червня 1941 р. зміст директиви було обговорено на засіданні Головної військової ради. Секретар ЦК ВКП(б) А.Жданов, який відповідав за ідеологічну роботу в країні, в тому числі й у збройних силах, наголосив, що “ми стали сильнішими, можемо ставити більш активні питання. Війни з Польщею і Фінляндією не були війнами оборонними. Ми вже вступили на шлях наступальної політики” [50].

Отже, факт агресії СРСР проти польської держави був підтверджений на найвищому політичному і державному рівні. Війна проти Польщі, як і інші військові конфлікти і війни за участю СРСР у 1939-1940 рр. розцінювались керівними колами СРСР як один із кроків придбання Червоною армією досвіду наступальної, агресивної війни з метою експансії Радянського Союзу проти західного світу. Сталіна та його найближче оточення, попри всі негаразди і складнощі у внутрішньому житті країни, не полишали думки про реалізацію ідеї “світової революції”.

Вище ми нагадали слова В.Молотова про те, що Польща була розбита завдяки спільними зусиллями Німеччини і Радянського Союзу. На наш погляд, це ще раз неспростовно доводить, що не “визвольний похід”, а агресія проти Польщі була завчасно спланована і узгоджена між обома диктаторами – А.Гітлером і Й.Сталіним.

Напад Радянського Союзу на Польщу, безумовно, суперечив існуючим нормам міжнародного права і повинен розцінюватися як акт неспровокованої агресії по відношенню до суверенної демократичної польської держави. Говорячи про позитивне значення вересневих подій 1939 р. для новітньої історії України зауважимо, що тоді були створені реальні передумови “майже блискучого розв’язання проблеми єдності українських земель” [51].

Важливе значення в даному контексті мало входження до складу УРСР тих споконвічних українських територій, які впродовж довгих десятиліть перебували у складі польської держави. Разом з тим, це стало наслідком таємної угоди СРСР з нацистською Німеччиною. Розчленування та знищення Польщі порушило існуючий баланс сил у Європі, що привело до довгої, знищувальної світової війни.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка