Імені м. П. Драгоманова



Сторінка12/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

Література:


1. Беляков А.П. Историография трудового подвига рабочего класса в годы Великой Отечественной войны // Некоторые проблемы истории советского общества.- М.,1964; Чинчиков А.М. Историография трудового подвига советского крестьянства / 1941-1976 гг./.- Саратов, 1977; Анисков В.Т. Подвиг советского крестьянства в Великой Отечественной войне. Историографический очерк. – М.,1979; Историография Великой Отечественной войны. Сб.статей.- М.,1980 и др.

2. Шкляр Э.Э, Партия во главе боевого и трудового содружества советских народов в годы Великой Отечественной войны /Обзор литературы// Вопр.истории КПСС.- 1971. – №11; Захаров И.З. Руководящая роль партии в укреплении дружбы народов в годы Великой Отечественной войны: Вопросы историографии.// Партия и рабочий класс СССР в период Великой Отечественной войны. – Л., 1984.

3. Стрельский В.И. Сибирь в Великой Отечественной войне.- Омск,1943; Дулов В.И., Кудрявцев Ф.А., Стрельский В.И. Великая Отечественная война и Сибирь.- Иркутск, 1944; Кантышев И. Совхозы в условиях Великой Отечественной войны. – М.,1943; Анисимов Н. Колхозный строй в Отечественнойвойне 1941-1945 гг. – М., 1945.

4. Трайнин И.П. Дружба народов – источник силы советского государства. -М., 1945; его же .Великое содружество народов СССР.- М., 1946; Матюшкин Н.И. Дружба народов СССР – источник силы советского государства. – М., 1947; его же СССР – страна великого содружества народов. – М., 1953.

5. Усков Ф.Ф. Дружба народов СССР в Великой Отечественной войне Советского Союза// Коммунистическая партия – организатор и руководитель Советской Армии. Сб.статей. – М., 1958; Худякова Н.Д. Вся страна с Ленинградом. – Л.,1960; Жумасултанов А. Братская помощь трудящихся Казахстана Ленинграду и Ленинградской области в годы Великой Отечественной войны // Изв.Каз.СР. Сер. общ. наук. – 1963. Вып.2.

6. Цкитишвили К.В. Закавказье в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. – Тбилиси, 1969; Козыбаев М.К. Казахстан – арсенал фронта. – Алма-Ата, 1970; Данилюк М.З. Натхненна праця в ім’я перемоги. – К., 1970; Олехнович Г.И. Трудящиеся Белоруссии – фронту. – Минск, 1972.

7. Захаров И.З. Дружба, закаленная в боях. – М., 1970.

8. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Документы и материалы: в 3-х т./ Редкол.: В.И. Юрчук и др. – К.,1980.

9. Во главе нерушимого братства. Материалы науч. конф. 29 сент.1984г. – Киев, 1985.

10. Голотвин Ж.Г. Единая семья советских народов.-М., 1981; Кравчук М.И., Погребинский М.Б. Проверенная войной. – М., 1985; Коваль М.В. Плечом к плечу в борьбе против фашизма. – Киев, 1980; Кучер В.И. Единство и братская дружба народов СССР в годы Великой Отечественной войны. – Киев, 1983; Смирнов А.Ф. Несокрушимое единство. – М., 1982.

Салата О.

ЕВАКУАЦІя ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ


В ПЕРІОД ОБОРОННИХ БОЇВ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

Наближення визначних ювілейних дат – 60-річчя визволення України від німецької окупації та 60-річчя розгрому фашистського блоку, зобов'язує дослідників особливу увагу звернути на об'єктивне висвітлення подій пов'язаних з Другою світовою та її складовою Великою Вітчизняною війнами. Це вельми важливе завдання необхідно виконати з метою створення, врешті, повноцінної наукової концепції історії збройного протистояння двох могутніх тоталітарних держав Німеччини і СРСР, яке реально призвело до Другої світової війни.

На жаль, мусимо констатувати, що ще й нині у свідомості окремих науковців, політиків, не кажучи про пересічних громадян, переважають фальшиві стереотипи, заяложені штампи, спотворені уявлення про вселюдську трагедію середини минулого століття. Тому з'ясування істинних причин, характеру і наслідків Другої світової війни має особливе значення для переосмислення і поглибленого вивчення історичного шляху українського народу і його вкладу у розгром гітлерівської Німеччини.

На особливу увагу заслуговує період, коли здійснювався процес евакуації виробничих потужностей з України у глиб СРСР, зокрема діяльність Ради з евакуації. Актуальність цього питання зумовлюється насамперед тим, що необхідно чітко визначити як діяв уряд СРСР – по заздалегідь продуманому плану чи спонтанно, неорганізовано, не узгоджуючи свої дії на місцях. Особливе зацікавлення викликає висвітлення негативних явищ і процесів під час всього періоду діяльності Ради з евакуації. Як відомо, провали, помилки, допущені вищими керівними партійними, державними, військовими колами країни негативно вплинули на організацію рішучої відсічі агресору, призвели до катастрофічних втрат радянських збройних сил і, як наслідок, на динаміку мобілізації матеріальних ресурсів на боротьбу з німецькими загарбниками.

Проблеми, що виникли під час перебазування матеріально-технічних ресурсів у глибину СРСР, на жаль, не отримали всебічного та об'єктивного висвітлення в історичній літературі. На зміст цілого ряду праць, опублікованих за радянської доби, вплинули обставини породженні сталінською тоталітарною системою, вони написані з певних кон’юнктурних міркувань."[1]. Це не могло не призвести до однозначно позитивних оцінок складних явищ, подій і процесів, до замовчування прорахунків, недоліків і помилок владних структур, поразок і втрат, що їх зазнав Радянський Союз, особливо у період оборонних боїв влітку і восени 1941 р.

Проте у вітчизняній історіографії зроблено спробу об’єктивного висвітлення перебазування виробничих сил на схід країни, перш за все у працях "Трудящиеся Украины – Победе: вклад украинского народа в победу над фашистской Германией" (К., 1991 Л.Ю.Беренштейна), "Україна під час Другої світової війни" (1938-1945), (К., 1992),В.Косика [1].

Дослідники по – новому оцінювали відомі факти. В науково-дослідницькій тематиці бачимо відчутні зміни. Зокрема, у працях М.В.Коваля "Україна: 1939-1945 рр.: Маловідомі і прочитані сторінки історії", "Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війні 1939-1945 рр. (спроба сучасного бачення)", П.П.Брицького "Україна у Другій світовій війні (1939-1945 рр.)", В.В.Стецкевича "Воєнно-мобілізаційна компанія в Україні в перший період Великої Вітчизняної війни", В.Ю.Короля "Історія України", "Втрачене, та не забуте" [2] авторами дається характеристика процесу евакуації в цілому, роль у її організації керівництва країни та Комуністичної партії, але ще замовчуються втрати, спричинені недбалим керівництвом та поганою організацією самого процесу перебазування. М.В.Коваль у працях "Друга світова і Велика Вітчизняна війна та сьогодення", "Друга світова війна історична пам'ять", В.Ю.Король у праці "Україна в період другої світової війни (1939-1945 рр.)", [3] аналізують не лише події минулої війни, а й документи і матеріали, що дійшли до нас.

Вперше опубліковано аналітико-документальний матеріал про вагомий внесок українського народу в перемогу над фашистськими загарбниками у працях "Безсмертя", "Подвиг на віки", "Єдність фронту і тилу" [4]. У них дається оцінка Великій Вітчизняній війні, висвітлюються події далеких років з новітнього погляду, засвідчується історична реальність: ще й досі залишається немало нерозв'язаних проблем, пов’язаних з Вітчизняною війною. Автори використали останні підрахунки перебазованих на Схід матеріальних цінностей, втрати промисловості України та серед населення.

Історичні умови сучасної України вимагають вироблення принципово нових засад у дослідженні та висвітленні складних обставин, пов’язаних з початком і ходом війни між СРСР та Німеччиною. Зокрема, як бачимо, досконалого вивчення вимагає питання про роботу Ради з евакуації: організацію процесу перебазування виробничих потужностей на Схід та його здійснення.

Враховуючи ситуацію. Яка склалася на фронтах евакуація виробничих сил з України відбувалася не на належному рівні. Сам процес евакуації, за відсутністю заздалегідь розробленого плану проходив неорганізоване, непродумане, хаотично.

Лише на третій день війни, 24 червня 1941 р. рішенням ЦК ВКП(б) та РНК СРСР було створено Раду по евакуації – спеціальний орган для керівництва роботою по переміщенню з прифронтових районів на Схід фахівців, устаткування, підприємств, продовольства, матеріальних і культурних цінностей. 27 й червня 1941 р. Рада з евакуації ухвалила постанову РНК СРСР та ЦК ВКП(б) "Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів та цінного майна". Лише 7 серпня почалася евакуація промислових підприємств та сільськогосподарського майна з правого берега Дніпра. А 18 серпня 1941 р. ДКО визначив порядок евакуації підприємств, розташованих на лівому березі Дніпра. І це в той час, коли з 16 серпня вже йшли запеклі бої радянських військ на дніпропетровському і запорізькому плацдармах. Це говорить про те, що не дивлячись на створену Раду по евакуації конкретного плану дій та перебазування підприємств не було.

Відступаючи під натиском німецьких військ, Червона армія залишала все більші території на Заході країни. Німецька армія рухалася досить швидко і, відступаючи нашим військам нічого не залишалося, як покидати міста та села, не встигнувши не те що перевести промисловість західних областей на військові рейки, а навіть щось захопити з собою. Відступаючи, керівництво районними та обласними виконавчими комітетами, навіть не встигало давати розпорядження щодо подальшої роботи та евакуації місцевих підприємств, заводів, фабрик та населення. Доводилося лишати усе, що було створено руками народу, а ті об’єкти, які мали хоч якесь стратегічне чи важливе промислове значення, знищувалися відступаючими військами. Керівні кола нацистської Німеччини значною мірою робили ставку на те, що, залишивши Радянський Союз без Донецького басейну та промисловості Харківської області, СРСР буде позбавлена більшої частини економічного потенціалу країни і буде приречена на крах усієї економіки. Інші економічні райони, які знаходилися за Уралом, німецьке керівництво планувало паралізувати за допомогою авіації.

У стратегічних планах нацистської Німеччини великого значення надавалося економічному аспектові, а саме, загарбанню промислових районів та центрів України. Адже напередодні війни Україна випереджала з виробництва металу та машин такі країни, як Франція та Італія, з виплавки чавуну – всі європейські країни, крім Німеччини, з видобутку залізної руди перевершила такі країни-гіганти, як Англія, Швеція, Німеччина, поступаючись лише Франції. Значною, як уже говорилося вище, була доля України і в загальносоюзному виробництві.

Гітлерівське керівництво було впевнене в тому, що у випадку війни такі величезні потужні підприємства, які були в Україні, перебазувати в глибину країни буде просто неможливо. Проте саме евакуація розташованих на території України матеріально-технічних цінностей (хоч і з запізненням) виявилася найефективнішим способом збереження оборонного потенціалу СРСР, що перекреслило всі розрахунки фашистських загарбників.

В постанові 27 червня 1941 року та директиві ДКО 7 серпня 1941 вказувалося, що в першу чергу евакуації підлягають промислові цінності: обладнання (найважливіші верстати та машини), сировинні ресурси та продовольство (метали, паливо, хліб) та інші матеріали, які мають державне значення. Кваліфікованих робітників, інженерів та службовців наказувалося евакуювати разом з підприємствами. Було, також, визначено порядок евакуації населення. Українська РСР стає найголовнішою зоною евакуації, величезну відповідальність було покладено на Голову Ради Народних Комісарів республіки Д.Н.Жилу [5].

Фактично евакуація почалася вже в кінці червня 1941 року, коли німецькі війська були на близькій відстані від Києва. Вона проводилася з таким розрахунком, щоб якомога довше продовжувати випуск продукції і в той же час встигнути вивезти обладнання та людей. В першу чергу вивозилися підприємства оборонної, металургійної, хімічної та машинобудівної промисловості. З кожного підприємства спочатку відправлялася готова продукція, резервне обладнання, а потім – верстати та енергетичне господарство.

Проведення евакуації в окремих економічних районах залежало від воєнної обстановки на фронтах. Так, переміщення населення та матеріальних ресурсів у глиб країни на Україні почалося з західних областей.

Весь процес евакуації здійснювався завдяки величезним зусиллям народу. Незважаючи на це, значну частину підприємств та ресурсів евакуювати так і не вдавалося, населення часто кидали напризволяще, хоча кваліфікованих робітників та їх сім'ї намагалися вивезти. З особливою жорстокістю у тій ситуації діяли органи НКВС. Не маючи змоги, а то й не бажаючи, вирішувати долю політичних в'язнів з Західної України, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 року, вони вдавалися до масового їх знищення – у Львові, Самборі, Станіславі, Рівному, Луцьку загинуло 15 тис. осіб. Абсолютно злочинним було затоплення більшості шахт на Донбасі при відступі Червоної Армії з Донбасу. Було зруйновано комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 українські домни [6].

З наближенням до основних промислових центрів Української РСР німецьких військ, ДКО та Рада по евакуації, створена 24 червня 1941 р. під керівництвом М.М.Шверника зобов’язала наркомати почати негайне вивезення підприємств, які були розташовані в Правобережній частині України. Для того, щоб виконати цей наказ, необхідно було створити розгалужену густу сітку різних командних інстанцій та структур, які б слідкували за проведенням евакуації. Тому на допомогу партійним керівникам та організаціям з центру було направлено велику кількість людей. На жаль, у більшості випадків, це були люди, які не володіли ситуацією на місцях і не були професіоналами. Вони досить довго входили в курс подій, і тому за цей час ними було допущено немало помилок, які іноді коштували значних матеріальних втрат.

Другий етап евакуації почався 18 серпня 1941 року з рішення Ради з евакуації „Про перевезення підприємств розташованих на Лівобережжі України далі у глиб країни". Для успішнішої роботи та виконання завдань робітники були переведені на казармене становище, вони розташовувались на території заводів, в бомбосховищах та підвалах будинків.

З 18 серпня 1941 р. Рада з евакуації визначила порядок перевезення підприємств, розташованих на Лівобережжі. Відповідальним за евакуацію запорізьких заводів був О.Г.Шереметьєв. Даючи характеристику обстановці, він повідомляв про те, що евакуювати підприємства під постійним обстрілом німецьких військ буде дуже важко. І, дійсно, щодня з’являлося багато поранених і вбитих. В окремі дні із Запоріжжя відправлялося 800-900 вагонів, завантажених устаткуванням та матеріалами, але цих вагонів катастрофічне не вистачало.

При проведені евакуації досить часто виходило так, що перевозилося підприємство зовсім не укомплектоване – частина комплектуючих в одних ешелонах, устаткування в інших, це, відповідно, посилювало труднощі у відновленні роботи підприємства на новому місці. Перші відвантаження, через нестачу вагонів проводилися, в основному, баржами по Дніпру до міста Дніпропетровська, Запоріжжя та Кременчука. В результаті, значна частина обладнання фабрик та заводів простоювала в пунктах прибуття в очікуванні вагонів для продовження руху. Іноді обладнання відправлялося не за призначенням – це теж затримувало перебазування підприємств та їх обладнання. Так, наприклад, Київський фурнітурний завод спеціальних швейних машин та швейна фабрика ім. Горького, відправляли устаткування та обладнання не укомплектоване, не змазане, не промарковане, не класифіковане за призначенням. Супроводжуючих вантажі призначали непродумане, з другорядних осіб, які, до того ж, не були споряджені засобами, необхідними для особистих потреб та транспортних витрат [7].

Поразки, які спіткали Червону Армію в початковий період війни, вимагали від уряду та Комуністичної партії великих сил та організаційних заходів щодо евакуації з прифронтових районів людей, промислового обладнання та різних матеріалів. Припускалося, що евакуйовуватися будуть тільки підприємства з Правобережжя. Але ситуація змінилася, німецькі війська тіснили Червону Армію з Правобережної України і ставали вже загрозою для Лівобережжя. Часткова евакуація Донбасу почалася ще 2 липня 1941 року, коли за рішенням ЦК ВКП(б) почався демонтаж броньового стану Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча. Одночасно почалася евакуація інших підприємств воєнної промисловості [8]. Основна ж евакуація промислових та інших підприємств Донбасу почалася у вересні і продовжувалася в листопаді-грудні 1941 року.

На території Правобережної, і Лівобережної України залишалася велика кількість людей, які, з тих чи інших причин, не могли евакуюватися, тому вивезення підприємств харчової промисловості досить болісно відображалося на цій частиш населення.

Евакуації також заважали часті виступи робітників на шахтах, вони кидали свої робочі місця, здійснювали терористичні акти проти інженерно-технічного персоналу. Такі випадки траплялися на Макіївській шахті ім. Орджонікідзе, Горловській ім. Калініна та інших. Так, на початку жовтня 1941 року на Макіївській шахті робітники виступили проти того, що змушені були день і ніч готувати обладнання до евакуації, в той час як німецька авіація активно бомбувала територію шахти, а за рішенням інженерно-технічного персоналу затоплено було шахту, у ній залишалося також до 100 тонн вугілля [9].

З величезним напруженням проводилися роботи по демонтажу та вивезенню підприємств вугільної промисловості. У тилові райони вдалося перебазувати 11 трестів вугільної промисловості. Ворошиловградський завод ім. Пархоменка, який випускав гірниче устаткування демонтував та евакуював лише більшу частину устаткування і виготовленої продукції.

На перший погляд результати евакуації виглядають значними. Так, з липня по жовтень 1941 р. у тил було перевезено понад 550 (з 734) великих підприємств та близько 150 середніх підприємств Української РСР. З них із Дніпропетровської, Запорізької, Ворошиловградської, Сталінської, Харківської, Одеської, Полтавської, Київської, Миколаївської та Чернігівської областей на Схід вивезли більш ніж 190 підприємств союзного значення, понад 360 підприємств наркоматів республіканського підпорядкування, евакуювали понад 3 млн. робітників, службовців, інженерно-технічних працівників та членів їх сімей. З України у тил переїхали 185 (з 293) заводів, установ та учбових закладів, що підлягали Наркомату чорної металургії СРСР. Зважаючи на це, можна сказати без перебільшення, що робітники та спеціалісти УРСР внесли вагомий вклад у розширення та зміцнення металургійної бази на Сході – основи воєнного виробництва. Крім підприємств важкої промисловості, з республіки було евакуйовано велику кількість підприємств легкої, місцевої, харчової промисловості та підприємств промислової кооперації. Так, Наркомлегпром вивіз 98 (з 124) підприємств, Наркоммісцевпром – 46 (з 59), Наркомат м'ясо-молочної промисловості – 63 підприємства, 28 підприємств евакуював Наркомат лісової і 12 – Наркомат текстильної промисловості. З УРСР на Схід переїхало шість шкірообробних заводів, 19 взуттєвих, 10 трикотажних та 37 (з 43) швейних фабрик [10]. Як бачимо значна частина підприємств, заводів та фабрик не була евакуйована, тому в більшості випадків їх спіткала доля тих підприємств, які радянський уряд не хотів залишати ворогові. Таким чином, понад ЗО тис. підприємств, заводів та фабрик потрапили до рук ворога або були знищені [11].

Величезні за обсягом підприємства перебазувалися у глиб країни, і значною мірою це неможливо було б, якби не тяжка праця робітників на залізничному транспорті. Евакуація промисловості та населення відбувалася усіма можливими видами транспорту. Але в середині вересня більшість річкового транспорту вже була не спроможна перевозити велику кількість ресурсів (частину суден було знищено, частину переганяли далі на південь), тому основне навантаження лягло саме на залізничний транспорт.



Перебазування у тил промислових підприємств і людей з України, як і з інших прифронтових районів Радянського Союзу, здійснювалося у надзвичайно тяжких умовах. До того ж, єдиний план евакуації промисловості, як ми вже знаємо існував лише на папері. Евакуація не завжди проходила організовано. Наприклад, коли відбувалася евакуація у Києві, замість того, щоб вивозити устаткування та обладнання підприємств, деякі керівники вивозили власне майно. Саме за таких обставин проходила евакуація заводу ім. І.Лепсе. 3 14 вантажівок, які було подано для перевезення цінного обладнання підприємства, 5 машин вивозили з міста майно родини керівників цехів та інших підрозділів [12]. Військові дії часто вносили свої корективи, і деякі підприємства не встигли евакуювати. В перші тижні війни само керівництво країною не могло чітко визначити, які підприємства слід евакуювати першими, а які потім. Величезних втрат зазнала матеріально-технічна база Української СРСР через неузгодженість дій між відомствами та урядовими ланками: одні наркомати давали завдання транспортникам подати вагони на одне підприємство, а інші, відповідно, на інші. В результаті, жодне підприємство не отримувало необхідної кількості вагонів та ешелонів. А звідси й неможливість вивезти повністю обладнання та устаткування того чи іншого підприємства. Отримавши наказ евакуювати завод чи то інше якесь підприємство, керівництво самостійно вирішувало, що треба демонтувати і вивезти, а що залишити і знищити. Було знищено і понівечено величезну кількість техніки та устаткування. Очевидці згадують, що коли відступала Червона армія, а разом з нею перевозилося й промислове устаткування та сільськогосподарське майно, складалося враження, що по цій землі вже пройшла з боями ворожа армія. Тому внесок матеріально-технічної бази України в відбудову промисловості не просто значний, а надзвичайний, якщо ми врахуємо й ті втрати які понесла промисловість в перші місяці війни, коли відступала Червона армія. Більшість устаткування та обладнання вивозили, а що не встигали – мінували і підривали, щоб не залишилося ворогові. А підривали вже так, що після війни на цих підприємствах без капітальної відбудови працювати було просто неможливо. Так, в кінці червня 1941 року, керівники київських заводів отримали вказівку Головнокомандуючого про те, що у випадку, якщо не вдасться евакуювати майно заводів – його повністю потрібно знищувати. І, дійсно, в ніч з 3-го на 4-те липня 1941 р. спеціальна група мінерів замінувала завод ім. І.Лепсе, але коли німців вдалося розбити в районі Житомира, завод почали розміновувати [13]. На деяких заводах останні дні перед остаточною евакуацією робітники так і працювали в замінованих цехах. Не краща ситуація складалася під час евакуації й на флоті. Флот, який не встигали евакуювати далі на Схід чи Південь країни, теж знищували або приводили в повну непридатність, найчастіше, просто топили кораблі. Особливо велику кількість суден було потоплено в районі Гомеля, Чернігова та Кременчука [14]. Найскладніша ситуація складалася на Донбасі, він мав велике значення як для оборони всього Радянського Союзу, так і для промисловості самої України. Якщо казати про внесок цього регіону, то треба врахувати й те, скільки б користі було від шахт та металургійних підприємств які були знищені чи затоплені під час евакуації та відступі Червоної армії. Згадати хоча б, так звану, консервацію шахт Сталінської області, коли в шахтах залишали більш ніж по 100 тонн вугілля, відступаючи, радянські війська затоплювали їх водою, та підривали [15]. На металургійних заводах при відступі плавили чавун і заливали ним доменні печі, руйнували цехи для того, щоб їх не міг використати ворог. Евакуаційні заходи досить часто проходили повільно, не оперативно. І коли не вдавалося провести повну евакуацію, люди з болем у серці змушені були знищувати народне добро. При цьому вони керувалися директивою СНК РСР та ЦКВКЩб) від 29 червня 1941р.: " Усе цінне майно, в тому числі кольорові метали, зерно, паливо яке неможливо вивезти, повинно знищуватись" [16]. Щоб не дати окупантам використати запаси залізної та марганцевої руди Кривого Рогу та Нікополя. Стволи шахт, надшахтні будівлі, вентиляційні та підйомні пристрої були підірвані, а шахти затоплені [17]. Досить важко підрахувати, які саме збитки було заподіяно підприємствам та заводам України під час евакуації та відходу Червоної Армії в глиб країни, але це можна зробити по окремим підприємствам. Так, наприклад, за підрахунками інвентаризаційної урядової комісії було виявлено, що на підприємствах тресту "Укркомвугілля" сума коштів за заподіяні збитки німецько-фашистськими загарбниками складає 3343,6 тис. крб. Ці підприємства також втратили 100% виробничої потужності. Електростанції – 189508,5 тис. крб. – 83% втрата виробничої потужності, енергосистема – 31918,6 тис. крб. – 71% втрата виробничої потужності [18]. Але ж нам відомо, що при відступі радянські війська та населення знищували майже усі шахти, руйнували електростанції, нищили електромережу. Якщо щось не встигали знищити, їм на допомогу приходили місцеві підпільники та партизани. За звітами партизанських загонів у цьому регіоні в вересні – листопаді місяці (Донецький басейн) було знищено або приведено в повну непридатність 11 паровозів, 47 шахт (з них німецькі загарбники зруйнували 17 шахт), 41 залізничний міст, висадили 32 кілометри залізничної колії [19]. Не можна не брати до уваги також звіт міністра закордонних справ Німеччини, який об'їздив українські окуповані землі в серпні – вересні 1941 р. В ньому повідомлялося, що починаючи зі Львова, усі міста на 30-40% зруйновані, техніка та обладнання на 80-90% знищені або вивезені. Зовсім нема споживчих товарів (хоча в містах залишилося до 40-50% населення), численні промислові підприємства зруйновані, знаходяться в процесі відбудови і ще не скоро будуть введені в експлуатацію. Забезпечення водою і електроенергією в більшості місцях не можливе.

Таким чином, можна зробити висновок. Внаслідок непослідовної, ганебної діяльності радянського уряду, процес евакуації проходив неорганізоване, з вагомими втратами. Значна кількість устаткування підприємств прибувала на місця призначення не укомплектованою, розгубленою, що утруднювало його відбудову на новому місці. Третя частина підприємств, заводів та фабрик Української СРСР не була евакуйована взагалі. Можна з впевненістю сказати, що здійснення процесу евакуації стало можливим лише зусиллям простих трудівників, які вірили, що допомагають зміцненню обороноздатності країни рятуючи соціалістичне майно і відтворюючи до життя виробничі потужності Батьківщини.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка