Імені м. П. Драгоманова



Сторінка15/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   29

Література:


1. Еврейское население на Николаевщине. Документы и материалы. – Николаев., – 1997. – С.39.

2. Державний архів Миколаївської області /ДАМО/. Ф.Р. – 2178, оп.1, спр.77; Ф.Р. 2178, оп. 1”С”, спр. 17, арк.368, 484.

3. Черная книга в 2-х т. – Репринтное издание. – Запорожье., – 1991. – Т. 1. – С. 84 – 88;

4. Див: Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941 – 1944 годах. ./Сост. А.Круглов. – К., 2002. – С. 67, 76 – 77.

5. Там же.

6. Російський державний військовий архів. Ф. 1275, оп. 3, спр. 662, арк. 50.

7. Державний архів Російської Федерації /ДАРФ/. Ф.Р. – 7021, оп. 68, спр.183, арк..46.

8. Козирєва М., Щукін В. Доля євреїв на Миколаївщині в період фашистської окупації. //Запорожские еврейские чтения. – Вып.1. – Запорожье., – 1997. – С. 124 – 125.

9. ДАМО. Ф.Р. – 7021, оп. 68, спр.183, арк..46.

10. ДАРФ. Ф.Р. – 7021, оп. 69, спр.412, арк.46.

11. Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації. Фонд 37 армії. Оп. 8900, спр. 108, арк. 48 – 49.

12. ДАРФ. Ф.Р. – 7021, оп. 69, спр. 412, арк.49.

13. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941 – 1944). Сборник документов и материалов. – Иерусалим., 1991. Док. 65. – С. 165.

14. Стародинский Д.З. Одесское гетто: Воспоминания. – Одесса, 1991. – С. 46 – 47.

15. Черная книга в 2-х т. – Репринтное издание. – Запорожье,– 1991. – Т.1. – С. 89.

16. ДАРФ. Ф.Р. – 7021, оп. 69, спр. 412, л.46.

17. ДАМО. Ф.-10, оп.1, спр.191а, арк.3.

18. ДАМО. Ф. Р.-1002, оп.5, спр.14, арк. 29.



Головко М.Л.

Організація українських націоналістів
(мельниківців) у боротьбі за українську
державність на київських теренах (1941 -1942 рр.)

Напад гітлерівської Німеччини на СРСР, як здавалося провідникам націоналістичного табору, давав найкращий після 1917-1920 рр. шанс реалізувати ідею створення незалежної України. І вони зробили все (чи майже все), аби з цього скористатися.

Одним із головних завдань учасників українського визвольного руху ще до початку агресії Німеччини проти СРСР було згуртування національно свідомих сил в еміграції. Навіть найрадикальніше крило – ОУН(Б) усвідомлювало необхідність узгодження дій з іншими групами і партіями – надто вже нерівними були сили потенційних союзників та супротивників (Німеччини і Радянського Союзу).

Поміркована мельниківська ОУН, усунута від участі в Українському національному з’їзді й Українському Національному Комітеті, не полишала спроб об’єднати однодумців на засадах компромісу з німцями. Вже через тиждень після початку німецько – радянської війни у Кракові відбувся установчий з’їзд Української генеральної ради комбатантів* (УГРК). Делегати з’їзду обрали головою Ради М.Омеляновича-Павленка, членами УГРК – генерал-хорунжого М.Капустянського й полковника Р.Сушка (обидва були членами проводу українських націоналістів (ПУН). Мельниківці покладали на УГРК насамперед підготовчу роботу по організації українських збройних сил у центральних і східних регіонах України [1].

Водночас активістам рекомендувалося активно долучатись до суспільно-господарської та адміністративної діяльності і таким способом увійти в легальне життя” ОСУЗ, але не конфронтувати з німцями, щоб не викликати репресій з їх боку. Гітлерівці ставились до мельниківців лояльно, оскількі ті не проголошували гасла самостійної України 30 червня 1941 р. ОУН (м) дійсно не вдавалися до рішучих заяв і діяли обережніше, поступовіше, хоча їх кінцевою метою також було відродження національної державності. Зокрема, член Проводу українських націоналістів О.Кандиба (Ольжич), який у вересні 1941 р. прибув до Києва, одним з найважливіших завдань вважав формування українського парламенту – Ради загальнонаціонального характеру. Але мельниківці спочатку прагнули починати з творення не всеукраїнського, а крайового органу влади. За словами дослідника оунівського руху Л.Череватенка, “мельниківська концепція вдавалася до того, щоб на місцях розбудувати Народні Ради, котрі через Ради повітові й обласні мали б вивершитися в Українську Національну Раду. Ймовірний склад УНРади було намічено ще у Львові: очолити її мав академік Агатангел Кримський. Але радянська резидентура непогано діяла: і Агатангела Кримського, й більшість запланованих на членів майбутнього парламенту було заарештовано, а невдовзі й ліквідовано” [2].

5 жовтня 1941 р. у Києві відбулися перші збори УНРади, в декларації якої, зокрема, відзначалося: “Нав’язуючи до традицій визвольних змагань і державного будівництва під проводом сл.п.Симона Петлюри, покликано до життя Українську Національну Раду в Києві для продукування над життям українського народу” [3]. Головою Ради обрано ректора Київського політехнічного інституту проф. М.Величківського. До її складу увійшло близько 130 членів різної політичної орієнтації (гетьманці, республіканці, оунівці, безпартійні), у тому числі генерал М.Омелянович-Павленко, професор Кость Мацієвич, інженер Осип Байдуник, письменники У.Самчук і О.Теліга, сестра Лесі Українки – Ізідора Косач-Борисова. Як легальна інституція української громадськості Національна Рада не могла продукувати антинімецькі заклики, однак всіляко намагалася наявними засобами відстоювати право українців на деякі форми національного життя.

Представники ОУН активно взялися до оформлення органів місцевого самоврядування, налагодження їх діяльності. Це мало, по-перше, засвідчити перед окупаційною владою здатність українців до самоорганізації, дисципліни, порядку, а по-друге, забезпечити можливості впливу на німецьку адміністрацію у різних сферах громадського життя. При цьому значна увага приділялася залученню місцевих активістів до суспільного життя і виконання різноманітних управлінських функцій.

У Києві головою місцевої управи обрано професора М.Оглоблина, його заступником – професора В.Багазія. Склад управи було сформовано на нараді в одній з подільських шкіл столиці, на якій зібралося близько 30 представників громадськості. Пізніше утворилася й обласна управа.

Спочатку при управах організовували секції (відділи) мистецтва, шкільної освіти, загальної освіти населення та ін. Координаційну роль у цей час відігравала Українська Національна Рада. На початку грудня 1941 р. при ній передбачалося створити в якості виконавчого органу Генеральний Секретаріат. Наміри націоналістів стали настільки дієвими, що німецька окупаційна влада у Києві змушена була вдатися до рішучих дій.

Незважаючи на всі труднощі, членам похідних груп разом з місцевим активом вдалося поновити роботу початкової та середньої шкіл, розпочати діяльність вузів, інститутів Академії наук, хоча про довоєнний рівень доводилося лише мріяти. З’являлися й нові заклади, зокрема Інститут студій української визвольної боротьби на чолі з генералом М.Капустянським. Відновлювалася робота бібліотек, культурно-освітня діяльність серед населення в майбутньому пов’язувалася з широкою сіткою осередків “Просвіти” [4]. Активісти Української Національної Ради навіть випускали газету „Українське слово”, що поширювалась серед киян та у передмісті київського регіону [5].

Щоправда, окупанти добре уявляли можливі наслідки повноцінного розвитку культури й освіти в Україні, тому всіляко обмежували активність національно свідомих діячів у гуманітарній сфері. Зокрема, у Києві функціонувало 40 “народних шкіл”, в яких налічувалося 6470 учнів (напередодні війни тут діяло 157 шкіл з 96,6 тис. учнів), у Харкові – відповідно 24 – 11 тис. (до війни135 – 103,4 тис.), у Полтаві – 2 і 150 (до війни – 18 і 12 тис.) [6]. Та ініціативи в освітній сфері зводилися нанівець окупаційною адміністрацією. 24 жовтня 1942 р. рейхскомісар України Е.Кох наказав генеральним комісарам Луцька, Житомира, Києва, Миколаєва, Дніпропетровська залишити тільки чотирикласні “народні школи”. Роздратування Коха викликав той факт, що в Києві, Вінниці та інших містах працювали вищі навчальні заклади. Тому він рекомендував місцевій владі залишити лише ті вузи, які мали господарське значення для Рейху. При цьому вимагалося, щоб усіх працездатних учнів, студентів, які досягли 15-річного віку, а також їх вчителів, незважаючи на стать, вивозили на роботу до Німеччини [7].

Окупанти виявили зацікавленість у діяльності лише тих установ, які можна було використати в господарських цілях. Так, у листі одного з керівників Головної робочої групи відомства А.Розенберга оберайзатуфюрера Брауне до керівників регіональної окупаційної адміністрації констатувалося, що українську інтелігенцію слід використовувати для розвитку економіки рейху, оскільки в Україні на важливі господарські посади (лікарі, інженери, техніки тощо) призначався винятково німецький персонал [8]. У Києві зафіксовано 13 інститутів, що мали прикладний характер у галузі сільського господарства, будівництва, переробки сировини, хімії та ін. Вони підпорядковувалися німецьким науково-дослідним установам і працювали на їх замовлення [9].

Зрозуміло, що така проукраїнська політична і культурницька діяльність не влаштовувала окупаційну адміністрацію. Більш того, лідери УНР претендували на їх визнання як представників Української держави з відповідними амбіціями. Але фашисти, встановивши військово-адміністративну владу, вдались до типових дій окупантів – заборони та репресій. Сотні патріотів завершили своє життя в катівнях, а найбільш активні лідери ОУН(м) – О.Теліга, М. Теліга були страчені, на думку дослідників, у Бабиному Яру. Про цих патріотів вдячні громадяни завжди пам’ятатимуть, увіковічнивши їхні прізвища у назвах київських вулиць.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка