Імені м. П. Драгоманова



Сторінка16/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

Література:


1. Мечник Ст. У вирі воєнного лихоліття. – Львів: Край, 1999. – С.16.

2. ЦДАВО України. – Ф.3833. – Оп.1. – Спр.95. – Арк.91.

3. Череватенко Леонід. "Я камінь з Божої праці" //Ольжич О. Незнаному воякові. – К.: Фундація ім. О.Ольжича. – К., 1994.- С.396, 397.

4. Полікарпенко Г. Організація українських націоналістів під час Другої світової війни //На зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні: Зб. ст., спогадів і док. – К.: Дніпро, 1993. – С.468.

5. Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – С. 535.

6. Коваль М. В. Доля української культури за "нового порядку" (1941-1944) //Український історичний журнал. – 1993. – № 11-12. – С.27.

7. ЦДАВО України. – Ф.3676. – Оп.1. – Спр.232. – Арк. 3-5.

8. Там само. – Арк.38.

9. Коваль М.В. Вказ. праця. – С. 26.

Дробот І.І.

освіта і Мистецтво України
в роки Другої світової війни

Для українського народу війна розпочалася значно раніше Великої Вітчизняної – з вересня 1939 року. Двічі прокотилася вона всепожираючим смерчем Україною. Спопеляючою блискавкою опалила кожну сім’ю, не облишила жодного життя.

Друга світова війна започаткувала трагічну сторінку в історії української культури. Вже в 1939 р., з приходом на західноукраїнські землі Червоної армії, в Галичині була закрита ціла низка видань, зокрема, «Вогні», «Світ дитини», «Наш приятель», «Мета», «Нова зоря», «Дзвони». Припинили своє існування «Просвіта», на­укове товариство ім. Т.Г.Шевченка, кооперативні, пластові, жіночі, музичні, краєзнавчі організації, був заборонений незалежний видавничий рух. Перестав виходити в світ щоденник І. Тик-тора «Новий час». Натомість уряд УРСР відпустив значні кошти на створення мережі культурно-освітніх закладів – клубів, бібліотек, читалень, здійснюючи таким чином радянізацію нових територій. Наприкінці 1940р. тут функціонувало 2290 бібліотек із книжковим фондом півтора мільйона примірників, близько 600 клубних закладів, 23 музеї.

Позитивним фактором при цьому слід вважати те, що в Західній Україні було покладено край насильницькій полонізації та румунізації. Вперше університет у Львові переведено на українську мову викладання. Те саме стосується філармонії, консерваторії, музичних училищ, більшості шкіл.

1 серпня 1941 р. Галичина, будучи окупова­ною нацистами, перейшла в підпорядкування адміністрації генерал-губернатора Франка. Німецька влада дозволила функціонувати тут тільки деяким осередкам культури, зокрема, Львівському оперному театрові.

Усі інші території України за декретом Гітлера від 20 серпня 1941 р. утворили так званий рейхскомісаріат «Україна» на чолі з Еріхом Кохом, відомим своєю жорстокістю. На цих землях велася відверта антиукраїнська політика, придушувалась будь-яка спроба відродити духовне життя. З Берліна надійшла вказівка «взяти під охорону» культурні цінності окупованих територій Сходу. Так почалося систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційна влада закрила наукові установи, бібліотеки, музеї й театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, що виходили в рейхскомісаріаті, підлягали найрішучішій німецькій цензурі, здійснювався всемасштабний контроль над ними. Повсюди мало здійснюватись славлення німецьких «визволителів», нового порядку. Пожвавилося релігійне життя. Але і церковна діяльність перебувала під пильним оком окупантів. Робилося все можливе, щоб у зародку задушити потенційні осередки національної ідеї.

Окупаційна влада практично закрила українцям шлях до освіти. Гітлер вважав, що було б великою помилкою дозволити їм здобувати знання. «Краще не вчити їх навіть писати», – сказав він. Рейхскомісар Е.Кох дозволив відкрити лише початкові 4-річні шко­ли для дітей віком від 9 до 12 років. Підлітків та молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставилися до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб значну частину української інтелігенції знищити. Багатьох її представників було ув'язнено, відправлено в концтабори, розстріляно, піддано тортурам. Групу інтелігенції Львова розстріляли на Вулецьких горбах. 13 грудня 1941 р. військова команда СД заарештувала велику групу національне свідомої інтелігенції та працівників культури. У 1942-1943 рр. були розстріляні поети Є.Фомін, М.Пронченко, драматург Н.Гупал. Тисячі вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від переслідувань або терористичних акцій, голоду.

Політика фізичного та ідеологічного терору на царині культури зводилась до того, щоб зу­пинити її розвиток, позбавити український народ можливості користуватися її набутками. Життя обох київських театрів – ім.Садовського під керівництвом М. Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під орудою Ю.Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було досить короткочасним. Вони «дожили» тільки до прем'єр, після чого були закриті. Невдовзі, у квітні 1942 р., припиняє своє існування київська опера. Відтак театральне життя у Києві завмирає. Спроба Г.Затворницького, Є.Коваленка та В.Ревуцького оживити культурне життя киян через театр-студію «Гроно» закінчилася тим, що у липні 1943 р. новостворений творчий колектив з України було вислано геть до Німеччини. Намагання організувати українські видавництва німецькою адміністрацією не підтримувались.

Безжалісного нищення і плюндрування зазнала більшість закладів культури України. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли до Німеччини близько 40 тисяч найцінніших експона­тів. Була пограбована Києво-Печерська Лавра. Вивезено унікальну колекцію зброї часів Запорозької Січі, нумізматичну колекцію, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби й прикраси, велику кількість інших раритетних цінностей. Гітлерівці знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, вивезли понад 50 млн. книг. Вони ешелонами відправляли до Німеччини наукове обладнання, твори образот­ворчого мистецтва, історичні реліквії українсь­кого народу, музейні експонати.

Завдано величезної шкоди 110 навчальним приміщенням вузів, знищено або пограбовано три чверті їх книжкових та лабораторних фондів, обладнання. Повністю зруйновано 8104 школи, частково – більше тисячі шкільних будівель, сплюндровано 62 театральні приміщення.

Війна завдала багато лиха і тій частині української інтелігенції, яка була евакуйована у глиб СРСР – на Урал, в Сибір, Казахстан, до Середньої Азії. Важка дорога, нелегкі умови життя та праці, сталінські репресії призвели до того, що багато хто так і не повернувся на землю України, до рідної домівки. Під час евакуації померли або були знищені працівниками НКВС А.Кримський, В.Свідзінський, К.Студинський, П.Франко, І.Юхименко та ін. Багато вчителів і лікарів, інженерів, літераторів, художників, ар­тистів загинуло в радянських концтаборах, спецпоселеннях. За відмову евакуюватися на Схід перед німецьким наступом була заарештована письменниця, драматург, перекладачка Л.Старицька-Черняхівська і розстріляна разом зі своєю сестрою Оксаною. Недостатнє харчування, морально-психологічна гнітючість, голод і холод, постійні знущання призвели до смерті багатьох політичних в'язнів. У цей період заги­нули Г.Епік, М.Вороний, В.Поліщук та інші відомі літератори.

Великий загін української інтелігенції після евакуації до східних районів СРСР активно включився в роботу по зміцненню оборонної могутності країни, утвердженню віри в неминучу перемогу над ворогом.

У радянському тилу інтенсивно трудилися над розробкою важливих проблем і підготовкою фахівців різних галузей знань понад 70 вузів. евакуйованих з України. В лютому 1942 р. в Казахстані розпочав роботу Об'єднаний державний університет у складі викладачів і студентів Київського та Харківського університетів. Працівники вузів, середніх навчальних закладів забезпечували підготовку необхідних фронту і тилу фахівців, вели наукові дослідження.

У перший рік німецької агресії проти СРСР на схід були евакуйовані провідні українські науково-дослідні установи. Основна їх частина перебувала в Уфі; інші працювали на базі промислових підприємств азіатського регіону СРСР.

Умови другої світової війни примусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР по­мітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Аби не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти «українську карту», радянський режим став систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намагаються знищити німці. Український національний патріотизм, за який у довоєнний час було репресовано тисячі українців, почали використовувати для піднесення бойового духу армії. Радянські засоби масової інформації кинули клич битися за Україну. Було засновано високопрестижну урядову нагороду – орден Богдана Хмельницького.

У 1944 р. згідно з прийнятим 10-ю сесією Верховної Ради СРСР Законом «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин і про перетворення в зв'язку з цим Народного Комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський Народний Комісаріат» до компетенції Президії Верховної Ради УРСР та уряду республіки було додано нові повноваження і серед них представляти Україну в міжнародних відносинах.

Робилися реальні кроки по налагодженню культурно-освітнього життя українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Вони, як правило, відкривалися в місцях, куди евакуюва­лися українці. Так, у Саратовській області працювало ЗО українських шкіл і класів, Пермській – 19, Свердловській – 18, Новосибірській – 11.

У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР, що перебувало в Уфі, випущено 40 назв книг і брошур з історії України, етногенезу культури тощо. Об'єднане державне видавництво, створене в Саратові, видрукувало понад 900 книг і брошур українських авторів накладом 19 млн. примірників.

З великим натхненням працювали в той час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Долаючи труднощі воєнного лихоліття, актори прагнули зробити і свій вклад у перемогу. Основну увагу приділяли виступам у військових частинах, госпіталях, на заводах, фабриках, у колгоспах та радгоспах.

Вагомий внесок у загальну справу боротьби з німецькими загарбниками зробило і кіномистецтво України. Особливе місце серед кінопродукції того періоду посідають документально-повнометражні фільми О.Довженка: «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944). Позбавлені відверто комуністичної пропаганди, вони показали нескореність українського народу, велич і багатство його душі, незламність і твердість у досягненні мети.

Захист батьківщини став головною темою українських художників. Через плакати, листівки, «агітвікна» В.Касіян, М.Дерегус, І.Літинський, О.Довгаль, Р.Мельничук, С.Уманський та інші закликали до боротьби з гітлерівськими загарбниками.

Значно активізувалося культурно-просвітницьке життя в українських землях після визволення їх від поневолювачів. Паралельно з відродженням міст і сіл, промисловості та сільського господарства відбудовувалися заклади культури, освіти, науки. Налагоджувалась робота преси, радіо, творчих та аматорських колективів. Проте під тиском партійних керівників національно-патріотична тематика почала підмінятися словоблудством та панегіриками на честь «єдино правильного вчення», а також «старшо­го брата», без якого, виявляється, всі інші народи просто нездатні існувати. Славили Сталіна, партію, Москву.

Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собою і зміну атмосфери суспільного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб народів. З ідеологічної сфери зникала українська національна лексика, яку поступово замінила радянська, загальносоюзна. Розхожою стає теза, що український народ боровся за «радянську Батьківщину», а не «за Україну», як стверджувалося в роки воєнного лихоліття.

Соціально-політичне замовлення на патріотичні теми, як у 20-і роки на українізацію, керівною партійною та радянською верхівкою було використане і для виявлення національне свідомих елементів українського суспільства з метою подальшої їх нейтралізації. Розпочалася нова ідеологічна, морально-психологічна війна проти українських письменників, істориків, митців. Багато з того. що було написане і видане в роки війни й дістало не тільки всенародне визнання, а й досить високу оцінку керівництва країни, було розкритиковане і вилучене із вжитку. Автори цих творів – М.Риль­ський, Ю.Яновський, О.Довженко, А.Малишко, І.Сенченко, О.Вишня, В.Сосюра та інші – потрапили під жорстокий обстріл партійної критики. Було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.

Каран В.

Київ та його мешканці
в планах фашистсько-окупаційного режиму

Оку­пований німецько-фашистськими загарбниками, Київ, як і інші землі України, що опинилися під їхньою владою, став широким полем для нелюд­ських експериментів, які були суттю нацистської ідеології проти слов'янських та інших народів. Києву, як столиці Украї­ни, в планах фашистського геноциду приділялося особливе місце, виходячи з його історичного мину­лого і ролі в суспільно-політичному, економічному, культурному та духовному житті слов'янських наро­дів.

Спорожніли колись людні вулиці і парки. Бруд, сміття. Розбиті вітрини і вікна. Квітучий красень-Київ немов відкинуло до часів хана Батия. Волелюбних киян боляче ображали на­писи «тільки для німців».

Наказом за № 184 від 6 вересня 1942 р. комендан­та Києва генерал-майора Ремера німцям заборонялося запрошувати «тубільців» (українців) на стадіони і в ресторани. Історичне місце Києва – Аскольдова мо­гила була перетворена окупантами на німецьке кладо­вище «героїв боїв за Київ».

На восьму добу окупації міста німці виселили з квартир усіх людей, які мешкали у центрі міста, і вони залишилися без будь-якого притулку.

Краєзнавець-аматор О.П.Ясинський підлітком пережив фашистську окупацію і зберіг у пам'яті не­писані правила поведінки, які хоч частково рятували мешканців від несподіванки: «... Не показуйся зай­вий раз на вулиці – маєш шанс вижити; обходь по можливості багатолюдні місця – не потрапиш в облаву; не будь відвертим з незнайомими людьми – можливий провокатор; не сварися з сусідами – уникнеш доносу. Допомагало вижити також знання і вміння користуватися прохідними дворами, чорними ходами в будинках, обладнаними тайниками».

Німці ще у перший день окупації видали наказ здати, під загрозою смерті, залишки продуктів. Дозволялося мати на сім'ю не більше денного запасу. Магазини не працювали. Тільки у грудні з’явилися картки на 200 грамів хліба на тиждень. Жири, м’ясо, цукор, інші продукти не передбачалися. Міський голова доносив начальству, що на вулицях з’явилися перші опухлі від голоду.

До околишніх сіл потягнулися мовчазні, засму­чені люди – «торбинники», з надією обміняти осо­бисті речі хоч на декілька картоплин чи бурячків. Вони згодні були віддати останнє, щоб вижити.

Особлива обстановка у Києві вимагала від за­гарбників тримати в столиці України значно біль­ший, ніж на інших окупованих територіях, апарат примусу.

Генеральний округ, до якого входило наше місто, називався «Київ» – Київська (в тодішніх межах) і Полтавська області. Центр – м.Київ. Управління розмістилось у приміщенні колишнього КОВО (нині вул. Банкова, 11).

Начальник генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-полковник Ф.Гальдер 18 серпня 1941 р. у своєму щоденнику зробив такий запис: «Київ буде перетворений у попіл і руїни (вка­зівка Гітлера)» [1].

Картину доповнює вислів одного з чиновників рейхскомісаріату «Україна», який, посилаючись на вказівки Гітлера, заявив: «...Київ треба очистити за допомогою епідемій. Після всього було б найкраще, щоб залишки населення померли з голоду» [2].

Наведені документальні свідчення відкривають «завісу невідомості» про те, хто насправді зруйнував культурний центр столиці, яка доля чекала киян. Основні каральні функції в окуповано­му Києві зосереджувались у руках гестапо і СД (вул. Короленка, 33). Як і повсюдно, вони були ор­ганізовані у місцеві загони поліції безпеки і перебу­вали під контролем керівника СС і поліції обергрупенфюрера СС Г.Прюцмана, призначеного на цю посаду особисто Гітлером.

Оскільки Київ знаходився у прифронтовій смузі, каральні органи тісно взаємодіяли з армійськими підрозділами і підпорядковувалися командуванню 6-ї армії фельдмаршала фон В. Рейхенау (Брест-Литовський проспект, 86).

Центральний апарат рейхскомісаріату «Україна» складався з чотирьох управлінь: центрального, полі­тичного, господарського і технічного. Вони безпо­середньо керували адміністрацією на окупованих територіях, в тому числі і в Києві [3].

Стосовно складу німецьких окупаційних органів характерним є свідчення начальника поліції безпеки і СД генерального округу «Київ» (містився за адре­сою: м.Київ, бул. Шевченка, 78), сформульоване в доповідній у Берлін: «Відповідальні посади в ні­мецьких установах зайняті працівниками з двоклас­ною освітою».

«...Згадаємо окупований Київ: пограбування й руйнування, трудова повинність, використання ди­тячої праці, геноцид, депортація.

Ми не мислили своїх дітей без освіти. А німці, замість сотень середніх і десятків вищих шкіл в Киє­ві, відкрили два десятки чотирьохрічок. Ці свідчення красномовно підтверджуються роз­порядженням рейхскомісара України Коха від 24 жовтня 1942 р. про закриття на Україні всіх шкіл та інститутів і відправку викладачів та учнів на при­мусові роботи у Німеччину «закритим способом».

«РОЗПОРЯДЖЕННЯ»

Незважаючи на мої вказівки і передусім незва­жаючи на мій наказ від 31.08.1942 р., мені довелося дізнатися, що в генеральних округах, крім 4-класних народних шкіл, ще існує певна кількість інших шкіл, на які я не давав дозволу. Подібно до цього мені до­велося встановити, що, наприклад, у Києві і Вінниці інститути набрали характеру, подібного до універси­тетського, і функціонує ще ряд інститутів іншого роду.

В такий час, коли навіть в Німеччині освіта сто­їть на місці і навіть такі життєво важливі професії як професії лікарів, не можуть мати необхідного при­росту, абсолютно не має значення, буде чи не буде на Україні підвищуватись освіта, яку німецька влада може планувати тільки через 10 років.

Тому я вимагаю від панів генералкомісарів закрити всі школи і інститути, в яких навчаються учні, старші 15 років, а всіх учнів і викладачів, неза­лежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини.

Я вимагаю також одночасно подбати про те, щоб, крім 4-класних народних шкіл, не було жодної шко­ли, не дозволеної мною.

Далі я також настійно звертаю увагу на те, що й 4-класні школи можуть працювати лише в тому ви­падку, якщо наявні дозволені мною засоби навчання.

Науково-дослідні заклади, на чолі яких стоять німці, і без українських студентів можуть продовжу­вати існувати, але повинні в обов'язковому порядку мати на це мій дозвіл.

Німецькі загарбники, вдершись на територію України, насамперед приступили до розграбування народного добра й майна мирних жителів.

Гітлерівський ставленик на Україні – рейхскомісар Еріх Кох писав: «Мова йде насамперед про те, щоб підтримати і забезпечити для німецького воєн­ного господарства і німецького командування над­звичайно великі джерела сировини і харчових про­дуктів цієї країни для того, щоб Німеччина і Європа могли вести війну будь-якої тривалості» [4].

Для проведення цих грабіжницьких планів німці намагалися встановити рабсько-кріпацький режим на Україні.

В таємному циркулярі командуючого німець­кими тиловими військами на Україні генерала авіації Кітцінгера від 18 липня 1942 р. за № 1571-564-42 підкреслювалось: «Українець був і ли­шиться для нас чужим. Кожний простий, до­вірливий прояв інтересу до українців та їх куль­турного існування йде на шкоду і послаблює ті істотні риси, яким Німеччина завдячує своєю мо­гутністю і величчю» [5].

У Києві орудувала зграя кривавих фашистських бандитів. Цю зграю очолювали генералкомісар Ма-гунія, комендант міста генерал Ебергард, вищий ке­рівник СС і поліцайфюрер Гальтерман, генерал по­ліції порядку Шеєр, оберштурмбанфюрер Ерлінгер, штадткомісар СА бригаденфюрер Квітцрау.

Під керівництвом цих бандитів, поряд з грабун­ками, руйнуваннями і систематичним винищенням населення Києва, проводилася політика онімечення українського народу. Українська культура всіляко придушувалась і знищувалась, радянські люди прирікались на голод і смерть. На стінах численних ма­газинів, ресторанів з'явились вивіски: «Тільки для німців». Український оперний театр імені Шевчен­ка, стадіон та інші громадські заклади були оголо­шені доступними тільки для німців [6].

Наказом за № 184 від 6 серпня 1942 року комен­дант міста генерал-майор Ремер заборонив німцям запрошувати «тубільців» (українців) на стадіони і в ресторани. Історичне місце Києва – Аскольдову могилу окупанти перетворили на німецьке кладо­вище. Руйнування промисловості, транспорту і ко­мунального господарства міста і пограбування населення.

Німецькі окупанти в місті Києві розграбували і вивезли до Німеччини устаткування промислових підприємств, а будинки висадили в повітря і спали­ли. Гітлерівці зруйнували машинобудівні і метало­обробні заводи «Більшовик», «Червоний екскава­тор», які постачали промисловості, транспортові і сільському господарству машини, інвентар і запасні частини; висадили в повітря, спалили і зруйнували все колійне господарство величезного залізничного вузла Київ-Дарниця, всі станційні будівлі, депо на станції Київ-1, паровозовагоноремонтний завод; во­ни висадили в повітря залізничні мости через Дніпро і залізничні віадуки в місті; висадили в повітря і спа­лили збудовані за роки Радянської влади великі фаб­рики: текстильні, прядильно-трикотажну, швейну ім. Горького, першу, четверту, восьму взуттєві та інші [7].

Фашисти висадили в повітря, спалили і зруйну­вали електростанції і електромережу, трамвайний і тролейбусний парки, водогін і каналізацію, а також хлібозаводи та інші підприємства, залишивши насе­лення величезного міста без води, хліба, опалення, освітлення і засобів пересування.

Німецько-фашистські варвари за час свого ха­зяйнування в Києві вибухами й підпалами зовсім знищили головну вулицю – Хрещатик, а також кращі будинки на прилеглих вулицях: Прорізній, Інститутській, Великій Васильківській. Вони зруй­нували 940 будинків державних і громадських уста­нов з площею близько 1 мільйона квадратних мет­рів, в тому числі будинки Верховної Ради УРСР, головного поштамту, готелю «Континенталь» тощо; 1742 комунальних будинки з житловою площею по­над 1 мільйон квадратних метрів, 3 600 будинків приватних власників з житловою площею близько 500 тисяч квадратних метрів. Внаслідок цих злочи­нів понад 200 тисяч жителів Києва залишились без притулку [8].

6 жовтня 1942 року оберштурмбанфюрер СС Шпацель опублікував розпорядження: «12 серпня 1942 року імперський керівник дав вказівку, на під­ставі якої все золото, срібло та інші благородні ме­тали і всі цінні речі, без винятку, мають бути вилу­чені і направлені обергруппенфюреру Полю».

Гітлерівці оголосили цілі райони міста «бойовою зоною». Насильне переселення жителів з цієї «зони» було лише приводом для нестримного грабунку.

«Вигнання жителів із «бойових зон»,– повідо­мив намісник Києво-Печерської Лаври архімандрит Валерій, – супроводжувалося побиттям... Викидали із квартир стариків і старух і тих, хто не міг ходити... Майно вигнаних жильців було розграбоване.» [9].

Заводи й фабрики майже не працювали, культур­ні і наукові заклади були розгромлені. Багатьох дія­чів науки німці під загрозою вигнання до Німеччини примушували працювати сторожами, касирами.

Професор математики Круковський працював каси­ром на водній станції, доцент хімії Страшкевич – заві­дувачем пральні, доцент Печук – сторожем.

Насильне вивезення мирного населення на катор­гу до Німеччини набрало величезних розмірів [10].

Комендант міста Києва генерал-майор Ремер пі­сля багаторазового насильного вивезення радянсь­ких людей в німецьке рабство знову писав 9 жовтня 1942 року:

«Місто Київ зобов'язане в найближчі дні знову на­дати для Німеччини мінімум 7 000 робітників. Коман­дири частин і керівники установ уже тепер повинні скласти списки, яких робітників (дівчат і бездітних жі­нок) віком від 16 до 45 років вони можуть відпустити... Серйозність становища з робітниками на батьківщині вимагає, щоб всі установи обмежилися невеликою кі­лькістю тубільних робітників».

Фашистські рабовласники погнали сотні тисяч ра­дянських громадян у німецьку каторгу. «Завдяки праці німецьких керівників,–писав рейхскомісар України Еріх Кох,–нам вдалось послати сотні тисяч українсь­ких робітників для роботи до Німеччини і, насамперед, на підприємства воєнної промисловості».

Два роки німецько-фашистської окупації були повні суцільних знущань з людської гідності радян­ських людей; це був час голоду і руйнування, час повного безправства і беззахисності.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка