Імені м. П. Драгоманова



Сторінка18/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29

Література:


1. Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) / Сост.: Заставенко Г.Ф. (рук.) и др.– 3-е изд.– М.: Экономика, 1985. – С.36-37.

2. «Совершенно секретно! Только для командования!» Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы.– М.: Наука, 1967.– С.189.

3. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф.2443, оп.1, спр.87, арк.1.

4. Там само.

5. Там само. – Ф.2531, оп.1, спр.4, арк.1, 2.

6. Там само. – Ф.2311, оп.1, спр.44, 50.

7. Там само. – Спр.49, арк.53.

8. Там само. – Спр.55, арк.5-а.

9. Там само. – Арк.65.

10. Там само. – Спр.88, арк.1.

11. Там само. – Спр.31, арк.91.

12. Там само. – Спр.59, арк.11.

13. Там само. – Спр.69, арк.26.

14. Там само. – Спр.81, арк.24.

15. Там само. – Спр.47, арк.4.

16. Там само. – Арк.64.

17. Там само. – Ф.2443, оп.1, Спр.81, арк.1-20.

Кравченко А.А.

Остарбайтери: погляд на
проблему крізь призму десятиліть

Друга світова війна – подія, яка стала важким випробуванням для більшості народів планети. Втрати, знущання, страждання, біль принесла ця війна і українському народу. Тому 60-та річниця перемоги над фашизмом, що наближається, спонукає ще раз пригадати ті страшні роки, віддати данину пам’яті людям, що вистояли у цій боротьбі, своїми мужністю, героїзмом, самовідданістю довели існування споконвічного прагнення людства до волі та свободи. Радянський союз став у Другій світовій війні переможцем, тому традиційно основні дослідження радянської історіографії торкались героїчних сторінок цієї війни. Стратегія і тактика війни, партизанський та підпільний рухи, героїчна праця в тилу, визволення європейських країн від фашизму – ці та інші теми були найбільш популярними серед дослідників другої половини ХХ століття. З розпадом Радянського Союзу кожна з новоутворених держав почала досліджувати власну історію Другої світової. Українці з’ясували та визнали на державному рівні, що боротьба національних збройних формувань ОУН-УПА була направлена не лише проти радянської влади, а і проти фашизму за створення незалежної української держави. За останні роки побачило світ чимало ґрунтовних та цікавих робіт, присвячених саме цій тематиці. Завдяки розсекреченню цілих архівних фондів останнім часом з’явилась можливість досліджувати і ті теми, що розкривають сумні та жахливі сторінки історії війни. Це і розстріл польських військовополонених, і виселення цілих народів з їх постійного місця проживання, і становище німецьких військовополонених у радянських таборах, і важка доля радянських людей, що змогли вирватись з німецького полону, але потрапили до сталінських таборів, чи змушені були ставати гарматним м’ясом у штрафних батальйонах. Однією з таких тем є і доля остарбайтерів – людей, яких було вивезено до Німеччини на примусові роботи. До розкриття проблеми дослідження примусової праці у фашистській Німеччині звертались останнім часом такі українські дослідники як Гальчак С., Коваль М., Полян П., Потильчак О., Святун О. Проте незначний час можливості досліджувати це питання не дав нагоди повністю обстежити усі аспекти даної проблеми. Ще раз звернутись до цієї цікавої теми спонукає і те, що все менше залишається людей, живих свідків тих страшних подій. На сьогодні в живих залишився лише один з п’яти остарбайтерів, відправлених на роботу за кордон в ті роки і це, враховуючи той факт, що на примусову роботу вивозили в основному молодь та підлітків. Крім того слід врахувати і такі відомості, що з кожних 10 жертв нацизму п’ять залишились назавжди одинокими, а кожна третя жінка ніколи не пізнала щастя материнства. Тож, хто такі остарбайтери, як доля розпорядилась їх життям?

За словником німецьке слово “оstarbeiter” перекладається як “східний робітник” – саме цим терміном німці визначали осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Третього Рейху [1]. Спочатку в планах гітлерівського керівництва не було ідеї вивезення робітників на роботи до Германії. Фашистський уряд намагався використовувати місцеві трудові ресурси на щойно окупованих територіях як дешеву робочу силу. В планах колонізації визначалося “Україна – найплодючіша область Європи. Її завдання – постачати продукти харчування та сировину новій Європі” [2]. Однак швидкої перемоги над Радянським Союзом не відбулося, а призов на службу до німецької армії промислових та сільськогосподарських працівників призвів до створення дефіциту робочої сили в самій Німеччині. Тож фашистський режим був змушений використовувати в промисловому та аграрному виробництві Германії робітників з окупованих гітлерівцями територій. Досвід такого використання Німеччина мала ще з 1939 р., коли 300 тисяч військовополонених поляків вперше були залучені до праці в сільському господарстві та промисловості Німеччини. А у травні 1940 на господарських об’єктах в Германії працювало вже близько мільйона поляків. Німці розробили цілу низку правил, що регламентували діяльність цих робітників, заборонили їм спілкування з представниками арійської раси, запровадили систему покарань для порушників. А після завоювання Франції когорту іноземних робітників Німеччини поповнив мільйон французьких полонених [3].

Після провалу військових планів “блискавичної” війни у 1941 р. на фронт почали забирати і тих німецьких робітників, які мали імунітет від призову. Тож до роботи в Німеччині почали залучати і населення з окупованих територій Радянського Союзу. Спочатку з’явився план замінити французьких військовополонених, які використовувались на сільськогосподарських роботах на радянських. В серпні 1941 року було заплановано використати 100 тисяч в’язнів для роботи у сільському господарстві, будівництві доріг, інших галузях. 26 серпня рейхсміністерство праці розробило інструкцію та направило у війська листи в яких рекомендувало використовувати працю військовополонених не лише на окупованих територіях а і в Німеччині [4]. Однак нацистський режим остерігався негативного впливу більшовистсько заідеологізованих радянських військовополонених на робітників інших країн, тому рекомендувалось використовувати їх на торф’яниках, у каменоломнях, будівництві доріг та каналів, але не на шахтах, підземних військових заводах та сільському господарстві [5]. Однак зі збільшенням дефіциту робочої сили та після наказів фюрера у жовтні 1941 р. використання військовополонених-червоноармійців на роботах у Німеччині ідеологічні аспекти питання відійшли на другий план.

Що ж стосується вивозу людей для роботи у Німеччині не з числа військовополонених, то спочатку ця політика не носила примусового характеру і ґрунтувалась на пропагандистських заходах та ілюзорних обіцянках. Хоча на секретній нараді в Берліні 7 листопада 1941 р. за підписом Герінга виходить указ “Про використання російської робочої сили” (термін російської означав радянської – авт.), в якому було дано вказівку про необхідність використання іноземних робітників, в основному з Радянського Союзу, на найтяжчих некваліфікованих роботах. Той же Герінг вже у січні 1942 р. видав наказ у якому підкреслював, що протягом найближчих місяців використання робочої сили набуває ще важливішого значення” [6].

Наприкінці 1941 року гітлерівці розгорнули агітаційну кампанію з призовом добровільно виїжджати на роботу до Німеччини. Низка яскравих плакатів та буклетів змальовувала райське життя на землях великої Германії. Серед обіцянок були: висока заробітна платня, оволодіння престижними спеціальностями, можливість долучатись до багатств європейської культури. Крім того після повернення додому робітникам обіцяли матеріальну компенсацію та землю у вічне користування. В одній із німецьких листівок говорилось: “У Німеччині одержите Ви працю і хліб. Німці забезпечать Вам Людяне відношення та Добре існування. Ви дістанете від німців достатнє харчування. Ваші родини будуть забезпечені. Ви можете постійно листуватися з Вашими рідними. Вашим вільним часом Ви можете розпоряджатись у Німеччині так, як ви до цього звикли. Коли Ви працюватимете в Німеччині, Ви й Ваші родини матимуть першенство при розподілі землі та реманету” [7].

На такі принадливі обіцянки важко було не піддатись, тим паче, що ситуація на окупованих німцями територіях була пригнічуючою. Вже з 5 серпня 1941 р. за наказом рейхсміністра окупованих східних областей Розенберга на захоплених землях вводилась обов’язкова трудова повинність для місцевих жителів віком від 15 до 60 років, а згодом віковий ценз було змінено від 14 до 65 років. За невиконання повинності населення каралось арештами та каторжними роботами. Німці зберегли радянську колгоспно-радгоспну систему, а селян перетворили фактично у кріпаків, прикріплених до господарств. З України вивозилось продовольство, а кількість уживаного провіанту місцевим населенням планувалось скоротити за рахунок знищення зайвих їдоків (циган, євреїв), зменшення норми споживання їжі місцевим населенням, скорочення забезпечення селян продовольством. Наприкінці 1941 р. Україна знаходилась на межі голоду. Так харчова норма продовольства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму. Жителі столиці одержували 200 г. хліба на тиждень, а робітники – додаткових 600 г. Заробітна платня становила від 75 коп. до 1 руб. 70 коп. за годину, що не забезпечувало навіть прожиткового мінімуму на фоні зростаючої дорожнечі. Крім того населення в містах не могло влаштуватись на роботу, зростало масове безробіття. Так у Києві на початку 1942 р. із 330 тисяч населення працювало всього 40 тисяч [8].

Злиденне життя та принадливі обіцянки штовхнули деяку молодь відправитись на заробітки до Німеччини. Один з юнаків так пояснював свій вчинок: ”В сім’ї нас було дев’ятеро. Мені йшов двадцятий рік. Не одружений. З дитинства батракував у німця-колоніста. За “перших визволителів” записався до колгоспу. Доглядав Худобу. Став комсомольцем. Голова обіцяв, що я буду завфермою. Але так і не став, бо прийшли німці. Спочатку говорили, що колгосп розпустять, землю і худобу роздадуть людям, але через пару місяців його перетворили в лігеншафт. Трохи працював там, але якось наш сільський поліцай Василь натякнув мені, що пам’ятає про мою комсомольську активність. Хоч батьки були проти. Я тим не менше вирішив по своєму. Поїду. Матиму професію, зароблю грошей. Не буду батракувати” [9]. У перші місяці війни дійсно існувала така частка молоді, яка сама прагнула виїхати до Німеччини на роботу. Віра Василівна Бережна, яка під час окупації працювала завідуючою чоловічим відділом біржі праці м. Чистяково у Донецькій області так пояснювала ситуацію навколо цього питання: “Під час окупації Чистяковського району німецькою владою було створено такі умови, що майже кожного чекала голодна смерть. І населення було здатне на все, куди завгодно їхати, тільки б врятувати своє життя” [10]. Однак слід підкреслити, що добровільний виїзд до Німеччини не набув масового характеру. Так генеральний уповноважений по мобілізації іноземної робочої сили для Рейху Ф. Заукель у березні 1944 р. заявляв: “З п’яти мільйонів іноземних робітників, що прибуло до Германії, добровільно прибуло не більше двохсот тисяч” [11].

Перший ешелон добровольців відправився до Третього Рейху вже у січні 1942 р. Перші від’їзди організовували урочисто – квіти, оркестри, транспаранти. Проте вже з весни 1942 р. вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим. Вже 7 березня генеральний уповноважений Рейху з використання робочої сили Заукель наказав міністру окупованих земель Розенбергу збільшити набір робітників до Німеччини до 1 мільйона. З 15 березня встановлювались щоденні норми вивозу робітників: з генерального комісаріату Білорусії – 500 чол., із Центрального економічного інспекторату – 500 чол., із Рейхскомісаріату України – 1000 чол. З першого квітня ця квота повинна була зрости вдвічі [12].

Однак заходи вербування населення поступово переставали діяти. Реальний стан справ в Німеччині не відповідав пропагандистським обіцянкам. Лише деяким робітникам щастило потрапити в пристойні умови життя та праці, більшість же ставала заручниками німецького свавілля. Селили людей, як правило, у бараках по декілька десятків чоловік у кімнаті. Територія, на якій знаходились бараки, огороджувалась колючим дротом, охоронялась наглядачами та собаками. На роботу в більшості випадків теж водили під охороною. Робочий день становив 12-14 годин, за будь які порушення били, або відправляли у карцер на 10-15 діб [13]. Плата теж була невисокою. “Платили по 22 марки щомісячно. З них 16 вираховували за харчування та за одяг”, – згадувала одна з робітниць [14].

Для робітників з Радянського Союзу наказом Гіммлера від 20 лютого 1942 р. було введено обов’язкове носіння знаку “ОСТ”, що підкреслювало “другосортність” походження цих людей. Робітники зі сходу повинні були носити цей знак на будь-якому верхньому одязі, а за порушення цієї вимоги вводились суворі покарання. В той же час поляки були зобов’язані носити літеру “Р”, а євреї шестикутну зірку. Знак “ОСТ” замінили у 1944 р. коли були введені нові знаки національної приналежності для українців білорусів та росіян. Притому український знак відмінності являв собою дещо змінений тризуб у овальному колі.

Про рабське становище східних робітників за кордоном українці, незважаючи на сувору цензуру, дізнавались з листів земляків до рідних. Ця інформація швидко поширилась по Україні. Крім того й німці не церемонилися з населенням окупованих територій, притримуючись жорстокої політики загарбників, вже показали своє справжнє лице. Тож добровольців, бажаючих виїхати на роботу до Німеччини, ставало все менше, а Третій Рейх вимагав поповнення трудових ресурсів країни. Окупанти почали вдаватись до насильницьких дій, вживаючи все нові методи примусового вивозу населення.

Полювання на людей влаштовували всюди: в кінотеатрах, церквах, ремісничих школах, просто на вулицях. Кожне місто, село, хутір отримали рознарядку по кількості вивозу людей до Німеччини. Люди як моголи чинили опір. Збільшились випадки добровільного покалічення, або зараження тяжкими хворобами. Таких випадків лише на ст. Знам’янка що на Кіровоградщині, порівняно невеликому населеному пункті, зафіксовано понад 1000 [15]. Дехто вдавався до підкупів посадових осіб, лікарів, поліцаїв і це спрацьовувало доки вистачало грошей. Часто лікарі, ризикуючи бути викритим, давали фіктивні довідки молоді про неіснуючі у тих хвороби, багато хто з таких сміливців поплатився власним життям. Існував ще один спосіб врятувати дітей від вивозу у Німеччину. Батьки, старші брати та сестри могли запропонувати власну кандидатуру на від’їзд до Рейху замість дітей, сетер та братів, якщо стан їх здоров’я влаштовував окупаційну владу. Однак у такому разі вони повинні були писати заяву на виїзд за власним бажанням і вважались такими, що відправились до Німеччини добровільно. Нажаль згодом, після повернення на батьківщину, так само вважала і радянська влада. Саме цих людей в першу чергу знову відправляли на каторжні роботи, але вже до радянських таборів.

У 1943 р. “полювання за черепами” досягло свого апогею. З березня по червень 1943 р. за наказом Заукеля необхідно було депортувати мільйон радянських цивільних робітників, з 15 березня встановлювалась щоденна норма вивозу – 15 тис. чоловік, з рознарядкою по адміністративним районам [16]. Тому за розпорядженням рейхскомісара все населення 1923, 1924, 1925 років народження зобов’язувалось пройти дворічну трудову повинність у Німеччині. Так жителям Кам’янець-Подільського 1923 та 1924 років народження було наказано 7 червня з’явитись о 8 годині ранку 7 червня 1943 р. в табір виховної праці для проходження медичної комісії, а молодь 1925 року народження повинна була це зробити наступного дня. Притому одяг та необхідні речі слід було взяти з собою, тому що до відправки транспорту 9 червня повертатись додому було заборонено [17].

Ті, кого вже відібрали до вивозу у Німеччину, все ж не полишали надії позбутись цієї участі. Деяким сміливцям вдавалось втекти прямо з ешелонів, що прямували до Рейху, а дехто робив це не один раз. Так полтавчанин Є. Чекай тікав з дороги 12 разів [18].

Щоб уникнути насильного вивозу до Німеччини молодь почала переховуватись у лісах, глибоких балках, каменоломнях, більш активно поповнювала загони руху опору. Навіть деякі німці розуміли, що насильницькі методи “вербувальних загонів” значно посилюють протидію населення. Міністерство Рейху окупованих територій Сходу вказувало на згубні наслідки вербування робітників не шляхом пропаганди, а засобами примусу. Таку ж думку висловлював начальник поліції безпеки у службовій записці. “…Примусовий набір робочої сили для Рейху – писав він – дається все згубніше взнаки. Методи набору сприяють цьому… Особливе занепокоєння викликає той факт, що на роботу набирали дітей і молодь віком від 12 до 18 років. Серед населення все більше поширюється думка, що краще піти в банди (загони руху опору – авт.), ніж бути примусово висланим у Німеччину...” [19].

Всього протягом війни з України було депортовано 2,4 млн. чоловік, а після повалення фашизму в Україну повернулося майже 1,8 млн. Частина “східних робітників” померли по дорозі до Німеччини чи у самій Німеччині, частина, одружившись з іноземцями, вирішили жити надалі на батьківщині чоловіка чи дружини, дехто не повернувся додому з політичних мотивів. Всього на Україну не побажало повернутись 150 тис. чоловік [20].

Однак, ті що повернулись, повинні були пройти принизливі процедури виявлення обставин відправки до Німеччини, поведінки у фашистській країні та благонадійності та лояльності до радянської влади. До всіх остарбайтерів радянські органи безпеки відносились з підозрою, проводили неодноразові допити, виявляли можливих шпигунів. Задля цього на території України було створено шість збірно-переселенських пунктів, що займались розподілом репатрійованих. Ці пункти знаходились у Львові, Ковелі, Володимирі-Волинському, Раві-Руській, Самборі, Коломиї, а в областях були розташовані ще 70 приймально-розподільчих пунктів. Однак для більшості репатріантів це все ж таки було повернення додому, зустріч зі своїми рідними та близькими.

Питання про визнання насильницької відправки робочої сили до Німеччини злочином постало вже на Нюрнбергському процесі. Одним зі звинувачень була ініційована та реалізована “концепція рабської праці”. За цими звинуваченнями були покарані Шпеєр, Заукель, головні менеджери деяких німецьких компаній, частина командного складу СС [21].

Однак компенсації від Німецької держави могли отримати в той час лише окремі групи постраждалих. А остарбайтери з СРСР отримали цю змогу лише після підписання угоди про об’єднання Німеччини у 1990 р. Уряд ФРН підписав додатковий договір про виплату жертвам нацизму в СРСР та Польщі у розмірі 1,5 мільярда німецьких марок з яких 1 мільярд призначався постраждалим в радянських республіках. З розпадом Радянського Союзу проблема допомоги Остарбайтерам лягла на плечі новоутвореним урядам республік. У 1993 р. постановою Кабінету Міністрів було створено Український національний фонд “Взаєморозуміння та примирення” керівником якого з 1996 р. є Ігор Миколайович Лушніков. У 2000 р. в Україні було прийнято Закон “Про жертви нацистських переслідувань” який створив правові засади, спрямовані на врегулювання відносин у сфері соціального захисту жертв нацизму. На сьогодні в Україні залишилось близько 600 тис. людей, що були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Допомогою саме цим громадянам країни опікується сьогодні Фонд. Виплати одноразової допомоги від уряду ФРН були завершені Фондом у 1997-1998 рр., постраждалі отримали в середньому по 600 ДМ. Однак на цьому допомога остарбайтерам не припинилась. 16 лютого 1999 р. кілька великих німецьких підприємств заявили про готовність створити фонд для здійснення відшкодувань колишнім своїм примусовим працівникам. Ця ініціатива призвела до прийняття Німеччиною у серпні 2000 р. закону про створення Федерального Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”, подібний фонд “Примирення, мир і співробітництво” було створено у Австрії [22] Виплати громадянам продовжуються і це, можливо, хоч в якійсь мірі компенсує ті страждання, які зазнали ці люди від фашизму.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка