Імені м. П. Драгоманова



Сторінка2/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Література:


1. Політична історія України. ХХ століття. У шести томах. – Т. 4. – Україна у Другій світовій війні (1939-1945). – К., 2003. – С. 57.

2. Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу: 1939-1941 (Документы, факты, суждения). – М., 2000. – С. 107.

3. Год кризиса, 1938-1939. В 2-х томах. –– М., 1990. – Т. 2. – С. 356-357.

4. Мельтюхов М. – Назв. Праця. – С. 108.

5. Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. – В 2-х томах. Перевод с английского. Т. 1. – М., 1991. – С. 652.

6. Ширер У. Назв. Праця. – Т. 2. – М., 1991. – С. 5.

7. Текст речи Сталина на заседании Политбюро ЦК ВКП(б) 19 августа 1939 года // Другая война 1939-1945. – М., 1996. – С. 75.

8. Цит. За: Яжборовская И. Черный сентябрь: Шестьдесят лет назад, Гитлер и Сталин разделили Польщу // Столичные новости. – 1999. – 19-26 октября.

9. Там само.

10. Шаповал Ю. Україна ХХ століття: особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001. – С. 144.

11. Там само.

12. Семиряга М. 23 августа 1939 года. Советско-германский договор о ненападении: была ли альтернатива // Вождь. Хозяин. Диктатор. Сборник. – М., 1990. – С. 337.

13. ХХ століття: історія, економіка, політика, ідеологія. Кн. 3. Україна у Другій світовій війні. Матеріали для навчальних закладів. – К., 1007. – С. 161.

14. Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й. В. Сталіна. – У двох кн. – Кн. 2. – К., 1990. – С. 29, 32.

15. Осьмачко С. Г. Красная Армія в локальных войнах и военных конфликтах
(1929-1941): боевой опыт и военная политика. – Ярославль, 1999. – С. 11.

16. Мельтюхов М. Назв. Праця. – С. 110.

17. Трубайчук А. Брудершафт двох диктаторів. ХХ сторіччя: політика в портретах. – К., 1993. – С. 247.

18. Всемирная история. В 24 т. – Т. 23. – Вторая мировая война. – Минск, 1997. – С. 167.

19.Коваль В. С. Радянсько-німецький пакт 1939 р. – К., 1989. – С. 25.

20. Там само. – С. 26.

21. Трубайчук А. Назв. праця. – С. 248.

22. СССР – Германия. 1939. Документы и материалы о советско-германских отношениях с апреля по октябрь 1939 г. В 2-х томах. – Т. 2. – Вильнюс, 1988. – С. 97.

23. Яжборовская И. Назв. праця.

24. Руккас А. О. Польсько-радянський конфлікт на західноукраїнських землях (вересень – жовтень 1939 року). – Дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. – К., 1998. – С. 75.

25. Катынь: пленники необъявленной войны. – М., 1997. – С. 65.

26. Мацевич Ю. Катинь – Лондон, 1988. – С. 38.

27. Там само.

28. Руккас А. О. Польсько-радянський конфлікт на західноукраїнських землях (вересень – жовтень 1939 року). – Автор. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. – К., 1998. – С. 13.

29. Яжборовская И. Назв. праця.

30. Там само.

31. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – 79 с.

32. Дробот І., Кучер В. І., Чернега П. Український народ у Другій світовій війні. Навч. посібник. – К., 1998. – С. 16.

33. Яжборовская И. Назв. праця.

34. Трубайчук А. Назв. праця. – С. 253.

35. Яжборовская И. Назв. праця.

36. Вопросы истории. – 1993. – № 1. – С. 17-18.

37. Дробот І., Кучер В. І., Чернега П. Назв. праця. – С. 16.

38. Секретный дополнительный протокол // Трубайчук А. Ф. Пакт о ненападении: была ли альтернатива второй мировой войны. – К., 1990. – С. 111.

39. Політична історія України. – Т. 4. – С. 89.

40. Там само. – С. 92.

41. Яжборовская И. Назв. праця.

42. Молотов В. М. О внешней политике Советского Союза. – М., 1997. – С. 3-9.

43. Там само.

44. Семиряга М. Советско-германские договоренности в 1939 – июле 1941 г.: взгляд историка // Советское государство и право. – 1989. – № 9. – С. 101.

45. Известия. – 1993. – 15 января.

46. Данилов В. Готовил ли Сталин нападение на Германию // Комсомольская правда. – 1992. – 4 января.

47. Там само.

48. Там само.

49. Цит. за: Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й. В. Сталіна. У двох книгах. – Кн. 2. – К., 1990. – С. 151.

50. Невежин А. Речь Сталина 5 мая 1941 года и поворот в пропаганде. Анализ директивных документов // Готовил ли Сталин наступательную войну против Гитлера. Незапланированная дискуссия. Сборник материалов. – М., 1995. – С. 120.

51. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації
ХІХ–ХХ століття. – К., 1996. – С. 210.

Гаврилів І.

ОУН І ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА:
ПЛАНИ, ПЕРСПЕКТИВИ, ІСТОРИЧНІ РЕАЛІЇ

Незважаючи на шестидесятилітню дистанцію події Другої світової війни досить часто відгукуються в умах і серцях українських громадян. Продовжують точитися гострі дискусії щодо правдивого висвітлен­ня ролі України та українців у ній Деструктивні сили постійно протиставляють “переможців” і “переможених” у цій війні. Владоможці України до сих пір не зуміли сконсолідувати суспільство, по відношенні до кривавих подій світового конфлікту на християнських засадах толерантності, взаєморозуміння і всепрощення. Очевидно пресинг зі Сходу не дозволив використати досвіт наших західних сусідів щодо даної проблеми.

Особливо гостру полеміку викликає питання офіційного визнання воюючою стороною воїнів Української Повстанської Армії (УПА), а членів Організації Українських Націоналістів (ОУН) – борцями за волю України. Цьому не сприяє позиція деяких істориків – дослідників націоналістичного руху. Над ними продовжують тяжіти стереотипи радянської ідеології та методології у висвітленні історичних подій першої половини минулого століття. Адже у своїх працях вони ставлять під сумнів справедливість боротьби найбільш свідомих і активних представників української нації за право народу жити за своїми традиціями, на своїй споконвічній землі, за власними законами у незалежній від чужинців державі. Характерним для всіх публікацій такого штибу є осуд силових методів діяльності оунівців, який призводив до чисельних експропріацій та людських жертв; нетерпимість до чужинців (антисемітизм, полоно і русофобія) і т.ін. Також якнайбільший гріх закидають керівництву ОУН намагання пошуку взаєморозуміння з нацистським керівництвом Німеччини. При цьому підкреслюється, що націоналістична ідеологія характерна і отримала поширення тільки серед західних українців, зокрема галичан [1]. Ці твердження не витримують критики, якщо підійти до проблеми з позиції історичної правди та українського патріотизму, при тому науково об’єктивно використати офіційні документи ОУН та інші історичні джерела. Характерною з цього приводу видається думка сучасного російського історика М.Д.Долбилова: “Формування українського націоналізму – тема, одна згадка про яку здатна доставити глибоке душевне занепокоєння багатьом із сучасних російських істориків” [2]. Це в повній мірі стосується їх однодумців в Україні.

Різні аспекти діяльності ОУН-УПА висвітлені у публікаціях протягом І998 – 2002 років зібрали у бібліографічному покажчику відомі дослідники 0.Є.Лисенко і О.В.Марущенко. Цікавою, хоч і дискусійною видається монографія Ю.Киричука “Український національний рух 40 – 50 – х років XX століття: ідеологія та практика. – Львів: Добра справа, 2002.-464 с., 130 іл. Аналіз останніх досліджень, наукових розвідок і публікацій показує, що тема далеко не вичерпана.

Автор ставить за мету неупереджено, на основі маловідомих історичних джерел, показати бачення провідного активу ОУН завдань, які стояли перед українством напередодні та на початку Другої світової війни. Розкрити плани і висвітлити реальні можливості оунівців в роки світового конфлікту. Проаналізувати перспективу військово-політичної діяльності ОУН для національно-визвольної боротьби українців у другій половині XX століття.

Завершення Першої світової війни, зрив планів російських більшовиків на експорт комунізму у Європу коштом втрати Україною державної незалежності, розподілі її земель між чотирьох сусідів – окупантів і як наслідок – низка прикордонних проблем і територіальних суперечностей вказували на тимчасове перемир’я між європейськими країнами. Але надія на чергову війну у 20 – х роках не збулася: Європа, після воєнної розрухи, налагоджувала державне і господарське життя, СРСР – залагоджував внутрішні конфлікти і нарощував міць для своїх експансіоністських планів.

Аналіз причин, поразки визвольних змагань українців І9І7-І92І рр. вказував на шляхи подальшої боротьби за незалежність Української держави. Історичні уроки націлювали національні політичні сили на підготовку до передбачуваного воєнного конфлікту, який мав зробити українське питання наріжним каменем європейської та світової політики. З огляду на це, найбільш дієва та масова військово-політична сила українців – ОУН від початку свого заснування розпочала реалізацію поставленої мети. Вже на першому Конгресі українських націоналістів, який відбувся у січні – лютому 1929 р. було розроблено військово – політичну доктрину діяльності організації. Вона полягала в тому, щоб підготувати українське громадянство до нової світової війни і в збройній боротьбі відновити на всіх етнічно – історичних землях суверенітет української нації та забезпечити вільний розвиток і гідне життя громадянам незалежної Української держави.

Реально оцінюючи недосконалість версальсько-вашінгтонської системи поділу кордонів у Європі та в світі, аналізуючи геостратегічні та зовнішньополітичні наміри провідних світових держав, оунівці передбачали в недалекому майбутньому загострення ситуації і вибух воєнних конфліктів. Ще у 1929р. під час перебування у США голова ОУН полковник Є.Коновалець говорив “... про неминучість другої світової війни, до якої наш народ мусить бути відповідно приготований”[3]. У переписці з полковником Р.Дашкевичем у серпні 1931 р. він стверджував, що на Польщу нападуть Росія і Німеччина, тоді українцям в еміграції необхідно буде творити офіцерські кадри, а в краю розпочати терористично – диверсійну акцію проти поляків [4]. У 1937 р. Є.Коновалець передбачав: “Війна неминуча за яких два-три роки. Німецько – італійська вісь намітила розібрати Совєтський Союз і якщо Гітлер не збожеволіє з його імперіалізмом Великої Німеччини, то Україна матиме автономію і своє військо” [5]. Ці думки голови ОУН поділяв відомий військовий стратег член Проводу ОУН, генерал М.Капустянський. Він аргументовано доводив про плани Москви та Берліна в майбутній війні. Вважав, що в першу чергу буде зруйнована Польща, а українська проблема вирішиться завдяки організованій революційно-визвольній акції [6].

У 30 – х рр. організація основну увагу приділяє питанню підготовки кадрів ОУН до майбутньої війни. Для цього мобілізовують на еміграції військових старшин, здійснюють масовий вишкіл молоді на західноукраїнських землях, проводиться збір коштів серед діаспори Північної Америки, йде закупівля зброї, боєприпасів, військової амуніції. Налагоджується співпраця з військово – політичними колами Німеччини, Литви, Італії, Фінляндії, Англії, Японії, Хорватії та інших країн, які поділяли бажання українців стати суб’єктом міжнародних відносин, створивши суверенну державу.

Проводячи активну міжнародну діяльність оунівці стверджували: “Наша революція – це початок здійснення історичної місії України, ми несемо визволення слабшим від нас народам Сходу Європи, за те приєднуємо їх до нашої системи політичних союзів і силою цієї політичної співпраці здобуваємо для України належне їй місце в укладі політичних сил нової Європи” [7]. Основними ворогами України вважалися її історичні сусіди: “Використовуючи наявність большевизму і виступаючи воднораз проти Росії і проти Польщі Україна дістає слушну нагоду скінчити раз і на все з нещасливою традицією хитання між Москвою і Варшавою і, вислизнувши з кліщів наших двох сусідок, здобути підпертя й союз поза ними. Крайня пора для України вийти в світ і голосно заявити свої домагання., усунувши всякі посередництва [8]. Вважалося, що: “Українська справа є справою європейсько-інтернаціональною. Маємо всі дані ототожнювати наші інтереси з інтересами цілої Європи і опиратися на європейську солідарність проти Сходу” [9]. Діячі ОУН були переконані: “Самостійність України унормує рівновагу на європейському континенті в трикутнику – Україна – Німеччина – Італія, в парі з трикутником в Азії – Україна – Японія – Англія [10] .

Значну увагу ОУН приділяла контактам з Великобританією. Туди напередодні Другої світової війни був направлений Є.Ляхович. Певні англійські кола бачили актуальним вирішення української проблеми. Так ще у 1934 р. відомий журналіст Лянселот Лотон писав: “Ідея включення України в західноєвропейську систему справді спокуслива ... Незалежна чи автономна Україна є неминучою для європейського економічного прогресу і для світового миру. Через Україну проходить найкоротший сухопутний шлях до західної Персії та Індії. Якщо б вона одержала незалежність, це означало б кінець візантійських мрій Росії і її планів щодо Індії” [11]. 1лютого 1939 р. у Лондоні на зібрані товариства Близького і Середнього Сходу він же стверджував: “... коли б повстала сильна і незалежна Українська держава, то вона автоматично стане заборолом проти наступу Азії, як також запевнить вдержання європейської рівноваги” [12].

Деякі англійські політики вважали, що наслідком німецького походу на Схід буде відновлення незалежної Української держави. Так, 24 листопада 1938 р. на нараді в Парижі прем’єр – міністр Англії Чемберлен заявив, що Німеччина розглядає можливість розподілу СРСР, підтримуючи рух за незалежність України. 4 січня 1939р. німецький посол у Лондоні Дірксен інформував, що англійський уряд не буде противитися німецькому походу на Україну, якщо війна йтиме під гаслом “самовизначення для українців” [13]. В грудні 1938 р. Д.Ллойд Джордж у розмові з радянським послом І.Майським висловив думку, що план Гітлера полягає у відторгненні від Польщі української частини, приєднанні її до Карпатської України й створенні з цих двох територій власної Української держави. Наступним елементом у реалізації цього плану могла бути радянська Україна [14].

Певне зацікавлення українським питанням проявляла Італія, де успішно працював посланник ОУН Є.Онацький. Функціонував осередок ОУН і у Фінляндії. Безпосередній кордон з СРСР оунівці використовували для налагодження контактів з антирадянським підпіллям.. Умови більшовицького режиму не дозволяли створити широку мережу організації на східноукраїнських землях. Є дані, що у 1937-1938 рр. на Наддніпрянщині існувало щонайменше п’ять самостійних центрів революцїйно-підпільної організації. Полковник Є.Коновалець особисто здійснював зв’язки з ними. Керівництво Фінляндії також лояльно ставилося до позитивного вирішення українського питання. Так, маршал Маннергейм у розмові з послом Німеччини фон Блюхером висловив думку, що Україна повинна бути самостійною [15].

Організація Українських Націоналістів налагодила зв’язки з військовими колами Японії. На Далекий Схід відправлено бойовиків організації для здійснення протирадянської акції: поширити свої впливи серед українського населення у Зеленому Клині та серед українців у червоній армії [16].

Німеччина вважалася природним союзником проти Польщі та Росії. Члени ОУН постійно підтримували зв’язки з офіцерами німецької армії та деякими урядовцями із зовнішньополітичного відомства Німеччини. У другій половині 30 – х рр. зовнішня політика Німеччини робила враження, що метою німецького походу на Схід є звільнення народів СРСР від. Більшовизму. В тогочасній німецькій політиці щодо майбутнього України існували дві позиції: одні бачили місце України після розвалу СРСР у т.зв. “новій Європі” (Розенберг, Канаріс, Браухіч, Райхенау), інші (Гітлер, Борман, Гіммлер, Герінг) бажали повністю колонізувати її територію. Насправді коли Гітлер твердив, що бажав би мати контроль над Україною не для підтримки її права на самовизначення, а для використання природних багатств і людських ресурсів [17]. 3 огляду на це, слід зазначити, що ще у середині 30-х рр. під час чергового диспуту оунівці підтримали тезу, що коли Гітлер прийде на українські землі як загарбник, то “... ми миттю повертаємо нашу зброю й усі наші сили проти німців” [18].

Ці застереження щодо планів нацистів були небезпідставні вже під час проголошення незалежності Карпатської України. Адже початкові дії німецької влади створювали враження про підтримку прагнень українців. У м. Хусті було відкрите німецьке консульство на чолі з Шплеттштесером [19]. Це налякало радянську верхівку. 10 березня 1939 р. виступаючи на ХУІІІ з’їзді ВКП /б/ Сталін висміяв ідею приєднання Радянської України з тридцятимільйонним населенням до сімсот тисяч мешканців Закарпаття, відзначивши при тому, що західні країни провокують загострення відносин між СРСР та Німеччиною. У Берліні відразу ж відреагували відповідним чином – 12 березня Угорщина отримала дозвіл Німеччини на повну окупацію Карпатської України. Таким чином, почалося зближення двох тоталітарних режимів, яке закінчилося 23 серпня 1939 р. підписанням пакту Молотова – Ріббентропа. З цього приводу ОУН заявила: “За допущення червоної Москви в Європу – Німеччина несе велику історичну відповідальність. Цим актом вона зокрема (як у випадку з Чехо-Моравією й Карпатською Україною) уневажнила нею ж оголошені гасла національного самовизначення ...” [20].

Очевидно, що активна військово-політична діяльність ОУН перешкоджала втіленню в життя далекоглядних експансіоністських планів правителів СРСР. Сталін потаємно мріяв зіштовхнути Німеччину з Англією та Францією, а в перспективі нав’язати свою волю усій Європі. Для того, щоб активність оунівців не перекреслила цих задумів, більшовицька агентура успішно виконала поставлене завдання: у 1938 р. ліквідувала Є.Коновальця, а у 1940 р. безпосередньо сприяла розколу в організації.

Незважаючи на втрати і несприятливі умови на початку Другої світової війни члени ОУН далі продовжували втілювати національну ідею в життя. В той час стало очевидним, що у відстоюванні національно-державних інтересів потрібно сподіватися лише на власні сили. Разом з тим залишалася актуальною необхідність використання німецької військової сили для досягнення своєї мети.

Через розкол в ОУН викристалізовуються дві концепції щодо розвитку подальших подій. ПУН на чолі з А.Мельником вважав, що прогнозований воєнний конфлікт між Німеччиною та СРСР об’єктивно приведе до відновлення незалежності України. Логічним видавалося те, що нім­ці запропонують лідерові ОУН бути керівником України на кшталт Тіссо у Словаччині чи Павеліча в Хорватії. Цю позицію підтримали Український Центральний Комітет /УЦК/ в Кракові на чолі з В.Кубійовичем, Українське Національне Об’єднання /УНО/ в Берліні, яке очолював Т.Омельченко. Вони працювали над створенням Української держави під німецьким протекторатом [21].

Революційний провід ОУН, очолюваний С.Бандерою, у грудні 1940 р, виклав свою політичну програму в маніфесті. Вона була розвинута на Другому великому зборі ОУН у квітні 1941 р.. Суть її полягала в тому, що ОУН (б) проводить боротьбу за здійснення національної революції, внаслідок якої має утворитися Українська суверенна держава. Без огляду на всі територіально-політичні зміни, які можливі на сході Європи, українські націоналісти бажали встановити справедливий лад на руїнах СРСР під гаслом “Воля народам воля людині!” [22]. Революційний провід ОУН став ініціатором створення Українського Національного Комітету /УНК/, до складу якого увійшли представники майже всіх українських політичних груп, крім прибічників мельниківців. Очевидно, що ОУН (б) і діячі інших політичних сил в УНК передбачали можливий хід подій, адже в надісланих на адресу вищого німецького керівництва меморандумах вони виразно заявили про прагнення українського народу до державної самостійності. Також нагадували про помилки Німеччини щодо України в минулому і застерігали від їх повторення в майбутньому, пропонували розв’язати українське питання шляхом створення незалежної Української держави [23].Позиція ОУН(б) була спрямована на об’єднання на демократичній парламентарній основі всіх українських політичних організацій у Всеукраїнську раду, яка мала сприяти створенню майбутніх органів влади у самостійній Україні.

Для здійснення цих задумів було розроблено відповідну інструкцію: “Боротьба та діяльність ОУН під час війни”, в якій констатувалося, що війну потрібно використати для здобуття державної незалежності України, створення уряду та інших органів влади і далі вести переговори з воюючими сторонами з позиції суверенної держави [24].

З початком німецько-радянської війни декілька тисяч оунівців просувалися вглиб української території в авангарді німецьких військ. 700 військовиків батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд” мали стати зародком українських збройних сил. Каталізатором національно-державницького відродження став спеціальний загін ОУН у складі приблизно 15 чоловік (Я.Стецько, Я.Старух, І.Равлик, В.Кук, Л.Ребет, Д.Яців, І.Вітошинський та ін.), який організував проголошення у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української держави. По населених пунктах Західної України відбулися плебісцитові акції, які зібрали тисячі підписів на підтримку Акту. Тобто на практиці здійснювалася теорія чільного діяча ОУН М.Колодзінського, який загинув на Закарпатті від угорських окупантів у 1939 р.,:” Будова держави від першого села” [25]. Фактично державотворчий процес тривав до вересня 1941 р. і дійшов до околиць Києва [26].

Таким чином плани ОУН щодо використання воєнного конфлікту для відродження української державності здійснилися і мали перспективу бути підтриманими громадянами України. Адже національна ідея, яку несли на схід оунівці знайшла підтримку в усіх регіонах України. Вона була близькою та довгоочікуваною незважаючи на два десятиліття жахливих більшовицьких репресії, які були направлені насамперед проти свідомих українців. З цього приводу показовими є свідчення відомого львівського вченого-германіста Б.Задорожного: “На квартирі мого батька жив офіцер зі Східної України. Коли вже почалася війна, батько цілком випадково знайшов за картиною листа від цього офіцера. “Михайле Івановичу, – писав він, – я не мав можливості сказати вам, що у мене такі ж погляди, як і у вас. І таких, як я, у нас мільйони. Животіємо, пригноблені радянською владою...”[27].

Але історичні реалії не сприяли утвердженню Української держави. Німецька окупаційна влада, яка просувалася за військами почала переслідувати українських націоналістів. Вони змушені були перейти у підпілля, створити Українську Повстанську Армію для боротьби проти всіх окупантів України. Протягом Другої світової війни та після її завершення ОУН-УПА не отримала від світової та європейської спільноти моральної і матеріальної підтримки, хоча зуміла вести бойові дії ще майже десятиліття. Це говорить про те, що спротив був усенародним, хоча відбувався тільки на західних українських землях.

0унівці зуміли свої ідеї пронести у другій половині XX століття крізь тюрми та концтабори, через поневіряння на еміграції, в глибокому підпіллі на рідних землях. Тільки завдяки тим людям, які свідомо поклали своє життя в жертву за існування української нації в незалежній державі ми завдячуємо нинішнім відродженням України. Адже національна ідея стоїть в основі розвитку і процвітання всіх європейських, і не тільки, народів. Віримо, що в недалекому майбутньому вона підніме і українське громадянство до добротного, достойного життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка