Імені м. П. Драгоманова



Сторінка20/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29

Література:


1. Ленська В.В. Фашистська шкільна політика на окупованій території України. – Укр. іст. журнал. – 1990. – № 10. – С. 81–86.

2. Давиденко Ю.М. Національно-культурне життя на Ніженщині в період фашистської окупації (1941 – 1943 рр.)// Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей/ НАН України. Ін-т історії України. – К., 2002. – Вип. 6. – С. 179–180.

3. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.). – К., Видавничий дім «Альтернативи», 1999.–336 с.

4. Коваль М.В. «Просвіти» в умовах «нового порядку» (1941 – 1944 рр.). – Укр. іст. журнал. – 1992. – № 2. – С. 37–42.

5. Скоробогатов А. Харківське міське самоврядування в 1941 – 1943 рр.// Березіль. – 1996. – № 7–8. – С. 139–162, № 9–10. – С. 145–164.

6. Скоробогатов А.В. ОУН у Харкові за часів окупації (1941 – 1943 рр.) // Укр. іст. журнал. – 1999. – № 6. – С. 81–89.

7. Скоробогатов А.В. Харківщина у вогні Великої Вітчизняної війни: підсумки, проблеми та перспективи дослідження/ Україна в роки Великої Вітчизняної війни: До 50-річчя перемоги: Матеріали: тези обласної наукової конференції/ Харківський держ. ун-т. – Харків, 1995. – С. 14–16.

8. Іванова Н.В. Жіночій рух на Поділлі в 1941 – 1943 рр. (за матеріалами окупаційної преси)// Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей/ НАН України. Ін-т історії України. – К., 2002. – Вип. 6. – С. 221–226.

9. Українське полісся (Чернігів). – 1941. – 30 листопада, 5 грудня.

10. Українське полісся (Чернігів). – 1942. – 4 січня.

11. Вісті Прилуччини (Прилуки). – 1941. – 5 грудня.

12. Сумський вісник (Суми). – 1942. – 6, 20 лютого.

13. Визволення (Конотоп). – 1942. – 17 травня.

14. ЦДАВО. – КМФ-8. – Оп. 2. – Спр. 157. – Т. 1. – Арк. 206

15. ЦДАВО. – КМФ-8. – Оп. 2. – Спр. 157. – Т. 1. – Арк. 2

16. Державний архів Сумської області. – Р-1951. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 185

17. Нова Україна (Харків). – 1942. – 22 січня.

18. Державний архів Харківської області (далі – ДАХО). – Р-2982. – Оп. 3. – Спр. 61. – Арк. 1.

19. ДАХО. – Р-3187. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 1–5

20. ДАХО. – Р-2982. – Оп. 4. – Спр. 222. – Арк. 11–14

21. ДАХО. – Р-2982. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 11

22. ДАХО. – Р-2982. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 12–13

23. Нова Україна (Харків). – 1942. – 12 лютого.

24. ЦДАВО. – КМФ-8. – Оп. 2. – Спр. 157. – Т. 2. – Арк. 161

25. ДАХО. – Р-3326. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 32, 52

26. Костянтинівські вісті (Костянтинівка). – 1942. – 9 травня.

27. ЦДАВО. – КМФ-8. – Оп. 2. – Спр. 157. – Т. 2. – Арк. 113.

28. Маріупольська газета (Маріуполь). – 1942. – 21 червня.

29. Маріупольська газета (Маріуполь). – 1942. – 8 серпня.

30. Снежнянский вестник (Сніжне). – 1942. – 22 жовтня.

31. Хлібороб (Волноваха). – 1942. – 1 серпня.

32. Краматорська газета (Краматорськ). – 1942. – 25 жовтня, 12 листопада.

33. Державний архів Чернігівської області (далі – ДАЧО). – Р-3001. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 34.

34. ДАЧО. – Р-3001. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 14

35. ДАЧО. – Р-3004. – Оп. 1. – Спр. 79. – Арк. 2

36. Українське полісся (Чернігів). – 1941. – 17 грудня.

37. ДАЧО. – Р-2350. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 1–33

38. Вісті Прилуччини (Прилуки). – 1942. – 14 січня.

39. Нова Україна (Харків). – 1942. – 16 квітня.

40. ДАХО. – Р-2982. – Оп. 3. – Спр. 13. – Арк. 30

41. ДАХО. – Р-2982. – Оп. 3. – Спр. 20. – Арк. 16

42. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1996. – 493 с.

43. ДАХО. – Р-2982. – Оп. 3. – Спр. 65. – Арк. 1.

44. ДАХО. – Р-2982. – Оп. 3. – Спр. 83. – Арк. 1.

45. ДАХО. – Р-2982. – Оп. 3. – Спр. 83. – Арк. 2.

46. Нова Україна (Харків). – 1942. – 18 лютого.



Пилипенко Л., Рященко Д.

Битва за Дніпро та визволення
Києва (осінь 1943 р.)

На початку війна німецькі загарбники навіть і гадки не мали, що доведеться піти з тимчасово окупованих територій України. У жовтні 1942 року один із керівників нацистської Німеччини Герман Герінг безапеляційно заявив: „ Ми зайняли найродючіші землі –Україну. Там, в Україні, є все: яйця, масло, сало, пшениця й в кількості, яку важко уявити. Маємо зрозуміти, що все це віднині й навіки, німецьке” [1].

Розгром німецько-фашистських військ у Курській битві в липні 1943 року створив передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту, зокрема на Лівобережній Україні. Перед фронтами Центральним, Воронезьким, Степовим, Південно-Західним і Південним стояло завдання визволити Донбас, усю Лівобережну Україну, форсувати Дніпро і підготувати стратегічні основи для звільнення Правобережної України.

Радянські війська розгорнули широкий наступ на південному крилі радянсько-німецькому фронту. Головні сили гітлерівської армії, знекровлені в літні боях 1943 року, намагалися перейти до позиційної оборони, розраховуючи використати для цього могутню водну перегороду –Дніпро, а також ріки Сож і Молочну.

Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40% піхотинців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків, Червона армія мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і завдяки американським поставкам –майже п’ятикратну перевагу в техніці. Проте радянські джерела стверджують, що чисельна перевага була менш ніж двократно і що своїм успіхом контрнаступ завдячує скоріше звитязі та вмінню воїнів, ніж їхній переважаючій кількості [2].

Німецьке командування в такій обстановці 11 серпня 1943 року віддало наказ про спорудження „Східного валу”, що мав проходити по річках Дніпро та Молочна. Стверджувалось у наказі, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини. Поки тривало спорудження цієї лінії укріплень, робилися спроби затримати наступ радянських військ у Донбасі та на Лівобережжі.

Необхідно було рішучим наступом зірвати плани ворога на затягування війни. Ставка Верховного Головнокомандування прийняла рішення використати нову обстановку після перемоги під Курськом, ввести в дію свіжі сили, розгромити групи армії противника „Південь” і „Центр” і відкинути їх за Дніпро.

Завдання це було виконано у встановленні строки. Після інтенсивної артпідготовки оборона противника у Донбасі на ріці Міус була прорвана 8 вересня 1943 року. Війська Південно-Західного фронту під командуванням Р.Малиновського визволили Сталіно (тепер Донецьк), а 22 вересня звільнили весь Донбас. Війська Південного фронту під командуванням Ф.Толбухіна визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Частини Воронезького фронту під командуванням М.Ватутіна 20 вересня визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького, а частини Степового фронту 23 вересня визволили Полтаву. Війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня звільнили від окупантів Чернігів.

Визволивши сільськогосподарські райони Лівобережної України і промисловий комплекс Донбасу, радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Наприкінці вересня 1943 року розпочалася одна із найважчих у війні операцій –форсування Дніпра. Широкий повноводний Дніпро важкий для форсування. Його високий правий берег з крутими, обривистими схилами домінує над лівим –низовинним, який з правобережних круч добре проглядався і прострілювався на багато кілометрів. Така ситуація давала німцям великі можливості для організації сильної оборони. Гітлерівці побудували, як їм здавалося, неприступні укріплення на правому березі Дніпра і хвалькувато заявляли, що таку могутню перешкоду жодна армія світу не може подолати. Додаймо до цього ще холодні води Дніпра на початку листопада –і тоді можна уявити собі умови форсування.

Наголосимо ще і про те, що з правого берега Дніпра німці вели вогонь з пристріляних кулеметів, легких, зручних, скорострільних, з п’ятьма кулеметними стрічками. Німці, як з брандспойтів, поливали водні плеси, острови з лозняками. На поверхні Дніпра здіймалися фонтани води від мін та снарядів [3].

Переправних засобів у радянських бійців бракувало, але чекати їх надходження –значить згаяти час, що було вигідно німцям. Було дано наказ форсувати Дніпро з допомогою підручних засобів, надавши командирам широку ініціативу у виборі зручних для переправи ділянок.

Гітлерівське командування доклало величезних зусиль, щоб спинити просування радянських військ. Наприклад, з’єднання і частини 40-ї армії з 27 вересня по 3 жовтня 1943 року на Букринському плацдармі відбили понад 250 контратак німецькі піхоти, підтриманої танками, самохідними гарматами, артилерійським та мінометним вогнем. За цей час 40-а армія знищила 12 053 ворожих солдатів, 76 танків, 47 гармат, 258 кулеметів, 36 мінометів та іншої бойової техніки. Тільки на ділянці 52-го стрілецького корпусу 40-ї армії за 1 місяць було відбито 250 контратак танків [4].

У жовтні 1943 року радянські війська двічі намагалися прорвати оборону ворога на Букринському плацдармі, але успіху не мали. Наступ на північ від Києва 11-17 жовтня забезпечив незначне розширення Лютізького плацдарму. 24 жовтня 1943 року за директивою Ставки напрям головного удару було перенесено з Букринського плацдарму на Лютізький, куди непомітно для ворога у найкоротші строки було перекинуто діючі на Україні війська. Одночасно Дніпро був форсований на ділянці Дніпропетровськ – Запоріжжя та в районі Києва і Кременчука.

Вдень і вночі німецька артилерія навальним вогнем зривала будь-які спроби радянських підрозділів переправитись на допомогу тим, хто уже був на правому березі. Так, при форсуванні Дніпра біля села Балико-Щучинка німці накрили два понтони, на яких переправлялися артилеристи зі своїми гарматами. Гітлерівці вважали їх знищеними. Але десантники кинулися у воду і вплав добралися до берега. Вони обладнали тут свою позицію, розгорнули чудом уцілілу рацію і доповіли про обстановку. З лівого берега прийшло підкріплення –кілька легких гармат. Пізніше ворог виявив радянських воїнів й кинув проти них десятки танків з піхотою. Майже два дні тривав запеклий бій. Падали вбиті і поранені, виходили з ладу гармати, але артилеристи героїчно вистояли до підходу інших підрозділів. Так було по всьому фронту форсування ріки.

Форсування Дніпра супроводжувалося надзвичайно великими, часто не виправданими жертвами. Радянські війська поповнювались новобранцями з уже визволених українських територій. Тут проводилась поголовна мобілізація хлопців і дівчат у віці 18-20 років. Цю мобілізацію проводили військкомати і навіть командири рот. І відразу ж цих ненавчених і необстріляних, знедолених війною і окупацією, фактично ще дітей, часто-густо навіть неозброєних, посилали під німецькі кулемети і танки у наступ.

Ось запис О.Довженка у „Щоденнику”, датованого листопадом 1943 року: ”Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян. Їх звуть здається, чорно- свитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. „Один генерал дивився на них у бою і плакав”,- розповів мені Віктор...” [5]. Зрозуміло, що лише мізерна частина з них вижила в пеклі форсування Дніпра, заплативши своїм життям за амбіції кремлівських вождів та полководців.

Як командувач Першого Українського фронту, М.Ватутін керував форсуванням Дніпра. Газети кінця 90-х років повідомили, що перед форсуванням Дніпра тих солдатів, які не вміли плавати просто розстрілювали на лівому березі. Виправдовували це тим, що в цих надзвичайних умовах вони б інстинктивно чіплялися за тих, хто вмів плавати, і топили б їх. Генерал М.Ватутін, мобілізувавши у визволених областях колишньої Гетьманщини (Чернігівщина, Полтавщина, Черкащина, Київщина) близько 250 тисяч українців, фактично втопив їх у Дніпрі „.[6] „ Я рухаюсь по коліна в людському горі, – писав незабутній Юрій Яновський, оцінюючи осінь 1943 року, – серед згарищ і людського горя...” [7].

Радянське військове командування широко застосовувало таку практику. В одному або кількох місцях влаштовувало так звану переправу, кидаючи туди велику кількість солдатів. Практично всі вони були заздалегідь послані на смерть. Дніпро ставав червоним від їхньої крові. Відволікши на ту м’ясорубку частину сил ворога, в іншому місці розпочиналася справжня операція захоплення плацдарму на правому березі. Саме на ті удавані переправи й кидали отих хлопців, яких підбирали в придніпровських селах. Беззбройних, ненавчених, не обмундированих. Командири їм казали: „ Зброю добудеш у бою” [8]. Автор роману „Живые и мертвые” Костянтин Симонов залишив спогад про полоненого генерала, який під час допиту сказав: „У мене склалося враження, що ваші командири з такою легкістю посилають на смерть підлеглих, наче вони солдати чужої армії” [9].

Не дивлячись на величезні втрати живої сили битва за Дніпро, яка почалася у вересні 1943 року, була виграна. На протязі 750-кілометрової смуги оборони від Лоєва до Запоріжжя війська форсували Дніпро і захопили понад 20 плацдармів на його правому березі. Стратегічні розрахунки гітлерівського командування втриматися на Дніпрі не збулися.

Форсування Дніпра радянськими військами є безприкладними подвигом в історії. Жодній армії у світі не вдавалося подолати з ходу таку велику природну перешкоду на широкому фронті при шаленому опорі ворога. Дніпро був найбільшим водним рубежем на всьому театрі війни від Балтійського до Чорного моря.

Увесь жовтень 1943 року радянське командування готувало штурм Києва. Щоб піднести бойовий дух військ, які в основному поповнювались за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний й Південний фронти у 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти. З початку листопада почалися вирішальні бої за Київ. Найважливішим був Лютізький плацдарм.

Київська наступальна операція готувалася дуже ретельно і у великій таємниці. Для дезорганізації ворога 1132 стрілецький полк 336 стрілецької дивізії здійснив успішні операції по визволенню Овруча, а пізніше Житомира. Саме цей стрімкий рейд у верхів’ях Дніпра відволік значну частину німецьких сил, завдяки чому основним частинам радянських військ вдалося здійснити героїчний прорив на Лютізькому плацдармі.

Німецьке командування робило усе для того, щоб не допустити визволення Києва. Фашисти добре розуміли, що визволення столиці України відкривало б Радянській армії широку дорогу у західні області, в південні райони Польщі, до Карпат, до кордонів Румунії та Угорщини. Про це свідчить багато трофейних документів, наказів німецького командування, і показання полонених солдатів і офіцерів. Так, писар 172 піхотного полку повідомив радянських розвідників: „13 жовтня в штабі полку було одержано наказ, в якому говорилося, що Київ –це серце України. Це місто ніколи не буде здано росіянам, скількох жертв це б не коштувало” [10].

Ставка віддала наказ взяти Київ до чергової річниці жовтневого перевороту. Було проведено велику підготовку до наступу. На 6-кілометровій ділянці розмістилися 4 дивізії. На один кілометр фронту прориву було зосереджено 362 гармати. О п’ятій годині ранку 3 листопада 1943 року розпочався вирішальний штурм позицій ворога. Уже о восьмій годині ранку пролунав одночасний залп гвардійських мінометів („катюш”) й всієї артилерії. 40 хвилин лавина сталі і вогню вирувала над ворожими позиціями. Навколишні поля, ліси огорнула пелена диму. За чорними хмарами сховалось сонце. Влучно били по скупченнях ворога радянські гармати. Противник у паніці почав тікати.

Серед тих, хто розробляв й здійснював план остаточного визволення Києва був й генерал –майор А.Пилипенко –начальник штабу легендарної 38- ї армії, що першою раптовим ударом оволоділи селом Лютіж, створили сприятливі умови для успішних бойових дій головних сил Першого Українського фронту.

На лівому крилі наступу важливу операцію здійснили підрозділи 269-го стрілецького полку. Форсувавши Дніпро, вони без затримки зайняли острів Козачий. Розвідувальні групи на ділянці Пирогове-Чапаївка захопили шосейну дорогу Київ-Обухів. Але з кожною годиною обстановка ускладнювалась. Почалися нальоти ворожої авіації, посилились контратаки противника, особливо в районі Мишоловки та Печерської Лаври. Були періоди, коли радянські підрозділи притискалися до самого берега Дніпра, але, отримуючи підкріплення, переходили в атаки за визволення Києва.

Увечері 5 листопада 1943 року 38-а армія вийшла на околиці міста Києва. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях міста, а потім перемістилися у центр, і вже о четвертій годині ранку 6 листопада столиця України була визволена. На стіні наріжного будинку на вулиці Кірова хтось із бійців написав крейдою: ”4 година ранку. Першим увійшов сюди батальйон Якушева. Хай живе вільна Україна” [11].

У битві за Дніпро та визволення були задіяні партизанські з’єднання та загони під командуванням С.Ковпака, М.Наумова, О.Сабурова, М.Попудренка, І.Хитриченка, І.Бовкуна, Ю.Збанського, В.Ушакова, М.Таранущенка. Партизани знищили в районах дії Червоної армії ворожі гарнізони та поліцейські стани, навели 25 переправ на Дніпрі, Десні та Прип’яті. У визволенні Києва брали участь понад 20 000 народних месників [12].

За участь у визволенні Києва 65 з’єднанням і частинам було присвоєно почесну назву „Київська”. Велика кількість бійців, офіцерів й генералів 1-го Українського фронту були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, тисячі воїнів нагороджені орденами й медалями [13].

Ця перемога коштувала надто дорого. За неї довелося заплатити величезною ціною. Через упертий опір фашистів та помилковість спроб прорвати оборону ворога на Букринському плацдармі (згодом стало відомо, що на цій переправі Сталін цинічно прирік багато десятків тисяч воїнів на вірну смерть), заради визволення Києва саме до чергової річниці перемоги революції, у Київській наступальній операції загинуло й потонуло в холодних осінніх водах Дніпра 417 тисяч воїнів Червоної армії. У визволеному Києві було тоді 180 тисяч жителів. Тож за кожних трьох визволених заплатили життям 7 визволителів [14].

Таким чином, за порівняно короткий час радянські війська вийшли на лінію Дніпра від Чорного моря до гирла річки Сон на території Білорусії, здійснили Київську наступальну операцію і створили сприятливі передумови для вигнання гітлерівців з Правобережної України.

...Поховані на високій дніпровській кручі Герой Радянського Союзу, командир взводу розвідки 22-ї гвардійської танкової бригади гвардії старшина Н.Шолуденко, заступник командира 4-го гвардійського винищувального протитанкового полку гвардії майор М.Мончак, Герой Радянського Союзу штурман 8-го гвардійського авіаполку гвардії капітан М.Авдєєв, гвардії старшина 871-го стрілецького полку М.Гогічаїшвілі ... Українець, росіянин, грузин. Вони та багато інших визволяли тієї осені Київ від загарбників.

Прийдіть у парк Вічної Слави. Покладіть на землю, политу кров’ю героїв, вінок квітів.

Хай жовтий лист торкається долонь –

Для мене все у цьому парку свято.

І осіняє вічності вогонь

Могилу Невідомого солдата.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка