Імені м. П. Драгоманова



Сторінка21/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   29

Література:


1. Збанацький Анатолій. Незабутня осінь 1943 року // Столиця. – 2003. – 10-16 жовтня.

2. Субтельний О. Україна. Історія. К.: Либідь. – 1991. – с. 414.

3. Барбон Микола. Ціна гарматного м’яса //Столиця. – 2003.- 27 червня-3 липня.

4. Подвиг тих днів // Сільські вісті. – 1973. – 22 вересня.

5. Кочевський В.Я. Сумською іду... // Голос України .- 1993. – 20 серпня.

6. Фік Б. „Генералу Ватутіну – від українського народу”: слава чи ганьба?// Вечірній Київ. – 1997. – 28 січня.

7. Гринів О. Українці в роки другої світової війни // Молодь України. – 1994.- 26 квітня.

8. Білкей Володимир. Їм випала жорстока доля // Столиця. – 2001.- 14-20 вересня; Шкіль Микола. Недовезені соняшники. К.: Школяр. – 1998. – с. 28-30.

9. Веденєєв Дмитро, Шевченко Сергій. Київська наступальна операція: велика перемога великою кров’ю // Столиця. – 2003. – 24-30 жовтня.

10. Кузовков І., Обухов В. Перемога на Дніпрі // Патріот Батьківщини. – 1973.- 4 листопада.

11. Захарова Т. У спалахах червоних зірниць // Патріот Батьківщини. – 1973.- 28 жовтня.

12. Коньков В. Батьківщина, честь і пам’ять // Столиця. – 2004.- 17-23 вересня.

13. Дробот І.І., Кучер В.І., Слісаренко А.Г., Чернеча П.М. Український народ у другій світовій війні. К.: Школяр. – 1998. – с. 157.

14. Збанацький Анатолій. Там само; Горинь Н. Визволення України від німецько-фашистської окупації (1943-1944 рр.) // Історія України.2004. – № 33-34 (вересень). – с. 25.



Удовик В.

Продовольча політика німецької
окупаційної влади в 1941-1944 рр.

Продовольча політика німецької окупаційної влади на території України, як складова окупаційного режиму, по відношенню до місцевого українського населення була направлена на досягнення мети нацизму – звільнення багатих українських земель для німецьких колоністів. Тобто іншими словами, нацисти організовували штучний голод в українських містах, де населення не могло себе прогодувати.

Дана проблема не ставала об’єктом спеціального дослідження істориків Другої світової та Великої Вітчизняної війн. Опосередковано вона розглядалася в праці І.Вєтрова по економічній політиці німецької влади на окупованій українській території [1], в дослідженні О.Патриляк по фінансовій системі окупованих земель [2] та ін.

Для розуміння складних історичних процесів та явищ в період німецької окупації необхідно дослідити всі сторони прояву окупаційного режиму: геноцид народу України, економічну, соціальну, культурну та національні політики окупантів. Продовольча політика –це один з аспектів соціальної політики окупаційної влади, так як вона безпосередньо торкалася всіх соціальних категорій населення.

Найбільш тяжким в роки окупації виявилося становище робітників, службовців та інтелігенції, що жили до війни в містах. Важко було й селянину, але у нього була присадибна ділянка, хоч і маленька, запас сільськогосподарських продуктів, часто домашня худоба. В донесенні №6 айнзацгрупи поліції безпеки і СД в СРСР за жовтень 1941 року вказувалося, що „у сільського населення ситуація з харчуванням з часу окупації території значно покращалась. Внаслідок ще не остаточно проведених акцій збору у селян в їх вільному розпорядженні залишається більше продуктів, ніж раніше, так що можуть бути накопичені резервні запаси” [3]. У гіршому становищі перебувала більшість жителів міст, які забезпечувались, купляючи або обмінюючи продукти харчування на чорному ринку. Тому з перших днів окупації у всіх містах гостро постало продовольче питання. Хоч його вирішення не входило в плани загарбників, вони вимушені були в певній мірі займатися забезпеченням населення продуктами харчування, оскільки без цього не можна було вирішити інші завдання, такі як використання робочої сили та ін.

Єдиної системи та норм постачання не було. Спочатку для забезпечення населення планувалося створення певної сітки магазинів. Частина реквізованих товарів і продовольства мала була бути переданою в ці магазини, які повинні були замінити ринки. Але на практиці це не вдалося реалізувати. В різних містах продовольче постачання було організовано по-різному, але досягти його в повній мірі так і не вдалося ніде.

17 травня 1942 року рейхскомісар видав розпорядження, за яким населення розділялося на чотири групи споживачів товарів першої необхідності [4]:

І група: – непрацюючі, з поважних причин, особи вільних професій;

ІІ – утриманці працюючих та родини остарбайтерів;

ІІІ – працюючі всіх підприємств та установ;

ІV – фольксдойче та робітники, що працювали в тяжких умовах.

В залежності від приналежності до певної категорії, населення отримувало і продукти.

Єдину карткову систему забезпечення населення продуктами в м. Києві ввели з 1 вересня 1942 року, тобто припинився відпуск додаткових пайків. Але процес введення показав неспроможність влади поставляти продукти населенню. 15 липня 1942 року в Києві було опубліковано „Об’ява відносно забезпечення та торгівлі продуктами в Києві” та „Об’ява відносно шляхового контролю на околицях Києва” [5]. За першою постановою встановлювалися продуктові пайки, за другою – блокувалися головні шляхи підступу до міста з продуктами. При чому друга постанова вступила в дію зразу ж з дня опублікування, а для виконання першої не існувало необхідних запасів продуктів. Контроль проводила українська поліція, тому часто населенню вдавалося пронести продуктів більше, ніж дозволений пайок на 1 день: 10 яєць, 1 л молока, 10 кг. картоплі, 1 кг хліба, 1 кг овочів, пізніше ще 1 шт. птиці. Найлегше стало спекулянтам, яких поліція, за хабар, пропускала, а вони на ринках піднімали ціни на продукти. Начальник поліції безпеки та СД в Києві зазначав в своєму звіті, що „офіційне забезпечення було б, приймаючи до уваги стан шляхів та нестачу транспорту та пального, неможливе... Але не треба забувати, що населення цієї країни на протязі 25 років звикло обходити постанови уряду, не дивлячись на контролюючу систему, якої у німецького управління не має, тому останнє спирається на ненадійні місцеві установи” [6].

Лише з серпня хлібний пайок підвищили з 700 г до 1500 г в неділю, завдяки домішкам. Тоді ж встановились нові норми продуктів на картки на неділю для чотирьох груп населення [7]:

І група: 100 г м’яса, 1500 г хліба, 2 кг картоплі;

ІІ: 100 г м’яса, 1500 г хліба, 2 кг картоплі;

ІІІ: 200 г м’яса, 2000 г хліба, 2,5 кг картоплі, 500 г мучного;

ІV: 300 г м’яса, 2500 г хліба, 3,5 кг картоплі, 500 г мучного, 250 г цукру.

Робітники на підприємствах інколи отримували додаткові пайки та щоденно обід, але періодичність видачі та якість виданих продуктів залежали від керівництва заводів та фабрик. Родинам робітників, працюючих в Німеччині, додатково видавали на 15 днів на людину 2600 г хліба та 1 кг пшона. За висновками начальника поліції безпеки та СД в Києві сім’я з чотирьох чоловік потребує щоденно, окрім пайка, ще додатково 500 крб. на придбання необхідних продуктів, при зарплаті 250-1200 крб. в місяць [8], а „жоден з визначених українцям пайків не наближається до нормальних вимог людського організму в калоріях: 4 група отримує 2074 калорії вдень, а потрібно 4500-5000” [9].

Для порівняння наведемо норми постачання продовольства в Німеччині для звичайного громадянина, за політдонесенням начальника 7-го відділу про становище в німецькому тилу, складеному на основі перехопленого листування: в вересні 1943 року по продуктових картках видавали 1500 г хліба на тиждень, 75 г крупи та 50 г жирів на людину [10]. На ринках стояли високі ціни, до того ж продаж селянами продуктів був заборонений. Отже, як бачимо, рядові німці не набагато краще харчувалися, ніж українці. Але якщо в Німеччині просто не вистачало необхідних продуктів, то в Україні до населення вони не доходили.

В Полтаві, в зоні військового управління, з продуктами було легше, ніж в колишній столиці. Тут, з 20 листопада 1941 року запровадили карткову систему для постачання робітників та службовців, та їх сімей хлібом та іншими продуктами. Картки отоварювались в 23 крамницях міста за твердими цінами. Робітники ІV категорії отримували 1 кг хліба по 2 крб., 1 кг крупи по 3.5 крб., отримуючи 280-400 крб. на місяць. Додатково робітники важливих підприємств харчувалися в 38 їдальнях міста. А весною 1942 року працююче населення отримало городи на околицях міста [11]. Цей приклад показує, що окупаційна влада навмисно перешкоджала продовольчому забезпеченню великих міст, таких як Київ. Така ситуація трималася на протязі всього періоду окупації, в Києві постійно відчувався брак продуктів харчування. В вересні 1942 року Київська міська управа навіть наказала учням шкіл збирати каштани для їх переробки, а потім для розподілу по дитячих їдальнях [12].

Мізерні продуктові пайки не давали змогу прохарчуватись сім’ї робітника, тому потрібно було купляти додаткову їжу на ринках міст. Але купівельна спроможність місцевого населення була надто низькою завдяки політиці німецького державного керівництва. За розпорядженням рейхскомісара України Е.Коха від 9 лютого 1942 року, виданого на підставі п.8 наказу фюрера від 17 липня 1941 року „Про управління в ново зайнятих східних областях”, передбачалося встановлення шести груп робітників (поділених за віком та кваліфікацією), яким належало виплачувати наступні кошти за годину роботи [13]:

1. учням на всі роки навчання – 0.75 крб.;

2. практикантам – 1 крб.;

3. малокваліфікованим робітникам більше 18 років – 1.20 крб., нижче 18 років – 0.90 крб.;

4. кваліфікованим робітникам віком від 18 до 21 років – 1.40-1.60 крб., більше 22 років – 1.70 крб.;

5. висококваліфікованим робітникам, бригадирам – 2 крб.;

6. майстрам – 2.50 крб..

Фольксдойче отримували 50% надбавку, при цьому вони як і німці були звільнені від податків [14]. Жінки-робітниці, як і особи єврейської національності, отримували 80% заробітної платні в порівняні з чоловіками. При знанні німецької мови існувала надбавка від 5 до 25%, в залежності від ступеня володіння мовою.

Службовці теж мали свою градацію:

1. торговельні та технічні службовці, які виконують звичайну механічну роботу (наприклад, працівники канцелярії, посильні) отримували від 130 до 220 крб.;

2. службовці, які виконують важчу працю (касири, керівники будинків) – від 220 до 350 крб.;

3. технічні службовці, які мають фахову освіту (керівники будови, інженери, конструктори, молодші медичні співробітники) – від 280 до 450 крб.;

4. технічні та торговельні службовці, що виконують відповідальну роботу (торгові та технічні керівники відділів, агрономи, перекладачі) – від 400 до 600 крб.;

5. наукові та технічні службовці, що мають вищу освіту і яким довірено відповідальне керівництво однієї галузі народного господарства, керівники середніх та більших фабрик, викладачі в технічних школах – до 800 крб.;

7. наукові та технічні робітники, що займають керівні посади (бургомістри, директори інститутів, великих підприємств, голови районів, вчителі вищих шкіл) – від 950 до 1200 крб.

Така структура була визначена рейхскомісаром в розпорядженні від 19 лютого 1942 року [15], в ньому була обмежена й робоча неділя – 48 год. Відпустка складала 6 робочих днів та 6 днів по хворобі. Але на практиці це розпорядження не повністю дотримувалися. Наприклад, зарплата ректора Київського університету складала 2000 крб. В той же час 48-годинного робочого тижня теж не дотримувалися як німецькі так і українські керівники підприємств.

Треба відзначити, що німецькі працівники отримували за однакову роботу в 10 раз більше оплати. Наприклад, німецька друкарка отримувала 450 рейхсмарок, тобто 4500 крб., в місяць, а українська – 450 крб. [16].

Разом з тим, не можна погодитися з висновками дослідника О.В.Патриляк [17], що середній кваліфікований український робітник, який отримував в середньому 400 крб., після всіх обов’язкових виплат на оплату помешкання і податків міг розпоряджатися заледве трьома карбованцями. Адже, навіть за її підрахунками, по завищеній сітці витрат, у розпорядженні працівника мало залишитися більше сотні карбованців. Та, як би там не було, але прожити в тих умовах лише на таку мізерну зарплату було неможливо.

Українське населення повинно було працювати і під час любих свят, дозволялися вихідні дні лише 1 січня – Новий рік, 7, 8 січня – Різдво та на Паску [18].

Ще один з способів грабунку та здирства з місцевого населення – це політика введення твердих цін на головні харчові продукти в Києві та регулювання діяльності ринків. Восени 1941 року деяка частина населення міст, а особливо по селах, мала можливість роздобути собі продукти харчування та придбати промислові товари. При евакуації радянська влада те, що не змогла вивезти або знищити залишала населенню. В Києві міська влада з середини вересня 1941 року розпорядилася продавати в магазинах продовольство без обмежень. Тому у продаж пішли напівфабрикати з підприємств харчової промисловості, часто нефасовані (морозиво, патоку, шоколад тощо). В цей час на елеваторах палало збіжжя, а в холодильниках зберігалось гори курей, які не дозволялося використовувати відступаючими військами [19]. По селах розпродували худобу, а при відступі радянських чиновників населення само розібрало все залишене. В містах були розграбовані всі магазини, склади тощо. І хоча існував наказ німецького коменданта про повернення всього награбованого та всіх продуктових залишків, але його, як згадують свідки тих подій О.Кузнєцов та Д.Малаков, мало хто виконував. Пізніше, коли населення, певним чином, пристосувалося до нової влади на ринках почалася торгівля, яка в основному зводилась до обміну. За гроші продавалися лише товари по досить високій ціні. В більшості жителів продукти швидко закінчились, а змоги постійно поповнювати запаси не було, оскільки магазини не працювали. Далі для вилучення у населення промислових товарів та грошової маси, за наказом начальника поліції в грудні 1941 року, була заборонена мінова торгівля на ринках. Всі промислові товари повинні були здаватися в комісійні магазини. Як згадували радянські джерела, потім товари комісійних магазинів були німцями конфісковані без компенсації їх власникам.

В цей же час генерал-комісаріат робить спробу врегулювати ринкові ціни. Так, за його розпорядженням від 2 грудня 1941 року, з 11 грудня вводились тверді ціни на ринках Києва, це призвело до зникнення продуктів з ринку і збільшення торгівлі з-під поли, а головне до різкого зльоту спекулятивних цін. Згодом 14 грудня, голова управи Києва змушений був оголосити недійсним розпорядження від 2.12.41 року. Продукти по ринках з’явились, але ціни на них не поспішали знижуватись. Був встановлений хлібний пай – 400 гр. на людину в неділю, пізніше 700 гр.[20], ціна ж на хліб знизилась з 100 до 50 крб.. Така ж ситуація відбулась на початку лютого, коли влада знову встановила тверді ціни. Міська управа, щоб якось врегулювати становище, утворила відділ по контролю за ринковими цінами, який вирішив, що їх потрібно знижувати поступово, спочатку хоча б на 25%. Це дало свої певні результати на зимовий період, але до травня 1942 року ціни підскочили на 180 %. Через голод та дорожнечу траплялися випадки, коли весною посаджена картопля на городах міста – вночі викопувалася [21].

Для порівняння варто відзначити, що не стало легше в матеріальному плані українцям і після визволення від німецьких окупантів. В перші роки багато підприємств стояли зруйновані, продуктів не вистачало. На ринках м. Полтави хліб коштував 20-30 крб., при зарплатах 250-500 крб., з яких вираховували на обов’язкову підписку на 3-й та 4-й випуски державної позики, внески на будівництво танкової колони „Визволена Полтавщина” тощо [22]. Не існувало лише національного гніту.

Таким чином, продовольча політика німецької окупаційної влади була направлена на зменшення кількості населення окупованих земель, тобто організації штучного голоду. Вона заключалася в недопущенні економічного перерозподілу продуктів харчування на користь українського населення та вилучення всіх продуктових надлишків для потреб німецької армії та рейху. Водночас ситуація з продовольством докорінно відрізнялася від подібних штучних голодоморів при радянській владі. В останньому випадку, в більшій мірі, страждало сільське населення, яке намагалося вирватись до міст, де був державний розподіл продуктів. При німцях від голоду потерпали мешканці міст і уходили в сільську місцевість для виживання.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка