Імені м. П. Драгоманова



Сторінка23/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29

Література:


1. Клоков В.И. Борьба народов славянских стран против фашистского порабощения (1939-1941). – К., 1963. – 130 с. Зуев Ф.Г. Польский народ в борьбе против фашизма. – М., 1967. Семиряга М.И. Борьба народов Центральной и Юго-Восточной Европы против немецко-фашистского гнета. – М., 1985.

2. Wojna wyzwolencza narodu polskiego w latach 1939-1945. Wiazlowe problemy. – Warszawa, 1966.

Polski czyn zbrojny w II wojnie swiatowej: polski ruch oporu 1939-1945. – Warszawa, 1988.

3. Korbonski S. Polskie panstwo podziemne // Zeszyty Historycne. – Paryz, 1967. – №6. – S.22-28.

4. Gmitruk J. Matusak P. Wojdylo W. Bataliony Chlopskie. – Warszawa, 1997.

Romanowski W. ZWZ-AK na Wolynia 1939-1944. – Lublin, 1993.

5. Ілюшин І.І. Селянські військові формування у національно-визвольній боротьбі польського народу за часів Другої світової війни. Автореферат дис. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук. – К., 1995.

Казакова О. Політичні особливості генези польського руху Опору в умовах нацистського окупаційного режиму (вересень-грудень 1939 р.) // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. – Київ-Краків, 2002. – С.152-154.

6. Tarnogvodski T. Polskie organizacje konspiracyine w kraju w latach 1939-1945 // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1966. – №4. – S.251.

7. I bid… – s. 253.

8. Wisniewski M. Z Historii powstania i dzialnosci Komendy Obroncow Polski // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1967. – №3. – S.225.

9. Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. – T.1. – London, 1970. – S.6-32.

10. Tarnogvodski T. Polskie organizacje konspiracyine w kraju w latach 1939-1945 // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1966. – №4. – S.256.

11. Polska Zyje wr 80-81 z 20.09.1940 r.

12. Wisniewski M. Z Historii powstania i dzialnosci Komendy Obroncow Polski // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1967. – №3. – S.225.

13. I bid... – S.228.

14. Tarnogvodski T. Polskie organizacje konspiracyine w kraju w latach 1939-1945 // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1966. – №4. – S.256.

15. Wisniewski M. Z Historii powstania i dzialnosci Komendy Obroncow Polski // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1967. – №3. – S.227.

16. Wisniewski M. Z Historii powstania i dzialnosci Komendy Obroncow Polski // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1967. – №3. – S.228.

17. Dobroszycki L. Centralny katalog polskie prasy konspiracyinie – 1939-1945. – Warszawa, 1962. – S.113.

18. Herzog L. Radzimonczyk L. Walka zbrojna narodu polskiego pod okupacja hitlerowska w swietle dokumentow wermachtu // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1966. – №4. – S.76.

19. Wisniewski M. Z Historii powstania i dzialnosci Komendy Obroncow Polski // Wojskowy pzheglad historyczny. – 1967. – №3. – S.228.

20. Stachurski E. Crupa B. // Za Wolnosci Ludu. – wr 16, 15.3.1963.

21. Moszynski R. Policha L. Lublin w okresie okupacji. – Lublin, 1964. – S.28-30.

22. Dobroszycki L. Centralny katalog polskie prasy konspiracyinie – 1939-1945. – Warszawa, 1962. – S.162.

Калугин П.

Увековечение событий Великой Отечественной войны
на территории Украины

В истории народов мира есть события, которые оказывают глубочайшее воздействие на ход дальнейшего их развития и на расстановку сил в мире. К таким событиям, безусловно следует отнести Вторую мировую войну, а для народов бывшего Советского Союза – Великую Отечественную войну, 60-летие победы которой в 2005 г. как большой праздник будут отмечать все народы, принимавшие участие в этой драматической и жестокой схватке с фашизмом.

Победа в этой войне была достигнута путем величайших жертв, страданий, слез, уничтожения громадных экономических и материальных ресурсов. И чем дальше отходят от нас годы Великой Отечественной войны, тем ярче осознается величие ратного подвига участников войны, в том числе и народа Украины.

Мы должны понимать и, особенно важно, внушать эту мысль молодому поколению, что мы, живые, все в неоплатном долгу перед погибшими на фронтах, в концентрационных фашистских лагерях, умерших от ран, перед теми, кто отдавая последние силы, умер от голода и перенапряжения в холодных заводских цехах.

Как символ всенародной признательности и неизгладимой памяти о тех, кто погиб в боях на территории Украины, являются братские и одиночные захоронения советских воинов, партизан, подпольщиков, жертв нацизма, обелиски, монументы, памятные знаки, мемориальные комплексы.

В памятниках и памятных местах Великой Отечественной войны широко отражены все ее важнейшие события: от первых приграничных сражениях до победных салютов. Эти памятники – свидетельство великой трагедии и великой славы нашего народа.

Проблемы упорядочения захоронения советских воинов, их охраны появились уже в годы войны. Постановлением ГКО от 1 апреля 1942 г. Красной Армии возлагалась на Военные советы фронтов и отдельных армий.

Еще шли жестокие бои за полное освобождение Украинской земли от гитлеровских захватчиков, когда 1 апреля 1944 г. было принято Постановление СНК УССР и ЦК КП(б)У «О благоустройстве могил и увековечении памяти воинов, погибших в борьбе за освобождение и независимость Советской Родины». Оно способствовало значительному расширению этой работы.

Местные органы власти, партийные, комсомольские организации должны были взять на учет и внести в Книгу памяти Украины все военные кладбища, братские и одиночные могилы погибших воинов.

В конце ноября 1944 г. – марте 1945 г. некоторые места исторических боев с гитлеровскими захватчиками на Украине были объявлены заповедными. Среди них командный пункт генерал-армии Н.Ф.Ватутина на правом берегу Днепра у Киева, огромное поле Корсунь-Шевченковского сражения.

3 апреля 1944 г. СНК Украинской ССР принял решение установить в Бабьем Яру под Киевом памятник жертвам немецко-фашистской оккупации и оборудовать музей в цокольной части памятника. Это решение было выполнено в 1976 г.

Вопрос об увековечении памяти погибших воинов, партизан находился в поле зрения государственных и партийных органов и в после военные годы. Постановлением Совнаркома СССР от 18 февраля 1946 г. предусматривалось не только благоустройство всех захоронений периода Великой Отечественной войны, но и завершение работ по подготовке 50 типовых проектов памятников для военных кладбищ, братских и одиночных могил. На местах началось выявление и постановка на учет военных кладбищ, братских и индивидуальных захоронений, проведение мероприятий по благоустройству захоронений, сооружению памятных знаков, установке надгробий. В исполкомах местных и районных Советов собирались данные о событиях и героях военных лет, создавались Книги памяти.

Принятые в последующие годы законодательные и нормативные акты об охране и использовании памятников истории и культуры сыграли значительную роль в деле увековечения памяти о великом подвиге советского народа в годы войны. Значительную роль в решении этого вопроса сыграли принимаемые правительством Украины документы о праздновании юбилейных дат со дня Победы в Великой Отечественной войне.

Ключевым документом по сохранению памяти о событиях войны является принятый Верховной Радой Украины и подписанный президентом 20 апреля 2000 г. Закон «Об увековечении Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 г.».

Если в военные и первые после военные годы увековечивали события, связанные с победными действиями Красной Армии, то в начале 60-х годов прошлого века стал вопрос об увековечении трагических сторон войны. Особенно это касалось событий, связанных с началом Великой Отечественной войны Советского Союза, когда Красной Армии довелось ощутить не столько радость побед, сколько горечь поражений и непоправимых потерь. Сегодня из многочисленных научных и публицистических изданий, мемуарной литературы известно о трагедии советских частей и соединений очутившихся во вражеском окружении и продолжавших оказывать сопротивление. Большинство советских воинов в сложных условиях остались верными воинской присяге, проявили мужество и героизм, настойчиво стремились выйти из окружения, нередко привлекая к себе значительные силы противника.

Кроме того, в последние десятилетия предметом исследования отечественных историков встали проблемы, связанные с историей ОУН-УПА.

В этом вопросе не все пока однозначно, ясно одно, что часть украинцев воевала на стороне фашистов, другая влилась в ряды УПА, считая что отстаивает национальные интересы украинского народа. Но подавляющее большинство воинов и гражданского населения Украины воевали вместе с другими народами СССР, внося значительный вклад в достижение победы над фашизмом. Поэтому думается, что сам украинский народ решит кого помнить и кому сооружать памятники за участие в Великой Отечественной Войне.

Известно, что первыми удар вражеских полчищ на огромном фронте от Баренцева до Черного моря приняли на себя многочисленные отряды пограничников. Вооруженные только стрелковым оружием, они мужественно встретили во много раз превышающие силы врага, сражались до последнего патрона, до последнего бойца, часто в окружении.

В Украине достойно увековечили подвиги мужественных пограничников. Так бойцы и командиры 8-й заставы 98-го Любомльского погранотряда под командованием Старовойтова, который дислоцировался в с. Вовчий перевоз (ныне с. Старовойтово Волынской области), погибли почти все вместе со своим командиром.

В 1969 г. в память о патриотах на месте бывшей 8-й пограничной заставы в с. Старовойтовом сооружен мемориальный комплекс. Скульптор Г.Л. Кронгауз. Основа композиции – скульптурная группа трех воинов-пограничников, которые отдают салют из автоматов в честь погибших товарищей, и стела (высота 6,7 м) с именами погибших солдат и офицеров, до конца выполнившими свои долг перед Родиной.

Одиннадцать дней и ночей длился бой на 13-й заставе 90-го Владимир-Волынского отряда под командование лейтенанта А. Лопатина. Из 60 пограничников в живых остались лишь трое. В 1962 г. установили памятник. У подножия 9-метрового обелиска – фигура воина с автоматом в руках (высота 2,8 м). 1968 г. у памятника перезахоронили 57 героев пограничников.

Героическая борьба пограничников, воинов Красной Армии, гражданского населения с фашистскими агрессорами в первые дни войны запечатлена во многих других памятниках и памятных знаках. В Волынской, Львовской, Черновицкой областях свыше 50 памятников, связанных с событиями начала Великой Отечественной войны, главным образом, это памятные знаки и обелиски в честь пограничников Владимир-Волынского, Любомльского, Перемышльского, Рава-Руского пограничных отрядов.

Мужественно защищали советские воины линию обороны Ковельского, Коростенского, Новгород-Волынского, Перемышльского , Струмилевского укрепрайонов. В некоторых местах сохранились военно-инженерные сооружения. Это тоже памятники войны. Но, к сожалению, местные власти и государственные органы охраны памятников оставляют такого рода памятники в крайне запущенном состоянии. Они разрушаются и в конечном счете перестают существовать как памятники.

Главные события в конце июня 1941 г. развернулись в районе Луцк –Ровно – Дубно – Броди, где осуществилась одна из наибольших танковых битв начального периода Великой Отечественной войны Советского Союза, в которой с обеих сторон взяли участие около двух тысяч танков. Обелиски на братских могилах героев-танкистов сооружены в Ровном, в селах Новостан, Малый Шпак, Грушица-2 (Ровенская область) и других населенных пунктах области, монумент на западной окраине г. Дубно, сооруженный в 1985 г., – памятник о трагических событиях начального этапа войны, мужестве и героизме защитников Родины.

Одним из важнейших военно-политических событий летне-осенней кампании 1941 г. была оборона столицы. Районы Киевской области оказались полем одной из первых битв Великой Отечественной войны.

Обелиски на братских могилах в с. Борщив, Великий Круполь, Леляны Баришевского района, где захоронено свыше 20 тысяч воинов, памятные знаки на местах боев венчают героические и трагические дни тех далеких годов.

В 1967 г. в парке Киевского Национального технического унмверситета сооружен монумент (скульпторы А. Суровцев, Г. Морозова, архитектор Е. Вересов). В полный рост изображены юноша и девушка с поднятым знаменем. Одну из граней монумента украшает рельефное изображение венка из дубовых и лавровых листьев и строки из «Реквиема» А. Малышко «Хто за свободу вийшов проти смерт!, тому немае смерт! на земл!».

Память о защитниках Киева – преподавателях, сотрудниках и студентах киевских вузов – увековечивает памятный знак в виде развернутой книги на фоне знамени, установленный на фасаде Киевского Национального университета им. Т.Г. Шевченко.

На дальних приступах к Киеву оборонные бои вели войска Юго-Западного фронта под командованием генерал-полковника М. Кирпоноса.

Во второй половине сентября оборона Киева превратилась в одну из наибольших трагедий Красной Армии. Несвоевременно принятые решения Верховным Главнокомандующим об отводе оборонявших Киев армий на новые рубежи и оставлении Киева привели к их окружению, и только малочисленные подразделения смогли выйти из кольца окружения.

Вопрос об увековечении трагических страниц истории войны еще в начале 60-х годов XX столетия поднимали ветераны войны, непосредственные участники и свидетели тех событий, родственники погибших.

Совет Министров республики постановлением от 28 февраля 1969 г. предусмотрел сооружение памятника воинам Юго-Западного фронта, который был открыт в 1976г. у с. Дрюковщина Лохвицкого района. В центре архитектурно-скульптурной композиции – бронзовая скульптура советского воина, который поднялся в атаку. В комплекс входят братская могила погибших воинов, памятный знак на месте гибели М. Кирпоноса, Вечный огонь Славы, гранитная стела в виде гвардейской ленточки, броневик – реликвия войны.

Плечо к плечу с воинами Красной Армии и народными ополченцами столицу Украины защищали моряки Днепровской военной флотилии. В 1979 г. на Набережной Днепра возле Речного вокзала сооружен монумент мужественным морякам (скульпторы М.Вронский, А.Скобликов, архитектор И.Ланько). На стилизованной орудийной башне судна возвышается трехгранная стела, на гранях которой – названия кораблей, отличившихся в годы гражданской и Великой Отечественной войн.

Кровопролитные оборонные бои в июле-августе 1941 г. велись на территории Кировоградской области. В 70-80 гг. прошлого столетия на местах боев были установлены памятные знаки, благоустроено множество могил воинов, погибших в 1941 г. Местные краеведы исследовали боевой путь 6-ой и 12-й армий Юго-Западного фронта.

Одновременно с наступлением на Киев 300-тысячная армия противника с 5 августа 1941 г. начала широкое наступление на юго-восток и юг Украины с целью захвата Одессы.

Среди защитников черноморской твердыни города-героя Одессы находились представители 42-х национальностей. Не забыт подвиг героев. Во всех странах СНГ известен пояс Славы под Одессой, включающий 11 памятников. Он охватывает город 60-километровым полукругом, повторяя главный рубеж обороны, которую держали части Отдельной Приморской Армии, полки морской пехоты и ополчение.

Около 100 памятников, памятных знаков и мемориальных досок увековечивают в Одессе события Великой Отечественной войны. Наиболее значительные из них – это стелы в честь черноморских моряков-десантников, воинов 421 стрелковой дивизии и моряков-десантников 3-го полка морской пехоты, воинов 25-й стрелковой им. В.И. Чапаева дивизии, памятники воинам 95-й стрелковой дивизии, студентам, преподавателям и сотрудникам Одесского политехнического института, монумент Славы и мемориал обороны Одессы.

Примечательно, что большинство памятников в Одессе сооружено по инициативе и непосредственном участии жителей города.

Легендарную оборону Севастополя, которая длилась 250 дней, увековечивают свыше 700 памятников и обелисков. Среди них – обелиск городу-герою, мемориал Славы героям обороны Севастополя в 1941-1942 гг., мемориальный комплекс на Сапун-горе, монументы в честь воинов Приморской армии, 7-й, 8-й, 73-й бригад морской пехоты, летчиков, партизан, подпольщиков и многие другие.

В честь героев, защитников города-героя Керчи, непокоренной крепости на крымской земле, сооружен в 1982 г. мемориальный ансамбль «Героям Аджимушкая» (скульпторы Е. Горбань, Б. Климушко, архитекторы С. Миргородский, В. Сенцова), в состав которого входят подземный музей обороны и комплекс памятников на поверхности. Возле входа в музей – 12-метровые пилоны с рельефным многофигурным изображение эпизодов героической обороны. Сохранены остатки оборонных сооружений, газоубежища, госпитали, сигнальные установки, надписи на каменных стенах: «Да здравствует Красная Армия! Лучше смерть, чем неволя». Тут же братские могилы защитников, погибших в неравном бою.

В местах боев военных десантников в 1985 г. установлен мемориал Эльтигенскому десанту.

События начального этапа войны получили объективное отражение в исторической литературе, а так же в воспоминаниях и мемуарной литературе участников войны, что дает возможность более обоснованно подходить к увековечению людей и событий тех героических и трагических дней первого этапа войны.

Непревзойденные образцы героизма, отваги и мужества показали воины в боях за освобождение Украины. Почти 80% памятников, посвященных событиям Великой Отечественной войны, рассказывают о подвигах воинов, партизан, подпольщиков в период освобождения Украинской земли от нацистских захватчиков. Это – боевая техника, установленная на постаментах, памятные места боев, подвигов бойцов и командиров, дома, сооружения, где размещались штабы, воинские кладбища, братские и одиночные могилы освободителей.

Первыми на землю Украины ступили бойцы и офицеры 1-й гвардейской армии Юго-Западного фронта. Это произошло 18 декабря 1942 г. О жестокости и кровопролитности боев можно судить по тому, что только в боях за первый районный центр на украинской земле – с. Меловое Ворошиловоградской области – погибло 1066 воинов, которые похоронены в братской могиле на площади Чечерова. В мае 1972 г. здесь состоялось торжественное открытие величественного монумента «Украина – освободителям». Он символизирует Родину-мать, встречающую своего сына-освободителя. Бронзовая скульптура установлена на постаменте. Рядом на 27 гранитных плитах – имена 1066 освободителей, которые навсегда остались в Украинской земле.

В результате успешного проведения в августе-сентябре Донбасской операции 23 августа 1943 г. был освобожден Харьков, 8 сентября – Сталино (ныне Донецк). В Харькове это событие венчает мемориальный комплекс, сооруженный в 1977 г., в Донецке – монумент освободителям Донбасса, возведенный в 1984 г.

Многочисленные памятники и мемориалы в городах и селах Приднепровья навечно запечатлели героизм воинов Советской Армии в битве за Днепр. На Лютежском плацдарме, откуда советские войска начали Киевскую наступательную операцию, в с. Ново-Петровцы в 1980 г. открыта диорама «Битва за Киев. Лютежский плацдарм. 1943 г.», которая отображает события 1943 г. В 1995 г. комплекс получил статус Государственного музея-заповедника «Битва за Киев в 1943 г.».

Блестящая Корсунь-Шевченковская операция запечатлена в 33 монументах, органически соединивших величие подвига освободителей и глубокую скорбь о погибших смертью храбрых сынов нашего народа.

Навеки сохранятся в памяти народной подвиги Героев Советского Союза – 26 гвардейцев-широнинцев, повторивших при освобождении Харьковской области легендарный подвиг панфиловцев, 67 десантников – героев-олыпанцев, участников десанта в Николаеве, автоматчиков – Н. Петухова, И. Семенова, В. Сисолятина, В. Иванова, которые первыми форсировали Днепр, 9 героев-танкистов, проявивших беспримерное мужество около с. Геройское Крымской области в апреле 1944 г. и многих других бесстрашных сынов и дочерей Отечества.

Доблестную армию-освободительницу увековечивают величественные мемориальные комплексы Вечной Славы в Киеве, Одессе, Севастополе, Керчи, Харькове, Днепропетровске, Черкассах, Львове, Виннице, Полтаве, Луцке, Ужгороде, Чернигове, Кировограде, Сумах, Ворошоловограде (Луганске) и во многих других городах Украины.

На протяжении 1944-1945 гг. были сооружены памятники на братских могилах воинов-освободителей на высоте Острая могила в Ворошиловограде, Макеевке, Мукачеве, Нижнеднепровске, Ужгороде, Хусте и многих других городах и населенных пунктах республики.

В 1944-1950 г. проектировались и сооружались памятники генерал-лейтенанту А. Зигину (г. Полтава), А. Смирнову (Куйбышевский район Запорожской области), П. Волоху (г. Изюм Харьковской области), дважды Герою Советского Союза А. Молодчему (г. Ворошиловград).

25 января 1948 г. в Советском парке (ныне Царский сад) состоялось торжественное открытие памятника на могиле командующего 1-м Украинским фронтом, генерала армии (1943), Героя Советского Союза (1965) Н. Ватутина (1901-1944).

Воплощением памяти о героизме и мужестве народа-победителя, о его ратном и трудовом подвиге стал мемориальный комплекс «Национальный музей истории Великой Отечественной войны 1941-1945 годов», возведенный в 1981 г. по творческим замыслам народного художника СССР, Героя Социалистического труда Е. Вучетича (скульпторы В. Бородай, С. Стамо, Г. Кислый и другие). В состав комплекса входят, кроме строения музея, который увенчан фигурой Родины-матери, чаша «Огонь Славы», аллея городов-героев, архитектурно-скульптурная композиция «Герои форсирования Днепра», мемориальный парк. Свыше 15 тыс. экспонатов представлено в генеральной экспозиции 14 залов музея. На мраморных пилонах – наименования 1152 воинских частей и соединений, которые отличились во время освобождения Украины и которым присвоены почетные наименования освобожденных ими населенных пунктов. На белом мраморе зала Славы отчеканены 11655 фамилий Героев Советского Союза и 201 – Героев Социалистического труда, удостоенных этих званий за боевые и трудовые подвиги в годы войны.

В каждом городе или селении есть священные места, к которым никогда не прекратится поток людей, которые в скорбном молчании приходят почтить память погибших на войне. Таким священным местом в Киеве является парк Вечной Славы, где находится могила неизвестного солдата и горит Вечный Огонь, в Одессе – памятник неизвестному матросу, в Керчи – гора Митридат, в Чернигове – Болдина гора, Севастополе – Сапун-гора и воинские кладбища, которых в городе и его околицах свыше 20, в Запорожье – аллея Славы. В каждом городе и селе – памятные знаки и обелиски в честь воинов и воинов-земляков, погибших в годы Великой Отечественной войны Советского Союза.

В годы жестокой войны многочисленные жертвы были и среди мирного населения и военнопленных. За период оккупации в Украине убито и замучено 3,898 млн. гражданского населения, около 1,4 млн. военнопленных, на фронтах войны погибло 3,5 млн. воинов Красной Армии – граждан Украины.

В Украине гитлеровцы устроили 230 концлагерей, 50 гетто, множество мест массовых казней советских людей. Почти в каждом городе были лагеря смерти, где содержались мирные граждане и пленные воины Красной Армии. Среди них наиболее печальную славу имели Дарницкий, Сырецкий (г. Киев), Богунский (под Житомиром), «Цитадель» (г. Львов), Владимир-Волынский (Волинская область), «Уманская яма» (Черкасская область), «Хоролская Яма (Полтавская область), Рава-Русский (Львовская область), «Гросслазарет» (Славута, Хмельницкая область) и др.

В этих и других местах, где были концлагеря, места массовых казней мирных жителей воздвигнуты мемориальные комплексы, памятники, памятные знаки, кладбища.

Никогда в памяти народной не угаснет трагедия 259 сел республики, разделивших судьбу белорусской Хатыни, которые были уничтожены карателями вместе с населением. Почти в каждом из возрожденных сел ныне имеются братские могилы односельчан, сооружены памятники или памятные знаки.

О героизме и мужестве советских партизан рассказывают памятники «Партизанской славы» в Сумах, в Словечном Житомирской области, «Народные мстители» на окраине Спадщанского леса, «Город партизанской славы» в Путивле, в Симферополе и в селе Перевальном в Крыму, в Носовке Черниговской области, партизанам-ковпаковцам в Яремче.

Немало Украинских патриотов сражались с фашистами в подпольных организациях. Героический подвиг подпольной организации «Молодая гвардия» в Краснодоне запечатлен в монументе «Клятва». В с. Крымка Первомайского района Одесской (теперь Николаевской области) в честь героев «Партизанской искры» создан мемориальный комплекс. В Полтаве на углу улиц Пушкина и Котляревского сооружен памятник в честь деятельности молодежной подпольной организации «Непокоренная полтавчанка» и ее руководителя Героя Советского Союза Ляли Убыйвовк. В Малине (Житомирская область) сооружен памятный знак на братской могиле членов подпольной организации Героев Советского Союза Н. Сосниной и П. Тараскина. В 1982 г. в центре города, возле школы открыт памятник в честь Малинской подпольной организации. В 1961 г. открыт памятник подпольщикам рабочим и служащим завода «Запорожсталь».

С самого начала оккупации Киева развернуло свою деятельность партийно-комсомольское подполье. В Киеве хранится немало памятников, связанных с партийным подпольем. На домах по улицам Гоголевской, Саксаганского, Контрактовой площади, где размещались подпольный горком КП(б)У, подпольные райкомы КП(б)У, установлены мемориальные доски.

На Украинской земле война оставила тысячи братских могил, в которых похоронены воины всех национальностей. Их имена высечены на обелисках, стелах, мемориальных плитах. Так около села Сеньковка Черниговской области на рубеже России, Украины и Белоруссии воздвигается монумент Дружбы, в строительстве которого приняли участие трудящиеся Брянской, Черниговской и Гомельской областей.

На Сапун-горе в Севастополе установлен памятник 77-й Симферопольской дивизии, сформированной в Баку. Это – дань мужеству посланцев Азербайджана. В городе Киеве сооружен памятник Герою Советского Союза, участнику форсирования Днепра таджику Саидкулу Турдыеву. И таких примеров можно привести немало.

Абсолютное большинство народов-братьев свято чтут и охраняют для грядущих поколений память о тех, кто сражался с врагом за родную землю, не щадя своей крови и жизни.

Не преуменьшая значения украинского фактора в Великой Отечественной и второй мировой войне в целом, следует помнить о боевом содружестве воинских формирований советского, чехословацкого, польского народу и народов других стран, которые объединились в борьбе против нацизма. В последнее время стали известны документы об операциях Военно-воздушных сил СССР и США, связанных с бомбежкой военно-промышленных объектов Германии и ее сателитов.

В марте 1994 г. в связи с празднованием 50-летия операции «Френтик» Полтавская обладминистрация приняла решение об увековечении памяти участников операции «Френтик». На мраморной плите выбиты строки «В июне-сентябре 1944 г. военные летчики Советской Армии и США с аэродрома в районе Пирятина вели совместные боевые действия против фашистских захватчиков по плану операции «Френтик».

Впечатляющим символом международной солидарности трудящихся стал мемориал советско-чехословацкой дружбы в с. Соколове Харьковской области. Все памятники и памятные места Великой Отечественной войны – и величественные мемориалы и скромные обелиски на солдатских могилах – народные святыни. Уход за ними, сохранение в надлежащем состоянии, широкая пропаганда – это задачи как для страны, местных органов власти, так и различных общественных организаций остаются наиболее важными.

Однако за последние годы, особенно после распада СССР и обретения Украиной независимости и самостоятельности возникло ряд проблем, связанных с увековечением событий Великой отечественной войны, которые необходимо преодолеть и подходить к решению этого вопроса с точки зрения исторической объективности оценок и правды о войне.

Эти проблемы можно свести к следующему:

Среди определенных националистически настроенных кругов украинского общества существует тенденция о пересмотре результатов Великой Отечественной войны, до крайности умалчивается роль Советской Армии в освобождении Украины и восточных стран Европы, зато выпячивается роль ОУН-УПА в освободительной борьбе с фашизмом, что грубо искажает историческую правду о Великой Отечественной войне. Отсюда в ряде областей, особенно Западной Украины крайне снижено внимание к увековечению памятных событий, советских воинов, Великой Отечественной войны.

А тем временем зарастают бурьяном, сравниваются с землей братские и одиночные могилы солдат, сержантов, офицеров, партизан. Нередко знают местные администраторы и краеведы, кто в них похоронен. Но никто за ними не ухаживает, никто не заботится, чтобы жила память о доблестных защитниках Отечества.

Доходит дело до прямого разрушения и вандализма по политическим мотивам. Так, в г. Луганске вандалы несколько раз обливали краской, надругались над памятью молодогвардейцев и даже украли бюст О. Кошевого, Л. Шевцовой и И. Земнухова. Не лучшая участь постигла памятник молодогвардейцам «Непокоренные» в Краснодоне. В г. Одесса надругались над памятником легендарному подводнику А. Маринеско, в г. Львове постоянному глумлению подвергаются захоронения на холме Славы, от его ремонта и восстановления местные власти отказываются. Этот список можно продлить.

Это происходит по ряду причин. Во-первых, это заключается в политической ориентации идеологического центра Правительства Украины, во-вторых, органы охраны памятников регионов не имеют возможности (прежде всего финансовой) реагировать на факты вандализма и надругательства над памятниками.

Література:


1. Законодавство про пам'ятки історії та культури – К., 1970, С. 220-221; Военно-исторический журнал – 1998. – №1. – С. 73-74.

2. Закон Української РСР. "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" – К., 1980. – 22 с.

3. Закон України "Про охорону культурної спадщини", підписаний Президентом України Л.Д. Кучмою 8 червня 2000 р.

4. Нюрнбергский процесс над главными немецкими преступниками. // Сб. материалов в семи томах. – М, 1958., – Т. 2., – С. 644.

5. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг. – в трех томах. – Т.1 – К., 1975. – С. 15-21, 55-61, 68, 195, 214.

6. Безсмертя. Книга пам'яті України 1941-1945. – К., 2000. – С. 203-205.

7. В памяти народной. – К., 1985., – С. 19-31, 39.

8. Памяти павших. Великая Отечественная война. П 15 (1941-1945). – М., Большая Российская энциклопедия, 1995. – 336 ст., ил.

9. Подвиг навіки. Книга Пам'яті України, місто-герой Київ 1941-1945. – К., С.7-71.

10. Моряки-днепровцы в Великой Отечественной войне 1941-1945, Сб./сост. Г.И. Ванеев, П.М. Калугин, М.М. Коваленко/. К., – С. 291-301.

11. П.Т. Тронько, В.А. Войналович. Увічнення історії України. – К., 1992. – С. 157.

12. І.Т. Луковський, О.С. Лисенко. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. – К., 1997. – С. 433.

13. Г.А. Куманев, А.С. Чайковский. Чекисты стояли насмерть – К., 1986. – С. 20.

14. К.С. Москаленко. На Південно-Західному напрямі 1941-1943: Спогади командарма. Кн. 1. – М., 1984. – С.44.

15. Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник. – К., 1987. – С. 232-246.

16. І.Х. Баграмян. Доповідна про київське оточення // Укр. ют. журнал. – К., 1991. – №6. – С. 96.

17. Говорят погибшие герои. Пятое исправ. доп. издание – М., 1975. – С. 63-75.

18. Кулаков Н.М.. 250 дней в огне. – М., 1965. – С. 103-108.

19. Гуркин В.В.. Людские потери Советских Вооруженных Сил в 1941-1945.: Новые аспекты // Военно-исторический журнал. – 1999. – №2. – С. 4-5.

20. Ясев Г.Е.. Героическая оборона города Киева (июнь-сентябрь 1941) // Записки военно-исторического общества. – 2001. – №1. – С.23-35.

21. Зверобоев Б.Н.. Памятники и памятные места героям обороны Киева в 1941 г. // Записки военно-исторического общества. – 2001. – № 1. – С. 78-83.

22. Король В.Ю.. Трагедія військовополонених на окупованій території України в


1941-1944 роках. – К., – 2002, – С.70.

23. Войцеховский А.А., Ткаченко Г.С. Всегда под чужими знаменами. – К., 2001. –


С. 2-35.

24. В'ячеслав Горбик, Галина Денисенко. Воєнна історія України в пам’ятниках. – К., 2003. – С. 92-146.

Король В.Ю.

ДО ПИТАННЯ ПРО ВІЙСЬКОВІ ВТРАТИ


УКРАЇНСЬКОГО ТА ІНШИХ СЛОВ'ЯНСЬКИХ НАРОДІВ СРСР
У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ І ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЄН
(1939-1945)

Друга світова війна не могла не позначитися на історичній долі українського народу, який в умовах тоталітарних режимів Сталіна та Гітлера не тільки знайшов в собі сили вистояти, а і зробив все можливе для зміцнення своєї державності і незалежності. В першу чергу це ті колосальні жертви, які заплатив наш народ у цій війні за перемогу над фашизмом.

Стосовно втрат у роки війни. Це не тільки втрати під час Великої Вітчизняної війни. Пам'ятаємо, ще напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі чотирьох держав. Понад 5 млн. українців проживали в Польщі, в складі якої перебували Галичина і Західна Волинь. Закарпатська Україна входила до Чехословаччини. На території цієї країни проживали понад 700 тис. українців. Північна Буковина входила до складу Румунії, в межах якої проживали 790 тис. українців.

Після возз'єднання у складі УРСР уже в ході війни Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки становило 41657 тис. жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

Понад 10 млн. українців проживали у цей час в Російській федерації. Українці були втягнуті у страхіття війни і зазнали перших втрат ще на початку 1939 р. Адже Сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив державну незалежність, і цього ж дня війська союзниці Німеччини – Угорщини перейшли кордон нової держави. На допомогу героїчним захисникам Карпатської України прийшли галичани, члени ОУН, але після запеклих боїв збройні формування молодої української держави були розгромлені, а сама вона через кілька днів перестала існувати. В цих боях загинуло понад 5 тис. українських патріотів [1].

Під час нападу Німеччини на Польщу вступ на її боці у війну СРСР, десятки тисяч українців, котрі перебували у польських збройних силах, брали участь у запеклих боях із загарбниками і теж понесли значні втрати. І коли ми нині піднімаємо питання про трагічну долю польських військовополонених, які потрапили у полон до Червоної Армії, зокрема, то не будемо забувати, що серед них були і польські офіцери і солдати українського походження. Багато років був оповитий таємницею розстріл 21857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоній Армії. Нині встановлено, що 3897 убито під Катинню, 6295 в Калінінській (Тверській) області, 4403 – неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 знищених польських офіцерів й досі точно не встановлено. Є данні, що вони загинули під Томськом. Слід пам'ятати, що після початку Другої світової війни до вересня 1941 р. у тилові райони СРСР було вислано понад 389 тисяч поляків, які перебували там в основному в таборах і в’язницях [2].

З перших днів війни між СРСР і Німеччиною територія України перетворилася на арену гігантського двобою між воюючими сторонами. До кінця 1941-го року Червона армія, попри винятковий героїзм своїх воїнів, безповоротно втратила понад 6 млн. осіб. У полон потрапили 3,9 млн. осіб, серед яких 1,5 мли, становили українці. До кінця року збройні сили СРСР втратять 67% стрілецької зброї, 91% танків і САУ, 90% гармат і мінометів, 90% бойових літаків. Стосовно ж втрат, зокрема військовополонених, слід зазначити, що на початок 1942 року, з 3,9 млн. радянських військовополонених в тому числі українців, в живих залишилося 1,1 млн., осіб [3]. Тобто, на цей час загинуло 2,8 млн. наших солдатів і офіцерів – росіян, українців та інших.

Оперативне поповнення діючої армії в перші місяці війни, проводилось значною мірою за рахунок населення України. В частинах і з'єднаннях, які билися в Україні, мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу [4].

Особливо яскравим і водночас трагічним прикладом того, які колосальні втрати поніс український народ в минулій війні відстоюючи свою свободу і незалежність, є Київська оборонна операція 1941 року. По останнім підрахункам, в основу яких покладено обліково-статистичний метод, число учасників цієї операції сягає 1326890 осіб. Якщо врахувати, що оточення уникнуло 150541 осіб, а в полон потрапило 665 тис. радянських військовополонених, в основному українців, то безповоротні втрати військ фронту включаючи різні види поповнення, а також полонених, більшість яких загинула в умовах полону, становить близько 1 млн. осіб. Стосовно ж долі військовополонених, що потрапили в полон під час оборони Києва, то в архіві автором знайдено документ-свідчення В.Ю.Давидова, який бачив за півкілометра від місць основних розстрілів у Бабиному Яру протитанковий рів, вщерть наповнений тілами убитих командирів Червоної армії: "Можно было это видеть по знакам различия, шпалам. В этой яме было примерно 20000 человек" [5].

Трагічною була доля військовополонених як цього фронту, так і інших, що воювали на українській землі і були, як зазначено вище в основному укомплектовані українцями. Тільки в Києві були десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених. Найголовніші з них: Дарницькі, Бабин Яр, на вул. Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво-Печерської лаври, на Куренівці, Сирці у Пущі Водиці. Тільки на околиці Дарниці після визволення Києва було знайдено чотири ями. Розмір кожної 12 на 6 м. Неподалік була ще одна яма розміром 6 на 6 м. При розкопках однієї з великих ям вона виявилася заповненою трупами людей, за свідченнями місцевих жителів – виключно полоненими, причому, здебільшого українцями.

Другий табір був розташований на місці колишнього авторемонтного заводу. Якщо в цілому підрахувати жертви в названих пунктах та деяких інших, що були неподалік, то в Дарницьких таборах загинуло близько 130 тис. радянських військовополонених [6].

Значних втрат зазнали українці в 1943 році при визволенні Лівобережної України і Києва. Під час форсування Дніпра, як згадував його учасник Віктор Астаф'єв "Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять" (Советская молодежь (Рига), 1991, 9 ноября). І про це треба говорити, бо оці учасники форсування Дніпра всі герої, але на жаль – в основному невідомі. Саме тому ці слова наводить у своїй доповіді з нагоди 55-річчя визволення України від фашистів Президент Л. Кучма. Наводить їх в книзі "Безсмертя" і генерал армії у відставці І. Герасимов, який в одній з газетних публікацій водночас вважав ці спогади "сумнівним джерелом".

Напруженими і надзвичайно кровопролитними були бої на Букринському плацдармі. Противнику вдалося міцно затиснути наші війська у Букринському вигині, чому сприяли також складні географічні умови місцевості. Бої були настільки кривавими, що у воронках замість води стояла кров. Так, на островах Козачий та Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії в живих залишилося всього п'ять воїнів із більш ніж 800. Лише за село Гребені загинуло два батальйони. Всього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 р., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції по наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, в тому числі й понад 7,5 тисяч киян та з Київської області, мобілізованих польовими військкоматами. На жаль, значна частина воїнів, які загинули під час цих боїв, а за підрахунками бувшого завідуючого відділом Другої світової війни Інституту історії НАН України М.В. Коваля – це 417 тисяч – невідомі солдати [7]. А ось дані на цю тему ще з одного джерела. Це матеріал про так званих "чорних слідопитів", які розкопують солдатські могили в районі Букринського плацдарму і шукають там трофеї. У статті наголошується, що за спогадами місцевих жителів "после форсирования Днепра его вода еще неделю была красной от крови, а весь берег был буквально завален разлагающимися трупами советских солдат. Поскольку все мужики были на фронтах, бабам самим пришлось собирать своих погибших защитников, хороня их в братских могилах". А далі в статті наголошується, що німці своїх загиблих солдат ховали на спеціально облаштованих кладовищах (а не в братських могилах, як наших воїнів). Тому і доводиться, зокрема Київському обласному і місцевому клубу "Пошук", який очолив ветеран війни В.Д.Кебчук, так багато витрачати зусиль, щоб встановити шляхом досліджень численних братських могил, імена загиблих воїнів. А їх встановлено вже близько 30 000 (ВВС, 2004, № 3). За даними пошуковців "останки же наших солдат с тех пор и по сей день лежат бессчетно "в три наката" в местах жестоких атак".

Ніби доповнює цю інформацію інший матеріал, де йдеться про те, що під Конча-Заспою знайдені 311 безіменних захисників Києва. Автор-людина, яка за 30 років знайшла і поховала як належить близько 14 000 радянських солдат і офіцерів – краєзнавець Олександр Кравченко. "На одного убитого немца в лесах находим 20-30 наших воинов", – стверджував він. Цілком справедливо він ставить запитання на яке не можуть дати відповідь ні генерал І.Герасимов, ні згаданий самостворений "Центр захисту історії правди війни". а саме: "почему не похоронены освобождавшие родную землю ? Окопы на Лютежском и Букринском плацдармах завалены их костями. Зато под Киевом мы не нашли ни одного погибшего в 1941 году немца, которого бросили в окопах. Практически возле останков каждого немецкого солдата есть медальйон – 50-80 % имен можно восстановить". На кожного загиблого заводили документи. Солдат вермахту ховали індивідуально, вівся облік загиблих, підписувався Хрест, на який надівалась каска.

"А вот индивидуальных захоронений советских воинов во время войны практически не было, – наголошує О.Кравченко, – В основном, солдат закапывали там где они пали. В нашей армии были широко распространены братские могилы. Когда в конце 41-го у воинов забрали медальйоны, а красноармейская книжка сгнивала за полтора-два года, человек превращался в неизвестного солдата" робить висновок краєзнавець. Як один із прикладів нелюдського, ганебного ставлення наших військкоматів, міністерства оборони як бувшого СРСР так і сучасної України, керівництва Ради організації ветеранів України на чолі з панами Герасимовим, Воронцовим, Анастасієвим, Шиловцевим, Іщенком та ін., дійсно патріот своєї країни О.Кравченко повідомляє, що в минулому році знайдені і поховані сержант Павло Кролюк і ст. сержант Павло Немчинов, обом було небагато за двадцять. Перший пропав безвісти восени 1943-го при форсуванні Дніпра в районі Ясногородки. Хоча в особистій справі (зберігається в Москві) вказано, що "Кролюк покоится в братской могиле в Дмитровке. На самом деле сержант валялся в лесной траншее, а вычислили его по медали "За оборону Сталинграда". Второй воин погиб при освобождении Києва". Тут же лежали як і згаданий сержант ще кілька. Всього на меморіалі покояться останки 311 воїнів (1941 р. – 127 чол., 1943 р. – 184 чол.) – практично батальйон піхоти. Так -, зазначає О.Кравченко, – "скрывались потери дабы не было гигантской цифры, которые достигают 40 миллионов". ("Сегодня", – 2004, 3 серпня).

І коли ми наводимо ці факти, то маємо за мету встановлення імен цих невідомих героїв. Бо виховувати молодь слід шляхом оприлюднення подвигів як відомих, так і, наголошуємо на цьому, невідомих героїв. Додамо до цього і те, що про трагізм битви за Дніпро як складову частину героїзму, доводиться писати ще й тому так детально, а це не всім подобається, що у двох фундаментальних виданнях: "Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах. Статистическое исследование". (М., 1993) та «Россия и СССР в войнах XX века. Потери Вооруженных Сил. Статистическое исследование». (М., 2001), про втрати наших військ під час боїв на Букринському плацдармі взагалі нічого немає. Натомість є дані про безповоротні втрати Червоної Армії з 3 по 13 листопада 1943 р. під час Київської стратегічної наступальної операції- 6491 чол., або 1% ("Потери Вооруженных Сил..." – С. 291). Отак і фальсифікується історія в книгах, на які посилаються всі дослідники війни і які обидві вийшли під редакцією генерала Г.Ф.Кривошеєва.

З цього приводу процитую уривок з листа до автора Є.В.Батурина з Києва, учасника війни. Він пише: "Десантировавшаяся в Черкасском лесу бригада получила приказ командира 52-й армии: в ночь на 13 ноября 1943 р. овладеть рубежом Сокирка-Свидовск и обеспечить форсирование Днепра. Ценой огромных потерь десантники пытались выполнить приказ, но не смогли. Главная причина неудачи, что армия 13 ноября и не пыталась форсировать реку и лишь через сутки атаковала правый берег и захватила плацдарм севернее Свидовка и вместе с десантниками овладела Геронимовкой и Русской Поляной. Развить успех не было ни малейшей возможности – атаки захлебывались. Наступление на Черкассы на этом и закончились.

В конце ноября истерзанные дивизии 52-й армии и остатки десантной бригады сдали свои позиции нашей 7-ой воздушно-десантной дивизии и мы заняли несколько опорных пунктов северо-восточнее Черкасс. Переправлялась "Семерка" после изнурительного 125-ти километрового марша, без артиллерийского полка и противотанкового дивизиона. Как и в наши дни – не было горючего.

Было приказано: выбить немцев из трех хуторов и к исходу 26 ноября овладеть окраиной Черкасс. Началось тяжелейшие бои утром 25-го. Наступать но полю было и тяжело, и страшно – гитлеровцы ни патронов, ни мин не жалели. Наш 21 полк был контратакован танками и оттеснен. К исходу 27-го, ценой десятков жизней, с помощью 18-го полка мы вновь овладели хуторами. В этих боях были тяжело ранены два моих товарища. Я минометчик, но мин не было и мы сражались в цепях пехоты.

Рано 28-го ноября мы захватили район кирпичных заводов, но нас опять выбили танки и овладели мы им вновь лишь в ночь на 29-е.

30-го противник на фронте в 2 километра вклинился в наше расположение, оттеснил 18 полк и прорвав оборону достиг железной дороги, где соединился с силами Черкасского гарнизона контратаковавшего с севера. 18 полк пытался нам помочь, но не смог, несмотря на большие потери. Мы оказались полностью окруженными.

Заняв в районе кирпичных заводов круговую оборону, мы пять суток отражали непрерывные атаки бронетехники и пехоты. Экономили боеприпасы, голодали ужасно и были "под надзором" фашистских наблюдателей засевших на высокой водонапорной башне. Запомнились захват бронетранспортера – продукты с него делили лично начальник штаба – всем по кусочку.

Глубокой ночью выходили из окружения. Шли тихо. Все ближе вражеские окопы. И вдруг. "Кто идет?" Отвечаю (я был внештатным переводчиком): "Смена". Преодолено еще несколько метров… "Хальт!" и короткая очередь. Открываем беспорядочный огонь и бегом вперед. "Ура!!!" Прыгаем через окопы. Вот они уже и сзади. Из них летят ракеты, непрерывные очереди. Но вот и свои! Потерь не было, наверно и фрицы отделались испугом.

Добрели до Русской Поляны. Здесь пополнялись, ведь от полка осталось меньше батальона. Солдатская молва сообщила, что наш командир, генерал Микиладзе доложил командиру корпуса, что он без артиллерии брать такие города как Черкассы не умеет. Насчет артиллерии не знаю, но Микиладзе немедленно убрали.

Началась подготовка к третьему наступлению на Черкассы. Из-за потерь к нам прислали тыловиков. Пополнение из местных жителей готовили в основном политически: "Задача – только вперед! Даешь победу!" Так учили и командиры, и политработники. Мало кто учил, как наступая, сберечь свою жизнь.

"Семерке" было приказано овладеть районом бойни и ж. д. станции. Штурм начался 9 декабря. Немцы из укрытий беспощадно косили наших. Санитары выносили по 15… 20 раненых ежедневно. А на поле оставалось множество мертвых, кое кто из них был в гражданской одежде. Это была подлинная мясорубка. Утром 13 декабря штурм возобновился, к исходу дня достигли юго-восточной окраины и освободили несколько кварталов. Бои шли всю ночь, и к утру 14-го штурм завершился. В темноте было не страшно. Сражаться ночью было очень умным решением.

Мы откопали свои минометы и снова стали воевать, как артиллеристы. Но тот ад, который я пережил в боевых порядках пехоты, где солдат до ранения или смерти живет в среднем 8 дней, навсегда останется в памяти. Не смею умалять ратный труд любого участника войны: война есть война и смерть может найти тебя и в тылу, но я преклоняюсь перед мужеством и самопожертвованием пехотинцев. Празднуя великий и горестный праздник, будем помнить, что их роль в победе неоценима, их жертвы огромны. Лучшие остались на поле боя.

По документам, я воевал 4 года, но по "Гамбургскому счету" воевал я всего 16 дней, когда был в наступающей пехоте. Остальное, хотя я был и дважды ранен. Не идет ни в какое сравнение с напряжением этих 16 дней под свинцовым душем, под воем мин и осколков…"[8] Після трагічних поразок на фронтах війни і таких перемог, як форсування Дніпра і визволення Києва, наприклад, кількість жертв серед українців, а також і росіян почала сильно зростати. Причиною також було і те, що збільшилась в другій половині 1944 р. мобілізація населення України до радянських збройних сил. В ряді загальновійськових армій 1-го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80%. А в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що билися вже за межами України, відсоток воїнів-українців перевищував 50%. Українці переважали в піхотних частинах і серед рядового складу, а там де вимагалася спеціальна підготовка і серед командуючого складу вони не стали найчисельнішою національною групою [9]. Як зазначають дослідники, упродовж 1943-1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців республіки.

Інший учасник війни в газеті "Голос України" від 22 липня 1995 р. пише: "26 вересня 1943 року наша дивізія за Великим Токмаком штурмувала фашистські укріплення на річці Молочній. Я перебував на спостережному пункті командира дивізії, – пише Станіслав Філіпенко. В стереотрубу побачив чорні ланцюги наступальників… Придивившись, я побачив, що це люди в цивільному. Не всі мали навіть гвинтівки… Не добігши до ворожих траншей метрів 300, усіявши трупами схили висоти, вони залягли (рештки). Через певний час – вже без так званої артпідготовки – під крики "Ура!" вони знову піднялися, та "Ура!" не допомогло – лише додалося трупів та поранених…

З’ясувалося, то хлопці 1926 року народження, багатьом не було і сімнадцяти. Та вони були в німецькій окупації і за це їх скерували на передову. Викликали до військкомату, повантажили у вагони, дали на вагон по 2-3 гвинтівки і направили до складу штурмових рот (!). Була така вказівка Сталіна.

У той час я, – пише С.Філіпенко, 19-річний хлопець, подумав про страшне – про те, що ось так знищували чоловіче населення України… А таке я бачив і під час форсування Дніпра, і визволення Лівобережжя."

Ще один учасник війни офіцер Георгій Герасимов пише знову у "Голос України" від 21 квітня 2004 року: "грудня 1943 року наш райцентр Георгієвське було звільнено від окупантів. Цього дня почалася й мобілізація всього чоловічого населення… Привели до війська й мого брата Володимира, як і його товаришів по колгоспу. Брат бригадирував до війни, отож йому наказали написати список бригади. За цим списком його призначили командиром зводу… Вже 5 грудня (через три дні!) їм наказали наступати. Без зброї, амуніції. Всі мали дістати зброю в рукопашному бою в німців. Так "бригади" щільно прикривали автоматники із фронтового підрозділу з боротьби з дезертирами і панікерами. Бої точилися по селам поблизу Чигирина. В цих місцях я потому бував неодноразово, всюди братські могили налічують до тисячі полеглих. Уявіть собі, що тут діялось!.. Так Сталін розпорядився долею мільйонів українців. Котрі з його вини були в німецькій окупації. І такі факти в 1943-1945 роках стали масовим явищем. У Градизьку місцеві жителі також розповідали мені про всі ці страхіття. З однією лише "поправкою": могили загиблих вояків похованих по дніпровських селах поглинуло в 60-ті роки штучно створене Кременчуцьке море.

Про це доводиться говорити у зв’язку з тим, що керівництво Організації ветеранів України на чолі з генералом І.Герасимовим в одній із публікацій звинувачує автора і ще групу фахівців в тому, що ніби то не було так званих польових військкоматів, які, як сказано вище мобілізували до діючої армії 16-17 річних юнаків і кидали їх тут же в бій, що загородзагони не стріляли по своїм, що всі полководці воювали на належному рівні і не допускали помилок і злочинів, і величезні втрати в битві за Дніпро були цілком виправданими. Як видно із вище наведених прикладів, а також із свідчень О.Гончара, А.Дімарова, генерала армії Лященка, В.Астаф’єва О.Довженка, які за словами І.Герасимова є "сумнівним джерелом" все вище наведене було правдою. Просто правий Є.Батурин, який пише в листі до автора, що "шайка генералов не видевшая передовой пытаются брехню выдать за истину (и наоборот)", такий підсумок робить ветеран війни, солдат Є.Батурин. І закінчив він свій лист, надрукований вище, словами: "Может быть свидетельство СОЛДАТА перевесит брехню генералов".

Протягом 1942-1945 рр. сталінський уряд здійснював на Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків. На березень 1945 р. по чотирьох військових округах України їх було мобілізовано понад 270 тисяч. І саме в першу чергу українці та росіяни своєю кров'ю оплатили визволення Європи, а не тільки території СРСР від фашизму. Тільки в боях за Польщу, які тривала з серпня 1944 р. до січня 1945 р. включно, наша армія безповоротно втратила 660 тис. воїнів, а ще близько 440 тис. померло від ран в госпіталях як на території Польщі так і за її межами. Нині у Польщі в 738 воїнських похованнях поховано 1 мільйон 800 тисяч російських і українських військових. Тільки 120389 відомі поіменно [10]. Національний склад загиблих – основному українці і росіяни.

А хіба не вражає цифра наших втрат у боях за маленьку Угорщину. Навіть укладачі книги "Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях й конфликтах" [11] змушені буди сказати про це. Загальне число втрат 2-го і 3-го Українських фронтів за період з 29 жовтня 1944 по 13 лютого 1945 рр. склали 320 тис. осіб. Вслід за Будапештською війська 3-го Українського фронту буди змушені у березні 1945 р. вести оборонну операцію в районі озера Балатон, втративши там понад 30 тис. осіб. Всього ж сумарні втрати радянських військ на території Угорщини склали 480 тис. осіб, з них 140 тис. безповоротні [12]. Хоча і ці дані значно занижені. Доказом тому є, наприклад, цифри наших втрат у Австрії приведені у згаданому вище виданні – 26 тис. безповоротних втрат. Однак, в матеріалах, які були опубліковані Російським телебаченням до 50-річчя визволення Відня сказано, що в боях на території цієї країни загинуло 86 тис. осіб, а скільки пропало безвісти і померло від ран знає тільки Бог. І знову це в основному українці і росіяни.

Відносно ж Берлінської операції то тут у наших офіційних джерелах і виданнях, зокрема і у згаданій книзі "Гриф секретности снят..." – суцільна дезінформація. Укладачі цього видання без сорому і совісті заявляють, що безповоротні втрати радянських військ у Берлінській операції, яка тривала з 16 квітня по 2 травня 1945 р., становили лише – 78 тис. осіб, санітарні – 274 тис.[13]. Там же сказано, що всі радянські бойові операції на території Німеччини, окрім Берлінської, пройшли без значних втрат. Це ж явна фальсифікація. До речі в книзі "Памяти павших. Великая Отечественная война /І94І-І945/", уже робиться визнання, що безповоротні втрати протягом другого кварталу 1945 р. в Червоній армії склали 243256 осіб [14]. А це в основному бої на території Німеччини і вели їх знову ж таки, частини укомплектовані переважно українцями і росіянами.

Стосовно Берлінської операції, в якій брали участь 1-й, 2-й Білоруські і 1-й Український фронти укомплектовані українцями і росіянами, слід сказати окремо, поскільки і понині стосовно неї багато неясного.

В передачі Російського телебачення від 17 квітня 1995 р. з приводу 50-річчя штурму військами 1-го Білоруського фронту Зеєловських висот повідомлялося, що радянські війська втратили там лише вбитими за один день понад 100 тис. воїнів. Слід наголосити, що в своїй більшості це були молоді хлопці весняного призову 1945 р. і в основному з України. Як пізніше свідчив маршал К.Рокоссовський "Жуков рвався до Берліна, за що і поплатився в перший день життям близько півмільйона осіб" [15]. Генерал О.Горбатов свідчить, що Жуков планував взяти Берлін на п'ятий день. "Маршал сообщил мне...Берлин будет захвачен на пятый день" [16]. Тобто, 21 квітня 1945 р. Взяли ми його великою кров'ю лише 2-го травня 1945 р. На догоду Сталіну Жуков і Конєв намагалися першими за будь-яку ціну увірватися в Берлін (хоча деякі наші військові пропонували оточити агонізуюче місто і чекати його капітуляції). Довго чекати б не довелося. У захисників Берліна майже не залишилося боєприпасів, продовольства і т.д. Але ж Конєв в наказі двом танковим арміям 20.04.45. писав: "Войска маршала Жукова в 10 км. от восточной окраины Берлина. Приказываю обязательно сегодня ночью (курсив автора) ворваться в Берлин первыми. Исполнение донести". В цей день Жуков в наказі командуючому танкової армії ставить завдання "Пошлите от каждого корпуса по одной лучшей бригаде в Берлин и поставьте им задачу: не позднее 4 утра 21 апреля любой ценой (курсив автора) прорваться на окраину Берлина и немедля донести для доклада т. Сталину и объявления в прессе".

І навіть коли 25 квітня 1945 р. війська 1-го Українського фронту зустрілися на Ельбі з військами американців, які до речі могли взяти Берлін раніше, але не зробили цього, жаліючи своїх солдат, і опір німців за місто вже загасав, гонка між Жуковим і Конєвим мов на стадіоні, продовжувалася. Так, танкова армія генерала Рибалка, форсувавши Шпрее, опинилася в тилу 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту [17]. Наслідки: по далеко не повним, але все ж більш правдивим даним ніж у книзі "Гриф секретности снят...", за період з 16 квітня по 8 травня 1945 р. війська згаданих фронтів втратили вбитими та пораненими близько 300 тис. осіб, а також 2156 танків і САУ, 1220 гармат і мінометів, 527 літаків. По останнім даним наші війська втратили понад 500 тисяч чоловік. А нещодавно були опубліковані дані, згідно з якими "Последнее наступление советских войск на Берлин началось 16 апреля 1945 г. и обошлось нашей стране в миллион солдатских жизней – почти в 2,5 раза больше чем США потеряли за всю Вторую мировую войну. Но Россия никогда не стояла за ценой ради победы…" [18].

1 все ж таки, які втрати понесли український і російський народи, бо саме вони зазнали найбільших втрат, при всій повазі до ролі інших народів, які віддали свої життя у битві з фашизмом. Очевидно, точно ми їх ніколи так і не назвемо. Адже, 15 березня 1942 р. за наказом Сталіна були ліквідовані солдатські медальйони. А 12 квітня цього ж року в нашій армії відмовилися від поіменного обліку втрат. Натомість була введена графа "безвісті пропалі", яка дозволяла списувати мільйони життів, якими так спокійно розкидувалися наші бездарні в основному, за невеликим виключенням, полководці. А ортодоксальні комуністи нині в своїх друкованих виданнях намагаються відстоювати цифру наших втрат, якою за вказівкою політбюро ЦК КПРС нас "ощасливив" генерал Мойсеєв у статті "Ценз Победы" (Военно-исторический журнал. – 1990. – №3) яка військові втрати СРСР оцінює в 8 млн. 664.400 осіб. Ця цифра трохи збільшена і покладена в основу згаданої книги "Гриф секретности снят..." і на неї посилаються всі, без виключення, історики, які пишуть про війну і про втрати в ній, в тому числі і українського народу.

Не зарахували до категорії безповоротних втрат в цих книгах і "около 500 тисяч военнообязанных, призваних по мобилизации, но захваченных противникам в начальний период войны'. Не попали до цієї категорії і ті з понад 1,8 млн. військовополонених, які повернулися в СРСР після того, як їм вдалося вижити в гітлерівських таборах для того, щоб сконати в сталінських таборах в перші післявоєнні роки.

Не включено до цієї графи в цій так званий "супероб'єктивній" книзі і тих, кого було засуджено трибуналами і особовими відділами. А це 994 тис. осіб. З них засуджено за дезертирство – 376 тис. Причому дезертирами часто робили людей, які тільки побували в оточенні. До всього цього в книзі додається, що із всього цього числа засуджених близько 442 тис. отримали відстрочку від розстрілу з відправкою у складі штрафних батальйонів на фронт. Начебто укладачі книги не знають із документів, що переважна більшість цих засуджених у складі штрафбатів загинула в перших же боях.

Зазначимо в цьому зв’язку, що її укладачі свідомо пішли на ще одну фальсифікацію, віднісши до живих тих, кого розстріляли або тих, хто загинув в штрафних батальйонах. Із наведених там даних випливає, що понад 280 тис. або загинули від нещасних випадків або були засуджені до розстрілу. (Д.Волкогонов вважає, що останніх було 158 тис.). Говорячи про засуджених до розстрілу, укладачі мають на увазі тих, кого було розстріляно за якоюсь судовою процедурою. А згідно наказів Сталіна від 16 серпня 1941 і 28 липня 1942 рр. військових розстрілювали без всякого суду і слідства (тих, хто побував в оточені, тобто, невинних людей), або тих, хто відстав від своїх частин чи просто розгубився в першому бою. Таких було розстріляно сотні тисяч в тому числі й українців. І всі вони до названої категорії втрат не попали. І все це з метою підігнати цифру безповоротних військових втрат під названу Мойсеєвим цифру загиблих у 8 млн. 668 тис. 400 осіб. Хоча в книзі "Гриф секретности снят..." вона, як зазначалося вище, трохи збільшена і дорівнює 9 млн. 168 тис. 400 осіб.

На основі таблиць в книзі "Население Советского Союза. 1922-1991" [19], слід виділити тих, хто народився з 1896 по 1925 рр., тобто тих, хто на початок війни мав не менше 15 і не більше 45 років. Кількість жінок-військовослужбовців за роки війни складала близько 500 тис., останні чоловіки. Чисельність названих контингентів чоловіків і жінок (а це 30) на початок 1941 р. складала: чоловіків – 45,3 млн., жінок – 48,2., а на початок 1946 р. відповідно: чоловік – 28,3 млн. жінок – 43, 1 млн. Якщо ж внести поправки на зменшення чисельності цих контингентів до 22 червня 1941 р. (за півроку) то матимемо 45 млн. чоловіків і 48 млн. жінок названих контингентів. Значить зменшення кількості чоловіків за роки війни, включаючи і війну з Японією, складає у чоловіків 16,7 млн., а у жінок близько 5 млн. З усіх 34 мільйонів військовослужбовців-чоловіків, які служили в рядах армії, близько 31 млн. відноситься до вказаних років народження. Останні народилися до 1896 р., і самих молодих – 1926-1927 рр. народження. Їх було не більше 3-4 млн. чоловік. Якщо вирахувати із кількості чоловіків не військовослужбовців ту кількість, яка стала результатом їх зменшення за рахунок смертності за вказані роки, то отримаємо цифру в 1,5-1,7 млн. осіб. Віднімемо цю кількість від цифри 16,7 млн. зменшення чоловіків і матимемо близько 15 млн. втрат вказаної категорії чоловіків-військовослужбовців. названих років народження, яких нарахувалося близько 31 млн. чоловік. Це і є безповоротні втрати радянських збройних сил за роки війни [20]. Але і вони не повні, оскільки зроблені на основі вказаного джерела, на об’єктивності якого не могли не позначитися і відсутність точних даних про кількість населення СРСР напередодні війни (цифра в 197,1 млн. осіб, яку називає І.Курганов, зроблена на основі перепису населення СРСР 1939 р., з урахуванням природного приросту за 1939-1941 рр.). Не будемо забувати, що цей перепис був сфальсифікований і зроблений замість знищеного перепису 1937 р. Пам'ятаємо, що цей перепис 1937 р. було знищено тому, що він показував реальні наслідки голоду 1932-1933 рр. на Україні. Отже, саме український фактор був вирішальним в наступних переписах.

На основі картотеки Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації керівник Головної редакційної колегії Книги Пам’яті України генерал І.Герасимов оприлюднив дані, згідно яких за період з 1941-го по 1945 рр. безповоротно втрачено 16,2 мільйони рядових і сержантів Червоної Армії, 1,2 мільйони осіб офіцерського складу, 3-4 мільйони тих, хто загинув безвісті; 5750 тис. становили військовополонені [21]. Нині він ці цифри більше не згадував бо як же тоді поєднати "блискуче" керівництво військовими операціями наших полковників, про яке він весь час разом з однодумцями П.П.Іщенком, Анастасієвим, Вороновим, Короткіним, Шиловцевим твердить, і колосальні, часто невиправдані втрати наших військ.

За підрахунками автора даної статті в полоні побувало 6,2 млн. радянських військовополонених на всіх театрах воєнних дій на території СРСР. З них загинуло понад 4 млн., у тому числі на окупованих землях України близько 1,8 млн. осіб [22].

До названої цифри понад 15 млн. загиблих військових у цій війні слід додати майже мільйон безповоротних втрат за рахунок військовослужбовців, які народилися до 1896 р. Отже, на основі тільки цих та подібних не зовсім об'єктивних джерел наші військові втрати сягають понад 16 млн. осіб. Але і це не вся правда, тому що командування всіх рівнів занижувало наші втрати, а потім ці дані пішли в архіви. Тому з урахуванням всього вищесказаного, наші військові втрати становлять понад 25 млн. осіб і це в своїй більшості представники слов'янських народів, особливо українського і російського. На підставі підрахунків, які покладено в основу заключного тому Книги Пам'яті України "Безсмертя", який вийшов у світ до 55-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, опосередковані демографічні втрати України становлять близько 17 мільйонів осіб, з них близько 6 млн. – це військові. Хоча автори розділу про втрати у війні І.Муковський і О.Лисенко в основному залишилися на застарілих позиціях. Так само, на цих же позиціях залишилися і автори нової книги ("Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооруженных сил Статистические исследования." Под общей редакцией генерала Г.Кривошеева. М., 2001.). В ній всі фальсифікації, підтасовки і замовчування щодо наших втрат, які були у Мойсеєва і в книзі "Гриф секретности снят..." залишилися з точністю один до одного. Тобто, наші військові ніяких уроків із помилок своїх попередників, які, не вміючи воювати, за невеликим виключенням, втратили мільйони життів, так і не зробили. Тому ми всі усвідомлюємо, як важливо правдиво писати і пам'ятати про ту дорогу, неоплатну ціну, яку заплатили наші батьки і близькі за перемогу над фашизмом.

Ще і ще раз наголошувати на цьому доводиться в зв’язку з тим, що деякі керівники ветеранських організацій України неодноразово заявляли, зокрема І.Герасимов, що у першу чергу слід говорити і писати про героїзм наших воїнів, тобто про загальновідомі факти такого героїзму. Питається, а як же бути з невідомими героями, які покояться у відомих і невідомих братських могилах? На наш погляд, і цю думку розділяють в першу чергу рядові учасники війни, по-справжньому можна виховати патріотів своєї країни, залучаючи їх до встановлення імен, в першу чергу невідомих героїв. От і нині, на початку ХХІ століття і нового тисячоліття, на жаль є такі могили, як це не дивно, навіть у центрі Києва. І про це не знають керівництво Організацій ветеранів України на чолі з генералом у відставці І.Герасимовим, Київський міський клуб "Пошук" на чолі з полковником у відставці Г.Ясєвим, а також самостворена структура під назвою "Центр захисту правди історії Великої Вітчизняної війни" (один з керівників підполковник у відставці Ю.Шиловцев, який вважає себе фахівцем по історії Великої Вітчизняної війни, хоча свого часу захистив докторську дисертацію по партійному будівництву, тобто по історії КПРС). А мова йде про те, що влада Подільського району при мовчанні ветеранських організацій, і попри низку публікацій автора, не спромоглася встановити навіть Хрест на могилі понад 500 воїнів, які під час оборони Києва в 1941 р. перебували на лікуванні у Флорівському монастирі. Після початку окупації міста вони були видані поліцаєм і порубані чи розстріляні фашистами та поховані у братській могилі неподалік від Казанської церкви [23].

Скільки цих невідомих могил... Ми всі у великому боргу перед загиблими у тій війні.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка