Імені м. П. Драгоманова



Сторінка24/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Література:


1. Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939). Соціально-економічний і політичний розвиток. – Ужгород, 1993. – С. 70-76.

2. Король В.Ю. Історія України. – К., 1999. – С. 262.

3. "Совершенно секретно! Только для командования!" Стратегия фашистской Германии в войне против СССР. Документы и материалы. М., 1967.-С 102.

4. Чернега П.М. та інші. Внесок українського народу в перемогу над фашистською Німеччиною // Слов'янські народи в Другій світовій війні. 3б. наукових праць. – К., 2000. – С. 85.

5. ЦДАВО України. – Ф. 4620. Оп. З, спр. 243-6, арк. 25-26.

6. Король В.Ю. Військовополонені – жертви війни. // Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945. – К., 2000. – С. 197-198.

7. Король В.Ю. Ціна Перемоги: втрати киян // Трибуна. – 2000. – №5-6. – С. 35-36; Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.).-К., 1999.-С. 101.

8. Король В. Велика Вітчизняна війна: першоджерела проти ідеологічних міфів // Історія в школі. – 2004. – № 5-6. – С. 3.

9. Гриневич В.А. Українці в складі Червоної Армії. Кількісний аспект питання. // Україна у другій світовій війні. Уроки історії та сучасність. – К., 1995.- С. 61.

10. Король В.Ю. Ціна Перемоги. Міфи і реальність // Трибуна. – 1995. -№1-2.- С.17.

11. "Гриф секретноси снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах. Статистическое иследование." – М., 1993.

12. Там же. – С. 211-212, 228, 325.

13. Там же. – С. 219-220.

14. "Памяти павших..." Велика Отечественная война (1941-1945). – М., 1995.- С. 105.

15. Король Віктор. Ціна Перемоги: розвінчування міфів // Вітчизна. – 1997. – № 5-6. – С. 112.

16. Горбатов А.В. Годы и войны. – М., 1998. – С. 334.

17. Почтарев А. Вперед, на Берлин! Кто быстрее? // Аргументы и факты. №18-19. – Май. – 1995. С. 6.

18. Великая Отечественная война. Советского Союза. 1941-1945. Краткая история. – М., 1965, – С. 497.; Король В. Ціна перемоги: розвінчування міфів. // Вітчизна. – 1997. – №5-6. – С. 112.; ВВС. – 2004. – № 18.

19. Население Советского Союза. 1922. – 1991. – М, 1993.

20. Там же. – С. 56, 121, 134; Наумов Л. Советский Союз во Второй мировой войне. – Лос- Анджелес, 1996. – С. 443-445.

21. Український історичний журнал. – 1990. – № 10. – С. 5.

22. Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945. – С. 205.

23. Король В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. – К., 2002. – С. 118.

Лоскутов В.В.

ОСВОБОЖДЕНИЯ УКРАИНЫ ОТ ФАШИСТСКИХ ЗАХВАТЧИКОВ

Празднование 60-летия освобождения Украины от фашистских захватчиков – это память о славной странице нашей истории.

Ожесточенные сражения за Украину занимают видное место среди грандиозных битв Великой Отечественной войны. Более трех лет продолжалась оккупация Украины фашистскими войсками. Советские войска – четыре Украинских, 1-й Белорусский фронты и моряки Черноморского флота – в 1944 году завершили полное освобождение украинских земель. 28 октября 1944 года был изгнан последний оккупант из Закарпатья и полностью восстановлена граница Украины на всем ее на протяжении.

Фашистские полчища нанесли огромный ущерб Украине – сотни тысяч человек были убиты и интернированы, уничтожены предприятия, разрушен жилой фонд. Однако ни массовые злодеяния, ни террор не сломили волю украинского народа к борьбе.

Горячо поздравляем воинов – освободителей и всех граждан Украины с одной из самых светлых дат истории и чтим память всех, отдавших свои жизни во имя приближения этого дня.

Отдавая почести ветеранам войны, говоря о ветеранском духе и великом прошлом, не могу не вспомнить слова Ф.Достоевского «Человек не родится для счастья, человек заслуживает свое счастье и всегда страданием». Многих в те годы застала в жизни страшная война, многие выстрадали счастье своим бессмертным подвигом. Мир, в котором мы живем: страдаем и радуемся, строим планы и размышляем над пережитым, растим детей и плачем по тем, кто верил в победу, бился за победу и одержал Победу 60 лет назад – для нас с Вами.

Великая Победа над фашизмом, как и прежде, – объединяет наши сердца, души и память всех народов бывшего Советского Союза. Поэтому 60-летие освобождения братской Украины от фашистского ига – это праздник и всего российского народа! Святая память о героических страницах истории является нерушимой основой дружбы и взаимопонимания между нашими народами. Нам нужно делать все от нас зависящее, чтобы идеология фашизма и человеконенавистничества – под какой бы личиной она ни пряталась – никогда не нашла отклика в наших странах.

Решающими факторами победы над фашизмом явились глубокое осознание народами реальной угрозы свободе и независимости каждого из них и своей Родине –Советскому Союзу, героизм и мужество воинов, партизан и подпольщиков, самоотверженность тружеников тыла, организаторская роль высшего военно-политического руководства страны. Это наша великая Победа.

В мае 2005 года планета еще раз оглянется на Вторую мировую войну, Россия и Украина – на обрушившуюся на нее беду – Великую Отечественную.

Мы выдвинули инициативу об объявлении ООН 8-9 мая 2005 года днями памяти и примирения.

Были выдвинуты также такие инициативы, как провозглашение Организацией Объединенных Наций 2005 года Всемирным годом памяти о жертвах войны, призываем все государства торжественно отметить 60-летие окончания Второй мировой войны, провести специальное торжественное заседание Генеральной Ассамблеей ООН в память о жертвах войны и 60-летия окончания войны. Скорее всего, такое заседание Генеральной Ассамблеи можно будет организовать в сентябре 2005 года.

В Парламентской Ассамблее Совета Европы российские представители предложили принять резолюцию с осуждением всех случаев рецидива нацизма в Европе, а также в память жертв Освенцима -концлагеря, освобожденного Советской Армией в январе 1945 года. К сожалению, не все евродепутаты готовы поддержать эти совершенно бесспорные предложения.

В России сейчас идет активная подготовка к празднованию 60-летия Победы. Президент России В.В.Путин не раз подчеркивал важность увековечения памяти героев и участников войны. Для этого будут организованы новые поиски, упорядочены базы документов о воинских захоронениях, о погибших и пропавших без вести. К юбилейной дате будут изданы «Всероссийская книга памяти» и многотомная история «Великая Отечественная война 1941-1945 годов».

Более полувека назад цивилизованное человечество, отложив в сторону все разногласия и противоречия, сплотилось в борьбе против смертельной опасности нацистского порабощения. Сегодня нам противостоит не менее опасный и безжалостный враг. Проблемы международного терроризма, с которыми столкнулся современный мир –страшное зло 21 века, победить которое можно только совместными усилиями. Мы надеемся, что приближающееся 60-летие окончания Второй мировой войны и создания ООН станет исторической вехой на пути к такому мироустройству, которое сделает 21 век веком торжества высоких принципов мира, стабильности и развития.

Руководство нашей страны не раз отмечало важность объединения усилий России и Украины для решения актуальных проблем современного развития. Ведь наши стран – стратегические партнеры, и мы должны сделать все от нас зависящее для дальнейшего углубления двустороннего сотрудничества, которое отвечает жизненным интересам народов обоих стран.

Ніколаєнко В.Ю.

Битва за Дніпро і визволення Києва.
Правда і вимисли

1943 рік стає корінним переломом на фронтах Великої Вітчизняної війни на користь Радянської Армії. Ще йшла Курська битва, а ставка Верховного Головнокомандування уже видала директиву про розгортання загального стратегічного наступу Центральному, Воронежському, Степному, Південно-Західному та Південному фронтам з метою звільнення важливого промислового району країни – Донбасу, багатих сільськогосподарських районів Лівобережної України, Криму, виходу на Дніпро і захоплення на його правому березі плацдармів.

Уже в серпні контрнаступ переріс загально стратегічний головний удар Радянської Армії який наносився на південне-західному напрямі. Центральний, Воронежський, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти провели бойові дії за звільнення Лівобережної України, Донбасу та форсування Дніпра.

Ворог намагався створити так званий "Східний вал" від Балтійського до Чорного моря, головною перепоною в якому був Дніпро. Німецьким солдатам гебельсівська пропаганда брехала що Дніпро – це "лінія оборони їх власного дому", а Гітлер хвастливо заявив, що "скоріше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його".

23 серпня Радянська Армія звільнила Харків, 15 вересня Ніжин, 22 вересня Полтаву. 13 серпня розпочалася Донбаська наступальна операція. Війська Південно-Західного і Південного фронтів (Малиновський і Толбухін) протягом 8-9 вересня звільнили Сталіно (Донецьк), Макіївку, Горлівку, Артемівськ а 10 вересня – Маріуполь. 14 жовтня було звільнено Запоріжжя, 25 жовтня – Дніпропетровськ.

У вересні 1943 "Східний вал" гітлерівців рухнув. Радянські війська прорвали його від верхів’я Дніпра до Запоріжжя протягом 700 км. і захопили 23 плацдарма на його правому березі, що відіграло велику роль у звільненні Києва та всієї Правобережної України.

Після переможних жорстоких боїв під Москвою, у Сталінграді і на Курській дузі в 1943 р. військова економіка країни зросла і збройні сили нарощували бойову могутність. Цього року було сформовано 78 нових дивізій, а на кінець 1943 р. було створено 5 танкових армій, 37 танкових і механізованих корпусів, 80 окремих танкових бригад, 149 окремих танкових бригад, 149 окремих танкових і самохідно-артилерійських полків, 6 артилерійських корпусів, 26 артилерійських дивізій, 7 гвардійських мінометних дивізій і багато інших військових частин.

На кінець 1943 р., не дивлячись на труднощі початкового періоду, вдалося успішно вирішити проблему підготовки кваліфікованих офіцерських кадрів. Потреби фронту не лише задовольнялись, але й створювались резерви. Навіть під час великих наступальних операцій 1943 р. в запасі Радянської Армії було 93,5 тис. офіцерів, половина яких мала хороший бойовий досвід і необхідну військово-технічну підготовку.

В 1944 р. всі військові училища випустили 315 тис. офіцерів. На кінець 1943 р. радянські командні кадри збагатилися найновішим досвідом стратегічного і оперативно-тактичного мистецтва ведення великих бойових операцій. Радянська Армія повністю забезпечувалася необхідною бойовою технікою.

В 1943 р. було виготовлено 35 тис. хороших бойових літаків, 24 тис. танків і самохідних гармат. І за кількістю і за якістю наша військова техніка набагато переважала німецьку. Гітлерівське командування спеціально орієнтувало війська уникати зустрічних боїв з нашими важкими танками. Так в першому півріччі 1944 р. тил поставив в армію 16 тис. літаків, 14 тис. середніх та важких танків і самохідних артустановок, а також іншої військової техніки і матеріального забезпечення. Готуючи війська до форсування і штурму річок, Ставка Верховного Головнокомандування 9 вересня видала директиву “Про швидке і рішуче форсування річок і нагородження особового складу військ за успішне форсуванняводних перепон”. Генштаб розробив рекомендації щодо методів і завдань форсування Дніпра ще в ході Наступу. Командування і штаби намічали райони можливого форсування, організовували збір місцевих підручних переправочних засобів, на машинах і підводах везли рибальські човни, колоди, пусті бочки, шнури, дроти. З тилу підтягувались переправ очні засоби спеціальних понтонних частин. У військових частинах проводилось навчання солдат, які не вміли триматися на воді.

Ось один із фактів тогочасної практики. У вересні 1943 р. до 3-ї гвардійської танкової армії поступило поповнення 17-18 юнаків. Виявилось, що частина із них не вміє плавати. Одержавши інформацію про це, командуючий армією генерал Рибалко наказав негайно відправити новобранців у другий ешелон і вчити їх умінню триматись на воді.

До речі генерал Рибалко був одним з перших у Червоній Армії, який ввів у своїй армії правило: за кожним молодим солдатом був закріплений досвідчений воїн, який допомагав молодому бійцю збагнути військову науку.

Битва за Київ розпочалася у вересні захопленням військами Воронежського фронту під командуванням генерала М.Ф. Ватутіна 9 плацдармів (20 жовтня Центральний, Воронежський, Степовий, Південно-Західний та Південний фронти було переіменовано в Білоруський, 1-й Український, 2-й Український, 3-й Український, 4-й Український, якими командували генерали К.К. Рокосовський, М.Ф. Ватутін, І.С. Конєв, Р.Я. Малиновський, Ф.І. Толбухін). Два з них Букринський південніше і Лютізький північніше Києва відіграли вирішальну роль в боях за визволення Києва.

Дніпро в районі Києва приймає води Прип'яті і Десни і стає ще більш широким і повноводним, а місцями шириною доходить до 1,5-2 км., глибиною до 12 м., швидкість течії 2 м. в секунду, його правий берег високий і крутий і біля Києва досягає 100-150 м.

Форсування Дніпра і захоплення плацдармів під обстрілами і бомбардуванням ворога з правого берега було героїчним і небезпечним. Та це героїчне і смертельно небезпечне завдання з честю виконали мужні воїни багатонаціональної Радянської Армії. Вирішальна роль у підготовці форсування Дніпра покладалась на спеціальні інженерні та пантонно-саперні частини.

Так, при форсуванні Дніпра і створенні Лютізького плацдарму прославились професіональним подвигом мужні воїни 268 окремого інженерного батальйону 38 армії під командуванням капітана Н.В. Цицешвілі при безпосередньому керівництві начальника інженерних військ армії генерал-майора М.В. Крисанова.

Будівництво низьководного моста через Дніпро в районі Сваром'є було здійснено на виду у фашистів, вдень і вночі під постійним обстрілом, за 4,5 доби – 108 годин. Бійці стояли по пояс у воді забивали сваї, з'єднували вузли, укріплювали насадки на сваї.

Міст довжиною 380 м. вантажністю 30 тон в перший день пропустив на правий берег 143 танки, 1337 гармат, 1594 машини з вантажем. Командуючий фронтом генерал М.Ф. Ватутін, побачивши |міст, сказав: "Хоч очам своїм не вір".

В складних бойових умовах під вогнем ворога бійці і офіцери першої інженерної роти 11-го окремого інженерною батальйону за 5 днів з 4 по 9 жовтня переправили через Дніпро 4 дивізії, 2 мотобригади, а на зворотніх рейсах евакуювали на літій берег 1640 поранених воїнів.

За допомогою населення в складних умовах під ворожими обстрілами і бомбардуванням у смузі наступу Воронезького фронту до 20 жовтня спеціалісти і солдати збудували через Дніпро 13 мостів, 15 паромів, 15 паромно-десантних та 5 десантних переправ. За 11 діб було збудовано залізничний міст довжиною 700 метрів. Проте, як правило, воїни, які форсували Дніпро, проявляючи солдатську кмітливість, велику мужність і хоробрість, не чекаючи підходу понтонних та інженерних частин, що відстали, перетинали річку самостійно, використовуючи човни місцевого населення, саморобні пароми, дерев'яні плоти і все, що потрапляло в руки.

За мужність і відвагу при форсуванні Дніпра, захоплення і утримання плацдармів на правому березі 255 воїнам 38-ї армії було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу, а в 60-й армії в боях за Дніпро високе звання одержали 324 солдати і офіцери. Всього за героїзм і мужність при форсуванні Дніпра, участь в боях за визволення Правобережної України високе звання героя присвоєно 2605 воїнам п'яти фронтів.

Протягом жовтня жорстокі бої велися за утримання і розширення плацдармів на західному березі Дніпра. Особливо важкі бої розгорталися на Київському напрямі, де німецьке командування зосередило 31 дивізій, з них 8 танкових. Спроба 1-го Українського фронту тричі розвинути наступ з Букринського плацдарму в жовтні не привела до успіху. Втрачена можливість наступу в часі, гірська місцевість позбавляла активних дій танкових частин і велика кількість зосереджених військ ворога. В результаті наші втрати були значними. У зв'язку з цим Ставка Верховного Головнокомандування дала директиву перенести головний удар з Букринського плацдарму на Лютізький, а на Букринському продовжували вести наступальні бої 40 і 27 армії, відволікаючи сили фашистських військ від лютізького плацдарма.

З 25 жовтня по 1 листопада на відстані 150-200 км. таємно від ворога було передислоковано 150 тис. воїнів, 1500 гармат і мінометів, близько 800 танків. Таке переміщення військ в короткі строки і таємно від німецької розвідки було здійснено вперше у Великій Вітчизняній війні.

3-го листопада після могутньої артпідготовки 380 стволів на кілометр шириною 6 км. війська 38 армії (генерал Москаленко) з Лютізького плацдарму наносили головний удар по ворогу, а 60 армія (генерал Черняховський) наступала північніше Києва. Для прискорення наступальних боїв було введено для прориву 3-ю гвардійську танкову армію (генерал Рибалко). З повітря наземні війська підтримувала 2-га повітряна армія (генерал Красовський).

Ламаючи жорстокий опір ворога, радянські війська успішно розвивали наступ і 5 листопада танкісти захопили Святошино і перерізали шосе Київ-Житомир.

6 листопада вночі війська 38 армії і танкісти з включеними фарами і звуковими сиренами розгорнули наступ і опір ворога було повністю зламано і Київ очищено від окупантів. В боях за визволення Києва війська 1-го Українського фронту проявили масовий героїзм і відвагу. В 240 і 167 стрілецьких дивізіях не було жодного взводу, роти, батальйону, не говорячи вже про полк, де б не було здійснено подвиги високої військової слави. Ці з'єднання не були вийнятком. Лише кілька слів про окремих героїв.

Старший сержант розвідроти 141 стрілецької дивізії Теньков брав участь більш ніж в 100 бойових операціях по захвату контрольних полонених і їх документів. В одній операції 29 вересня 1943 р. розвідник наткнувся на взвод окупантів, знищив більше 20 солдат ворога і взяв у полон командира взвода.

Старшин сержант 70 гвардійської стрілецької дивізії Мухамедієв замінив в бою командира взвода, і в бою особисто знищив із бронебійки 8 німецьких танків і із автомата близько 60 гітлерівців. Гвардії рядовий 7 гвардійської армії Мамадалієв Хасан під безперервним артилерійсько-мінометним вогнем і бомбардуванням з повітря здійснив 83 рейса човном, переправляючи бійців і командирів, і в жорстоких боях на плацдармі відважний сапер разом з бійцями неодноразово ходив в атаку і знищив до 40 фашистів.

Рота гвардії старшого лейтенанта О.М. Степанова одна з перших форсувала Дніпро і захопила плацдарм в районі села Селища. Рота хоробро відбивала атаки гітлерівці з до останнього патрона. Коли залишалася одна граната командир кинувся з нею на фашистів і сам загинув. Своїм подвигом герой приумножив славу своєї сім'ї. Мати Олександра Михайловича Степанова Єпістафія Федорівна виростила і виховала дев'ять синів і всі вони віддали життя за свободу і щастя Батьківщини.

З вересня по грудень радянські війська розгромили до 40 дивізій групи армій "Центр" в тому числі 7 танкових і моторизованих. Німецько-фашистське командування було вимушене перекинути на цей напрямок 13 дивізій з інших напрямків радянсько-німецького фронту і 7 дивізій з Західної Європи. А в цей час ішла жорстока битва за Дніпро і бої на Правобережній Україні. Багато бачив сивий Дніпро на своєму віці відваги і героїзму народного. Якби козаки Запорізької Січі і Богдан Хмельницький, і Щорс, і Боженко могли побачити як бились їх внуки і правнуки з гітлерівцями в роки Великої Вітчизняної війни, вони о поклонилися потомкам.

Активну допомогу радянським військам надавали в боях за Дніпро і визволення Києва народні месники. Протягом квітня-вересня у період підготовки і здійснення радянськими військами Курської битви і початку битви за Дніпро партизани підірвали на мінах 1880 ворожих ешелонів і знищили 649 залізничних та шосейних мостів. Всього в 1943 р. ними було знищено 3688 ешелонів, зруйновано 1649 залізничних та шосейних мостів, розгромлено 359 залізничних станцій, ворожих гарнізонів, знищено до 300 тис. гітлерівців та їх посібників. Фашисти виділяли па боротьбу з партизанами з своїх резервів крім поліцейських підрозділів частин і загонів СС та допоміжних частин до 25 дивізій регулярної армії близько 10% війська, зайнятого на фронті.

Близько 700 солдат, офіцерів і генералів фронту були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу за форсування Дніпра і визволення Києва. 17,5 тис. нагороджено орденами і медалями. 65 з'єднань і частин, які брали участь у визволенні Києва одержали почесну назву "Київських".

В боях за Київ разом з радянськими військами брала участь 1-а окрема чехословацька бригада під командуванням полковника Л. Свободи. За мужність і героїзм в бою капітан Я. Нелепка удостоєний звання Героя Радянського Союзу, орденами і медалями нагороджено ряд чехословацьких воїнів.

Звільнивши Київ, війська 1-го Українського фронту міцно утримували великий плацдарм глибиною до 150 км в ширину 500 км., який став висхідним районом для успішного здійснення бойових дій для звільнення Правобережної України від німецько-фашистських загарбників в 1943-1944 роках.

Київська стратегічна наступальна операція проведена в період з 3 по 13 листопада продовжувалась 11 неповних днів. Вона серед наступальних стратегічних операцій була самою короткою в часі у Великій Вітчизняній війні. Талановито розроблена Генеральним штабом і командуванням 1-го Українського фронту, ретельно підготовлена, забезпечена всім необхідним, операція принесла разючі результати в переможних боях проти німецько-фашистських загарбників при визволенні Правобережної України.

Відомо, що люба, навіть добре підготовлена операція, тим більше наступальна, вимагає великих зусиль і жертв. Київська стратегічна наступальна операція і за цими трагічними вимірами увійшла в історію воєн прикладом досягнення великомасштабних цілей з найменшими людськими витратами (безповоротні 6491 чол., санітарні 24078 чол., разом 30569).

Такою є історична правда про Київську стратегічну наступальну операцію в 1943 році.

Проте історична правда Радянської України, як і СРСР не влаштовує нинішній капіталістичний режим, який гучними лозунгами про незалежність перетворює Україну в колоніальний придаток США і Західної Європи.

Так з'явились перевертні, захисники капіталізму – політики, письменники, історики, інтелігенти, які намагаються будь що обілити нинішній режим і безсовісно фальсифікують і шельмують радянську історію, радянський спосіб життя.

Особливо піддається небаченій наглій брехні і фальсифікації історія Великої Вітчизняної війни, незважаючи на те, що живуть її учасники, які захищали Батьківщину, її свободу і незалежність від поработіння фашистської коричневої чуми німецького походження.

В Україні до найбільш активних фальсифікаторів історії з повним правом можна віднести С. Кульчицького, Ю. Шаповала, І. Біласа, В. Сергійчука, В. Короля, А. Бойка, Ф. Турченка, А. Трубайчука, письменників Д. Павлика, В. Яворівського, Мовчана, Танюка та інших.

В доповіді про 5-ту річницю незалежності України в 1996 р. Президент Л. Кучма заявив: "Нам потрібна правда і об'єктивність" і далі повчав: "треба навчитись розглядати українську історію під кутом зору історичної спадкоємності, віддаючи належне і Українській народній республіці Грушевського і Радянській Україні, від якої ми врешті решт й успадкували воз'єднання українського народу у межах нині існуючих кордонів".

А через рік в 1997 р. виступаючи на II Всеукраїнському форумі українців Президент, заграючи з "національне свідомою" аудиторією поділився з присутніми таким відкровенням про радянський період держави: "Пам'ятаю репресії були, був тоталітаризм, і ще здається завели нас в тупік, а більше – ні, нічого про ті роки не пам'ятаю."

Так бувший секретар парткому "Південмашу" втратив пам'ять, а президентом, як він сам заявив пізніше; прийшов надовго. Таким чином Президент показав як можна фальсифікувати історію.

Нинішні фальсифікатори намагаються переконати, що для українського народу ніякої Вітчизняної пішій не було, а тс, що трапилося, війна Німеччини з Росією, Сталіна з Гітлером, а українці лише стали жертвою.

Про це тепер пишуть книги, "мемуари" бандерівців, газети і журнали, денно і ночно не вгавають радіо і телебачення, прославляючи ОУН-УПА і різне націоналістичне охвістя, як головну силу визволення України від німецько-фашистських загарбників.

Не залишилася поза увагою фальсифікаторів і Київська стратегічна операція визволення Києва в 1943 р. Так доцент Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова Д. Рященко у статті "Битва за Дніпро і визволення столиці України" здійснив "сенсаційне" відкриття нібито Радянська Армія мала трьохкратну перевагу в техніці завдяки американським поставкам. Що є наглим вимислом.

Але цього йому здалося замало і він береться за командуючого 1-м Українським фронтом генерала армії М.Ф. Ватутіна, як він керував форсуванням Дніпра. Ніби то його наказом перед форсуванням ріки солдат, які не уміли плавати просто розстрілювали на лівому березі, бо вони, за логікою Рященка, в складних умовах могли б інстинктивно чіплятись за тих хто умів плавати і тонули б.

І далі М.Ф. Ватутін мобілізував в Чернігівській, Полтавській, Черкаській, Київській областях 250 тис. українців і таким чином утопив їх в Дніпрі. Професор Національного університету ім. Т.Г.Шевченка В. Король в ряді газет і журналів в 2002-2003 роках вважає, що "Події Великої Вітчизняної війни, особливо її початок, часто загероїзовані."

В. Король в "Киевской правде" також вважає "події на Дніпрі надзвичайно загероїзованими", а німецьких вояків, як відбірних, а генерала Гота – "самого талановитого". В той же час радянське командування – "авантюристичним штурмом річки", "ганебні прорахунки командування", "Г. Жуков вважається новим Наполеоном і т.п.

Він безвідповідально заявляє про "великий гріх" командування, яке фактично утопило десятки тисяч людей у Дніпрі, прагнучи перемогти до річниці Жовтневої революції, не чекаючи, коли будуть наведені понтони для захвату плацдармів.

В. Король намагається намалювати жахливі картини Дніпра: "в районі Лютежа трупів було стільки, що ними перекрили річку, а коли ударили морози, саперам довелося зривати ці дамби з людських тіл так, що тіла загиблих в тій м'ясорубці припливли аж до Туреччини".

Подібні наклепи і фальшивки викликали справедливе обурення ветеранів України про що було опубліковано в газеті '"Комуніст" 11 лютого 2004 р. в якому вони заявили, що таких фальсифікаторів пора притягати до відповідальності.

Депутат Верховної Ради Левко Лук'яненко у брошурі "Маршал Жуков і українці – у Другій світовій війні " фальсифікує історію Великої вітчизняної війни і її полководців. Він безвідповідально заявляє, що "українці захищали не свою вітчизну, а воювали за Російську імперію, українці в тій війні були "пушечним м'ясом", а "маршал Жуков від начала війни до її кінця послідовно і завзято старався вбивати українців як можна більше".

Академік народний депутат України П.П. Толочко вважає, що починаючи з 1991 р. під благовидною спробою усунення білих пятень і догм процес модернізації повернувся багатьма явищами деградації історії як науки. Такої доведеної до абсурда ідеологізації, такої безмежної за масштабами міфотворчості, такої відвертої фальсифікації, як сьогодні, не було ніколи.

В українській історичній науці відбувається обвальний процес утрати професіоналізму. В почесті дилетанти – белетристи, здатні з кошоктурних міркувань видумати все що завгодно".

Наклеп, обдурювання, фальсифікація не нові винаходи. Вони стають більш підступними в наш час коли засоби масової інформації повідомляють буквально сенсаційні дані. Наприклад про втрати Вермахта і Радянської Армії 1:5, 1:10, навіть 1:14. Якщо повірити цим пропорціям то безповоротні втрати нашої армії становили б від 43 млн. до 121 млн. А за роки війни всього через збройні сили пройшло 34,5 млн. чоловік.

Питання правди історії Великої Вітчизняної війни повинні вирішуватися на державному рівні всіх напрямків, а державні засоби масової інформації, учбові заклади – вести пропаганду і викладання наукової історії Великої Вітчизняної війни.

Перемоги отримані Радянським Союзом в ході літньо-осінніх компаній 1943 р. були глибоко закономірні. Вони створили умови для нових широких наступальних операцій в 1944р. і повного визволення України від фашистської окупації. Правду про Велику Вітчизняну війну нікому не вдасться переписати і сфальсифікувати для майбутніх поколінь, бо закрити долонею сонце неможливо.

Пащенко В.О.

Злети і падіння Феофіла Булдовського

Діяльності православної церкви в роки Другої світової війни радянська історіографія присвятила явно недостатньо уваги. Дослідники [1] здебільшого говорили про зміцнення позицій церкви під час війни, що було викликано тягарем війни, котрий ніс страждання. Особливо помітно посилилась релігійно-церковна активність прихильників православ’я на тимчасово окупованій території, де горе сягнуло вищої точки, провокуючи у слабих і розгублених людей потребу в ілюзорній розраді, котрою і є релігія. Та й фашистські окупаційні власті сприяли пожвавленню церковної діяльності, гадаючи, що “звернення до релігії відверне певну частину населення від активного опору загарбникам, від участі у партизанській війні з ворогом. Гітлерівці всіляко підтримували релігійні організації і духовенство, особливо тих священиків, які стали зрадниками народу, закликали до сліпої покори фашистам і проголошували молитви за фюрера та його “непереможну армію” [2]. Другий фактор посилення релігійності радянські автори вбачали у патріотизмі керівництва церкви та основної маси духовенства Руської православної церкви на чолі з місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Сергієм (Старогородським). У радянській літературі аналізувалися, звичайно, під критичним кутом зору, спроби відродити автокефалію Української православної церкви, знищеної більшовицьким режимом у 30-х роках.

Об’єктивніші публікації радянських авторів про становище церкви під час війни, стосунки релігійних громад із окупантами стали з’являтися лише в останні роки. Так, М.Одинцов підкреслює, що курс тоталітарної системи на знищення релігії та церкви протягом 20-30-х років виявився згубним, що проявилося уже в перші місяці Великої Вітчизняної війни. Ілюзії про успішне і повсюдне „подолання” релігії, перемогу „безвірницького руху” розвіювалися, поступалися місцем правді життя – мільйони віруючих, зморених адміністративним диктатом, сподівалися, що віднині їх внутрішні переконання залишать у спокої, дадуть можливість молитися: вірити так, як прагне їх душа, змучена горем і бідою. Не можна забувати і того, що на окупованій території, особливо тих регіонів, що недавно приєднали до СРСР, залишилися сотні церков та молитовних будинків. А мільйони людей, і серед них віруючі, евакуювалися в ті райони, де їх або зовсім не існувало, або було дуже мало. Тим самим в умовах війни різко загострилася суперечливість між зростаючою потребою в задоволенні громадянами релігійних почуттів та реальними, вкрай незначними можливостями для цього [3].

У незалежній Україні впродовж останніх років з’явилися фундаментальні праці Ю. Волошина та О. Лисенка [4], в яких автори проаналізували в першу чергу взаємовідносини окупаційного режиму і православних церков в Україні, охарактеризували суть його церковної політики тощо.

Разом із тим картина церковного життя в окупованій Україні залишається далеко неповною, оскільки більшість дослідників зосереджували увагу на загальних проблемах, не торкаючись конкретних діячів, за винятком хіба що таких архієреїв, як Полікарп, Мстислав (Українська автокефальна православна церква), Олексій (Українська автономна православна церква) та деяких інших.

Ми хочемо звернутися до постаті митрополита Феофіла Булдовського, спробувавши показати трагедію людини, яка присвятила життя церковному служінню.

11 листопада 1943 року нарком Держбезпеки УРСР С. Савченко затвердив постанову на арешт Феофіла Булдовського. Причина арешту в постанові сформульована так: “Булдовський у період тимчасової окупації України був організатором і керівником автокефальної церкви Харківської та Полтавської областей, а з кінця 1942 року очолив громади автокефальної орієнтації всієї Лівобережної України і вів боротьбу за захоплення керівної ролі в УАПЦ [Української автокефальної православної церкви. – В.П.], претендуючи на посаду екзарха України. З першого дня окупації встановив близькі стосунки з вищими військовими колами німецької армії і керівниками гестапо... Булдовський давав настанови духовенству на проведення у церквах антирадянської, націоналістичної і профашистської агітації, організацію урочистих богослужінь за перемогу німецької армії, здоров’я Гітлера, а також відправлення панахид по Симону Петлюрі, Коновальцю та інших націоналістах. Булдовський випустив ряд антирадянських профашистських звернень до віруючих і духовенства України, в яких робив наклепи на радвладу та закликав до боротьби проти Червоної Армії, а також писав статті аналогічного змісту у фашистську газету “Нова Україна”… Булдовський розсилав по церквах циркуляри про сприяння німецьким властям по мобілізації робітників до Німеччини, мобілізацію на оборонні рубежі німців, систематично виступав… з різними антирадянськими, профашистськими і націоналістичними проповідями…”[5].

На підставі цього митрополита Феофіла Булдовського підозрювали у здійсненні злочинів, передбачених ст. 54 – 1 п. “а” Кримінального Кодексу УРСР – тобто зраді Батьківщини. Ця стаття передбачала застосування вищої міри покарання – розстрілу, а при пом’якшувальних обставинах – позбавлення волі на десять років.

… Народився Ф. Булдовський в 1865 році у сім’ї священика. У той час діти із сімей духовенства йшли второваним шляхом. Не збочив з нього і хорольський хлопчик. Лубенське духовне училище, Полтавська духовна семінарія, після закінчення якої у 1886 році Феофіл обіймає посаду учителя народної земської школи в рідному селі. Наступного року єпископ Полтавський Іларіон висвятив його в сан священика і направив у с. Маячка Кобеляцького повіту. Тут розвинулися організаторські здібності молодого священика. Завдяки його діяльності у селі звели два житлових будинки та дві церковно-приходські школи. У постійних клопотах минали роки. З 1901 по 1923 рік він служив в одному із храмів Полтави. Цього ж року його хіротонізували і призначили єпископом Лубенським, Миргородським та Лохвицьким, а незабаром керуючим Полтавською єпархією.

Погодьмося, це був значний успіх. Перед 47-річним архієреєм відкривалися нові перспективи. Але зліт співпав з початком падіння. Справа в тому, що він опинився в епіцентрі одного з розколів, які ініціювало Державне політичне управління по розвалу церкви патріаршої орієнтації. Після підготовчої роботи, проведеної ДПУ, прихильниками нового церковного угруповання, котре виникло в 1925 році і отримало назву “Братське очолюваних об’єднання Українських автокефальних церков”, стали біля 2 тис. парафій, очолюваних 5 архієреями. Серед них і Феофіл Булдовський. В 1927 році відбулася перша сесія Собору єпископів, головою якого обрали Феофіла, возвівши в сан архієпископа. Через рік він уже митрополит, який має у Харкові три громади. З 1930 року одночасно – керуючий Луганською єпархією. У 1930 році він залишає м. Лубни, де постійно мешкав, і переїжджає до Луганська, продовжуючи служити і в харківських храмах. У 1937 році переселяється до Харкова, залишаючись керуючим Луганською єпархією. У другій половині того ж року знову повертається до Луганська, бо харківські громади закрили. Після закриття останнього храму в 1939 році митрополит Феофіл відходить від церковної діяльності і мешкає в Харкові на утриманні родичів, перебиваючись іноді випадковими заробітками [6].

На одному з допитів у 1943 році Ф. Булдовський не вказав на справжні причини постійних мандрів. А вони прості та прозаїчні. Віруючі досить швидко розібрались у справжній суті угруповання, очолюваного Феофілом, і переходили, як правило, в юрисдикцію Московського патріархату. Терор проти духовенства, розв'язаний тоталітарною системою у другій половині 30-х років, призвів до остаточного його розпаду. Залишається неясним, як зумів уникнути репресій сам митрополит Феофіл? Можливо, часті переїзди дозволили пройти непоміченим мимо пильного ока каральних органів. Так драматично для самого архієрея закінчився цей період його діяльності. Наступний, не менш насичений подіями, безпосередньо пов'язаний з Великою Вітчизняною війною.

На момент окупації Харкова німецько-фашистськими загарбниками в Україні ішов процес відродження православ'я. Завершувалося формування двох церковних орієнтацій. Однією з них була Українська автономна церква на чолі з архієпископом, а згодом митрополитом Олексієм (Громадським), яка вважала себе канонічно пов'язаною з Московським патріархатом. Інша – Українська автокефальна православна церква, очолювана архієпископом Полікарпом (Сікорським).

На Харківщині розвиток православної церкви також пішов шляхом автокефалії. На таких позиціях стояли організації Харкова, які займалися питаннями відродження церкви. При міській управі було створено релігійний відділ, який видав звернення до парафій міста, де наголошувалося, що в Україні існує єдина УАПЦ, а в усіх парафіях богослужіння має проводитися українською мовою. Рідною мовою передбачалося вести церковне діловодство.

Прихильники автокефальної церкви в Харкові главою майбутньої УАПЦ бачили відомого церковного діяча та вченого, митрополита Іларіона (Огієнка), пов'язуючи її формування з відродженням Української держави.

Велику зацікавленість в релігійному питанні виявили й окупанти. Вони прагнули використати православну церкву в своїх інтересах. Дозвіл вільного відправлення релігійних обрядів на перших порах зміцнював їх імідж серед певних верств населення як визволителів від безбожників-більшовиків. Пізніше церкву і духовенство змусили допомагати у вирішенні інших проблем: прославленні німецької армії, паплюженні радянського ладу тощо. Діяльність церкви допускалася в досить обмежених рамках. Гітлерівці категорично заборонили їй займатися політичними питаннями. За всяку ціну намагалися не допустити створення єдиної Української православної церкви, оскільки вважали її пов'язаною з самостійним державництвом.

У таких досить складних умовах повернувся до церковної діяльності у листопаді 1941 року митрополит Феофіл. Ієрарх свідчив, що очолити відродження УАПЦ на Харківщині і по всій Україні йому запропонував обербургомістр Харкова. Митрополит Феофіл погодився на цю пропозицію, сподіваючись обійняти посаду “митрополита всія України”. Посиленню позиції Ф. Булдовського як керівника православної церкви на Харківщині сприяла зустріч в листопаді 1941 року з представниками гітлерівського командування. Архієрей детально інформував останніх про політику більшовиків у релігійному питанні, про масове закриття храмів, про репресії проти духовенства, заявивши, що провідником антицерковної політики був НКВС.

Говорячи про перспективи відродження церковного життя, Ф.Булдовський заявив, що в повсякденній діяльності дотримуватиметься таких принципів: 1) лояльне ставлення до окупаційної влади та її заходів; 2) визнання єдиної УАПЦ; 3) призначення священиків па парафії лише при визнанні ними автокефальності церкви та його юрисдикції; 4) відправа богослужінь українською та церковнослов’янською мовами за бажанням громад; 5) відродження правил, звичаїв, традицій церкви, котрі існували в дореволюційний час [7].

Пропозиції митрополита були підтримані, а йому доручили сформувати єпархіальне управління канонічного напрямку. З січня 1942 року воно почало управляти парафіями на території Харківської та прилеглих до неї областей.

Разом з тим, процес релігійного відродження охопив всю Слобожанщину. В містах і селах відкривалися закриті в 30-ті роки храми, відбувалися святкові богослужіння, масові хрещення тощо. Нова ситуація породила цілий ряд проблем. Заново відкриті храми потребували духовенства, церковного начиння, богослужебної літератури. У багатьох місцях не вистачало церковних приміщень.

Незважаючи на похилий вік, митрополит Феофіл рішуче взявся за їх вирішення. Під його керівництвом Харківське єпархіальне управління розробило програму задоволення потреб у духовенстві. Вона передбачала відкриття 3-4-місячннх пастирських курсів, на які б приймалися особи з вищою та середньою освітою. Планувалися і курси для підготовки регентів церковних хорів. При єпархіальному управлінні створили комісію, котра приймала в більш-менш підготовлених осіб іспити на священиків. Оголосили і про намір відкрити з осені 1942 року богословський факультет при Харківському університеті [8].

Займавсь митрополит і вирішенням питання нестачі культового начиння. За його клопотанням Харківська міська управа видала в квітні 1942 року розпорядження про виробництво предметів церковно-богословського ритуалу. Їх виробництвом займались дві художні майстерні міста. Значну увагу Ф.Булдовський приділив відбудові Покровського кафедрального собору. Навіть за умов жахливої війни силами віруючих у ньому розпочалася реставрація.

Спроби українських націоналістів та гітлерівців використати православну церкву в своїх інтересах не припинялися в 1942-1943 роках. За свідченням самого Ф. Булдовського на одному з допитів в 1943 році, націоналісти намагалися перетворити церкву на легальне знаряддя для досягнення своїх цілей. Вони хотіли організувати під прикриттям церковних структур угруповання для боротьби з окупантами [9]. Щоб схилити архієрея на свій бік, підтримували його починання і всіма засобами намагалися зміцнити авторитет. Так, у серпні 1942 року українські націоналісти організували в Харкові урочисте святкування дня народження Ф. Булдовського. У газеті “Нова Україна” від імені “Просвіти” опублікували статтю, котра вихваляла його як національного діяча, якого переслідували більшовики. Ця помпезність потрібна була їм для демонстрації населенню “єдності дій” у боротьбі проти комунізму.

Гітлерівці, в свою чергу, жорстко контролювали кожен крок митрополита. Під час бесіди в гестапо в січні 1942 року його суворо попередили про заборону втручатися в політичні питання, не роз'яснивши при цьому, що мають на увазі. За наказом окупантів зі складу членів єпархіального управління Ф. Булдовський виділив представника для зв'язків з гестапо.

Продовжувалася експлуатація нацистами митрополита в ролі пропагандиста окупантів як “визволителів українського народу від більшовизму”, прославлення “великого фюрера” тощо. На їх вимогу, Ф. Булдовський закликав молодь їхати па роботу в Німеччину, будувати для німецької армії оборонні споруди.

Таким чином, пропаганда, хоча й з примусу, на користь гітлерівців, ряд заходів антирадянського характеру завдали непоправної шкоди авторитету як митрополита Феофіла, так і УАПЦ в цілому. Це, опріч всього, й свідчило про приреченість автокефалістів на невдачу. Православні віруючі України перед загрозою втрати незалежності та поневолення фашистським режимом забули про образи, завдані радянською владою у довоєнні роки.

Вкажемо ще на одну проблему, котра, на наш погляд, гальмувала процес відродження автокефальної церкви. Незважаючи на те, що становлення керівних органів УАПЦ відбувалося на Волині, Ф. Булдовський теж намагався не залишатися осторонь. Як найстаріший за хіротонізацією в Україні ієрарх, він висунув свою кандидатуру на посаду глави церкви. З цією метою на початку 1942 року архієрей звернувся з заявою на ім'я рейхскомісара України Е. Коха, в якій запевнив останнього в лояльності до влади і прохав підтримки у своєму прагненні стати митрополитом всієї України. Звернення, щоправда, залишилося без відповіді [10].

Тривалий час становлення Харківської єпархії та розбудова структур УАПЦ на Лівобережній Україні проходили незалежно від парафій автокефальної церкви, очолюваної архієпископом Полікарпом. Лише в липні 1942 року між ним та митрополитом Феофілом було встановлено канонічний зв'язок. Зацікавленість у зближенні виявилась обопільною: архієпископ Полікарп прагнув розширити вплив адміністратури УАПЦ на Схід, а митрополит Феофіл, все ще сподіваючись очолити конфесію, не бажав відриватися від основних подій у ній.

Активну участь у приєднанні Харківської єпархії до УАПЦ розгорнув єпископ Мстислав (Скрипник), який спочатку звернувся до митрополита з листом, в якому пропонував злуку, а потім наніс візит до Харкова. Його наслідком стала ухвала Харківської церковної ради від 27 липня 1942 року, в якій зазначалося, що парафії, підпорядковані митрополиту Феофілу на території Харківської, Сумської, Полтавської і Курської областей, становлять складову частину УАПЦ на чолі з архієпископом Полікарпом.

Так митрополит Феофіл увійшов до складу УАПЦ. Церква, безумовно, від цього лише виграла. З приєднанням Харківської єпархії вона стала відігравати одне з провідних місць серед релігійних конфесій України. Проте надмірні претензії Феофіла на управління УАПЦ, на наш погляд, не мали реальних шансів, хоча б тому, що багатьом архієреям була відома його розкольницька діяльність в 20-х роках. А з часом, коли фашисти взагалі ліквідували єдиний центр управління як в автокефальній, так і в автономній церквах, він втратив навіть надію.

Великої шкоди відродженню православ’я під час окупації завдали напружені відносини між УАПЦ та автономною церквою, які нерідко переростали у відкриту ворожнечу. Правда, на Слобожанщині автономісти були досить слабкими і довгий час не проявляли великої активності. Лише після публікації в одному з чисел “Нової України” повідомлення про те, що німецька окупаційна адміністрація однаково доброзичливо ставиться до обох церков, вони пожвавили свою діяльність. Митрополит Феофіл досить рішуче виступив проти активізації автономного руху і навіть зумів відібрати в його прибічників Благовіщенський собор у Харкові та вжив ряд заходів, що перешкоджали поширенню впливу автономної церви.

Боротьба з єдиновірною автономною церквою, в яку входило те ж знедолене населення України, забирала багато сил і часу і, головне, була безперспективною. Тому ієрархія УАПЦ шукала шляхи для контактів та замирення. Обговорити питання єднання обох гілок православ’я планувалося на Соборі єпископів у Луцьку 4-8 жовтня 1942 року. Незважаючи на вік, труднощі подорожі, митрополит Феофіл теж виїхав на Волинь. Але окупанти, побоюючись можливого об'єднання, заборонили в останню мить проведення Собору. Тому в Луцьку відбулася лише невелика нарада архієреїв, на якій підтвердили повноваження Полікарпа як глави УАПЦ, возвели його в сан митрополита та вирішили ряд дрібних питань.

Найбільш актуальною темою “приватних” розмов ієрархів, котрі прибули в Луцьк, виявилась тема подолання розколу православ’я. Спеціально створена комісія виробила проект ухвали про об'єднання автокефальної та автономної церков, з яким делегація у складі архієпископа Никанора (Абрамовича) та єпископа Мстислава відбула до Почаївської лаври на переговори з митрополитом Олексієм, де 8 жовтня 1942 року підписали “Акт поєднання”.

Акт примирення обидві церковні орієнтації зустріли неоднаково. Автономісти, не визнаючи канонічності УАПЦ, зрозуміло, не могли погодитися на рівноправне об'єднання. На жаль, нині неможливо виявити справжні причини, котрі спонукали митрополита Олексія підписати від імені Української автономної церкви документ епохального для Українського православ'я значення. Ймовірно, мають рацію ті, хто стверджує, що він таким чином мріяв обійняти посаду патріарха у майбутній єдиній Українській православній церкві.

Як би там не було, але незабаром під тиском німецької влади, частини єпископів і діячів автономної церкви митрополит Олексій опублікував звернення, в якому Акт примирення трактував лише як проект, як пробний камінь для виявлення ставлення духовенства до ідеї об'єднання, що мусить бути затвердженою Собором єпископів.

Прихильники автокефальної церкви, навпаки, Акт примирення зустріли схвально, хоча у подальшому були обурені діями митрополита Олексія. Митрополит Харківський і Полтавський Феофіл прибув до Луцька 10 жовтня, де мав досить прохолодну зустріч із адміністратором УАПЦ, котрий, очевидно, здогадувався про бажання Феофіла стати митрополитом всієї України.

Своєрідно повели себе окупаційні власті. Заборонивши проведення Собору єпископів, вони не могли залишити поза увагою самочинну акцію, спрямувавши свій гнів проти архієпископа Никанора та єпископа Мстислава. Першому після повернення до Києва у гестапо заявили, що влада не визнає Почаївських угод. Єпископа Мстислава викликали до Рівного, де під час “бесіди” в рейхскомісаріаті підтвердили незаконність Акту примирення та інформували про можливість проведення Всеукраїнського православного собору лише після закінчення війни. Але тоді власті подбають, щоб єпископи, які підписали Акт, були усунені від управління церквою.

Між тим, митрополит Феофіл після невдачі із Актом примирення вирішив проявити ініціативу і скликати у Харкові засідання Синоду згідно з Почаївськими ухвалами. Він, як і раніше, добровільно чи з примусу, проводив богослужіння, під час яких проголошував заздоровиці Гітлеру та його “непереможному воїнству”, і, отже, сподівався, очевидно, на підтримку властей та успіх задуманого.

Попри всі потуги архієрея провести Синод об’єднаної УАПЦ, акція не мала успіху. Ієрархи в Харків не приїхали. Єдиною втіхою для Феофіла була хіба що звістка про передачу повноважень адміністратора для Лівобережної України та присвоєння титулу митрополита Харківського і всієї Лівобережної України. Глава УАПЦ рекомендував йому призначити якомога швидше єпископів у Сімферополь, Полтаву, Ніжин, Мелітополь, Суми, Маріуполь. Луганськ.

Як свідчив архієрей на допиті в 1943 році, в цей час йому стало ясно, що, з одного боку, окупанти вкрай незадоволені політичною лінією УАПЦ, а з іншого, – митрополит Полікарп та його прихильники розкрили справжній зміст планів Феофіла і не збиралися мандрувати у далекий Харків. Призначення його митрополитом Лівобережної України стало “підсолодженням” гіркої пігулки.

В цей час становище Феофіла було кращим, ніж інших архієреїв. Він перебував на території, де діяла влада німецької військової адміністрації, а не ренхскомісара України. В його юрисдикцію входило близько 400 парафій.

Проте розвинути активну діяльність на посаді митрополита Лівобережної України Ф.Булдовський не зміг. У першій половині січня 1943 року рейхскомісар України видав розпорядження, яке повністю перекреслювало всі здобутки по розбудові церкви. Діяльність адміністратури УАПЦ обмежувалась генерал-комісаріатом Волинь-Поділля, ліквідовувався Собор єпископів, арxієреї виводились з підпорядкування митрополита Полікарпа і підлягали генерал-комісарам на місцях.

Не менш важливою перепоною в діяльності Ф.Булдовського стало перше визволення Харкова Червоною Армією в лютому 1943 року. Відступаючі фашисти виділили для митрополита сім посадочних місць у потягу. Проте його підвів заступник по єпархіальному управлінню. З вини останнього евакуація архієрея не відбулася. Уже під час другої окупації з митрополитом зустрівся військовий прокурор із Берліна. У бесіді з'ясувалися обставини запланованого від'їзду та причини його зриву. На думку берлінського гостя, втеча Феофіла мала б велике політичне значення для боротьби з більшовиками.

Тимчасове повернення гітлерівців у Харків навесні 1943 року не викликало пожвавлення діяльності Ф.Булдовського. Справа йшла по накатаній колії. Його сподівання на те, що окупанти дозволять в повній формі відродити церковне життя, не справдилися. Загарбники використовували її лише у власних інтересах.

Швидкий наступ Червоної Армії після Курської битви у серпні 1943 року перекреслив усі плани УАПЦ на Лівобережжі. 23 серпня Харків був звільнений. До речі, у зв’язку з не евакуацією із міста під час відступу фашистів взимку, адміністратор автокефальної церкви митрополит Полікарп позбавив Феофіла титулу митрополита Лівобережної України. Так безславно закінчилася його боротьба за пост глави УАПЦ.

Перед звільненням Харкова радянськими військами Феофіл хотів втекти на захід, але на цей раз він виявився непотрібним окупантам, які навіть не запропонували архієрею евакуюватися разом із ними.

“Залишившись у Харкові при радянській владі, – свідчив він на допиті, – я різко змінив свою тактику. Я сподівався, що каральні органи не займуть мене через похилий вік, що мені удасться пояснити свою поведінку при німцях обставинами, що склалися, а чимало фактів профашистської діяльності просто приховати від радянської влади.

Пристосовуючись до радянської дійсності, я після обрання митрополита Сергія патріархом Московським і всієї Русі негайно послав на його ім'я рапорт з проханням прийняти в свою юрисдикцію. Цей рапорт означав мою відмову не тільки від претензій на главенство в УАПЦ, але й від автокефалізму взагалі, я думав, що завдяки цьому зумію вціліти і зберегти за собою хоча би Харківську єпархію” [11].

Не дочекавшись відповіді, митрополит Феофіл направив 10 листопада 1943 року листа екзарху України митрополиту Іоанну, в якому, зокрема, писав: “Давно вже мною і духовенством міста послана Святішому Патріархові Сергію вітальна телеграма у зв'язку з обранням його Патріархом та проханням прийняти мою єпархію під своє окормлення... Я весь час тужив душею і гірко каявся, згадуючи мої старі помилки... Не стану оправдовуватися нині. Я ніколи не був ні шовіністом, ні автокефалістом, ні тим більше кар'єристом. Я став на шлях Собору Київських єпископів 1922 року виключно із бажання утримати рідний український народ від великого гріха і в цьому, завдяки Богові, досяг успіху.

Викласти всю справу на папері я не в змозі. І Ви, Владико, це розумієте. Я, 78-літній старик, напівхворий, збираюсь їхати до Вас у Москву, щоб у його Блаженства скласти свої старі і нові помилки і вимолити у нього собі прощення. Я не смів безпосередньо звертатися до його Блаженства і хотів би просити Вас бути у даному випадку братнім посередником. Але вчора ввечері раптово отримав від Святішого Патріарха телеграму, котрою мене викликають у Патріархію. Приїду обов'язково (на жаль, телеграму-блискавку не встигли сьогодні послати, вимагається чийсь дозвіл, пошлють завтра)...

Прийміть запевнення про глибоку до Вас повагу та крайню відданість” [12].

Наступного дня, 11 листопада 1943 року, митрополита Феофіла заарештували. Після 14 допитів справу передали у слідчий відділ Наркомату держбезпеки УРСР. 7 січня 1944 року лікарі, обстеживши митрополита, дійшли висновку, що стан його здоров’я різко погіршився, тому необхідна госпіталізація у тюремній лікарні. 23 січня митрополит Феофіл скінчив свій земний шлях.

Розмірковуючи над причинами, котрі зумовили трагічний фінал одного з непересічних діячів Українського православ’я, мимоволі доходиш висновку, що в основі лежала богоборча політика більшовицької партії, котра увібрала в себе весь арсенал підступних методів боротьби з ідейними опонентами. Одним із них був шантаж, підкуп, погрози на адресу духовенства, спрямовані на розкол конфесії. В особі Феофіла Булдовського, якого, нагадаємо, характеризували опріч розуму, наполегливості ще й надмірні амбіції, органи ДПУ знайшли ефективне знаряддя для боротьби з церквою патріаршої орієнтації та молодою УАПЦ. Архієрей, на відміну від багатьох інших православних ієрархів, став на шлях служіння режимові, не розібравшись чи не бажаючи розбиратись в його справжній антирелігійній та антицерковній суті. Проте система відкинула послуги, оскільки в розкольницькій діяльності Феофіла досить швидко розібралися маси православних віруючих України і він не зміг виконати поставленого завдання. Ймовірно, лише випадковість врятувала митрополита від репресій в кривавих 1937-1938 рр. І тим більше Феофіл виявився зайвим фашистському режимові, який потребував лише слуг-рабів для проведення політики поневолення народів окупованих територій. Тому й доля Феофіла Булдовського була трагічною.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка