Імені м. П. Драгоманова



Сторінка26/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Трудовые и нравственные подвиги советской молодежи в годы

Великой Отечественной войны

Советская молодежь не только героически сражалась с врагом на фронтах войны, в партизанских отрядах и в подполье, но также шла в первых рядах тех, кто ковал победу над врагом в тылу. Невозможно рассказать о всех героических делах молодежи советского тыла в годы Великой Отечественной войны, о делах тех, в чьих руках были молотки и лопаты, кто стоял у станков и обрабатывал землю, кто своим трудом приближал день Победы. Многим из них было 15-17. Порой они по несколько суток не выходили из цехов, выполняя заказы фронта, за троих работали в поле, заботились о семьях фронтовиков, о раненых воинах, об осиротевших детях.

Им было трудно. Приходилось недоедать. Работать под палящими лучами солнца и мерзнуть в лютую стужу, спать по два-три часа в сутки. Но любовь к Родине была сильней всех невзгод и лишений. Она помогла молодому поколению с честью пройти сквозь все испытания военных лет, выстоять, героически трудиться и победить. Невозможно переоценить значение подвига, совершенного молодыми тружениками тыла в годы Великой Отечественной войны. Можно лишь кратко осветить его некоторые аспекты.

Важнейшей военно-хозяйственной задачей, от быстрого решения которой в значительной степени зависел ход и исход войны с сильным врагом, являлось создание крепкого тыла, перевода экономики на военные рельсы. И в решении этой сложнейшей задачи молодежь сыграла важную роль. В первые месяцы войны предстояло перебазировать сотни оборонных предприятий в восточные районы страны, на Урал и в Сибирь. Для осуществления этой задачи из молодежи было создано 32 тысячи специальных производственных групп, бригад, отрядов.

Молодые патриоты демонтировали оборудование, грузили на платформы станки, механизмы, обеспечивали своевременную подачу транспортных средств под его погрузку и отправку. Несмотря на тяжелые условия, постоянные налеты вражеской авиации, артиллерийские обстрелы, юноши и девушки с честью выполнили свой долг.

С такой же самоотверженностью и оперативностью восстанавливались и вводились в строй эвакуированные предприятия. Исключительно большую помощь в решение этой задачи оказывали комсомольско-молодежные бригады. В суровые сибирские морозы, после 12-14 часового рабочего дня они расчищали площадки, прокладывали подъездные пути к новостройкам. Так в течение 14 дней после прибытия оборудования в город Новосибирск был восстановлен эвакуированный сюда крупный военный завод, ТЕЦ № 3, возведен понтонный мост через реку Обь.

Вследствие мобилизации огромных людских ресурсов в Красную Армию, оккупации врагом значительной части территории страны, резко возросли потребности экономики в кадрах. Эту задачу можно было решить только путем существенного перераспределения трудовых ресурсом страны.

Уже впервые дни войны среди юношей и девушек широко распространилось патриотическое движение под девизом: «Молодежь – на производство». Инициаторами этого движения стали служащие московского заводы имени В.И. Ленина: Мария Абрамова, Евдокия Борисова, Евдокия Матвеева, Граня Попова. «Пусть наши воины спокойно идут на фронт. В тылу их заменит армия женщин и девушек, которые возьмут в руки инструмент, сядут за руль автомобиля, трактора, станут за станок».

По путевкам комсомола, по зову сердца на заводы и фабрики, рудники и шахты, новостройки и железные дороги, в МТС, колхозы и совхозы, пришли миллионы юношей и девушек, подростков. На их плечи легла огромная тяжесть работы в тылу. Но её могли выполнить только высококвалифицированные кадры. Вставала задача в кратчайшие сроки из каждого новичка сделать кадрового рабочего.

Одним из инициаторов движения среди стахановцев за обучение молодежи, стал токарь «Уралмаша» Павел Стехов. Всенародную поддержку получил почин слесаря Горьковского машиностроительного завода комсомольца Федора Букина, обязавшегося выполнять норму не только за себя, но и за товарища, ушедшего не фронт. Поддерживая этот почин молодой фрезеровщик из Нижнего Тагила Дмитрий Босый выполнил дневную нормы на 1000 %. Используя его опыт, таких же успехов достиг и молодой токарь Новосибирского завода «Сибметаллстрой» П.Ершов. В тяжелые осенние дни 1941 г, развернулось движение за создание комсомольских бригад на производстве.

В годы войны активное участие в общественно полезном труде принимали участие также школьники. Они участвовали в работе пожарных и санитарных дружин, в охране линий связи, трудились на заводах и фабриках, на колхозных и совхозных полях. В июне 1941 г. пионеры и школьники села Белогорского, Чистопольского района Татарской ССР обратились с призывом к своим товарищам заменить ушедших на фронт отцов и старших братьев.

Замечательную инициативу проявили пионеры 4-го «Б» класса 13-ой начальной школы города Тюмени. В феврале 1942 г. Тюменский фанерный комбинат получил задание осуществить производство деревянных корпусов для противотанковых мин. Рабочих рук не доставало, задание оказалось под угрозой срыва. На помощь пришли школьники. Под руководством учительницы А.А. Дудолаевой они создали несколько фронтовых бригад, а затем и школьный цех в котором по два три часа в день работали 173 пионера.

Многие школьники шли работать на заводы и фабрики, среди них был и Николай Чикиров. 14-летний московский подросток в 1942 г. встал к токарскому станку на станкостроительном заводе. С помощью опытного токаря Н.И. Вотановского он быстро овладел методом резания металла. В 1951 г. Н.С. Чикирову, за коренное усовершенствование производственной работы, было присвоено звание лауреата Государственной премии.

Судьба страны в годы Великой Отечественной войны решалась не только на полях сражений, не только в цехах заводов, где создавалось вооружение. Она решалась также на колхозных и совхозных полях, где шла напряженная битва с целью обеспечения армии и тыла продовольствием и сырьем. Основная тяжесть в решении этой первостепенной задачи военного времени легла на плечи женщин, молодежи и подростков в возрасте 12-16 лет. Среди них был и автор настоящей публикации.

Велико было стремление молодежи заменить на полях тех, кто ушел сражаться с врагом, приблизить час победы над врагом. Только за первые четыре месяца войны из числа девушек и подростков было подготовлено 174 тыс. трактористов и 56 тыс. комбайнеров. В годы войны сельские комсомольцы выступили инициатором по сбору запасных частей для сельскохозяйственных машин. Молодые патриоты деревни стали инициаторами борьбы за экономию и сохранность горюче-смазочных материалов.

Дни первой военной весны вошли в историю Великой Отечественной войны, как дни массового героизма тружеников советской деревни. В мае 1942 г. труженики деревни Сибири выступили с призывом ко всем работникам совхозов и колхозов вступить во Всесоюзное социалистическое соревнование. 8 июня 1942 г. Государственный Комитет Обороны принял специальное постановление об организации Всесоюзного социалистического соревнования тружеников деревни. Вскоре вся страна узнала имя бригадира женской тракторной бригады комсомолки Дарьи Гармаш из Рыбновской МТС Рязанской области. Тракторы в бригаде работали по 22 часа в сутки, бригада добилась больших успехов в экономии горючего. В 1944 г. в социалистическом соревновании в стране участвовало 22450 молодежных тракторных бригад.

Невозможно переоценить величие нравственных подвигов советской молодежи в годы Великой Отечественной войны. Они проявились в передачи личных средств в фонд обороны, в сборе средств на изготовление военной техники, участии в донорском движении, в оказании помощи больным и пожилым людям, в заботе о судьбе детей-сирот.

Уже на второй день после начала войны молодежь выступила с начинанием отчисления в фонд обороны части своей заработной платы. Патриоты отказывались от премий, оплаты за сверхсрочную работу, просили перечислить в фонд обороны денежные компенсации за неиспользованные отпуска.

Молодежь явилась инициатором сбора средств на строительство боевой техники. На всю страну в июле 1941 г. прозвучал клич: «Построим тысячи танков, самолетов, кораблей, остановим зарвавшегося врага». Впервые он раздался в г. Рубцовске, где начался сбор средств на строительство танковой колонны «Алтайский комсомолец». Осенью 1942 г. первые танки с надписью «Алтайский комсомолец» были отправлены на фронт.

Выполняя свой гражданский долг, многие молодые патриоты приобретали для фронта на свои сбережения боевую технику. 121 тысячу рублей на строительство самолета «Алтайский комсомолец» внесла комсомолка Е. Шумкова. Комсомолка из Свердловска Татьяна Наумова передала в фонд Красной Армии 75 тысяч рублей. Она была одной из лучших трактористок СССР.

Сбор средств на танковые колонны, самолеты охватил все уголки Советской страны. Но был один и необычный случай. Город Навля, в котором жила Валя Калинина, уже около года находился в оккупации. И как крупная железнодорожная станция город усиленно охранялся. Как же можно было тут ходить по дворам и открыто говорить о том, что на Большой земле люди складываются на танки. Так, можно и здесь собрать и переправить деньги в Москву через партизан. А какие деньги оставались в дому в ту тяжелую пору? Разве, что мать или бабка припрятала на смертный час. И разворачивали женщины пожелтевшие от времени узелочки: «Коли на танки – бери, дочка».

«На что вы надеетесь?» – задавали недоуменный вопрос советским людям оккупанты. «Какие ещё деньги на танки, когда германская армия черпает воду из Волги?». А они, вчерашние десятиклассники, действительно собирали деньги. И конечно же такие действия не могли оставаться безнаказанными.

В переданной из тюремной камеры записке, Валя Калинина писала: «.. .Родные, любимые! Не убивайтесь очень. Я погибаю человеком...»

Перед расстрелом её спросили о последнем желании. Она попросила свидания с отцом. Ей намеренно сказали, что он уже повешен. Враги надеялись, что она попросит о помиловании. «Пусть принесут мне платье, в котором я была на выпускной вечере!» Немецкий комендант закричал ей в лицо: «Мы Сталинград взяли!». «Взяли, так отдадите!» – ответила девушка. Комендант распорядился расстрелять её первой. Так погибали молодые патриоты советской страны.

Миллионы советских воинов проливали на фронтах свою кровь, теряли здоровье. В этих условиях одним из важнейших дел молодежи стала забота о раненных, шефство над военными госпиталями. Десятки тысяч юношей и девушек находили в себе физические и нравственные силы, чтобы отдать часть своей крови тем, кто пролил её на полях сражений с немецко-фашистскими захватчиками. Массовое участие молодежи в донорском движении помогло вернуть в строй сотни тысяч бойцов и командиров.

Среди подвигов, совершенных ленинским комсомолом в годы Великой Отечественной войны, есть один необычный, высокопатриотический, удивительный по красоте и всечеловеческому значению. Это подвиг бойцов бытовых отрядов ленинградского комсомола. Они называли себя бойцами, и это была сущая правда. Их главным материальным оружием были обыкновенные спички, которые выдавались по счету. Иногда это были самодельные зажигалки. Командиры отрядов и звеньев имели на вооружении ещё и фонарики. Они были настоящими бойцами. Их противником была настоящая смерть, рядом с которой стояли её преданнейшие союзники: голод, холод, жажда, тьма. Второе имя этой смерти – блокада.

Блокада Ленинграда, колыбели Октябрьской социалистической революции, началась в конце августа 1941 г. В это время враг перерезал все транспортные пути, идущие из города вглубь страны. В начале сентября 1941 г. при воздушной бомбардировке сгорели Бадаевские склады, где хранились огромные запасы продовольствия. С этого времени резко снизились нормы выдачи продуктов питания. Уже в начале ноября многие ленинградцы начали ощущать ранее неизвестное, отвратительное чувство голода. От него нельзя было отвязаться, с ним было мучительно трудно работать, думать, просто ходить по улицам. В начале декабря люди начали пухнуть и чернеть от голода, падать на улицах, замерзать в постелях, стали умирать.

Стойкость и мужество ленинградцев в эти тяжелые дни, их страстное желание отстоять свой город, прекрасно выразил поэт Н. Тихонов в поэме «Киров с нами»:



«Пусть наши супы водяные,

Пусть хлеб на вес золота стал,

Мы будем стоять, как стальные,

Потом мы успеем устать».

Январь и февраль 1942 г. были самыми черными месяцами ленинградской блокады. В своем новогоднем приказе Гитлер с самоуверенностью истого маньяка заявлял, что Ленинград он больше не намерен штурмовать, так как в ближайшее время «Ленинград выжрет самого себя» и «как спелое яблоко упадет к нашим ногам». Расчет был на то, что население осажденного города распадется, как единый коллектив, что голодные, измученные голодом и темнотой, люди перестанут работать, перестанут обороняться. Ведь и армия, оборонявшая город, тоже голодала.

И вот в те самые черные дни, когда Ленинград должен был «выжрать себя», по инициативе комсомола, возникло движение самого высокого, самого воинственного человеколюбия, которое просто именовало себя «бытовым движением». Первый комсомольский бытовой отряд девушек был создан в Приморском районе города 14 февраля 1942 г.

В городе множество людей не могло передвигаться – они лежали в своих темных, ледяных квартирах. Лежали, не имея сил сходить за хлебом, встать и прибрать комнату, затопить «буржуйку». Лежали и умирали. Иногда рядом с ними лежали умершие их родственники. Иногда среди умерших копошился и пищал ещё живой ребенок. И вот к таким людям, в такие квартиры двинулись бойцы бытовых отрядов, двинулись на бой со смертью, на борьбу за жизнь. И они были настоящими бойцами.

Следует особо подчеркнуть, что и сами они были голодны и так же слабы. Часто девушки, обходя квартиры, не могли подняться выше третьего этажа. Нелегко было ходить в 1942 г. по залитым нечистотами, обледенелым, бывшим роскошным, парадным петербургским лестницам. Часто сердце сдавало на какой-то ступеньке, дальше нельзя было сделать ни шагу. Они не получали за свою работу ни одного лишнего грамма хлеба, ни одной лишней ложки знаменитого дрожжевого супа, никакого денежного вознаграждения. Они жили на свой скупой паек, а помощь ленинградцам оказывали после работы, которая была как правило мужская, тяжелая, военная.

Бойцы бытовых отрядов ходили по квартирам, выявляя нужды населения. Доставляли в квартиры дрова, обеды и продукты питания, получали зарплаты и пенсию, убирали квартиры, устраивали детей в садики, помогали в эвакуации детей. Бойцы бытовых отрядов несли ленинградцам свет их собственного большого человеческого сердца. Они шли к ослабевшим и умирающим людям по велению сердца. Их подвиг не был ни исключителен, ни случаен. Он был этапом в бесконечно трудном пути всего советского народа в годы войны.

В архиве ЦК ВЛКСМ хранились дневники ленинградских бытовых отрядов. Вот одна из записей такого дневника. «Набережная Фонтанки, 109. Заходим в дом и направляемся на квартиру краснофлотца Малофеевского. Около больной женщины, крепко прижавшись к ней, греется трое детей. Двое совсем маленькие. Мы быстро принялись за работу. Вскоре на столе уже стоял чайник, а мать счастливыми глазами смотрела, как мы поим из блюдец малышей чаем. Дети оживились. Мы и не заметили, как открылась дверь и на пороге появился рослый краснофлотец.» «Папа приехал!», – вдруг пронзительно закричал старший мальчик и бросился к отцу. Моряк стоял неподвижно и плакал. Вечером мы отнесли двух малышей в дом малютки, а старшего устроили в детский дом. Матери вызвали врача. »

О ленинградских бытовых отрядах следует говорить потому, что их подвиг должен быть приравнен к фронтовым подвигам. Потому, что свет, который несли девушки в ленинградские дома, не должен погаснуть. Это необходимо и для того, чтобы от их драгоценного опыта все было взято на вооружение нашей молодежью навсегда.

Тяжелым бременем легла война на неокрепшие плечи советских детей, неслыханные страдания и муки принес им фашизм. Дети войны. Уже в первые месяцы войны тысячи детей потеряли отцов и матерей, остались без крова. Спасти их от гибели, всемерно облегчить их лишения – эта задача была в центре внимания Советского государства на протяжении всех военных лет.

В трудных условиях военного времени развернулась огромная работа по созданию широкой сети детских домов, интернатов, домов малютки, лечебных учреждений. В решении этой благородной задачи исключительную роль сыграла советская молодежь. Юноши и девушки участвовали в эвакуации детей из прифронтовых районов. Тысячи патриотов выражали готовность оказать помощь детям своими трудовыми и сбережениями.

«Мы, девушки комсомолки, – писали работницы Полтавской МТС Омской области, хотим помочь детям, у которых кровавый фашизм отнял отцов и матерей. До конца войны мы будем ежемесячно посылать на текущий счет по 80 рублей каждая». Нелегко было принимать такое решение. Ведь у многих из них свои семьи жили в нужде. Но именно в этом и состояла великая нравственная сила советского человека, что в трудное время, забывая о своем личном благе, он проявлял величайшую заботу о детях, потерявших родителей.

Благородство, гуманизм советских людей особенно убедительно проявились в движении по усыновлению детей, потерявших родителей. И среди тех, кто заменил сиротам родителей, было немало молодых людей. Комсомолка Зоя Игнатьева из города Омутнинска Кировской области решила взять на воспитание мальчика и девочку. Одному из ребятишек исполнился лишь месяц со дня рождения. Врач предупреждал девушку об ожидавших её трудностях: «Подумайте хорошенько об ответственности, которую на себя берете». «Да, я знаю, что мне будет трудно, но и Родине сейчас нелегко», -ответила девушка.

Страшные разрушения принесла война на советскую землю. Беспрецедентный в истории человечества вандализм оставил после себя фашизм. 31850 выведенных из строя промышленных предприятий, 65 тыс. километров разрушенного железнодорожного пути. Разграблено и уничтожено 40 тыс. больниц, 34 тыс. школ, 98 тыс. колхозов, 1876 совхозов. Это далеко не полный перечень преступлений немецких оккупантов на советской земле.

Восстановление народного хозяйства в освобожденных районах стало важнейшей военно-политической задачей государства. Воевать и строить, трудной была эта задача. Программой действий в этом плане стало Постановление СНК и ЦК ВКП(б) от 21 августа 1943 г. «О неотложных мерах по восстановлению хозяйства в районах, освобожденных от немецкой оккупации». Достойное место в патриотическом движении за осуществление этого Постановления заняла советская молодежь. Тысячи молодежных бригад самоотверженно трудились над изготовлением оборудования для восстановления заводов, шахт, электростанций, возведения жилья.

Едва отгремели последние запалы великой битвы на Волге, как на развалинах города рядом с клятвой воинов «Ни шагу назад!» появился лозунг: «Мы возродим тебя, родной Сталинград!». Весной 1943 г. ЦК ВЛКСМ объявил набор добровольцев для восстановления города. 23 тысячи юношей и девушек прибыли в Сталинград, чтобы участвовать в его восстановлении. А это было невероятно трудной задачей.

Вот что писала, приехавшая в город юная патриотка Тося Петрова своей подруге: «Когда мы первый раз увидели город, то даже не поняли что же собственно говоря, здесь восстанавливать. Некоторые из нас приуныли, тем более, что жить оказалось негде. И все-таки, если бы нам сказали: «Девчата, можете возвращаться обратно», никто бы не поехал домой. Идешь по улице и где-нибудь в сторонке, среди развалин, под расщепленным засохшим деревом – видишь маленький холмик, а над ним простую деревянную палку с красноармейской каской. Постоишь над могилой неизвестного бойца и сколько горестных мыслей и чувств нахлынет сразу. Он видел, как горел родной город, рушились стены домов, падали под откос трамваи. Но он не уходил, значит, верил: город будет жить. И я твердо решила, останусь до тех пор, пока здесь над развалинами не подымятся новые дома».

Величайший энтузиазм молодежи, её неисчерпаемая энергия, ответственность перед Родиной, защитниками города, творили чудеса. 12 июля 1943 г. на фронт ушел первый эшелон отремонтированных танков в городе с белыми надписями «Ответ Сталинграда». 19 июля 1943 г. над Тракторным снова зазвучал городской гудок, 17 июня 1944 г. с его конвейера сошел первый гусеничный трактор. Город бессмертной славы вставал из руин. Героическими делами был отмечен путь советской молодежи с киркой и лопатой по местам вчерашних боев.

В развалины превратили фашисты Донбасс. Перед отступлением они создавали специальные команды разрушителей. Сначала в шахты сбрасывали рудничные вагонетки и механизмы. Затем специальными взрывами создавались специальные завалы в глубине выработки, штреки и штольни затапливались водой.

Последствия фашистской оккупации Донбасса выглядели поистине ужасными. Были выведены из строя домны и прокатные станы, энергетическое хозяйство, подъемная техника, инженерные коммуникации, сожжены все крупные здания, взорваны шахты. Прибывши в Донбасс, вскоре после его освобождения, нарком черной металлургии И.Ф. Тевосян был потрясен масштабами разрушений.

Возродить жизнь среди запустения, начать добычу угля и выплавлять металл, казалось невыполнимой задачей. История не знала подобных примеров. Но уже в первые дни после освобождения Донбасса от немецко-фашистских захватчиков на всю страну прозвучал клич молодежи: «Мы вернем тебя к жизни, Донбасс! Мы вылечим твои раны».

В Донбасс по путевкам комсомола прибыли десятки тысяч молодых добровольцев, которые составляли 70 % всех работавших на восстановлении шахт. Чтобы восстановить шахты требовалось откачать 650 млн. м3 воды. Подлинной героикой были наполнены будни молодых восстановителей. Вот один из многочисленных примеров.

Необходимо было откачать воду из шахты Петрово-Лидовка. Насосная камера была затоплена и было принято решение установить насос в стволе шахты. Выполнить эту задачу взялся молодой шахтер Федор Кардаш. В течении многих дней, по несколько часов подряд он висел под темным провалом ствола. На стальном тросе ему опускали части насоса. С тревогой смотрели товарищи за работой смельчака. Многие из них предлагали Федору хоть на время заменить его. Но он отказывался. Наконец заработал насос и началась откачка воды. Теперь следовало ввести в действие нижние насосы. Ф. Кардаш спустился по трубам на дно ствола. До подбородка в воде, четыре часа без света он подбирался к насосам. После устранений повреждений началась откачка воды. Вскоре шахта Петрово-Лидовка выдала на-гора первый уголь.

Молодые патриоты тыла своим самоотверженным трудом приближали час Победы. В трудовой доблести и героизме они не отстали от своих сверстников-фронтовиков, оказались достойными приемниками своего старшего революционного поколения. Отмечая вклад комсомольцев и молодежи советского тыла в битву с врагом, Председатель Президиума Верховного Совета СССР Михаил Иванович Калинин писал: «Напряженный труд советской молодежи, наблюдавшийся повсюду и ежедневно, говорит о том, что наше молодое поколение в суровое время войны очень выросло в политико-моральном отношении. И в этом немалая заслуга Ленинского комсомола, сумевшего привить молодежи идеи большевистской партии, ей традиции, беззаветную любовь к Родине, к своему народу».

Заключение

Чем дальше вглубь истории уходят героические события Великой Отечественной войны, тем отчетливее и весомее видится их непреходящее значение. В период тяжелейших испытаний советская молодежь проявила глубокое понимание общенародных задач, своего долга перед Родиной, готовность отдать Отечеству все, что было в её силах. В годы Великой Отечественной войны советская молодежь явилась достойной преемницей традиций своего народа. Миллионы молодых патриотов внесли достойный вклад в Великую победу над врагом, оказавшую огромное влияние на весь последующий ход человеческой истории.

Выдающийся советский писатель М.А. Шолохов в день Победы 9 мая 1945 г. говорил: «...Советская молодежь вынесла на своих плечах значительную долю военных тягот. Она победоносно сражалась в рядах Красной Армии и обессмертила свое поколение множеством подвигов, совершенных во имя свободы, славы и чести Родины, чудесных по красоте и величия духа. Не менее героически она трудилась в тылу, помогая фронту добывать победу».

Память – животворная сила настоящего. Она полнится подробностями, влечет нераскрытыми тайнами, хранится в умах и сердцах великими свершениями предков... Зовет быть достойными их. Выдающийся русский историк В.О. Ключевский писал: «Изучая предков, узнаем самих себя, без знания истории мы должны признать себя случайностями, не знающими, как и зачем пришли в мир, как и для чего живем, как и к чему должны стремиться».

Общественная практика показывает, что без знания истории не может быть цельной и стройной системы философских, экономических и социально-политических взглядов. Исторические знания представляют один из важнейших компонентов человеческой культуры. Изучение истории формирует широкое мировоззрение людей – одну из важнейших предпосылок активной и целенаправленной деятельности личности. Обращение к прошлому, к истории обуславливается, прежде всего, необходимостью лучше понять современность, «заглянуть» в будущее. Именно на это свойство исторических знаний указывал В.Г. Белинский. Он отмечал, что «мы вопрошаем и допрашиваем прошедшее, чтобы оно объяснило нам наше настоящее и намекнуло нам о нашем будущем».

Но всегда необходимо помнить о неустанных действиях реакционных сил распространять скептическое отношение к историческим, национальным ценностям, фальсифицировать исторические факты, или намеренно их скрывать и замалчивать. Русский поэт Аполлон Майков в середине XIX века точно и прозорливо писал:



«Враг могуч и хитер. По местам, по местам,

И настороже око и ухо:

Бой повсюду пойдет, по земле, по морям

И в невидимой области духа».

Вот об этом вечном бое «в невидимой области духа», ныне утонченно-иезуитском более чем когда-либо, нельзя забывать.

Не случайно, что уже на протяжении около шести десятилетий осуществляется многоплановая, целенаправленная, с использованием разнообразных средств и исполнителей, фальсификация событий второй мировой и Великой Отечественной войны. Цель фальсификаций – исказить причину возникновения, характер, ход и исход войны, принизить решающую роль Советского Союза в разгроме фашистской Германии и т.д.

Правда истории заключается в том, что с фашизмом боролись многие народы: партизаны Греции, бойцы французского движения сопротивления, воины Народно-Освободительной Армии Югославии, армии наших союзников, США и Англии. Но смертельный урон фашизму нанесла Советская Армия. Об этом свидетельствуют следующие факты: 73 % общих потерь немецкая армия понесла в битвах с Советской Армией; на советско-германском фронте была уничтожена и основная часть боевой техники вермахта – до 75 %, в том числе 77 тысяч самолетов и 48 тысяч танков и штурмовых орудий. Такова правда истории. Её можно замалчивать, что и делается. Но опровергнуть невозможно.

Фальсификаторы истории главные причины победы Советского Союза в Великой Отечественной войне и поражения фашистской Германии пытались свести к несущественным, второстепенным факторам и случайностям. В их числе назывались: «суровость русского климата», «роковые ошибки Гитлера», «слепой случай истории» и т.д.

Эти измышления опровергаются достоверными фактами, которые состоят в следующем. Советский Союз победил не потому, что первая зима войны была на редкость суровой, не потому, что союзники Германии плохо воевали за Гитлера, не потому, что Гитлер отказался во время отвести войска от Волги. Советское государство победило потому, что по своей природе было прямой противоположностью фашистскому государству. И не ошибки немецких генералов предопределили исход этой небывалой войны, а сущность советского человека.

Советский Союз победил потому, что превосходил противника в экономической и политической организации общества, что в стране был воспитан человек нового типа, патриот-интернационалист. В тяжелый для страны период он проявил себя в исключительной самоотверженности на полях сражений и героических подвигах в тылу.

Победа была достигнута благодаря правильно выработанной политике с учетом всех сил и средств, огромной идеологической и организаторской работе в массах по её осознанию, героизму и самоотверженности советских людей на фронте и в тылу, монолитному единству советского народа.

Подвиг героев, отстоящих свободу и независимость Родины, спасших человеческую цивилизацию от фашистского порабощения, стал достоянием истории. Но знать правду о войне, суровую и жестокую, понимать сущность стойкости и несгибаемости духа защитников Родины, жизненно необходимо для современного и будущего поколений молодежи. Нельзя же считать случайностью, что после столь огромных материальных и человеческих потерь, советский народ в течении менее трех лет добился успехов в восстановлении народного хозяйства и это позволило отменить в стране карточную систему. Что через 12 лет после окончания войны Советский Союз первым в мире приступил к освоению Космоса.

Война ушла в прошлое. Но благодарные потомки будут помнить и чтить легендарные имена героев. К этому призывают проникновенные слова замечательного советского поэта, участника Великой Отечественной войны А.Т. Твардовского:



«Прошла война, прошла страда,

Но боль взывает к людям.

Давайте, люди, никогда

Об этом не забудем».

Потильчак О.В.

Радянські табори для
військовополонених на території
України у 1943 – 1944 рр.: організація і структура

Тема радянського військового полону на території України належить до числа малодосліджених проблем вітчизняної історії Другої світової війни. У 90-х рр. ХХ ст. і перших роках нинішнього, можемо нарахувати лише кілька праць, українських військових істориків, проблематика яких у тій чи іншій мірі стосувалася цього питання. Це, зокрема, книги і статті В.В.Карпова, О.В.Буцько, В.Сергійчука [1]. Протягом 2000–2004 рр. з’явилося кілька публікацій автора цієї праці, де здійснено спробу залучити тему радянського військового полону на території України до наукового обігу. Зокрема, досліджуються питання формування контингентів, організації режимних установ, розміщення, утримання та трудового використання військовополонених й інтернованих на території Української РСР у період війни й перші повоєнні роки [2]. 16 травня 2002 р. у Національній академії внутрішніх справ України відбулася презентація книги А.С.Чайковського “Полон: За чужі та свої гріхи (Військовополонені й інтерновані в Україні 1939-1953 рр.)”. Фундаментальна науково-популярна праця відомого вітчизняного військового історика стала першим серйозним дослідженням у вітчизняній історіографії нашої теми. Автор, використавши унікальну документальну базу російських і українських архівів, а також опубліковані джерела, мемуари, періодику та нечисленну літературу, зробив спробу комплексно вивчити проблему військового полону періоду Другої світової війни на її українському ґрунті [3]. Книга А.С.Чайковського на сьогодні залишається єдиним вітчизняним (і одним із небагатьох у європейській історіографії) дослідженням, автор якого комплексно окреслює грані проблеми радянського військового полону 1939-1954рр. на регіональному рівні.

Відзначаючи безсумнівний прогрес у вивченні проблематики радянського військового полону 1939-1954 рр. в Україні, слід зауважити, що й до цього часу в подібних дослідженнях присутній елемент певного еклектизму. Водночас, майже цілком відсутні праці, де б означена тема розглядалася комплексно, а предметом вивчення були б не окремі її фрагменти, а система радянського військового полону загалом. Зокрема, до сьогодні, предметом окремого наукового дослідження так і не стали її організаційно-структурні та функціональні виміри.

На основі широкого кола джерел, що чи не вперше залучаються до відкритого наукового обігу, автор цієї праці робить спробу комплексного історико-документального аналізу передумов, причин, практичних завдань, особливостей, форм і методів організації, розбудови, функціонування і ліквідації стаціонарних таборів для військовополонених на території України у 1943-1945 рр.

У кінці 1942 р. військово-стратегічна ініціатива на фронтах повністю перейшла до Червоної Армії, а контрудар радянських військ під Сталінградом відкривав можливість розпочати визволення України. Відчутне зростання кількості військовополонених, а також відносно швидке просування військ на захід змусило НКВС та армійські інстанції відповідальні за полонення та утримання бранців у фронтових приймально-пересильних таборах, подумати про зміну дислокації останніх ближче до лінії фронту.

Вже в ході Харківської та Донбаської наступальних операцій (серпень – вересень 1943 р.) армійські підрозділи та НКВС розпочали передислокацію, на визволену від нацистів територію України, фронтових приймально-пересильних таборів для військовополонених. 28 серпня 1943 р. заступник НКВС СРСР С.Н.Круглов підписав наказ №001465 про організацію в районі Харкова ФППТ №144 з лімітною чисельністю 3000 осіб. Особовий склад новоствореного табору укомплектували за рахунок апарату розформованого табірного відділення ФППТ №82 у м. Старий Оскол та оперативної групи НКВС у м.Обоянь. Начальником табору було призначено полковника державної безпеки Н.П.Хмаріна [4].Типовий штат табору було затверджено наказом №001591 від 30 вересня 1943 р. у кількості 108 посад. Водночас табору передавалися 8 автомобілів різної вантажопідйомності, 1 мотоцикл, 15 коней і 2 польові армійські кухні [5].

“За розпорядженням НКВС СРСР та на підставі клопотання командування Воронезького фронту, в с. Велика Писарівка (Сумська область – О.П.) намічено відкрити табір військовополонених” – повідомляв у доповідній на ім’я секретаря ЦК КП(б)У Д.С.Коротченка нарком внутрішніх справ республіки В.С.Рясний [6]. Табір, про який йшлося у листі наркома, був одним із тих, котрі передбачалося розгорнути в прифронтовій смузі наказом НКВС СРСР №001575 від 26 вересня 1943 р. [7]. Із п’яти новостворюваних ФППТ на території України облаштовували чотири. Серед них табори: №43 – м. Ніжин Чернігівської області (Центральний фронт) ; №22 – м. Гребінка на Полтавщині (Воронезький фронт); №33 – м. Полтава (Степовий фронт); №38 – м.Павлоград (Південно-Західний фронт). Далі в документі йшлося про передислокацію окремих, вже існуючих ФППТ, ближче до району бойових дій. На територію України (м. Токмак, Запорізької області) переводили фронтовий приймально-пересильний табір №139 (із м. Шахти Ростовської області РРФСР), що повинен був забезпечити прийом полонених з Південного фронту. Черговий пункт наказу стосувався зміни статусу цілої низки таборів із фронтових приймально-пересильних на тилові стаціонарні. Першим таким табором на території України став №144. Раніше 24 квітня 1944 р. його було вирішено передислокувати із Харкова до Вінниці [8]. Проте дуже скоро плани УПВІ НКВС помінялися, а управління реорганізованого у стаціонарний табору №144 перевели до м. Ворошиловграду [9]. Станом на 3 жовтня 1943 р. у цьому таборі утримувалося 1052 військовополонені [10].

Трохи згодом УПВІ передислокувало на територію України окремі колишні ФППТ, що змінили статус на стаціонарні. Зокрема табір №280 із м. Шахти (Ростовська область РРФСР) переводили до Сталіно. У Запоріжжі було організовано стаціонарний табір НКВС для військовополонених №100. На середину грудня 1944 р. у його складі вже перебувало 11 табірних відділень загальною лімітною чисельністю – 21000 військовополонених [11]. Зі звільненням Києва Новохопйорський табір №62 (ст. Некрилово, Воронезької області, РРФСР) “прописався” на території створеного німецькими окупантами на околиці столиці України Сирецького концтабору. Відповідний наказ НКВС СРСР №001743 про зміну дислокації табору й переведення його до столиці України з’явився вже 13 листопада 1943 р.[12].

У результаті стрімкого наступу радянських військ на Правобережжі України на початку 1944 р. склалася непроста ситуація з евакуацією значних мас військовополонених у тил, адже відстань від ФППТ до стаціонарних таборів значно зросла. З метою забезпечення безперешкодного прийому полонених у смугах 1, 2 , 3 та 4 Українських фронтів наказом №0078 від 26 січня 1944 р. на Лівобережжі України НКВС створював три нових, так званих “проміжних табори” для військовополонених. Облаштовувалися вони на базі приміщень ФППТ, котрі були передислоковані ближче до лінії фронту. Табір №159 у Ніжині створювався на місці фронтового приймально-пересильного табору №43, табір №163 у сел. Згурівка на Полтавщині – на місці ФППТ №22, табір військовополонених №167 у Полтаві – на базі приміщень ФППТ №33. Кількість контингенту новостворюваних таборів була також лімітована і складала відповідно: 2500, 3500 та 3000 військовополонених [13]. Подібні табори створювалися УПВІ по мірі потреби, а тому діяли, як правило, недовго. Ніжинський – №159 та Полтавський №167, проіснувавши трохи більше місяця, були ліквідовані вже на початку березня 1944 р. [14].

Із розширенням мережі таборів для військовополонених і “спецконтингенту” неминуче зростав і обсяг роботи низових ланок НКВС у цій сфері. З метою покращення керівництва таборами військовополонених у лютому 1943 р. НКВС СРСР прийняв рішення організувати у структурі УПВІ низові ланки – управління, відділили, відділення та групи у справах військовополонених. Ці формування входили до складу республіканських (крайових, обласних) НКВД – УНКВД, як самостійні підрозділи, котрі мали подвійне підпорядкування. Спочатку у складі НКВС УРСР було утворено відділення по керівництву таборами військовополонених. Його очолив капітан Ф.Г.Меркулов [15]. На початку 1944 р. подібні структури почали з’являтися і на місцях. Спершу це були відділення та групи (все залежало від кількості таборів) у складі обласних УНКВС. Наказом НКВС СРСР №00136 від 19 лютого 1944 р. у структурі УНКВС Сталінської області, утворювали відділення по керівництву таборами військовополонених. На початку березня 1944 р. наказом республіканського НКВС було затверджено штат відділення – 4 особи [16]. 7 березня 1944 р. НКВС СРСР своїм наказом санкціонував створення групи по керівництву таборами військовополонених (зі штатною чисельністю – 2 особи) при УНКВС Харківської області, а 18 березня 1944 р. наказ на виконання цього рішення підписав заступник НКВС УРСР полковник Кальненко [17]. Кількома днями раніше відділ у справах військовополонених та інтернованих (ВВІ) було організовано і в структурі НКВС Української РСР. На основі вказівок центру відповідний наказ (з оголошенням персонального складу відділу) нарком внутрішніх справ республіки В.С.Рясний підписав 4 березня 1944 р. Начальником ВВІ НКВС УРСР було призначено полковника П.Л.Нікіфорова, його заступником – Ф.Г.Меркулова. У складі відділу організували 3 відділення: охорони та режиму, трудового використання та санітарне. Цікаво, що в період комплектування штатів ВВІ керівництво НКВС УРСР виявилося не в змозі одразу ж підібрати повний склад його працівників. Так, із 12 посадових одиниць – 5 були вакантними [18]. Цей факт зайвий раз підтверджує гостроту кадрової проблеми в республіканському апараті наркомату.

Із віддаленням лінії фронту на захід і з початком інтенсивних відбудовчих робіт на території республіки стрімко почала зростати чисельність новостворюваних і передислокованих з інших регіонів СРСР стаціонарних виробничих таборів. Одночасно за рахунок організації нових табірних відділень розширювалася мережа вже існуючих таборів. Цей процес активізувався навесні 1944 р. 26 лютого 1944 р. у складі Сирецького табору №62 (м. Київ) було організовано табірне відділення у Дарниці. Маючи лімітну наповненість 2000 осіб, табірне відділення розташовувалося в приміщеннях колишнього німецького табору для радянських військовополонених [19]. Необхідно підкреслити, що у початковий період організації стаціонарних таборів військовополонених на території республіки НКВС для їх облаштування часто використовував території та приміщення колишніх німецьких таборів для радянських військовополонених, так званих “дулагів”. “...Табори створювалися враховуючи наявність приміщень... котрі в період окупації були зайняті німецькими таборами і які відповідають режимним умовам утримання військовополонених німецької армії”, – читаємо в одній із довідок НКВС УРСР від 5 жовтня 1944 р. на адресу вищого керівництва республіки [20].

Із збільшенням потоку військовополонених мережа табірних підрозділів Сирецького табору №62 зростала і надалі. У березні 1944 р. у відділення №2 цього табору було реорганізовано проміжний табір для військовополонених №163, котрий тоді знаходився в районі Білої Церкви [21]. 3 липня 1944 р. шерег відділень табору №62 поповнився черговим режимним об’єктом – табірне відділення №3 лімітною наповнюваністю 600 осіб з’явилося при Київському шкіряному заводі. Тоді ж табірне відділення №2 передислокували з Василькова на завод №512 столиці України [22]. 21 липня 1944 р. на табір чекала чергова реорганізація. Наказом НКВС СРСР №00877 його центральне управління переводили з передмістя до Києва, лімітна чисельність контингенту збільшувалася до 18500 військовополонених, а склад табірних відділень поповнювали вісім новостворених режимних об’єктів (№4–11 загальною лімітною наповнюваністю 14500 бранців) [23]. На початку вересня 1944 р. із метою використання військовополонених на будівництві житла для працівників НКДБ УРСР та Управління військового постачання НКВС Київського округу в складі табору №62 організували табірне відділення №12, розраховане на утримання 1500 військовополонених [24]. 18 вересня 1944 р. наказом №001171 НКВС СРСР санкціонує створення табірного відділення №13 при Дарницькому вагоноремонтному заводі з лімітом у 1000 осіб [25]. Для використання військовополонених на відновленні комплексу будинків Київського артилерійського училища та Київської ТЕЦ, було облаштоване табірне відділення №14 на 1000 військовополонених [26]. Організація нових табірних відділень табору №62 тривала навіть у розпал зими. Наказами НКВС СРСР №№001497-001498 від 15 грудня 1944 р. створювалися два нових режимних об’єкти: табірне відділення №16 на 500 осіб (для утримання військовополонених, які працювали на відбудові комплексу будинків АН УРСР) і №17 – при київському заводі “Більшовик”, розраховане на одночасне утримання 1000 бранців [27]. Таким чином на початок 1945 р. у складі табірного управління стаціонарного табору НКВС СРСР для військовополонених №62 у м. Києві знаходилося 17 табірних відділень загальною лімітною наповнюваністю понад 22000 осіб. Реальна ж чисельність військовополонених у цих таборах була значно меншою. За даними НКВС УРСР станом на 10 квітня 1945 р. у таборі №62 і його відділеннях знаходилося 12797 військовополонених [28].

Особливо динамічною виглядала ситуація з таборами військовополонених у Донбасі. Сюди радянське керівництво спрямувало масовий потік бранців, сподіваючись використати останніх, на відбудові вугільної та металургійної промисловості. На початок 1944 р. у регіоні існувало два стаціонарних виробничих табори НКВС СРСР для військовополонених – №144 та 280, котрі дислокувалися в районі Ворошиловграду . 29 лютого 1944 р. наказом НКВС СРСР №00197 у складі табору №280 було утворено три табірні відділення. Їхній контингент загальною чисельністю 4800 військовополонених передбачалося використовувати на місцевих заводах №№64, 107 та 110 Наркомату боєприпасів СРСР [29].

У квітні 1944 р. НКВС збільшив лімітну чисельність контингенту обох існуючих тоді на Донбасі таборів до 12000 військовополонених. Паралельно тривав процес розбудови мережі табірних відділень. Наказом НКВС СРСР №00562 від 12 травня 1944 р. у складі табору №280 організовували додатково ще 5 відділень (№4–8). Тижнем потому така ж кількість табірних підрозділів була організована й у складі Ворошиловградського табору №144 (№1–5) [30]. Оскільки обсяг відбудовчих робіт на підприємствах Донбасу був величезним, а потік військовополонених у цей регіон невпинно зростав, то вже у червні 1944 р. союзний НКВС вдався до чергового розширення мережі табірних відділень. 22 червня 1944 р. у складі табору №280 було додатково створено чотири табірних відділення (№10–13) загальною лімітною чисельністю контингенту 5200 військовополонених. Тоді ж список режимних об’єктів табору № 144 поповнився п’ятьма новоствореними відділеннями (№8–12) загальним лімітом у 5500 бранців [31]. Лише кількома днями потому – 26 червня, з’являється наказ про організацію у складі табору №280 відділення №9 на 2000 осіб. 8 липня 1944 р. чергове відділення (№13, лімітною наповнюваністю 1000 осіб) було створено й у складі табору №144 [32].

Але розширення мережі табірних відділень Донбаських таборів №144 та 280 на цьому не завершилось. Більше того, як показало життя – це був лише початок. 11 липня 1944 р. С.Н.Круглов підписав черговий наказ №00806 “Про організацію у складі таборів №№280 та 144 додатково табірних відділень першої черги”. Відповідно до наказу у складі табору №280 організовували ще 14 табірних відділень (№14–27 загальною лімітною наповнюваністю 18900 військовополонених), а в складі табору №144 – 16 відділень (№14–29 з лімітом – 23500). Весь цей так званий “трудовий фонд” (як називали військовополонених у діловому листуванні НКВС і господарських органів) передбачалося використати на відновленні вугільних копалень і вугледобувних роботах [33]. Потребу в дешевій робочій силі відчували й підприємства чорної металургії та хімічної промисловості регіону, а тому вже 21 липня 1944 р. НКВС СРСР затвердив рішення про організацію у складі табору № 280 (додатково до існуючих) ще п’яти відділень (№28–32) [34]. Через кілька днів – 25 липня, двома новими табірними відділеннями поповнився і штат табору №144. Їх було передано зі складу табору НКВС СРСР для спецконтингенту №0310. Відтепер загальна чисельність табірних відділень Ворошиловградського табору №144 становила – 31 [35], проте так тривало недовго. Вже 10 серпня 1944 р. наказом НКВС СРСР №00950 у складі табору №144 було додатково створено відділення №32 – з лімітом 600 осіб, а 6 вересня 1944 р. – ще п’ять (№33–37) [36].

Із збільшенням кількості табірних відділень штати двох Донбаських таборів для військовополонених ставали дедалі численнішими, а чимала відстань між управлінням табору та його підрозділами утруднювала керівництво режимними об’єктами з боку центрального апарату. Це сприяло безконтрольності в роботі низових ланок таборів, породжувало різноманітні зловживання серед особового складу, а головне – не додавало ефективності справі експлуатації праці військовополонених. Уникнути подібних негативних тенденцій було можливо лише за рахунок створення нових таборів та реорганізації табірних відділень у вже існуючих.

24 липня 1944 р. наказом НКВС СРСР №00854 С.Н.Круглов доручив начальнику УПВІ НКВС СРСР І.О.Петрову організувати у м.Краматорську табір для військовополонених №217 лімітною наповнюваністю 10000 осіб у складі трьох табірних відділень (№1–3). Військовополонені, сконцентровані у цьому таборі, мали працювати на підприємствах важкого машинобудування і чорної металургії регіону. У серпні 1944 р. до складу Краматорського табору №217 були передані табірні відділення №28 і 30 табору № 280 [37]. Черговий стаціонарний виробничий табір №256 для військовополонених з лімітною наповнюваністю 2500 осіб було організовано згідно з наказом НКВС СРСР №001004 від 18 серпня 1944 р. у м. Штерівка Ворошиловградської області. Трудовий контингент цього табору передбачалося використовувати на відбудові Штерівської ГРЕС [38].

Реорганізація табірного господарства УПВІ у Донбаському регіоні тривала і надалі. 8 вересня 1944 р. НКВС СРСР започаткував організацію в м. Горлівці Сталінської області табору для військовополонених №242 з лімітом у 8800 осіб. Паралельно тривала докорінна реорганізація табірних відділень усіх таборів регіону. Новоствореному табору №242 передавалися в управління 8 табірних відділень (№3-5, 12, 25-27 і 30) табору №280. Управління Штерівського табору №256 змінило свою “прописку” та було переведене до м. Красний Луч Ворошиловградської області. Одночасно в штат цього табору переходили 11 табірних відділень (№9-12, 14-18, 28 і 29) табору №144, а також 6 відділень (№8, 9, 16, 17, 23 і 32) табору №280. Натомість у складі останнього створювалося табірне відділення в селищі Курахівка (на будівництві ГРЕС) з лімітом у 2000 осіб, а на місці колишнього табірного управління №256 у Штерівці організували відділення цього ж табору з лімітом у 2500 осіб. Змінило свою дислокацію і табірне управління № 14, його перевели з обласного центру до м. Серго Ворошиловградської області, а трохи згодом – до Кадіївки. В результаті таких організаційно-структурних змін кількість табірних відділень і чисельність контингенту в таборах було відносно збалансовано. Відтепер табір №242 мав 8 відділень, табори №256 та 280 – по 17, а №144 – 19 [39].

Осінь і зима 1944 – 1945 рр. внесли суттєві корективи у діяльність всього табірного господарства Донбаського регіону. Вкотре загострилися проблеми, пов’язані з підготовкою таборів до зими та розміщенням військовополонених, забезпеченням контингенту теплим одягом, взуттям, ліками та протиепідемічними засобами тощо. Одночасно розширювалися масштаби відбудовчих робіт, а це потребувало нових контингентів робітників. У цих складних умовах УПВІ НКВС СРСР продовжував організовувати у регіоні нові табори та їх відділення. 18 вересня 1944 р. у складі Кадіївського табору №144 було утворено шість нових табірних відділень (№20–25) [40]. 26 вересня для використання військовополонених на відбудові заводу № 353 Наркомату озброєнь СРСР у м.Ізюмі (Харківська обл.) було організоване табірне відділення №7 (ліміт 1000 осіб) Краматорського табору №217 [41].

10 жовтня 1944 р. заступник НКВС СРСР С.Н.Круглов підписав наказ № 001246 про організацію табору №125 у сел.Верхнє (м.Лисичанськ), Ворошиловградської області з лімітом 14600 військовополонених. Як видно з констатуючої частини нормативного документу підставою для його створення була необхідність “..кращого керівництва таборами НКВС й ефективнішого використання військовополонених на роботах...”. Новоствореному табору були передані 12 табірних відділень Кадіївського табору №144, відтак у складі останнього тепер нараховувалося лише 13 табірних режимних об’єктів [42]. Проте дуже скоро виявилося, що новостворене табірне управління №125 не забезпечило ефективного використання “трудового фонду”, переданих йому табірних відділень, а тому вже в середині грудня 1944 р. НКВС СРСР повернув шість з них (№1, 3–6, 9) знову в штат Кадіївського табору №144 [43]. Тривало дальше розширення табірної мережі Сталінського табору №280. 23 жовтня 1944 р. у його складі було створено табірні відділення №19 та 20 загальною лімітною наповнюваністю 1800 осіб [44]. 15 листопада в ході чергової реорганізації до складу табору № 280 НКВС СРСР передав чотири табірні відділення (№12–16) табору №256 у м.Красний Луч. Натомість із складу Сталінського табору було виведено (та передано Горлівському таборові №242) три відділення – №2, 19 та 20 [45]. Останні у поточному році зміни для табірного управління №280 сталися 14 грудня. Цього дня Москва санкціонувала створення у складі табору відділення №18 на 1000 військовополонених з пунктом дислокації у Маріупольському морському порту [46].

Окрім усього іншого, необхідно відмітити, що новостворювані табірні підрозділи знаходилися у постійній динаміці. НКВС неодноразово змінював їхню лімітну чисельність, нумерацію та дислокацію, а окремі з них ліквідовував зовсім. Наприклад, 13 грудня 1944 р. НКВС СРСР своїм черговим наказом упорядкував лімітну чисельність окремих табірних відділень Донбаських таборів у відповідність до фактичної чисельності їх контингенту. Нові ліміти було встановлено для п’яти табірних відділень (№1, 2–5, 6, 13) табору №144; для семи відділень (№1, 2, 4–8) табору №217; для дев’яти (№1–9) табору №242; для п’яти табірних відділень (№1–3, 9, 18) табору №256; для семи відділень (№2,3, 7, 9, 12, 17, 18) табору №280. Одночасно ліквідовувалося табірне відділення №8 Кадіївського табору №144 [47]. Про результати цієї масштабної організаційної діяльності УПВІ НКВС СРСР у регіоні свідчить той факт, що станом на 1 січня 1945 р. (за підрахунками автора) у складі шести Донбаських таборів знаходилося 86 табірних відділень загальною лімітною наповнюваністю близько 130000 військовополонених. Щоправда, реальна кількість утримуваного в таборах військовополонених контингенту була куди скромнішою. За даними НКВС України станом на 10 квітня 1945 р. у донбаських таборах для військовополонених перебувало 82563 особи [48].

Упродовж 1944 р. організація стаціонарних виробничих таборів для військовополонених інтенсивно тривала і в інших регіонах України. Наказом НКВС СРСР №00511 від 30 квітня 1944 р. весь особовий склад, майно та автотранспорт стаціонарного табору №126 із Шадрінська (Курганська обл., РРФСР) переводився до Миколаєва, а 15 грудня 1944 р. у його складі створили табірне відділення №2 з лімітом контингенту у 1200 осіб [49]. 3 липня 1944 р. було організовано табір №159 в Одесі з лімітною чисельністю контингенту 12000 осіб. Згодом у складі табору було організовано табірне відділення (№1), де утримувалися полонені, які працювали на відновленні Миколаївського суднобудівного заводу ім. А.Марті. На початок вересня 1944 р. у складі табірного управління №159 нараховувалося вже 5 табірних підрозділів [50]. 10 липня 1944 р. С.Н.Круглов підписав одразу кілька нормативних приписів про організацію стаціонарних таборів військовополонених на території України. У наказі №00797 йшлося про передислокацію ФППТ №139 у район м.Умані та переведення його в категорію стаціонарних. Стаціонарний табір №139 (з лімітом 5000 осіб) утворювався на базі особового складу, майна та автотранспорту колишнього ФППТ і його збірних пунктів і мав розміщуватися у приміщеннях, котрі до цього займав інший ФППТ – №33 [51]. У наказі №00799 йшлося про організацію таборів для військовополонених у Ніжині (№176; ліміт –1500) та Чернігові (№177; ліміт – 2000 осіб). Їх створювали на базі приміщень, згадуваних нами вище резервних таборів. Згодом для використання військовополонених на відновленні Прилуцького заводу пожежних автомобілів у складі табору №177 організували табірне відділення №1 з лімітом у 1000 осіб, а 30 грудня 1944 р. – табірне відділення №2 у Чернігові [52]. Треба відмітити, що табір №176 у Ніжині дислокувався недовго. 18 вересня 1944 р. наказом НКВС СРСР №001168 його було переведено до м. Бєльці (Молдавська РСР). Визначальною причиною подібного кроку стала, як йшлося в наказі, “…відсутність належних умов розміщення і утримання військовополонених у таборі…” [53].

24 серпня 1944 р. з’явився наказ НКВС СРСР №001031 “Про організацію табору для військовополонених у м.Жмеринка Вінницької області”. За новостворюваним стаціонарним табором лімітною наповнюваністю 3500 осіб закріплювався номер – 253. У жовтні 1944 р. в його складі було організовано три табірні відділення (№1–3) загальним лімітом у 3000 бранців і пунктами дислокації: №1 – м. Вінниця (завод суперфосфатних добрив НКХП СРСР); №2 – ст.Гнівань, Тиврівського району (рудоуправління); №3 – с. Глухівці, Комсомольського району (каоліновий комбінат) [54].

Виконуючи рішення союзного керівництва щодо використання військовополонених на будівництві Дніпропетровського автомобільного заводу, НКВС СРСР 30 листопада 1944 р. санкціонує організацію в місті стаціонарного табору для військовополонених №315 з лімітом у 5000 осіб. На початку грудня в складі табору з’являється відділення №1 (м. Дніпродзержинськ, азотно-туковий завод), що його УПВІ передав зі штату Запорізького табору №100 (т/в № 4) [55].

9 вересня 1944 р. В.В.Чернишов підписав одразу два накази №№001132 і 001133 про організацію стаціонарних таборів для військовополонених у Бердичеві та Коростені Житомирської області. Табір №112 (м. Бердичів) створювався в складі двох табірних відділень з лімітною наповнюваністю 7500 осіб. Коростеньський табір №110 був розрахований на лімітну чисельність 3000 військовополонених [56].

У кінці 1944 р. НКВС розпочав організацію стаціонарних таборів для військовополонених і в безпосередній близькості від районів бойових дій на Прикарпатті. У жовтні 1944 р наказом НКВС СРСР №001271 було створено перший з них – №304 (м. Станіслав). Вже наступного місяця центральне керівництво наркомату через брак належних приміщень для організації табору ухвалило рішення про його передислокацію до м. Сваляви (Закарпаття). Проте загрозлива епідемічна ситуація у цьому регіоні врешті-решт примусила Москву відмовитись від планів передислокації табору [57].

Останнім стаціонарним табором для військовополонених, організованим у 1944 р. на території Української РСР, став – №136. Наказом НКВС СРСР №001493 від 14 грудня 1944 р. місцем дислокації його управління було визначено ст. Карлівка Полтавської області. У складі табору створили два табірних відділення загальною лімітною наповненістю 3000 осіб. Військовополонені, котрі утримувалися в них працювали на місцевих цукрових заводах [58].

Таким чином у 1943–1944 рр. УПВІ НКВС СРСР та його республіканські структури організували на території 17 областей Української РСР 26 стаціонарних таборів для військовополонених (177 табірних відділень з лімітом понад 260000 бранців). На початку 1945 р. функціонували 13 з них, у складі котрих перебувало 115 табірних відділень, здатних розмістити одночасно близько 215000 військовополонених [59].

Підводячи підсумки необхідно відзначити, що у 1943-1944 рр. структурно-організаційна діяльність органів військового полону на території Української РСР мала суттєві особливості. Організація фронтових приймально-пересильних і тилових стаціонарних таборів відбувалася в умовах інтенсивних військових дій, а звільнена від нацистів територія республіки являла собою суцільну руїну. Це неминуче створювало проблеми з облаштуванням таборів, адже існував сталий брак придатних для цього приміщень і матеріально-технічних ресурсів. Промислово-ресурсний потенціал України був одним із найбільших в СРСР, а обсяги необхідних відбудовчих робіт просто вражали. Останнє зумовило бажання влади сконцентрувати в Українській РСР значні контингенти військовополонених і сповна використати цей трудовий фонд. Облаштування стаціонарних таборів для військовополонених здійснювалось у безпосередній близькості до районів інтенсивних бойових дій та було зумовлене передусім суто внутрішніми потребами ефективного функціонування системи полонення й евакуації військовополонених із прифронтової зони у глибокий тил, і до того ж в умовах зростаючої їх кількості. Основними методами організаційно-структурного адміністрування в табірній мережі для військовополонених у період Другої світової війни були: організація, реорганізація, зміна дислокації, нумерації, лімітної чисельності установ, а також ліквідація таборів та їх відділень. Основним джерелом контингентів для стаціонарних режимних установ України в 1943-1944 рр. залишалися фронтові приймально-пересильні табори, а метою організаційного та структурного адміністрування в системі УПВІ-ВВІ НКВ – практичне забезпечення фізичного збереження контингентів військовополонених і їх ефективного трудового використання.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка