Імені м. П. Драгоманова



Сторінка7/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

Література:


1. Заставний Ф.Д. Географія України : У 2-х книгах. – Львів: Світ, 1994. –С. 149.

2. Заставний Ф.Д. Географія України : У 2-х книгах. – Львів: Світ, 1994. –С. 149.

3. Там само. – С.162.

4. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України. – Ф. – Оп.8. – Спр. 117. – Арк. 188 – 189.

5. Обидньова О.В. Національні меншини Донбасу в 20-30 рр. ХХ ст. Автореферат канд. іст. наук. 2000р.

6. Материалы к энциклопедии “Немцы России” Вып.7 – / Немцы Украины- пилотный сборник .М., 2002. – С. 161–163.

Обидньова О.В. Національні меншини Донбасу в 20-30 рр. ХХ ст. Автореферат канд. іст. наук. 2000р.

7. Історія України: Хрестоматія У 2-х ч. – Вид 2-е. К.: ІЗМН, 1996. – Ч.1. – С. 162.

8. В.Марочко Хунтер – значить голод / Віче. К.: 1993р. – №8 (17). – С.144.

9. Там само.

10. Материалы к энциклопедии “Немцы России” Вып.7 / Немцы Украины – пилотный сборник . – М., 2002. – С. 161–163.

11. М.Гон Комуністичний фактор Українсько-єврейських взаємин у західній Україні (1935-1939 рр.) / Галичина Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2003. – № 9. – С. 96.

12. Там само.

13. Г.Г.Єфіменко Зміни в національній політиці ЦК ВКП(б) В Україні (1932–1938) / У.І.Ж.; К., 2000. – № 4. – С. 39 – 47.

14. Там само.

15. Там само.

16. Там само.
Р

ОЗДІЛ 2



Внесок українського народу у зміцнення
воєнно-економічної могутності СРСР
і перемогу над ворогом


Бідоча Л.М.

Українська технічна інтелігенція у формуванні
військово-промислового комплексу на Сході країни: соціально-економічний аспект

Все, що відбувалося від першого до останнього дня війни, увійшло в історичну пам’ять нашого народу. Водночас існує чимало сторінок воєнної історії, які потребують ґрунтовного дослідження фахівців.

Звернення до вказаної проблеми зумовлено відсутністю у вітчизняній історіографії комплексних праць з проблеми технічної інтелігенції України в роки ІІ світової війни. Окремі інформаційні блоки, що торкаються даної теми, розглядаються у загальних і фундаментальних виданнях: тритомнику “Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу”, спеціальному томі “Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941-1945рр.” восьмитомної колективної праці “Історія УРСР”.

Першим помітним дослідженням, яке охоплює піввіковий шлях формування і розвитку радянської інтелігенції, стала монографія “Советская интеллигенция (История формирования и роста 1917-1965 гг.)», створена авторським колективом кафедри історії радянського суспільства Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Праця, базується в основному на матеріалах РРФСР, без достатнього залучення даних по інших республіках, зокрема Україні, має теоретичний, узагальнюючий характер, тому майже не розкриває даного питання [1].

Поступове накопичення емпіричного матеріалу створило підґрунтя для написання перших праць про участь української інтелігенції в боротьбі з агресором. У монографії І.І.Ладивіра “Вклад учених АН УРСР у перемогу над фашистською Німеччиною” (К.,1970) і його ж статті “Діяльність учених Академії наук УРСР у роки Великої Вітчизняної війни” (УІЖ, 1968) висвітлюється діяльність вчених на фронтах бойових дій, під час евакуації, в радянському тилу. В спеціальному розділі монографії М.В.Коваля “Все – для перемоги”, а також узагальнюючому виданні “Безсмертя” йшлося про участь вчених УРСР у зміцненні оборонного потенціалу держави, перебудові економіки на військовий лад [2].

Огляд публікацій 50-70 років свідчить про те, що поза увагою залишилися побутові умови, матеріальне життя, моральний і психічний стан технічної радянської еліти [3].

Ситуація мало змінилася в 80-х – 90-х роках: в українській історіографії і донині відсутні спеціальні роботи, присвячені технічній інтелігенції періоду Великої Вітчизняної війни [4]. На основі відповідних документів у вітчизняних архівах, джерел та літератури, можна стверджувати , що дана тема є самодостатнім науковим напрямом.

Війна кардинально змінила умови життя і праці найбільш чисельної категорії інтелігенції – науковців та інженерно-технічних працівників.

Військово-господарським планом на четвертий квартал 1941 р. і на 1942 р., затвердженим урядом 16 серпня 1941 р., передбачалося переміщення промисловості у східні райони СРСР і форсування там воєнного виробництва [5].

Це стало складовою частиною розробленої грандіозної програми перебудови промисловості і створення у стислі строки добре злагодженого воєнного господарства, здатного повністю задовольнити потреби фронту і тилу.

За чіткими розрахунками планувалося на Уралі, в Поволжі, Західному Сибіру, Казахстані, Середній Азії організувати і постійно нарощувати виробництво озброєння [6].

Перебазування на Схід продуктивних сил України стало унікальним за масштабами явищем в ході воєнного протиборства [7].

Наслідки евакуації попервах здавалися жахливими й непоправними: рівень виробництва в провідних галузях промисловості різко впав. На кінець 1941р.національний доход СРСР зменшився загалом на 34%, промислові потужності скоротилися на 38%, валова продукція промисловості – вдвічі. Фронт певний час майже не отримував танків, літаків.

Поступово становище змінювалося на краще. Цьому сприяли два фактори. По-перше, економічно виправдані рішення щодо розміщення евакуйованих продуктивних сил та спеціалістів і, по-друге, безпрецедентні, навіть якщо порівняти з роками індустріалізації, трудові зусилля [8].

Перед трудівниками тилу постало невідкладне завдання – у найкоротший термін розгорнути і влити у загальний промисловий комплекс СРСР продуктивні потужності перебазовані з Заходу.

Створити могутню економічну базу для успішної боротьби з ворогом можна було завдяки об’єднанню зусилля технічної інтелігенції, робітників та трудящих братніх республік [9].

У східні тилові райони з України прибули тисячі інженерів, господарників, відповідальних працівників. За рахунок цього новостворені промислові центри Уралу, Казахстану, Сибіру, а також Середньої Азії поповнилися кваліфікованими кадрами, причому не тільки в кількісному, а й у якісному відношенні.

Тисячі представників технічної інтелігенції УРСР були висунуті до керівництва найбільшими підприємствами, будовами, залізничними магістралями, електростанціями, шахтами. На комбінаті “Карагандавугілля” спеціалісти з Донбасу працювали керівниками трьох трестів з п”яти, головними інженерами трьох трестів, начальниками 22 шахт з 27, головними інженерами 16 шахт, головними механіками 17 шахт, начальниками дільниць на 20 шахтах.

Така ж картина була характерною й для інших промислових центрів, підприємств. П.Лісник – директор ХТЗ – став заступником головного інженера Челябінського тракторного заводу, Ю.Максарєв – директор харківського дизельного заводу – очолив завод №183 в Нижньому Тагілі, Г.Заболоцький – головний інженер комбінату “Сталінвугілля” – почав працювати на відповідній посаді в комбінаті “Кемероввугілля”, Л.Левіна – головного інженера “Криворіжсталі” – призначили начальником доменного цеху Новотагільського металургійного заводу і т.д. [10].

В умовах воєнної перебудови економіки і нарощування потужностей завдання інженерно-технічних працівників полягало у мобілізації всіх ресурсів, засобів і можливостей на виконання й перевиконання виробничих завдань.

З усього обладнання, евакуйованого заводом “Більшовик” з м.Одеси в Кінель Куйбишевської області, прибуло не більше 30-35%. В найкоротший час начальник технічного відділу В.Ганаторов створив проект розміщення і монтажу цехів.

Велику організаторську роботу по демонтажу, заміні некомплектованого обладнання провів головний інженер заводу Г.Бернштейн. Він вміло керував всіма монтажними роботами і пуском в експлуатацію заводу.

Цілий ряд нових конструкцій по випуску необхідних деталей створив конструктор виробництва гільз запалу М.Рассамахін. Це допомогло своєчасно випустити замовлені партії оборонної продукції.

Начальник виробництва механічної обробки деталей П.Сташкевич особливим прикладом забезпечив виконання термінових замовлень танко – літакобудівних заводів [11].

Особлива воєнна обстановка змушувала керівників середньої та нижчої ланок частіше брати відповідальність на себе, сміливіше виявляти ініціативу й самостійність під час вирішення нагальних питань [12].

Обком ВКП(б) поставив перед колективом Горлівського машинобудівного заводу, який був евакуйований до м.Ульянівськ Куйбишевської області, завдання: за 10-12 днів запустити в дію завод і почати випуск продукції, паралельно проводячи роботи по його реконструкції. Для його розміщення було відведено малопридатну площу. Тоді інженерно-технічні працівники заводу самі розробили план розміщення цехів, обладнання, проектуючи комплексно всі види робіт. Поки будівельники заливали фундаменти і споруджували стіни, верстати ставилися на дощаті настили, над якими зводилася тимчасова покрівля і підводився електрострум. Зміни чергували цілодобово, а відпочивали робітники та інженерно-технічний персонал у наметах і землянках, що розташовувалися неподалік. На відсутність елементарних санітарно-гігієнічних умов ніхто не скаржився – було не до того, а загальний ритм робіт і бажання якомога швидше дати першу продукцію для фронту відсувало на другий план незручності, недоїдання, холод. План вересня завод виконав на 107,7%. [13].

Інтенсифікація праці перевищувала межі ймовірного. Довоєнні виснажливі “трудові звершення” тепер здавалися пустощами .

Готової будівлі на Алтаї для розміщення заводу №1 із Нижньо-Дніпропетровська не було. Керівництво заводу вирішило із приміщення складу організувати цех. Не рахуючись з часом, колектив достроково, за один місяць виконав завдання, коли в мирних умовах потрібно було б три місяці. [14].

З перших днів прибуття до м.Томськ інженерно-технічні працівники заводу №353 прийнялися за роботу. Забезпечили швидке розвантаження обладнання і матеріальних цінностей, організували паралельну роботу окремих бригад, які вели неперервну роботу по відбудові. Завод пустили в експлуатацію на день раніше визначеного часу і план грудня був успішно виконаний.

Технічний персонал після зміни залишався працювати на виробництві. Інженери, конструктори, згадуючи свою стару кваліфікацію, працювали столярами, токарями, фрезерувальниками [15].

Стрімка навала вермахту і його союзників не дозволила планомірно вивезти людські ресурси і матеріальні цінності й поставила радянський уряд перед необхідністю пошуку всіх резервів, які мали забезпечити фронт зброєю, боєприпасами,спорядженням. Особливо складною виявилася проблема кадрів. Вирішення цього важливого питання взяла на себе технічна інтелігенція [16].

Старший майстер заводу “Більшовик” В.Латушенко, не рахуючись з часом, залишався щодня до пізнього вечора і наполегливо навчав нових робітників технологічному процесу виготовлення деталей. Одночасно особисто виконував роботу за двох, трьох робітників, що дозволяло виконувати першочергові завдання [17].

Начальники цехів заводу №536 С.Кученко, В.Усатий протягом місяця навчали по 33 особи таким кваліфікаціям як слюсар, наладчик, шліфувальник, які в мирних умовах могли бути навчені не менш, ніж 2,5 місяців [18].

Керівництво заводу по виготовленню боєприпасів на Алтаї вирішило розвісити ряд оголошень про прийом на роботу. Прийшли люди, більшість з яких до цього взагалі ніколи не працювали на заводах. Навчання кадрів доручили заступнику начальника цеху А.Зарубіну, майстру М.Янутовичу. Вдень і вночі вони передавали свої знання і багатолітній досвід молодим кадрам [19].

Без відпусток і навіть вихідних днів, без права звільнятися з роботи трудилися робітники, інженери й техніки з харківських тракторного, дизельного, турбінного, київських суднобудівного “Ленінська кузня”, машинобудівного “Більшовик”, Криворізького металургійного, багатьох інших заводів, евакуйованих з України. Люди по 12-14 годин щодня стояли біля верстатів, доменних печей, прокатних станів, подеколи тижнями не виходили з цехів, тут же спали, їли [20].

Головні інженери були ініціаторами соціалістичного змагання, стахановського руху, підписували соціалістичні договори між цехами, бригадами, окремими робітниками. Заводи брали зобов’язання достроково виконати план,підвищити продуктивність праці [21]. Незважаючи на виконання і перевиконання планів, технічна інтелігенція промислових підприємств постійно намагалася боротися за підвищення виробництва, покращення якості продукції. Для цього було організовано проведення 15-хвилинок до початку роботи, регулярні читання газет в обідні перерви, широке висвітлення в бойових листах роботи фронтових бригад та окремих “двохсотенників”, домагаючись при цьому широкої гласності результатів соцзмагання [22].

Усвідомлення свого громадянського обов’язку, готовність взяти безпосередню участь у боротьбі проти фашистської агресії виявили і працівники АН УРСР.

Хоча кількість співробітників АН УРСР порівняно з довоєнним часом зменшилась у 5 разів, було збережено ядро кваліфікованих спеціалістів, які забезпечували керівництво розробкою провідних актуальних тем.

Перебудову роботи на воєнний лад інститутам АН УРСР, як і багатьом підприємствам, довелось проводити в складних умовах евакуації [23]. Центром зосередження академічних установ з України стала столиця Башкирської АРСР – Уфа [24].

З моменту прибуття АН була розташована в приміщенні колишнього спиртотресту по вул.. Пушкінській. Оскільки площа цього приміщення невелика, розміщені в ньому інститути знаходилися в край несприятливих умовах. Доводилося використовувати для проведення наукованих робіт навіть прохідні коридори і переходи сходин.

Інститути АН будівельної механіки, гірничої механіки та інші не розмістилися в основному приміщенні Академії, були розкидані по місту, знаходилися в різних його районах. В силу складних умов вони не змогли повністю розгорнути свою роботу, повноцінно використовувати обладнання, яке в значній кількості лежало на складах Академії [25].

Всебічну допомогу академічним установам подавали місцеві партійні організації. Враховуючи складне становище з розміщенням Академії наук та з метою зосередження її в одному місці, Рада Народних Комісарів Башкирської АРСР 22 травня 1942 року затвердила рішення про надання в розпорядження Академії наук УРСР Будинку спілок [26].

Місцеві органи влади постійно дбали про поліпшення матеріально-побутового обслуговування сімей українських учених. Для них відкрили їдальню, вжили заходів до налагодження нормального постачання їх продовольством, допомогли організувати підсобне господарство. Незважаючи на нестачу житлових приміщень, робилося все можливе, щоб задовольнити потребу в житлі, створити вченим умови для роботи [27].

За півроку свого перебування в евакуації Академія наук встановила зв’язки з цілим рядом великих заводів і підприємств не тільки Башкирської АРСР, але й інших промислових центрів Уралу.

Важливу роботу по налагодженню виробництва колінчастих валів на авіадвигунобудівному заводі здійснила група вчених Інституту будівельної механіки у складі членів-кореспондентів АН УРСР Ф.Бєлянкіна та Б.Грозіна, кандитатів технічних наук А.Коваленка, Г.Писаренка на чолі з академіком АН УРСР С.Серенсеном.

Особливу роль відіграла праця лауреата Державної премії академіка Г.Проскури, присвячена гідромуфтам і гідротрансформаторам для транспортних і бойових машин.

Над розв’язанням проблеми збільшення висоти, потужності двигуна, підіймальної сили й швидкості польоту бойових літаків, зокрема бомбардувальників дальної дії, працював професор І.Швець.

Головний інженер Всесоюзного науково-дослідного трубного інституту П.Ємельяненко вдосконалив технологію виробництва мінометних труб.

Дослідженням процесу виплавки артилерійських сталей і особливо броньових на танкових заводах займався академік АН УРСР М.Доброхотов. Дійову науково-технічну допомогу вчений подав заводу №183 [28].

Так крок за кроком колективи інститутів Академії наук знаходили своє місце у військово-промисловому комплексі країни. Своїм ставленням до роботи українські вчені продемонстрували в такий відповідальний для країни час усвідомлення високого обов’язку, ентузіазм, цілеспрямованість, дисциплінованість, вміння чесно й плідно працювати в незвичних і часом нелегких умовах.

Понад 40 залізничних потягів потрібно було, щоб евакуювати Харківський паровозобудівний завод у Нижній Тагіл. Там створювалося танкобудівне підприємство, що дістало в народі назву “Танкоград”. Устаткування ставили просто неба. Ще не було ні стін, ні даху, а верстати вже працювали. Люди жили в землянках. Харчувалися у заводській їдальні, де давали затірку, кашу або картоплю. Працювали, не шкодуючи сил і часу. Часто після роботи залишалися спати в цеху, а прокинувшись і що-небудь з”ївши,знову ставали до роботи. Минуло лише два місяці і 20 грудня 1941 року рушили перші 25 бойових машин Т-34.

Творці радянських танків пройшли велику життєву і трудову школу.Серед них конструктор важких танків М.Духов, родом з Полтавщини. Він подовгу розмовляв з танкістами-фронтовиками, вислуховував їхні скарги щодо бойових якостей танка, сам багато годин проводив за кермом Т-34 і вносив до його конструкції чимало істотних змін.

Ж.Котін народився в сім’ї робітника у м.Павлограді на Дніпропетровщині. Спершу працював слюсарем на заводі, потім учився в Харківському політехнічному інституті, закінчив академію. Очолюване ним конструкторське бюро дало Червоній армії багато важких танків, у тому числі й знамениті КВ і ЙС. У роки війни був заступником наркома танкової промисловості. Талановитий конструктор став Героєм Соціалістичної Праці, доктором технічних наук, лауреатом Державної премії СРСР [29].

У могутній центр радянського танкобудівництва “Танкоград” був евакуйований Київський інститут електрозварювання, директором якого був видатний вчений Є.Патон. Народився Євген Оскарович у 1870 році. З 1904 р. Є.Патон викладав у Київському політехнічному інституті. Всесвітню славу вченому принесли винаходи в галузі електрозварювання.

Враховуючи солідний вік директора, інституту для розміщення пропонували або Середню Азію з її теплим кліматом, або Уфу, куди було переміщено Академію наук України. Але Патон рішуче відхилив усі ці скидки на його вік і обрав суворий Урал, цю всесоюзну зброярню, щоб зварювати патонівським швом зброю проти ворога. Але й на Танкограді можна було б обрати спокійніше місце. Адміністрація гадала виділити під інститут один із будинків у тихому селищі заводу, що було у восьми кілометрах від міста. Учений-патріот був невблаганний. Є.Патон розмістив свій інститут прямо в заводських цехах. Практика показала,що в горнилі танкового виробництва найкраще кувалася й наука. Науковці, включаючи й директора, ходили не в білих халатах, а в брезентових робах. І займалися вони не “чистою” наукою, а “варили” танки разом із робітниками. Саме тут перевіряли плідність своїх конструкторських розробок.

Безмежно вимогливий до себе, Євген Оскарович відрізнявся такою ж суворою вимогливістю до своїх співробітників.

У побуті вчені так само переносили злигодні воєнного часу, як і інші. Директор інституту академік Є.Патон мав право на окрему квартиру, але разом з усією своєю великою сім’єю у п’ять осіб підселився до сім”ї військового, зайнявши одну невелику кімнату. На ніч ставили розкладачки, а вдень їх виносили. Їли затірку в заводській їдальні, копали город.

На заводі працювали без норм і вихідних, одержимо, самовіддано, забуваючи про сон і їжу, інколи не виходячи з цеху по кілька діб. Не все виходило, була й недовіра виробничників адже треба було ламати узвичаєну технологію і переходити на нову, ще не випробувану, а треба давати танки для фронту. Вирішили провести випробування на полігоні. Сім прямих влучень у борт не змогли зламати патонівський шов. Тоді робітники і адміністрація проголосували за “патони” як називали тоді зварювальні автомати. Замовлення на них посипалися з усіх заводів Уралу [30].

Протягом 1942 року працівники інституту виконали велику роботу по впровадженню автоматичного електрозварювання у воєнну промисловість. Було складено 20 проектів установок для автоматичного зварювання танкових корпусів і 8 – для зварювання авіаційних бомб та інших боєприпасів. Застосування автоматичного зварювання під флюсом відіграло найвашливішу роль у забезпеченні радянських військ достатньою кількістю першокласних бойових машин – уславлених танків Т-34, самохідних артилерійських установок та ін. На одному з заводів змонтували першу в світі потокову лінію – 19 установок для автоматичного зварювання танкових корпусів. Це дало можливість вивільнити для інших робіт 280 кваліфікованих зварників, яких замінили 57 робітників, в основному дівчата. З кожним місяцем зростала кількість бойових машин, зварених “швом Патона”. У другій половині 1942 р. радянська танкова промисловість уже давала більше машин, ніж промисловість фашистської Німеччини.

Велику роботу здійснювало проектно-конструкторське бюро інституту електрозварювання під керівництвом наукових співробітників П.Севбо і Б.Патона, проектуючи установки для зварювання корпусів і башт танків КВ, середніх танків Т-34, легких танків Т-60 та Т-70. Протягом 1942 р. бюро розробило понад 40 різних установок, 57 проектів, у тому числі 33 проекти установок для зварювання авіабомб, артилерійських систем та ін. видів озброєння [31].

Незмірно великий подвиг робітників, інженерів і вчених. Так, вони не мерзли в окопах, не піднімалися в атаку під градом куль і осколків. Але їхня праця була не менш героїчною [32].

Виступаючи на антифашистському мітингу інтелігенції Нижнього Тагіла, головний конструктор одного оборонного заводу сказав: “Завдання технічної інтелігенції в період Великої Вітчизняної війни –віддати всі свої сили, знання, талант і технічну кмітливість справі розгрому німецьких окупантів. Працювати треба так, як академік Є.Патон.” [33].

За великі заслуги академікові Є.Патону було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а баготьох співробітників інституту нагороджено орденами і медалями. На жаль, з незрозумілих причин Інститут електрозварювання АН УРСР не був нагороджений орденом Вітчизняної війни [34].

До середини 1942 р. вдалося повністю або частково запустити 1200 перебазованих підприємств, а також 850 нових заводів, цехів, шахт, електростанцій, прокатних станів, доменних і мартенівських печей. За кожним цифровим показником стояла титанічна праця інженерів, робітників, учених [35]. Самовідданою працею вони створили потужне й злагоджене воєнне господарство, спроможне задовольнити Збройні сили СРСР усім необхідним. Тим самим вдалося закласти матеріальні засади для успішних бойових дій, що сприяли вигнанню загарбників з України та інших окупованих територій [36].




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка