Імені м. П. Драгоманова



Сторінка8/29
Дата конвертації15.04.2017
Розмір4.89 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29

Література:


1. Тимченко В.В. Радянська історична література про створення інженерно-технічної інтелігенції в СРСР. Український історичний журнал. – К.1974.- №3.- С.128

2. Безсмертя. Книга пам’яті України. 1941-1945. – К., 2000.- С.450.

3. Кондратенко Л. Крах экономических планов немецко-фашистких захватчиков на Украине. Историографический очерк. – К.1980.

4. Дьяченко А.Д. Динамика социально-классовой структуры населения УССР (1917-1987). Научно-аналитический обзор. – К. 1988. – С. 55.

5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ( далі ЦДАВОВ України).Ф.2,оп.7, спр.490, арк.19.

6. Безсмертя. Книга пам”яті України. 1941-1942. – К.,2000. – С.493.

7. Коваль М.В. Украіна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.).-К.,1999. – С.277.

8. Головко М.Л. Лисенко О.Є. Профспілки України у період Великої Вітчизняної війни. 1941-1945рр.-К.,2002.-С.32.

9. Саженюк С.Н. Трудовий подвиг робітників України у Великій Вітчизняній війні.-К.,1985. – С.61.

10. Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.) у 3-х книгах. Книга 3. – К.,1994. – С.116-117.

11. Центральний державний архів громадських об”єднань України (далі ЦДАГО України). Ф. 57, оп. 4, спр. 86, арк. 84.

12. Коваль М.В. 1941 рік. Проблеми історичної пам”яті. Український історичний журнал. – 2001. – № 3. – С. 280.

13. ЦДАГО України. – Ф. 57, оп. 4, спр. 86, арк. 77.

14. Там само. Ф. 57, оп. 4, спр. 87, арк 11 – 12.

15. Там само. – Ф. 57, оп. 4, спр. 86, арк 78.

16. Головко М.Л., Лисенко О.Є. Профспілки України у період Великої Вітчизняної війни. 1941 – 1945 рр. – К., 2002. – С. 33.

17. ЦДАГО України. – Ф. 57, оп. 4, спр. 86, арк. 87.

18. Там само. – Ф. 57, оп. 4, спр. 73, арк. 49.

19. Там само. – Ф. 57, оп. 4, спр. 80, арк 11 – 12.

20. Данилюк М.З. Натхненна праця в ім”я Перемоги. – К., 1970. – С. 81.

21 ЦДАГО України. – Ф. 57, оп.4, спр. 79, арк. 67.

22. Там само. – Ф. 57, оп. 4, спр. 80, арк 15.

23. Коваль М.В. АН УРСР у роки Великої Вітчизняної війни. – Вісник АН УРСР. – 1980. – № 5. – С. 4.

24. ЦДАВОВ України. – Ф. 2, оп. 7, спр. 360, арк. 21.

25. ЦДАГО України. – Ф. 57, оп. 4, спр. 84, арк. 41.

26. Там само. – Ф. 57, оп. 4, спр. 84, арк. 140.

27. Ладивір І.І. Вклад учених АН УРСР у перемогу над фашистською Німеччиною. – К., 1970. – С. 34.

28. Там само. – С. 75 – 77.

29. Тронько П.Т., Губко О.Г. Перемога кувалася в тилу. – К., 1987. – С. 196.

30. Там само. – С. 202 – 203.

31. ЦДАГО України. – Ф. 57, оп. 4, спр. 84, арк. 72.

32. Матійко М.М. Вклад учених Радянської України у воєнну промисловість в період Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр). Український історичний журнал. – 1966. – № 6. – С. 61.

33. Ладивір І.І. Вклад учених АН УРСР у перемогу над фашистською Німеччиною. – К., 1970. – С. 72.

34. Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ століття). – К., 1994. – С.39.

35. Головко М.Л., Лисенко О, Є. Профспілки України у період Великої Вітчизняної війни. 1941 – 1945 рр. – К., 2002. – С. 74.

36. Коваль М.В. Все для Перемоги. Подвиг трудящих України у Великій Вітчизняній війні в 1941 – 1945 рр. – К., 1970. – С. 285.



Галаган В.

Внесок жіноцтва України в перемогу
над фашизмом у роки другої світової війни

Не було в роки війни жодної роботи на фронті чи в тилу ворога, на заводах і колгоспних ланах, де була б відсутня жіноча участь – жіночі руки, серце, жіноча теплота і жіночі страждання. Але, мабуть, найбільш яскравий внесок в Перемогу зробили фронтовички.

Більш як 127 тисяч жінок України влилось в лави Збройних Сил СРСР в роки другої світової війни [1]. Це допомогло не тільки заповнити багато з штатних посад в штабах, медичних військових відомствах жінками в погонах, а й та за рахунок цього поповнити чоловіками, які займали ті посади і рвались на фронт, бойові частини Червоної Армії. Жінки воювали і на передовій поруч з чоловіками з перших годин війни і аж до Дня Перемоги.

Для надання масовому патріотичному рухові жіноцтва –добровільно стати до лав діючої армії планомірного та організованого характеру ДКО прийняв ряд постанов про мобілізацію жінок та дівчат з числа добровольців для несення ними військової служби.

Масову мобілізацію було проведено в війська протиповітряної оборони, зв’язку, внутрішньої охорони та на військово-автомобільні шляхи. В березні 1942 року було розпочато масове навчання жіноцтва військовим спеціальностям в тилу.

В ході визволення території України від фашистської окупації ,по підрахункам автора, було призвано 40 тисяч жінок-добровольців, а ще 27 тисяч – прийнято на роботу вільнонайманими в тилові служби та військові шпиталі [2]. Не всі вони мали військові спеціальності і проходили курс навчання після призову.

Військовими спеціальностями кулеметника, прибориста, дальномірщика, зв’язківця, телефоніста, зенітника дівчата оволодівали в запасних частинах, учбових підрозділах, на спеціально створених курсах. Під керівництвом досвідчених офіцерів навчання продовжувалось в середньому 1-2 місяці. Для більш поглибленого засвоєння знань по спеціальності широко практикувалось проведення конференцій, нарад, зльотів передовиків навчання для обміну досвідом.

На початок 1943 року в військах ППО, не рахуючи авіаційних частин, служило понад 120 тисяч жінок. В прожекторних частинах, підрозділах аеростатів загородження, повітряного спостереження, сповіщання та зв’язку вони на 80, а іноді і на 100 відсотків заступили чоловіків, в тому числі і на посадах молодших командирів [3].

Саме у військах ППО було нагромаджено, відсутній в Червоній Армії на початку війни досвід роботи з жінками в бойових умовах. Документи штабів свідчать про надання командуванням цього роду військ особливої уваги цьому питанню. Не було внесено змін до учбового плану, до нормативів. Але зверталась особлива увага, як підкреслювалось ,наприклад, в Директиві ( від 27.10.1943р) штабу Донбаського корпусного району ППО, на "необхідність проведення окремої індивідуальної роботи з бійцями-дівчатами: чутливе, уважне і культурне ставлення до них, проведення з ними нарад, бесід, направлення листів з подяками за виховання захисниць Батьківщини батькам, на підприємства, залучення їх до художньої самодіяльності. В Директиві також відзначалось, що за всяке проявлення "солдафонства, грубощів по відношенню до жінок-бійців винні будуть суворо покарані як за найгрубіше порушення дисциплінарної практики." [4].

Неоцінений вклад жінок-медиків у Перемогу. Серед них були працівники медичних технікумів, інститутів. Червоний хрест України за 1941-1945 роки підготував і направив на фронт 100 тисяч медичних сестер та санітарних дружини. Серед фронтових лікарів жінки становили 41 відсоток, у числі військових хірургів їх було 43, військових фельдшерів – 43, медичних сестер –100, а серед санінструкторів і санітарок – 40 відсотків.

У перші ж дні війни до лав Червоної армії пішло добровольцями понад 1000 студентів, 150 викладачів Київського медичного інституту, понад 400 дівчат 2-го Київського медичного училища, 200 студенток Київського університету.

Особливий героїзм проявляли медсестри, які на своїх тендітних плечах виносили з поля бою тяжко поранених бійців та офіцерів. Виносити поранених потрібно було з їх особистою зброєю-рушницею, автоматом. Перше запитання у медсанбаті було: де зброя? Жінки хірурги та сестри цілодобово стояли біля операційних столів. Подвиг військових медиків було прирівняно до ратного подвигу солдат та офіцерів Червоної Армії.

Біографія кожної з них – яскравий приклад патріотизму для сучасної молоді. Наприклад, Марія Захарівна Щербаченко народилася 14 лютого 1922 року на Харківщині. Як тільки Червона Армія визволила її рідне село Нежданівку Вовчанського району дівчина зразу пішла до військкомату. Незабаром була призвана Вовчанським РВК як доброволець. 23 червня 1943 року прибула на фронт. Її направили на передові позиції: у 835-й стрілецький полк 40-ї армії Воронезького фронту. Брала участь у визволенні Сумщини і Полтавщини. Марія зі своїм підрозділом першою форсувала Дніпро у районі гаю Янгари і утримувала плацдарм на правому березі Славутича, надавала медичну допомогу пораненим бійцям і командирам.

За десять днів боїв за плацдарм, з 24 вересня по 10 жовтня 1943 року винесла з поля бою особисто 112 тяжко поранених бійців і командирів. Усього за роки війни винесла з поля бою понад 200 чоловік. В травні 1944 року М.З.Щербаченко виступила з промовою на 3 Всесоюзному антифашистському мітингу молоді, закликавши безстрашною боротьбою з фашистськими загарбниками наблизити Перемогу.

З жовтня 1944 року по травень навчалась у Харківському військовому училищі. В 1948 році закінчила Ташкентську юридичну школу і працювала юристом.

З 1963 року проживала в Києві, займалась громадсько-політичною діяльністю, як активістка Червоного Хреста України, член секції жінок-фронтовичок. В 1971 році Міжнародний Комітет Червоного Хреста нагородив М.З.Щербаченко медаллю "Флоренс Хайтінгейл".

Пройшовши фронтовими дорогами деякі з уродженок України закінчили війну в Берліні.

Людмила Степанівна Кравець, українка, яка народилася в селищі Кушугум Запорізького району Запорізької області у складі 874-го стрілецького полку 282-ї Сибірської дивізії воювала спочатку (січня 1942 року) на Північно-Західному фронті.

14 квітня 1943 року під Старою Русою була поранена в обидві ноги. У двадцятирічної людини була газова гангрена. Лікарі хотіли ампутувати обидві ноги. Вона попросила: "Нехай і помру, але з ногами". Лікарі зробили все можливе, щоб її вилікувати.

У квітні 1945 року Люся вже воювала в 23-й гвардійській дивізії 3-ї ударної армії. Вона учасниця боїв у Прибалтиці, Польщі, звільнення Варшави, взяття Берліну. Стала досвідченим і чуйним санінструктором, обиралась парторгом роти. 17 квітня 1945 року в боях на підступах до Берліну замінила вибувшого командира роти і особистим прикладом надихнула бійців на виконання бойового завдання. Брала участь у визвольних боях в Берліні і під вогнем противника евакуювала з поля бою поранених.

Високе звання "Героя Радянського Союзу" Людмилі Степанівни Кравець було присвоєно 31 травня 1945 року.

За станом здоров'я Л.С.Кравець у 1946 році була звільнена з армії, інвалід війни.

Серед воїнів переможців, які пройшли вулицями Берліна, була і Марія Савелівна Шкарлетова уродженка села Кислівка Куп'янського району Харківської області. Українка. В Армії – з 1943 року, санінструктор 170-го гвардійського стрілецького полку (57-ма гвардійська стрілецька дивізія, 8-ма гвардійська армія, 1-й Білоруський фронт).

Бойовий шлях Марії Шкарлетової розпочався на підступах до Дніпра. Біля населеного пункту Михайлівка винесла з поля бою 35 поранених і надала їм медичну допомогу. Шкарлетова відзначилася при форсуванні Західного Бугу і річки Вісли в районі міста Магнушев 1 серпня 1944 року. Переправившись в числі перших, вона винесла з поля бою декілька десятків поранених солдат та офіцерів зі зброєю, надала першу медичну допомогу, забезпечила їх евакуацію в тил. Під час бою на Магнушевському плацдармі вона замінила загиблого кулеметника, вогнем захистила групу поранених бійців. На Кюстринсько-Одерському плацдармі під час кровопролитних боїв вона врятувала життя ще 70 воїнам.

За роки війни Марія Савелівна Шкарлетова врятувала життя майже 400 радянським солдатам і офіцерам. Звання Героя Радянського Союзу присвоїно 24 березня 1945 року. Нагороджена медаллю Міжнародного Комітету Червоного Хреста імені Флоренс Найтінгейл. З 1945 року старшина медслужби в запасі. В 1949 році закінчила Кум'янське медичне училище. Працювала медичною сестрою в міській лікарні, була активним громадським діячем – депутатом міської Ради, активістом товариства Червоного Хреста України.

На фронті жінки ставали і до лав організаторів виховної роботи в військових частинах. В багатьох політдонесеннях різних підрозділів військ повідомлялось, що "бійці-сержанти дівчата ведуть велику роботу по наданню допомоги командуванню в справі виховання чем­­­ності, моральної стійкості, дисциплінованості особового складу, допомагають оволодівати спеціальністю малограмотним бійцям...".

Легендами овіяні розповіді про фронтові будні жінок-льотчиць. 587-й бомбардувальний авіаційний полк був одним з трьох жіночих авіаполків, сформованих Героем Радянського Союзу М.Раско­­­вою. За роки війни його бійці здійснили біля 1500 бойових ви­­­летів, скинули на ворога більш як 900 т бомбового вантажу.

Багато з особистого складу – жінки з України. Наприклад, М.П.Мериус очолювала службу зв"язку 125-го БАП. Киянка М.І.Доліна була заступником командира авіаескадрильї.

Герой Радянського Союзу В.С.Гризодубова з березня 1942 р. очолювала 101-й полк авіації далекої дії. Вона особисто здійснила біля 200 бойових вилетів на бомбардування ворожих об`ектів та для підтримки зв"язку з партизанськими загонами.

Понад 200 таранів ворожих літаків на рахунку жінок-льотчиць. Один з них належить О.Зеленко. В бою з 7 літаками ворога вона один збила кулеметним вогнем, а другий – тараном.

В грудні 1942 р. вперше за історію військового мистецтва бу­­­ли сформовані курси по підготовці дівчат-снайперів для фронту. Перший набір склав 403 дівчини-добровольця. На 28 лютого 1945 р. 1289 випускниць школи знищили 11821 фашиста [5].

Першим начальником Центральної жіночої школи снайперської підготовки було призначено Н.П.Чагодаєву – досвідченого команди­­­ра, кадрову військову. Закінчивши Академію імені Фрунзе вона бра­­­ла участь в формуванні жіночих авіаційних полків, була нагородже­­­на орденом Червоного Прапора. Значний внесок в підготовку снай­­­перів внесла начальник політвідділу школи О.Н.Нікіфорова.

Коли в червні 1943 р. було вирішено залишити кращих випускниць в школі і сформувати окрему роту інструкторів снайперської справи – бажаючих серед дівчат не було. Всі 300 були залишені в наказо­­­вому порядку. [6].

В січні 1944 р. школа вперше послала на фронт 121 снайпе­­­ра-інстуктора. Дівчата вбивали ворогів і готували на фронті снай­­­перів. Серед них були і українки: Аня Радченко, Зоя Юдіна, Віра Дальченко, Люба Назаренко та інші.

В березні 1944 р. до 200 випускниць-фронтовичок приєдналися ще 586, а до червня школа дала фронту 1050 снайперів.

Робота дівчат була відзначена державними нагородами: 102 з них були нагороджені орденом "Слави III ступеня", 299 – медаллю "За відвагу", 70 – медаллю "За бойові заслуги", 34 – орденом "Червона Зірка", 22 – іменними гвинтівками [7]. Нагороди викликали в дівчат бажання підвищувати свою майстерність, не принизити честь школи.

Гідний внесок в здобуття Перемоги зробили жінки, які служили в військах зв’язку.

В дослідженні І.Т.Пересипкіна, який очолював в роки війни На­­­родний комісаріат зв’язку, підкреслюється: "Рядові зв’язківці ­­­лінійники, радисти, радіофікатори, телеграфісти, телефоністи, працівники пошти, розповсюджувачі преси, глибоко усвідомлюючи важливість дорученої їм справи, ризикуючи життям, під бомбами і вогнем ворога забезпечували зв’язок, відновлювали порушені лінії, будували резервні вузли та радіоцентри, прокладали нові магістралі, розносили листи і газети, монтували радіостанції, а багато з них, не будучи військовими, боролись з ворогом із зброєю в руках." [8].

Високо цінував бойові якості зв’язківців-жінок Маршал Радянського Союзу В.І.Чуйков : "Підрозділи зв’язку 62-ї армії в основному були укомплектовані дівчатами, які вміли ретельно виконувати наказ. Якщо їх посилали на проміжний пункт зв’язку, то були впевнені, що зв’язок буде забезпечено. Нехай по цьому пункту б’є артилерія та міномети, нехай на нього летять бомби з літаків, нехай цей пункт оточують вороги – жінка без наказу не відступить, навіть якщо їй загрожує смерть" [9].

Так жінки ставали до виконання різних військових спеціаль­­­ностей і з честю справлялися з обсягом своїх обов’язків, надихаю­­­чи цим чоловіків на подвиг.

Але мали місце випадки, коли жінок-добровольців не навчали спеціальності, а використовували на господарських роботах. Тяжка виснажлива праця ставала для тих жінок тяжким випробуванням. В частинах 6-го війського-шляхового управління 3-го Українського фронту, наприклад, під час форсування Дніпра жінки становили 78 відсотків особистого складу. В донесенні ПУ фронту написано: "Дівчата будують мости і дороги – взимку руками підштовхують кожну машину на фронт... Це патріотична праця: виконуючи норму не менш як на 200 відсотків кожного дня, вони навіть не ходять обідати – їдять на робочому місці, пояснюючи: "Якщо бійцям потрібно взяти висоту, вони не йдуть обідати поки не виконають бойове завдання. У жінок свій почерк на будівництві доріг – акуратний..." [10].

Під час тимчасової окупації України активну участь в антифашистській боротьбі брали жінки. За неповними даними Центрального штабу партизанського руху на 1 січня 1944 р. в партизанських формуваннях нараховувалось більш 280 тис.чол., в т.ч. понад 26 тис. Жінок, або 9.3% всіх бійців, а в окремих загонах вони становили 25% загальної чисельності. В партизанських формуваннях України нараховувалось 30 697 жінок.

Значна кількість жінок навчалась в партизанських школах, готувавших спеціалістів партизанського руху. За роки війни лише в центральних школах партизанського руху підготовку пройшли 1262 жінки. Багато з них стали керівниками антифашистського підпілля, зв’язковими.

Не відставали вiд фронтовичок та партизанок i жінки – трудівниці. Вони одними з перших кинули клич:" Все для фронту, все для Перемоги!" заступили своїх чоловіків за верстатами, у вибоях, біля мартенів, за кермом автомашини. Патріотки були в перших лавах масового руху за допомогу фронтовi, у створеннi фонду оборони, передаючи особистi заощадження на будiвництво лiтакiв, танкiв та iншої бойової технiки. Жiнки внесли вагомий вклад в економiчну перемогу Радянського Союзу. У найважливiших галузях оборонної промисловостi на кiнець 1942 року жiнки становили вiд третини до 60 вiдсоткiв робiтникiв. Серед працiвникiв залiзничного транспорту, жiноча праця зросла вiд 22,6 вiдсотка на травень 1940 року до 39,4 % на сiчень 1945 року.Героїчним подвигом жiнок була їх праця на важких дiлянках промисловостi, навiть у шахтах. Уже у першi днi вiйни на шахтi тресту "Первомайсквугiлля". Ворошиловградської (тепер Луганської) областi прийшло понад 800 жiнок та дiвчат. У Сталiнськiй (тепер Донецькiй ) областi до 1-го липня 1941 року на шахти i заводи прийшло працювати 4267 жiнок, з них 4106 домогосподарок. На початку липня 1941 року з iнiцiативи комсомолки Олександри Бабич на шахтi N17 бiс тресту "Донбасантрацит" було створено першу у вугiльнiй промисловостi бригаду наваловибiйниць, а по всьому тресту їх було 110.Першою в країнi жiнка – вибiйниця Марiя Головачова, працюючи на шахтi N1-2 Краснодонського району Луганської областi за змiну видобувала 12 т. вугiлля замiсть 7 т. за нормою. В результатi цього патрiотичного руху вже в першi мiсяцi вiйни жiнки, люди похилого віку, пiдлiтки замiнили на промислових пiдприімствах України близько третини усiх робiтникiв.

Жiнки включилися у вiдбудову народного господарства у визволених районах України. Серед жiнок i дiвчат Донбасу ширився рух за оволодiння гiрняцькими професiями. Його започаткували комсомолки шахти iм. Калiнiна тресту " Артемвугiлля". Наприкiнцi жовтня 1943 року вперше спустилася у вибiй Н.П. Кузьменко. Першу жiночу бригаду вибiйникiв у Горлiвцi на шахтi N19-20 очолила М.С.Гришутiна. Самовiдданою працею бригада завоювала почесне звання фронтової.10 квiтня 1943 року вiдбувся злiт дiвчат – гiрнячок Горлiвського району, на якому вони прийняли звернення до всiх жiнок i дiвчат Донбасу iз закликом йти працювати на шахти. Заклик горлiвських дiвчат пiдхопили жiнки всього Донбасу. На шахтах iм. Фелiкса Кона тресту " Куйбишеввугiлля " у вибiй спустилися Т.В.Таратутiна, I.М.Самофалова. На заклик горлiвчанок на шахти прийшли тисячi молодих патрiоток. Якщо до 1-го грудня 1943 року на шахтах Донбасу серед загальної кiлькостi їх було лише 15 вiдсоткiв, то до 1-го квiтня 1944 року кiлькiсть їх подвоїлась. На кiнець 1943 року серед гiрнячок поширився рух за звання майстер вугiлля. До 1-го травня 1944 року "Майстер вугiлля в днi Вiтчизняної вiйни " було присуджено 4300 гiрничкам Донбасу. На шахтах i машинобудiвних заводах вугiльної промисловостi працювали 184 жiночi комсомольсько – молодiжнi бригади. Значний внесок у вiдбудову Криворiзького басейну внесли жiнки, зокрема В.П. Яценко , А.М. Морока. За методом уральського бурильника Агаркова працювала комсомольсько-молодiжна бригада Н.С. Єгорової. З її iнiцiативи була створена комплексна бригада з гiрникiв усiх професiй, якi дiяли за принципом взаімодопомоги та поіднання професiй. Колектив з мiсяця у мiсяць виконував план у 1,5 рази.

Вперше в iсторiї металургiйної промисловостi стали до вогненних печей Марiупольського заводу iм. Iллiча молодi дiвчата Агнеса Бакаіва, Марiйка Портало, Вiра Святченко, Тамара Толмачова. Вони по 12 годин не вiдходили вiд печей i варили сталь. Пiсля їх приходу на завод, вирушили на фронт першi вiдремонтованi ними танки з написом по зваренiй ними ж бронi. "Вiдповiдь iллічiвцiв".

Самовiддано працювали жiнки та дiвчата на вiдбудовi Харкiвського тракторного заводу, зокрема комсомольсько – молодiжна бригада З.М.Iльїної. 28 жовтня 1944 року з конвеіра зiйшов перший трактор. Його вела молодiжна бригада Марусi Білiнської , яка завоювала першiсть у соцiалiстичному змаганнi.У роки вiйни лише три жiнки були удостоянi звання Героя Соцiалiстичної Працi – це працiвницi залiзничного транспорту М.А.Александрова, Г.П.Жаркова, О.М.Чухнюк (уроженка Уманщини).Олена Миронiвна Чухнюк машинiст 4- ї колони Бiлоруської залiзницi здiйснювала героїчнi рейси в Сталiнград i на Курську дугу. Вона разом з помiчниками Тетяною Латишевою та кочегаром Василем Галегою доставляла на Курську дугу воіннi ешалони. Одного разу О.М.Чухнюк отримала завдання доставити ешалон з танками в Курськ. Рейс туди займав бiля двох годин, а їй вдалося, пiд бомбардуванням , провести ешалон на дiлянцi за 1 годину 20 хвилин. Танки прямо з платформи вiдправились у бiй. На водному транспортi України на 1 сiчня 1945 року працювало матросами, машинiстами тощо 3173 жiнки. Майже три воіннi роки аж до тяжкого поранення, водила кораблi капiтан Н.С. Кiсса, згодом Герой Соцiалiстичної Працi.

Значна доля жiночої працi були й у сiльськогосподарському виробництвi. Якщо у 1940 роцi вона складала 30 вiдсоткiв вiд загальної кiлькостi працiвникiв, в 1944 роцi – 82, то у 1945 роцi аж 91,7 вiдсотка. " У трудi, як у бою!" пiд цим гаслом працювали жiнки України на Сходi Батькiвщини та у визволених районах. Прикладiв героїчної працi не перелiчити. Так, доярка племiнної ферми колгоспу " Червона зоря " Лебединського району Сумської областi М.Х.Савченко у перший день вiйни задумалась, як вона проста жiнка – доярка буде боротися з ворогом , чим зможе наблизити щасливий день Перемоги. I вiдповiла собi – невтомною працею. Так думали i дiяли всi трудiвницi України. Марiя Харитонiвна разом зi своію подругою Параскою Клименко, зумiли перегнати племiнне стадо корiв Лебединської породи у Саратiвську область. 104 евакуйованi племiннi корови стали основою створення нової ферми у зруйнованому фашистами рiдному селi. У пiслявоінний перiод М.Х.Савченко була двiчi удостоіна звання Героя Соцiалiстичної Працi.

Тракторна бригада П.М.Ангелiної, яка в перiод вiйни працювала у Будьонiвськiй МТС Теректинського району, демонструвала високi зразки працi. Свою працю на полях Казахстану її бригада вважала за бойове завдання. "Лiнiя фронту – говорила Паша, – простяглась i в далекий аул Теректа, – це був наш рубiж, наша бойова дiлянка фронту". Наркомат землеробства Казахстану схвалив досвiд роботи бригади П.М.Ангелiної i рекомендував використати його в усiх МТС республiки. У пiслявоіннi роки П.М.Ангелiна була двiчi удостоіна звання Героя Соцiалiстичної Працi.

В 1945 роцi в Українi жiнки очолили 645 колгоспiв, 389 тракторних та майже 13 тисяч рiльничих бригад, близько 6 тисяч ферм.Понад 19 тисяч жiнок сiли за кермо трактора.Молодi жiнки М.Д.Шолар та Г.І.Буркацька у 1944 роцi стали органiзаторами колгоспного виробництва. Перша стала головою колгоспу "Маяк " Красноокнянського району на Одещинi, друга-в колгоспi "Радянська Україна" Черкаського району,Черкаської областi (спочатку рядова, а потiм голова колгоспу). У пiслявоіннi роки вони були двiчi удостоянi звання Героя Соцiалiстичної Працi. Високi врожаї цукрових бурякiв виростили ланки Г.Д.Кошової А.М.Пармузiної, I.О.Палюк. Ланки О.С.Хобти та Г.Ф.Бiдненко виростили по 450 – 480 центнерiв картоплi з гектара. Новатори сiльськогосподарського виробництва Г.Д.Кошова i О.С.Хобта звернулися до молодих трудiвникiв села з закликом вiдродити довоінну славу п"ятисотенниць України по вирощуванню бурякiв. Iх заклик пiдхопили сотнi буряководiв. Трудовими перемогами вiдзначилися i довоіннi майстри сiльськогосподарського виробництва, ланковi О.К.Диптан, Н.Г.Заглада, М.Л.Фастова.

Жiнки проявили патрiотизм у вiдбудовi мiст i сiл України. Лише у Києві працювало 336 молодiжних бригад, кращi з них очолювали Дуся Петриченко, Галя Чуйко, Євдокiя Хавро, Марiя Давидюк i Марiя Пилипенко.

Жiнки – працiвники науки у 1944 роцi складали 46,6 вiдсотка працiвникiв Академiї наук України. Iх науковi розробки були направлені на змiцнення оборонної могутностi країни, розвиток народного господарства, науки та культури України. Особливi успiхи вони мали в медицинi. Так, спiвробiтник Iнституту клиничної фiзиологiї АН України, член – кореспондент АН УРСР О.I.Смирнова – Замкова брала активну участь у розробцi проблеми, яка знижувала смертнiсть вiд раневого сепсису. У 1944 роцi вона була удостоєна звання заслужений дiяч науки УРСР, а у 1951 роцi обрана академiком АН УРСР.

Жiнки – трудiвницi за свої кошти купували бойову технiку для фронту. Так, евакуйована з Миколаіва, на Урал, Роза Михайлiвна Шасолiна, разом з своїми подругами, купила на Уралмашi танк i назвала його "Бойова подруга". 8 березня 1943 року танк було вручено земляку Рози К.I.Байдi. В боях на Курськiй дузi танк згорiв, а екiпаж залишився живий. Патрiотки, дiзнавшись про цю втрату, знову зiбрали кошти i купили новий танк. 2 липня 1944 року друга " Бойова подруга " була вручена екiпажу К.I.Байди. Отримавши новий танк, екiпаж К.I. Байди зразу ж вступив у бiй з фашистами, i 27 липня 1944 року, переможно пройшов вулицями визволеного Львова.

Учасниця громадянської вiйни Марiя Йосиповна Орлова внесла в 1944 роцi свої збереження на будiвництво танка i звернулася до Верховного Головнокомандуючого передати його в корпус , яким командував її син Василь. 12 березня 1945 року танк було вручено гвардiйському механiзованому корпусу. яким командував полковник В.Ф.Орлов. Воїни назвали танк "Мати Батькiвщина". Екiпаж цього танку брав участь у битвi за Берлiн i визволеннi Праги. Цей танк Т-34-85 установлено в Берлiнi, на постамент при входi в будинок, де 8 травня 1945 року було пiдписано акт про беззастережну капiтуляцiю фашистської Нiмеччини.

Жінки митці у своїх творах не тільки відображали героїчний пафос фронтовиків та працівників тилу, а й розкривали духовну силу і красу радянської людини.

У складі бригад українських митців у 1944 році виїжджали на 1-й Український та 2-й Білоруський фронти художниця П.П.Депутатова та скульптори Т.Г.Гергіна, І.Я.Матвієнко, які створили скульптурні портрети генералів С.Варенцова і А.Гречко, Героїв Радянського Союзу – С.А.Воликова, І.Ф.Санька.

Евакуйовані митці створили низку творів, в яких відображено працівників тилу на Сході країни. Т.О.Хитрова створила серію портретів передовіків оборонної промисловості Новосибірська, Л.З.Пономарьова написала картину "Вручення прапору Державного Комітету Оборони шахтарям Кузбасу", скульптор Л.А.Блох створила сповнений м’якого ліризму й теплоти образ Казашки-медсестри”.

Т.Н.Яблонська – вихованка Київського художнього інституту, перебуваючи в евакуації в одному з сіл Саратівської області малювала жителів та фронтовиків, зокрема портрет героя Радянського Союзу М.С.Бочкарьова, учасника боїв біля озера Хасан. Значне місце у творчості Тетяни Ніловної зайняла тема вандалізму німецько-фашистських загарбників: “Зруйнований Хрещатик”, “Руїни Пасажу”. Визначним твором художниці є картина “Ворог наближається", в якій відтворено невпинність, нескінченність біженців. У після воєнний час яскраво розквітнув талант Т.Н.Яблонської. За 60 років своєї діяльності вона намалювала понад 2 тисяч картин та етюдів. Творчість її високо оцінена державою та громадкістю. Т.Н.Яблонська удостоєна звання Народний художник СРСР,Народний художник України, є дійсним членом Академії мистецтв СРСР та Академії мистецтв України, лауреатом Державної премії СРСР. Нагороджена орденами та медалями.

Героїчну та самовіддану працю українських жінок добре передано Оленою Яблонською (сестра Тетяни) в картині “Відбудова домни” (1945 р.).

О.М.Кудрявцева в скульптурі “Не здамся” (“Нескорена”) та Г.А.Петрашевич у статуї “Нескорена” створили образи сильної духом радянської жінки. Ці узагальнюючі образи жінки наче усоблюються з нескореною Україною. Г.А.Петрашевич створила також композиції “В атаку” і “Подвиг Н.Шолуденка”, портрети генерала П.Жмаченка, Героїв Радянського союзу – Н.П.Адамія та О.П.Цурцумія.

Успішно працювали у роки війни також живописець З.В.Волковинська,скульптор І.М.Мельгунова, графіки О.Л.Кульчицька, О.Б.Сахновська.

Вiд жiнок-матерiв в роки вiйни випромiнювалася велика моральна сила, вони благославляли на фронт своїх синiв та дочок, чоловiкiв , друзiв. Десятьох своїх синiв провела на вiйну жителька села Бровахи Черкаської областi І.Д.Лисенко, а М.К.Никитченко з Ровенського району Луганської областi- 9.

Особливою сторiнкою в патрiотичному русi допомозi фронту, була турбота про дiтей-сирiт. Саме жiнки взяли на себе працю по наданню всебiчної допомоги дiтям.До серпня 1945 року на Українi на облiку було 162 тисячi сирiт i 166 тис. напiвсирiт. В республiцi дiяло 91 дитячий будинок. Тут працювали в основному жiнки, якi турбувалися про збереження морального i фiзичного здоров"я дiтей. Значне розповсюдження в республiцi отримав прийом сирiт у сiм"ї, опекунство, колективний та iндивiдуальний патронат. На Українi з цим благородним почином виступила в травнi 1943 року колгоспниця артiлi "Комунарка" Нижньодуванського району Ворошиловградської (нинi Луганської) областi О.Гайдамака, яка взяла на виховання 5 сирiт. Жителька мiста Ромни Сумської областi Олександра Аврамiвна Деревських взяла на виховання 48 дiтей рiзних нацiональностей. За цей подвиг уряд нагородив її орденом Трудового Червоного Прапора. Про цей патрiотичний подвиг родини Деревських багато писалось в пресi, режисер О.Слiсаренко створив документальний кiнофiльм "Роменська мадона ", який демонструвався в Лейпцизi на Мiжнародному кiнофестивалi. Патрiотичний подвиг Олександри Аврамiвної набув мiжнародного характеру. Нинi в Незалежнiй Українi, наслiдуючи її приклад , створено багато сiмейних дитячих будинкiв.Померла О.А.Деревських у 1959 роцi. На надгробному пам’ятнику ,спорудженому дiтьми надпис: "Земной поклон тебе, Наша незабываемая. Ты наша совесть, наша молитва, мама!" На гранiтi викарбовано список всiх дiтей. Кримськi астрофiзики присвоїли iм’я Олександри Деревських одній з вiдкритих планет. У мiстi Ромни споруджено їй пам’ятник.

Жiночий фактор відіграв важливу роль у досягненні Перемоги над фашизмом.Так героїчно воювали i працювали жiнки у тому числi i колишнього Радянського Союзу.Як же склалася їх доля у роки вiйни та пiсля Перемоги?У боях за Україну у нашу землю полягли тисячi фронтовичок, з них 17 Героїв Радянського Союзу. Чимало з них, у повному розумiнi слова, згорiло у полум’ї вiйни – це льотчицi Герої Радянського Союзу К.I.Зеленко, Л.В.Литвяк, І.М.Рудніва, пiдпiльниці М.І.Дунаєва-Прилепо, П.І.Савельєва, Н.I.Соснiна. На честь славетних чотирьох жiнок України, якi здiйснили небаченi в iсторiї людства подвиги в iм"я Батькiвщини астрономи Кримської астрофiзичної обсерваторiї Академiї Наук СРСР назвали планети iменем льотчиць К.I.Зеленко ("Катюша"), І.М.Руднівої ("Рудніва"), пiдпiльниці О.К.Убийвовк.Це наша пам’ять про звитяжниць.

Малодослідженою сторінкою історії участі жінок в війні є їх плідна робота по розмінуванню звільненої від ворога території України.

Про необхідність термінових заходів в цьому напрямі свідчить той факт, що середня густота мінування на місцях колишніх боїв складала 3577мін на один кв.км. Були заміновані майже всі основні споруди. Відступаючи фашисти проводили суцільне мінування міст, сіл, доріг.Щоб не збільшувати жертви війни і приступити до відбудови народного господарства потрібно було знешкодити міни. Ця складна та небезпечна робота в основному лягла на плечі цивільного населення.

Згідно з Постановою ЦентральноЇ Ради Тосовіахіму СРСР від 21 березня 1942 р. "Про військове навчання жінок" і Постановою ДКО від 19 лютого 1944 р. "Про роботу організацій ТСОВІАХІМУ по розмінуванню та збору трофейного та вітчизняного майна в районах, що звільнені від німецької окупації" в короткий термін були підготовані тисячі добровольців інстукторів-мінерів, проведено розвідку територій з метою очищення їх від вибухонебезпечних предметів.

Для виконання цього завдання в кожному районі і місті створювались спеціальні команди по 20-100 осіб. В них на добровільних засадах зараховувались всі бажаючі не молодше 16 років. Лише в 1944 році було навчано військовим спеціальностям в системі ТСОАВІАХІМУ і прийнято на облік в РВК 53 782 чоловіка і 27 141 жінку: 10 747 – до 18 років, 14 531 – з 18 до 36 років, 1861 – з 36 до 50 років і 2 – понад 50 років. Кожна з цих жінок повинна була бути готовою піти добровільно на фронт в будь-який час.

Вагомою була участь жінок в навчанні бійців мінерів та в само­­­му розмінуванні. Так, в 1944 р. було підготовано інструкторів по розмінуванню і збору трофеїв по 300 годинній програмі 2285 чоловіків і 530 жінок. З них роботу по розмінуванню вели 1620 чоловіків, що дорівнює 71 відсотку, і 530 жінок – 100 відсотків. По 70-годинній програмі за 1944 р. було підготовано бійців-мінерів 21998 чоловіків і 3620 жінок. З них працювали в командах по розмінуванню 14326 чоловіків і 3400 жінок [11].

За 1944 р. загинули при розмінуванні 21 чоловік і 110 жінок. Було поранено 14 чоловіків і 114 жінок. Таким чином, з числа тих, хто набув спеціальність мінера, працювали безпосередньо на розмінуванні більше жінки і ,на жаль, гинули частіше саме вони [12].

Виконуючи Постанови ДКО від 19.02.1944 р., 19.09.1944 р., 28.01.1945 р. тосовіахімівці займались розмінуванням та збором трофеїв. Ними було перевірено біля 1 млн. кв. км території, зни­­­щено понад 31 млн. мін та інших вибухонебезпечних одиниць.

За підрахунками автора в розмінуванні на жовтень 1945 р. взяло участь 2264213 чол., в тому числі 1207103 жінки, або 53 відсотки від загальної кількості учасників цієї небезпечної роботи [13].

Серед жінок – учасниць розмінування території України були представниці різних професій.На деякий час залишивши своє робоче місце вони добровільно включились в смертельно-небезпечну військову роботу. Так, наприклад, на Запоріжжі серед кращих розмінувальниць була студентка Віра Малинко, колгоспниця Анна Рябко, голова промартілі Валентина Олійник, піонервожата Ніна Зелена [14].

Розмінування було важким епізодом в їх житті. Набувши військову спеціальність і працюючи по ній вони не були військовослужбовцями. Відсутність нагород не їх провина. Орденами і медалями було нагороджено 251 чол., в тому числі 26 жінок – 10 відсотків. Тільки 5 жінок одержали орден "Червона Зірка" за свою небезпечну роботу [15]. Без сумніву, має місце несправедливе приниження под­­­вигу жінок-учасниць розмінування території республіки. Вони по­­­винні користуватись всіма пільгами які мають колишні фронтовички.

На Україну з лав Червоної Армії було демобілізовано біля 72 тисяч жінок. Це сприяло відбудові народного господарства. Але 16 відсотків з них не мали цивільної спеціальності. Першою набутою в житті була військова спеціальність. В цьому – героїка і трагізм жіночої долі воєнної пори, жіночого фактору Перемоги, який ще потребує дослідження.

Жінка і війна... Лишаючись матір’ю, люблячою дружиною, турботливою сестрою, вона нарівні з чоловіком стала на захист рідної Батьківщини в грізні роки Великої Вітчизняної війни.

За видатні заслуги перед Вітчизною, мужність і героїзм більш як 100 тис. жінок нагороджено орденами і медалями СРСР. 91-й жінці присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 27 із них – уродженки України, 53 – брали участь в боях за Україну. Їх імена стали символом незламності духу і волі прикладом активної громадянської позиції, справжньої любові до Батьківщини на всі віки.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29

Схожі:

Імені м. П. Драгоманова iconДрагоманова дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007
Наукова бібліотека Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Імені м. П. Драгоманова iconБібліографічний покажчик
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за 2000—2007 роки
Імені м. П. Драгоманова iconІмені М. П. Драгоманова
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Імені м. П. Драгоманова iconІсторія Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Извлечение из Манифеста об учреждении Министерств (8 сент. 1802)// спмнп, 1802–1825. – Т. – С. 1-4
Імені м. П. Драгоманова iconПрофесор Людмила Петрівна Вовк Біобібліографічний покажчик
України, доктора педагогічних наук, завідувача кафедри теорії та історії педагогіки Національного педагогічного університету імені...
Імені м. П. Драгоманова iconГуманістичні засади діяльності папи римського іоанна павла ІІ
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...
Імені м. П. Драгоманова iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Імені м. П. Драгоманова iconОсвітньо-інформаційної політики
Я-77 Потенціал І ефективність освітньо-інформаційної політики. К.: Нпу імені М. П. Драгоманова
Імені м. П. Драгоманова iconКнига розрахована на широке коло наукових працівників, вчителів, студентів усіх тих, хто цікавиться історією національної педагогічної науки
Академік апн україни Микола Іванович Шкіль: Нарис про життя І діяльність. Бібліографічний покажчик праць до 70-річчя. – К.: Нпу імені...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка