Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності



Сторінка7/8
Дата конвертації19.01.2018
Розмір1.73 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Пироженко Аліна, випускниця 2011 року, студентка ІІ курсу Київського національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова
Про школу я згадую з особливим, теплим почуттям. Тут я здобув міцні знання, полюбив книгу, навчився розуміти оточуючий світ, критично ставитись до себе, об’єктивно оцінювати однокласників. Я полюбив працю й радість успіху, навчився долати труднощі й невдачі. Радість пізнання до мене почала приходити з першого року навчання. Зі школою пов’язано багато приємних спогадів. Пам’ятаю навіть запах свіжої фарби після ремонту, коли перша вчителька завела нас до класу. Спочатку я не розумів, для чого мене, маленького й беззахисного, привели сюди. За вікном був ласкавий і сонячний день, хотілося побігати, пострибати, а ми повинні були по кілька уроків сидіти, слухати вчительку, а на перерві ходити разом, узявшись за руки. Лише пізніше зрозумів, що навчання – це складна справа, яка вимагала від мене затрати великих зусиль, часу, сили волі. І коли закінчував одинадцятий клас, то переконався: мої зусилля не були марними.

Важко передати словами радість, коли вчителька поставила в щоденнику першу п’ятірку. Вона здалась мені великою – превеликою, і я не йшов, а біг додому, щоб поділитися своєю радістю з батьками.

У школі мені подобалося все: вечори відпочинку й тематичні, інтелектуальні ігри, найрізноманітніші конкурси, змагання – те, що сприяло моєму розвитку. Я ніколи не чув і від своїх товаришів слів «не хочу», «не буду». Така робота згуртовувала наш клас, навчала співпереживати, жити за принципом: один – за всіх, всі – за одного. Тут ми гартували свій характер, учились виправляти свої помилки. Кажуть, що шкільна дружба найміцніша. Мабуть, це тому, що всі проблеми доводилось розв’язувати разом. А поруч завжди був класний керівник. Вона говорила нам: «Піднімаючись щаблями професійної майстерності, не штовхати слабших, надавати допомогу тим, у кого горе, а головне – ніколи не забувати того, що ми є випускниками Павлиської школи».

Школу я закінчив із золотою медаллю, бо старався працювати на совість, намагався здобути міцні знання. А постійна увага й допомога вчителів була запорукою мого успіху.

Сьогодні я студент. Мої однокласники навчаються в різних містах України, але й тепер ми – клас, і всі дороги ведуть нас до школи, і я гордий із того, що навчався тут. Я ніколи не забуду тебе, Павлиська школо!

Рубаненко Сергій, випускник 2011 року, студент Київського медичного університету ім. Богомольця
Усе головне в житті людини починається зі школи. Павлиська школа стала для мене другим домом, у якому було завжди тепло і затишно, надійно і спокійно. Навчання в ній залишило багато яскравих вражень та позитивних емоцій.

Пам’ятаю, як батьки привели мене до школи. Перший шкільний день неможливо забути. Все нове та цікаве. А полинути у цей чарівний світ нових знань допомогла перша моя вчителька Свистун Тетяна Михайлівна. Навчаючись у початкових класах, завжди з нетерпінням чекала свята Казки. Готуючись до нього, складала свої казочки, знайдені в природі. Але найбільше запам’яталось, як ми інсценізували казки В.О. Сухомлинського, які вчили нас добра, людяності.

Назавжди залишилось у пам’яті свято Матері, яке готували для своїх матусь у сьомому класі. Запрошували на свято найрідніших для нас людей – наших мам, бабусь. Співали їм пісень, читали вірші, готували подарунки, зроблені своїми руками: вишиванки, серветки.

Кожного року, влітку, разом із своїми шкільними друзями я їздила відпочивати до м. Южне Одеської області. Запрошував директор авторської школи М. Гузик, великий прихильник таланту В.О. Сухомлинського. Ми із задоволенням проводили час на березі Чорного моря, набирались нових сил. Для нас організовували прекрасну екскурсію до м. Одеси.

Я вдячна всім учителям, які навчали мене, віддавали часточку себе. Саме завдяки міцним знанням, які отримала в школі, я успішно склала зовнішнє оцінювання, продовжую навчання у вищому навчальному закладі.

Шкільна дружба – найміцніша. Скільки щасливих днів ми прожили разом. Усе це згадую з усмішкою. Це приємні спогади, які супроводжуватимуть мене протягом усього життя.

Я вважаю, що мені пощастило, що навчалась саме в Павлиській школі, яка носить ім’я видатного педагога.

Россочинська Оксана, випускниця 2008 року, студентка Української державної академії залізничного транспорту, м. Харків
Шкільні роки… Вони надовго залишаються в нашій пам’яті.

Я навчалась у Павлиській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 1 ім. В.О. Сухомлинського 11 років.

Пригадую, як вперше прийшла до школи, і вчителька взяла мою маленьку руку в свою і повела в клас за парту. А як радісно було на душі, коли я вперше написала слово «мама» своїй рідненькій матусі.

А як чудово проходили уроки мислення серед природи, які проводила для нас наша перша вчителька Лідкова Світлана Миколаївна. У шкільних куточках краси з нами залюбки розмовляли листочки, квіточки, дерева, простягали ніжні долоні до нас і просили захисту. Кожен урок був цікавий по-своєму.

Незабутнім став для мене урок серед природи «Кленовий зорепад», у кінці якого ми всі разом склали казку про кленовий листочок.

Пам’ятаю, якими цікавими і змістовними були свята в нашій школі: свято Врожаю, свято Квітів, свято Матері, свято рідної мови, свято Птахів, Шевченківські дні… І скрізь ми хотіли бути першими. Тож готувалися до кожного свята дуже ретельно. У моїй пам’яті залишилось свято Врожаю. До нього готувались цілий рік: самі висівали у грунт зерна пшениці на шкільній ділянці, доглядали за нею. А коли пшениця достигла, зібрали врожай, разом із мамою спекли хліб.

Незабутнім для мене став осінній бал квітів. Ми готували композиції з квітів, принесених з дому, добирали назви, розповідали легенди про них, власні вірші, співали пісні.

А як з нетерпінням ми чекали канікул, бо знали, що на нас чекали цікаві екскурсії. Подорожували до історичних місць України: Чигирина, Переяслава-Хмельницького, Умані, Запоріжжя.

Кожен день у школі приносив нам нове пізнання світу, нову радість. Хочу подякувати вчителям, які допомогли мені обрати правильний життєвий шлях, дали міцні знання, а головне - навчили бути людиною.

Ширяєва Алла, випускниця 2008 року, студентка Національного університету податкової служби України, м. Ірпінь
Наша школа – дорогий і близький дім для кожного, хто навчався в ній. Цей дім навіки залишився в моїй пам’яті, адже тут промайнули найкращі роки.

У нас були чудові вчителі, які втілювали в життя ідеї видатного педагога Василя Олександровича Сухомлинського. З вдячністю згадую уроки української мови та літератури, які майстерно вела Гришина Раїса Микитівна. Вона вчила нас шанувати рідне слово, показала, що наша мова – це не лише шкільний предмет, обов’язковий для вивчення, а й багатий неоціненний дар, окраса розумної, освіченої, культурної людини.

В школі ми учились мислити, вивчали історію українського народу, його звичаї, традиції. Пригадую, як брали участь у виховному заході «Козацькому роду нема переводу». Ми, хлопці, в костюмах козаків, з оселедцями і вусами, інсценізуємо уривок з повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», розповідаємо про бойові подвиги козаків, співаємо козацьких пісень.

А з яким ентузіазмом брали участь у фестивалі юних пожежних. Готували виступ, у якому пропагували правила пожежної безпеки.

Назавжди запам’ятались мені Дні здоров’я, під час яких ми вирушали в похід до лісу. Тут були і змагання з футболу, і каша, яку готували самі на вогнищі, і пісні під гітару, і усмішки моїх однокласників, моїх друзів.

Переступаючи поріг школи, бачу сад Матері, в якому ми, старшокласники, так любили працювати. А ось деревця, які посадили ми, навчаючись у школі. Вони підросли. І я розумію, що став теж уже дорослим.

Проходять роки, але спогади про рідну школу залишаться на все життя. Зустріч із нею – це велике свято.

Щире спасибі і доземний уклін тобі, моя рідна школо!



Височин Іван, випускник 2008 року, студент Полтавського державного технічного університету ім.Ю.Кондратюка
Спогади… Такі приємні, такі неповторні і, звичайно ж, незабутні. Вони навіюють радість і тугу, примушують битися моє серце частіше.

Дитинство – найкраща пора життя людини. І проходить воно у школі.

Кожного ранку, мов гомінливі струмочки, зливаючись у єдиний бурхливий потік, прямують сюди діти. І так уже більше 100 років.

Тільки подумати. Уже століття існує наша школа. Цілий вік. Обличчя... Обличчя…

Згадую свій перший день у школі. Клас був такий чистенький, охайний, як і ми – першокласники. Посідали за парти, і почалася ціла доба мого життя – роки шкільного дитинства.

Поки ми були ще малими, навчання здавалося грою. Добре пам’ятаю традиційні уроки мислення серед природи. Згадую щорічні свята Хліба та Квітів, у яких я із задоволенням брав участь.

Уже з перших днів перебування в школі вчителі виховували у нас інтерес до знань

Як я любив вранці слухати спів дзвоника, який скликав учнів на урок до світлих просторих класних кімнат! Любив цікаві уроки географії, біології та математики.

Але промайнули роки навчання в рідній школі… Так, рідній, адже вона стала для мене другою домівкою. Моя школа – школа радості!

Теплі слова подяки хочу сказати вчителям. Дорогі мої наставники! Я запам’ятав вас на все життя такими, якими ви є: благородними, щирими, мудрими порадниками у кожній життєвій ситуації.

Шкільні роки… Прекрасні і незабутні… Непомітно і швидко вони пролетіли. Але скільки б не пройшло часу, в моїй пам’яті назавжди залишаться спогади про рідну школу. Пам'ять про неї буде підтримувати мене, допомагатиме долати труднощі, буде часткою моєї душі

Попереду мене чекає нове життя! Хочеться, щоб моя школа у майбутньому змогла мною пишатися, як зараз пишаюся нею я.



Ткаченко Антон, випускник 2009 року, студент Національного технічного університету «ХПІ»
Який найчудовіший період у житті людини? Кожен без вагань відповість: «Дитинство». Воно проходить у школі. Я вважаю себе щасливою людиною, бо навчався у незвичайній школі, яка носить ім’я В.О. Сухомлинського. Вона дійсно була для нас школою радості.

Школо наша! Яка ж ти мальовнича, яка різнобарвна, яка привітна! Саме тут ми пізнавали цей дивовижний світ, училися писати та читати, подорожували загадковими країнами різних наук. Шкільні роки – дні незабутні, неповторні. Такими їх для нас зробили вчителі. Скільки сил вклали вони, щоб примусити кожного сидіти, слухати, любити предмет. Вони були то суворими, то м’якими, то співчутливими і терпеливими, то непохитними. Кожну мить ми відчували їх підтримку. Скільки щасливих хвилин пережили ми у школі! Ніколи не забуду наші шкільні свята, змагання, конкурси, агітбригади, олімпіади, як вирощували пшеницю, доглядали квіти, впорядковували шкільне містечко. Скільки приємних і неповторних спогадів – і всі вони пов’язані зі школою.

В одинадцятому класі нам необхідно було прийняти одне з найважливіших рішень – вибрати справу до душі за покликанням, тобто професію. Вибір професії недаремно називають другим народженням людини, адже від цього залежить її радість і щастя. І знову на допомогу нам прийшли вчителі. Ми дізналися, яких особистісних якостей, здібностей вимагає та чи інша професія, які можливості вони забезпечують для професійного росту.

Сумно, що шкільні роки не можна повернути. Іноді так хочеться пробігтися шкільними коридорами, посидіти за партою рідного класу, поспілкуватися зі своїми однокласниками, вчителями. Недаремно говориться у прислів’ї: «Що маємо – не цінуємо, втративши – плачемо». Навіть зараз, зіткнувшись з проблемами, летимо до своїх учителів за порадою та розрадою. Крім батьків, у кожного з нас є ще один справжній товариш – школа. Приємно те, що нас не забувають, зустрічають радісно та щиро.

Я розумію, що звання випускник Павлиської школи ім. В.О. Сухомлинського – почесне та відповідальне. І тому докладу всіх зусиль, щоб пронести його по життю гідно, щоб мої наставники, моя рідна школа пишалися мною.

Школо рідна!

Ти мій другий дім,

Затишно і радісно нам було у нім.

Школо рідна!

Тебе не забуду.

Пролетять місяці і роки.

Пам’ятати завжди тебе буду.

В моїм серці залишишся ти.

Малолітко Артем, студент ІІ курсу Харківської юридичної академії ім. Ярослава Мудрого
Два роки тому я закінчила школу й пішла в доросле, самостійне життя. Зараз навчаюся, опановую професію, якою б бажала займатись в майбутньому. Та незважаючи на нові враження, чудові знайомства, думками часто повертаюсь до рідної школи.

З великою вдячністю згадую нашу першу вчительку, яка, зібравши нас в перший день вересня, повела в країну знань. Усі разом ми долали перешкоди, які зустрічали на шляху. Це і перші суперечки і негаразди в навчанні, і, навіть, перша дитяча закоханість. А скільки свят було у нас! Це і свято Букваря, і свято Книги, і свято Казки, в яких брали участь не тільки ми, а й наші батьки.

А які новорічні ранки проводились у нас! Кожного року в спортивному залі, який прикрашався до невпізнанності, сяяла ялинка до самої стелі! А хороводи з нами водили справжнісінькі Дід Мороз та Снігуронька, Баба Яга та Кощій, безліч Сніжинок та Сніговиків.

Час линув. З молодших класів ми перейшли у старші. У нас з’явились новий класний керівник та багато вчителів. Це була маленька дружна сім’я, готова до нових відкриттів. І ми відкривали! Відкривали все нові і нові куточки не тільки нашої школи, а й своїх душ. Не солодко довелося нашим вчителям. Та вони змогли підібрати ключик до кожного з нас. Ми полюбили їх за щирість, відвертість, розуміння.

У стінах рідної школи ми розвивали свої здібності, писали вірші, казки, твори. А скільки олімпіад було проведено. Завдяки нашим учителям, які дали нам глибокі знання, перемагали не лише на шкільних змаганнях, а й на районних та обласних. Наша школа велика і гарна! Весною, влітку, восени вона потопає в зелені. А яке розмаїття квітів буяє на клумбах! Тож, даючи нам розумовий розвиток, не забували наші вчителі й про фізичний. Працюючи гуртом, жартували, допомагали один одному.

Час пролетів. І досі пам’ятаю останній дзвінок.

Блискучий дзвоник, що був прикрашений жовто-голубою стрічкою, продзвенів, як завжди, весело та дзвінко. І все таке рідне і звичне стало минулим.

Я сумую за друзями, за своєю партою, за вчителями – за всім, що звично називають школою.



Курка Катерина, студентка ІІ курсу Київського національного університету біоресурсів і впорядкування.
У житті кожної людини є моменти, які залишаються світлими спогадами назавжди у пам’яті і серці. Для мене однією із таких сторінок стало навчання у Павлиській середній школі ім.В.О.Сухомлинського.

Павлиська школа – це не просто навчальний заклад, а скарбниця розумових, культурних, духовних, моральних надбань. За 11 років навчання тут я збагатилася не лише глибокими знаннями, що їх черпала з навчальних занять, які тепер стали основою моєї спеціальності. Криниця духовності цієї школи стала основою мого суспільного життя. Пам’ятаючи настанови Василя Олександровича, у цій школі уміють цінувати учнів як особистостей. Адже для становлення людини – це одна із важливих якостей школи, щоб до тебе ставилися не як до сірої маси, а як до індивідуальності, розуміли і підтримували.

Ще в початкових класах, маючи за взірець свою маму – ученицю В.Сухомлинського, мріяла: виросту – стану вчителем. Дитяча мрія стала реальністю, і свої перші кроки на педагогічній ниві я зробила у рідній школі.

Не так часто маю змогу відвідувати рідну домівку. Проте кожного літа, приїжджаючи у Павлиш, моя донечка просить: «Ходімо до школи, де працює бабуся!» Її завжди вабить краса і затишок цього закладу. А я, відвідуючи такі знайомі з дитинства куточки саду, оновлені класи, з тихим смутком і душевним щемом згадую дитинство, яке ніколи вже не повернеться.

Завжди і скрізь: на педагогічних конференціях, урочистостях, педчитаннях, зустрічах – із гордістю говорю: «Я – випускниця школи Сухомлинського».

Явтушенко Наталія, випускниця 1992 р.
Школа – це перший важливий етап у житті кожної людини. За роки навчання ми отримали знання, знаходили друзів і всебічно готувалися до дорослого життя. У стінах школи ми навчилися думати, висловлювати свої почуття, навчилися помилятися і виправляти помилки. Саме тут ми виховували свою силу волі, терпіння, мужність.

У школі було багато всякого: і приємного, і не дуже, але час стирає все погане, у споминах залишаються лише яскраві, веселі та неповторні моменти шкільного життя. Мабуть, такі моменти є у кожного.

У 1979 році при Павлиській середній школі ім. В.О. Сухомлинського вперше започатковано навчання дітей із шести років. Було відкрито 0 клас. Саме у цьому класі я розпочала своє шкільне навчання. Маленьких і несміливих «нульовичків» повела до Країни Знань перша наша вчителька – Богданова Ольга Вікторівна, яка дивувала нас надзвичайною любов’ю до своєї професії, добротою, вимогливістю та справедливістю. А так, як для нас було організоване навчання протягом всього дня (із денним сном, гарячим обідом, полуденком), то у другу половину дня нас виховувала Найденко Валентина Георгіївна. Саме під час навчання у початкових класах ми зрозуміли, що Павлиська школа – це школа радості, згуртований колектив висококваліфікованих педагогів – майстрів своєї справи! Бо всі вчителі щодня віддають не тільки свою працю, свій розум і талант, але й своє серце, щоб сіяти мудре, добре, вічне!

Життя у кожному класі організовувалося дуже цікаво: всі діти були жовтенятами, кожний мав своє доручення, з яким сумлінно повинен справлятися. Це староста класу, сантрійки, бібліотекарі, чергові у класі та їдальні та інші. А скільки проведено свят! Це і свято Букваря, свято Квітів, свято Урожаю, свято Книги, свято Мами! Організовувалися гуртки за інтересами учнів: театральний, аеробіки, танцювальний, сопілкарів, «Проба пера» та інші (всіх і не перелічити!). Часто проводилися уроки у Зеленому класі, серед природи, у кімнаті Казки. Організовувалися екскурсії до музею В.О. Сухомлинського, до річки, у поле, гай. Учні складали казки, їх збирали у збірки, які і дотепер зберігаються у музеї В.О. Сухомлинського. Та найбільше нас привчали до праці, до порядку, поваги один до одного та до старших. Ми прибирали шкільне подвір’я, мали свої земельні ділянки, на яких вирощували урожай. І все це робили з великим задоволенням, почуттям відповідальності! І зрозуміла, що моя школа найкраща. Тут працюють учителі, які віддають нам частинку свого тепла і любові, навчають бути чесними, справедливими, людьми.

Перейшовши до середніх, а згодом і до старших класів, поринули у ще цікавіше шкільне життя. Прийняття у піонери, вступ до комсомолу для кожного учня було великою честю. Я була головою ради загону (класу) , у старших класах – головою ради дружини (всієї школи). Ніколи не забути, як святкували День піонерів та комсомолу! У такі дні збиралися учні всієї школи, проводилося безліч конкурсів, запалювали велике багаття, співали пісень, звучав шкільний духовий оркестр. Всім було дуже радісно і весело!

Ще пригадую, як учні школи доглядали за кроленятами (до речі, я певний час завідувала крільчатником), чергували у свинарнику, опановували бджолярство, вирощували квіти та розсаду у теплиці, прополювали на городі рослини, а пізніше збирали вирощений урожай. І все це було на території школи! Учителі вчили нас всьому і таким чином прищеплювали любов до праці. А зараз, ставши дорослою, я багато у чому завдячую рідній школі, бо навчилася працювати саме у її стінах!

Вважаю, що Павлиська школа – це школа нашої сімї. Тут навчалися мої мама, тато, сестра і я. А коли у мене народився син, я вже твердо знала: він буде навчатися саме у цій школі.

Промайнуло багато літ, як скінчилося навчання у школі, але завжди в моїй пам’яті залишаються добрі, справедливі, люблячі нас учителі. Вони вклали в нас тепло своєї душі.

Навчалася у Кременчуцькому педагогічному училищі ім.А.С.Макаренка. Вищу освіту здобула у Полтавському державному педагогічному інституті ім.В.Г.Короленка. За фахом я вчитель української мови та літератури. Так, я – педагог! Вважаю: стала ним саме тому, що навчалася у Павлиській середній школі!

Мила школо… Рідна школо… Йдучи до неї, затамовуєш подих, бо кожен куточок, кожен східець тобі знайомий, кожна кімната кличе тебе зайти… Не старіє моя школа. Хоча й відсвяткувала уже своє 100-річчя, але щороку стає кращою, оновлюються приміщення та подвір’я. І у цьому заслуга директора школи та всього педагогічного й учнівського колективів.

Часто доводиться їздити по містах України, раніше бувала у Росії. Відвідувала багато навчальних закладів. Постійно переконуюсь, що моя школа – найкраща, і з гордістю несу звання випускниці школи ім.В.О.Сухомлинського!

Лук’яненко Ірина Миколаївна, випускниця 1997 року
Я – випускник Павлиської ЗШ І-ІІІ ст.№1 ім.В.О.Сухомлинського.

Коли мене запитують, де пройшли найкращі роки мого дитинства, я без вагань відповідаю – у школі. Адже вона– це місце, яке стало моїм другим домом, бо саме тут навчався. Знайомився з цікавими людьми, долав перешкоди, саморозвивався. Тут пізнав стільки різного: радість перемог, гіркоту невдач, вірність дружби, перше кохання, ціну праці. Саме школі я вдячний за те, який сьогодні є, за те, що вчителі навчили не боятися труднощів і впевнено йти вперед назустріч мрії.

Зринають у пам’яті і уроки мислення серед природи, і святаХліба, Врожаю, Квітів, і зустрічі з гостями школи, і шкільні вечори, і, навіть, звичайні уроки, які перетворювалися на цікаві подорожі у світ природи, географічних відкриттів, будови атомів та молекул, історичних подій. Вони вкладали в нас душу, вчили жити, передавали мудрість і досвід.

Ніколи не забуду першу вчительку – Богданову Ольгу Вікторівну. Мені здавалося, що я бачив у її очах мамине тепло, турботу. За чотири роки скільки любові ми відчули від неї, скільки піклування, що тепер розумію: так любити може тільки людина з великою душею.

У шкільному житті були різні ситуації, але зараз, коли ми закінчили школу, в пам’яті залишилися лише приємні та теплі спогади.

Ніколи не забуду і наш клас. Дружний, веселий, нерозлучний, який учителі називали «Мушкетери», бо ми були один за всіх, і всі - за одного.

Я думаю, що доля мені подарувала щасливу нагоду навчатися у школі, в якій працював Василь Олександрович. Сподіваюсь на те, що моїм учителям ніколи не буде соромно за мене.

Іванов Ярослав, випускник 2013 р.
Одинадцять років тому мама з татом привели мене на свято Першого дзвоника. І я, маленька дівчинка з великими бантиками, схожими на дві білі кульбабки, захоплено дивилася на дорослих і таких урочистих випускників. Дивилася на них і заздрила.

Швидко промайнув час, і ось уже я - випускниця. Але дивно: тепер хочеться стати маленькою, повернутися в дитинство, слухати розповіді першої вчительки про сонце, про працелюбних мурашок та дятла, про світанки, про все, що цікавило нас, невгамовних дітлахів. Знову пережити радість пізнання нового на уроках, перших досягнень та успіхів, почуття переживання і розчарування, трепетне хвилювання від виступів, концертів, у яких брала участь, спортивних змагань, походів у ліс і пісень під гітару. А головне – хочеться, щоб на все життя залишилася підтримка моїх учителів, які завжди приходять на допомогу, дають поради.

Як мені не вистачатиме школи! І на святі Останнього дзвоника я буду заздрити, але тепер уже першокласникам, у яких шкільне дитинство ще попереду.

Маховська Катерина, випускниця 2013 р.
Вже одинадцять незабутніх літ промчали,

І всі вони, мов той казковий сон.

Павлиська школа нам покаже нові далі,

Але не верне у шкільний полон.
Попереду дорога – дальня і тривожна,

Незвідані світи майбутнього життя,

Високі злети і падіння, може,

Кохання, смуток, щастя, каяття…
Шкільне життя ніколи не повториш,

Воно залишиться за сотнею ночей.

Усе мине…Та спогади про школу

Завжди горітимуть у глибині очей.

Лук’яненко Дар’я, випускниця 2013 року

Ось і промайнули незабутні шкільні роки… Ще вчора я був просто школярем, а сьогодні вже випускник.

Два слова, а між ними усе шкільне життя, із радощами, успіхами, досягненнями, невдачами і розчаруваннями. Здається, ніби й не було тих одинадцяти найщасливіших років.

У пам’яті оживає все: ось я вперше переступив шкільний поріг, зустрівся зі своїми однокласниками, побачив лагідні очі першої вчительки.

Подумки пройдуся школою… Привітно зустрічає вона кожного учня, бере у свої щирі обійми і веде стежкою до знань. Ось самшитова алея, яка нагадує про закінчення 9 класу (саме дев’ятикласники насаджують ці кущі), ось майданчик, на якому проходять майже усі шкільні свята. Саме тут одинадцять років дзвенів для мене шкільний дзвінок, пролунав і останній- прощальний…

А ось Зелений клас, у якому проходили уроки мислення у початкових класах. Завжди з’являється посмішка і якийсь бентежний трепет у серці, коли пригадую ту дитячу допитливість, якусь наївність, відкриті погляди і жагу до нового, незвіданого. А в старших класах ми часто відпочивали тут на перервах, коли теплий весняний вітер тихим шелестом кликав помріяти про своє майбутнє…

А он сад Матері… Як дружно ми у ньому працювали ранньою весною, коли дерева тільки прокидалися від зимового сну, коли все було вкрито білосніжним цвітом, що від найменшого подиху тихо кружляв у повітрі, опускаючись під ноги, даруючи кожному із нас якісь казкові відчуття… А восени за нашу турботу віддячував сад щедрими дарунками: смачними яблуками, грушами, горіхами.

Якими б шкільними стежками не пройшов – усе таке рідне, близьке, знайоме до болю і просто моє… І ті червоні тюльпани, ніби гарячі серця вдячних учнів, і ті різнобарвні осінні хризантеми, як спогад про яскраві шкільні дні, і запашні чорнобривці, улюблені квіти В.О.Сухомлинського, і ніжні білі конвалії у куточку лісу, як любов і подяка найкращій Павлиській школі за батьківську турботу про своїх дітей – колишніх, теперішніх і майбутніх…

Спогади… Вони завжди зринають у моїй пам’яті і до щему бентежать душу…

Марченко Владислав, випускник 2013 р.
Я родом із дитинства, а дитинство неодмінно пов’язане зі школою. Вона мене виховала, дала міцні знання, залишила про себе найщиріші спогади.

Поріг Павлиської загальноосвітньої школи я переступила тоді, коли перейшла до 6 класу у зв’язку з переїздом батьків. Моя мама теж тут навчалася, тому багато хорошого розповідала і про вчителів, і про традиції, і про школу радості, яка живе від часу В. Сухомлинського.

Ось і перше вересня. Перші враження – вони неповторні, тому найбільше й запам’яталися. Було боязко! Як мене приймуть у новий колектив, де між дітьми уже склалися свої стосунки? Море квітів, радісні обличчя вчителів і дітей, багато гостей школи – таких урочистостей бачити раніше мені не доводилось, пізніше: – лінійки, присвячені В.О. Сухомлинському – все було новим і незвичайним. Я легко влилась у новий колектив, поріднилася з ним завдяки вчителям, які працювали в моєму класі. Навчатись мені було легко, бо їх увагу й допомогу я відчувала завжди. Щороку я була переможцем районних і учасницею обласних олімпіад з різних предметів. Усе, чому мене навчила школа, стала головним у моєму житті і в житті моїх однокласників, які стали студентами престижних вузів України.

Велику увагу педколектив звертав на гармонійний розвиток особистості, тому в школі діяли різнопрофільні гуртки, проводилась значна позакласна робота. Переможці шкільних конкурсів ставали учасниками районних та обласних. Наші успіхи відзначались адміністрацією школи. Для мене пам’ятним став відпочинок у міжнародному таборі «Лідер» у Пущі-Водиці.

Шкільне життя було різноманітним, кожен вибирав те, що до душі, мені ж подобалося брати участь у щорічних виставках виробів з природнього матеріалу. Їх ми готували з моху, сухого листя, з кори і гілок дерев, горіхів, каштанів, які ми відшукували у природі під час екскурсій та походів до лісу.

Я, як і багато моїх однокласників, була учасницею шкільної художньої самодіяльності. Не відставали ми і в спортивних змаганнях.

Пройдуть роки. Як би не склалось моє життя в майбутньому, зерна, посіяні школою, завжди даватимуть добрі сходи.

Русенко Олена, випускниця 2011 року, студентка Київського педагогічного університету ім.М.Драгоманова
Спогади, спогади… Їм немає кінця. Минають літа, а в пам’яті – рідна школа початку 80-х років минулого століття.

Улюблені педагоги, сад Матері, який саджали, доглядали, Зелений клас, у якому відпочивали і мріяли. Все це назавжди. Як назавжди залишились мудрі поради, впевнений погляд, материнська турбота класного керівника Вовченко Галини Яківни.

Сказати, що наш клас був дружнім – нічого не сказати. Адже для моїх однокласників шкільне життя не обмежувалося лише школою. Воно з неї розпочалося і продовжувалося вже поза її межами. Це особливо яскраво позначилося в 9-10 класах, коли ми, ймовірно, усвідомивши неминучість нашого розставання із дитинством, із його безтурботністю, намагалися більше часу проводити в стінах рідної школи, жити її життям.

У пам’яті зринають шкільні уроки, завдяки яким ми отримали міцні, глибокі знання, участь у художній самодіяльності, перемоги у районних і обласних спортивних змаганнях з баскетбола і легкої атлетики, екскурсійні поїздки по Україні, шкільні вечори, дискотеки, українські вечорниці.

Пригадую наші традиційні походи на природу, де милувалися не тільки рідними ландшафтами, але й насолоджувалися спілкуванням між собою. Все це ще більше згуртовувало нас і робило міцним дружнім колективом.

Зринає в пам’яті весна 1989 року. Ми, випускники, в пам'ять про незабутні роки навчання в Павлиській школі висадили розкішні кущі троянд.

Велика шана і подяка всім учителям, які зуміли з нас сформувати гідних громадян нашої держави.

Залюбовська С.В., випускниця 1989 р.
У житті кожної людини бувають доленосні етапи. Один із них – вибір майбутньої професії. І я вдячна долі, що на мій вибір у значній мірі вплинув В.О. Сухомлинський.

Дізнавшись про моє бажання стати вчителем, Василь Олександрович проводив зі мною та іншими старшокласниками, хто також мріяв про педагогічну діяльність, бесіди. З них ми дізналися не тільки про привабливість учительської професії, а й про численні труднощі, які чекають на нас у школі. Разом ми обговорювали фільм «Учителька», за його порадою прочитали книгу Ю. Збанацького «Малиновий дзвін» (вона і сьогодні є однією з моїх улюблених), а ще захоплено робили збірочки нарисів, розповідей про вчителів, використовуючи матеріали різних газет і журналів.

В.О. Сухомлинський готував до майбутнього вибору професії не тільки нас, а й наших батьків. Він знаходив час, відвідував сімї і переконував їх, радив підтримувати своїх дітей у складному життєвому виборі.

Пам’ятаю свято Нового 1970 року. Захворіла наша піонервожата, і Василь Олександрович запропонував, щоб я організувала проведення новорічних ранків для молодших школярів. Було важко і страшно, але директор сказав: «Спробуй, і сама зрозумієш, що таке бути вчителем, – твій це шлях, чи ні». Спробувала. Не підвела сподівання директора. І не помилилася.

Закінчила Кіровоградський педінститут ім. О. С.Пушкіна і вже понад 30 років працюю вчителем світової літератури та російської мови. Люблю професію і докладаю зусиль, щоб мої учні любили і читали книги, могли орієнтуватися в безмежному літературному просторі, щоб їхніх сердець торкнулися лагідним сонячним променем проникливі поетичні рядки Пушкіна, Байрона, Гейне, Міцкевича, Блока, Ахматової, Пастернака, щоб назавжди запам’яталися образи Прометея, Фауста, Ромео і Джульєтти, Гамлета, Майстра і Маргарити. Адже від того, який слід залишать у дитячих душах кращі світові літературні зразки, залежить, якими ми виховаємо молодь, і який шлях обере вона у складному ХХІ столітті.

Хочеться підкреслити, що в орієнтації на професію вчителя велику роль відігравав увесь педагогічний колектив. З нами працювали вчителі, які були для нас взірцем інтелігентності, самовідданості: Сироватка М.Т., Ворошило П.Т., Заза Р.К., Нестеренко Г.О., Жаленко К.М., Вовченко Г.Я., Барвінський А.Ф., Дараган В.Т., Степанова О.Й.

Я була в 9-му класі, коли до школи прийшла працювати вчителем української літератури Гришина Р.М., яка полонила всіх своєю компетентністю і любов’ю до рідного слова, українського письменства. Саме уроки Раїси Микитівни та вчительки російської мови і літератури Вікторії Трохимівни Дараган спонукали до того, що стала філологом.

Роки роботи вчителем світової літератури не пройшли марно: стала вчителем української мови та літератури старша донька Наталія. Серед випускників є вчителі світової літератури. Сьогодні вони навчають школярів вічному, мудрому, доброму.

По-новому змогла розкрити себе на посаді заступника директора з виховної роботи. Ось де стало в пригоді те, що у нашій школі працювали різноманітні гуртки, де ми мали змогу розкрити свої можливості.

Люблю спілкуватися з дітьми у нестандартній обстановці, коли вони не обмежені рамками уроку. Люблю готувати з ними вечори, свята, ранки, концерти.

Серце радіє, коли дітям запам’ятовуються виступи не тільки в школі, а й на районних та обласних рівнях. Люблю разом зі школярами ходити в походи рідним краєм, їздити на екскурсії.

Я обрала нелегку вчительську долю, але жодного разу не пожалкувала про це. І сьогодні, з погляду прожитих років, хочеться висловити слова глибокої вдячності Василю Олександровичу за те, що дав мені «путівку» на освітянську стежину.

На превеликий жаль, не встигла сказати їх своєму Вчителю за його життя. Так хотілося, що він був поруч, коли йшло моє становлення учителя, вихователя. І як добре, що він лишив нам свої мудрі книги, з яких продовжую черпати все нові і нові знання, бо криниця Добротворця ніколи не зміліє.

Явтушенко Л.С., заступник директора з виховної роботи, учитель світової літератури та російської мови
Стати вчителем мріяла з дитинства. Після закінчення Кіровоградського педагогічного інституту ім.В.Винниченка отримала призначення до своєї рідної школи. Погодьтеся, не кожному щастить у житті працювати у стінах, де все знайоме. Переступила через поріг рідної школи, і в пам’яті промайнули 11 шкільних років. У мене була прекрасна перша вчителька – Жаленко Катерина Марківна Про таких кажуть – вчитель від Бога. Саме вона і надихнула мене обрати професію вчителя. А підтримали мою мрію вчителі у старшій школі: математики – Шевченко Галина Григорівна і директор школи, вчитель фізики Семенков Микола Васильович. Вони порадили вступати на фізико-математичний факультет. Про обрану професію не жалкувала ні хвилини.

Швидко промайнули роки навчання в інституті, і ось я уже вчитель математики Павлиської школи ім. В.О. Сухомлинського. Усі члени педагогічного колективу мені знайомі, адже це мої колишні вчителі, які були для мене взірцем і прикладом. На першому засіданні педагогічної ради мені вручили бібліотечку книг В. Сухомлинського, до яких я до цих пір звертаюсь у своїй роботі. У школі діє клуб для молодих учителів «Ми – сухомлиністи». Коли прийшла працювати в школу, в мене виникало багато запитань щодо правильного проведення уроку і організації виховної роботи учнів. Відповіді на них я отримала саме на засіданнях клубу. Робота там була організована так, що ми, молоді вчителі, мали змогу переглядати архівні матеріали музею В.О. Сухомлинського: протоколи педрад, нарад, аналізи відвіданих уроків. Знаходили для себе цінні поради щодо правильного проведення уроку, а також звертали увагу на ті недоліки, які можуть бути допущені в роботі вчителя. Ми глибоко вивчали твори видатного педагога, зустрічалися з учителями, які працювали з Василем Олександровичем, його учнями. Для нас, молодих, було зроблено багато: бесіди, відкриті уроки учителів-наставників, докладні обговорення наших перших кроків. Наскільки легше працювати, коли в будь-яку хвилину є з ким порадитись, відчути підтримку досвідчених колег, майстрів своєї справи. З кожним днем відчувала себе впевненішою на уроках, опановуючи мистецтво викладання, вчилася розуміти своїх учнів. Я вдячна своїм учителям-наставникам за те, що вони зробили все можливе, аби мої перші кроки в школі були не такими важкими.

Ось уже 17 років працюю вчителем математики. Не таємниця, що математика багатьом дітям дається нелегко, але намагаюсь зробити кожен урок цікавим, щоб учні відчували радість пізнання. Тому в своїй педагогічній діяльності постійно керуюся словами В.О. Сухомлинського: «Наша праця вимагає великого терпіння й великої віри в творчі сили дитини».

Життя в школі бурлить, ніби стрімкий потік води. Тут працюють різноманітні гуртки , проводяться цікаві заходи для учнів, а головне, у школі десятки років живуть традиції, започатковані В.О. Сухомлинським: свято Врожаю, свято Квітів, свято Матері, свято Книги, які стали символом Павлиської школи. Тому як класний керівник разом зі своїми вихованцями беру активну участь в їх проведенні.

Професія педагога – не з легких. Треба постійно працювати над собою, не жаліючи ні часу, ні сил. Але якщо ти стараєшся, любиш дітей, то отримуєш велике задоволення. Я дійсно щаслива людина, бо знайшла своє місце в житті.

Шевченко О.А., учитель математики
Школа… Урок… Учні.. Ось ті слова, без яких не уявляю свого життя. І не тільки сьогодні, а й у дитинстві, в юності. Часто діти запитують, що стало поштовхом до вибору саме професії вчителя? Я з упевненістю відповідаю: Павлиська школа. У ній я здобула середню освіту, саме тут доля подарувала мені зустріч із справжнім Учителем – Вовченко Г.Я., яка була моїм класним керівником. Завдяки її таланту, педагогічній майстерності, любові та вимогливості, доброті та людяності, вмінню почути кожного учня, переживати наші невдачі як свої, радіти разом із нами успіхам, я і обрала професію вчителя.

Закінчила школу, педагогічний інститут. Пройшли роки. Працюю вчителем української мови та літератури. Та де б не зустріла Галину Яківну, її щира посмішка, добрий погляд, лагідне слово завжди є тією підтримкою, яка так необхідна кожному із нас у житті.

Працювати учителем – надзвичайно складно, працювати у Павлиській школі – відповідально і престижно, адже вона носить ім’я світоча української педагогіки – В.Сухомлинського. Учитель – це навіть не професія, це – доля. Тільки той, хто вміє любити дитину, переживати разом із нею, вболівати кожною струною своєї душі за неї, може носити горде звання «Учитель».

Павлиська школа для мене назавжди стала рідною. Я вдячна, що педагогічний колектив, у якому я працюю, дружний та згуртований. Мудрі учителі-наставники допомагають мені порадою, власним прикладом. Для мене як філолога яскравим взірцем є педагог від Бога, моя колега – Заслужений учитель України Гришина Раїса Микитівна, яка працювала з Василем Олександровичем.

Головне завдання словесника, за його переконанням, – це виховати в дитини любов до рідної мови. Вчитель повинен зробити рідне слово основою духовного світу дитини. Адже рідна мова – одна-єдина на все життя, тому треба знати, берегти, збагачувати її.

Пригадую, як на одному із засідань клубу «Ми – сухомлиністи» я взяла до рук книгу, в якій видатний педагог робив аналіз відвіданих уроків з української літератури… Сказати, що я була вражена, – нічого не сказати. Яка глибина, багатогранність, любов до рідного слова звучить у кожному рядку. І саме це спонукає працювати так, щоб кожна дитина відчула красу та велич української мови. В.О. Сухомлинський писав, звертаючись до вчителів: «Будьте самі шукачами, дослідниками. Якщо не буде вогника у вас, вам ніколи не запалити його в інших ...».

Традиції, започатковані Учителем, живуть у школі й донині. А інакше бути не може. Яке цікаве, яскраве життя наших школярів! Діти постійно чимось зайняті: чи то готують виставку виробів із природного матеріалу, чи то печуть із мамами запашні паляниці на Свято хліба, чи випускають стінгазети, чи пишуть власні вірші.

Шкільне життя вирує. І це прекрасно!

Творчість – атрибут повноцінного життя особистості. Сьогодення наголошує на необхідності творчого підходу до своєї справи. Учитель кожного дня торкається дитячих душ, збагачує їх добром, вірою, надією, любов’ю. Тож пораду мудрого педагога повинен пам’ятати кожен: «Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителеві треба увібрати море світла, ні на хвилину не відходячи від променів вічно сяючого сонця знань, людської мудрості».

Марченко Л.В.,

учитель української мови та літератури
У школі ім. В.О. Сухомлинського я почала навчатися з 8 класу.

Разом із батьками приїхала з Литви, де зовсім інші традиції, інший менталітет. Дуже переживала за те, як мене зустрінуть у новій школі.

Але мої побоювання були даремними. Перше вересня. Перший дзвінок. Все майоріло у квітах, всі були радісні, гарно одягнені. Особливо запам’яталися дівчата з великими білими бантами та обшитими білим мереживом комірцями. Тоді мені здавалося, що потрапила у казку. Я нікого не знала, навіть не розуміла мови, якою розмовляли мої однолітки, але в серці бриніла радість і так хотілося бути схожою на них.

Вивчення української мови для мене спочатку було щось недосяжне, таємниче. Але за допомогою мудрих учителів, які мене завжди розуміли, підтримували, я опанувала мову, літературу та інші предмети. Навчилась декламувати вірші, які мені дуже нелегко давалися. У десятому класі писала навіть твори на задану тему.

У мене з’явилося багато хороших друзів. З ними упродовж уже тридцяти років після школи спілкуємося, дружимо сім’ями.

Школа була моєю другою домівкою. Мені було дуже цікаво, затишно. Зранку – заняття, у вільний час випускала стінгазети, займалась спортом.

Шкільні роки не забуваються ніколи. Особливо приємно згадувати вчителів, які нас навчали, і завжди були готові допомогти, порадити. Доля моїх синів також пов’язана з Павлиською школою.

Олександр вже шість років, як закінчив рідну школу. Дуже часто зустрічається зі своїми однокласниками, приходить до своїх учителів.

П’ять років навчався у місті Харкові. Працює інженером у проектному інституті. Він став гарною людиною, його поважають колеги по роботі.

Молодший син Микола зараз навчається у школі, вже у дев’ятому класі. Мріє стати будівельником, як старший брат.

Ми з чоловіком дуже пишаємося своїми дітьми. І за все це я вдячна вчителям, які їх навчили бути розумними, справедливими і просто хорошими людьми. Низький Вам уклін!

Михайлюченко В.І., мати учня 10 класу Михайлюченка Миколи
Теплий осінній ранок. Сонячний промінчик безшумно пробіг по стіні, по подушці й ніжно лоскотнув по щоці мого молодшого сина. Він відкрив оченята й радісно посміхнувся. Сьогодні у нього свято – 1 вересня, він іде до школи –перший раз у перший клас.

День сьогодні справді радісний. Живою, гомінливою річкою біжать до школи школярі і серед них мій Євген.

На шкільному подвір’ї гарно і весело. Всюди посмішки і квіти. Директор щиро вітає дітей, батьків, учителів та гостей. Продзвенів перший дзвоник. Усі діти йдуть до своїх класів. А в класі на наших першачків чекає наша перша вчителька. Яка ж вона добра і красива – Людмила Іванівна Роскос. Вона перша відкрила дітям двері у цікавий світ знань, показала красу нашої Батьківщини, розповіла про нашу солов’їну рідну мову.

Швидко промайнули чотири роки. Всі трохи сумують, але зовсім не довго, адже попереду багато цікавого і загадкового. Ми, батьки, раділи разом із дітьми за їхні перемоги та засмучувались через їхні невдачі. Допомагали дітям у підготовці різних цікавих заходів, конкурсів. А скільки свят провели ми разом з дітьми в школі. Це і свято Казки, свято Книги, свято Матері. Цікаво було усім.

Ось уже учні закінчують 9-й клас. Хтось із них залишить школу і піде у доросле життя, хтось залишиться ще на два роки. Але дуже хочеться вірити, що всі вони стануть гідними, добрими людьми, якими будуть пишатися батьки і вчителі нашої школи.

Діти підуть зі школи, а ви, дорогі вчителі, будете навчати інших школярів і віддаватимете їм своє тепло і любов. А наші діти ще не раз прийдуть на поріг школи, але їх приведе не маленька стежина, а велика, широка дорога – дорога життя.

Ми сподіваємось, що з них виростуть гарні люди, адже вони виховувались на казках та творах великого педагога В.О.Сухомлинського, який творив і працював у цій школі.

Шевченко Т.М., мати учня 10 класу Шевченка Євгена
Перше вересня – щасливий день для всіх школярів і їхніх батьків. Це надзвичайно велике свято для тих хлопчиків і дівчаток, що йдуть до школи вперше. Тому важливо, щоб він запам’ятався дітям як хвилюючий, яскравий, незвичайний, адже перше вересня у школі завжди залишає у серці кожного незабутні враження.

Пам’ятаю, як дев’ять років тому моя донька стала першокласницею, пішла навчатися в Павлиську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 1 ім. В.О. Сухомлинського. В цей день була урочиста, лінійка, де першокласників вітали директор, учителі, старшокласники, гості. Після лінійки відбулася «Посвята в першокласники». До школи на свято завітала донька В.О. Сухомлинського – Ольга Василівна. Вона особисто побажала дітям успіхів у навчанні та вручила цінні подарунки: буквар, посвідчення та щоденник першокласника. Батьки і діти були приємно вражені, задоволені від щирих вітань.

Ідуть роки. Моя донька переходить із класу в клас, отримує глибокі та міцні знання, бере участь у роботі різноманітних гуртків, цікавих виховних заходах, які проводяться для учнів. Ми, батьки, теж не стоїмо осторонь, завжди допомагаємо дітям у проведенні свят, започаткованих ще великим педагогом. Коли в 4-му класі проводили свято Врожаю, ми готували вдома різні вироби з хліба, якими потім пригощали гостей. На свято Квітів у 8-му класі шили різні костюми, допомагали зробити композиції з квітів, вирощених удома. А яким незабутнім стало для мене свято Матері, яке за традицією провели діти в 7-му класі.

У школі діти привчаються до праці. Тому і вдома вони, і в саду, і на городі допоможуть. Моя донька йде до школи із задоволенням, бо знає, що кожного дня на неї чекає там щось нове і цікаве.

Я пишаюсь тим, що моїй доньці пощастило навчатися в Павлиській

школі ім.В.О.Сухомлинського.



Носенко З.В., мати учениці 10 класу Сови Яни
Коли моєму синові прийшов час іти до школи, ми, батьки, дуже хвилювалися, бо розуміли, що школа – це друга домівка, в якій дитині повинно бути затишно і комфортно, тут її мають оточувати добрі і водночас вимогливі вчителі, які на одинадцять років стануть майже рідними.

Яке здивування було в мене, коли ми з сином переступили поріг Павлиської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 ім. В.О. Сухомлинського. Вся територія школи буяла квітами, всі клумби (а їх в школі так багато) були впорядковані. Сад Матері мав заворожуючий вигляд, земля оброблена у вигляді сот: рівненькі, зроблені дбайливими руками. Величезна теплиця вражала своїми розмірами, коли зайшли в середину – здивувало різноманіття рослин, квітів. Це була справжня райська оаза.

Ми продовжували знайомство зі школою. Мені, дорослій людині, не хотілося звідси йти.

Свято Першого дзвінка перетворилося в казкове дійство з літературними героями, з піснями. Мені було шкода, що це не я йду в перший клас, бо хотілося кожного дня приходити і занурюватися в шкільну атмосферу краси і гармонії, яка панує в стінах Павлиської школи.

Пізніше дізналася, що тут є свої традиції, започатковані Василем Олександровичем Сухомлинським: свято Казки, свято Урожаю, свято Книги, свято Матері. Все, що відбувалося , було схоже на життя великої дружної сім’ї, в якій старші піклуються про менших, де існує повага та любов.

Уроки мислення, які проводилися серед природи, про берізку, про бджілку, про сонце, про хмаринку, про все, що оточувало, кожного разу збагачували, розвивали дітей.

Ніколи не забуду той день, коли батьки разом зі своїми дітьми висаджували саджанці дерев. Це було так зворушливо. Маленькі рученята дбайливо загортали корінчики землею, поливали водою.

Уже пройшло дев’ять літ, а ми кожного року приходимо до яблуньки, яку посадили разом, вона вже стала справжньою красунею і пригощає соковитими плодами. Як добре, що існує традиція, яка приносить і задоволення, і користь.

Життя в школі вирує: свята, тематичні вечори, святкові лінійки, конкурси, змагання. У мого сина немає вільної хвилинки. А найголовніше те, що йому подобається і, коли він розповідає про школу, в нього світяться очі, а це означає, що школа для нього є справжньою домівкою. Щаслива дитина- щасливі батьки.

Бицюк Л.В., мати учня 10 класу Бицюка Ярослава
Школа… У кожної людини з нею пов’язано безліч приємних спогадів. Моєму сину Максиму пощастило навчатись у Павлиській ЗШ І-ІІІ ступенів №1 імені В.О.Сухомлинського.

Найяскравішим спогадом про школу у мене, як мами, є свято Першого дзвоника. Коли вперше зайшли із сином на привітне та охайне шкільне подвір’я, відчули радісне і щемке хвилювання. Школа вирувала розмаїттям квітів, різноголосим дитячим щебетом, звуками музики та радісним сміхом.

Зустріла нас перша вчителька, привітна й чуйна жінка, Болбас Клавдія Миколаївна, яка стала другою мамою для мого сина. Особливо приємно було те, що вона була й моєю першою вчителькою, тому я з радістю і впевненістю довірила свій найдорожчий скарб близькій із дитинства людині.

І ось розпочалася урочиста лінійка. Першокласники стояли з букетами квітів і зацікавлено оглядали школу, яка на одинадцять років стане для них другою домівкою. Після щирих привітань, веселих пісень та віршів пролунав Перший дзвінок для малят. Як же горіли їхні оченята, які щасливі посмішки були на обличчях наших дітей!

Незабутні враження для батьків, адже школа зустріла нас із відкритими обіймами. На кожну дитину з нетерпінням чекали, кожне маля потрапило в атмосферу тепла, чуйності й доброти, яку створює колектив школи. Недарма наш заклад називають Школою Радості. Адже кожного дня мій син мчав до школи, бо на нього чекало безліч цікавого й незвіданого.

Минали роки, підростала моя дитина, та школа завжди дивувала чудовими святами, різноманітними конкурсами, тематичними вечорами. А чи можна забути щорічне свято відмінників?! Приємно, що вшановують не лише дітей, а й їх батьків.

Зараз мій син навчається в десятому класі. За цей час школа стала рідною не лише для нього, а й для нас, його батьків. Завдяки плідній та злагодженій роботі творчих педагогів, син отримав міцні знання з предметів, навчився жити у колективі, відповідати за свої вчинки, поважати старших.

Наша Школа Радості – то лише дорогі серцю спогади. Кожен день, прожитий нашими дітьми, запам’ятається назавжди. І я впевнена, що незабутні спогади про цікаві та веселі шкільні роки мій син пронесе через усе життя.


Щербина О.Г., мати учня 11класу Щербини Максима

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconПедагогічної освіти імені василя сухомлинського
В. М. Нудний, заступник директора з навчально-організаційної діяльності коіппо імені Василя Сухомлинського
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconДержавна науково-педагогічна бібліотека україни імені В. О. Сухомлинського
Ювілейні дати книжок видатного українського педагога В. О. Сухомлинського
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconВ. О. Сухомлинського наукова бібліотека українська та зарубіжна література постмодерної епохи Науково-допоміжний бібліографічний покажчик Миколаїв 2014
Наукова бібліотека мну імені В. О. Сухомлинського; укл. Гордєй С. С. Миколаїв, 2014. 86 с
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconПідготувала Вчитель початкових класів
Обладнання: портрет В. О. Сухомлинського, плакати, вислови В. О. Сухомлинського, виставка книжок, квіти
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconЖиття та діяльність В. О. Сухомлинського в періодичних виданнях
Виноградська Е. Пізнання через радість. (Про В. О. Сухомлинського) // Прапор. – 1970. – №12. – С. 92-94
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconЗміст Вступ розділ I. Життєвий І творчий шлях В. О. Сухомлинського
Соціально – історичні умови встановлення педагогіки В. О. Сухомлинського
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconВ. О. Сухомлинського В. О. Сухомлинський
Упорядник Заліток Л. М., канд пед наук, заст директора з наукової роботи днпб україни ім. В. О. Сухомлинського
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconУрок Доброти за творами В. О. Сухомлинського
Обладнання: Крилаті вислови, прислів’я про доброту, твори В. О. Сухомлинського, тематичні малюнки, картки з ситуаціями, сердечка
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconЦілую руки матері святі
...
Імені в. О. Сухомлинського школа В. О. Сухомлинського – живильне джерело духовності iconІмені в. О. Сухомлинського



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка