Історія №1 (67) січень-лютий 2005



Сторінка4/12
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Література:
1. Регіональні умови формування системи української преси під чужоземним гнітом// Крупський І.В. Нац. - патріотична журналістика України. Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.).-Львів: Світ, 1995.- С.7-8

2. Головацький І. Микола Міхновський та Євген Коновалець // Воля і Батьківщина: Український часопис. - Львів. - 2000. - № 1. - С. 27.

3. Химиця Н. Позиція українських самостійників щодо створення національних збройних сил // Вісник ДУ "Львівська політехніка": Вісник українознавства. - № 309. - Львів: Вид-во "ДУ "Львівська політехніка", 1995.- С.17

4. Купріянович Г. Український національний рух на Холмщині та Південному Підляшші в 1920-ті роки // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Збірник на пошану професора Юрія Сливки. - Зб. наук. праць Ін-ту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України. - Вип. 7. - Львів, 2000. - С. 357.

5. Р.VІІ. Україна між двома світовими війнами (1918 - 1939) // Жуковський А. Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С.106

6. Політичні режими на українських землях у 20-30 роки ХХ ст. / /Політична історія України: Посібник для студентів вищих навч. закладів / За ред В. І. Танцюри. - К.: Видавничий центр "Академія", 2001. - С. 328

7. З меморіалу наукового товариства ім. Т.Шевченка проти заборони кураторією львівського шкільного округу вживати в українських приватних гімназіях слів "Україна", "український" // Історія Львова в документах і матеріалах: Зб. док. і матер / Упор. У. Єдлінська, Я. Ісаєвич, О. Купчинський та ін. - Київ: "Наукова думка", 1986. -" С.181-182

8. Міжвоєнна доба // Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.) . - Івано-Франківськ, без назви видавництва, 1993. - С.154-155

9. Коваль В. С. За що і з ким боролися ОУН - УПА // Україна ХХ ст. Проблеми національного виродження / Зб. наук. праць. - Київ: Наукова думка, 1993. - С. 91.

10. Період посилення політичного терору московсько-більшовицьких окупантів і масового фізичного винищування мирної людності України (1929-1941) // Соловей Д. Голгота України. - Дрогобич: "Відродження", 1993. -С.213.

11. Україна між двома світовими війнами //Фреїшин-Чировський М. Нарис політичної історії України. - Львів, без зазначення видавництва, 1997 . - С.205.

12. Dyminskyj R. Der Wirtschaftsteil der ukrainischen Zeitungen // Ukrainische Kulturberichte (Берлін). - 1934. - № 4. - С. 16.

13. ЦДАВО, ф.4465, оп.1, спр.3, арк.20-21. (Колекція документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій та осіб (Центр. держ. архів вищих органів влади і управління України).

14. Цит. за: Швагуляк М. Національно-політична діяльність Дмитра Палієва у міжвоєнний період // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип.7: Зб. на пошану професора Юрія Сливки. - 2000. - № 7. -С.406.

15. Шляхом революції // Мірчук П. Євген Коновалець. - Торонто: Ліга визволення України, 1958. - С.72.

16. Там само -С.73.

17. Пошуки шляхів до визволення: далекосяжні мрії// Кучер В. ОУН - УПА в боротьбі за незалежну Україну. - Київ: Вид-во "Бібліотека українця" 2000. - С.5.

18. Шляхом революції // Мірчук П. Євген Коновалець. - Торонто: Ліга визволення України, 1958. - С.73.

19. Доба організованого націоналізму // Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. - Дрог. - С.39.

20. У.В.О.: Видання Відділу Пропаганди Організації . - Без зазначення місця і року видання.

21. Гаврилів І. До історії створення ОУН // Вісник ДУ "Львівська політехніка": Держава та армія. - № 377. - Львів: ДУ "Львівська політехніка", 1999. - С. 138 (137-144).

22. Донцов Д. Націоналізм чи сервілізм? // Визвольний Шлях. - 1983. - № 8. - С. 914.

23. Постанови Великого Збору // Розбудова нації. - 1929. - Березень. - С. 27.

24. "Веде нас в бій борців полеглих слава" //Дужий П. Степан Бандера - символ… - Львів, 2000. - С. 40.

25. Вітчизняна суспільно-політична думка в контексті політичної антропології// Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ - початок ХХ століття). - Київ: , 2001. - С. 440-495

26. Дичковська Г. 50-річчя Української Повстанської Армії // Архіви секретних служб: Український національний місячник. - Київ. - 1992. - № 1 (серпень), С. 3-4.

27. "Серед війни національної немає гадки про поступ економічний і соціальний…" (1922 - 1939 рр.) // Шаповал Ю.Г. "Діло" (1880 - 1939 рр.): поступ української суспільної думки. - Львів, без назви видавництва, 1999. - С.294-296.

28. Микульський Ю. Хто такі "бандерівці", "мельниківці" і "двійкарі". -Львів, 1990, - С.2.

29. Бондаренко К. Організація Українських Націоналістів у 1935 - 1945 рр. // Европа в ХХ веке: путь от войны к миру. - Тезисы международной конференции. - Харьков, 1995. - С. 51.

30. Сеник Омелян // Довідник з історії України / Вид.2-ге, допрацьоване і доповнене. - Київ: Генеза, 2001. - С.739.

31. Бандера Степан Мої життєписні дані // Бандера С. Перспективи української революції. - Мюнхен: Видання Організації Українських Націоналістів, 1978. - С.15.

32. Варшавський судовий процес проти ОУН.// Дужий П. С.Бандера - символ. Ч.І -С.143-145

33. Ковалевський З. Польська демократична громадськість мусить знати правду про Українську Повстанчу Армію// Україна: Наука і культура. - Вип. V. - Київ, 1991, - С. 76; 27-28.

34. Науменко К. Опір коричневій та червоній чумі // Львівщина: історико-культурні та краєзнавчі нариси. - Львів: Центр Європи, 1998. - С.311

35. Між двома тоталітаризмами // Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної укр. нації ХІХ - ХХ століття. / 2-е видання. - Київ: Генеза, 2000. - С.216 .

36. Бандера Степан. Мої життєписні дані // Бандера С. Перспективи української революції. - Мюнхен: Видання Організації Українських Націоналістів, 1978. - С. 11.

37. Україна в роки Другої світової війни // Бойко О.Д. Історія України. - Вид.2-е, доповн. - Київ, 2001. - С.473.

38. Бондаренко К. Діяльність Організації Українських Націоналістів напередодні і під час світової війни (1938 - 1945): політичний та військовий аспекти. - Автореф. дис. … канд. іст. наук, с.15. - Львів, 1997. -С.15.

39. Львівський обласний державний архів. - Ф. 3, оп. 1, спр. 70, арк. 25.

40. "Перші совіти"// Литвин М.Р., Луцький О.І., Науменко К.Є. 1939. Західні землі України. - Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1999. - 152 с.

41. Парсаданова В.С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939 - 1941 гг. // Новая и новейшая история. - 1989. - № 2. - С. 38.

42. Сливка Ю.Ю. Передмова // Депортації. Західні Землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. / Документи, матеріали. Спогади: У 3 т. - Т. І. 1939-1945. - Львів. - С.4.

43. Передумови зародження антифашистської боротьби (ІХ.1939-VІ.1941)// Іващук С. По той бік фронту (Антифашистська боротьба на території України, Білорусії та Польщі в роки Другої світової війни) . - Львів: ДУ "Львівська політехніка", 1997. - С.14.

44. Голобенко І. "Коли ми вмирали, нам дзвони не грали…". ОУН - УПА в боротьбі за державну незалежність (1942 - 1953рр.) // Дзвін (Львів). - 1993. - № 2/3. - С.119.

45. Кульчицький С. Історичний висновок про діяльність ОУН - УПА (Попередній варіант) // Сучасність Київ). - 2001. - № 2 .- С.51.

46. Маніфест Організації Українських Націоналістів// ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та інших документів з боротьби. - 1929 - 1955. - Видання ЗЧ ОУН, 1955. - С.21.

47. Суворов В. Ледокол. Кто начал Вторую мировую войну: Нефантастическая повесть-документ. - Киев: газета "Независимость"- Черкассы: производственно-коммерческая фирма "Черкасский бизнес-центр",1993.-352 с.

48. Німецька окупація України. Створення Української Повстанської Армії та її боротьба проти німецько-фашистських загарбників, радянських партизанів, польських збройних формувань (1941-1944) // Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. - С. 8.

49. Вступ: загальна характеристика похідних груп Організації Українських Націоналістів // Шанковський Л. Похідні групи ОУН. - Мюнхен: Вид-во "Український самостійник", 1958. - С.11-12.

50. Шумелда Я. Похід ОУН на Схід // На зов Києва. Український націоналізм у Другій Світовій війні. - Київ: Дніпро, 1993. - С.110.

51. Бар А., Заленський А. Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939 - 1945 рр. // Укр. істор. журнал. - 1992. - № 6 .- С. 119.

52. Патриляк І. Діяльність Організації Українських Націоналістів (бандерівців) у 1940 - 1942 роках (військовий аспект) - Автореф. дис. … канд. істор. наук. - К., 2001. - С.13-14.

53. Сергійчук В. Якими були ми "колаборантами"… // Сучасність. - 2001. - № 3. - С. 71 - 84.

54. Національно-визвольна стратегія і тактика ОУН (б) напередодні та в перші місяці німецько-радянської війни (кінець 1940 - початок 1942 рр.) // Стародубець Г.М. ОУН (б) в українському національно - визвольному русі на Волині в роки Другої світової війни (1941 - 1943 рр.). - Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. - С.36.

55. Склад Українського Державного Правління. - ЦДАВОВ України, ф.3833, оп.1, спр. 10, арк. 13.

56. Сергійчук В. Боротьба за волю, а не коляборація, с.56 // Визвольний шлях. - 2001. - № 3. - С. 49-62.

57. Кук В. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р., с. V - ХLІV// Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. : Зб. док. і матер. / За заг. ред. Я.Дашкевича та В.Кука. - Львів.: Літ. агенція "Піраміда", 2001. - 560 с.

58. Сливка Ю. Україна в Другій світовій війні: національно-політичний та міжнародно-правовий аспекти // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 3-4. - Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1997. - С.19-26.

59. Озимчук О. Антифашистська боротьба ОУН - УПА в роки Другої світової війни (1941 - 1944 рр.). - Автореф. дис. … канд. іст. наук. - К., 1995. - С.10.

60. Війна.) // Мечник С. У вирі воєнного лихоліття: ОУН і УПА у боротьбі з гітлерівськими окупантами. - Львів: Видавниче підприємство "Край", 1992. - С.26.

61. Вступ// Антонюк Н. Укр.культурне життя в "Генеральній губернії". - Львів: НДЦ періодики,1997.- С.4.

62. Смертоносне безглуздя та колоніальні маячіння// Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Пер. з французької Р.Осадчука. - Українознавча б-ка НТШ. № 3. - Париж Нью-Йорк - Львів, 1993.- С.194.

63. Прокоп М. У сорокові роковини проти німецької боротьби // Сучасність. - 1981. - № 10. - С. 54.

64. Мазур В. Під проводом націоналізму // Мазур В. Ми плекали віру у визволення України. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2000. - С. 91 - 95.

65. Р.2. Від політичної маніфестації до збройної боротьби // Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942 - 1952: Документи і матеріали. - Львів, без назви видання, 1991. - С.26.

66. Кічак І. Українська Повстанча Армія: начерк організації і боротьби // Український час. - 1991. - № 1(8). - С.11.

67. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: Знання, 1991. - С. 173-174.

68. УПА // Ткаченко С. А. Повстанческая Армия (Тактика б-би). - М., 2000. - С. 115.

69. Українські військові формування кінця 30-50-ті роки // Папікян А.Л. Збройні сили України двадцятого століття. - Львів: Військ. ін-т при ДУ "Львівська політехніка", 1999. - С.75.

70. Сергійчук С. Наша кров - на своїй землі. - Київ, 1996. - Без вказівок на місце і дату видання. - С.6.

71. Хомич Т. ОУН діяла не лише на Заході // Молодь України. - 1993. - 17 груд.

72. Яким С. Передумови творення Української Головної Визвольної Ради та її історичне значення // Вісн. ДУ "Львів. політехніка": Держава та армія. - № 377. - Львів: ДУ "Львів. політехніка", 1999. - С.177.

73. Державний терор на західноукраїнських землях// Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-ті роки ХХ століття(історико-політологічний аспект).-Луцьк: "Надстир'я", 1995.- С.87.

74. Дзьобак В. Час руїни минає, час творення настає : До 50-річчя УПА // Голос України. - 1992. - 13 жовт.

75. Завершення структури // Содоль П. Українська Повстанча Армія 1943 - 1944: Довідник. - Нью-Йорк, 1994. - С.24.

76. Сало І. Боротьба ОУН - УПА за Українську державність в 1941 - 43 рр. - Львів: Ін-т гуманітарної освіти ДУ "Львівська політехніка". - С.17

77. ЦДАВО України. - Ф.3967, оп.1, спр.3, арк.3.

78. Шанковський Л. Українська Повстанська Армія // Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська (1917 - 1995). - Львів: Світ, 1996. - С. 614 - 646.

79. Шанковський Л. Українська Повстанська Армія // Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська (1917 - 1995). - Львів: Світ, 1996. - С.486.

АНАТОЛІЙ САРЖАН,

кандидат історичних наук, завідувач кафедри історії і права Донецького національного технічного університету
ВІДБУДОВА МЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ

ДОНБАСУ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ

(1945-1950 рр.)
У статті розглядається малодосліджена сучасними вченими проблема розвитку промислового комплексу Донбасу у перші повоєнні роки. На основі опублікованої літератури і архівних джерел проаналізовані процеси, які відбувалися у металургійній галузі. Особлива увага зосереджена на питаннях відновлення виробничої інфраструктури, формування трудових колективів, технічної модернізації галузі.

Металургійна промисловість - одна із найважливіших складових частин промислового комплексу Донбасу. Вона включає в себе потужні підприємства чорної металургії з повним виробничим циклом (чавун - сталь - прокат), а також ряд заводів кольорової металургії (ртутний комбінат, цинковий завод та ін.). Більшість металургійних гігантів регіону тісно пов'язані з коксохімічними і хімічними виробництвами. В структурі металургійного комплексу абсолютно переважали підприємства чорної металургії, які виробляли майже половину всього металу України.

Аналізуючи зміни у металургійному комплексі регіону, маємо зазначити, що основні зусилля у перші повоєнні роки були спрямовані на відновлення інфраструктури металургійного виробництва. За роки війни майже всі підприємства цієї галузі були зруйновані: значна частина обладнання була вивезена в ході евакуації у східні райони країни, а те, що залишилося - було знищене, розграбоване і вивезене до Німеччини [1]. Виробництво основних видів продукції металургійної промисловості, особливо у Ворошиловградській області, за роки війни значно (по деяким видам - у десятки разів) скоротилося. Це викликало потребу створення нового металургійного комплексу.

Питання соціально-економічного розвитку Донбасу і, зокрема, відбудови його металургійного комплексу, і в радянській, і в сучасній українській історіографії досліджені дуже мало і дещо специфічно, з акцентом на керівній ролі партійних органів. Разом із тим, навіть поодинокі праці з цієї тематики зосереджували увагу на розвитку вугільної і металургійної промисловості у повоєнний період. Такою спрямованістю відзначаються, наприклад, праці М.Ф. Хорошайлова [2], М.В. Коваля, [3], Т.В. Болбат [4], а також історіографів радянського періоду, наприклад, Б. Корольова та Н. Ляліна [5], В.О. Ришкова, Ю.П. Саганя, Г.П. Корж [6] та ін.

Окремі факти відбудовних процесів того періоду можна знайти в мемуарній літературі та газетних публікаціях різних часів. Однак тема не втрачає актуальності до сьогодні і потребує узагальнення нових архівних матеріалів, що уперше вводяться в науковій обіг. Саме в цьому полягає мета нашої публікації.

Як свідчать архівні дані, окремі промислові об'єкти галузі були відновлені ще у роки війни [7]. Однак основні роботи розпочалися у четвертій п'ятирічці, згідно з планом якої передбачалося ввести в експлуатацію у Донбасі і Придніпров'ї 30 доменних печей загальною потужністю 9 млн т. чавуну щорічно, сталеплавильні агрегати потужністю 8,4 млн т. сталі і 58 прокатних станів потужністю 6,5 млн т. готового прокату [8]. На вирішення цих завдань держава інвестувала майже 724 млн крб., що становило 17,9% капіталовкладень у промисловість республіки [9].

З метою організації і координації відбудови металургійних підприємств Донбасу у 1946 р. було сформовано спеціальне Головне управління з будівництва підприємств чорної металургії Донбасу (Головчорметбуд), до складу якого увійшли п'ять будівельно-монтажних трестів: Азовстальбуд, Макбуд, Сталінметалургбуд, Ворошиловськбуд та Єнакієвважбуд, які раніше підпорядковувалися Головпівденьбуду [10]. Це були досить потужні будівельно-монтажні організації, у яких у 1950 р. працювало понад 26 тис. робітників [11]. Таке ж управління було сформовано і у Придніпров'ї. Саме ці організації виконували основні роботи, пов'язані з відбудовою чорної металургії України.

Створення потужної централізованої організації, яка займалася відновленням галузі, дозволило значно розширити масштаби робіт, змінити їх характер. У перші повоєнні роки основними були не ремонтні, а будівельно-відновлювальні роботи. Насамперед, відновлювалося енергетичне господарство підприємств, водопостачання, внутрішньозаводський транспорт, але головна увага була зосереджена на цехах основного металургійного виробництва. Будівельникам потрібно було заново відновлювати повністю зруйновані потужні металургійні агрегати із складним технологічним обладнанням і великим допоміжним господарством. Втім, незважаючи на труднощі, вже у перші повоєнні роки окремі металургійні підприємства стали оживати. Досить успішно проходило відновлення одного із гігантів металургії Донбасу заводу "Азовсталь". Вже у січні 1946 р. тут була введена в експлуатацію мартенівська піч №2, у вересні цього ж року - доменна піч №4. У наступні роки темпи відновлювальних робіт прискорилися. Причому одночасно з відновленням старого металургійного фонду споруджувалися нові об'єкти. У 1948 р. було введено у дію два найбільших у Європі прокатних стани (блюмінг і рейково-балковий), яких тут не було до війни. Внаслідок цього, завод став підприємством з повним металургійним циклом. Загалом до кінця 1949 р. підприємство в основному було відбудовано. Доволі інтенсивно відбудовувалися Макіївський, Єнакіївський, Сталінський та інші великі металургійні підприємства [12].

У радянській історіографії зазвичай підкреслювалися трудовий героїзм та досягнення окремих робітників і трудових колективів на відбудові господарства. І це були реальні факти. Дійсно, у ході відбудови було прийнято багато неординарних рішень, виявлені приклади творчої роботи. Але досить часто цей героїзм був вимушений, обумовлений труднощами відбудови.

Характерною для цього періоду була проблема недостатньої кількості кваліфікованих спеціалістів і робітників. У 1947 р. в тресті "Макбуд" працювало лише 5 тис. чол., що становило половину штатного розкладу [13]. Переважно це були сільські жителі, направлені на відбудову Донбасу за рахунок оргнабору або через систему укладання індивідуальних договорів. У 1950 р. трестами Головчорметбуду Донбасу за допомогою цих форм поповнення будівельних колективів було прийнято майже 85,6% робітників [14]. Серед них переважали некваліфіковані робітники, які не мали досвіду будівельних робіт, багато з них ставилися до будівництва, як до тимчасового місця роботи. У трестах Головчорметбуду Донбасу тільки у 1947р. вибуло з різних причин більше 17 тис. робітників, з них 7,4 тис. - самовільно [15]. Низька кваліфікація робітників, велика плинність робочої сили звичайно негативно впливали на виробничі показники: досить часто несвоєчасно і неякісно виконувалися виробничі завдання, допускалися великі втрати робочого часу тощо [16].

Актуальною була проблема нестачі будівельних матеріалів, техніки, устаткування. За цих умов при проведені відновлювальних робіт широко використовувалися уцілілі фундаменти, стіни заводських будівель, арматура, інші будівельні конструкції, максимально застосовувалися місцеві, проте часто неякісні будівельні матеріали. Причому, принцип - швидше відновити так, як було до війни - застосовувався не тільки при проведенні будівельних, але і монтажних робіт. Досить часто, задля прискорення темпів відбудовних робіт або ж у разі відсутності необхідного обладнання, вдавалися до максимального збереження ушкоджених конструкцій: їх виправлення й ремонт відбувалися без розбирання і демонтажу, нерідко використовували матеріали, віднайдені на завалах. Звичайно, такий підхід до відбудови, особливо з огляду на ступінь повоєнної розрухи, можна зрозуміти. Сьогодні по-іншому слід оцінювати підходи і методи, якими керувалися управлінські органи при здійсненні відбудови, відмовившись від такої їх характеристики як "вдале рішення", або ж "новий і важливий метод відновлення" [17]. Тим більше, що автори цих висловлювань не могли давати якусь іншу оцінку з огляду на ідеологічні обставини того часу, коли вони були проголошені. Відродження підприємств за такою схемою на довгі роки консервувало застарілу техніку, устаткування, технології. У такий спосіб можна було вирішити першочергові завдання, але в цілому це був безперспективний підхід: він закладав підґрунтя для відставання галузі у майбутньому.

На дуже низькому рівні у повоєнні роки знаходилася механізація відбудовних робіт. Парк будівельної техніки майже не поновлювався, а те обладнання, що залишилося було розукомплектовано, фізично зношено, тому більша частина робіт виконувалася вручну. Звичайно, все це призводило до зниження якості відновлювальних робіт, низької продуктивності праці, стримувало темпи відбудови. У 1949 р. жоден із трестів Головчорметбуду Донбасу не виконав планові завдання [18].

Одночасно з відновленням зруйнованих підприємств здійснювалася технічна модернізація окремих виробництв. Протягом 1946 - 1952 рр. у металургії було проведено п'ять так званих обов'язкових мінімумів із малої механізації ( у 1946, 1947, 1948, 1950 та 1952 роках). Кожний із них включав перелік заходів (з їх технічним рішенням) щодо механізації трудомістких робіт і обов'язкові терміни впровадження на всіх металургійних підприємствах. При цьому у кожний наступний мінімум включалося більше заходів, ніж у попередній і охоплювалося більше структурних підрозділів (спочатку основні цехи, а потім і допоміжні). Самі заходи поступово ускладнювалися. Вже у 1948 р. значна їх частина передбачала впровадження автоматизації і напівавтоматизації виробництва, а у 1950 р. було розроблено ряд заходів щодо комплексної автоматизації. Звичайно, це можна вважати зразком адміністративного підходу до вирішення складного питання. Багато із запланованого не виконувалося, тому що не вистачало ані відповідних коштів, ані матеріально-технічного, кадрового і наукового забезпечення. При цьому мінімуми не могли враховувати стан виробництва на окремих підприємствах.

Аналіз архівних матеріалів і деяких публікацій (зокрема [2]), свідчить, що у реальному житті ці мінімуми використовувалися як орієнтири у проведенні технічної політики, і це було позитивним моментом. Разом із тим сам процес модернізації металургійного виробництва включав переважно заходи, спрямовані на часткову механізацію основних цехів, удосконалення технології, автоматизацію окремих операцій. При цьому конкретні заходи були зумовлені особливостями технологічних процесів, умовами виробництва, наявністю відповідних ресурсів на окремих заводах. Спільним було те, що всі ці заходи передбачали, насамперед, удосконалення основних ланок металургійного виробництва - доменного, мартенівського, прокатного.

У доменних цехах "Азовсталі", Макіївського, Сталінського та інших заводів була проведена механізація засипних агрегатів печей, удосконалені розливні машини, здійснені інші заходи [19]. В мартенівських цехах механізовувалася завалка і заправка мартенівських печей. Завалочні машини діяли на Єнакіївському заводі, "Азовсталі" та інших підприємствах [20]. Вже у перші повоєнні роки усі мартенівські печі заводу "Азовсталь" почали оснащуватися автоматичними комплексами, за допомогою яких відбувалося автоматичне регулювання окремих технологічних процесів і операцій [21]. Загалом до 1951 р. рівень механізації в мартенівських цехах металургійних підприємств становив на різних ділянках приблизно 60 - 99%. У прокатних цехах проводилися заходи щодо механізації обжимних, великосортних та інших станів. Докорінної модернізації зазнав блюмінг Макіївського заводу, новими механізмами та приладами було оснащено блюмінг "Азовсталі", численні механічні пристрої змонтовані на рейкобалкових станах Єнакіївського, Краматорського та інших заводах регіону [22].

Загалом, протягом 1946-1950 рр. була проведена значна робота по відновленню виробничих потужностей чорної металургії. За ці роки у республіці введено у дію 22 доменні і 43 мартенівські печі, 46 прокатних станів, велика кількість інших агрегатів. У зв'язку з цим, потужності з виплавки чавуну зросли майже на 8,3 млн. т, сталі - на 5,3 млн. т., з виробництва прокату - на 4,4 млн. т. Покращилися техніко-економічні показники. На початок 1951 р. середній корисний об'єм однієї доменної печі збільшився до 823 м3 проти 716 м3 у 1940 р. Підвищився коефіцієнт використання корисного об'єму доменних печей, зросло середньомісячне зняття сталі з квадратного метра мартенівських печей. Загальна продуктивність праці у чорній металургії України у 1950 р. зросла у порівнянні з 1940 р. на третину [23].

Досить успішно нарощувалися потужності металургії регіону. У 1950 р. металургійна промисловість Донбасу перевершила довоєнні показники з виплавки чавуну, сталі, виробництва іншої продукції. Металургія Донбасу загалом вже у 1950 р. виробляла чавуну більше ніж у 1940 р. на 8,3%, сталі - на 2,3%, прокату - на 13,9%, стальних труб - на 19,3%. Особливо успішно розвивалася металургія Сталінської області. Заводи області досягли найвищих показників не тільки у регіоні, але і в Україні. Завод "Азовсталь" перший в республіці перевищив довоєнний рівень виробництва чавуну та сталі, тут уперше у 1948 р. розпочалося виробництво прокату. У 1950 р. перевершили довоєнні показники Сталінський, Єнакіївський, Комунарський та інші металургійні заводи.
Висновки

Питання промислової відбудови Донбасу у перші повоєнні роки мають непересічний науковий інтерес, оскільки відбивають ті проблеми і труднощі, з якими господарські і адміністративні служби країни зіткнулися в процесі відбудови всіх окупованих територій. По-перше, це порушення технології при проведенні будівельно-відновлюваних робіт, по-друге, недостатня кількість кваліфікованих фахівців та робітників, по-третє, низький рівень механізації відбудовних робіт і велика частина ручної праці. Окремою проблемою був адміністративно-примусовий характер праці багатьох переселенців, направлених на відбудову Донбасу і, зокрема, на поновлення промислових об'єктів.

Разом із тим, відповідно до статистичних даних, показники роботи металургійних об'єктів регіону вже на початок 1951 р. значно перевищували довоєнні. Очевидно, це стало можливим завдяки двом факторам: жорсткому (на рівні воєнного) адміністративному контролю ходу відбудовних процесів на Донбасі з боку керівництва республіки та країни, а також завдяки ентузіазму й прагненню простих громадян якнайшвидше підняти зруйновані війною території. Остання обставина переважала такі негативні фактори як інтенсивний міграційний процес, недостатня кількість кваліфікованих кадрів, що впливало на численних прибульців до Донбасу і сприяло швидкому становленню економічної і соціальної стабільності краю вже на початку 50-х років 20 століття.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Держархів Донецької області. - Ф. 326. - Оп. 2. - Спр. 1088. - Арк. 3.

2. Хорошайлов Н.Ф. Возрожденный Донбасс. - Д.: Донбасс, 1968, Хорошайлов Н.Ф. Возрождение Всесоюзной кочегарки. - Д.: Донбасс, 1974, Хорошайлов Н.Ф. Деятельность Коммунистической партии по возрождению Донбасса. - К.: Вища школа, 1973; Хорошайлов М.Ф. КП України - організатор відбудови і розвитку промисловості Донбасу. - Харків: ХДУ, 1969; Хорошайлов М.Ф. На відбудові. - Д.: Донбас, 1966 та ін.

3. Коваль М.В. Українська РСР у період відбудови і розвитку народного господарства (1945-1955) // УІЖ - 1990. - №4. - С. 80-87;

4. Болбат Т. Участь населення Західної та Центральної України в економічному і національно-культурному розвитку Донбасу (1939-1970-ті рр.) // Схід. - 2004. - №1. - С. 35-38.

5. Королев Б., Лялин Н. Партия в период завершения построения социализма в СССР (1945-1958) - М.: Политиздат, 1974; История рабочих Донбасса. Т. 2. - К.: Наукова думка, 1981 та ін.

6. Рышков В.А., Сагань Ю.П., Корж Г.П. Над копрами - звезды комсомольские. Эстафета комсомольского шефства. - К.: Молодь, 1985 та ін.

7. ЦДАГО України. Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1896. - Арк. 3; Спр. 1934. - Арк. 111; Держархів Донецької області. - Ф. 326. - Оп. 2. - Спр. 1088. - Арк. 3.

8. Держархів Дніпропетровської області. - Ф.19. - Оп.1. - Спр.12. - Арк.19 - 20.

9. Підраховано за: Народне господарство Української РСР у 1982 році: Стат. щорічник. - К.: Техніка, 1983. - С. 209; Історія народного господарства Української РСР. У трьох томах, чотирьох книгах. - Т. 3. - Книга перша. - К.: Наукова думка, 1985. - С. 195, 206.

10. Російський державний архів економіки(РДАЕ). - Ф. 8592. - Оп. 3. - Спр. 280. - Арк.3

11. РДАЕ. - Ф. 8934. - Оп. 3. - Спр. 563. - Арк 43.

12. Див.: Держархів Луганської області. - Ф.179. - Оп.1. - Спр.1778. - Арк.27.

13. РДАЕ. - Ф. 8875. - Оп. 38. - Спр. 795. - Арк. 203.

14. РДАЕ. - Ф. 8592. - Оп. 3. - Спр. 561. - Арк. 60; ЦДАГО України. Ф. 1. - Оп.30. - Спр. 2590. - Арк. 13 - 15.

15. РДАЕ - Ф. 8592. - Оп. 3. - Спр. 365. - Арк. 60.

16. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 230. - Арк. 19 - 20.

17. Развитие металлургии в Украинской ССР. - К.: Наукова думка, 1980. - С. 281 - 282.

18. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 230. - Арк. 15.

19. Держархів Донецької області. - Ф. 1813. - Оп. 1. - Спр. 76. - Арк. 2.

20. Правда. - 1948. - 17 мая; Социалистический Донбасс. - 1947. - 16 апреля та ін.

21. Держархів Донецької області. - Ф. 4714. - Оп. 3. - Спр. 194. - Арк. 167.

22. Социалистический Донбасс. - 1946. - 2 октября; 1947. - 1, 8 января; 1948. - 23 октября та ін.

23. Развитие металлургии в Украинской ССР. - К.: Наукова думка, 1980. - С. 285; Держархів Луганської області. - Ф. 179. - Оп. 1. - Спр. 1778. - Арк. 27.

3 (69) травень 2005
Василь ПІРКО,

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри історіографії, джерелознавства археології, методики викладання історії Донецького національного університету
ВИТОКИ ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНБАСУ
Витоки промисловості Донбасу здебільшого пов'язують з відкриттям кам'яного вугілля та інших корисних копалин у краї на початку 20-х рр. ХVІІІ ст. російським рудознавцем Г.Капустіним. Найбільше це твердження знайшло поширення в наукових дослідженнях та публіцистиці реґіону на початку 1970-х рр. у зв'язку з офіційним відзначенням 250-річчя відкриття Донбасу. В 2002 р. за ініціативою Івана Костирі редакція газети "Жизнь" зібрала представників різних наукових і навчальних закладів з метою обговорення можливості відзначення 280-річчя Донбасу як промислового реґіону України. Однак більшість з присутніх не підтримали цієї ідеї, доводячи, що витоки промисловості краю сягають глибокої давнини. Адже тут ще в кам'яну добу добували кремінь і виготовляли з нього різні знаряддя праці, згодом стали розробляти поклади міді, а відтак і заліза, а найбільш відомий реґіон Донбасу, з давніх часів і до сьогодення своєю сіллю. Про початковий етап розвитку цієї галузі йдеться в статті, в основу якої покладені здебільшого матеріали архівів та публікацій джерел.
Перші згадки в писемних джерелах про Торські соляні озера належать до кінця ХVІ ст. [1]. Не виключено, що саме ченці Святогірського монастиря, що згадується ще на початку ХVІ ст. під назвою «Святі гори», користувалися місцевими соляними джерелами для забезпечення не лише власних потреб, але й для продажу солі, адже до середини 60-х рр. ХVІІ ст. вони утримували паром для переправи через Сіверський Донець чумаків, що їхали на Тор за сіллю та поверталися назад [3]. Щоправда, Д.Багалій, а слідом за ним і А.Слюсарський вважали, що початок солеваріння на Торі можна віднести до 1599-1600 рр., тому що гарнізон збудованої в ці роки за вказівкою московського царя Бориса Годунова при гирлі р. Осколу Цареборисівської фортеці не тільки користувався торською сіллю, але й зобов’язаний був охороняти промисли [2].

Хоча на початку ХVІІ ст., у період іноземної інтервенції і селянської війни в Росії, кримським татарам удалося зруйнувати Цареборисів, однак промислова діяльність на Торських озерах не припинилася. Про це свідчать численні повідомлення про приїзд на Тор за сіллю жителів прилеглих міст Росії і Лівобережної України.

Найбільш чітке уявлення про стан солеваріння на Торі на початку XVII ст. подає звернення до московського царя валуйчанина Поминка Котельникова 1625 р.: «... соляні озера від Царева городища (після зруйнування у 1607 р. татарами Цареборисова в джерелах часто зустрічається назва Цареве городище - В.П.) верст із 30. І нині при тих озерах з Бєлгорода, Валуйок, Осколу, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа приїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будують укріплення». Сам Поминко влітку цього ж року на Торських озерах виварював «про себе» сіль. Під час його перебування на Торі на них двічі нападали татари «чоловік по 20, і по 30, і більше, і божою милістю чогось лихого їм нікому не учинили» [3].

Напади татар на промисли та на чумацькі валки в дорозі змушували солеварів об’єднуватися у ватаги і приїжджати на Тор цілими партіями по декілька сот чоловік. Біля озер вони розташовувалися «табором», оточуючи себе возами з метою захисту від раптових нападів татар і варили з озерної ропи сіль стільки, скільки хто міг наварити в привезених з собою казанах та на заготовлених по дорозі дровах. З цього ж повідомлення витікає, що приїжджі солевари мало того, що розташовувались біля озер табором, вони ще й стали зводити оборонні споруди та церкву, де можна було б помолитися Богу, прохаючи у нього сприятливих умов для зайняття промислом. Можна здогадатися, що богослужіння в цій церкві правили монахи Святогірського монастиря, які також виварювали тут сіль. Протягом 2-3-х тижнів приїжджі солевари заготовляли стільки солі, скільки в змозі були доставити додому, а ті, хто торгував нею, розвозили її по містах і селах, заробляючи немалі гроші, оскільки тільки на двоволову мажу чумаки вантажили до 60 пудів солі.

У зв’язку з постійною загрозою нападів татар на промисли, солепромисловці південно-західних міст Росії, як свідчить лист Поминки Котельникова, уже у 1625 р. звертаються до московського царя з пропозицією побудувати біля соляних озер острог і направити для охорони промислів стрільців, а під прикриттям острогу завести казенні варниці, які, на їхню думку, будуть приносити чималий прибуток царській казні, оскільки за сіллю приїжджає багато людей як із Росії, так і з України [4].

Ймовірно, ця пропозиція і визначила рішення московського уряду приділити більше уваги цьому регіонові. У 30-40-х рр. воєводам сусідніх до промислів міст постійно поступали вказівки стежити за тим, що відбувається на Торі, зокрема чи не приходять сюди з метою поселення «черкаси» (українці) та повідомляти про все, що там відбувається, московську владу.

З організацією Чугуївського козацького полка у 1639 р. чугуївським козакам було доручено разом з валуйчанами та бєлгородцями охороняти цю ділянку московського кордону. У 1645 р. московський уряд зобов’язав чугуївців збудувати на р.Тор, при татарській переправі, острожок і нести в ньому сторожову службу (з цим острожком дехто схильний пов’язувати витоки м. Слов’янська). Згадується він навіть у царській грамоті від 14 грудня 1646 р., у зв’язку з тим, що 20 чугуївських козаків з п’ятидесятником Афонею Карнауховим, «не дождался смены» у листопаді залишили острожок «и съехали в Чугуев...» [5]. Цар розпорядився розшукати винних та покарати їх. Цілком ймовірно, що розташований при Торській переправі острожок не забезпечував охорони соляних промислів, тим більше, як свідчить царська грамота, чугуївські козаки ставилися до своїх обов’язків недбало, що, очевидно, і призвело до зруйнування татарами цього острога.

У тому ж 1646 р. царський уряд дає вказівку козацькому голові Протасєву, що супроводжував кримських послів до Торської переправи, «підібрати на Торі місце, описати і нанести його на карту..., де можна було б збудувати місто, щоб воно було близько до ріки і до соляних озер, а від злодійських нападів військових людей було б добре захищене». Оглянувши місцевість Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручно збудувати місто при Маяцькому озері, оскільки поруч знаходився ліс, а в Дінці хороша вода [6]. Щоправда, у своєму повідомленні Протасєв скаржився, що українські козаки прогнали його з Тору, не дозволивши обстежити всю місцевість.

У 1648 р. московський уряд дає розпорядження воєводам порубіжних міст всякими заходами заохочувати до поселення на Торі переселенців з України. У квітні цього ж року була направлена царська грамота бєлгородському воєводі А. Бутурліну, в якій указувалося побудувати на р.Торі «жилой город со всякими крепостьми» [7]. Для будівництва міста пропонувалося направити з Бєлгорода, Курська, Лівен, Єльця, Орла, Осколу, Єфремова і Черні дітей боярських, козаків, станичників, гарматників - всього 300 чоловік кінних і 200 піших; спорядити в Царево-Олексієві (Новому Осколі - В.П.), Осколі (Старому Осколі) і Бєлгороді 8 суден з провіантом і зброєю (п’ятьма піщалями).

У відповідь воєводи звернулися до царя з листами, у яких скаржилися, що через зайнятість служивих людей виконати це розпорядження не можливо. Аналогічні листи воєводи також направили до Боярської Думи. 30 квітня Дума прийняла рішення просити царя скасувати свій указ про будівництво в цьому році міста на Торі [8].

Матеріали листування Розряду з місцевими воєводами у 60-х роках дозволяють стверджувати, що царський уряд уважно стежив за всім, що відбувалося в регіоні, особливо за переселенням на Тор українського населення, і вимагав повідомляти йому про прихід бажаючих поселитися в цих місцях.

Повідомлення воронізького воєводи Хрущова цареві свідчить, що у 1660 р.«из черкасских городов» прибули до Воронежа 757 чоловік черкас і просили влаштувати їх на Воронежі. У відповіді царя від 5 червня того ж року вказувалося направити їх на Тор «для бережения от прихода воинских людей ... на государеву службу» [9]. Бєлгородському воєводі, у віданні якого на той час перебували ці території, вказувалося направити з ними дворянина або сина боярського, «отпустить наряду, зелья и пороха», а також наказати йому «на Торе для бережения от воинских людей учинить крепость пристойную и тех всех людей, что пришли на государеву службу на Тору, и соляной промысел оберегати ...» [10].

Відповідь бєлгородського воєводи Г.Ромодановського від 2 червня 1660 р. свідчить, що на Тор з переселенцями відправили С.Кошелєва. Після прибуття на місце, він обстежив місцевість і, як Протасєв, дійшов висновку, що найбільш зручно побудувати місто біля Маяцького озера. Про своє рішення Кошелєв повідомив воєводу. У відповіді воєводи Кошелєву висловлювалася згода на будівництво міста, «где пристройно, у крепких местах», щоб воно могло перекрити татарські переправи на Торі та було поблизу соляних озер, «чтоб татарове озер не отняли» [11]. Однак поки Кошелєв добивався дозволу на побудову міста біля Маяцького озера, прибулі з ним черкаси «розійшлися» [12].

З невдалої експедиції С.Кошелєва царський уряд зробив висновок, що з одними черкасами важко побудувати місто на Торі. Тому в новій царській грамоті тому ж Г.Ромодановському від 16 квітня 1663 р. пропонувалося: для захисту від нападів військових людей і для охорони соляних промислів на Торі побудувати “стоялый острог со всеми крепостьми”, біля острогу, від острогу до озера і біля озера, де сіль варять, аж до лісу поставити надовби, щоб служивим людям до озер можна було безстрашно і надійно їздити, а служивих людей у тім острозі влаштувати навічно із порубіжних міст, що за Бєлгородською лінією [13].

І хоча виконання цього розпорядження було пов’язане з багатьма труднощами, все ж таки 8 червня 1663 р. з Бєлгорода на Тор відправили з боярським сином Я.Філімоновим 600 рейтар, солдат і вихідців з України «для городового строения», а також 50 зведенців (примусових поселенців) з Валуйок, 50 - з Чугуєва і 12 - з Харкова для поселення [14]. Після прибуття на Тор і ознайомлення з місцевістю Я.Філімонов також дійшов висновку, що найбільш зручно збудувати місто в районі Маяцького озера.

Після побудови містечка Маяки воєводі надійшла царська грамота, в якій указувалося завести соляні варниці на Торі і варити сіль на «государя». Для влаштування варниць на Тор наказали доставити з Єльця 100 казанів [15]. Будівництво казенних варниць воєвода доручив бєлгородцю Степану Перцову. Разом з Перцовим на Тор 27 травня 1664 р. відправили для «оберігання від приходу військових людей» 88 стрільців, для обслуговування варниць 215 робітних людей і 15 «целовальников» (службовців) . Щоправда, з Єльця доставили лише 40 казанів та інший солеварний інвентар. За літній сезон 1664 р. під наглядом С.Перцова наварили 5558 пудів солі, з яких 5158 відправили до Бєлгорода [16].

У 1665 р. Перцова на промислах змінив С.Тітов, при якому в тих же 40 казанах за літо виварили 9331 пуд солі. З них 7211 відправили до Бєлгорода [17]. Складені Тітовим “строельные книги” (описи) містечка Маяки і соляних варниць при Торських озерах інформують про стан як приватного, так і казенного солеваріння. Останнє в порівнянні з першим було досить незначним. Якщо в куренях приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богатського, Боровського, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земковська, Ігрунська нараховувалося 418 казанів (у 323 з них виварювали сіль 648 хазяїв і їх робітних людей, а 95 казанів не експлуатувалося - хазяї і роботні люди роз’їхалися по домівках), то казенну сіль виварювали лише в 40 казанах. За повідомленням отамана приїжджих солеварів І.Ольховського влітку на Торські озера для виварки солі з південно-західних повітів Росії та з Лівобережної України приїжджало до 10 тис. і більше осіб і варили вони сіль «как каво доволь возьмет, недели по 2 и по 3» [18].

Однак, як казенне, так і приватне солеваріння велося нерегулярно. Причини цього крилися не тільки в поганому забезпеченні казенних варниць робітними людьми, але й у частих нападах татар на промисли, на приїжджих солеварів на шляху до промислів і з промислів додому. Особливо почастішали вони під час російсько-турецької війни 1673-1681 рр. Тому у 1676 р. на Тор було споряджено спеціальну експедицію з дорученням збудувати при соляних озерах місто Соляне та призвати до нього поселенців із-за Дніпра. У січні наступного року тут уже проживало 245 «черкас», а інші продовжували приходити і селитися. Під час побудови в 1679-1681 рр. Ізюмської укріпленої лінії на Тор було відряджено бєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевірити всі укріплення і подати пропозиції щодо зміцнення обороноздатності району. Обстеживши місцевість, він дійшов висновку про необхідність побудови цілої системи укріплень для захисту наявних в межиріччі Казенного Торця та Сіверського Дінця поселень і солепромисловців, що приїжджали на Тор за сіллю [19].

У 1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якій пропонувалося “для захисту від нападів військових людей... від міста Ізюма... вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і Голу Долину, по Торцю (Сухий Торець - В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець - В.П.) насипати земляний вал і збудувати різні дерев’яні укріплення, де які можливо, а від гирла Торця лівим берегом Тору до впадіння в Донець - земляні укріплення; містечко Маяки перенести до гирла р. Тор ” [20].

Відписка воєводи і “строельная книга” (звіт харківського полковника Г.Дінця, під керівництвом якого виконувалися роботи) свідчать, що більша частина запланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, через неявку служилих людей з південно-західних повітів Росії, Торська укріплена лінія залишилася незавершеною. В ході її зведення у межиріччі Казенного Торця й Сіверського Дінця збудували ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст. Козацької пристані, яке на перших порах називали просто Городок, а з початку XVIII ст. (після перенесення його на більш підвищену місцевість) і понині за ним закріпилася назва Райгородок (селище міського типу Слов’янського району Донецької області). У ньому передбачалося поселити маячан, але вони, посилаючись на те, що “кормятся” доставкою дров на соляні промисли, відмовилися переселятися. Тому призначено було осадчим Городка С.Бронку, який і став «скликати» мешканців до нового містечка [21]. Зведенням Торської лінії московська влада намагалася не тільки захистити від нападів татар Торські соляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільш небезпечну ділянку південного кордону, через яку до центру Росії вела найкоротша з Криму дорога - Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лінія розмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідських полків і згадується вона в багатьох дослідженнях під назвою Барвінківської стінки.

Постійна загроза татарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі в Торських соляних озерах змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерела з більш високою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначили те, що пошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. У результаті чого у 1681 р. мешканцями Соляного були розвідані соляні джерела на правому березі Чорного Жеребця, а згодом і на лівому. До 1690 року по обидва боки ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи яких виварювали сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці започаткувало нинішні населені пункти: Торське і Кіровськ Краснолиманського району Донецької області. У той же час ізюмський полковник Ф.Шидловський почав виварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, на лівому боці Дінця, на захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селу Заводи Харківської області.

Щодо початку розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут (у межах нинішнього м. Артемівська Донецької області), то із матеріалів суперечок донських і слобідських козаків можна дійти висновку, що вони були відкриті козаками Сухарівського юрту (поселення донських козаків на лівому березі Дінця - нині с.Ямпіль Донецької області) в 1683 р. [22, с.63-67] З 1697 р., після зруйнування татарами соляних варниць на Торі, розпочався масовий перехід торян, маячан і райгородців на Бахмут, оскільки місцева ропа виявилась майже втричі вищою за концентрацією солі від торської. У 1701 р. вони уже побудували на Бахмуті свої варниці, а через рік звернулися до російського уряду за дозволом збудувати острог, щоб можна було захиститися від нападів «воїнських людей». У складеному у 1703 р. першому описі містечка зазначається, що «на новооселеному місці на р.Бахмут росіян - торських і маяцьких мешканців - 36 осіб, черкас Ізюмського полку - торян і маячан - 112 осіб, донських козаків - 2, тай ті зайшли для виварки солі. У тих мешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор і землянок. У 1702 р. на Бахмуті сіль виварювали в 170 казанах, з яких 140 належали козакам слобідських полків, а 30 - мешканцям південно-західних міст Росії [23].




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconСлово редактора
Газета Новоолександрівської зош – дитсадка І – ІІІ ступенів січень-лютий, 2014 р
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни
У номері зареєстровано матеріали з газет за січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconПовідомлення до 200-річчя університету (квітень 2004-лютий 2005 рр.) "Харківські студбатівці"

Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
У номері зареєстровано матеріали з газет за січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
У номері зареєстровано матеріали з газет за листопад, грудень 2006 року та січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconБюлетень нових надходжень за лютий 2017 р. Львів 2017 63 Історія. Історичні науки
Ад 242. Історія мужності, братерства та самопожертви [Текст] / гол ред. С. С. Скляр; фото С. Лойко. Харків : Клуб сімейного дозвілля,...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconІнформація про нові надходження січень лютий березень 2014 р. Астрономія Железняк, Галина Васильевна
Железняк, Галина Васильевна. Космонавтика. Відкриття Всесвіту / Г. В. Железняк; пер з рос. Н. О. Матюх. – Х. Фактор, 2013. – 159...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconБюлетень нових надходжень за лютий 015р. Львів 2015 Природа. Природничі науки
Біологія [Текст] : навч посібник / А. О. Слюсарев [та ін.]; за ред та пер з рос. В. О. Мотузного. 6-те вид., стер. Київ : Вища школа,...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconІнформаційний вісник комунального закладу «Харківський нвк №14 Харківської міської ради»
Крім офіційної назви місяця «лютий», у народі існує чимало інших назв. Більшість їх характеризує сувору І вередливу вдачу місяця...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка