Історія №1 (67) січень-лютий 2005



Сторінка5/12
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

У лютому 1704 р. надійшов указ Петра І ізюмському полковникові Ф.Шидловському про відписку промислів «на великого государя». Рішення уряду передати казні Бахмутські соляні промисли викликало протест з боку не лише місцевих, але й приїжджих солеварів. Під керівництвом солеварного отамана К.Булавіна взимку 1705-1706 рр. вони розорили промисли, що і послужило поштовхом до початку повстання донських козаків під його керівництвом [24].


Зруйнування Бахмутських соляних промислів і самого м. Бахмут під час повстання сприяло розширенню Торських промислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських, де у 1709 р. виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуже низької концентрації і виварку солі незабаром тут було припинено [25]. На Торських промислах, навпаки, виробництво солі розширилося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з них виварювали сіль торяни і маячани, а в останніх приїжджі солевари, у тому числі і ті, хто до зруйнування бахмутських заводів надавав перевагу Бахмутським промислам, а також і бахмутчани, що переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновилося у липні 1709 р. за вказівкою Петра І, який наприкінці травня, направляючись з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомився не тільки з містом, але й промислами та розпорядився відновити їх роботу. З того часу воно стало поступово розширюватися і в 1714 р. тут уже казенну сіль виварювали на 187 сковородах [26].

У 1715 р. до казни відійшли й Торські соляні промисли. З переходом соляних промислів у відання казни царський уряд намагається розширити на них виварку солі, щоб отримати більші прибутки від її реалізації. У 1718 р. Камер-колегія затвердила управляючим промислами С.Чиркова (до 1724 р.). Обстеживши стан промислів, 20 грудня 1718 р. він повідомляв Колегію, що у Торі «варити казенним коштом сіль» не вигідно, тому що багато витрачається дров, від чого «лісам втрата велика». З однієї сковороди на добу одержували до 50 пудів солі, тоді як у Бахмуті за добу виварювали в середньому понад 100 пудів солі, а дров витрачали менше [27].

Для переконання в об’єктивності висновків Чиркова Колегія направила на промисли ландрата Київської губернії М.Вепрейського, доручивши йому разом з Чирковим провести пробні виварки солі на обох промислах і визначити, який прибуток вони можуть давати [28].

Після приїзду на промисли Вепрейський разом з Чирковим провів пробні виварки солі і в рапорті до Камер-колегії від 12 січня 1720 р., повідомляли, що під час приїзду до м. Тор місцеві мешканці виварювали сіль на багатьох сковородах. Проби було проведені тільки на трьох. За добу отримали від 20 до 30 пудів солі. Також зазначалося, що в Торі вигідно сіль варити тільки «у сухменний час», бо під час дощів опріснюються озера і на виварку солі витрачається багато дров [29].

У січні цього ж року Чирков виїхав до Співаківки для обстеження місцевих соляних заводів, «які були приховані». У повідомленнях Колегії від 26 січня 1720 р. вказується, що співаківські соляні колодязі були засипані і засмічені та затоплені прісною водою. Їх розчистили і провели пробні виварки. Під час проб в середньому одержали з однієї сковороди по 16 пудів і 10 фунтів солі. Собівартість солі складала 8 копійок. У записці також вказувалося, що проби проводилися у «весняний час» і що побудовані взимку печі ще «не осохли», а коли виварювати сіль влітку, то може бути «проти зазначеного вдвічі більше». Чирков і Вепрейський вимагали дозволу на розробку Співаківських соляних джерел [30].

Згідно з рішенням Колегії від 16 травня 1720 р. їм було направлено «указ и велено ... вышеписанные Спиваковские заводы размножити» [31]. 12 липня 1720 р. Чирков направив до Камер-колегії листа, в якому зазначав, що соляна ропа в Торі гірша за співаківську і бахмутську та вимагав дозволу припинити виварку солі в Торі. 9 серпня Колегія направляє Вепрейському і Чиркову відповідь, в якій зобов’язує їх відновити Співаківські заводи, а на Торських сіль не виварювати до нових розпоряджень. Наявні в Торі солеварні сковороди й інший інвентар, придатний для виварки солі, перевезти на Співаківські заводи. У Співаківку також пропонувалося переселити торських солеварів і робітних людей [32].

Однак Співаківські заводи не виправдали сподівань. Сіль виварювали тут з великими перебоями. Чирков і Вепрейський не змогли налагодити виробництво солі в таких розмірах, щоб казенні прибутки від Співаківських і Бахмутських промислів складали на рік в межах 328 500 крб. [33]. Залишений замість них керуючим промислами підполковник Н.Львов повідомляв Колегію у 1726 р., що Співаківські промисли часто «за полою водой бездействуют», що вони не тільки не дають прибутків, але й навіть не забезпечують утримання солеварів. Натомість у Торі не тільки виварюється більше солі, але й більші від неї прибутки [34]. У зв’язку з цим у 1726 р. Колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна з дорученням на місці розібратися у всьому та провести нові пробні виварки солі в Торі та в Співаківці, щоб остаточно зробити висновки, які з промислів можна утримувати на казенний кошт, а які варто віддати на відкуп.

Із рапорту Л.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, що після прибуття на промисли в жовтні 1726 р. він розпорядився провести пробні виварки солі. У Співаківці за добу виварили 12 пудів солі на одній 5-аршинній сковороді, на що витратили один сажень дров. У Торі на таких же сковородах і при такій же витраті дров виварили 32 пуда солі на одній сковороді, а на другій - 39 пудів солі за добу. До того ж торська сіль виявилася якіснішою за співаківську. У зв’язку з цим Сенявін заборонив виварку солі на Співаківських промислах і дозволив виварювати сіль у Торі на 50 сковородах. На думку Сенявіна, на Торі, як і в Бахмуті, вигідно було варити сіль «на казну», віддаючи сковороди в оренду по 1 крб. і 80 коп. за добу [35]. Таким чином, у жовтні 1726 р. відновилося солеваріння в Торі і було припинене солеваріння в Співаківці.

До 1732 р. Торські промисли, як і Бахмутські, знаходились на казенному утриманні, але за рентабельністю значно поступалися останнім. Якщо у Бахмуті, за повідомленнями воєводи С. Коріна, за добу виварювали до 120-130 пудів солі, то в Торі в «кращий час» одержували 40-45 пудів, а в основному - 30 і менше [36].

Імператорським указом від 21 грудня 1732 р. Торські та Бахмутські промисли віддавалися на відкуп московському купцеві Василю Озерову «с товарищи» на 10 років [37]. Відкупщики зобов’язувалися щорічно вносити до казни 50000 крб. і половину чистого прибутку. У їхнє розпорядження передавалися всі будівлі, устаткування і робоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлі дров у прилеглих казенних лісах, користування пасовищами і сінокосами. Компанії надавалося монопольне право продажу солі на Слобідській Україні. Правда, уряд оговорив ціну на сіль: за пуд бахмутської солі - 8 коп, торської - 11 коп. [38]. Контроль за передачею промислів відкупщикам був покладений на коменданта Бахмутської фортеці підполковника І. Спешнєва. При передачі було складено «опис заводів», згідно з яким вартість будівель, інвентарю, робочої худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8 коп, а разом із сіллю, що знаходилася в коморах - 18386 крб. і 2,2 коп. [39].

Про роботу промислів у період перебування їх на відкупі можна судити на підставі вивареної на них солі за 1734-43 р. (табл.).

Таблиця - Виварка солі в Бахмуті та Торі у XVIII ст.




Роки

Бахмутські промисли

Торські промисли

Разом (пудів)

Середня

за рік


(тис. пудів)

Роки

Разом (пудів)

Середня

за рік


(тис. пудів)

1734 - 1743

1656727

165,7

1734 - 1743

85381

8,5

1750 - 1757

2295930

268,9

1750 - 1758

537352

59,7

1758 - 1762

809491

161,8

1759 - 1761

157039

39,2

1763 - 1775

1414831

109,0

1762 - 1775

560603

40,1

1776 - 1782

271865

38,8

1776 - 1782

71744

10,2

РДАДА.- Ф. 248, оп. 24, спр. 1604.- А. 436.

Матеріали таблиці свідчать, що у 1736-39 р. обсяг виробництва солі був значно нижчий, ніж в усі інші роки. Пояснюється це близькістю театру воєнних дій у роки російсько-турецької війни 1735-39 р., а також епідемією холери що поширилася тут в 1738-39 рр. З огляду на те, що, крім казенної солі, в ці роки на промислах виварювали сіль і «вільноварильщики», можна припустити, що загальна кількість солі добутої на промислах, була значно більшою. Зі звернення відкупщиків до Соляної контори у 1736 р. видно, що в середньому за найм сковорід на Торських промислах у рік казна одержувала по 2 тис. крб. [40]. Якщо врахувати, що за найм однієї сковороди за добу приїжджі солевари платили 1 крб. 80 коп., то в середньому за рік орендувалося більше тисячі сковорід, що при виварці 40 пудів солі в одній сковороді давало близько 40 тис. пудів солі додатково до казенного. Наявні відомості про найм сковорід за окремі роки в Бахмуті дозволяють стверджувати, що тут вільноварильницької солі виварювалося значно більше, ніж казенної.

Таким чином, приїжджі солевари і місцеві жителі, наймаючи сковороди, виварювали в рік значно більше солі, ніж казна. Це зумовлювалося нестачею робочих рук, дров для виварки солі та рядом інших причин. Тому не дивно, що відкупщики, зіткнувшись з усіма цими труднощами, особливо під час російсько-турецької війни, у березні 1736 р. звернулися до Соляної контори із заявою про розрив контракту з казною, якщо вона не погодиться припинити солеваріння в Торі. Натомість вони вимагали розширити його в Бахмуті. У зв’язку з цим Соляна контора доручила комендантові Бахмутської фортеці з’ясувати всі обставини і, якщо припинити виварку солі в Торі, чи погодяться відкупщики платити обіцяну суму казні. Складена І.Спешнєвим на підставі обстеження доповідна записка для Соляної контори дає уяву про промисли 30-х років ХVІІІ ст. Ще більш чітко відбито стан промислів в доповідній записці Г.Юнкера імператриці, складеній наприкінці 1736 р. З цієї записки видно, що на Бахмутських заводах сіль виварювали на 300 сковородах, і кожна з них давала за добу до 130 пудів солі [41]. У зв’язку з цим було прийнято рішення продовжувати виварку солі в Бахмуті, закривши Торські та Співаківські промисли.

У 1737 р., після ознайомлення з доповідною запискою Юнкера, імператриця призначила його надвірним радником і відповідальним за стан Бахмутських і Торських соляних промислів. Оскільки він не був фахівцем у цій справі, то попросився у відрядження до Німеччини для вивчення стану місцевої соляної промисловості. У Німеччині він пробув до 1739 р. і зібрав багатий матеріал про стан соляної промисловості в Європі. Після повернення до Росії Юнкер вивчив ще стан соляних промислів у Старій Русі, а з 1741 р. разом з інженер-капітаном І.Мазовським приступив до перебудови Торських соляних промислів за західноєвропейським зразком.

Однак, через нестачу коштів, труднощі в забезпеченні промислів робочими руками перебудова просувалася дуже повільно. Незважаючи на вкладені казною в перебудову 10 000 крб., будівництво нових вдосконалених варниць, істотно збільшити виробництво солі в Торі так і не вдалося. Слід зазначити, що значний вплив на розвиток промислів мала вільна доставка на ринки Слобідської України з 1758 р. маницької і ельтонської солі, а з 1773 р. - кримської. Вільний продаж на Слобожанщині більш дешевої солі і змусив наприкінці 1782 р. уряд припинити солеваріння в Торі й Бахмуті. Азовська губернська канцелярія заборонила виварку солі, щоб «не спустошувати лісів». Канцелярія наказала заводські приміщення залишити «для запасних магазинів», а інвентар «зберігати до нового указу», робітних людей відпустити по домівках, худобу і сіль, що залишилася, розпродати, виручені гроші передати на влаштування виведених із Криму греків [42].

Розпорядження Азовської губернської канцелярії свідчить, що закриття соляних заводів у Торі й у Бахмуті розглядалося як тимчасове явище. У лютому 1798 р. Соляна контора направляє губернаторові Слобідсько-Української губернії листа з дорученням направити до Бахмута і Тора відповідальних людей для обстеження заводів і можливості поновлення їхньої роботи з використанням у печах кам’яного вугілля замість дров [43]. У наступному році контора пропонує приватним особам узяти заводи на відкуп. Однак до кінця століття ці питання не були вирішені і казенні заводи продовжували простоювати. Щоправда, місцеві жителі виварювали сіль для своїх потреб, що послужило поштовхом до розбудови дрібних соляних заводів, на яких з початку 30-х рр. ХІХ ст. для виварки солі стали застосовувати кам’яне вугілля, градірні та інші вдосконалення з метою збільшення їх продуктивності.

Таким чином, наведені вище факти свідчать, що солеваріння на Донеччині велося безперервно з кінця XVI ст. і до 1782 р. Перехід на початку XVIІІ ст. промислів до рук казни, яка намагалася постійно збільшувати виробництво солі, спонукало до вдосконалення техніки і технології виварки солі, використання замість дров кам’яного вугілля (у XVIІІ ст. тричі робилися спроби виварювати на ньому сіль, але через недосконалість печей позитивних результатів так і не досягли, правда, використовували вугілля в кузнях для виготовлення сковорід), яке було виявлене ще у другому десятиріччі цього ж століття. Г.Юнкер, складаючи план переносу Бахмутських соляних заводів із р. Бахмут на берег Сіверського Дінця для безперебійного забезпечування дровами, сподівався постачати ропу із Бахмута через чавунні труби, які передбачалося виготовити із місцевої руди на місцевих чавуноливарних заводах. Все це дає підстави стверджувати, що витоки промисловості Донбасу тісно пов’язані із солеварінням, а не з відвіданням Г. Капустіним наприкінці 1721 р. уже розвіданих на той час на його території покладів кам’яного вугілля і взяттям проб. До використання кам’яного вугілля для виварки солі дрібні підприємці перейшли на початку 30-х рр. ХІХ ст., а з 80-х рр. і до сьогодні, окрім кухонної солі з розсолів добувається й кам’яна сіль. Нині Донеччина дає понад 90% всеукраїнського видобутку солі. З соледобуванням тісно пов’язана історія таких населених пунктів Донеччини як Маяки, Слов’янськ (до 1784 р. - Тор), Райгородок, Кіровськ, Торське та Артемівськ (до 1924 р. - Бахмут).



Література:

  1. Разрядная книга 1475 - 1598 гг.- М., 1966.- С. 223, 233.

Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской окраине Московского государства до царя Алексея Михайловича.- М.,1846.- С. 19-20; Акты Московского государства (далее - АМГ).- СПб.,1890.- С. 14 - 15.

  1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України.- Харків, 1990.- С.18; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины. XVII-XVIII вв.- С. 313.

  2. Російський державний архів давніх актів (РДАДА).- Ф. 210.- Бєлгород.стіл, стп. 1.- А. 83.

  3. Там.само. - А . 64.

  4. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии.- Отд. 5.- С. 2.

  5. РДАДА.- Ф. 123, оп.1, стп. 7.- А. 1- 6.

  6. Там само.- Ф. 210.- Бєлгород. стіл, стп. 203.- А. 634.

  7. Там само.- А. 55.

  8. Там само.- Стп. 431.- А. 73-74.

  9. Там само.- Стп. 436.- А.317 - 318.

  10. Там само.- А. 320.

  11. Там само.

  12. Там само.- Стп. 769.- А. 343 - 344.

  13. Там само.- А. 425.

  14. Там само.- Стп. 998.- А.2;

  15. Там само.- А. 123.

  16. Там само.- А. 128 - 129.

  17. Там само.- А. 68.

  18. Там само.- Стп. 1530.- А. 232.

  19. Там само.- А. 680.

  20. Там само. Більш детально про це: Пирко В. Торская укрепленная линия // ВИ.- 1986.- № 1.- С. 181-184.

  21. Скальковский А.А. Соляная промышленность.- С.63-67.

  22. Записки Одесского общества истории и древностей (ЗООИД).- Т. 1.- С. 363;

  23. Подъяпольская Е. Восстание Булавина.- М., 1962.- С. 65.

  24. Російський державний архів Військово-Морського Флоту (РДАВМФ).- Ф. 233.- оп.1, спр. 146.- А. 81.

  25. Там само.- А. 59, 108.

  26. РДАДА.- Ф. 248.- оп.24, спр. 1604.- А. 82.

  27. Там само.- Ф. 353, оп. 1, ч. 2, спр. 1033.- А. 1, 2.

  28. Там само.

  29. Там само.- А. 20.

  30. Там само.

  31. Там само.- А.3.

  32. Сборник Русского исторического общества (Сб. РИО).- Т. 63.- С. 600.

  33. РДАДА.- Ф. 353, оп. 1, ч. 2., спр.1033.- А .3.

  34. Там само.- А. 4.

  35. Там само.- А. 2.

  36. Там само.- Спр. 1076.- А.1.

  37. Сб. РИО.- Т. 104.- С.- 475-506.

  38. РДАДА.- Ф. 353, оп. 1, ч.2, спр. 1076.- А. 4.

  39. Там само.- Ф. 248, оп. 24, спр. 426.- А. 430-431.

  40. Там само.- Ф. 375, оп. 1, спр. 62.- А. 8-9.

  41. ЗООИДР.- Т.2.- С. 761.

  42. РДАДА.- Ф. 665, оп. 1, спр. 111.- А. 12; Ф. 353.- оп. 1, ч. 2, спр. 2920.- А.1.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconСлово редактора
Газета Новоолександрівської зош – дитсадка І – ІІІ ступенів січень-лютий, 2014 р
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни
У номері зареєстровано матеріали з газет за січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconПовідомлення до 200-річчя університету (квітень 2004-лютий 2005 рр.) "Харківські студбатівці"

Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
У номері зареєстровано матеріали з газет за січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
У номері зареєстровано матеріали з газет за листопад, грудень 2006 року та січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconБюлетень нових надходжень за лютий 2017 р. Львів 2017 63 Історія. Історичні науки
Ад 242. Історія мужності, братерства та самопожертви [Текст] / гол ред. С. С. Скляр; фото С. Лойко. Харків : Клуб сімейного дозвілля,...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconІнформація про нові надходження січень лютий березень 2014 р. Астрономія Железняк, Галина Васильевна
Железняк, Галина Васильевна. Космонавтика. Відкриття Всесвіту / Г. В. Железняк; пер з рос. Н. О. Матюх. – Х. Фактор, 2013. – 159...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconБюлетень нових надходжень за лютий 015р. Львів 2015 Природа. Природничі науки
Біологія [Текст] : навч посібник / А. О. Слюсарев [та ін.]; за ред та пер з рос. В. О. Мотузного. 6-те вид., стер. Київ : Вища школа,...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconІнформаційний вісник комунального закладу «Харківський нвк №14 Харківської міської ради»
Крім офіційної назви місяця «лютий», у народі існує чимало інших назв. Більшість їх характеризує сувору І вередливу вдачу місяця...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка