Історія №1 (67) січень-лютий 2005



Сторінка6/12
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

№ 4 (70) червень-липень 2005



Ігор Гурак,

здобувач кафедри історії України

Прикарпатського національного

університету ім. В.Стефаника,

м. Івано-Франківськ
Українське студентство Східної Галичини у середині 70-х рр. ХІХ ст.: пошуки нових шляхів розвитку та зміни національно-політичного обличчя
На базі архівних і літературних джерел автор подає ґрунтовний огляд та аналіз студентства Східної Галичини другої половини ХІХ ст., зокрема у т.зв. "австрійський" період. За умови малої чисельності українських галицьких інтеліґентів представники студентства відіграли помітну роль у політичних процесах на західноукраїнських землях. Показано, що основна маса студентської молоді гуртувалася навколо організацій, які об’єднували народовців і молодь соціалістичного спрямування. Водночас різко зменшується число прихильників москвофільства, що стало визначальним для подальшого суспільного життя української молоді.
Студентська молодь будь-якої держави завжди була і залишається носієм прогресивних, демократичних ідей, а її представники традиційно належать до числа борців із реакційністю та консерватизмом. Ця характеристика властива і для українських студентів Східної Галичини у 2-й половині ХІХ ст. За умови малої чисельності українських галицьких інтеліґентів представники студентства відіграли помітну роль у політичних процесах на західноукраїнських землях. Та обставина, що в середині 1870-х рр. саме із студентством пов'язані події, які мали значний вплив на подальшу діяльність молоді та спричинили появу у політичному спектрі Галичини радикальних громадсько-політичних течій, зумовила вибір автором проблематики дослідження.

В останні роки проблема студентського руху Східної Галичини в "австрійський" період була предметом дослідження цілого ряду вітчизняних науковців. Проте, зазвичай, хронологічно вони охоплюють кінець ХІХ - початок ХХ ст. Що ж стосується окресленого періоду, то фактично єдиними працями, у яких розглядається діяльність студентів у 70-х рр. ХІХ ст., є монографії Р.Ковалюка та І.Андрухіва [1]. Однак і ці автори обмежуються лише констатацією окремих фактів і процесів, що мали місце у житті студентів, не вдаючись до їхнього аналізу.

Працюючи над визначеною проблемою, автор поставив за мету проаналізувати обставини, які дали поштовх до значних перетворень у середовищі студентства і визначити, які наслідки вони потягнули за собою.

У 1871 р. українські студенти Східної Галичини об'єдналися у два товариства - "Академічний кружок" і "Дружній лихвар". Перше з них гуртувало молодь проросійської орієнтації та підтримувалося русофільськими установами. Окрім того, до "Академічного кружка" належали студенти-рутенці, у основі світогляду яких лежало переконання, що галицькі українці є окремим народом. Основну увагу ці діячі зосереджували на науковій та літературній діяльності. Тим часом до "Дружнього лихваря" належали, в основному, студенти-народовці. Головним своїм завданням керівництво цієї організації вважало боротьбу із матеріальними злиднями молоді та спрямовувало зусилля на надання фінансової допомоги своїм членам [2]1.

У перші роки існування обидва товариства намагалися розгорнути широку діяльність, прагнучи при цьому збільшити число своїх членів і заручитися підтримкою громадськості [3]. Однак помітна активність перших років існування товариств через кілька років змінилася на цілковиту апатію. Уже на початку 1874 р. у "Академічному кружку" та "Дружньому лихварі" була відсутня будь-яка робота. За таких умов у товариствах почалися пошуки шляхів подолання кризи. У "Лихварі" з цією метою було вирішено розширити діяльність товариства, долучивши до його цілей надання членам не тільки матеріальної, але і "наукової підмоги" [4]. У "Академічному кружку" у березні 1874 р. прийнято рішення про видавництво белетристично-наукового часопису "Друг", в якому студенти могли публікувати власні твори [5]. Зауважимо, що саме наявність власного друкованого органу та бібліотеки підштовхнули до вступу у "Кружок" молодих людей, які не підтримували русофільську ідеологію (І.Франко, М.Павлик) [6]. Поява у товаристві нових людей, в основі світогляду яких лежало прагнення працювати для простого народу [4], зумовила впродовж наступних кількох років значні зміни у національно-політичній орієнтації більшості членів "Академічного кружка". Починаючи від 1875 р. все більший вплив у товаристві почала справляти "рутенська" ідея2, відтіснивши на другий план русофільство. У цьому можна пересвідчитися, проаналізувавши, наприклад, листування редакції "Друга" із М.Драгомановим. У відповідь на його перший лист, редакція зазначала: "Чи ж автор думає, що нам так багато залежить на Росії?.. Переконуємо п. Українця (М. Драгоманова. - Г.І.), що ми в нашому письмі не оглядаємося на Росію, і того не докаже нам ніхто, аби ми були коли зрадниками нашому урядові..." [7, с. 292]. На сторінках "Друга" також публікувалися матеріали, в яких гострій критиці піддавався авторитетний русофільський часопис "Слово" [8].

Зростання впливу рутенської течії в "Академічному кружку" знайшло своє підтвердження на загальних зборах товариства у листопаді 1875 р. На них головою "Кружка" був обраний прихильник рутенської ідеї О.Зафійовський. Після цього між русофілами та опозицією розпочалося відкрите протистояння. Остаточна розв'язка настала 6 лютого 1876 р. на чергових загальних зборах товариства, коли більшість присутніх членів "Академічного кружка" висловилися на підтримку О.Зафійовського. Це завдало значного удару по авторитету прорусофільського виділу, і тому п'ять його членів - противників голови, склали свої повноваження. Той факт, що під час виборів до нового виділу, які відбулися в той же день, зі сторони русофілів був обраний тільки один представник, продемонстрував втрату русофілами провідної ролі в "Академічному кружку".

У той же час у товаристві посилилися позиції студентів-народовців. На вже згадуваних загальних зборах до нового виділу було обрано шість представників народовського табору [9]. Ця обставина змушувала "рутенців" рахуватися з думками останніх. Крім того, представникам рутенського напрямку потрібні були союзники у протистоянні зі студентами-русофілами, які залишалися досить впливовою силою. За таких обставин керівництво "Академічного кружка" пішло на зближення з народовським "Дружнім лихварем". Особливо тісні стосунки між товариствами налагодилися після публікації у часописі "Друг" праці Г.Успенського "Отравлений діяконъ" [10]. Твір певною мірою мав антиклерикальне спрямування, тож галицька інтеліґенція, а особливо священики, почали масово відсилати журнал назад у редакцію з різкими зауваженнями [11]. Ці події студенти-русофіли вирішили використати для відновлення своєї переваги. Однак прийняття до "Академічного кружка" понад 30 членів "Дружнього лихваря" дозволило новому керівництву опанувати ситуацію [10].

У результаті окреслених процесів керівництво товариством недовго залишалося в руках прихильників рутенської ідеології. Упродовж весни 1876 р. у ньому тривала ідейна еволюція. Згадані події, а також відхід від активної громадської діяльності провідника рутенського напрямку О.Зафійовського [12], спричинилися до того, що найбільш масовою та впливовою у "Академічному кружку" стала група пронародовськи налаштованих студентів.

Відповідні зміни у товаристві супроводжувалися поглибленням стосунків із "Дружнім лихварем". Зокрема, у травні - липні були зорганізовані спільні вечорниці, вечір на честь М.Шашкевича, гуляння на Високому Замку [13]. У ході подальшої співпраці 12 липня товариства здійснили формальне об'єднання з виокремленням сфери діяльності "Академічного кружка" та "Дружнього лихваря", яке мало стати перехідним етапом на шляху повного об'єднання [14]. Окрім того, "Академічний кружок" став членом "Просвіти" і брав участь у різних заходах, які проводило це товариство та Товариство імені Т.Шевченка [15].

Паралельно з вищеописаними подіями, починаючи з весни 1876 р., у "Академічному кружку" пожвавилася робота, спрямована в соціальну площину. Молодші представники студентства, які були, в основному, вихідцями з селянських родин [16], вважали своїм першочерговим завданням вивчення простого народу, його звичаїв, побуту, а також просвітницьку роботу в народних масах. З цією метою вони намагалися розгорнути широку етнографічну роботу. У квітні 1876 р. у часописі "Друг" навіть була започаткована спеціальна фольклорна рубрика "З уст народу" [17]. У ній студенти, у першу чергу І.Франко та М.Павлик, вміщували записані під час подорожей по селах пісні, приказки і влучні вислови. У результаті агітаційної роботи, здійснюваною М.Павликом, у Львові з'явилося неофіційне студентське етнографічне товариство. Зауважимо, що студентська молодь розуміла етнографію у широкому соціальному значенні. Студенти цікавилися не тільки піснями та байками, але й прагнули ближче познайомитися з проблемами, потребами простого народу [18].

М.Павлик був беззаперечним лідером у плані етнографічної роботи та її популяризації серед студентів. 24 червня 1876 р. на вечорі, присвяченому пам'яті М.Шашкевича, він виступив з доповіддю [19], в якій критикував представників русофільської та народовської течій за те, що вони не надавали належної уваги дослідженню етнографії [20]. Він закликав інтеліґенцію, і насамперед молодших її представників, до активної етнографічної роботи, стверджуючи, що вона "... викличе у нас, як вже викликала на Україні тисячі поборників народного діла; вона піднесе і тут і там люд, проти думки котрого нічого злого не встоїть - а все піде до волі, до рівності кожного чоловіка на землі..." [21, с. 253].

Загалом, від ІІ половини 1876 р. в середовищі студентства спостерігається зародження цілеспрямованої соціалістичної діяльності. З кінця 1876 р. І.Франко став одним із учасників і організаторів робітничого руху у Галичині [22]. Тим часом М.Павлик був ключовою контактною постаттю для діячів соціалістичного напрямку, що переїжджали через Львів, прямуючи з Росії до Західної Європи чи навпаки. Влітку 1876 р. М.Павлик на кошти М.Драгоманова орендував у Львові спеціальну кімнату. Вона фактично стала "явочною квартирою", в якій українські і російські соціалісти могли зупинитися, використовуючи її для відпочинку, а при потребі - і як склад літератури. Одночасно члени "Академічного кружка", а в першу чергу той же М.Павлик та Л.Заклинський, займалися пересилкою в Російську імперію заборонених там книг [23].

Таким чином, центр студентського життя цілком перенісся у товариство "Академічний кружок", до того ж, у 1876 р. у ньому об'єднувалися прихильники русофільської, народовської3 та соціалістичної ідей. Однак таке становище зовсім не задовольняло ні русофільські установи, які підтримували "Кружок" у фінансовому плані, ні студентів-русофілів - організаторів товариства. Тому з осені 1876 р. останні практично паралізували життя товариства та розгорнули активну діяльність, спрямовану на дискредитацію більшості. Раз у раз вони зривали загальні збори "Академічного кружка" [24], відмовлялися віддати новому керівництву касу товариства [25], а на початку 1877 р. дійшло до того, що студентами-русофілами був здійснений напад на приміщення "Кружка", у ході якого були поламані меблі, знищені документи, забрані з бібліотеки найцінніші твори [26]. З свого боку, керівництво русофільського Народного дому, до певної міри, шантажувало новий виділ товариства, обіцяючи забрати у "Академічного кружка" кімнати, які воно надало, якщо у ньому не буде порядку [27].

Тим часом по Львову почали поширюватися чутки, що поліція натрапила на слід соціалістичного гуртка, до якого входять і студенти університету [28]. У січні 1877 р. поліцією були заарештовані причетні до цієї справи емігранти із Наддніпрянщини, а також студент філософського факультету М.Павлик [29]. У березні 1877 р. над ними відбувся судовий процес. Беручи до уваги неповноліття підсудних4, а також ту обставину, що фактично не було доведено ні існування таємного соціалістичного товариства, ні належності до нього затриманих осіб, їх було засуджено до мінімальних строків ув'язнення. Зокрема, М.Павлик повинен був пробути у в'язниці 8 днів [31].

Цей процес мав далекоглядні наслідки для студентської молоді, яка гуртувалася у "Академічному кружку". Під його впливом багато студентів, які сповідували народницький соціалізм, відійшли від активної участі у житті товариства [31]. Інші, під тиском вищезгаданих обставин, змушені були погодитися на перехід керівництва до рук русофілів. Нове керівництво "Кружка" хоча і було обране із числа найбільш поміркованих студентів-русофілів, однак вже до літа його представники виключили із товариства значну кількість своїх опонентів. Деякі з тих, що залишилися, самі вийшли з "Академічного кружка", а деякі усунулися від будь-якої діяльності [32]. Таким чином, після півторарічної перерви у "Академічному кружку" знову запанували проросійські настрої. Показовим у цьому плані було те, що коли у березні 1877 р. представники "Кружка" проводили виступи спільно із "Просвітою" та Товариством імені Т. Шевченка, то вже у червні їх партнерами під час "забави" було русофільське "Руське казино" [33].

Так само значні зміни національно-політичного обличчя студентства, а загалом галицького суспільства, викликав другий процес над соціалістами, який відбувся у січні 1878 р. Більшість осіб, які фігурували у ньому, були студентами. Зокрема, серед підсудних фігурували львівські студенти І.Франко, М.Павлик, І.Мандичевський та член віденського студентського товариства Ф.Сельський [34]. Суд зміцнив та до певної міри, навіть сформував соціалістичні переконання студентів. Після нього І.Франко та М.Павлик стали відкрито називати себе соціалістами і взялися за організацію соціалістичного руху [35]. Таким чином, у результаті згаданих подій у Галичині розпочалося формування соціалістичної течії, і, до того ж, саме студентам у цьому відводилося головне місце.

Вищезгадані судові процеси та зміни, які пройшли у "Академічному кружку", спровокували переміни у "Дружньому лихварі". Починаючи від 1877 - 1878 навчального року, у цьому товаристві почали гуртуватися студенти, які сповідували народовські та соціалістичні ідеї [36]. У наступні роки саме "Дружній лихвар" став центром молоді і основні події, які стосувалися життя українських студентів Східної Галичини, були пов'язані з ним [37].

Що стосується "Академічного кружка", то він втратив роль головного осередку студентства. Перш за все, враховуючи досвід подій 1876 - 1877 рр., коли у товаристві верх взяли противники русофільства, керівництво "Кружка" намагалося бути більш уважним при підборі нових членів. Тому, якщо у 1874 р. членство у товаристві мали 145 студентів, то у 1884 р. - тільки 32 [38]. Окрім того, негативні наслідки для товариства мав так званий "процес О.Грабар", який проводився над представниками русофільського руху. З одного боку, під час арештів, пов'язаних з цим судовим процесом, у січні 1882 р. було затримано касира "Академічного кружка" В.Лаголу, а в ході обшуку забрані діловодські книги товариства [39]. Ці обставини заважали нормальній роботі організації та до певної міри деморалізували її членів. З іншого боку, під час процесу були оприлюднені факти зв'язків русофілів з російським царатом та відомості про грошову допомогу, яку вони отримували від різних російських інституцій [40]. Опосередковано ці факти негативно відбилися на діяльності "Академічного кружка" [41].

Отже у середині 1870-х рр. у середовищі студентської молоді Східної Галичини відбулися зміни, окремі з яких стали визначальними для подальшого суспільного життя української молоді. У 1876 р. у "Академічному кружку", що традиційно вважався русофільським товариством, перевагу здобули спочатку рутенці, а згодом - народовці. У зв'язку з цим представники "Кружка" налагодили дружні відносини із членами народовського "Дружнього лихваря" та іншими народовськими організаціями. Паралельно у "Академічному кружку" відбулося зростання соціально спрямованої роботи. У результаті особи, які були у ній задіяні, зазнавши переслідувань, сформували новий для Галичини соціалістичний напрямок. До того ж, під впливом "соціалістичного процесу" студентам-русофілам, при підтримці їх старших наставників, вдалося відновити свою перевагу у "Академічному кружку". Однак надалі ця організація не змогла піднятися до рівня основного центру студентства, яким вона була у 1875 - 1877 рр. Натомість основна маса студентської молоді надалі гуртувалася у "Дружньому лихварі", який об'єднував як студентів-народовців, так і молодь соціалістичного спрямування.
Література:
1. Ковалюк Р.Т. Український студентський рух на західних землях ХІХ - ХХ ст. - Львів, 2001; Андрухів І. Українські молодіжні товариства Галичини: 1861 - 1939 рр. - Івано-Франківськ, 1995.

2. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі - ЦДІАУ у м. Львові), ф. 663, оп. 1, спр. 9, арк. 16-17, 21.

3. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 834, оп. 1, спр. 126, арк. 15-16.

4. Історичний очерк розвою Товариства "Дружний Лихвар"... // Записки НТШ. - Т. 55. - 1903. - Кн. V. - С. 11-12.

5. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 663, оп. 1, спр. 9, арк. 17.

6. Бас І.І. Іван Франко. Біографія. - К., 1966. - С. 48; Ковалюк Р.Т. Вказана праця. - С. 47.

7. Отповђдь на письмо г. Украинця // Друг. - 1876. - 1 (13) квітня.

8. Переплись А. Языкь в галицкой литературђ // Друг. - 1875. - 1 (13) серпня. - С. 360.

9. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 146, оп. 7, спр. 4101, арк. 60-63; ф. 834, оп. 1, спр. 126, арк. 37-38.

10. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 834, оп. 1, спр. 126, арк. 17.

11. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 146, оп. 7, спр. 4101, арк. 62.

12. Объявленье // Друг. - 1876. - 15 (27) травня. - С. 160.

13. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 834, оп. 1, спр. 126, арк. 17-18.

14. TANDEM // Друг. - 1876. - 1 (13) липня. - С. 206.

15. Справозданье зъ дђяльности Выдљлу Товариства "Академическій кружокъ" за рoкъ шк. 1876 // Друг. - 1876. - 1 (13) листопада. - С. 330; Новинки // Слово. - 1877. - 3 (15) березня. - С. 3.

16. Химка Дж.-П. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860 - 1890). - К., 2002. - С. 78-79.

17. Качкан В. Михайло Павлик: нарис життя і творчості. - К., 1986. - С. 19.

18. Химка Дж.-П. Вказана праця. - С. 82.

19. Лозинський М. Михайло Павлик. Його життя і діяльність // Вісник СВУ. - 1917. - Ч. 136. - 14 лютого. - С. 84.

20. Павлик М. Потреба этнографично-статистичнои роботы въ Галичинњ // Друг. - 1876. -24 липня (5 серпня). - С. 231.

21. Там же. - 15 (27) серпня. - С. 253.

22. Розпорядження президії Намісництва Долинському староству про необхідність вияснити характер зв'язків І.Франка з робітниками тартаків у Веліджі (7 липня 1877 р.) // Іван Франко. Документи і матеріали 1856 - 1865. - К., 1966. - С. 45; Бас І.І. Іван Франко. Біографія. - К., 1966. - С. 63.

23. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. - Т. 41. - К., 1984. - С. 376; Арсенич П. Родина Заклинських. - Івано-Франківськ, 1995. - С. 8-9; Химка Дж.-П. Вказана праця. - С. 85, 87-88.

24. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 146, оп. 7, спр. 4101, арк. 107-108.

25. Історичний очерк розвою Товариства "Дружний Лихвар"... // Записки НТШ. - Т. 55. - 1903. - Кн. V. - С. 18.

26. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 663, оп. 1, спр. 9, арк. 64.

27. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 146, оп. 7, спр. 4101, арк. 116.

28. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 2018, арк. 11.

29. Калинович В.І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. - Львів, 1967. - С. 25-27.

30. Калинович В.І. Вказана праця. - С. 31.

31. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 663, оп. 1, спр. 9, арк. 65.

32. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 146, оп. 7, спр. 4101, арк. 115-116, 153, 156.

33. Новинки // Слово. - 1877. - 18 (30) червня. - С. 4.

34. Калинович В.І. Вказана праця. - С. 73, 84-85.

35. Химка Дж.-П. Вказана праця. - С. 90-91.

36. Олесницький Е. Сторінки з мого життя. Ч. 1. (1860 - 1890). - Львів, 1935. - С. 165.

37. Андрухів І. Вказана праця. - С. 38-41.

38. ЦДІАУ у м. Львові, ф. 146, оп. 7, спр. 4477, арк. 215-217.

39. Отчетъ Управляющего комитета Общества русских студентовъ "Академическый кружокъ" во Львовђ о дђятельности Общества въ 1881/82 году. - Львовъ, 1882. - С. 14; Новинки // Діло. - 1882. - 27 січня (8 лютого). - С. 3.

40. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. - Івано-Франківськ, 1993. - С. 70; Райківський І. Українське національне відродження ХVІІІ - початок ХХ ст. // Галичина. - 2000. - № 4. - С. 30.



41. Общій отчёть из деятельности Общества русских студентов "Академическій Кружокъ" во Львове за 1883/4 годъ. // Слово - 1884. - 24 листопада (6 грудня). - С. 2.

МИКОЛА АЛФЬОРОВ,

здобувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології, методики викладання історії Донецького національного університету

МІСЦЕ ЗОВНІШНІХ МІґРАЦІЙ НАСЕЛЕННЯ В ДОНБАС У ВІДНОВЛЕННІ І ФОРМУВАННІ ЙОГО ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ У 1943 - 1951 рр.
У статті вперше досліджуються демографічні та міграційні процеси, простежується роль зовнішніх міграцій у формуванні трудових ресурсів на Донбасі у 1943-1951 рр. Показані деякі аспекти державної демографічної та міграційної політики, співвідношення і роль природного та механічного приросту, їх вплив на зміну чисельності населення області і формування її трудових ресурсів у повоєнні роки.
На сучасному етапі розвитку суспільства багато уваги приділяється вивченню так званих білих плям в історії. Однією з них є міграційні та демографічні процеси у 1943-1950-ті роки, як в Україні в цілому, так і в Донбасі зокрема. Це стосується і періоду 1943-1951 рр., коли розпочиналося та йшло повоєнне залюднення Донбасу. Хоча тема відбудови Донбасу в роки Великої Вітчизняної війни та у повоєнний час була у радянській історіографії хрестоматійною, і їй було присвячено велику кількість загальних праць і тематичних монографій, але у першу чергу досліджувалися роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, відновлення органів влади, відбудови окремих галузей господарства та підприємств, особливо вугільних та металургійних. В деяких працях йшлося й про формування робітничих кадрів, але розглядалася головним чином роль шкіл фабрично-заводського навчання у створенні кваліфікованих кадрів важкої промисловості, а демографічні та міграційні процеси, що складали основу залюднення й відновлення та формування трудових ресурсів регіону, не розглядалися. В узагальнюючих працях ці процеси зведено, як правило, до положення, що Донбас відбудовувала уся країна, що не дає уявлення про їх хід [1]. З числа монографій слід відзначити численні праці відомого дослідника відбудови Донбасу М.Ф. Хорошайлова, у яких розглянуто відновлення та роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, відбудова окремих підприємств, роль соціалістичного змагання у процесі відбудови промисловості [2]. За тим же принципом побудовано й праці інших дослідників цього періоду історії Донбасу, які уточнюють окремі деталі, але теж не розглядають міграційні та демографічні проблеми, роль зовнішніх міграцій на відтворення і формування трудових ресурсів Донбасу у цей час [3]. Сучасна українська історіографія теж не досліджує цього питання. Практично всі дослідники оперують тільки даними переписів 1939 та 1959 рр. Отже, дослідження відновлення демографічної картини Донбасу та його трудових ресурсів через призму міграційно-демографічної політики залишаються актуальними й сьогодні.

Мета статті - на основі комплексного аналізу здобутків історіографії, вивчення архівних матеріалів та періодичних видань дослідити процес зовнішніх міграцій населення і їх роль у відновлення трудових ресурсів Донбасу (у межах сучасних Луганської і Донецької областей) у 1943-1951 рр., їх вплив на зміни демографічної картини регіону.

Виходячи з рівня розробленості питання, джерельною базою дослідження можуть бути тільки документи того часу, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, державних архівах Донецької та Луганської областей.

Остаточне визволення Донбасу восени 1943 р. поставило питання про відбудову його промислового потенціалу, зруйнованого під час окупації, щоб забезпечити потреби воєнної промисловості у вугіллі та металі, й залюднення Донбасу, щоб забезпечити його необхідними трудовими ресурсами. Щоправда, якщо перше завдання ставилося ще до остаточного визволення регіону, то усвідомлення другого відбувалося поступово, що знайшло своє відображення у відповідних постановах ДКО, РНК, ЦК ВКП(б). Так ще Постанова РНК УРСР "Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу" від 15 лютого 1943 р. і Постанова ДКО "Про відбудову вугільних шахт Донбасу" від 22 лютого 1943 р. передбачали, з огляду на бойові дії, виконання відбудовчих робіт місцевими робітниками та службовцями, але вже Постанова ДКО "Про першочергові заходи з відбудови вугільної промисловості Донбасу" від 26 жовтня 1943 р. виходила з того, що у регіоні немає достатньої кількості робочої сили, зобов'язавши, зокрема РНК УРСР, ЦК КП(б)У та інші установи мобілізувати для робіт з відбудови шахт 125 тис. осіб з числа працездатного сільського населення, у тому числі 100 тис. з УРСР. Окрім того, у жовтні-листопаді 1943 р. НКО повинен був мобілізувати 50 тис. призовників старшого віку на відбудову шахт. До лютого 1944 р. мала бути відновлена мережа шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН) контингентом у 40 тис. осіб і мережа ремісничих училищ (РУ) на 10 тис. осіб. Усі мобілізовані звільнялися від призову до РСЧА. ЦК ВЛКСМ зобов'язувався мобілізувати 5 тис. осіб на відбудову шахт, а Наркомвугіллю дозволялося повернути на вугільні підприємства одну тисячу керівних та інженерно-технічних працівників з числа евакуйованих [4]. А тим часом з вересня 1943 р. формуються бригади, відбудовчі загони з учнів ФЗН та РУ для відбудови і монтажу енергетичних і металургійних підприємств Донбасу. У їх складі було 20 тис. учнів другого класу РУ та випускників ФЗН [5]. То якою ж була демографічна ситуація у регіоні?

У багатьох працях за точку відліку чисельності населення регіону беруться дані на січень 1945 р. для Ворошиловградської і на січень 1944 р. - для Сталінської областей, які не відбивають дійсної картини людських втрат регіону. Отже вважаємо за доцільне користуватися даними на осінь 1943 р. На 1 вересня 1943 р. у Ворошиловградській області нараховувалося 718341 особа, або 34,9% від чисельності населення області у 1941 р. З них міського населення - 264748, сільського - 453593 [6]. Таке співвідношення міського та сільського населення відбиває той стан, що склався під час війни. А загалом у регіоні залишилося тільки 10% довоєнної чисельності робітників. Крім того, мобілізації місцевого населення проходили з труднощами. Так, у м. Єнакієвому з 40 тис. працездатних на відбудові підприємств працювало тільки 14 705 осіб, а з майже 3 тис. осіб, яким було вручено повістки, з'явилися тільки 36% [7]. На відбудову горлівських шахт замість тисячі осіб, які повинні були прибути з Дзержинського району, прибуло тільки 10% [8] і т.д. Затримувалося й повернення населення, евакуйованого на схід на початку війни. Так, 23 листопада 1943 р. Ярославський обком ВКП(б) був змушений прийняти навіть спеціальну постанову про негайне повернення у Донбас евакуйованих інженерів, техніків і робітників [9]. Подібні постанови приймали й партійні органи інших східних областей СРСР.

Тому не дивно, що одна за одною приймаються постанови про мобілізацію населення, головним чином з визволених територій УРСР. У жовтні 1943 р. ДКО приймає постанову, за якою мало бути мобілізовано 38 тис. осіб на підприємства чорної металургії, але за чотири дні до закінчення терміну мобілізації її було виконано лише на 18% [10]. У листопаді 1943 р. ЦК КП(б)У і РНК УРСР визначили невідкладні заходи з відбудови залізничного транспорту, відповідно до яких на це потрібно було спрямувати 28 тис. осіб, а ЦК ВЛКСМ - "Про участь комсомольських організацій у відбудові вугільної промисловості Донбасу", яким зобов'язував їх взяти шефство шляхом закріплення комсомольських організацій за вугільними трестами, шахтами і т.д. Подібні постанови приймалися по усіх галузях народного господарства. Відповідно приймалися й постанови місцевих органів. Так, постановою Сталінського бюро обкому КП(б)У і облради про заходи з відбудови соляних шахт вимагалося мобілізувати 400 осіб працездатного населення, постановою від 1 жовтня - 5 тис. осіб для відбудови заводів у м. Краматорську, для Наркомтяжбуду - 2 тис. осіб, а постановою від 4 листопада - 4400 осіб для відбудови енергогосподарства і т.д. [11]. Одночасно було відновлено й систему оргнаборів, які й стали основою залюднення Донбасу й відновлення його робітничих кадрів. У звільнені райони України спрямовувались уповноважені вугільних підприємств, будівельних організацій та ін. для мобілізацій сільського населення. Перші оргнабори розпочалися майже одночасно з подальшим просуванням лінії фронту на захід. Так, у вересні 1943 р. радянські війська визволили Сумщину і вже через місяць на відбудові шахт працювала бригада М. Клименка з Сумської області. Звільнили Чернігівщину - і з'явилася бригада породників А. Милейка з Чернігівщини [12] і т.д.

Це призвело до зростання чисельності населення - вже на 1 жовтня 1943 р. населення Ворошиловградської області збільшилося на 256065 особи, склавши 974406 осіб, з яких міського - 444023 осіб, сільського - 530383 осіб [13]. Але вже згодом темпи зростання чисельності населення різко зменшуються, досягнувши через місяць 22998 осіб, в результаті чого на 1 листопада 1943 р. населення області досягло 997404 особи, з яких 478170 мешкало у містах, а 519244 - у селах. Таке падіння темпів зростання населення (з 256 тис. осіб до 22,9 тис. осіб) за один місяць обумовлено поверненням у перші місяці після остаточного визволення області евакуйованих та біженців, які перебували під час окупації на території сусідніх областей Росії та України.

Одночасно відбувалися й внутрішньообласні міграції населення, викликані у першу чергу мобілізаціями на відбудовчі роботи та призовами молоді до ФЗН та ремісничих училищ, про що свідчать і зміни сільського населення у цей час. Так, з 1 листопада 1943 р. до 1 листопада 1944 р., сільське населення зменшилося з 519244 осіб до 505534 осіб, тобто майже на 14 тис. осіб, а вже через місяць воно складало 529 894 особи, тобто зросло на 34884 особи. Це свідчить про повернення мобілізованого раніше сільського населення до місць постійного мешкання, а різниця пояснюється природним приростом, прибуттям спеціалістів і демобілізованих, призовами молоді до шкіл ФЗН та РУ, оргнаборами. Усього чисельність населення Донбасу на грудень 1943 р. досягла 25774007 осіб і продовжувала збільшуватися. Так, у Сталінській області на 1 грудня 1943 р. нараховувалося 1577603 особи, а тільки за сам грудень чисельність населення збільшилася ще на 123303 особи, склавши 1701306 осіб (54,8% від чисельності населення області у 1941 р.), 1144587 з яких - міське населення. Незважаючи на це, працездатного населення було замало. Тому чергова постанова обкому від 5 січня 1944 р., присвячена виконанню робіт з відбудови Зуївської електростанції, ставила питання перед ДКО про виділення 1 тис. - 1,2 тис. осіб з числа нестройових частин, або трудармійців. Підсумок мобілізації на підприємства вугільної промисловості було підбито Сталінським обкомом наприкінці січня 1944 р. За ним було мобілізовано зі Сталінської області - 36946, Сумської - 647, Миколаївської - 1820, Запорізької - 1530, комсомольців Полтавської області - 133, Сумської - 343, Чернігівської - 74, робітників зі сходу - 246 осіб [14] і т.д.

Проте темпи залюднення Донбасу не могли задовольнити потреб підприємств у робітниках. Тому, згідно з постановою ДКО від 28 лютого 1944 р. для відбудови підприємств верстатобудування по лінії НКО у другій половині 1944 р. підлягали мобілізації 2тис. військовозобов'язаних, звільнених від строкової служби, а у першій - ще 3 тис. осіб, а 31 травня 1944 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У "Про шефство областей України за вугільними трестами Донбасу". Відповідно до цієї постанови за Ворошиловградським і Сталінським обкомами партії закріпили відповідні області, а райони України - за окремими комбінатами, трестами, шахтами. Продовжувалися й молодіжні призови через обкоми та райкоми відповідних областей за рознарядками ЦК ВЛКСМ та ЦК ЛКСМУ. На 1 травня 1944 р. на підприємствах вже працювало 43500 молодих людей. Але більшість з них не мали ніякого фаху. Тому 2 жовтня 1944 р. указом Президії Верховної Ради СРСР "Про державні трудові резерви СРСР" для підготовки фахівців призову до РУ і залізничних училищ підлягали юнаки 14-15 років, і 16-17-ті років - до шкіл ФЗН. Згодом накази відповідних наркомів мобілізації до ФЗН/РУ було поширено й на дівчат.

Поступово зростала й чисельність населення регіону, склавши на 1 січня 1944 р. у Ворошиловградській області - 1042887 осіб, на 1 листопада 1945 р. - 1244091 і тільки на 1 грудня 1945 р. - 1388971 особу, тобто 77,3 % довоєнної чисельності населення [15]. При цьому чисельність міського населення стрімко зростала, а сільського коливалося майже на одному рівні. Зрозуміло, що таке зростання не могло пояснюватися тільки природним приростом, бо у тому ж 1944 р. у Ворошиловградській області фіксувався негативний показник природного приросту: народилося 13053 особи, а померло 15497 осіб. Тобто, природний приріст складав - 2444 особи, а по Сталінській, хоча й був позитивним, але досягав тільки 12556 осіб [16]. Отже, зростання чисельності населення регіону, а разом з тим і його трудових ресурсів, відбувалося у перші після визволення роки виключно за рахунок зовнішніх керованих міграцій - оргнаборів, мобілізацій молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, евакуйованих, молодіжних та комсомольських призовів та ін. Більш детально виявити склад прибулих дозволяють звіти облстатуправлінь та окремих підприємств. Так на 1 січня 1945 р. до м. Красний Луч прибуло: 882 - демобілізованих, 727 - репатрійованих, 175 - інвалідів, 40 - евакуйованих, 1568 - інші (оргнабори, мобілізовані до шкіл ФЗН, інтерновані). До Кадієвського району - 2865 демобілізованих, 1500 репатрійованих, 1847 інвалідів, 3589 - інші [17]. Уточнюють картину доповідні записки підприємств. До тресту "Сталінвугілля" у 1945 р. прибуло: за угодами - 782, розконвойованих-227, з ФЗН/РУ - 262, вільнонайманих - 8429, інтернованих - 3327, репатрійованих - 2010 осіб. До тресту "Зуївантрацит": військовополонених - 1095, інтернованих - 1540, оточенців - 596, репатрійованих - 1755 осіб [18]. Проте одночасно йшов й зворотній процес - самочинне залишення підприємств (так звані дезертири виробництва) та виїзд за межі регіону. Наприклад, з Горлівського коксохімічного заводу на початок 1945 р. вибуло 48% робітників, які прибули на протязі 1944 р. При цьому, 68% - самочинно, головним чином мобілізовані з Вінницької та Рівненської областей, а також учні молодіжного відбудовчого загону №18. З тресту "Донбасбудматеріли" вибуло 77%, зі Сталінського металургійного заводу - 34,5% усіх прибулих з інших областей України - мобілізовані по лінії НКО, за оргнаборами, з ФЗН/РУ [19].

І все ж, ця плинність населення компенсувалася постійно зростаючою чисельністю прибулих. Так, тільки у 1945 р. до Ворошиловградської області прибуло - біля 76 тис. осіб [20], а до Сталінської - 195 тис. осіб [21]. Влітку 1945 р. до цього долучилися й депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі. З квітня до вересня 1945 р. в Донбас прибуло близько 4,3 тис. родин. Усе це й забезпечило зростання механічного приросту населення регіону, а разом із тим і зростання загальної чисельності населення, яке склало на кінець війни біля 3 млн. осіб, тобто збільшилось порівняно з вереснем 1943 р. більше ніж на 700 тис. осіб.

Отже, залюднення й формування трудових ресурсів Донбасу у 1943-1945 роках відбувалось головним чином за рахунок керованих зовнішніх міграцій населення, які здійснювалися воєнно-адміністративними методами через молодіжні призови, мобілізації фахівців за лінією НКО, оргнабори, спрямування репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та амністованих (не говорячи вже про такий спецконтингент як військовополонені, який не відображали статистичні звіти), що дозволило збільшити чисельність населення регіону й заклало підмурок для його повоєнного залюднення.

У четвертій п'ятирічці, коли й відбулась у головному повоєнна відбудова Донбасу, особливих змін зі станом трудових ресурсів не сталося. Природний приріст продовжував поступово зростати у наступні роки, але голод 1946-1947 рр. позначився на ньому негативно, склавши у Ворошиловградській області біля 10 тис., а у Сталінській - більше 7 тис. осіб. Тому й у наступному році темпи природного приросту хоча й збільшилися, але залишилися досить низькими. Тільки з поступовою ліквідацією наслідків голоду темпи зростання населення збільшуються, перевищивши у Ворошиловградській області у 1949 р. 16,5 тис. осіб і досягнувши у 1951 р. - 32493 осіб [22], а у Сталінській відповідно 59 тис. і 83 тис. осіб [23]. Проте, якщо врахувати, що цей приріст міг стати трудовим ресурсом не раніше ніж через 15-16 років, тобто на кінець 50-х років, то на перший план під час відбудови висувається механічний приріст населення.

Розуміння цього чинника знайшло відображення у постановах уряду, наказах та розпорядженнях міністерств про мобілізації населення, оргнабори, мобілізації молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, молодіжних і комсомольських призовів та ін., тобто шляхом зовнішніх керованих міграцій, які дають стрімке зростання чисельності прибулих до регіону та механічного приросту населення, який і давав збільшення чисельності населення, а відповідно і його трудових ресурсів. У розпал голодомору 1947 р. чисельність прибулих дещо зменшилася, але і при цьому досягла у Ворошиловградській області 151330 [24], а у Сталінській - 258271 особи [25]. У першу чергу це були молоді люди, мобілізовані до шкіл ФЗН і ремісничих училищ та за оргнаборами, які прибували на відбудову шахт, металургійних та коксохімічних заводів. Найнижчий показник прибуття по обох областях припадає на липень-серпень. Такий стан керованих міграцій не міг задовольнити потреб відбудови. Тому 21 травня 1947 р. з'являється постанова Ради Міністрів СРСР "Про порядок проведення організованого набору робітників", згідно з якою голови колгоспів повинні були надавати допомогу уповноваженим з оргнабору у колгоспах, не перешкоджати колгоспникам виїжджати разом з родинами. Членам родин вербованих робітників надавалися пільги, але суттєво змінити становище постанова так і не змогла. Відсутність соціально-побутових умов та тяжкі умови праці, особливо у вугільній промисловості, призводили до великої плинності робітничих кадрів і населення. Тому у 1947 р. механічний приріст дещо зменшився і склав у розглядуваних областях відповідно 52699 і 73567 осіб [26].

І тільки постанова ЦК ВКП(б) "Про стан партійно-політичної роботи на вугільних шахтах Донбасу" від 28 лютого 1948 р. звернула увагу на причину великої плинності кадрів - умови праці та життя прибулих, намітивши низку відповідних заходів, внесла зміни до умов оргнаборів та мобілізацій молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ. Зрозуміло, що соціально-побутові умови не могли швидко змінитися. Як результат, у 1948 р. механічний приріст дещо зменшився, досягнувши 109967 осіб у Ворошиловградській області і 167418 - у Сталінській [27]. Проте збільшилася кількість молоді, яка прибувала за призовами до ФЗН та ремісничих училищ, а також кількість дорослих за оргнаборами. У 1948 р. до Ворошиловградської області прибуло 191526 [28], а до Сталінської - 354064 особи [29]. При цьому фіксувався постійно високий показник щомісячного прибуття. Найбільший відсоток прибулих давали області України. Так, 72% усіх прибулих до Ворошиловградської області склали мешканці України, 17,6% - РФ, 2,3% - Молдавії, 2,5% - БРСР.

У наступні роки чисельність прибулих поступово зменшується. У 1949 р. до Ворошиловградської області прибуло 181067 осіб, а до Сталінської - 306701 особа [30]. При цьому 58,3% прибули до Ворошиловградської області з УРСР, 32% - з РФ, 2,9% - з Молдавії, 2,6% - з БРСР, а до Сталінської - 65,7% з УРСР, 33,2% - з РФ, 1,1% - з БРСР. Переважну більшість прибулих склали мобілізовані до ФЗН та ремісничих училищ та за оргнаборами.

Ця ж тенденція простежується і у наступні роки, хоча коливання чисельності прибулих помітні ще на початку 1950-х рр. У 1950 р. до Ворошиловградської області прибуло 146307, а до Сталінської - 290507 осіб [31]. У 1951 р. до Ворошиловградської області прибуло 160285, а до Сталінської - 326112 осіб [32]. Як і у попередні роки прибували головним чином з сіл України і Росії. Так, до Сталінської області з областей України прибуло 221115 осіб, або 67,9% від загальної чисельності прибулих. З областей Російської Федерації - 89633 особи, або 27,5%, а з 14 інших республік СРСР - 14723 особи, або 4,6%. З 221115 осіб, що прибули з України, у межах області перемістилося 94738 осіб, або 42,8%, з них - 74119 у містах області і 18612 із сіл до міст області.

Поступова відбудова народного господарства й укомплектування кадрами промислових підприємств, зростання чисельності населення області та його трудових ресурсів призвели до зменшення механічного приросту наприкінці 1940-х- поч. 1950-х рр. У 1950 р. у Ворошиловградській області він склав 47635 осіб, 65,7 % з яких прибули з областей України, 33,2% - Росії, 1,1% - Білорусі, представники інших республік давали негативний показник механічного приросту населення: Молдови - 0,3%, Казахстану - 1,6%. Найбільший приріст дали: Кам'янець-Подільська область - 5304, Житомирська - 3972, Ізмаїльська - 3118, Станіславська - 2690, Воронезька - 4600, Курська - 4023, Ростовська - 2984. У Сталінській області механічний приріст у 1950 р. склав 117562 особи [33]. Найбільше зростання населення за 1948-1949 рр. відбулося в таких містах, як Горлівка - на 29%, Макіївка - на 26,6%, Жданов - на 22,3%, Сталіно - на 21,4%. У містах та селищах міського типу за 1949-1950 рр. населення збільшилося на 289306 осіб, механічний приріст склав 268768 осіб, або 92,2%. Чоловіків у працездатному віці нараховувалося 676988 осіб, з них робітників - 594247, або 87,7%. Жінок нараховувалося 846927, з яких працювало 395180 осіб, або 46,7%. Зріс і віковий склад населення, що пояснювалося механічним приростом населення у зв'язку з відбудовою і розвитком промисловості.

Влітку 1951 р. відбулася остання депортація українського населення з західних земель, що відійшли до Польщі вже у 1951 р., яка стала одним з останніх заходів із залюднення регіону й формування його трудових ресурсів воєнно-адміністративними методами. До Сталінської області було переселено 1962 родини, які розселили по 50-100 родин у селах області [34]. А 21 листопада 1951 року було прийнято нову постанову Ради Міністрів СРСР "Про впорядкування проведення організованого набору робітників", що остаточно закріпила принцип їх добровільності, пільги та відмову від військово-адміністративних методів управління міграціями населення. Це призвело до деякого зниження рівня міграцій. У 1951 р. механічний рух населення у містах і міських поселеннях характеризувався, як і раніше, великим прибуттям населення з інших областей і значним вибуттям осіб. У цей час прибуло 160285 осіб до Ворошиловградської області, а до Сталінської - 326112 осіб, а механічний приріст населення міст і сіл склав відповідно 53367 та 99800 осіб [35]. Чисельність населення Ворошиловградської області на кінець 1951 р. склала 2042 тис. осіб, а Сталінської - 3276 тисяч, усього чисельність населення регіону досягла 5318 тис. осіб. Тобто, чисельність населення Донбасу, а разом з тим й трудових ресурсів, за 1943-1951 рр. досягла й перевищила рівень 1939 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconСлово редактора
Газета Новоолександрівської зош – дитсадка І – ІІІ ступенів січень-лютий, 2014 р
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни
У номері зареєстровано матеріали з газет за січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconПовідомлення до 200-річчя університету (квітень 2004-лютий 2005 рр.) "Харківські студбатівці"

Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
У номері зареєстровано матеріали з газет за січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
У номері зареєстровано матеріали з газет за листопад, грудень 2006 року та січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconБюлетень нових надходжень за лютий 2017 р. Львів 2017 63 Історія. Історичні науки
Ад 242. Історія мужності, братерства та самопожертви [Текст] / гол ред. С. С. Скляр; фото С. Лойко. Харків : Клуб сімейного дозвілля,...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconІнформація про нові надходження січень лютий березень 2014 р. Астрономія Железняк, Галина Васильевна
Железняк, Галина Васильевна. Космонавтика. Відкриття Всесвіту / Г. В. Железняк; пер з рос. Н. О. Матюх. – Х. Фактор, 2013. – 159...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconБюлетень нових надходжень за лютий 015р. Львів 2015 Природа. Природничі науки
Біологія [Текст] : навч посібник / А. О. Слюсарев [та ін.]; за ред та пер з рос. В. О. Мотузного. 6-те вид., стер. Київ : Вища школа,...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconІнформаційний вісник комунального закладу «Харківський нвк №14 Харківської міської ради»
Крім офіційної назви місяця «лютий», у народі існує чимало інших назв. Більшість їх характеризує сувору І вередливу вдачу місяця...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка