Історія №1 (67) січень-лютий 2005



Сторінка8/12
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.67 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Література:
1. Рудольф П. Основные направления внешней политики ФРГ // Проблемы внешней и оборонной политики (сборник статей) - М.: РИСИ, 1994.- С. 62-87.

2. Шмелев Б.А. Отношение Запада к политике России в ближнем зарубежье. - М.: РИСИ, 1995. - С. 91-118.

3. Ахтамзян А.А. Объединение Германии: десять лет спустя // Эхо планеты. - 1990.- № 40.

4. Павлов Ю.М. Американо-германские отношения: партнерство и соперничество. - М.: РИСИ, 1997. - С. 345-375.

5. Джеффери Ч. Германо-российское партнерство после объединения Германии. - М.: РИСИ, 2000. - С.237-259.

6. Фишер М. Внешняя политика Германии на рубеже ХХ-ХХI веков. Пер. с нем. Грузина П. Е. - СПб., 1998. - С. 25-168.

7. Братчиков И. Б. Внешняя политика ФРГ на пороге XXI в. - М.: РИСИ, 2000.


Євген Перепелиця,

аспірант Інституту історії

України НАН України
Українсько-італійське інвестиційне співробітництво у контексті двосторонньої економічної співпраці

у кін. 1990-х - поч. 2000-х рр.
Стаття присвячена актуальному питанню розгортання економічної співпраці України з країнами Європейського Союзу. Показано, що розвиток інвестиційної взаємодії України та Італії протягом 1990-х - початку 2000-х років характеризується в основному залученням італійського капіталу у економіку України. Виділено і охарактеризовано три етапи українсько-італійського інвестиційного співробітництва: І - 1992-1995 рр.; ІІ - 1996-2000 рр.; ІІІ - 2001-2005 рр.
Європейська спрямованість України у її зовнішній політиці та економічних стосунках, яка стала особливо відчутною під час останніх президентських виборів, потребує всебічного вивчення з метою визначення перспектив співпраці з країнами Європи. Однією з важливих тем у цьому контексті є розгляд українсько-італійського економічного та інвестиційного співробітництва. Дослідження даної проблеми є актуальним з багатьох причин, оскільки серед партнерів України Італія є другим у Західній Європі після Німеччини торговим партнером. Для України є важливим те, що Італія - промислово розвинена держава, член ЄС, НАТО, "Великої вісімки", отже, один з найважливіших партнерів України в Європі та світі. У той же час в Італії добре усвідомлюють місце України в Європі, її роль у підтриманні безпеки та забезпеченні стабільного розвитку континенту.

Ця проблематика привертає увагу науковців в основному у аспекті економічного співробітництва. Науковці розробляють проблему українсько-італійського економічного співробітництва здебільшого у контексті євроінтеґраційних процесів. Спробу вивчити особливості українсько-італійської інвестиційної співпраці здійснив у своїй статті Л. Курочкін, звернувши увагу на пріоритетні напрямки економічної взаємодії двох країн [1]. Політичні та економіко-торгівельні відносини України та Італії у контексті зовнішньої політики України вивчалися М. Сорокою, який розглядав пріоритети відносин тільки з позицій українських інтересів [2]. Водночас дослідження українсько-італійського економічного співробітництва знаходить своє відображення у роботах загального характеру, присвячених міжнародній дипломатії України [3].

Проте залишається недостатньо вивченою проблема інвестиційного співробітництва України та Італії, що і є рушійною силою та здебільшого продуктом економічних інтересів контрагентів. Характерні особливості українсько-італійської співпраці 1990-х - 2000-х років містять наукову новизну української історичної науки. Об`єктом даної наукової розвідки є процес формування та розвитку інвестиційного співробітництва у контексті економічної співпраці.

Таким чином, метою та завданням даної статті є вивчення динаміки і характерних рис інвестиційного співробітництва України та Італії 1990-х - 2000-х років, визначення проблем інвестиційних взаємовідносин двох країн.

Започаткування італо-українського інвестиційного діалогу йде від першого міжурядового договору 15 квітня 1992 року, що отримав назву "Римська угода" (офіційна назва документу - Заява. - авт.). Саме цей договір окреслив основні наміри італійських капіталовкладників у економіку України [4], зокрема перспективу відкриття Італійською Республікою кредитної лінії для України з метою допомоги виходу з економічної кризи. У 4-му пункті Заяви визначено, що економічне співробітництво стане складовою частиною діяльності зі сприяння реформам в Україні при узгодженні на міжнародному рівні в рамках групи семи найбільш розвинутих промислових країн та з Міжнародним валютним фондом [4, с. 332-334]. Були визначені пріоритетні галузі італо-українських інвестиційних проектів, зокрема: виробництво; зберігання і розподіл сільськогосподарської продукції; легка промисловість; чорна металургія; енергетика; транспорт і телекомунікації; охорона здоров'я; конверсія воєнної промисловості; науково-технічне співробітництво; захист навколишнього середовища.

Відповідно до Заяви, розмір італійських інвестицій для реалізації спільних проектів у зазначених галузях становив 250 мільярдів італійських лір на 1992 рік [4, с. 333]. Особливістю даної угоди є те, що це були тільки наміри, проте вони мали силу зобов'язань, що кореспондувалися між урядами, які виступали контрагентами даної угоди. Характерно, що економічне співробітництво України з Італією від самого початку мало характер масштабних інвестиційних проектів та виділення кредитів для української економіки. У цій ситуації українська економіка виступає об'єктом для італійського капіталу, що було характерним для української зовнішньоекономічної діяльності початку 1990-х років.

Цей початковий етап українсько-італійської інвестиційної взаємодії слід охарактеризувати як установчий - саме тоді сформувалися та нормативно окреслилися наміри італійської сторони проінвестувати певний обсяг капіталовкладень в українську економічну та науково-гуманітарну сфери. Особливістю початкового періоду інвестиційної активності Італії щодо України є вивчення українського ринку та офертні інвестиційні пропозиції. Українські інвестиційні інтереси у італійську економіку тоді ще не набули активного розвитку з причини глобальної економічної кризи в державі та гострій потребі у іноземних капіталовкладеннях.

Характерною рисою італо-українських торгових відносин середини - кінця 1990-х років був динамізм зовнішньоторговельного обігу. Даний період можна виділити як другий етап українсько-італійської економічної співпраці.

Якщо на початковому етапі торгівлі між Італією і Україною спостерігалося значне перевищення обсягів українського експорту над імпортом, і в 1994 р. розмір сальдо товарообігу між країнами становив 80 млн. дол., то надалі ця величина зменшилася і у 1996 р. склала 12,9 млн. дол. Вирівнювання структури торгівлі вдалося забезпечити за рахунок скорочення питомої ваги української продукції низької технологічної переробки, що постачається до Італії, і збільшенням частки готової продукції. Так, якщо у 1994 р. питома вага чорних металів, що продаються Україною, і виробів з них становила 47,9% від усього експорту в Італію, то у 1996 р. - 13,0%. Нарівні з цим, обсяг українського експорту одягу і взуття збільшився більш ніж у 10 разів [1].

Організація спільних україно-італійських підприємств сприяла і зміні структури українського імпорту. Так, для спільного виробництва сучасного взуття було потрібне збільшення обсягу постачання в Україну шкіряної сировини з 106,1 тис. дол. у 1994 р. до 510,4 млн. дол. у 1996 р. Одночасно з цим збільшилася закупівля Україною і обладнання для легкої промисловості.

У 1997 році обсяг україно-італійського товарообігу досяг 769 мільярди доларів США. Причому 60% склав експорт з України в Італію і 40% імпорт італійських товарів [5].

Італійці купують в Україні напівфабрикати металургійної промисловості, вироби хімічного виробництва, металобрухт, машинобудівну продукцію, агропромислові товари, товари легкої промисловості: меблі, взуття, одяг і т.д. Зрозумілим є також те, що Італія дуже зацікавлена в українських природних ресурсах.

Збільшення обсягів українського експорту ряду товарів, особливо взуття і одягу, є результатом роботи спільних україно-італійських підприємств.

Необхідність розширення зовнішньої торгівлі між Італією і Україною обумовлюється і тим, що обидві держави в недостатній мірі можуть забезпечити свої потреби в таких первинних енергоносіях як нафта, природний газ. Італія з цією проблемою зіткнулася давно і накопичений нею досвід з диверсифікації постачальників енергетичної сировини може бути вельми корисний і для України.

Для України важливим є те, що сьогодні у контексті відносин Україна - ЄС Італія підтримує Україну в її прагненні стати повноправним членом європейської спільноти націй. Саме італійський міністр закордонних справ був одним із перших серед європейських політиків, який визнав необхідність переведення відносин між Україною та Європейським Союзом на рівень асоціації. І саме італійський прем'єр-міністр С.Берлусконі визнав під час свого візиту до України у жовтні 2003 р., що Україна може бути готова до вступу в ЄС раніше, ніж у 2011 році [6].

На початок ХХІ століття Італія залишається одним із основних партнерів Української держави в торговельно-економічній галузі й за обсягами торгівлі з Україною посідає друге місце в Західній Європі (після Німеччини). Товарообіг між Україною та Італією у 2004 р. досяг, за даними Держкомстату України, 2,4 млрд. дол. США, що на 26,81% більше, ніж у 2003 р. При цьому експорт збільшився на 27,74% і склав 1,62 млрд. дол. США, імпорт - на 25% і дорівнює 805 млн. дол. США. Сальдо торговельного балансу для України - позитивне (814 млн. дол. США) [6].

Значні темпи економічного зростання в Україні приваблюють італійський бізнес. Підприємці цієї країни інтенсивніше за своїх європейських колег освоюють український ринок. Італійські інвестиції присутні у виробничому секторі України. Станом на 1 жовтня 2004 р., обсяг італійських інвестицій в Україні складав 99 млн. дол. (зростання з початку року - 4,4%): машинобудівна промисловість - 45%, легка промисловість - 20%, торгівля - 8,8%, готельний та ресторанний бізнес - 3,4% [6]. Цей період україно-італійських торгівельно-інвестиційних відносин слід виділити у третій етап розвитку економічної співпраці.

Існують, утім, значні невикористані можливості для участі італійського бізнесу в приватизаційних проектах в Україні. Не повністю задіяні всі можливості для співпраці в таких галузях як космічна, енергетична, машинобудування, транспортні перевезення, сільське господарство, зв'язок. У даний момент великий інтерес для України являє досвід Італії в енергетичній галузі. Остання майже на 100 відсотків залежить від зарубіжних енергоносіїв і мотивовано розвиває новітні енергозберігаючі технології. Наприклад, у 2002 році італійська нафтова компанія "ЕНІ" уклала контракт з Лівією (на 1,2 млрд. дол.) на будівництво нафтопереробного заводу [7]. Тобто експорт капіталу у нафтопереробну промисловість інших країн використовується Італією як забезпечення ресурсними можливостями для внутрішньодержавних потреб енергоносіїв.

У той же час, є певні проблеми залучення італійських інвестицій (іноземних інвестицій взагалі) у економіку України. Ці проблеми обумовлені в основному недоліками нормативно-правового поля національного законодавства.

При плануванні господарської діяльності підприємства з фінансами іноземних капіталовкладників, у першу чергу, постає проблема прав та гарантій суб'єктів господарювання. Такі права і гарантії забезпечуються нормативно-правовим полем держави, яке має тенденцію до постійних змін. Поряд з національним законодавством існує система міжнародних норм та правових традицій. Але основне поле діяльності компаній з іноземним капіталом регулюється національним законодавством. Характерним виявом цих процесів є правове регулювання залучення іноземних інвестицій.

У Законі України "Про режим іноземного інвестування" іноземні інвестиції визначені як цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту [8]. Така диспозиція законодавців однозначно визначає систему національного законодавства як імперативну стосовно міжнародних норм у даній сфері відносин.

При дослідженні правових аспектів проблем залучення інвестицій в компаніях з іноземним капіталом, слід зазначити, що нормативно-правова база, яка регулює визначені відносини, не є досконалою. Розвиток правових норм (інвестиційне право має міжгалузевий характер, але останнім часом об'єктивно простежується тенденція виокремлення у галузь) формується у системному розвиткові кількох галузей. З метою систематизації та узагальнення вбачається доцільним розробити проект інвестиційного кодифікованого акту, що уміщував би у собі національне законодавство з інвестиційної діяльності у оновленому вигляді (деякі функціональні чинники механізмів залучення іноземних інвестицій діють у застарілому правовому полі) та імплементовані норми європейського законодавства з інвестиційної діяльності. У останньому випадку необхідно вказати на недосконалість нормативно-правової бази методів залучення іноземних інвестицій, особливо у сфері права власності на господарські об'єкти іноземних інвесторів, у загальній безсистемності інвестиційного законодавства.

Таким чином, розвиток інвестиційної взаємодії України та Італії протягом 1990-х - початку 2000-х років характеризується в основному залученням італійського капіталу у економіку України. Цей процес пройшов три етапи свого розвитку: 1) 1992 - 1995 рр., коли Італія досліджувала можливості української економіки та формувалася договірно-правова база умов інвестування італійського капіталу; 2) 1996 - 2000 рр., коли динаміка торгівельно-економічного обігу між Україною та Італією набула сталих форм. Створювалися спільні українсько-італійські підприємства, досягли значних обсягів капіталовкладення італійського бізнесу в українську економіку; 3) 2000 - 2005 роки характерні формуванням спеціальних вкладень італійських інвесторів у важку та легку промисловість України.

Рівень розвитку української економіки поки що не дозволяє адекватно інвестувати капіталовкладення у економіку Італії. На 2005 рік тенденція залучення італійських інвестицій має позитивний характер, але при недосконалості національного законодавства у сфері регулювання майнових прав інвесторів може змінитися на протилежну. У даному випадку вбачається доцільним систематизувати національне інвестиційне законодавство з імплементацією норм ЄС у цій галузі та удосконалити інститут права власності іноземних інвесторів.


Література:
1. Курочкін Л. Італія і Україна- Взаємний інтерес // Посередник. - 31.05. 1999 - С. 9.

2. Сорока М. Світ відкриває Україну. - К., 2001. - С. 269 - 276.

3. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (1991-2003) / Відп. ред. С.В. Віднянський. - К.: Генеза, 2004. - 616 с.

4.Спільна заява з питань економічних відносин між Урядом України і Урядом Італійської республіки. // Зібрання чинних міжнародних договорів України. Офіційне видання. / За ред. А. М. Зленка. Т. ІІ, Кн. 1. - К. 2002. - С. 332 - 334.

5. www.ukrstat.gov.ua

6.Зустріч Президента України В.А.Ющенка з Головою Палати депутатів Італії П.Ф.Казіні (Київ, 14 лютого 2005 р. ). // Урядовий кур'єр. - Лютий, 2005.

7.Дзеркало тижня - № 45. - 23-29 листопада, 2002.

8.Закон України "Про режим іноземного інвестування" № 93/96-ВР від1996.03.19 // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 19. - С. 80.


5 (71) серпень-вересень 2005 р.


Лілія Щербін,

аспірант кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ
Ставлення кадетів до української державності в період Центральної Ради (березень-липень 1917 р.)
У статті аналізується ставлення конституційно-демократичної партії до українського національно-визвольного руху в період березня-липня 1917 р. Автор стверджує, що саме заперечення кадетами автономії України зумовило липневу урядову кризу, оскільки вони розглядали українське питання як загрозу розпаду "єдиної і неподільної" Росії.
Лютнева революція стала важливим випробуванням для конституційно-демократичної партії. Політичні події вимагали вже не тільки теоретичних розробок вирішення суспільних проблем, а рішучих практичних кроків, спрямованих на їх розв'язання. Ахіллесовою п'ятою для кадетів стало національне питання, зокрема українське, яке зумовило вихід міністрів-кадетів з Тимчасового уряду у липні 1917 р.

У радянській історіографії заперечувалось українське питання як фактор виходу міністрів з Тимчасового уряду, який зумовив липневу кризу. Урядова криза пов'язувалась з військовими невдачами, прагненням кадетів встановити єдиновладдя [1]. Незгода кадетів з політикою уряду в українському питанні розглядалась як формальний привід виходу міністрів, як чинник тиску на політичних суперників - есерів і меншовиків [2]. Сучасні дослідники, приділяючи значну увагу процесу переговорів Центральної Ради і Тимчасового уряду, поза полем свого наукового зору залишають проблему ставлення Конституційно-демократичної партії до українського питання після Лютневої революції, ті партійні внутрішні суперечності і дебати, які точились навколо позиції щодо української державності [3].



Мета статті - висвітлення позиції конституційно-демократичної партії до українського питання протягом березня-липня 1917 р. в умовах розбудови української державності і переговорного процесу між місцевими і центральними органами влади.

Після Лютневої революції кадети взяли активну участь у формуванні органів нової влади. Вони отримали 5 місць у Тимчасовому уряді першого скликання (березень-квітень 1917 р), 3 місця у коаліційному уряді (квітень-липень 1917 р.). Активною була партійна діяльність: організовували мітинги, демонстрації, проводили з'їзди, які мали на меті з'ясувати позицію партії до реалій нового формату. На VII з'їзді (25-28 березня 1917 р.) були внесені зміни до програми конституційно-демократичної партії щодо державного ладу: Росія повинна стати демократичною парламентською республікою. Тимчасовий уряд визнавався єдиною законодавчою і виконавчою владою.

В умовах зростання національно-визвольного руху на просторах Російської імперії, зокрема українського, 9-12 травня 1917 р. відбувся VІІІ з'їзд конституційно-демократичної партії, на якому значна увага приділялась національному питанню. На цьому з'їзді Ф. Ф. Кокошкін зачитав доповідь "Автономія і федерація", в якій наголосив на тому, що при вирішенні питання про автономію треба розрізняти два пов'язаних між собою, але водночас і окремих принципи: принцип децентралізації (обласне питання) і принцип самовизначення національностей (національне питання). Децентралізація може бути засобом національного самовизначення, але вона не є єдиним методом для цього і слугує для задоволення інших потреб народного життя [4].

Простір Росії і різноманітність її місцевих умов викликають потребу не тільки децентралізації управління, але й законодавства у формі місцевої автономії, тобто надання місцевим представницьким зібранням участі у законодавстві з питань місцевого господарського і культурного життя.

Децентралізація законодавства в Росії не може бути здійснена шляхом об'єднання кожної з головних національностей в особливі автономні одиниці, бо при нерівномірній чисельності окремих народів і розмірів територій, які вони займають, така національно-територіальна автономія: 1) мала б своїм фактичним наслідком встановлення всередині великих національно-територіальних одиниць, наприклад Великоросії та України, не децентралізації, а, навпаки, централізації; 2) зробила б неможливою організацію зв'язку між окремими національно-територіальними одиницями ні на засадах єдиної держави, ні на засадах правильно організованої федеративної держави і тому призвела б до руйнування державної єдності Росії і до запровадження не федерації (союзної держави), а конфедерації (союзу держав) [5].

На думку Ф. Кокошкіна, національності, які наполягають на необхідності федерації в Росії за національним принципом, хочуть у майбутньому державному домі Росії облаштувати для себе ту чи іншу кімнату, пристосовану до їх вимог. Але вони ігнорують проблему державного устрою в цілому: "Що стосується всієї будівлі, то це ваша справа, будуйте як хочете і як вмієте, дайте тільки нам таку кімнату, яку ми хочемо" [6].

Згідно з доповіддю Ф. Кокошкіна децентралізація Росії мала ґрунтуватися на наданні органам самоуправління вищих самоуправних одиниць (губерній або областей) автономних прав у певних сферах господарського і культурного життя, при умові визнання за загальнодержавними законами переважаючої сили над місцевими, і на забезпеченні за державною владою права контролю над місцевим законодавством у формі "veto". Вищим самоуправним одиницям треба надати право укладати між собою строкові і безстрокові угоди для здійснення спільних завдань та утворювати для цього тимчасові або постійні союзи. Зміна кордонів губерній або областей повинна здійснюватись відповідно до загальнодержавного законодавства [7].

На основі виступу Ф. Кокошкіна були внесені зміни до § 12, 24, 25 програми кадетів: при збереженні загальнодержавного статусу російської мови у державних установах, армії, флоту передбачалось використання місцевих мов відповідно до національного складу населення, зокрема при здобутті початкової освіти; вищим територіальним самоуправним союзам (губернським або обласним земствам) надавались права провінційної автономії (видання місцевих законів) у певних сферах місцевого господарського, культурного і національно-культурного життя, із гарантуванням для загальнодержавної влади можливості припиняти введення в дію законів, які порушують встановлені загальнодержавною конституцією межі автономії; при прийнятті конституції Російської республіки права місцевої автономії надаються органам самоврядування губерній і відповідних їм територіальних одиниць (нині існуючих областей). Конституція повинна відкрити закономірний шлях до задоволення побажань місцевого населення щодо об'єднання територіальних одиниць у більші союзи, поділ їх на менші одиниці та зміну їх кордонів [8].

Таким чином, вирішення національного питання звелось партією до розширення місцевого самоврядування, тобто "провінційної автономії", заперечення політичної автономії. Такі корективи щодо національної проблеми викликали дебати на засіданнях з'їзду.

М. М. Могилянський відзначив, що немає жодної української прогресивної партії, котра б у своїй програмі не поставила вимоги національно-територіальної автономії, і якщо кадети у свою програму цієї вимоги не внесуть, українці не будуть їх підтримувати. Він запропонував внести в § 25 програми вказівку на автономію України в такому значенні, в якому цей параграф вказував на автономію Польщі [9].

Представник Київського обласного комітету П. Е. Бутенко застеріг стосовно виступу Ф. Кокошкіна, що "будинок побудований красиво, але на його фронтоні напис: той, хто бажає національного розвитку, заходячи в цей дім, залиш надію назавжди" [10]. На його думку, якби юрист виголосив свій виступ у Києві, його б сприйняли б як великоросійського націоналіста.

Представник з Полтави Я. К. Імшенецький підкреслив, що, незважаючи на велике національне піднесення, український народ завжди заявляє, що ні про яке відокремлення від Росії не може бути й мови. З цим усвідомленням народної спільності треба рахуватися, цінувати його, і з цією метою треба вказати українському народові шлях до здійснення його національних вимог. За його спостереженнями, гасло "автономія України" незрозуміле для широких верств населення, але вони інстинктивно відчувають, що в них є якісь ширші національні вимоги, і вже не миряться лише з дозволом читати книги українською мовою. Небезпека роз'єднання і розпаду держави стосовно України нереальна, бо не можна розділити територію України та Росії таким чином, щоб в Україні не залишилось багато росіян, і навпаки. При спільному проживанні народів неможливо спорудити і культурну стіну між ними [11].

Член Центрального комітету (далі - ЦК) П. П. Гронський назвав усі сумніви українців помилковими. Перебуваючи в Галичині і в Карпатах, оратор переконався, що місцеве населення чудово розуміло солдат-великоросів. Український народ, - зазначив він, - є народ російського походження, і навіть русини в Галичині називають себе "русью", старою назвою, яка зустрічається в "Слові о полку Ігоревім", і примушує українців залишатися в орбіті російського великого племені, де вони займають рівне з усіма місце. На його думку, спасіння українців в союзі з великоросами [12].

Петербуржець Є. О. Дубосарський закликав партію вжити заходів для попередження розвалу на окраїнах, висловлюючи надію на те, що всі народи Росії заговорять однією мовою - мовою вимоги єдиної держави при широкому задоволенні національних домагань [13].

Представник Москви А. В. Кріммер відчув сепаратистські нотки в словах М. Бутенка. Він вважав, що мріяти треба не про окремі кімнати, не про мешканців окремих номерів мебльованих кімнат, а про один купол великої Росії, під яким будуть жити не територіально роздроблені, а об'єднані спільною культурою народи Росії [14].

VII і VIII з'їзди партії П. Мілюков за значенням прирівнював до організаційних з'їздів 1905 р. і 1906 р., оскільки вони визначили ставлення кадетів до поворотних історичних моментів [15]. У нових історичних умовах позиція партії повинна базуватись на принципах єдності влади, ліквідації двовладдя і спроб різних організацій конкурувати із законним і визнаним країною урядом, сили влади і права застосовувати цю силу, ведення війни до переможного кінця і підписання мирного договору. Лідер кадетів зазначив, що партія буде докладати всіх зусиль, щоб попередити шкідливі центробіжні тенденції, які з'явилися в умовах розрухи. Кадети визнають вимогу створення місцевих самостійних органів і передбачають введення автономії з правом законодавства з деяких питань. Однак вони проти негайного створення національних територій з тими розширеними правами державної автономії, на яких наполягали різні народи [16].

Історик Д. Яневський вважає, що взаємовідносини між центром - Петроградом - і так званими "національними районами" не могли не загостритися внаслідок рішень щодо права на автономний устрій та інші права національностей, ухвалених з'їздом кадетів [17]. З цією думкою важко не погодитись, адже, займаючи провідні місця в органах влади, свої програмні принципи вони ставили в основу державної управлінської політики. Це простежувалось і у ставленні кадетів до політизації суспільного життя на Україні, до процесу формування українських органів влади.

Яскравим прикладом ставлення російських кадетів до прагнень українців стала реакція урядової комісії у складі лібералів на делегацію Центральної Ради, яка на чолі з В. Винниченком у травні 1917 р. відвідала Петроград, маючи на меті представити на розгляд уряду свої вимоги і, насамперед, автономію України. Голова уряду кн. Львов, відмовившись розглядати прохання делегатів, передав їх на розгляд спеціальної урядової комісії, до якої увійшли Д. Щепкін, С. Урусов, С. Котляревський, М. Лазаревський [18]. Закінчилися зустрічі комісії з делегацією заявою урядовців, що потрібен час на вирішення питання, тобто безрезультатно. Своїми враженнями від перебігу столичних переговорів поділився В. Винниченко: "В цій комедії в кадетських професорів під час захоплення дебатами мимоволі з-під строгої наукової мантії визирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-класове тіло. Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецьке і херсонське вугілля, що катеринославське залізо, що харківська індустрія обніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму" [19, с.167-168].

Отримавши чергову відмову уряду щодо автономії України, оскільки Тимчасовий уряд не є правочинним вирішувати надання такого статусу, а Центральна Рада не є представником всього населення України, 10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила І Універсал. Цей документ викликав реакцію різного характеру: від щирого, патріотично-ейфоричного захоплення українців до осуду, гнівного заперечення російським суспільством.

У кадетській газеті "Речь" проголошення І Універсалу розцінювалось як "виконання ще однієї ланки німецького плану розкладу Росії, прямий злочин проти закону, який вимагає проти себе негайного застосування суворих законних покарань" [20].

У Державному архіві Російської Федерації міститься цікавий документ - запис наради членів конституційно-демократичної партії з питання щодо ставлення до І Універсалу Центральної Ради. Серед учасників наради були П. Новгородцев, Ф. Родічев, Я. Імшенецький, П. Гронський, І. Демидов, Д. Гримм, О. Мануйлов, В. Вернадський, Ф. Кокошкін, З. Френкель, М. Некрасов, А. Шингарьов. Документ не датований, але за змістом можна припустити, що засідання присвячене саме обговоренню проголошення І Універсалу.

Ф. Кокошкін підкреслив, що "незадоволення викликає територіальний аспект і права Ради, компетенція якої безмежна, хоча навіть в штатах є обмеження певними сферами. А тут вся влада належить парламентському уряду". Він застерігав, що проект неприйнятний: "Ми перед історичною межею, здаємо свої позиції. Вимога України тільки (курсив у документі - Л. Щ.) перша: зараз інші народи поставлять питання в тій же формі і будуть вимагати поступок в таких самих виразах" [21]. Серед майбутніх вимагачів назвав Литву, Грузію, Естонію, Латвію, мусульман. На його думку, "треба прийняти документ, який визнає повноту права національної культури, самовизначення, мови - негайне запровадження в діловодство місцевих установ на рівних правах із загальнодержавним визнанням і здійснення автономних місцевих установ у місцевостях, заселених українцями, управління повинно здійснюватися Тимчасовим урядом через місцевих людей, які користуються довірою місцевого населення (не організації) і можуть об'єднати декілька губерній і створити орган, повністю залежний від Тимчасового уряду, - генеральний комісар з радою із 7 осіб, із ширшими повноваженнями, ніж звичайно, при розбіжностях комітету і ради питання вирішуються урядом. Далі йти не можна: це порушення навіть перед українським народом, бо Рада ніким не вибрана" [22].

Пропозиція Ф. Кокошкіна не влаштувала П. Новгородцева, тому що все одно створюються форми обласної автономії. Він запропонував визнати Раду тільки громадською організацією.

Ф. Родічев у питанні відновлення Росії покладав надію на воєнні успіхи: "пропала єдність Росії, але, якщо будуть успіхи армії, ми повернемося. Українці вже тепер тверезіють. Поступку можна забрати назад, коли вони одумаються" [23].

Я. Імшенецький вважав, що "уряд не здатен подолати революційний акт. Він шкідливий, але немає сил виправити хід подій, як ми хочемо" [24].

П. Гронський наполягав на тому, що "ця нісенітниця не може бути визнана як акт уряду. Це нічого з точки зору державного права, але якщо на цей шлях переговорів стали, то треба домовлятися про цей документ і внести редакційні виправлення, оскільки в даній формі - документ зовсім неприйнятний. Треба наполягати, щоб Універсал відповідав документу: не говорити про відповідальність. Все приймати - нижче гідності уряду" [25].

Отже, кадетів лякала можливість втрати України, факт проголошення автономії розглядався як явище негативне, тимчасове, малоприйнятне.

Для пошуку компромісного рішення до Києва прибула урядова делегація: О. Керенський, І. Церетелі, М. Терещенко. Наслідком переговорів 28-30 червня 1917 р. стали Декларація Тимчасового уряду, у якій Генеральний секретаріат визнавався вищим органом для управління крайовими справами, і ІІ Універсал Центральної Ради.

На засіданні ЦК кадетів 2 липня обговорювалось ставлення партії до українського питання. Нарада відбувалась за участю представників від українських комітетів, зокрема Київського. Беручи до уваги побажання населення України, промовці вказували, що автономія може бути проголошена після скликання Установчих Зборів. У зв'язку з невизначеними територіальними кордонами області і межами самої автономії кадети вважали передчасним прийняття загального принципу, бо "він може створити прецедент для інших народів Росії і таким чином розпочати визнання принципу розчленування Росії і передрішення загальнодержавного ладу" [26].

На засіданні була прийнята резолюція такого змісту: "1) для розвитку програми партії прийняти принцип обласної автономії України; 2) створити комісію при Центральному Комітеті для розробки із внесенням в Установчі Збори законопроекту обласної автономії із збереженням державної єдності Росії і при суворому забезпеченні загальнодержавних інтересів" [27].

Цей документ кадети принесли 2 липня на засідання Тимчасового уряду, на якому обговорювався текст угоди з Центральною Радою. Резолюція мала засвідчити їхнє позитивне, в принципі, ставлення до автономії України. Однак під час голосування кадети висловились проти угоди, і міністр народної освіти О. Мануйлов, міністр державної опіки Д. Шаховський, міністр фінансів А. Шингарьов вийшли з уряду. П. Мілюков зазначав, що "визнати без змін безформну та юридично неграмотну декларацію Терещенка і Церетелі вони не могли. Після голосування кадети вийшли із складу Тимчасового уряду, мотивуючи це тим, що постанова з українського питання вносить хаос у відносини між урядом і крайовим органом і відкриває Раді майже законні способи здійснення явочним порядком української автономії" [28].

У своїх спогадах лідер кадетів писав, що міністри-кадети займались своєю справою і ніяких конфліктів не шукали. Але конфліктна ситуація склалась для них як для кадетів з національного питання. На його думку, деякі народи, насамперед Фінляндія та Україна, прагнули скористатися російською смутою для повного відокремлення від Росії. Фінські юристи до цього ішли обережніше і тонше. "Фанатики українського руху на чолі з професором Грушевським вибрали шлях фактичного захоплення головних позицій. Цим шляхом, користуючись необізнаністю російської влади з питанням, українські політики добились значних досягнень, наділяючи свої місцеві установи державними правами. Але документ зраджував інтереси Росії і, крім того, був юридично неграмотним" [29].

У своєму заклику, опублікованому 6 липня 1917 р., ЦК Конституційно-демократичної партії пояснив причини виходу своїх представників зі складу Тимчасового уряду. Серед них: неспроможність уряду забезпечити в країні єдину авторитетну владу, розбіжності у багатьох питаннях внутрішньої і зовнішньої політики між представниками партії і більшістю урядовців. Останнім і особливо яскравим прикладом стало прийняття урядом у готовому вигляді, без надання можливості зробити зміни, угоди з українською Радою, укладеної трьома членами Тимчасового уряду, які їздили для попередніх переговорів у Київ.

Щодо українського питання, то ЦК визнає необхідність випрацювання проекту обласної автономії України для внесення в Установчі Збори. Але ЦК вважає, що "негайне створення місцевої влади, відповідальної перед місцевою громадською організацією і покликаної функціонувати з невизначеними повноваженнями і на невизначеній території, а також завчасне вираження урядом співчуття проекту обласної автономії, зміст якого залишається уряду невідомим, є недопустимим і небезпечним прецедентом, який робить зрозумілим волевиявлення Установчих Зборів і основні риси майбутнього державного ладу Росії. ЦК вважає, що його однодумці в уряді, позбавлені можливості впливати на зміст акта і привести його у відповідність з вимогами основних начал державного права та з інтересами Росії, не можуть нести відповідальність за цей крок і за його можливі наслідки" [30].

Друкований орган херсонських кадетів українське питання назвав однією з причин розколу у складі уряду. Не маючи на те повноважень, Церетелі і Терещенко привезли незадовільну за формою і змістом угоду з Радою. А. Шингарьов від імені міністрів кадетів заявив, що вони не можуть підписати цей документ, оскільки порушать клятву донести всю повноту влади і довести Росію цілою і неушкодженою до Установчих Зборів, тому складають повноваження членів уряду. "Українське питання не було тільки приводом, але справжньою причиною, останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння і змусила нас вийти з кабінету. Вирішення українського питання мало б значення для вирішення національного питання взагалі в Росії. Тоді б з'явилась низка подібних вимог від інших національностей", - заявляв кадетський екс-міністр. Його лякало те, що підписаний у Києві документ стане причиною появи копій, за якими вони змушені будуть оплатити ці векселі. Хоча уряд і являв собою спаралізований організм через суперечності між більшістю і меншістю, момент розпаду настав з українського питання, яке стало останньою ланкою в ланцюзі конфліктів. "Якщо раніше б не було інших конфліктів, то українське питання було б достатньою причиною для нашого виходу", - підводив висновки А. Шингарьов [31].

Гострій критиці піддав декларацію барон Б. Нольде, відомий юрист, головний експерт конституційно-демократичної партії з міжнародних відносин: "Нашвидкоруч, між двома поїздами, три російських міністри і проф. Грушевський домовились про утворення української держави". На думку Б. Нольде, "ні України, ні її Ради в російському праві до поїздки трьох міністрів не існувало" [32]. Декларація Тимчасового уряду від 2 липня та Універсал Центральної Ради від 3 липня нав'язали не тільки Раду Україні, але й Україну Росії. Російський юрист здивований розмахом політичної творчості цих документів, "в яких не тільки новизна і сміливість, а безсумнівний односторонній акт державно-правового обману, в якому, з одного боку, відчувається досвідчена рука старого європейського політичного борця, вихованого у школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби (М. С. Грушевський - Л. Щ.), а з іншого, недосвідчений і нічим не вишколений "революційний ентузіазм" [33]. Найбільше невдоволення у Б. Нольде викликав розподіл влади між Росією та Україною, оскільки він ґрунтується на повній ліквідації повноважень Росії, а також процес поповнення Ради новими членами.

Український дослідник В. Солдатенко розцінює українське питання, спосіб його розв'язання О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі скоріше як привід, а не причину для рішучого кроку кадетів. На його думку, урядову кризу зумовили політичні амбіції кадетів, оскільки вони "були проти розв'язання такої важливої справи без попереднього погодження з ними" [34]. Історики О. Рент і О. Рубльов вважають, що саме результати київських переговорів спричинили міністерську кризу [35].

Дослідник М. Якупов липневу політичну кризу називає центральною подією у відносинах кадетів з українським рухом. Вихід міністрів-кадетів із Тимчасового уряду в зв'язку з українським питанням викликав залишення лав партії деякими кадетами-українофілами, звів стіну непорозуміння між ЦК і Київським комітетом партії народної свободи. Липнева криза підірвала авторитет партії кадетів у масштабах усієї країни і послабила її позиції в самій Україні. Він робить висновок, що політична криза липня 1917 р. стала кризою ідеології кадетської партії, яка в своєму розвитку відставала від розвитку суспільної свідомості [36].

Ініціатор київських переговорів І. Церетелі пояснював виникнення кризи тим, що керівники кадетської партії перейшли на позиції великодержавного шовінізму та російського націоналізму. Висунувши гасло боротьби з автономістськими прагненнями народів Росії, "вони сподівалися пробудити націоналістичні інстинкти в російських народних масах і знайти серед цих останніх в царині національного питання більше співчуття, ніж у питаннях соціального законодавства чи аграрних законів, де їх класова позиція відштовхувала від них широкі трудящі верстви російського народу" [37].

Резолюція ЦК кадетів від 2 липня була затверджена як постанова на ІХ партійному з'їзді (23-28 липня 1917 р.), на якому знову актуалізувалось українське питання [38]. Доповідачем з цієї проблеми був П. Мілюков, який підкреслив, що такі самочинні відокремлення від Росії до рішення Установчих Зборів не є правильним вирішенням національного питання, тому позиція України викликала протести в середовищі кадетів. Він заявив, що "наші товариші і ЦК, який схвалив їх спосіб дій, вважали, що у всякому випадку вирішувати українське питання таким чином, як воно було вирішене, тобто шляхом санкції явочним порядком утворених установ невизначеної компетенції, установ, які захопили невизначену територію і перебували у невизначених відносинах з центральними установами й вимагали санкції тільки для того, щоб викликати такий самий явочний розвиток, що цей спосіб вирішення одного з найбільших національних питань Росії навряд чи правильний, що він може, у випадку якщо таким способом явочного порядку будуть вирішувати свої національні питання інші національності держави, спричинити вирішення шляхом доконаних фактів такого питання, яке може бути вирішено тільки Установчими Зборами одночасно для всієї Росії" [39]. Показовим є той факт, що у пресі був опублікований скорочений варіант промови Мілюкова, пом'якшений, а архівна справа містить весь текст доповіді, де висловлювання про українське питання набагато різкіші.

27 липня 1917 р. на вечірньому засіданні ЦК закладено принципи організації комісії з українського питання. До її складу мали входити члени ЦК і представники губернських комітетів партії (по 2 з кожного комітету) таких губерній: Київської, Волинської, Подільської, Бессарабської, Херсонської, Таврійської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської і від Кубанської області. Щодо участі представників партії в Центральній Раді вирішено визнати можливою участь партійних організацій від тих губерній, комітети яких вважають необхідною таку участь, насамперед Київського обласного комітету, але роботу членів партії в Генеральному секретаріаті визнано неможливою [40].

Таким чином, події Лютневої революції, повалення самодержавства змусили конституційно-демократичну партію внести корективи до своєї програми і, зокрема, змінити пункти, що стосувались національного питання. Однак зміни не містили вимог автономного устрою України, як на те сподівались кадети-українофіли та українці, враховуючи піднесення національно-визвольного руху, який вже не обмежувався тільки культурними вимогами, а висував гасло політичної автономії. У березні 1917 р. кадети визнали достатнім надання органам місцевого самоврядування права провінційної автономії, тобто можливості подання спільних клопотань з питань їх компетенції до центральних установ та видання нормативних актів у сферах господарської та культурної діяльності. Факт утворення Центральної Ради, проголошення І Універсалу негативно оцінювались кадетами як події передчасні, незаконні, небезпечні для цілісності Росії. Характерна для лібералів риторика про рівність прав націй на культурно-національне самовизначення була замінена закликами про збереження єдності і неподільності Росії, що було притаманне до Лютневої революції насамперед російським партіям націоналістичного спрямування. Вагомість України для збереження цілісності Росії підтвердила липнева урядова криза, причиною якої став вихід з коаліції міністрів-кадетів, котрі не погодились з принципом автономії України. Ставлення партії до українського питання протягом березня-липня 1917 р. засвідчило декларативність усіх попередніх національних вимог кадетів. Український рух розглядався конституційно-демократичною партією як реальний чинник розпаду Росії, небезпечний каталізатор загострення внутрішніх протиріч у державі.


Література:
1. Комин В. В. История помещичьих, буржуазных и мелкобуржуазных политических партий в России. - В 2 ч. - Ч. 1. - Калинин, 1970. - С. 196.

2. Минц И. И. История Великого Октября. - В 3 т. - Т. 2. - М., 1978. - С. 514; Славин Н. Ф. Из истории июльского политического кризиса 1917 г.// История СССР. - 1957. - №2. - С. 133.

3. Бондаренко Д. Я., Крестовская Н. Н. Переговоры Временного правительства и Украинской Центральной Рады весной и летом 1917 года // Отечественная история. - 2002. - № 2. - С. 83-96; Кудлай О. Б. Переговори Центральної Ради і представників Тимчасового уряду (28-30 червня 1917 р.) // Український історичний журнал. - 1999. - № 6. - С. 43-54; Солдатенков В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. - К., 1999. - 976 с.

4. Съезды и конференции конституционно-демократической партии. - В 3 т. -Т. 3. - Кн. 1. - 1915-1917 гг. - М., 2000. - С. 551.

5. Там само. - С. 554.

6. Там само. - С. 559.

7. Там само. - С. 564-569.

8. Там само. - С. 660, 662.

9. VIII съезд партии Народной Свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 14-16. - С. 12.

10. Там само.

11. Там само. - С. 11.

12. Там само. - С. 15.

13. Там само. - С. 16.

14. Там само.

15. Милюков П. Итоги VIII съезда партии Народной Свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 2. - С. 1.

16. Там само. - С. 3.

17. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. - К.,2003. - С. 93.

18. Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004. - С. 434.

19. Винниченко В. Відродження нації. - К.,1990. - Ч. І. - С. 167-168.

20. Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали. - К., 2003. - С. 430.

21. Государственный архив Российской Федерации (дальше - ГАРФ), ф. 523, оп. 2, д. 24. - Арк. 1.

22. Там само. - Арк. 2.

23. Там само. - Арк. 3.

24. Там само. - Арк. 5.

25. Там само. - Арк. 7.

26. Протоколы Центрального Комитета и заграничных групп конституционно-демократической партии. - В 6-ти т. - Т. 3. 1915-1920. - М., 1998. - С. 380.

27. Там само. - С. 381.

28. Милюков П. Н. История второй русской революции. - Мн., 2002. - С. 202.

29. Милюков П. Н. Воспоминания. - М., 2001. - С. 630-631.

30. Воззвание Центрального комитета // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 8-10. - С. 10; ГАРФ, ф. 523, оп. 2, спр. 22. - арк. 3-3 об.

31. Мануйлова А. А. Почему кадеты ушли изъ состава Временного правительства // Народная Свобода. - 1917. - 17 июля. - С. 2.

32. Нольде Б. Э. Договоръ съ Радой // Речь. - 1917. - 7 іюля. - С. 1.

33. Там само.

34. Солдатенко В. Ф. Назв. праця. - С. 250.

35. Реєнт О. П. У робітнях історичної науки. - К., 1999. - С. 58; Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. - К., 1999. - С. 56.

36. Якупов М. Н. Діяльність конституційно-демократичної партії в Україні (1917-1918 р р.). Автореферат на здобуття ст. канд. іст. наук. - К., 1994. - С. 15.

37. Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004. - С. 442.

38. Постановления ІХ съезда партии народной свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 11-13. - С.12-13

39. ГАРФ, ф. 579,оп. 1, д. 745. - Арк. 1.

40. ГАРФ, ф. 523, оп. 2, д. 22. - Арк. 11.



Михайло Кузьменко,

кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних

і суспільних дисциплін, декан факультету філософії і релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту
Архівні матеріали ЦДАГО України та

ЦДАВО України з проблеми діяльності інституту червоної професури

у 20-30-ті роки ХХ ст.

Автором статті вивчено основні документи ЦДАГО України та ЦДАВО України з проблеми діяльності інституту червоної професури в період 20 - 30-х років ХХ ст. Проаналізовано документи фондів інституту червоної професури при ВУЦВК, оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У та ін. Надано рекомендації щодо використання результатів дослідження.
Проблема діяльності інституту червоної професури залишається недостатньо висвітленою в українській історіографії. Значна кількість документів з цієї проблеми зосереджена в Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України. Метою автора цієї статті є спроба систематизації вивчених джерел за проблемним принципом.

Об'єктом формування нового соціально-професійного типу науково-педагогічної інтелігенції були студенти, аспіранти, професори. Вони утворювали єдине діалектичне ціле, кожна частина якого була під особливим наглядом державної політичної цензури. Система короткотермінових курсів підготовки фахівців і керівників освітніх закладів не виправдала себе, але засвідчила революційне бажання держави дати "червоних" професорів "на-гора". Для їх підготовки необхідно було щонайменше 10 років, тому Наркомос УСРР схилявся до організації системи базової освіти. Семирічна школа, особливо профшкола, готувала майбутніх професійних працівників, але все-таки забезпечувала той необхідний мінімум знань, котрий правив її випускникам за професійну та загальноосвітню орієнтацію. Майбутні студенти технікумів або Інститутів народної освіти (ІНО) мусили мати попередній рівень знань бодай за семирічку, хоча соціальний контингент радянського студентства 1920-х рр. поповнювали колишні гімназисти, учні реальних училищ і навіть випускники учительських семінарій та інститутів.

Соціальним джерелом поповнення "червоної професури" були студенти ІНО й аспіранти, а також "рекрути", тобто частина дипломованих спеціалістів дореволюційного ґатунку, яка сприйняла "душею й розумом" радянську систему освіти. В основному це були вихідці з родин педагогів, дрібних службовців, священиків. Вони стали "червоними", оскільки пристосувалися до нових умов, очоливши певні науково-педагогічні підрозділи в ІНО. За освітнім статусом і педагогічним стажем їх вважали "старорежимними", а в роки масового терору - "буржуазно-націоналістичною" інтелігенцією. Наприклад, аспірант Інституту літератури ім.Шевченка Л.С. Підгайний (1899 р.) учителював протягом 1918 - 1924 рр., маючи за плечима вищу початкову школу, а після закінчення 1928 року Київського ІНО продовжив науково-дослідну справу в академічній установі [1]. Викладачем Київського ІНО на факультеті соціального виховання 1920/21 року був В.Т.Седляр, котрий навчався (1915 - 1919 рр.) у Київській художній школі, з лютого 1919 р. був учнем професора М.Л.Бойчука, працюючи згодом педагогом Межигірського технікуму [2]. До категорії радянізованих можна віднести і представників колишніх українських політичних партій (М.І.Шрага, М.Ф.Чечеля, П.І.Христюка, В.О.Голубовича, Н.А.Петренка, М.Г.Левицького, В.П.Мазуренка, М.Ф.Філіповича), які обіймали керівні посади в державних установах, стояли на чолі наукових підрозділів, їх розподілом і "висуванням" займався ЦК КП(б)У під контролем ДПУ [3]. На початку 1920 р. боротьбисти становили більше половини складу центральних та місцевих відділів системи Наркомосу, використовуючи його апарат для "зміцнення своєї партії шляхом організації інтелігентських мас"[4]. Після ліквідації їхньої партії більшовикам вдалося опанувати культурно-освітній фронт в Україні, розвівши лідерів українських політичних партій по державних кабінетах, кафедрах, факультетах, профспілках.

На початку 30-х рр. в Україні працювали 3986 науковців і 11796 науково-педагогічних працівників, а через ВАК пройшла 581 персональна справа. Звання професора присуджувалось, якщо претендент мав 4-5 "самостійних праць", брав безпосередню участь у науково-дослідній роботі та суспільно-політичному житті [5]. Доцентами обирали викладачів, які не мали жодної праці, крім дрібних статей у підручниках "колективного характеру". Наприклад, у вищих навчальних закладах Дніпропетровська й Сталіно у 1931 році діяли 170 професорів і студентів "радянського зразка". За соціальним походженням вони становили: Дніпропетровськ: робітників - 14,7 %, селян - 3 %, службовців - 82,3 %; Сталіно: робітників - 9 %, селян - 15 %, службовців - 76 % [6]. Безпартійні становили дві третини. Відсоток службовців серед професорів відповідав основному контингенту студентів саме педагогічних "вишів", де питома вага дітей освітян і службовців переважала. А незначний відсоток професорсько-викладацького складу в партії відображав критичне ставлення до нього керівництва та його відношення до "непролетарської" групи [7]. На початку 1933 р. "кваліфікувалася" на професора 31 особа, у тому числі 3 партійці та 28 позапартійних, а присудили звання 8, хоча у списку бажаючих було чимало кандидатів. На посаді професорів працювало 83 особи, а звання одержали 15 викладачів [8]. Однак темпи їх "висування" не встигали за масштабами репресій. Ворогом народу міг стати будь-хто, висловившись необережно на лекції. Так, у Київському енергетичному інституті налічувалося 23 професори, з них партійних було 7, відтак решта опинилася в полі зору політорганів [9]. З посади усували за "визначення електрона як нематеріальної субстанції". Технічна інтеліґ енція початкового етапу масового терору фактично втратила свою елітну частину, а вона вирізнялася достатньо високою професійною підготовкою та конкретними знаннями прикладного спрямування. Катастрофічна ситуація з технічними кадрами змусила уряд вдатися до "експорту" зарубіжних спеціалістів. Зокрема у серпні 1931 р. в Українському науково-дослідному інституті сільськогосподарського машинобудування працювали 13 техніків та інженерів з Австрії, а в Державному інституті з проектування коксохімічних заводів "Діпрококс" - іноземні інженери-хіміки, будівельники, консультанти, проектанти із США (2), Польщі (1), з Німеччини (12) [10]. Наприклад, в Українському науково-дослідному фізико-технічному інституті працювали інженери-хіміки, фізики, науковці, професори з Німеччини, Голландії, Австрії [11]. У 1933 році в Україні налічувалось 504 іноземних спеціалісти та 549 висококваліфікованих працівників [12]. Власних "буржуазних спеців" знищили, а іноземних запрошували.



Історики пояснюють запровадження політичного терору кровожерністю тоталітарного режиму й фактором зміцнення особистої диктатури Сталіна. Така точка зору цілком слушна, хоча не зовсім вичерпна. Політичний терор став методом більшовицької модернізації суспільства, відтак усунення неблагонадійної та войовнича ідеологізація решти інтеліґ енції забезпечували її соціальну однорідність і політичну монолітність. Радянізація працівників вищої школи завершилася гуманітарною катастрофою. Упродовж 1933 р. за політичними мотивами звільнили 18 директорів педінститутів і 210 викладачів, серед яких органи ДПУ розпізнали "націоналістів, колишніх петлюрівців, білих офіцерів з антирадянським минулим, дворушників і навіть шпигунів та агентів закордонних контрреволюційних організацій" [13]. Замість звільнених і засуджених професорів на їхні посади призначили "кращих випускників-аспірантів науково-дослідних установ і держуніверситетів", у тому числі з інших "братніх республік" [14]. У такий спосіб спромоглися знайти 185 викладачів, з них 92 асистенти, 31 в.о. доцента, 52 доценти та 10 професорів, зазначаючи при цьому, що "недохват" висококваліфікованих кадрів "гостро відчувається" [15]. Чистки професорсько-викладацького складу призвели до того, що керівниками кафедр призначали аспірантів і асистентів. "Як може, наприклад, забезпечити готування кваліфікованих наукових кадрів н.-д. інститут мовознавства, - дивувалися професори В. Дюшен і Є. Кельман, - коли на всіх адміністративних посадах там аспіранти?" [16]. А реанімація університетів 1933 року тим паче вимагала належного забезпечення кафедр і факультетів кваліфікованими спеціалістами. Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про викладання громадянської історії в школах СРСР", опублікована в пресі 17 травня 1934 р., зобов'язала Наркомос підготувати дипломованих фахівців з історії, тому з 1 вересня 1934 р. відновили функціонування історичні факультети з терміном навчання 5 років [17]. Одночасно з науково-дослідних установ системи Наркомосу УСРР і діючих університетів "було вичищено" 268 осіб, з них буржуазних націоналістів 170 [18]. Протягом 1931-1933 рр. в Україні "за контрреволюційні злочини" було притягнуто до "відповідальності" 16771 особу, з них 6164 виключено з партії [19]. "Український науково-дослідний інститут педагогіки також був засмічений націоналістичними петлюрівськими елементами, - наголошувалося у звіті про роботу ЦКК КП(б)У від XI до XII з'їзду КП(б)У, - 30% наукових працівників були контрреволюційними шпигунами та шкідниками" [20]. Після руйнівної хвилі масового терору проти професорів і викладачів наукових та педагогічно-освітніх закладів Наркомос України запрошував їх з інших республік. Чимало професорів було усунуто з посад і "знижено у званні". Восени 1934 р. на посаду професора подали заяву 107 претендентів, а одержали лише 6, відхилили 40 справ [21]. Подано на доцентів 210 заяв, а надали відповідну кваліфікацію 20, не атестували 75 осіб, тому що вони не відповідали навіть елементарним вимогам [22]. Фактично професорсько-викладацький склад дореволюційного й радянського зразка був ліквідований на середину 30-х рр., а погром педології як науки, започаткований постановою ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 р. "Про педологічні викривлення в системі наркомосів" [23], довершив політичний терор проти науково-педагогічної інтеліґ енції. Гострої критики зазнали відомі вчені - П.П. Блонський, М.Я. Басов, А.Б. Залкінд, Л.С. Виготський, О.С. Залужний [24], які здобули освіту й визнання до 1917 р., хоча активно працювали за радянської влади, формуючи наукові напрямки й учнів, які припинили творчу діяльність влітку 1936 р.

Наприкінці листопада 1935 р. у списках "учасників контрреволюційної троцькістсько-зінов'євської опозиції" з'явилися викладачі педінститутів, ХДУ, Університету ім. Артема, ХІНГ, Інституту червоної професури, учені декількох академічних інститутів - усього 30 осіб, які набули статусу професорів і науковців уже за радянської влади [25]. Одночасно з репресіями відбувалося "висування" у професори, що, власне, вирізняло більшовицьку модернізацію освіти. У січні 1936 р. присуджували науковий ступінь доктора наук і тим, хто захистив, і тим, хто не захищав дисертації. 4 серпня 1936 р. без захисту дисертацій одержали науковий ступінь доктора біологічних наук 10 осіб, хімічних - 2, математичних - 6, технічних - 4; кандидата наук: хімічних - 13, фізичних - 2, математичних - 2, технічних - 7, біологічних - 39, геологічних - 6 [26]. Серед них були відомі вчені С.А. Тимофєєв, М.Д. Стражеско, І.В. Студзинський, Л.Е. Фінкельнштейн, Г.І. Хармандар'ян, С.С. Штейн.

Кузнею "червоної професури" був Інститут червоної професури (ІЧП), організаційна структура якого забезпечувала підготовку кадрів у галузі гуманітарних наук. У "Положенні про ІЧП" зазначалося, що це "вищий навчальний партійний заклад, який має готувати висококваліфіковані, більшовицькі українські кадри викладачів, наукових та практичних працівників для соціалістичного господарства і різних ділянок культурного будівництва в галузі політекономії, історії, історії ВКП(б) і КП(б)У, філософії, радянського будівництва й права та літератури" [27]. Він мав 7 відділів (історичний, економічний, філософський, радянського будівництва і права, літературний) та заочний і підготовчий. Так, історичний відділ опирався в науково-педагогічній роботі на кафедри (історії України, всесвітньої історії, історії Росії та народів СРСР, історії ВКП(б) і КП(б)У). У березні 1934 р. у ньому було 416 слухачів, з них робітників - 67,4%, селян - 18%, службовців - 18,1%, у тому числі українців - 54%, євреїв - 23,8%, росіян - 13,7%, інших -4,7% [28]. Директором у липні 1934 р. був З.А. Ашраф'ян, котрий входив до ЦК КП(б)У [29], згодом інститут очолював Л.А. Гіттель, а заступниками ректора стали О.І. Петров, Є.П. Чеботарьов [30]. На підготовчому відділенні в листопаді 1933 р. перебувало 182 слухачі, у липні 1934 р. - 116 (усі комуністи), а викладачів було 43, з них професорів - 32, доцентів - 7, асистентів - 4 [31]. Наприклад, серед викладачів літератури з вищою освітою працювало 18, з них лише один здобув її до 1917 р., а решта закінчили радянські "виші" [32]. Склад професорів і доцентів був "класово витриманим". Тут працювали О.І. Білецький, П.С. Афіногенов, В.Є. Берг, Г.П. Падалка, М.М. Пакуль, Є.П. Чеботарьов, О.Т. Діброва. На початку січня 1937 р. багатьох з них було звільнено: О.І. Петрова (заступник директора з наукової частини), П.С. Афіногенова (зав. історичним відділенням), Величка (зав. літературним відділенням), професора О.Т. Діброву, Є.П. Чеботарьова (13 березня 1937 р.) та інших професорів і викладачів [33]. 1937 року ІЧП припинив існування, а його слухачами були відомі українські історики М.А. Рубач, П.К. Стоян, М.І. Супруненко [34].

Формування "червоної професури" відбувалось через систему вищої школи, науково-дослідні кафедри, аспірантуру, шляхом адміністративного призначення (принцип так званого "висування"), соціальною основою якої були переважно робітничо-селянська молодь та вихідці з сімей "трудової інтелігенції". Пролетаризація студентства, жорстокі соціально-класові обмеження і квоти для учнів радянських вищих навчальних закладів стимулювали прикладні професійні навички. Склад працівників гуманітарних наук (педагогіки, медицини, наук соціально-економічного циклу) поповнювали вихідці з "трудової інтелігенції", а практичний фах освоювала робітничо-селянська молодь. Політично "червона професура" вважалася привілейованою групою, хоча за культурно-освітнім рівнем суттєво поступалася дореволюційній.

До малодослідженого архівного джерела з даної проблеми належать фонди Інституту червоної професури при ВУЦВК (ф. 1267), тому що у формулярах про використання справ немає запису дослідників, а документи й матеріали, що зберігаються там, просто унікальні (анкети, автобіографії професорів, списки студентів, листування про матеріальне забезпечення, статистичні звіти про підготовку аспірантів, фінансовий стан структурних підрозділів, їхніх керівників і обставини звільнення протягом 1936 - 1937 рр. відомих учених цього елітного навчального закладу (О.В. Масленнікова, О.І. Петрова, О.В. Сазанова, О.Т. Діброву, Є.П. Чеботарьова, П.С. Афіногенова).

Діяльність науково-педагогічної інтеліґ енції в умовах радянської модернізації суспільно-політичного і духовного життя в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. обумовила необхідність прискіпливого відбору архівних документів і матеріалів, що мають безпосереднє відношення до проблеми, наприклад, матеріалів щодо функціонування системи політико-ідеологічної цензури в освітньо-наукових закладах і видавництвах. Упродовж 20-х рр. ХХ ст. існувало чимало контрольно-інспекційних комітетів і комісій, але в галузі освіти та науки вони мали професійну специфіку. Діяли науково-педагогічна комісія Головного управління соціального виховання Наркомосу (ф.166, оп.4, спр.339), Державний науково-педагогічний комітет при Наркомосі (ф.166, оп. 4, спр.339, 431), що мали власний штат "фахполітрецензентів" (ф.539, оп.4, спр. 1402), до складу якого входили педагоги та вчені І.П.Соколянський, О.І.Попов, А.І.Гендрихівська, О.С.Залужний, В.О.Арнаутов, М.С.Волобуєв, П.Г.Канцелярський. Інститут цензури існував у кожному державному видавництві, відслідковуючи політичну лінію й водночас дбаючи про кваліфікаційний рівень рекомендованих праць. Так, Державне видавниче об'єднання України (ДВОУ, ф.177) мало спеціальну навчально-педагогічну секцію, члени якої рецензували посібники, підручники, хрестоматії, монографії, що стосувалися проблем педагогічної теорії та практики.

До цінних історичних джерел належать документи й матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), у якому зосереджені переважно фонди оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У, а з 90-х рр. ХХ ст. - архівно-кримінальні справи реабілітованих жертв сталінських репресій (ф.263). Питання національно-культурного розвитку українського суспільства 20-30-х рр. ХХ ст., особливо його політичної та науково-педагогічної еліти, перебували завжди під особливим наглядом партійних органів. Вони розподіляли й ухвалювали керівний склад наукових і навчальних закладів, про що свідчать різні документи. Наприклад, тут є матеріали про так звану самоліквідацію українських політичних партій (боротьбистів, укапістів), про "висування" їх керівників на різні службові посади в Наркомосі УСРР та інших органах державної влади (ф.1, оп.6), про контроль органів ДПУ за діяльністю української інтелігенції, особливо колишніх активних членів УПСР, УРСДП (ф.1, оп.20, спр.2455), а з іншого боку - про кадровий склад нижньої ланки системи народної освіти (ф.1, оп.20, спр.1424). Проблема співробітництва українських есерів, хоч і реформованих, з радянською владою, у тому числі в освітньо-культурних закладах, належить до малодосліджених, а тому пошук джерел для її висвітлення є актуальним. Протоколи й особливо матеріали засідань політбюро ЦК КП(б)У розкривають ставлення політичного режиму до української інтелігенції, до її окремих лідерів, до системи національних шкіл.

Надзвичайно велика колекція документів зосереджена в описі архівних справ оргбюро ЦК КП(б)У (ф.1, оп.20), які завжди були доступними для дослідників, але не всі відкрито посилалися на його критичні матеріали. Вони досить вичерпно висвітлюють політику українізації духовного життя в Україні. Особливо хотілось би виділити статистику щодо українізації вищої школи, професорсько-викладацького складу, студентів, педагогів різних категорій і шкіл, а також щодо соціального походження "радянської" інтелігенції. Знаходимо матеріали й відносно національного питання, "молдовізації", "євреїзації", "полонізації", тобто щодо функціонування політико-ідеологічних кампаній, про які забувають, досліджуючи політику коренізації (ф.1, оп.20, спр.2455). Наприклад, пропозиція Х. Раковського про трансформацію політики українізації у відверту радянізацію духовного життя суспільства в січні 1922 р. є малопомітною, але дуже важливою для з'ясування тактико-стратегічної суті апаратної українізації загалом (оп.20, спр.1020). Матеріали цього опису архівних справ досить вичерпно висвітлюють період 30-х рр., особливо реорганізацію системи педагогічних інститутів, персонального складу Інституту червоної професури, наукових підрозділів Академії наук. Біографічний довідковий матеріал на окремих представників освітньо-культурних закладів є у фондах ЦКК КП(б)У (ф.22), на кандидатів і членів політбюро - у ЦДАГО України (ф.39).

Становлення соціально-професійного типу "червоної" професури відбувалося за рахунок студентів старших курсів університетів, які продовжили навчання в реорганізованих вищих навчальних закладах радянської держави, а також за рахунок радянського студентства, тобто тих, хто здобув вищу освіту виключно в ІНО та вступив до аспірантури задля наукової або викладацької роботи. Безпартійність переважної більшості "старої" професури не була показником її політичної пасивності, тому що партійні органи орієнтувалися на промисловий пролетаріат, поповнюючи лави партії, а щодо "червоної" професури партійність стала однією з умов її службового просування.

Таким чином, у Центральному державному архіві громадських об'єднань України та Центральному державному архіві вищих органів влади зосереджено значний масив документів, які характеризують різні аспекти діяльності інституту "червоної професури" у 20 - 30-ті роки ХХ ст. Ці документи уможливлюють комплексне вивчення даної проблеми і складають джерельну базу для розв'язання значної кількості важливих наукових завдань.


ЛІТЕРАТУРА:
1. ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 12. - Спр. 5914. - Арк. 9.

2. Там само. - Спр. 6874. - Арк. 2.

3. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2455. - Арк. 200.

4. Там само. - Спр. 194. - Арк. 66.

5. Там само. - Спр. 6222. - Арк. 15.

6. Там само. - Спр. 4206. - Арк. 6.

7. Директивы ВКП(б) по вопросам просвещения. - М., 1931. - 481 с.

8. ЦДАВО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6222. - Арк. 16.

9. Там само. - Спр. 4206. - Арк. 72-73.

10. ЦДАВО України. - Ф. 812. - Оп. 1. - Спр. 164. - Арк. 27.

11. Там само. - Арк. 34.

12. Там само. - Спр. 512. - Арк. 1-2.

13. ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 11. - Спр. 3. - Арк. 17.

14. Затонский В. Итоги ноябрьского пленума ЦК и ЦКК ВКП(б) и задачи работников просвещения. - Х., 1934. - С. 11-12.

15. ХІІ з'їзд КП(б)У, 18-23 січня 1934 р.: Стеногр. звіт. - С. 367.

16. Дюшен В., Кельман Є. Рік боротьби й перемог // Пролетарська правда. - 1933. - 18 вересня.

17. Більшовик. - 1934. - 17 травня.

18. На фронті культури. - К., 1935. - С. 15.

19. ЦДАГО України. - Ф. 22. - Оп. 5. - Спр. 50. - Арк. 12.

20. Там само. - Арк. 22.

21. На фронті культури… - С. 99.

22. Там само. - С. 100.

23. Комуніст. - 1936. - 5 липня; Збірник наказів НКО УСРР. - 1939. - № 18. - С. 3-5.

24. Колбановский В. "Так называемая педология" // Советская наука. - 1936. - № 12. - С. 82-93.

25. ЦДАГО України. - Ф. 22. - Оп. 1. - Спр. 73. - Арк. 3; Спр. 74. - Арк. 4.

26. ЦДАВО України. - Ф. 331. - Оп. 1. - Спр. 603. - Арк. 1-3.

27. Там само. - Ф. 1267. - Оп. 1. - Спр. 48. - Арк. 1.

28. Там само. - Арк. 11.

29. Там само. - Арк. 10.

30. Там само. - Оп. 2. - Спр. 16. - Арк. 10, 36.

31. Там само. - Оп. 1. - Спр. 50. - Арк. 1-3.

32. Там само. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 9.

33. Там само. - Оп. 1. - Спр. 39. - Арк. 34, 45, 98, 186, 203-222.

34. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 7091. - Арк. 1.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconСлово редактора
Газета Новоолександрівської зош – дитсадка І – ІІІ ступенів січень-лютий, 2014 р
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни
У номері зареєстровано матеріали з газет за січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconПовідомлення до 200-річчя університету (квітень 2004-лютий 2005 рр.) "Харківські студбатівці"

Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
У номері зареєстровано матеріали з газет за січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
У номері зареєстровано матеріали з газет за листопад, грудень 2006 року та січень, лютий, березень, квітень 2007 року
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconБюлетень нових надходжень за лютий 2017 р. Львів 2017 63 Історія. Історичні науки
Ад 242. Історія мужності, братерства та самопожертви [Текст] / гол ред. С. С. Скляр; фото С. Лойко. Харків : Клуб сімейного дозвілля,...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconІнформація про нові надходження січень лютий березень 2014 р. Астрономія Железняк, Галина Васильевна
Железняк, Галина Васильевна. Космонавтика. Відкриття Всесвіту / Г. В. Железняк; пер з рос. Н. О. Матюх. – Х. Фактор, 2013. – 159...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconБюлетень нових надходжень за лютий 015р. Львів 2015 Природа. Природничі науки
Біологія [Текст] : навч посібник / А. О. Слюсарев [та ін.]; за ред та пер з рос. В. О. Мотузного. 6-те вид., стер. Київ : Вища школа,...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconІнформаційний вісник комунального закладу «Харківський нвк №14 Харківської міської ради»
Крім офіційної назви місяця «лютий», у народі існує чимало інших назв. Більшість їх характеризує сувору І вередливу вдачу місяця...
Історія №1 (67) січень-лютий 2005 iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка