Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка)



Сторінка11/24
Дата конвертації04.02.2018
Розмір5.79 Mb.
ТипВитяг
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24
ТЕМА 12.
ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ В НІМЕЧЧИНІ

НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XX ст.

План.


  1. Політико-правові погляди В.фон Гумбольдта.

  2. Етико-правова концепція політики І.Канта.

  3. Право, держава і громадянське суспільство у вченні Г.-В.-Ф. Гегеля.

  4. Концепція «замкненої торгової держави» Й.-Г.Фіхте.


Вплив Французької буржуазної революції. Три кардинальні проблеми чекали вирішення на німецьких землях:

    • досягнення національної єдності;

    • демократизація державно-правового ладу;

    • скасування кріпацтва.

Німецька буржуазія боялася міцно спертися на широкі верстви трудящих. Її ідеологи переводили революційні ідеї на малодоступну мову філософії та згладжували гостроту нагальних питань часу. Вищою цінністю вони оголошували свідомість, свободу розуму і т.п. Все це було своєрідною духовною компенсацією фактичної слабкості і нерішучості німецьких буржуа.
1. Політико-правові погляди В.фон Гумбольдта.

Вільгельм фон Гумбольдт (Humboldt), 1767-1835, — представник нового, більш радикального напрямку в німецькій правовій та політичній думці розглядуваного періоду. Найважливішою його правовою працею є "Спроба встановлення меж діяльності держави", яка побачила світ в 1792 році.

Гумбольдт розглядає державу з позицій гуманістичного індивідуалізму. Основною проблемою його праці є відносини людини (індивіда) з державою. Головне завдання – знайти найсприятливіше становище людини в державі.

Вчений дотримується чіткої диференціації суспільства (громадянського суспільства) і держави. Критеріями цієї диференціації виступають відмінності:

1) між системою громадських інституцій та установ, які формуються "знизу" самими індивідами, та державними інститутами;

2) між "природним і загальним правом" та правом позитивним, яке встановлене державою;

3) між "людиною" і "громадянином".

Гумбольдт не вважав суспільство і державу рівноцінними величинами: суспільство принципово значиміше від держави, а людина є чимось набагато більшим, ніж громадянин, тобто член державного союзу.



Мета існування держави полягає у служінні суспільству.

Але суспільство виступало в нього не як абстракція, а як сума конкретних індивідів; звідси переконання, що "державний устрій не є самоціллю, він тільки засіб для розвитку людини".



Держава не повинна переслідувати іншої цілі, крім забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки громадян. Він не сприймав ідею турботи держави про позитивне благо громадян, тобто їхнє матеріальне процвітання і суспільну кар'єру, їхню моральність, фізичне здоров'я, спосіб життя тощо.

Діапазон активності держави повинен бути різко звужений. Чому?

– Об'єднання людей в єдиному соціальному союзі породжує нескінченну різноманітність проявів людських сил і діяльності.

– За таких умов відбувається розвиток багатства натури і повнокровності характеру людини; формується людина, наділена внутрішнім достоїнством та свободою.

– Держава ж, втілюючи у собі верховну владу, не сприймає цієї поліфонії і тому прагне уніфікувати свідомість та поведінку людей, можливе різноманіття проявів життя людини, нації, суспільства.

– Особливо значну небезпеку для індивіда і нації держава становить тоді, коли починає надмірно опікувати людей, брати на себе патерналістську місію.

Розрахунок громадян на турботу про них правителя, уряду чи чиновника розслаблює їхню волю й енергію, відучує самостійно вирішувати проблеми, які виникають у житті, долати труднощі. Постійне очікування допомоги з боку держави, у кінцевому підсумку, повертається бездіяльністю людини, апатією.

Згідно з Гумбольдтом, чим значніший об'єм і ширший спектр дій державної влади, тим меншу свободу мають індивіди, їхні об'єднання. Гумбольдт не заперечував цінності, важливості і необхідності держави, але він прагнув визначити ті межі, в яких держава сприяє розвитку суспільства, кожного індивіда зокрема. В цьому безперечна заслуга наукової спадщини мислителя.
2. Етико-правова концепція політики І.Канта.

Іммануїл Кант (Kant), 1724–1804, — родоначальник німецької класичної філософії, класик політичної та правової думки Нового часу. Політико-правова проблематика піднімалася у таких його працях, як "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані" (1784), "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?" (1784), "Критика практичного розуму" (1788), "До вічного миру" (1795).

Основою теоретичної конструкції Канта є ідеї про свободу особи та людську гідність. Ці ідеї Кант прагне об'єднати з розумінням того, що об'єктивною реальністю керує загальна закономірність (природна необхідність).

Питання про зв'язок свободи і необхідності у поведінці людини – одне з базових питань, вирішення якого складає основу етики Канта, яка творить, у свою чергу, морально-філософську базу кантівського вчення про право і державу.

Здатність людини до свободи дії на основі вищих безумовних принципів, або, у термінології Канта, "практичний розум" диктує норми моральної поведінки.

Ці, породжені розумом норми містять приписи щодо вчинку, який виступає засобом для досягнення результату як цілі. Такий припис є імперативом, тобто правилом.

Імператив, що визначає тільки волю розумної істоти, незалежно чи буде вона достатня для результату, чи ні, — категоричний і виключно практичний закон.



Категоричний імператив вимагає від людини завжди і безумовно слідувати правилу: "чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти, у той же час, можеш побажати, щоб вона стала загальним законом".

Таким чином, Кант поєднав у категоричному імперативі беззастережність й універсальність зі зверненням до кожного індивіда і розрахунком на активне виконання ним цього припису. Це перша редакція кантівського категоричного імперативу.

Щоб підкреслити той факт, що основою, центральним у його філософії є людина, її гідність, Кант формулює другу редакцію поняття категоричного імперативу: "... чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки, як до засобу".

Таким чином, Кант проголошує єдиний і рівний для всіх критерій оцінки людської поведінки. Мислитель сподівався, що, завдяки втіленню його етичного вчення, можливе усунення протиріччя між індивідуальним і суспільним, яке є головною проблемою соціального життя людей.



Ідея свободи особистості є основою заперечення Кантом ідеї безумовного домінування суспільства, держави над особистістю. Автономія волі однаково захищає індивіда як від власного, так і від суспільного свавілля, що ставить взаємовідносини між особистістю і суспільством на міцну основу взаємовизнання.

Кант зазначав, що категоричний імператив — це моральний закон, закладений у природі всіх розумних істот. Відповідність їх дій цьому законові може бути внутрішня і зовнішня.



Внутрішня буде тоді, коли мотивом слідування моральному законові виступає саме повага до цього закону, свідомість обов'язку чинити так, а не інакше.

Зовнішня ж буде тоді, коли мотивом підпорядкування моральному законові є інші фактори — страх покарання, розрахунок на певні вигоди і т.д.

Відповідність вчинку законові, безвідносно до його мотиву, Кант називав легальністю.

Відповідність, яку забезпечував мотив, що базувався на ідеї обов'язку, – моральністю.

Кант не протиставляє право і мораль, а розмежовує ці два поняття. За допомогою такого розмежування Кант окреслює сферу права, як область вчинків людей, що виконують моральний закон у силу зовнішньої згоди з ним, іншими словами, — це зовнішня поведінка індивідів.

В цій сфері призначення категоричного імперативу полягає в гарантуванні свободи в людському співжитті, тобто він повинен поставити свавілля, власну вільну поведінку кожної особи у певні рамки, з тим щоб ніхто не міг порушувати свободу інших і щоб вона охоронялася однаково для всіх.

Кант зазначав, що поняття права:



по-перше, торкається тільки зовнішніх, і до того ж практичних, відносин між особами, оскільки їхні дії можуть мати (безпосередній або опосередкований) вплив одна на одну.

по-друге, означає не відношення свавілля до бажання (а отже, до чистої потреби) іншої особи... а тільки відношення до свавілля інших осіб.

по-третє, в цьому взаємному відношенні питання стоїть тільки про форму двостороннього свавілля (оскільки бажаний об'єкт розглядається виключно як вільний), і про те, чи сумісний у такій формі вчинок однієї з двох осіб зі свободою другої, відповідно до загального закону.

Таким чином, Кант вдавався не до політико-інституційного, а до морального обгрунтування права. Відповідь на питання, чи є правом те, що закріплене в нормах позитивного законодавства, він шукав в розумі, який дає людині закони свободи, незалежності від примусового свавілля інших.

Згідно з Кантом, принциповою ознакою міжособистісного відношення, яке регулюється правом, є участь в ньому індивідів, як вільних істот (носіїв свавілля), які зважають на свободу один одного.

Але ці індивіди не тільки вільні, але й рівні істоти. Їхня рівність, як вроджена властивість, полягає у тому, що "інші не можуть зобов'язати кого б то не було до більшого, ніж те, до чого він, зі своєї сторони, може зобов'язати їх".

Таким чином, право, за Кантом, виступає сукупністю умов, які дозволяють сумістити свавілля (свободу) однієї особи зі свавіллям (свободою) іншої з позицій загального закону свободи.



Право – це формальна умова зовнішньої свободи, це така глибинно-сутнісна форма буття зовнішньої свободи, без якої остання взагалі неможлива.

Кант підкреслював, що реальне здійснення права вимагає, щоб воно було реально загальнообов'язковим, що досягається через надання йому зовнішньої примусової сили.

Без такої сили неможливо заставити людей дотримуватися правових норм, і, якщо право не було б наділено примусовою силою, воно б не змогло виконати належну йому суспільну функцію.

А це означає, що і категоричний імператив, як всезагальний закон права, був би позбавлений своєї безумовності. Саме тому, будь-яке право повинно виступати, як право примусове. А надати йому цю властивість може тільки держава — засадничий і первинний носій примусу.

Власне, державність з'являється й існує, саме виходячи з вимог категоричного імперативу.

Необхідність існування державиоб'єднання "значної кількості людей, підпорядкованих правовим законам" — Кант пов'язував не з практичними індивідуальними, груповими чи загальносуспільними потребами членів суспільства, а з категоріями розуму.

Тому, держава не повинна турбуватися про матеріальне забезпечення громадян, про задоволення їхніх соціальних і культурних потреб тощо.



Благо держави полягає не у вирішенні цих проблем, так само як не є благом держави благо та щастя громадян, бо щастя може бути швидше і краще досягнуте у природному стані або при деспотичному правлінні (? «Великий інквизитор»).

Під благом держави слід розуміти стан найбільшої погодженості конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прагнути розум за допомогою категоричного імперативу.

Власне те, що Кант висунув і обгрунтував ідею про те, що благо і призначення державив досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, дало підставу вважати Канта одним з головних творців концепції "правової держави".

Кант підкреслював, що держава повинна спиратися на право, орієнтуватися на нього у своїй діяльності. Відхід від цього положення є дуже небезпечний для держави. Чому? (Ризикує втратити довіру і повагу своїх громадян. Це також спонукає людей займати позицію відчуженості від такої держави, а будь-які її заходи не будуть знаходити розуміння і підтримки серед громадян).

Розглядаючи походження держави, Кант поділяв концепцію Руссо, підкреслюючи, що його ідеї є раціональними, апріорними, вони стосуються не якоїсь конкретної держави, а держави ідеальної, яка повністю відповідає принципам права.
(Природний стан, який передує державі, характеризується повною відсутністю будь-яких законних гарантій. Тому люди, під впливом морального обов'язку, почуття поваги до природного права, залишають цей природний стан і переходять до життя в громадянському суспільстві.

Власне, окремі індивіди творять народ і державу шляхом укладення договору. Кант трактував цей договір з позицій автономії волі та моральності кожного окремого індивіда.



Перша і головна умова цього договору — зобов'язання створюваної за його допомогою організації зовнішнього примусу (держави, народу) визнавати у кожному індивіді особу, яка без всякого примусу усвідомлює свій обов'язок "не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей" і здатна даний обов'язок виконувати.

"Суспільний договір", згідно з Кантом, укладають між собою морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними, як з істотами, котрі не відають морального закону і не можуть самі вибрати правильну лінію поведінки.

Кант різко заперечував найменшу спробу перетворення державної влади в аналог батьківської опіки над дітьми. "Правління батьківське, при якому піддані, як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно і шкідливо... є найбільшим деспотизмом".

Таким чином, згідно з суспільним договором, який укладається з метою взаємної користі і відповідно до категоричного імперативу, всі окремі особи, що складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоб одразу ж знову набути її, але вже, як члени держави.

Індивіди жертвують частиною належної їм свободи, для того щоб більш надійно користуватися іншою її частиною. Вони відмовляються від свободи необмеженої та невпорядкованої, щоб отримати справжню свободу, у всьому її об'ємі, у легальній залежності, у правовому стані).
У концепції Канта знаходить своє відображення і теорія розподілу властей в державі Монтеск'є. Але Кант трактує її не як ідею рівноваги влад.

На його думку, у кожній державі є три влади:



законодавча, яка належить тільки суверенній "колективній волі народу";

виконавча, яка зосереджена у правителя за законом і підпорядкована законодавчій, верховній владі,

судова, яка призначається виконавчою владою.

Саме субординація і згода цих трьох влад здатна запобігти деспотизмові і гарантувати благополуччя держави.

Розглядаючи форми держави, Кант виділяє дві базові, беручи за критерій поділу способи, методи управління народом, а саме: демократичну та деспотичну форму управління.

Перша базується на відокремленні виконавчої влади від законодавчої.

Друга – на їхньому злитті.

Завершуючи розгляд теоретичної спадщини Канта слід зупинитися на його проекті встановлення "вічного миру". Досягнути цього миру, на думку Канта, можна буде в майбутньому шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, збудованих на республіканських засадах.

Кант був переконаний, що утворення такого космополітичного об'єднання, врешті-решт, неминуче. До цього буде вести розвиток народів, економічні потреби кожної нації.

В цілому, творча спадщина філософа дала могутній поштовх для подальшого розвитку німецької політичної та правової думки, збагатила світову правову і політичну думку рядом нових положень та ідей.


3. Право, держава і громадянське суспільство у вченні Г.-В.-Ф. Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (Hegel), 1770-1831, геніальний мислитель-діалектик, зробив колосальний внесок у розвиток політичної та правової думки. Його праця "Філософія права" - одна з найвідоміших у всій історії правової, політичної та соціальної думки і є синтезом філософських і політико-правових досліджень Геґеля упродовж десятиліть.

"Філософія права", згідно з Геґелівською концепцією, являє собою філософську науку про право, предметом дослідження якої є ідея права, тобто поняття права і його здійснення.

Ідея – це єдність наявного буття і поняття. Вона не тільки їхня гармонія, але й повне їхнє взаємопроникнення. Ідея права - це свобода. Істинне її розуміння досягається тільки тоді, коли вона пізнається у її понятті і в наявному бутті цього поняття.

Наука про право є частиною філософії. Тому її мета - розвинути з поняття ідею.



Головне завдання філософії права - наукове пізнання держави і права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути.

На відміну від позитивної юриспруденції, яка вивчає юридичні закони, тобто позитивне право, філософська наука про державу і право має своїм завданням пізнання базових ідей держави і права.

Значення філософії Геґеля у розвитку ідеалу правової держави полягає у тому, що вона доводить цей ідеал до його кульмінаційної точки: правова держава оголошується божественною і приводить людський розвиток до його морального завершення.

Отже, правова держава - це вершина розвитку людського суспільства.

Розглядаючи філософію права Геґеля, передусім треба з’ясувати її основу. Такою основою є поняття свободи волі. Покладаючи це поняття в основу своїх філософсько-теоретичних конструкцій, Геґель простежує зародження і розвиток усієї системи суспільних відносин.

Для попередників Геґеля чи не найскладнішою проблемою було узгодження принципів свободи і людського спілкування, яке необхідно вимагає обмеження цієї свободи. Вони вважали, що ці поняття обмежують одне одного, і тому кожне з них бралось у всій крайності свого абстрактного виразу.

Натомість Геґель прагнув показати, що свобода полягає не тільки у змозі вибору і у відсутності обмеження, але й у вільному виборі якогось певного конкретного рішення.

Таке конкретне рішення є разом з тим обмеженням волі, але обмеженням, яке випливає з її вільного вибору. Обираючи для себе певне визначення, воля не перестає бути вільною, оскільки вона сама вибирає це визначення.

Отож, самообмеження волі не суперечить її сутності. Навпаки, це - закономірний момент її вільного прояву.

Звідси легко вивести необхідний зв’язок свободи із законом та індивіда зі суспільством.


Визнаючи правову державу найвищою цінністю, вищим втіленням Бога на землі, Геґель водночас нерозривно пов’язує її з ідеєю свободи. По суті, його метою є узгодити загальне і конкретне, свободу і закон, особистість і державу.

Згідно з Геґелівською діалектичною схемою, суб’єктивність - це необхідний грунт для буття свободи і необхідна вимога моральної ідеї. Проте, щоб стати реальністю, вона повинна прийти до тісного зв’язку з об’єктивним порядком.

Дуже важливо підкреслити, що в даному випадку Геґель має на увазі не будь-яку державу і не будь-який її прояв. Він прагне подати ідеальну основу дійсної держави.

Ідея мислителя полягає у тому, що в державі слід поважати прояв Божественного духу, подібно до того, як ми поважаємо і бачимо його у фізичній природі.

Ця настанова тільки підкреслює вимогу, щоб держава відповідала своїй ідеї, або, іншими словами, "в державі не слід прагнути нічого іншого, крім того, що є втіленням розумності".

Саме в цьому розумінні Геґель говорить про державу як про реальність моральної ідеї, прояву в державі сили розуму.

Тому, власне, говорячи про державу, він постійно підкреслює, що йдеться про "розвинуті держави нашого часу"; ті ж держави, які не відповідають зазначеним вимогам, він вважав незавершеними.

За словами Геґеля, такі держави тільки існують, проте не мають дійсності - тієї дійсності, яка визначається розумом і вимагається моральною ідеєю.

Саме у цьому контексті слід розуміти твердження Геґеля: "Все дійсне розумне, все розумне дійсне", оскільки мислитель не все існуюче вважав дійсним.

Під дійсністю він розумів ту вищу реальність світового й історичного процесу, в якій здійснюється закономірний рух духу.

Геґель був перший, хто між індивідом і державою вказав на суспільне середовище, тобто на громадянське суспільство, як на особливий елемент, який має значення і для особистості, і для держави.

Суспільне середовище є виразом приватних інтересів індивідів, і саме це середовище - громадянське суспільство - є однією з тих принципових відмінностей, що відрізняють давній і новий світ.

Розвиваючи свої погляди на державу, мислитель підкреслював необхідність єдності державного життя, як основи нормального політичного буття, і саме з нею він пов’язував сферу особистої свободи.

Отже, ідея держави осмислюється Геґелем з двох боків:

з одного боку, встановлюється принцип єдності влади, як необхідної основи юридичного порядку,

з іншого - розвивається ідея про гарантії особистості проти всеохоплюючої могутності держави.

Ці два моменти постійно вступають між собою у протиріччя. У державно-правовому житті це і є втілення діалектичного принципу єдності і боротьби протилежностей.

В цьому аспекті важливо підкреслити, що Геґель ставить державу на рівні з суспільством, яке він вважав організацією практичних інтересів і особистої свободи, незалежною від об’єднуючих функцій держави.
Як Геґель розуміє єдність держави?

Основний принцип єдності стосується устрою влади. Організація влади потребує її структуралізації. Різноманітні функції і пов’язані з ними повноваження доручаються окремим органам.

Але цей розподіл властей не слід розуміти, як абсолютну їхню самостійність. Усі державні органи - це тільки моменти єдиного цілого. На думку Геґеля, ця єдність повинна мати своє втілення в одній конкретній особі - монархові, який являє собою своєрідне живе втілення державного об’єднання.

Проте йдеться про таку монархію, в якій монарх обмежений законом, і, підкреслює Геґель, якщо конституційний устрій міцний, то часто монархові не залишається нічого більше, як просто поставити своє ім’я, що й означає завершене вирішення даної проблеми.

У такому аспекті всі окремі влади і справи в державі не можуть мати ні самостійного значення, ні залежати від індивідуальних інтересів. В цьому контексті Геґель розглядає і суверенітет держави.

Для нього суверенітет - це втілення органічної єдності держави. Тому справжнє втілення суверенітету він вважав можливим тільки за конституційної монархії, яка одна тільки і може бути належно структуризована і організована.

Отож об’єднуючий вплив суверенітету є тільки продовженням тієї внутрішньої (субстанціарної) єдності, яка притаманна державному організму і виявляється у свідомості громадян у вигляді почуття патріотизму.

З уваги на ці міркування Геґель надавав важливого значення органічній будові суспільства, яка виявляється у розвитку громадського та корпоративного життя.



Тільки органічний розвиток та єдність приватних сфер дають змогу говорити про правомірність влади в державі; тільки за цієї умови ціле, тобто держава, є дійсною силою і владою.

В іншому випадку, за Геґелем, це ціле перетворюється в масу окремих атомів, тому державна влада повинна залишати недоторканою органічну будову суспільства і законодавство повинно враховувати цю органічну будову народу.

А в законодавчій владі повинні бути представлені не окремі особи як такі, а народ як ціле, зі своїм органічним поділом на стани і корпорації.

В цілому у концепції Геґеля ідея органічного поділу суспільства має дуже велике значення. У цьому мислитель вбачав втілення моральної життєвості держави.



У розвитку духу громадськості, суспільної єдності, на думку Геґеля, полягає глибина і сила держави. Це внутрішнє, самобутнє життя суспільства забезпечує державі її моральний і правомірний характер і створює для влади нормальне і правомірне становище.

Саме тому Геґель віддає перевагу сильній, але децентралізованій державі, в якій центральна державна влада надає своїм підданим свободу у всьому, що не належить до прямого призначення державної влади, тобто її організація і збереження, внутрішня і зовнішня безпека.



Священним обов'язком центральної влади (уряду) є, згідно з Геґелем, як надання громадянам такої свободи і самостійності, так і її захист від різних посягань.

Геґель підкреслював, що державна організація централізованого типу має суттєвий недолік порівняно з децентралізованою, оскільки не може розраховувати на вільну підтримку своїх підданих, на їхні почуття власної гідності і бажання служити опорою державі.

Геґель підкреслював, що в державі слід розрізняти, з одного боку, те, що потрібно державній владі, а, отже, повинно перебувати в її компетенції; з іншого - те, що необхідно організованому у суспільство народові, але є випадковим чи необов'язковим для державної влади.

Щасливим Геґель вважав той народ, якому держава надає значну свободу діяльності у питаннях загального характеру, які не мають першочергового значення для держави в цілому.

У такому випадку і сама держава, спираючись на вільний дух свого народу, стає безмежно сильною і могутньою.

Зважаючи на це, Геґель велику увагу приділяв механізмам, які покликані забезпечувати розвиток суспільства та його взаємодію з державою. В організації представницьких зібрань з публічними дебатами, у свободі думки і розвитку преси він убачав гарантію того, що загальний інтерес проникає в маси народу і проходить через свідомість громадян.

Розглядаючи політико-правову концепцію Геґеля, важливо зазначити, що велику увагу він приділяв національним особливостям того чи іншого народу, як визначальному факторові його державно-правового розвитку.

Мислитель підкреслював, що модернізація державно-правового життя є результатом самобутнього розвитку кожної окремої нації і не може бути вирішена шляхом простого запозичення досягнень інших народів.

Ідея держави, за Геґелем, виявляється трояко: 1) як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, тобто в даному аспекті йдеться про державний устрій та внутрішнє державне право; 2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право; 3) у всесвітній історії.

1. Держава як дійсність конкретної свободи є індивідуальна держава. У своєму розвинутому і розумному вигляді така держава являє собою основану на розподілі влад конституційну монархію.

Трьома різними владами, на які поділяється політична держава, є: законодавча влада, представницька влада і влада монарха. Геґель не погоджується з поглядом Локка і Монтеск'є про самостійність влад з їхнім взаємним стримуванням, оскільки в даному випадку прогнозується їхня взаємна ворожість і протистояння.

За Геґелем же, усі ці влади виходять з інтересів могутності цілого і всі вони підпорядковуються інтересам держави. Представницька влада, до якої Геґель відносить і судову, визначається ним, як влада, яка підводить особливі сфери і окремі випадки під загальне.

Завдання представницької влади - виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів і установ.

Законодавча влада - це влада, функцією якої є визначати та встановлювати засади законодавства та устрою держави.

2. Відносини між державами. У другому аспекті держави ставляться одна до одної, як самостійні, вільні і незалежні індивідуальності. В цьому контексті він розглядає і проблеми війни і миру, аналізує взаємозв'язок внутрішньої та зовнішньої політики держави, подає характеристику війни як фактору та форми політики.

При цьому слід відзначити реалізм, з яким він підходить до розгляду цієї проблеми. Взаємовідносини різних держав Геґель трактує, як колізійні, конфліктні зіткнення протилежних інтересів, прав і сил.

Справою комбінації сил і політичного рішення є відповідь на питання про захист інтересів і прав, яким загрожує небезпека. І в умовах конфлікту війна вирішує питання не про те, яке з двох прав, що зіткнулися, є справжнє, оскільки, по суті, обидва ці права є справжніми, а питання про те, яке право повинно поступитися іншому.

Саме тому Геґель підкреслював, що гарантією незалежності держави є її збройні сили, розвинутим станом яких є постійна армія.



3. Всесвітня історія як прогрес в усвідомленні свободи являє собою, по суті, історію суверенних держав (моральних субстанцій), історію прогресу в державних формуваннях.

Поняття права в геґелівській концепції має кілька значень: 1) право як свобода (ідея права); 2) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право); 3) право як закон (позитивне право).


4. Концепція «замкненої торгової держави» Й.-Г.Фіхте.

Загальнотеоретичні погляди видатного філософа і громадського діяча Йоганна Готліба Фіхте (1762-1814) на державу і право розвиваються в руслі природно-правової доктрини.

Своєрідністю відрізняється методологічна, філософська основа цих поглядів. Фіхте-переконаний суб'єктивний ідеаліст, для якого матеріальний світ у всіх його незліченних аспектах існує лише як сфера прояву свободи людського духу; поза людської свідомості і людської діяльності немає об'єктивної дійсності.

І по Фіхте, право виводиться з «чистих форм розуму». Зовнішні чинники не мають відношення до природи права. Необхідність в ньому диктує самосвідомість, бо тільки наявність права створює умови для того, щоб самосвідомість себе виявила.

Однак право базується не на індивідуальній волі. Конституюється воно на основі взаємного визнання індивідами особистої свободи кожного з них.

Щоб гарантувати свободу окремої людини і поєднати з нею свободу всіх, потрібна правова спільність людей. Стрижнем такої правової спільності повинен стати юридичний закон, який випливає з взаємин розумно-вільних істот, а не з морального закону. Право функціонує незалежно від моралі, регулюючи виключно область дій і вчинків людини.

Фіхте вважав, що правові відносини, а отже свобода індивідів, не застраховані від порушень. Панування закону не настає автоматично. Правові відносини, свободу належить захищати примусом. Інших засобів немає.

Потреба забезпечити особисті права людей обумовлює необхідність держави. Примусовою силою в державі не може бути індивідуальна воля. Нею може бути лише єдина колективна воля, для утворення якої треба згода всіх, необхідний відповідний договір.

І люди укладають такий цивільно-державний договір. Завдяки йому і встановлюється державність.



Загальна воля народу складає стрижень законодавства і визначає межі впливу держави.

(Таким чином демократ Фіхте прагнув присікти свавілля абсолютистско-поліцейської влади над своїми підданими і, спираючись на природно-правову доктрину, затвердити політичні права і свободи особистості).



Не приховуючи симпатій до республіки, Фіхте зазначав, що відмінною рисою всякої розумної, узгодженої з вимогами права держави (незалежно від її форми) має бути відповідальність осіб, які здійснюють управління, перед суспільством.

Якщо такої відповідальності немає, державний лад вироджується в деспотію. Щоб народний суверенітет не залишився пустою фразою і уряд суворо підкорявся закону, Фіхте пропонує заснувати ефорат - постійну контрольну, наглядаючу владу, представники якої – ефори – обираються самим народом.

Ефори можуть припиняти дії виконавчої влади, угледівши в них загрозу правопорядку. Остаточну оцінку діям уряду дає народ. (Пізніше, в 1812 р., Фіхте визнав ідею створення ефората нереалістичною).

Фіхте переконано відстоював ідею верховенства народу: «... народ і насправді, і по праву є вища влада, над якою немає ніякої іншої і яка є джерелом всякої іншої влади, будучи сама відповідальна лише перед Богом».

Звідси категоричний висновок про безумовне право народу на будь-яку зміну неугодного йому державного ладу, про право народу в цілому на революцію.

(Правда, приблизно з 1800 р. Фіхте відходить від таких радикальних позицій і починає все більше уповати на реформи зверху).

У роботі «Замкнена торгова держава» (1800), написаної під враженням теорій французьких соціалістів-утопістів, Фіхте малює картину ідеального держави, в основі якої лежать розум і справжня свобода і яка гарантує благоденство кожного індивіда.

Мріючи про таку державу, побудовану в інтересах знедолених мас на основі організованої праці, Фіхте різко критикує суспільні відносини в Німеччині та висуває свої відомі тези про права людини на забезпечення існування і на працю.

«Замкнена торгова держава» грунтується на приватній власності, створюваній особистою працею. Держава дає максимум можливого для розвитку і підйому продуктивних сил. Вона детально регулює виробництво і розподіл, зберігаючи при цьому стару цехову структуру ремесел і роблячи головний наголос на сільське господарство.

Населення розбите на три стани: землеробське, промислове, купецьке. Крім того, є категорія осіб, зайнятих у сфері культури та політики. Свобода промислу і вибору професії заборонена. Жорстко регламентується побут. З економічної точки зору держава прагне перетворити країну в «самодостатній», організм.

Фіхте бачив в державі не самоціль, а лише знаряддя досягнення ідеального ладу, в якому люди, озброєні наукою, максимально використовують машинну техніку, вирішують практичні завдання без великої витрати часу і сил і мають ще достатньо дозвілля для роздуму про свій дух і про неземне.

З приводу призначення людини і майбутньої долі держави Фіхте писав: «Життя в державі не відноситься до абсолютної мети людини ... за певних обставин вона є лише наявний засіб для заснування досконалого суспільства. Держава, як і всі людські встановлення, що є голим засобом, прагне до свого власного знищення: мета всякого уряду - зробити уряд зайвим». Фіхте, правда, вважав, що такий стан настане через міріади років.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24

Схожі:

Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «31» серпня 2016 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «28» серпня 2017 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «31» серпня 2016 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconІндивідуальні завдання з дисципліни «історія політичних І правових вчень» для заочної форми навчання (1 курс заочного відділення, курс на базі окр «Молодший спеціаліст», курс на базі вищої освіти) спеціальності «Правознавство»
Відповідно до навчального плану підготовки бакалаврів спеціальності «Правознавство» студенти заочної форми навчання виконують індивідуальну...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconШульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних І правових вчень
Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу І право у країнах стародавнього світу
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconІсторія економічних вчень як навчальна дисципліна. Навчально-методичний комплекс з елективного курсу «Історія економічних вчень»

Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconМетодичні рекомендації для самостійної підготовки до занять студентів спеціальності
Модуль історія правових І політичних вчень, як наука І навчальна дисципліна. Політико-правові вчення сходу, античності, середньовіччя...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconПолітична реклама як невід’ємна складова виборчого процесу
Рівень та характер політичних знань, оцінок та дій громадян, на яких здійснює вплив політична реклама, визначає стан політичної культури...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconПрограма навчальної дисципліни воєнно-політична історія україни
Метою викладання навчальної дисципліни “Військово-політична історія України” є засвоєння студентами знань з основних питань військово-політичної...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconЗарубіжна історіографія
Зарубіжна історіографія” для студентів ІV року навчання напряму «Історія», освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» 020302


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка