Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка)



Сторінка17/24
Дата конвертації04.02.2018
Розмір5.79 Mb.
ТипВитяг
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

Соціал-демократичні партії розглядають соціальну державу як етап переходу до соціальної демократії, а соціальну політику держа­ви як прямий обов´язок, що випливає з наданих громадянам соціальних прав.

Теорія держави благоденства, що відображала настрої й інте­реси середніх шарів, почала активно розроблятися в 50-і pp. в умовах економічного підйому в країнах Західної Європи, США, Японії.

Одним з її творців був шведський економіст і державний діяч Карл Гуннар Мюрдаль (1898-1987), автор відомих книг «За межі держави благоденства» («За пределы государства благоденствия»), «Світова економіка».

К. Мюрдаль стверджував, що загальне благоденство вже до­сягнуто в індустріальних країнах Заходу. Суть теорії суспільного благоденства, як він її формулював, полягає в тому, щоб «мирно і без революції – а фактично замість революції – проводити в капіталістичній державі скоординовану публічну політику, і при­тому з такою ефективністю, яка поступово привела б економіку країни у відповідність з інтересами більшості громадян».

Такі держави будуть володіти рядом загальних ознак:


  • поєднання ринкової економіки з державним плануванням, необхідним для підтримки рівноваги і стабільного росту економіки (заперечуючи Ф. фон Хайєку і його послідовникам, Мюрдаль доводив, що планування в сучасному капіталістичному суспільстві викликано об'єктивними причинами, і перш за все утворенням монополій);

  • тенденція до демократизації політичного життя, що дозволяє перейти до децентралізації держави і передачі частини її функцій органам місцевого самоврядування і добровільним об´єднанням грома­дян;

  • участь усіх верств суспільства у розподілі соціальних благ і в «народному конт­ролі, що розширюється»;

  • громадське життя при загальному добробуті зображувалося як стан повної гармонії і подолання ідеологічних розбіжностей.

(Більш докладно останню тему висвітлив американський соціолог Деніел Белл (1919-2011) у своїй книзі «Кінець ідеології». Як і Мюрдаль, він називав характерними ознаками держави благоденства змішану економіку, децентралізацію політичної влади і відсутність в суспільстві ідеологічного протиборства внаслідок задоволення інтересів усіх соціальних верств).

Мюрдаль пропонував вийти за рамки організації благоденства в національних масштабах і покласти ідеї соціальної політики в основу міждержавних відносин. Май­бутнє, на його думку, — за світовим порядком соціального бла­годенства. Люди здатні направити розвиток суспільства відпо­відно до своїх ідеалів.

Як вважає французький соціолог Мішель Крозьє (1922 р.н. праці «Феномен бюрократії»,1963; «Блоковане суспільство», 1970), сучасна соціальна держава має потребу в трансформації, перетворенні в «скромну державу», яка прагне поставити себе на службу суспільству, а не командувати ім.

«Головною функцією такої дер­жави повинне було б стати прагнення в першу чергу допомогти всім соціальним підсистемам, що складають суспільство, знай­ти найкращі регуляції змін і очолити суспільство, очолити хрес­товий похід за інвестування в якість». Не можна змінити суспіль­ство, не змінюючи державу.

Економічна криза 70-х рр. і наступні події спростували багато положень, що містилися в теорії держави благоденства. Вона втратила цілісний характер і розвивається переважно в дослідженнях, присвячених окремим проблемам суспільного благополуччя:

компенсаторної і розподільної справедливості (американський філософ Джон Ролз (Роулс), 1921-2002; праці «Теорія справедливості», 1971; «Політичний лібералізм», 1993; «Закон народів», 1999),

прав громадян на рівну частку соціального благоденства (американський політолог, філософ, юрист Рональд Дворкін, 1931– «Про права всерйоз»; «Верховенство права»; «Головна доброчесність») та ін.
5. Теорія еліт і концепція політичного класу (Вільфредо Парето, Гаетано Моска).

Критична переоцінка досвіду представницького правління і ліберально-демократичних цінностей відбилася й у теорії еліт.

Прийняте у світовій політології визначення еліти належить італійському соціологу Вільфредо Парето (1848-1923), який докладно проаналізував її природу, склад, функції. У своїй тритомній праці «Трактат із загальної соціології» (1916 р.) він визначав як еліту тих людей, що домоглися найвищих пока­зників у своєму середовищі, у своїй сфері діяльності.

Досліджу­ючи проблему рівноваги в суспільстві, італійський вчений дій­шов висновку: у суспільстві можна виділити дві страти населення: 1) нижча страта (керовані, нееліта); 2) вища страта (правлячі, еліта). Остання поділяється теж на дві частини: а) правляча елі­та; б) некеруюча еліта.

Для соціальної рівноваги важлива постійна циркуляція еліт, інфільтрація (проникнення) до правлячої еліти з боку некеруючої еліти чи нееліти, циркуляція між соціальними групами.

Прав­ляча еліта – те ж, що й аристократія (влада кращих) або, за більш сучасною термінологією – мерітократія (влада гідних). Найважливішою подією в історії Парето вважає життя і смерть правлячої меншості. «Історія, - згідно з його крилатою формулою, - кладовище аристократій». Звідси й інша його формула – «Історія суспільств є здебільшого історія спадкоємності аристократій».

На думку Парето, коли припиняється інтенсивна циркуляція еліт, їх окремих частин, соціальних груп і станів, «правлячий клас приходить до упадку, що часто тягне за собою занепад усієї на­ції. Це могутня причина, що порушує рівновагу: нагромадження вищих елементів у нижчих класах і навпаки, нижчих елементів у вищих класах».

Парето порівнює циркуляцію еліт, що знахо­диться в стані постійної і повільної трансформації, з плином ріки – «сьогодні вона вже не та, що була вчора».

Всі суспільства відрізняються між собою багато в чому внаслідок відмінностей, що вкорінені в природі своїх еліт. Це пов'язано також з тим, що цінності світу розподіляються нерівномірно, а разом з ними так само нерівномірно розподілені престиж, влада чи почесті, пов'язані з політичним суперництвом.

У результаті меншість керує більшістю, вдаючись до двох різновидів прийомів і засобів – сили і хитрості. З урахуванням такого тлумачення політичні еліти поділяються на два сімейства, назви яких походять від Макіавеллі.

Ті, що віддають перевагу насильству іменуються елітою левів, інші, що тяжіють до спритності, – елітою лис. Правління еліт із сімейства левів – це правління радикальної меншості в умовах сильно бюрократизованої діяльності.

Західноєвропейські суспільства управляються, згідно Парето, плутократичними елітами («сімейство лис»).

«Проблема організації суспільства повинна вирішуватися не деклараціями навколо більш-менш смутного ідеалу справедливості, - стверджував Парето, – а тільки науковими дослідженнями, завдання яких знайти спосіб співвідношення засобів з метою, а для кожної людини – співвідношення зусиль і страждань з насолодою, так щоб мінімум страждань і зусиль забезпечував якомога більшій кількості людей максимум добробуту».



Гаетано Моска (1858-1941) у своїй теорії еліт виходив з кон­цепції правлячого (політичного) класу. Першим начерком теорії політичного класу стала робота «Теорія правління і парламентське правління» (1884). Більш розгорнутий варіант обгрунтування цієї концепції був представлений потім у його роботі «Елементи політичної науки» (2 томи, 1896,1923), більш відомої в англомовному перекладі під назвою «Правлячий клас» (1939).

Г.Моска визнає: су­веренна влада організованої меншості над неорганізованою біль­шістю неминуча. Отже, політичний клас вирізняється насампе­ред організованістю. Тому організована меншість сильніша неорганізованої більшості.

Друге — «представники правлячого меншості незмінно мають властивості, реальні чи удавані, гли­боко шановані в тому суспільстві, де вони живуть». Спеціальні знання і справжня наукова культура, відзначав Моска, стають ва­жливою політичною силою тільки на високому ступені цивіліза­ції, і тоді доступ у правлячий клас одержують лише ті, хто має ці знання (хто застосовує знання у військовій справі, управлінні, юриспруденції).

Усі правлячі класи прагнуть стати спадкоємни­ми, «якщо не за законом, то фактично». Свою соціальну пере­вагу вони прагнуть затвердити, розвиваючи необхідні якості за допомогою виховання, сімейних традицій, звичок свого класу. Правлячі класи занепадають, якщо перестають удосконалювати ті здібності, за допомогою яких вони прийшли до влади.

Таким чином, за Москою, у людських суспільствах перева­жає або тенденція формування закритих, стійких, кристалізова­них правлячих класів, або тенденція до швидкого їх відновлен­ня. Циркуляцію еліт у демократії він пояснював не лише психологічними, але і соціальними факторами, через перегру­пування соціальних інтересів, виникнення нових соціальних сил з новими соціальними інтересами.

Теорії політичних еліт Моски і Парето протистояли марксистським кон­цепціям вирішальної ролі народних мас в історії, економічного базису суспільства. Вони ставили під сумнів і демократичний оптимізм ліберальних концепцій, що доводили принципову можливість і необхідність участі всіх громадян у публічній владі, її рівної доступності.

Вклад Моски і Парето в сучасну політичну теорію пов'язаний головним чином з визначенням структури влади та зосередженням уваги на груповому характері реалізації влади в будь-якій її формі. Теорія еліт продовжувала розвиватися і в другій половині XX ст. (Дж. Мізель, К. Мангейм, Ч. Міллз, Т. Боттомор та ін.).

Більшість сучасних політологів уже не визнають поняття «політичного класу», а пишуть про політичні еліти, які прямо чи опосередко­вано впливають на справи в суспільстві («політики», «функціо­нери», «чиновники» і т.ін.).
6. Теорія демократичного соціалізму.

Теорія демократичного соціалізму, що остаточно сформувалася після Другої світової війни, стала офіційною теорією багатьох соціалістичних і соціал-демократичних партій світу. Ідейні витоки її – в політичних поглядах Е. Бернштейна з його дилемою "реформа чи революція" і К. Каутського, що акцентував увагу на проблемі "демократія чи диктатура". Безсумнівним є також вплив ідей солідаризму та інституціоналізму, що породили ідеологію плюралістичної демократії.

Сам термін "демократичний соціалізм" почав входити в політичний обіг між Першою і Другою світовими війнами як антитеза тієї моделі соціалізму, яка створювалася в Радянському Союзі.

Однак грунтовна розробка основних положень теорії була почата під час Другої світової війни, коли з'явилися роботи духовних отців демократичного соціалізму: члена виконкому лейбористської партії Англії Гарольда Ласкі (1893-1950) ("Роздуми про революцію нашого часу"), голови соціалістичної партії Франції Леона Блюма (1875-1950) "В людському масштабі", політичне ессе «Для усього людства» (1945) голови соціал-демократичної партії Австрії Карла Реннера (1870-1950)"Новий мир і соціалізм".

Процеси, характерні для перших десятиліть післявоєнного розвитку західноєвропейського суспільства, дали поштовх для подальшої розробки теорії і визначили її досить широкий і стабільний вплив.

Саме в цей період поряд з удосконаленням політичних інститутів демократії набирає силу тенденція до її соціалізації. Зростає соціальна роль держави в результаті значної активізації її економічних і соціальних функцій.

Держава в усі зростаючому ступені починає обслуговувати загальносоціальні потреби розвитку, що досягнуті або можуть бути досягнутими в результаті науково-технічного прогресу сучасності. Більшість населення стає об'єктом державного захисту і підтримки.

Вплинуло також ускладнення політичної організації сучасного суспільства. Все це дало об'єктивну основу для пошуку моделей соціалізму як "поліпшеного капіталізму" або "гуманного соціалізму".



На думку авторів теорії демократичного соціалізму:

1) на зміну полярності класових інтересів приходить соціальний плюралізм, що дозволяє їх погоджувати;

2) робітники і капіталісти навіть перестають бути ворогами: капіталісти вже не володіють повновладдям в суспільстві, а робітники стали повноправними громадянами держави і можуть використовувати її для захисту своїх інтересів;

3) у сучасній розвиненій системі політичних організацій суспільства держава – тільки одна з форм асоціацій, що входять до неї, і права вимагати покори індивідів у держави не більше, ніж у інших асоціацій, які виконують суттєві суспільні функції і краще держави обслуговують соціальні потреби;

4) звідси зростання участі цих асоціацій у вирішенні суспільних справ, звідси дифузія, дисперсія влади над суспільством між взаємодіючими асоціаціями і державою і, отже, зняття гостроти проблеми боротьби за державну владу;

5) замість завоювання влади робітничим класом мова повинна йти про виконання влади його представниками – соціалістичними партіями в умовах існуючих форм демократії, що дозволяють створити сприятливі умови для наступу соціалізму; (у Реннера соціалізм "уже вступає в фазу свого здійснення в рамках капіталізму").

6) пролетарську революцію автори теорії демократичного соціалізму вважали неможливою і небажаною в сучасних умовах, оскільки вона перешкоджає розвитку демократії і призводить, як показав досвід, до диктатури. Демократія і диктатура пролетаріату несумісні;

7) робочий клас повинен орієнтуватися на завоювання парламентської більшості (англійські лейбористи назвуть це "революцією за згодою"). При збереженні існуючих інститутів демократії це не повинно привести до корінних змін відносин власності, бо сучасна концепція соціалізму несумісна з громадською власністю на всі засоби виробництва;

8) метою має бути поєднання суспільної власності в ряді найважливіших галузей виробництва з приватною власністю в значно більшій групі галузей промисловості (тобто те, що було зроблено після Другої світової війни в результаті націоналізації в багатьох розвинених країнах світу).

Провідні ідеї демократичного соціалізму були закріплені в Декларації "Цілі і завдання демократичного соціалізму" (прийнятої в 1951 р. у Франкфурті I конгресом Соціалістичного інтернаціоналу, який об'єднав близько п'ятдесяти соціал-демократичних і соціалістичних партій).

Соціалізм характеризується в Декларації як міжнародний рух, учасники якого прагнуть до однієї мети – "до системи соціальної справедливості, кращого життя, свободи і миру в усьому світі". Він не вимагає строгої однаковості поглядів.

Головне – розширення свободи індивідуума на основі соціальної забезпеченості та постійно зростаючого добробуту. Необхідною умовою цього є використання інститутів демократії.

Обов'язковими ознаками демократії в Декларації називаються свободи слова, освіти, релігійних переконань, свобода виборів при загальному голосуванні, судова система, що забезпечує гласний процес в незалежних судах, партійний плюралізм і право на опозицію.

1. Основні положення демократичного соціалізму, викладені у Франкфуртському декларації 1951 р. відображають багато реалії сучасного світу, хоча деколи дещо ілюзорно сприймають або ідеалізують деякі з них (дифузію влади над суспільством, характер соціальних і класових взаємовідносин).

2. В Декларації абсолютизується значення демократії (демократія як практично єдиний засіб соціалістичних перетворень в суспільстві).

3. Франкфуртська декларація в силу досить загальної характеристики цілей сучасного соціалістичного руху відобразила ідеї і "лівої", і "правої" орієнтації в демократичному соціалізмі ("ліві" не відрікаються повністю від марксизму, визнаючи його в основі гуманним, вільним і демократичним соціалізмом; "праві" заперечують будь-який сенс марксизму, орієнтуючись, наприклад, на християнський соціалізм).

Саме це зробило її прийнятною і для "лівих" і для "правих". Ось чому головні положення Декларації без істотних змін лягли в основу наступних програм соціал-демократичних партій світу.

Теорія демократичного соціалізму в свій час не тільки стала значним явищем в політичній ідеології більшості розвинених країн світу, але й вплинула на ряд країн, що звільнилися після Другої світової війни від колоніальної залежності, де близькими до неї виявилися різного роду теорії "національного соціалізму".

За період, що минув з часу розробки основ теорії демократичного соціалізму, капіталізм підтвердив не лише свою життєздатність, але і здатність у все більшій мірі задовольняти потреби суспільного розвитку.

З цим пов'язано певне падіння колись широкого впливу теорії демократичного соціалізму. З цим пов'язано і перенесення в ній акцентів з соціалізму на демократію. І все ж можна вважати, що ідеали соціалізму – ідеали соціальної (а не тільки політичної) справедливості, як і раніше впливають і будуть впливати на суспільну свідомість і, отже, на розвиток суспільства.

Висновок.

Починаючи з другої половини XIX ст. на Заході значно зростає число політичних досліджень, що сприяє становленню самостійної політичної науки. Поступово істотно змінюються логіко-теоретичні основи політичних доктрин. Багато традиційних питань загальної теорії держави отримують нові рішення.

Перегляд багатьох традиційних підходів до вирішення "вічних" проблем влади і держави, постановка і своєрідне вирішення нових для теорії держави тем, спроби відмовитися від ідеологічних оцінок і програм значно відрізняють політичну науку від філософії права та історії політико-правових вчень з їх методами і проблематикою, що мають багатовікову давність.

Разом з тим майже всі напрямки сучасної політології склалися в руслі історії політичних вчень і сприйняли багато що з теоретичної спадщини минулого. Не випадкові такі численні критичні і позитивні посилання представників політичної науки на ідеї Платона, Аристотеля, Ібн-Хальдуна, Макіавеллі, Бодена, Монтеск'є, Берка, Конта та інших політичних мислителів.

В даний час історія політичних вчень являє собою історичну частину не тільки філософії права, а й політології. Тому багато ідей колишніх доктрин продовжують відтворюватися і в тій, і в іншій галузях знань. Політико-правові доктрини, що виникають на межі тисячоліть, не зможуть скластися без опори не тільки на висновки філософії права нової епохи, а й на досягнення сучасної політології.

6.  Комплекс контрольних робіт (ККР) для визначення залишкових знань із дисципліни
Контрольне завдання № 1


  1. Вибрати правильну відповідь:

1. Вчення про «доброчесне місто»:

а) Ібн Сіна;

б) Ібн Рушд;

в) Аль-Фарабі;

г) Ібн-Халдун.


6. Політико-філософський нарис «Права людини»:

а) Вільгельм фон Гумбольдт;

б) Александер Гамільтон;

в) Томас Пейн;

г) Фрідріх Шеллінг.


2. Протагор, Гіппій, Антіфонт:

а) старші софісти;

б) епікурейці;

в) легісти;

г) фацзя


7. Органічна теорія держави:

а) Франсуа Вольтер;

б) Герберт Спенсер;

в) Жан-Жак Руссо;

г) Нікколо Макіавеллі.


3. Італійський політичний мислитель, богослов і медик XIV ст.:

а) Марсилій Падуанський;

б) Полібій;

в) Конфуцій;

г) Фома Аквінський.

8. Китайський мислитель, автор виступів «Три принципи народу»:

а) Сунь Ятсен;

б) Махатма Ганді;

в) Леопольд Сенгор;

г) Кваме Нкрума.


4. Трактат «Слово про владу й честь царську»:

а) Філофей;

б) Феофан Прокопович;

в) А.Ф. Ордін-Нащокін;

г) І.Т. Посошков.


9. Представник «державної школи», автор праць «Про народне представництво», «Курс державної науки»:

а) Б.М.Чичерін;

б) П.О.Кропоткін;

в) В.С.Соловйов;

г) М.О.Бердяєв.


5. Обгрунтування теорії народного суверенітету:

а) Барух Спіноза;

б) Томас Гоббс;

в) Жан-Жак Руссо;

г) Жан Боден.


10. Представник теорії «робітничого комунізму»:

а) Вільгельм Вейтлінг;

б) Людвіг Гумплович;

в) Георг Еллінек;

г) Фердинанд Лассаль.





  1. Визначити зміст понять: «схоластика», «політична влада», «бабувізм».

  2. Визначити предмет і періодизацію історії зарубіжних політичних вчень.

  3. Проаналізувати основні ідеї конфуціанства та охарактеризувати їх вплив на політичну думку Китаю.


Контрольне завдання № 2

  1. Вибрати правильну відповідь:

1. «Правильна» форма державного правління за Арістотелем:

а) демократія;

б) тиранія;

в) аристократія;

г) олігархія.


6. Концепція «демократичного соціалізму»:

а) Томазо Кампанелла;

б) Едуард Бернштейн;

в) Мореллі;

г) Гракх Бабеф.


2. Виділяв п’ять верств населення в «доброчесній державі», яку очолює філософ-правитель:

а) Аль-Фарабі;

б) Ібн Халдун;

в) Лао-цзи;

г) Конфуцій.


7. Теорія солідаризму. Автор праці «Філософія солідарності»:

а) Макс Штірнер;

б) Леон Буржуа;

в) Фрідріх Енгельс;

г) Фрідріх Ніцше.


3. Оберіть прізвище німецького богослова, автора «95 тез»:

а) Мартін Лютер;

б) Жан Кальвін;

в) Томас Мюнцер;

г) Георг Гегель.


8. Автор «Декларації незалежності США»:

а) Томас Джефферсон;

б) Франсуа Вольтер;

в) Джордж Вашингтон;

г) Александер Гамільтон.


4. Ототожнював державу з особою царя, прагнув піднести його авторитет, порівнюючи з сонцем:

а) Симеон Полоцький;

б) Філофей;

в) Андрій Курбський;

г) Юрій Крижанич.


9. Австрійський вчений. Автор «теорії насилля» у виникненні держави:

а) Вільгельм Вейтлінг;

б) Карл Каутський;

в) Рорберт Оуен;

г) Людвіг Гумплович.


5. Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову:

а) Томас Гоббс;

б) Шарль-Луї Монтеск’є;

в) Нікколо Макіавеллі;

г) Томас Мор.


10. Свадеші, ахімса, сварадж; сатьяграха:

а) Махатма Ганді;

б) Сунь Ятсен;

в) Леопольд Сенгор;

г) Каутілья.




  1. Визначити зміст понять: «халіф», «гінекархія», «західники».

  2. Визначити характерні риси політичної думки Стародавнього Сходу.

  3. Проаналізувати політичні погляди Бенджаміна Франкліна.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

Схожі:

Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «31» серпня 2016 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «28» серпня 2017 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «31» серпня 2016 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconІндивідуальні завдання з дисципліни «історія політичних І правових вчень» для заочної форми навчання (1 курс заочного відділення, курс на базі окр «Молодший спеціаліст», курс на базі вищої освіти) спеціальності «Правознавство»
Відповідно до навчального плану підготовки бакалаврів спеціальності «Правознавство» студенти заочної форми навчання виконують індивідуальну...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconШульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних І правових вчень
Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу І право у країнах стародавнього світу
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconІсторія економічних вчень як навчальна дисципліна. Навчально-методичний комплекс з елективного курсу «Історія економічних вчень»

Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconМетодичні рекомендації для самостійної підготовки до занять студентів спеціальності
Модуль історія правових І політичних вчень, як наука І навчальна дисципліна. Політико-правові вчення сходу, античності, середньовіччя...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconПолітична реклама як невід’ємна складова виборчого процесу
Рівень та характер політичних знань, оцінок та дій громадян, на яких здійснює вплив політична реклама, визначає стан політичної культури...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconПрограма навчальної дисципліни воєнно-політична історія україни
Метою викладання навчальної дисципліни “Військово-політична історія України” є засвоєння студентами знань з основних питань військово-політичної...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconЗарубіжна історіографія
Зарубіжна історіографія” для студентів ІV року навчання напряму «Історія», освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» 020302


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка