Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка)



Сторінка2/24
Дата конвертації04.02.2018
Розмір5.79 Mb.
ТипВитяг
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
ТЕМА 2

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ У КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

План.


Вступ

  1. Політична і правова ідеологія Стародавньої Індії.

  2. Політична і правова думка Стародавнього Китаю.

Найдавніші політико-правові вчення виникли в Єгипті, Індії, Палестині, Китаї та інших країнах Сходу. У цивілізаціях Стародавнього Сходу склався самий ранній тип суспільства, що прийшов на зміну первісному. Він характеризується:



    • пануванням натурального господарства;

    • стійкістю державних форм власності на землю і общинного землеволодіння;

    • вкрай повільним розвитком індивидуальної приватної власності.

Основну масу населення в державах Стародавнього Сходу складали селяни, об'єднані у сільські громади. Рабовласництво, незважаючи на досить широке поширення в деяких країнах (наприклад, в Єгипті, Індії), у виробництві вирішальної ролі не грало.

Привілейоване становище у суспільстві займали особи, що належать до апарату державної влади, придворна та майнова знать. На зміст політичної ідеології Стародавнього Сходу вплинули насамперед традиціоналізм общинного життя і незрілість класів.

Політична думка Стародавнього Сходу тривалий час розвивалася на основі релігійно-міфологічного світогляду, успадкованого від родового ладу (міфи про божественне, надприродне походження суспільних порядків; традиції обожнювання існуючої влади). Політичні погляди тісно перепліталися із загальносвітоглядними (філософськими), моральними та іншими уявленнями. У державах Стародавнього Сходу політичні вчення ще не відокремилися від міфів, не сформувалися у відносно самостійну сферу суспільної свідомості. Синкретизм.

Незавершений характер цього процесу проявлявся в наступному:

По-перше, політико-правові вчення Стародавнього Сходу були суто прикладними. У політичних доктринах переважно розроблялися конкретні проблеми техніки та методів відправлення влади.

Державна влада при цьому в переважній більшості вчень ототожнювалася з владою царя або імператора. Причина – властива Стародавньому Сходу тенденція до посилення влади одноособових правителів й утворення такої форми державного управління суспільством, як східна деспотія.

Верховний правитель вважався уособленням держави, осередком всієї державного життя. "Государ і його держава – ось головні елементи держави", - сказано в індійському трактаті "Артхашастра".



По-друге, політико-правові вчення Стародавнього Сходу не відділялися від моралі і являли собою етико-політичні доктрини. Мистецтво управління часом зводиться до морального вдосконалення государя, до управління силою особистого прикладу.

По-третє, для політико-правових вчень Стародавнього Сходу характерно те, що в них не тільки зберігалися, але й розвивалися релігійно-міфологічні погляди. Найбільш загальні, абстрактні питання (походження держави, її історичний розвиток та ін.) залишалися без вирішення або вирішувалися за допомогою тих поглядів, які надавала релігійно-міфологічна свідомість.

Тож, соціально-політичні теорії Стародавнього Сходу були складними ідеологічними утвореннями, що складалися з релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику і право. Розгорнуті релігійні вчення були створені ідеологами пануючих станів (культ фараона в Єгипті, ідеологія брахманізма в Індії та ін.).

Панівній ідеології протистояли політичні погляди пригноблених. Вони критикували офіційні релігійні догми, шукали нові форми віри (наприклад, ранній буддизм), виступали проти гніту і свавілля.

Багато держав Стародавнього Сходу втратили незалежність або загинули, через що вчення, що виникли в цих державах, як правило, не отримували розвитку. Послідовна спадковість історії політико-правової думки зберігалася лише в Індії та Китаї.
1. Політична і правова ідеологія Стародавньої Індії.

Провідними напрямами в політичній і правовій идеології Стародавньої Індії були брахманізм і буддизм. Вони виникли в середині I тис. до н. е., коли у арійських племен, які підкорили Індію, почалося утворення класів. Коріння обох напрямківрелігійно-міфологічний світогляд, відображений у Ведахстародавніх ритуальних книгах аріїв.

Ідейні розбіжності між брахманізмом і буддизмом відбулися на грунті тлумачення міфів і правил поведінки, які освячувала релігія (зокрема правила для варн – родових груп. Члени перших трьох варн вважалися повноправними общинниками. У них в підпорядкуванні знаходилися шудри. Управління державними і громадськими справами було привілеєм двох вищих варн.



Ідеологія брахманізму була спрямована на утвердження верховенства родової знаті в державах, що утворювалися. Соціально-політичні ідеї різних шкіл брахманізму відображені в численних законознавчих і політичних трактатах. Найбільш авторитетним серед них був трактат "Манавадхармашастра" ("Повчання Ману про дхарми" - складений в період II в. до н. е. – II ст. н.е.). На російську мову трактат переведений під назвою "Закони Ману".

Приписи дхарми – культові, громадські та сімейні обов'язки, встановлені богами для кожної варни. Ідеологічний сенс вчення про дхарму полягав у тому, щоб обгрунтувати кастовий лад і привілеї спадкової знаті, виправдати підневільне становище нижчих варн.

Засобом, що забезпечував кастові предписання, виступав в брахманізмі державний примус, як продовження караючої сили богів. Ідея покарання була основоположним принципом політичної теорії – саму науку управління державою називали вченням про покарання.

Державну владу «Закони Ману» описують як одноосібне правління государя. У кожній впорядкованій державі існує сім елементів: цар (государ), радник, країна, фортеця, скарбниця, військо і союзники (вказані в порядку їх убутного значення). Вчення про "семічленне царство" являло собою одну з перших в історії спроб створити узагальнений образ держави.

Політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, в якій цар править під керівництвом жерців. Брахмани претендували на те, щоб государі визнали верховенство релігійного закону над світським.

Особливе місце в історії староіндійської політичної думки займає трактат під назвою "Артхашастра" ("Повчання про користь"). Його автором вважається брахман Каутіл'я – ​​радник царя Чандрагупти, який заснував у IV в. до н. е. могутню імперію Маур'їв. Первісний рукопис трактату перероблювався і доповнювався приблизно до III ст. н. е.

Проводяться ідеї панування спадкової знаті і підпорядкування світських правителів жерцям. Цар повинен слідувати палацовому жерцеві, говориться в трактаті, "як учень вчителю, як син батькові, як слуга пану". На відміну від ортодоксальних шкіл брахманізму, які наполягали на верховенстві релігійного закону, автори трактату відводили головну роль в законодавчій діяльності государю. З чотирьох видів узаконення дхарми - царського указу, священного закону (дхармашастри), судового рішення і звичаю – вищою силою володіє царський указ. На перший план в "Артхашастрі" висунута ідея сильної централізованной царської влади.

Каутілья рекомендує царям керуватися в першу чергу інтересами зміцнення держави, міркуваннями державної користі і не зупинятися, якщо того вимагають обставини, перед порушенням релігійного обов'язку.

"Артхашастра" - найбільш повний в індійській літературі звід прикладних знань про політику, свого роду енциклопедія політичного мистецтва. Ці нові для брахманізму ідеї були спрямовані на те, щоб звільнити діяльність держави від обмежуваючих її релігійних традицій. Ідеї ​​"Артхашастри" являли собою програму взаємних поступок з боку світської влади і жрецтва.

У боротьбі проти жрецької релігії сформувався буддизм. Він виник в VI–V ст. до н. е. Його засновником, згідно з переказами, був принц Сіддхартха Гаутама, прозваний Буддою, тобто просвітленним. Самий ранній з тих, що дійшли до нас зводів буддійського канону – "Тіпітака" (буквально "Три кошики" - тексти канону були тематично розділені на три частини).



Ранній буддизм являв собою релігійно-міфологічне вчення Центральна ідея – вивільнення людини від страждань, причиною яких є мирські бажання. Попередньою умовою порятунку буддисти оголосили вихід людини зі світу і вступ його в чернечу громаду.

У ранньому буддизмі існували дві системи релігійно-моральних приписів: одна – для членів чернечої громади, друга – для мирян. Засновники буддизму стверджували, що домогтися спасіння можуть не тільки брахмани, а й вихідці з інших каст, якщо вони отримають статус архата (брахмана) в результаті духовного удосконалення.



Соціальні вимоги буддизму, по суті, зводилися до зрівняння каст в релігійній сфері і не зачіпали основ суспільного ладу. При всій своїй обмеженості це вчення підривало авторитет спадкових брахманів, їх притязання на ідейне і політичне керівництво суспільством.

Оппозиційний до жерців характер буддизму, його байдужість до каст у справах віри, проповідь психологічного самоствердження людини перед лицем страждань здобули йому широку популярність серед знедолених і незаможних. Буддизм увібрав багато уявлень, що виникли на грунті общинних порядків, пережитків племінної демократії і патріархальних традицій. Згодом у буддизмі посилюються мотиви покори та непротивлення існуючій владі, пом'якшуються вимоги крайнього аскетизму, з'являються ідеї порятунку мирян.

Подальша історія індійської суспільної думки пов'язана з виникненням і утвердженням індуїзму – релігії, яка увібрала елементи брахманізму, буддизму і ряду інших вірувань.
2. Політична і правова думка Стародавнього Китаю.

Розквіт суспільно-політичної думки Стародавнього Китаю VI–III ст. до н. е. У цей період в країні відбуваються глибокі економічні і політичні зміни, обумовлені появою приватної власності на землю. Виникає запекла боротьба за владу між майновою і спадковою аристократією.

У пошуках виходу з кризи ідеологи протиборчих класів висувають програми заходів, які дозволили забезпечити політичну стабільність. У суспільно-політичній думці складаються різні напрямки і школи. Найбільш впливовими політичними вченнями Стародавнього Китаю були даосизм, конфуціанство, моїзм і легізм.

Виникнення даосизму традиція пов'язує з іменем напівлегендарного мудреця Лао-цзи, який жив за переказами в VI в. до н. е. Йому приписують складання канонічного трактату "Дао де цзин" ("Книга про Дао і Де"). Ідеологія раннього даосизму відображала погляди общинної верхівки і частини знаті, їх протест проти надмірного збагачення правителів, посилення чиновницького апарату і розширення державної діяльності. Втративши свій колишній вплив, ці шари домагалися реставрації патріархальних порядків.

В основі вчення лежить поняття "дао" (шлях). Воно було запозичене з традиційних китайських вірувань, де означало правильний життєвий шлях людини або народу, відповідний велінням неба. Переосмислюючи це поняття, засновники даосизму прагнули розвінчати офіційний релігійний культ з його догмами про "небесну волю" і "государя – сина неба", дарующих закони дао народу.

Дао, в інтерпретації послідовників Лао-цзи – це абсолютне світове начало. Воно передує небесному владиці і перевершує його своєю міццю. Дао –нескінченний потік природного виникнення і зміни всіх явищ, їх переходу з одного в інше, вічний кругообіг нарождення і смерті. Людині воно постає у вигляді надприродного закону, керуючого світом. Залишається лише усвідомити свою людську нікчемність і спробувати шляхом звільнення від пристрастей продовжити собі життя.

Існуючі в суспільстві недоліки даоси пояснювали тим, що люди відійшли від першоначальної простоти, розірвали природні узи, що скріплюють їх із землею, і замість мудрості покладаються на знання. Причиною суспільних негараздів є перехід від початкового злиття людини з дао до розвитку її здібностей і знань. У соціально-етичному плані лейтмотивом даосизму проходять засудження гордині, проповідь середнього достатку і поміркованості.

Свої надії на відновлення природної простоти людських відносин Лао-цзи пов'язував з розумними вождями з числа спадкової знаті, які змогли б побачити "чудесну таємницю дао" і повести за собою народ.

Мудрий государ, повчали даоси, править країною за допомогою методу недіяння, тобто утримуючись від активного втручання в справи членів суспільства. Лао-цзи засуджував сучасних йому правителей за те, що вони занадто діяльні, встановлюють багато податків і заборонних законів, ведуть нескінченні війни. "Найкращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує".

Лао-цзи закликав знать і правителів відновити порядки, що існували в давнину, коли люди жили невеликими розрізненими селищами, відмовитися від використання знарядь праці і відучити народ від знань.

Соціально-політична концепція даосизму представляла собою реакційну утопію. Її живили умонастрої тих верств родовитої знаті і общинної верхівки, положення яких було підірвано зростаючим майновим і соціальним розшаруванням.

Найбільш впливовою доктриною в історії політичної і правової думки Китаю було конфуціанство. Родоначальник цього напрямку Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) Захищав інтереси шарів, які прагнули примирити майнову і спадкову знать. Вислови мислителя зібрані його учнями в книзі "Лунь юй" ("Судження і бесіди").

Основними категоріями конфуціанства є поняття благородного (шляхетного) мужа, людинолюбства і правил ритуалу. Категорії ці були тісно взаємопов'язані, бо представляли собою лише різні сторони єдиного політичного ідеалу. Управляти державою, згідно Конфуцію, покликані шляхетні мужі на чолі з государем - "сином неба". Поділ людей на "вищих" і "нижчих" не може бути усунуто.

Конфуцій виділяв благородних не за ознаками походження, а за моральними якостями і знанням. Саме за цими критеріями Конфуцій пропонував висувати людей на державну службу. "Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, народ буде підкорятися".



Ідеї ​​правління знатних у Конфуція носили яскраво виражений компромісний характер: визнання вроджених відмінностей між людьми, їх градація на "вищих" і "нижчих" поєднувалися в нього з положеннями, що відкривали доступ до державного апарату неродовитої общинної верхівки. Головне завдання благородних мужів - виховати в собі і поширювати повсюдно людинолюбство.

Під людинолюбством розумілася поведінка, що відповідала моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин (піклування батьків про дітей, синівська шанобливість до старших у сім'ї, а також справедливі відносини між тими, хто не пов'язаний родинними узами).

Перенесені в сферу політики, ці принципи повинні були послужити фундаментом всієї системи управління. Її перебудову Конфуцій пропонував почати з так званого виправлення імен, тобто з відновлення істинного, початкового сенсу існуючих у суспільстві титулів і обов'язків, що з них випливають. "Государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином".

Государю ставилося в обов'язок ставитися до підданих, як до своїх дітей. Виховання підданих - найважливіша державна справа, і здійснювати його треба силою особистого прикладу. "Керувати - значить чинити правильно". У свою чергу, народ зобов'язаний проявляти синівську шанобливість до правителів, беззаперечно їм підкорятися.



Прообразом організації державної влади для Конфуція служило управління в сімейних кланах і родових общинах (патроніміях). Концепція мислителя являла собою одну із самих ранніх спроб обгрунтувати ідеал патерналістської держави.

Опис ідеального суспільства Конфуцій конкретизував у вченні про правила ритуалу, яким відводилася роль нормативної системи держави. Конфуцій був рішучим противником управління на основі законів. Він засуджував правителів, які робили ставку на страхітливі правові заборони, і виступав за збереження традиційних релігійно-моральних методів впливу на поведінку китайців.



Необхідність в державному управлінні відпаде взагалі, якщо правила ритуалу будуть всіма дотримуватися. Конфуцій не виключав, однак, що поки не настане ця щаслива пора, будуть потрібні каральні походи проти непокірних. Головне в тому, щоб розпорядження про каральні походи віддавав благородний і люблячий свій народ государ, а не правителі уділів або сановники. Конфуціанське вчення відкидало тим самим свавілля адміністрації, особливо на місцях, обмежувало свавілля государя певними моральними рамками.

Політична програма раннього конфуціанства в цілому була консервативною. Проведена на практиці, вона сприяла закріпленню патріархальних відносин, утвердженню панування спадкової аристократії. Конфуціанські ідеї оновлення правлячого стану за рахунок представників непривілейованих верств не могли привести до радикальної перебудови в державі. Разом з тим окремі положення доктрини мали прогресивне значення (ідеї поширення моральних знань і навчання людей незалежно від їх станової приналежності).

З критикою правління спадкової аристократії виступив Мо-цзи (приблизно 479-400 рр. до н. е.) – засновник школи моїстов. Його вчення викладено послідовниками в книзі "Мо цзи". Моїзм відстоював інтереси дрібних власників - вільних хліборобів, ремісників, торговців, нижчих чинів у державному апараті, соціальне становище яких було непевним і суперечливим.

Відтворюючи деякі уявлення соціальних низів, моїсти засуджували заміщення державних посад за принципами походження. Вони доводили, що всі люди рівні перед божественним небом: "Небо не розрізняє малих і великих, знатних і підлих; всі люди - слуги неба".

На державну службу слід висувати найбільш мудрих незалежно від походження. Джерелом мудрості, вказував Мо-цзи, є не вроджені чесноти і не читання книг, а знання, почерпнуті з життя простого народу. Управління державою не вимагає навчання. Здібності людини до державного управління визначаються його діловими якостями – бажанням служити простолюдинам, старанністю в справах і т. п.



Протиріччя у вченні моістов починалися тоді, коли вони переходили від критики існуючих порядків до викладу принципів і методів управління в ідеальній державі. На противагу конфуціанського принципу людинолюбства Мо-цзи висунув принцип загальної любові. Істинне людинолюбство – однаково справедливі відносини до всіх людей без різниці спорідненості або станів.

Поряд з цим загальна любов була витлумачена Мо-цзи як взаємна вигода, що додавало його концепції зовсім інший зміст. Загальна любов перетворювалася в розважливе служіння для отримання цілком відчутної вигоди.



Ідеальною організацією влади Мо-цзи вважав державу з мудрим правителем на чолі і налагодженою виконавською службою. У єдинообразном виконанні чиновниками волі государя він бачив заставу і основу міцності влади. Для встановлення ж повної єдності держави пропонувалося насаджувати однодумність, викорінювати шкідливі вчення і заохочувати доноси. Підтримувати даний порядок слід було за допомогою покарань і нагород.

Таким чином, в концепції моізма ідеї рівності були фактично відкинуті; вихвалялася деспотично-бюрократична держава, що виключало всяку можливість не тільки участі народу в управлінні, але й обговоренні їм державних справ. Погляди Мо-цзи на державну єдність наближалися до ідеї централізації влади.

В історії китайської політичної думки вчення Мо-цзи займає проміжну сходинку між конфуціанством, витриманим у дусі патріархальної моралі, і практико-прикладною теорією легістів (законників). Моїзм відбивав результати переростання патріархальної общини в територіальну, розвитку відносин, побудованих на розрахунку і міркуваннях вигоди, але відтворював ідеологію шарів, які не здатні були подолати общинні зв'язки. Звідси – схильність моістов до конформізму, половинчастість пропонованих ними реформ, утопічні ідеї висування простолюдинів на державну службу при збереженні аристократичних привілеїв. У політичній програмі моізма проглядаються як прогресивні, так і консерватівні тенденції.

Інтереси майнової і служилої знаті відстоювали легісти або законники. Найбільший представник раннього легізму – Шан Ян (бл. 390-338 рр. до н.е.), ініціатор реформ, що узаконили в країні приватну власність на землю.

Складені ним проекти реформ і указів увійшли в трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правителя області Шан").

Легісти відмовилися від традиційних моральних трактувань політики і розробляли вчення про техніку відправлення влади. Шан Ян керувався інтересами служилої знаті і заможних общинників, що домагалися ліквідації патріархальних порядків. Їм потрібна була вивірена програма загальнодержавних перетворень. Успіху в політиці досягає тільки той, хто знає обстановку в країні і використовує точні розрахунки. Легісти надавали великого значення узагальненню досвіду попередніх правителів, економічному забезпеченню політики.

На противагу даосам, конфуціанцям і моїстам легісти доводили неможливість повернення до старовини. Це сприяло подоланню традиціоналістських поглядів, готуючи тим самим умови для створення світської політичної теорії. Ідеологи легізму намічали провести великий комплекс реформ. В області управління – зосередити всю повноту влади в руках верховного правителя, позбавити намісників владних повноважень і перетворити їх у звичайних чиновників.

Розумний правитель, говориться в трактаті «Шан цзюнь шу", "не потурає смуті, а бере владу в свої руки, встановлює закон і за допомогою законів наводить порядок". Намічалося також скасувати передачу посад у спадок. На адміністративні посади Шан Ян рекомендував висувати в першу чергу тих, хто довів свою відданість государю на службі у війську.

Щоб забезпечити представництво заможних верств в державному апараті, передбачався продаж чиновницьких посад. Ділові якості при цьому не враховувалися. Шан Ян пред'являв до чиновників лише одну вимогу – сліпо коритися государю. Легісти вважали за необхідне обмежити общинне самоврядування, підпорядкувати сімейні клани і патроніміі місцевій адмініністрації.

Не заперечуючи общинного самоврядування в принципі, Шан Ян виступав з проектами реформ, які мали на меті поставити громадян під безпосередній контроль державної влади. Пропонувалося також встановити єдині для всієї держави закони. Як і інші ранні легісти, Шан Ян не думав ще про повну заміну звичаєвого права законодавством. Під законом він розумів репресивну політику (кримінальний закон) і адміністративні розпорядження уряду.

Відносини між владою і народом Шан Ян розглядав як протиборство ворогуючих сторін. "Коли народ сильніший своїх властей – держава слабка; коли влада сильніше свого народа – армія могутня". У зразковому державі влада правителя спирається на силу і ніяким законом не пов'язана. Закон виступає у Шан Яна засобом превентивного терору. За найменший проступок, переконував Шан Ян, слід карати смертною карою. Цю каральну практику повинна була доповнити політика, спрямована на викорінення інакодумства і оглуплення народу.

Вищою метою діяльності государя Шан Ян вважав створення могутньої держави, здатної об'єднати Китай шляхом загарбницьких воєн. Легізм містив найбільш повну програму централізації держави, і його рекомендації були використані при об'єднанні країни під владою імператора Цинь Шихуана (III в. до н.е.). Враховуючи невдоволення широких мас легістскими порядками, наступники Шан Яна відмовились від найбільш одіозних положень і, наповнюючи легізм моральним вмістом, зближували його з даосизмом або конфуціанством.

У II-I ст. до н. е. конфуціанство, доповнене ідеями легізма, затверджується в якості державної релігії Китаю. Школа моїстів поступово відмирає. Даосизм, переплітаючись з буддизмом і місцевими віруваннями, набуває рис магії і з часом втрачає вплив на розвиток політичної та правової ідеології. Офіційним вченням імператорського Китаю конфуціанство залишалося аж до Сінхайської революції 1911–1913 рр.



Висновки

1. Багато країн Стародавнього Сходу тривалий час розвивалися ізольовано і процес зародження політико-правової ідеології відбувався у них незалежно від зовнішніх впливів. Це дозволяє відтворити достатньо повну картину виникнення політичної і правової свідомості з нерозчленованої (синкретичної) ідеології ранньокласових суспільств.

2. Сучасний зміст релігійних і морально-політичних доктрин, що виникли в державах Стародавнього Сходу, розходиться з їх початковим змістом. Було б тому серйозним прорахунком відшукувати в них загальнолюдські цінності, вічні начала справедливості і т. п. Історично адекватне висвітлення політико-правових концепцій минулого вимагає враховувати обстановку, в якій вони зародилися, і не допускає їх модернізації.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Схожі:

Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «31» серпня 2016 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «28» серпня 2017 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconН. І. Василькова «31» серпня 2016 р
...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconІндивідуальні завдання з дисципліни «історія політичних І правових вчень» для заочної форми навчання (1 курс заочного відділення, курс на базі окр «Молодший спеціаліст», курс на базі вищої освіти) спеціальності «Правознавство»
Відповідно до навчального плану підготовки бакалаврів спеціальності «Правознавство» студенти заочної форми навчання виконують індивідуальну...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconШульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних І правових вчень
Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу І право у країнах стародавнього світу
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconІсторія економічних вчень як навчальна дисципліна. Навчально-методичний комплекс з елективного курсу «Історія економічних вчень»

Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconМетодичні рекомендації для самостійної підготовки до занять студентів спеціальності
Модуль історія правових І політичних вчень, як наука І навчальна дисципліна. Політико-правові вчення сходу, античності, середньовіччя...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconПолітична реклама як невід’ємна складова виборчого процесу
Рівень та характер політичних знань, оцінок та дій громадян, на яких здійснює вплив політична реклама, визначає стан політичної культури...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconПрограма навчальної дисципліни воєнно-політична історія україни
Метою викладання навчальної дисципліни “Військово-політична історія України” є засвоєння студентами знань з основних питань військово-політичної...
Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка) iconЗарубіжна історіографія
Зарубіжна історіографія” для студентів ІV року навчання напряму «Історія», освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» 020302


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка