Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ



Сторінка3/4
Дата конвертації09.03.2018
Розмір0.87 Mb.
1   2   3   4

Х. ШВЕДСЬКЕ КОРІННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ

Російська (московська) історіографія, що за кілометр смерділа “вєликорусськім“ шовінізмом, вустами, а точніше, руками своїх продажних “істориків“ ліпила так “свою історію“, як було вигідно їхнім царям, пізніше генсекам, а нині – президентам “Російской фєдєраціі“.

Отож, без тіні сорому російські автори, відповідно з традицією закладеною ще М. Карамзіним, називали ворогів “русскімі“. І це тоді, коли легендарний літописець Нестор наголошуав, що варяги прийшли з півночі, з-за Варязького (Балтійського) моря, і саме вони принесли назву “Русь“, на землі Подніпров’я, заселені аріянами-праукраїнцями. До речі, “Русь“ – це область, що лежить на півдні Швеції, на кордоні з Норвегією, саме звідти і прийшли варяги у наші землі.

Варто нагадати, що відома “Повість минулих (временних) літ“ Нестора-літописця за словами чудового знавця російського літописання О. О. Шахматова, впродовж століть переписувалася щонайменше вдвічі, на догоду “русскім царям“. Пізніші дослідження встановили п’ятикратне переписування її фрагментів. Однак ті місця, де йдеться про варягів і звідки вони прийшли, дивом уціліли. Як і те, що плем’я в’ятичів прийшло “із ляхів, із берегів річки Вепр“.

Хоч сперечатися нема про що. Перші державні діячі, котрі створювали Київську (українську) державу, були – варяги. Вони належали до першої керівної династії Русі – Рюрік, Олег, Ігор, Ольга, Святослав, - так і наступні її покоління, аж до останнього князя.

Російські історики-антинорманісти вважали, що “непатріотично“ називати перших київських князів – чужинцями-варягами, котрі прийшли до нас з іншої країни. Ця ідея стала визначальною при вирішенні питання походження Русі в так звані радянські часи. Дотримуються її і зараз, у “демократичній“ Росії.

Чомусь вважалось, а більшість і зараз схильна вважати, що чужоземний вплив на початку нашої (у Росії пишуть - “русской історії“), присутність чужоземців у Київській державі та неслов’янське походження керівної династії, принижують почуття національної гідності так званих “русскіх“, доказуючи їх нездатність до самоорганізації. Хоч хвилюватися нема чого. Країна аріян-українців завжди була місцем, де перетиналися шляхи руху різних народів, котрі так чи інакше впливали культурно і етнічно на формування українського народу. Більшість із них розчинилася в дивовижно стійкій і культурно вищій арійсько-українській слов’янській більшості.

Таких впливів не соромляться всі народи Європи, а деякі навіть пишаються, як наприклад, англійці захоплюються тим, що в їхній історії залишили слід і римляни, і нормани. Проте для “русскіх“ такі впливи принизливі, ніби вони виняток, чимось особливі й видатні. У подальших розділах ми детально розглянемо “особливість“ і “неповторність“ цих самих “русскіх“.

Отже, чужинці захопили владу слов’янської керівної верхівки і стали керувати навколишніми слов’янськими племенами. Як це сталося? Про це піде мова дещо пізніше.

У Європі ніколи не сумнівались, що варяги Русі – це скандінавські вікінги. Розрізняються навіть три головних напрямки експансіївікінгів, і вних Русь фігурує безпосередньо: один напрямок на південь і південний захід – Британські острови, франські королівства, середземномор’я. На цьому шляху вікінги чи нормани, обов’язково засновували свої держави, і в цьому вони були неперевершеними майстрами. Другий напрямок експансії на схід: Прибалтика, Русь, Візантія; і третій напрямок на захід: Ісландія, Гренландія, Америка.

Однак повернемося до питання захоплення влади у слов’янських землях варягами. Давні літописці подають цю подію, як досить мирний і цивілізований факт. У 859 році (за тодішнім літописанням 6367 року) варяги брали данину з племен чудь, словен, мері і кривичів. А хозари збирали данину із полян, сіверян і вятичів, по білці від диму.

Через три роки (862 рік) ільменські словіни, а за ними чудь, меря, весь і кривичі відмовилися платити варягам данину, а їхніх представників спрямували за море. Цебто взялися господарювати самі. Майже відразу між цими племенами розпочалися міжусобиці, пошуки правди, що призвело до кривавих сутичок. Врешті зійшлися словіни й кривичі, запросивши і фінських представників, на раду. Тут і вирішили: “Треба знайти князя, котрий взяв би нас під своє крило і судив по-правді“. Зібрали делегацію, котру відправили за море, до варягів – русі. Так називалося варязьке плем’я - “русь“. Загалом те, з чим вони звернулися до варягів відоме російським історикам уже понад тисячу років. І цього московські шовіністи та історіографи царські й совєтські дуже соромляться. Хоч причин для цього занадто великих нема. Бо на той час так званих “русскіх“ ще не існувало, до русі-варягів зверталися словіни, кривичі, чудь і весь: “Земля наша велика і щедра, лише наряду в ній нема. Прийдіть князювати і панувати над нами“.

Із цього випливає, що своє запрошення згадані племена не узгоджували, наприклад, із радимичами, дреговичами, сіверянами чи полянами. Кожне слов’янське плем’я жило тоді саме по собі ,за винятком хіба що антського союзу на території нинішньої України із столицею в Києві. До речі, щодо історії цього міста, столиці племені полян, то рік заснування його приблизно відомий. Хоч у різні часи це місто мало різні назви. Наприклад у часи Готсько-праукраїнської держави воно називалося Киїштадт, а в період присутності в Аріяні-Україні гунів – Гуноградом. Але, як би там не було, та племена антського союзу не запрошували варягів правити собою, а давали собі лад самі.

Однак варяги-русь, мандруючи Дніпром на південь, захопивши по дорозі Смоленськ та інші міста, опинилися в Києві. Керовані Аскольдом і Ліром озброєні дружинниками не брали в облогу місто, не штурмували його, не пролилося й краплі крові. Київські князі прийняли варязьку делегацію не як завойовників. Чому? Полянські, а вцілому й антські князі, ще зберігали пам’ять про готсько-праукраїнську державу – Готію-Аріяну, котра проіснувала кілька сот років. Тому прихід варягів-русь київські князі зустріли, як тих же самих готів, котрі й приибули з тих же країв Південної Швеції. До того ж варяги пообіцяли допомогти позбутися опіки хазарів, які вимагали щорічну данину з полян. Вже того ж року поляни і варяги дали негайну відсіч хазарам.

Звичайно, варягів-норманів цікавило в першу чергу одне: прокласти найкоротший і найбезпечніший шлях “із варяг у греки“.

Як розбудувалася нова держава на теренах України – мова в наступному розділі.

Необхідно додати, що варяги – це переважно жителі Південної Швеції та Данії. Але ж добре відмомо, що ці землі були заселені в XI – IV тисячоліттях до нашої ери другим потоко арійських племен, які переселилися з Гіпербореї. Серед них третину населення становили слов’янські племена і в тому числі праукраїнці. Отже варягів наполовину можна вважати і праслов’янами, арійцями-україно-литовцями.

________________________________


Не так і давно, а подекди й зараз, у стінах колишньої совєтської, а нині вже “національній“ українській школі, наших учнів наполегливо переконували: назва “давньоруської“ держави “Русь“ – походить від річки Рось. Добре, що вона недалеко від Києва, якихось 120 кілометрів. А ще є її притоки – Роська і Роставиця. Все, як бачимо, - просто.

Таким чином можна віс європейські держави, їхні назви, виводити з назв річок, що там протікають... Однак ніяк не виходить. Назва Франції походить не від Сени чи Рони, а від германського племені франків. А ось Велика Британія – від кельтського племені британів, хоч є й друга назва цієї держави – Англії, від германського племені англів, котрі переселилися на острови з Південної Ютландії. Польща, як відомо, отримала свлю назву (Полонія) від племені полян, а Чехія – від чехів. І так далі.

Однак існувала на Сході Європи таки одна держава, котра отримала назву від річки Москви, відома тривалий час як Московія чи Моксель, або Московщина. Чому так сталося? Бо та людність, а точніше мішанина різних народів, переважно слов’ян і фіно-угрів, не мала назви конкретного народу. Пізніше, місцеві князі, зорганізовані татарами в таке собі московське царство, вирішили назвати цю неймовірну мішанину із народів і мов одною назвою - “Русь“. Згадавши, що колись ця територія, дика і закинута на край Європи провінція, належала до держави “Русь“, із центром у Києві.

Цікаво, що таку географічну назву в самій Аріяні-Україні швидко забули, бо вона була чужинською, неприродною. Хіба що в деяких регіонах України місцеві жителі називали себе: в Галичині чи Закарпатті “русинами“ (Русі-сини), щоб протиставитисебе новим загарбникам, таким чином відмежувавши, виокремивши свою ідентичність. Нерідко українці на Чернігівщині чи далі на схід називають себе “руськими“ (але не “русскімі“), зберігши в генетичній пам’яті свій зв’язок із Київською Руссю.

Отак кілька століть на берегах Дніпра проіснувала спільна Українсько-Варязька (шведська) держава “Русь“. Вона чимось нагадувала попередні держави на цій же території – Готсько-Українське королівство і Гуно-Готсько-Українську імперію. Однак між ними була і суттєва різниця. Яка? Про це мова в наступному розділі.
ХІ. ВСІ СЛОВ’ЯНСЬКІ МОВИ ЗАРОДИЛИСЯ В УКРАЇНІ

У “Сен-Бертенських анналах королівства франків“ країна Русь згадувалася в 839 році. Є ранішні згадки у вірменських та сирійських хроніках про ту же таки Русь.

Арабські джерела вказують, що до середини IX століття нашої ери існували три східно-слов’янські протодержавні об’єднання: Куявія – на території Київської землі, Славія (Словінія) – на землях ільменських словін та деяких етносів Прибалтики. Це майбутня Псковсько-Новгородська земля. У Приазов’ї та Причорномор’ї – Артанія (Арсанія, Арта, Орітенія) – майбутнє Тьмутараканське князівство.

Тут же, неподалік, на початку VIII століття нашої ери існувало Хазарське царство зі столицею в пониззі ріки Ітіль, на березі Каспійського (Хозарського моря), бо колись тут знаходилася морська берегова лінія.

Від данини хозарам звільнив жителів Київської землі князь (каган) Аскольд-варяг. Тоді ж він і став київським князем, а його старший брат Дір знаходився при ньому радником. За одною із версій вони були небожами скандинавського князя Гвітсерка. Саме Аскольд заклав підвалини держави Русь на українських землях. Щоправда, тоді ця Українсько-Варязька державаохоплювала територію у радіусі 100 кілометрів від Києва.

За князювання Аскольда Русь-Аріяна уклала політичні й торгові договори з Баварією та Візантією. Пізніше влада Русі поширилася на кривичів, частково на кочові південні племена. Налагодилися зв’язки з Багдадом, цебто, Месопотамією, де продовжували розпорошено жити нащадки аріян-праукраїнців.

У цей час територією сучасної України пройшли двома колонами рештки угорських племен, які до цього часу продовжували жити між Середньою Волгою (Ітилем) і Середнім Уралом, згодом переселившись у басейн ріки Дон.

Північна колона угорів пройшла повз Київ у другій половині IX століття нашої ери, перетнула Карпати і осіла в Середньому Подунав’ї. Відтоді угри перебували під протекторатом Київської держави. Їхній князь олмоен знаходився у дружніх стосунках з Аскольдом-варягом, князем українським.

Варто детальніше зупинитися на, власне, варягах чи вікінгах, або норманнах, котрі без суперечок посіли київський князівський престол. Хоч загарбниками вони й не були, бо українська керівна верхівка, зазвичай, уже не вперше, лише ділилися чи тимчасово поступалися владою, з чужинцями, щоб пізніше поріднитися з нею, а згодом і розчинити в своєму слов’янсько-аріянському середовищі. Однак спочатку варяги взялися за нелегку справу - об’єднання давньоукраїнських племен навколо Києва, цебто розбудовували державу.

Цікаві відомості про вікінгів подав у своїй книзі “Народження Британії“ У. С. Чечіль. Він пояснив причини, що спонукали вікінгів вивести в море свої дракари. У VIII столітті нашої ери незвичайно великої сили енергія завоювань нових земель вирувала в Скандинавії. Із Норвегії, Швеції та Данії стали робити свої набіги загони грізних воїнів, котрі, на додаток, до своїх неабияких бойових здібностей, виявилися і віважними розбійниками. Причина такої етнічної активності була в різкому зростанні населення, жаданні пригод і ускладнення династичних суперечок. До того ж данців, чи давніх скандінавів, не гнали на захід із насиджених місць орди із азійських степів. Їхній рух спричинився сам по собі. Відвага в них перевершувала всі можливі межі. Один із потоків цих розбійників і мародерів попрямував із Швеції на південь, і не лише досягнув Константинополя, але й залишив на зворотньому шляху насіння, котре через декілька століть зійшли на руському (українському) грунті.

Далі сер Черчіль додає й такі цікаві подробиці, що відважні пани з Півночі в багатьох місцях, де їхні розбійні ватаги іноді осідали, швидко звикали до розкошів. Наприклад, данці облаштували собі ванни і одяглися в шовкові шати. На кораблях зберігали намети і ліжка для використання на березі. Їхні вожді на всіх землях, куди вони запливали, заводили кілька жінок, а на сході охоче звикли до гаремного життя.

Добре відомо, що перший князь, який розпочав правити в Новгороді був Рюрік-варяг. До цього ж року Рюриковичів належали Аскольд і Дір. Цікава доля і наступного князя київського – Олега, він правив руссю після Рюріка. Відома пушкінська “Песень о вещем Олеге“ взята цілком О. Пушкіним із “Повісті минулих літ“, літописця Нестора. Так ось історія про смерть Олега має цілковиту аналогію зі скандінавською сагою про Конунга Одда Стріли, вона має і назву “Ордар – Одд сага“. Записано сагу десь в XIII столітті нашої ери. Не відомо й до сьогодні, де похований київський князь, якого давньоукраїнські літописи називають Олегом, а насправді він носив скандінавське ім’я Хельги.

Однак торкнемося одного цікавого факту. Варяги були запрошені в Новгород. До Києва вони взачалі прийшли непрошені, але їх прийняли без бою, як гостей, та ще й запропонували князівські крісла. У Західній Європі вікінги-норманни проливали моря крові підкорених народів, завойовуючи владу. Чому? Варяги, прибувши до Києва, зрозуміли, що мають справу з високорозвинутим суспільством, багатою культурою, глибокими державними традиціями, власне, родичами. Їм не було чого запропонувати крім надзвичайного уміння організовувати військові походи. Для цього, зрозуміло, вимагалося створити військові та державні структури.

На перших порах київські князі-варяги, наприклад, Олег оточували себе виключно своїми земляками. Їз договорів із Візантією, після походів Олега на Царгород, можна довідатися про імена тодішніх дипломатів: Інегельд, Карл, Фарлаф, Веремуд, Рулав, Гуда, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемід. У такому ж договорі князя Ігоря з Візантією 944 року згадано понад 50 скандінавських імен. Лише у Ватри серед них належали слов’янам.

Після 260 років після появи у Києві Рюріка аж до Мстислава Великого – сина Володимира Мономаха, котрий носив ім’я Гаральд, продовжують зустрічатися в князів скандінавські імена. До речі, одну з дочок Мстислава Великого, князя київського звали Інгельборг, яка була заміжжю за данським королем Кнутом Лавардом. Цікаво, що друга дочка цього князя мала ім’я Мільфрід, котра вийшла заміж за норвезького короля Сігурда Хрестоносця. Таким чином, традиція давати дітям скандінавські імена та ріднитися з північними династіями збереглася в Рюриковичів і майже через 300 років після їхнього приходу на Русь.

Окрім варязьких імен князів існували в Київській Українській державі і міста зі скандінавськими назвами. Ці міста були засновані на кілька десятків сот років раніше до часу прибуття в Україну-Аріяну варягів. Наприклад, Київ нормани називали по-своєму – кенугард (Корабельне місто). А ось Новгород, заснований вихідцями з України, напевне, з племені деревлян, а пізніше розбудований переселенцями з Помор’я – словінами, варяги, зазвичай, називали - Хольмгард (Місто (город) на острові). Пізніше, засновані переселенцями з України міста, нормани теж називали на свій лад: Ладога-Альдейг’юборг, Суздаль-Сурдалар, Муром-Морамар. У нашій країні існує немало міст складенх із двох слів, наприклад, Яготин, Тирятин, Козятин, Снятин, Ділятин і так далі. Візьмемо перше місто для пояснення – Яготин. Як його наші “мовники“ тільки не “крутили“, щоб пояснити походження назви цього міста. Приміром, виводили з якоїсь легенди про пана Яго, котрого повсталі селяни посадили на тин, цебто, кіл. Це так підлаштували вигадану казку до “класової боротьби“. А все ж так просто. У часи норманської присутності в Україні-Русі, якийсь варяг на ім’я Яго заснував на березі ріки Супій, тоді судноплавної, поселення обгороджене високим тином, і, очевидно, торгував із місцевим населенням, котре й назвало це городище – Яготин (цебто, тин Яго). У ті часи поселення обгороджене високим тином із колод уже вважалося “містом“, “городом“. Цікаво, що англійською мовою, яка запозичила багато слів із норманськї, а можливо, й із праукраїської, ще в часи арійської спільності, місто називається “таун“ (“тин“).

Інші подібні міста із “тин“ – Козятин, Пирятин і так далі, вже засновані українцями на ім’я пиря, Козя (а не “Коза“, як і до сьогодні вважають деякі “мовознавці“).

Всю русь-Україну варяги називали Гарди чи Гардар. Слово “гард“ у перекладі зі шведської означає укріплене поселення. Пізніше стало вживатися дещо інша назва Русі-Гардарики “королівство (укріплених) міст“. Окрім Гардарики Русь у скандінавських джерелах пізніше стала називатися “Великою Швецією“. Згідно з європейськими традиціями, для визначення колонізованих земель використовувалося слово – мега, що українською мовою перекладається як велика. Так з’явилися терміни “Велика Британія“, “Велика Греція“, “Велика Польща“, “Велика Вірменія“, під якими ніколи не розуміли корінні землі, а лише колонізовані. Таким чином Русь-Україна, вона ж “Велика Швеція“, колонізувавши землі Залісся, цебто угро-фінський край, отримала “Велику Русь“. На жаль, на свою голову!

Як відомо, нормани-варяги постійно з кимось воювали. Переважно заради грабежу. Київські князі-варяги Олег та Ігор часто водили свої дружини ,переважно складені з варягів на Візантійську державу, намагалися штурмувати Царгород. Навіщо? Невже чимось загрожували візантійці Київській українській державі Русі? Необхідність таких “славних“ походів можна простежити в діяльності київського князя, чия мужність і шляхетність загально відомі. Це, звичайно, син Ігоря і княгині Ольги, чистокровних варягів, - Святослав. У зв’язку з його слов’янським іменем Святослава, зазвичай, вважають першим українським князем, котрого вже котре століття москалі називають “русскім“, не маючи на те будь-якого права.

Святослав прославився як відважний, сміливий воїн, котрий майже все своє життя провів у походах. Цікавий штрих до портрета цього князя. Його зробив візантійський історик Лев Диякон, який, певно, був присутній на зустрічі імператора Візантійської імперії Цимісхія зі Святославом. Історик відмітив у київському князі довгі вуса й голену бороду та незвичайне пасмо волосся на такій же голеній голові. Це ознака здатності роду. Таким чином Святослав носив “оселедець“, як і попередні українсько-аріянські князі за сотні й тисячі років до цього, так і пізніше, козаки, аж до наших часів.

Варто зазначити, що у військових походах князя Святослава, як і його попередників, за часів Українсько-Готського королівства та Українсько-Гунно-Готської імперії дуже рідко брали участь українці-аріяни, цебто селяни-землероби. Так траплялося і пізніше, в козацькі часи, за винятком хіба що загальнонаціонального українського повстання 1648-1654 років, хоч і в ньому брало участь не більше третини селян-хліборобів.

Цікава ще така деаль. Згадуваний уже Лев Диякон, іменуючи Святослава Сфендославом, доніс до нас слова сказані князем: “Я піду з цієї багатої країни (Болгарії) не раніше, ніж отримаю велику грошову данину, і викуп за всі захоплені мною протягом війни міста і за всіх полонених. Якщо ж ромеї не захочуть заплатити те, що я вимагаю, нехай тоді підуть геть із Європи, на яку вони не мають права, а йдуть собі до Азії, а інакше нічого їм сподіватися на мир“. Ось він варязький гонор у сполуці з бажанням великої наживи. Хто б міг крім нормана, вже добре-таки поукраїненого, так зверхньо звертатися до могутнього візантійського імператора?

Візантія була дуже зацікавлена в ліквідації незалежної Болгарії, тому Іоанн І Цимісхій терпів будь-яке нахабство, навіть і Київського князя. Для боротьби з болгарами керівництво Візантії використали кочівників-печенігів, а також військову могутність Русі-України. Київський князь Святослав двічі вторгався в Болгарію. Візантійці запропонували болгарам збройну “допомогу“, однак за таку підтримку останні сплатили дорогу цінц. Після відходу в 971 році київської дружини імператор Цимісхій полонив болгарського царя і оголосив захоплені болгарські землі провінціями імперіями.

Ось чим обернулися “славні“ й “переможні“ походи київського князя Святослава на Балкани і не лише. На щастя, до цих військових рейдів не мають великого стосунку українці-аріяни, котрі за будь-яких держав у котрих їм доводилося мешкати, жили немов би самі по собі, зберігаючи незайманими свій лад, культуру і особливо мову та вірування.

Отже, якраз час торкнутися вельми важливого питання: мови якою розмовляли в часи Українсько-Варязької держави, котру, зазвичай, називають Київською Руссю.

Автор цього нарису був приємно втішений прочитаним нещодавно (якраз у тему!) у підручнику “Українська мова“ І. П. Ющука, затвердженого Міністерством освіти і науки України (підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів), Київ. “Либідь“ 2004 рік. Однак перше ніж навести уривки з цієї книги, яку б видати десь у середині 70-х років минулого століття, їй би ціни не було, хоч і зараз не пізно, доведеться нагадати таке. Українська (аріянська) мова окреслилася в своїй основі ще 150- 200 тисяч років тому у арійській спільноті народів, котрі мешкали на спільній батьківщині Гіпербореї. Звичайно, її не можна цілком рівняти української (руської) мови часів Київської Русі, а тим більше сучасної літературної української мови. Однак в цілому, ми, сучасні українці, могли б зрозуміти зміст їхнього мовлення, наших далеких і рідних предків, праукраїнців-арійців, адже основа її була сталою.

А тепер – до книги, підручника “Українська мова“, згаданого вище. Зізнаюся, я заздрю нинішнім українським учням і студентам – їм не втовкмачують, на щастя, в голову такої дурості, як “виникнення“ (звідки?) української мови в XIV столітті (?!) нашої ери.

Отже цитую: “Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповняють власним життєвим досвідом, пристосовують до власного менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова – продукт тривалого історичного розвитку народу.

...Українська мова – індоєвропейська. Нині нею розмовляють в Україні й поза її межами близько 45 мільйонів осіб. За кількістю тих, хто розмовляє нею, українська стоїть на 15-20-му місці у світі.

...Як вважає більшість словістів, епіцентром поширення слов’янських мов була Україна. Слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придністров’ям (заходячи далеко на схід, на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка. Це дає підстави припускати, що сучасна українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу усіх слов’янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть українці, йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова.

...На території від Закарпаття до Дону і від Прип’яті до Причорномор’я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становище, і то, очевидно, лише на початку свого існування – до прийняття християнства “.

Далі цей, безумовно, корисний підручник повідомляє, що основи української мови (праукраїнської чи аріянської!), склалися десь у першому тисячолітті до нашої ери після розпаду українсько-болгарської єдності. Наша мова також найбільше має схожості до латинської мови, що стала соновою для більшості європейських мов романської і германської груп. Навіть, виявляється, в українській мові більше архаїзмів, що поєднує її з санскритом, ніж у латинській мові, котра, як відомо, вже близько 400 років є мертвою. Щодо санскриту, мови тих арійських племен, котрі мешкали на території України в часи Трипільської культури і відійшли на схід (це була остання міграція їх до Північної Індії), розпорошившись частково на територіях нинішньої Вірменії, Ірану, Афганістану, пізніших Бактрії, Парефії, Хорезму в IV – III тисячоліттях до нашої ери. І ця мова стала мертвою вже на початку нашої ери, зберігшись лише в богослужінях, частково писемності.

Тепер повернемося до Українсько-Варязької (шведської) держави, від початку князювання там Аскольда і Діра. Саме тоді при князівському дворі та військовій дружині, поширилася варязька (шведська) мова і це не дивно, бо ж всі ці панове за національністю були шведи. До речі сказати, українці-аріяни не вперше переживали таку ситуацію на своїй території, починаючи від приходу кімерійців, скіфів, сарматів, готів і гуннів, коли у створених від Карпат і до Дону державах, завжди федеративних і багатонаціональних, деякий час панувала двомовність, тримовність і іноді й чотиримовність. Як наприклад, у Скіфсько-Українській (Аріянській) державі, коли “державними“ одночасно були аріянська (українська, скіфська, готська, грецька). Хоч ними розмовляли переважно в містах, не більше 10-12 відсотків населення. Решта давніх українців – деревлян, полян, суличів, волинян, уличів, тіверців та інших, як тоді, так і зараз говорили (балакали) своїми діалектами праукраїнської, аріянської мови. Наприкінці першого тисячоліття до нашої ери й до 5-го століття нашої ери на території Аріяни-України ще мешкали давні хорвати і серби, більшість польських і половина чеських, частина словацьких та хорутанських (словенських) племен, які розмовляли своїми мовами, близькими до української.

Виникає запитання: а хто ж тоді розмовляв на “дрєвнєрусском язикє“, який нібито, за словами російських і совєтських істориків та мовників (“язиковєдов“), існував у часи Українсько-Варязької держави Київської русі!? Тут спочатку треба знайти носія цієї мови. Ми вже згадували, що на той час 99 відсотків жителів України (Київської Русі) розмовляли давньоукраїнською мовою. І лише близько одного відсотка варягів та деяких наближених до них українських князів користувалися варязькою (норманською, або нехай “руською“) мовою, попередницею нинішньої шведської. Невже саме цю мову мають московські історіографи і “язиковєди“ за “ дрєвнєрусскій язик“? То це від нього виник (“проізошол“) так званий “русскій язик“? Оце вже дурість. А носіїв сучасної російської мови на той час – IX століття нашої ери – взагалі не існувало на світі. Як і звідки взявся цей “народ“, чи суміш різного зброду, що зібрався в Заліссі у верхів’ях Волги і Оки піде мова дещо пізніше.

Можна, звичайно, знайти мову, що заклала основи сучасної російської мови. Це давно відомо всім російським (московським) і совєтським “язиковєдам“. Його і шукати довго не треба. Вона, ця мова, існує, як і українська, вже понад 25 тисяч років. ЇЇ носії мешкають уж 15 століть на Балканському півострові. Це болгарська, мова болгар.

Можливо, варто пошукати “дрєвнєрусскую народность“, а відповідно і “дрєвнєрусскій язик“ десь північніше від України-Київської Русі. Наприклад, на території нинішньої Білорусії, а на початок IX століття, землі дреговичів і радимичів. На той час тут, між північним лівим берегом Прип’яті і південним, верхнім Німаном, на берегах Березіни і правого берега Середнього Дніпра, завершувався процес асиміляції південних литовських племен українським племенем деревлян. Про якийсь “дрєвнєрусскій язик“ тут навіть не було мови, бо місцева людність розмовляла своєрідним українсько-литовським суржиком, що потім оформився в білоруську мову. На крайньому заході цієї території, цебто, нинішній Брестській області республіки Білорусь, литовські племена були асимільовані племенем волинян чи дулібів, цілком перейнявши українську мову. Тому на сьогодні цей масив людності, від Пінська на сході і до Бреста, Кобрина на заході, цілком україномовний, хоч офіційно вони вважаються “білорусами“.

Цікаво сформувалася українська етнічна група, яка мешкає в нинішньому Підляшші на берега нижнього, середньго Західного Бугу і частково Нарева. Тут на початку IX століття жило литовське войовниче плем’я ятвягів. Після приборкання їх військовим походом київського князя (варяга) Володимира та переселених ним сюди українців із нинішньої східної Полтавщини, корінні жителі цього краю швидко зукраїнізувалися. На сьогодні офіційно в Польщі цю людність вважають то українцями, то білорусами.

На крайньому сході нинішньої Білорусії, на лівому березі Середнього Дніпра, від місця впадіння річки Сож у Славутич до його витоків східно-польське плем’я радимичів поступово асимілювало литовське плем’я голіндів (голядь), що в підсумку витворило так званих східних білорусів, на сьогодні дуже зросійщених.

Підемо далі на північ, шляхом, а точніше плесом Дніпра, що його долали наші переселенці з українських племен деревлян і сіверян, освоюючи і заселяючи нові землі. Пошукаємо ще там “дрєвнєрусскій язик“ і “дрєвнєрусскую народность“.

Десь на початку VIII століття нашої ери перші кілька сот осіб племені деревлян поселилися на берегах річки Волхов, заснувавши городище, пізніше його назвали Новгородом. На 30 – 50 років пізніше сюди переселилися словіни і кривичі з Балтійського Помор’я. Щоправда, кривичі, а частково і переселенці-сіверяни, поселилися на східних берегах річки Великої, Псковського (Чудьского) озера. Ці слов’янські племена ніколи не змішувалися з місцевим фінським населенням, на відміну від в’ятичів. А тому фінські племена водь (водярі) та іжорці, котрі мешкали на південному березі Фінської затоки, від річки Нарва до дельти Неви, а також по обох берегах Неви і до її витоку з Ладозького (Нево) озера і далі на південь, частково у невеликій кількості (10 – 12 тисяч осіб) дожили до нашого часу.

Щоправда, іжорців (інгермландців) після совєтсько-фінської війни (як “фінських шпигунів“), виселили до Сибіру. Після 1955 року на батьківщину їх повернулося не більше 4 – 6 тисяч...

Сьогодні, як і раніше, - 200 – 300 років тому – Псковську і Новгородську губернії, а пізніше області, в Москві й Петрограді інакше, як “ісконно-русскімі зємлями“ й не називають. Це й не дивно. Всі території, що колись “прісоєдєнілі“ московські князі й царі, а також “об’єдєнілі“ комуно-московські окупанти, негайно і надовго перетворюються на “ісконно русскіє зємлі“. Десь у 70-х роках минулого століття мені довелося відвідати місто Калінінград (колишній Кенігзберг), що розбудувався на землі литовського племені прусів німецькими тевтонськими рицарями. Тамтешнє “русскоє“ чи “русскоязичноє насєлєніє“, будь-де: на базарі, в магазинах, тролейбусах затято доказували, що “Калінінградская область ісконно русская зємля“. До речі, вже дуже занедбана “русскімі“, як і до краю засмічений Калінінград.

А як же, насправді, вважати Новгородщину і Псковщину? Раніше було згадано, що ціземлі до приходу сюди переселенців із України (VIII століття н.е.) населяли фінські племена. Далі сюди прибули словіни й кривичі, близькі до полабських слов’ян. Однак на той час тут уже вкоренилася українська (деревлянська і сіверська) мова. Згодом у Новгороді й деяких менших містах Новгородської, а частково і Псковської Землі паралельно співіснували три мови – українська, словінська і мова кривичів, які на той час були зрозумілими всім. Іноді сюди додавалися ще й фінська. Після запрошення варягів (кажуть це зробили фінські племінні вожді, які й називали шведів “варягами“) у Новгороді все більше поширювалася і норманська мова. У Пскові нерідко було чути німецьку і чудську (естонську) мови. Однак у побуті, в Новгороді, серед простолюддя, не мовлячи вже про навколишні села, переважала українська мова (її деревлянський і сіверянський варіанти). Це підтвердили знайдені в Новгороді в 70-хроках минулого століття так звані “Берестяні грамоти“, своєрідне листування цидулками (“грамотами“) між різними людьми: чоловіками і дружинами, батьками і дітьми, братами і сестрами. Навіть людині далекій від мовознавства легко помітити повну схожість надряпаних на бересті слів із сучасною українською мовою, зважаючи на різницю в часі. Однак московські “язиковєди“, соромлячись зізнатися в очевидному, назвали мову новгородських берестяних “грамот“ діалектом “дрєвнєрусского язика“...

Навіть зараз, після того, що зробили з Новгородщиною і Псковщиною московські “освободітєлі“ (знищували і масово переселяли місцеве населення на схід та переселяли сюди “москвичів“ ще при перших “русскіх“ царях) тут зберегли подекуди в селах, лісах і нетрях давні звичаї і мову. Наприклад, у селах навколо Новгорода можна ще почути давню говірку, котру принесли переселенці з України і такі знайомі слова: “ліс“, “ріка“, “сіно“, “дід“, “півень“, “гілля“, “лука“ та інші. Років 30 тому один із авторів цієї книги, мандруючи пасажирським поїздом із Москви до Риги, мав змогу поспілкуватися з кількома селянами, котрі підсіли до вагону у місті Великі Луки. Їхня мова нагадувала говірку північних районів Житомирщини. “Чому ваше місто називається Великі Луки, а не “Большиє Луга“, як це би правильно було “по-русскі“? – поцікавився я. “А ми нє русскіє, а тутєйшіє“, - гонорово відповіла молода селянка.

Нині великого розголосу (зима 2008 – 2009 року) набули в російській пресі публікації такого собі “московського академіка“ Валєрія Чудінова, котрий доводить всьому світу, що всі народи “і язикі міра проізошли от русского“. Це типова і вже не перша, і, на жаль, не остання маячня безтямного московського шовініста. Однак ради цікавості пошукаємо ще “дрєвнєрусскую народность“, “і дрєвнєрусскій язик“ десь на півночі або заході Європи. А раптом “отищєтся пропажа“?

Отже, Південна Швеція, звідки прийшли в Новгородську і Полянську Землі варяги-русь, вже давно (VI – VIII століттях н. е.) зформували Королівство Швецію. Шукати тут “дрєвніх русскіх“ справа безперспективна, хоч для таких “академіків“, як В. Чудінов, і можлива... У ті часи варяги-нормани, може й “руси“, залишили, рейдуючи по Європі чимало своїх недовговічних держав. Наприклад, у Англії, де із місцевих кельтів, бриттів, волонців, англів, ютів і саксів, а пізніше і норманнів створилося Королівство Англія, поступово в межах цієї держави і суміші народів кельтської та германської груп, формуючи англійську націю. Якоїсь одної “державної“ мови на той час тут не існувало.

Франція, після розпаду Римської імперії, завоювання її германським племенем франків, а згодом і норманнами, на півночі, поступово об’єднувалося в одне королівство. Кельтські племена галлів, які мешкали на цій території спочатку були латинізовані (романізовані), а потім зазнали впливу германської (франської) і норманської мов. Однак на всій території сучасної Франції існували не менше десятка діалектів, які суттєво різнилися один від одного. Це був час існування так званої давньофранцузької мови, котра лише на початку XVIII століття сформувалася в сучасну французьку мову, хоч при королівському дворі в Парижі тоді часто послуговувалися письмовою та латинню. І до сьогодні діалектні особливості французької мови зберігають суттєві відмінності.

Однак ми повернемося на Схід Європи в Київську Русь чи Українську державу, де лише при князівському дворі та у військовій дружині панувала варязька мова. ЇЇ можна було почути і в інших містах держави, особливо Новгороді. Це, звичайно, крапля в слов’янському (українському) морі. Від часу, коли князь Олег, а особливо Святослав підкорив Залешанську Землю, цебто територію, де жили в’ятичі, сюди починають проникати дві мови: давня українська і частково варязька. Можливо б, у недалекому майбутньому на цих землях, де розмовляли жахливим фінсько-в’ятинським суржиком, запанувала українська мова. Однак з прийняттям християнства, в часи князювання Володимира Великого, в Київську, а згодом і Новгородську Русь почала проникати чужа, хоч і слов’янська, так звана староболгарська мова, цебто мова богослужіння і писемності.

Виникає запитання: чи існувала на українських землях у різних її державах – Українсько-Скіфській, Українсько-Готській і Українсько-Готсько-Гунській писемність. Звичайно, її принесли в Україну ще праукраїнці-аріяни з Шумерії, де вони мали там свою державу. Про документи, складені давньоукраїнською мовою, згадують деякі західноєвропейські і арабські середньовічні автори, а також свідчать договори з Візантією українських і балканських слов’янських народів. Ця рунічна писемність була знищена чи знівельована в Україні з прийняттям християнства, як була понівечена й дохристиянська українсько-аріянська віра, культура, звичаї, побут. Однак мова про це піде пізніше.

Варто ще додати, що після варязького київського князя Святослава відсоток скандінавської крові (таке траплялося в Україні раніше й з іншою “кров’ю“), що не давала їм довго засиджуватися в Києві, стрімко з кожним поколінням зменшувалася. Все менше траплялося довготривалих рейдів до сусідніх країн, мало переважало блискучих перемог над противником. Більше Рюриковичі знаходили вихід своїй відвазі в знищенні своїх найближчих родичів.

Вже після смерті князя Святослава сини в 977 році розпочали міжусобні війни. Старший брат Ярополк рушив у похід на Деревлянське князівство, де правив його середній брат Олег. При штурмі міста Овруча військами Ярополка Олег загинув. Молодий син Святослава, Володимир, котрий увійшов до історії Русі як Володимир Великий чи Святий, князював на той час у Новгороді. Дізнавшись про те, що сталося і не бажаючи долі Олега, Володимир втік до родичів у Скандинавію, бо і сам був наполовину варягом.

Саме від князя Володимира, який мав і друге, норманське ім’я Вальдамар, розпочинається традиція давньоруських князів втікати в часи небезпеки за море.

Через три роки, в 980 році Володимир повернувся на Русь із великою варязькою дружиною, із Новгорода рушив до Києва. Ці нові дружинники-варяги і стануть постійною опорою для Володимира і Ярослава Мудрого, в їх боротьбі за владу зі своїми братами. Варто зазначити, що в цих кривавих міжусобицях у боротьбі за владу не брало участі корінне населення Новгородської Землі та Київської Русі, загалом – українці. Городяни міста Києва відкрили перед Володимиром ворота і він сів на княжий стіл свого батька.

___________________________


У ході цього розділу ми дійшли тієї визначальної думки, що в Українсько-Варязькій державі від початку панувала двомовність – українсько-норманська. Однак за майже 300 років співіснування ці два народи – український і варязькій, як і предки сучасних білорусів, частково в’ятичя та фінські народи, не створили якоїсь одної нації, сучасною термінологією - “совєтского народа“ чи, як його придумали собі царські і совєтські історики - “дрєвнєрусского народа“. Навпаки, йшло творення нових народів у межах Київської русі, наприкла, - білоруського і так званого - “московського“. Цікаво, що ж тоді відбувалося у верхів’ях рік Волги і Оки? Відразу скжемо, що історія так званих вликоросів чи “русскіх“ починається із “Злешанської землі“, з Московії, що ніколи не бкли руссю, а лише колонією Київської Русі чи Української держави. Навіть професори Московського університету С. М. Соловйв і В. О. Ключевський, затиснувши в кулак свою “вєликорусскую гордость“, мусили зізнатися: так, Русь за старих часів була, але великороси, як народ, з’явилися аж у XVI – XVIII століттях. А тому говорити про якийсь “дрєвнєрусскій народ“ не доводиться.

Цікаві спостереження вміщені в працях дослідника слов’янських мов академіка О. Шахматова. Він підтвердив єдинство мови на якій розмовляли жителі південно-західних земель Русі: “Малоруси від берегів Прип’яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такмими говорами, котрі ясно свідчать про давнє племінне їхнє єдинство“.

Вичерпну інформацію з проблеми мови дав В. О. Ключевський у своєму “Курсі російської історії“, довівши на глибокому матеріалі що “русскій язик“ виник у результаті колонізації слов’янських переселенців цілком нового краю – Залісся, що стало згодом центром Московської дежави. Пояснюючи, хто і як безпосередньо впливав на зміни мови Давньої Русі та формування на його основі “русского язика“. Ось, що пише В. О. Ключевський: “Виникнення говорів і говірок – це звукова, вокальна літопис народних пересувань і місцевих груп населення“. Давня фонетика Київської Русі особливо помітно змінювалася у північно-східному напрямку, цебто в напрямку слов’янської (в’ятицької – Л. О.) колонізації, що створила великоросійське плем’я шляхом злиття слов’янських пришельців із фінськими племенами (мєря, мурома, мєщєра – Л. О.). Східні (фінські – Л. О.) інородці, зросійщуючись, загалом переінакшували засвоєну (в’ятицьку) мову, псували її фонетику, переповнювали твердими приголосними і неприємними на слух збігом голосних і приголосних... Чудський доважок псував говір, вносячи до нього чужі звуки і словосполучення. Давньоруський (українсько-древлянський – Л. О.) говір у найбільш чистому вигляді зберігся у вимові новгородців (звичайно, тут українці та словіни не змішувалися з фінськими племенами – Л. О.); але у володимирській говірці ми бачимо перший момент псування “русского (в’ятицького) язика“ під фінським впливом, а московська говірка представляє подальше псування цього “язика“.

І все-таки звідки взявся міф про існування так званого “дрєвнєрусского народа“ і “дрєвнєрусского язика“ і чому він дожив до нашого часу і навіть затято втовкмачується в голови так званим “соврємєнним русскім“, та іншим “восточним“ слов’янам?

Відповідь на це питання лежить на поверхні. Основою для створення писемної старослов’янської мови біля джерел якої стояли Кирило і Мефодій (греки) були діалекти південної групи слов’янських мов, що існували в VIII – IX століттях нашої ери, до яких нині належать болгарська, сербська та македонська мови. Після прийняття (запровадження брутальною силою, як більшовицького “вчення“) в Київській Русі християнства ця старослов’янська мова стала писемною, державною (хоч і не скрізь) у цій державі.

Дещо пізніше в XI – XII століттях нашої ери старослов’янська мова, заснована на живих діалектах, поступово перероджується в потворний, мертвий покруч – церковно-слов’янщину. Ця, з дозволу сказати, “мова“, цілком штучна, неприродна, чужа особливо українцям, почала використовуватися на письмі. Нею ніхто і ніколи в побуті не говорив. Однак сюди все більше вносилося мовних покручів, використовуваних у Залешанській (Московській!) Землі. Саме тоді цією “мовою“ там же почали перекладати деякі давні (ветхі) Біблійські книги.

Церковно-слов’янська мова існувала до XVIII століття на території колишньої Київської держави, як основна писемна, відома вузькому колу людей. Українці, як і тисячі років тому розмовляли своєю мовою, зрозумілою для нас і сьогодні.

Цією “мовою“ (мертвою в своїй основі) були написані більшість “священих книг“ так званого “русского православія“, давньоруські літописи (найчастіше переписані – перекладені в часи цариці Катерини ІІ), твори середньовічних письменників і мислителів тодішньої Русі. Однак, не дивлячись на досить широке її розповсюдження, церковно-слов’янська “мова“, як і її попередниця - старослов’янська мова, залишилася штучним, неприродним утворенням, цілком чужим до розмовної мови українців і білорусів. Однак у ній збереглося багато старослов’янізмів, котрі склали основу (на 60 відсотків) сучасної літературної російської мови (“русского язика“). Українська і похідна від неї білоруська мови склалися, як відомо, за тисячі років до формування так званого “соврємєнного русского язика“.

Проте вже в XVII – XIX століттях і до сьогоднішнього дня існування цього самого церковнослов’янського “язика“ стало підставою для доказів існування “єдіной дрєвнєрусской народності“. Мовляв, саме вона і єдина існувала в часи Київської Русі, від якої потім “проізошлі“ три “братскіх“ мови і народи. При цьому навмисне (в Москві, де ж іще!), змішувалися поняття “разговорний язик“ і “язик пісменності“ в спекулятивний вираз “дрєвнєрусскій язик“.

На щастя, цей “язик“ не консолідував (та й не міг цього зробити!) усі народи Київської Русі в “єдіний“ народ.

Схожа ситуація склалася з мовами в середні віки і в Західній Європі, де письмова латинська мова, котра була далекою для розуміння всім народам тодішніх країн. Тому факт існування єдиної писемної латинської мови там ніколи не використовувався як доказ існування “єдіной латінской народності“.

У результаті монгольської навали історичні шляхи князівств, що входили до складу Української держави Київської Русі цілковито розійшлися, хоч і до цього їх мало що поєднувало. На території, що ввійшли до улусів-князівств із центром у Москві, під протекторатом Золотої Орди, запанувала татарська мова. Так звана церковнослов’янська “мова“ теж продовжувала існувати як книжна все більше вбираючи елементи московської (угро-фінської) “рєчі“ і набирає форми і риси “вєликорусской“. На територіях Українсько-Литовської держави, офіційною назвою якої стало “Велике князівство Литовське“ і Польського королівства, церковнослов’янський “язик“ дав початок тодішній “вінегретній“ (змішаній) писемній українській мові, що проіснувала до кінця XVIII століття, уілком чужа українській розмовній мові.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconМатеріали Міжнародної науково-практичної конференції, приуроченої до 70-річчя заснування Державної історичної бібліотеки України
Науковий збірник містить доповіді й повідомлення, які надані учасниками Міжнародної науково-практичної конференції „Державна історична...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconЗміст вступ
Моніторингові схеми в установах Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту як модель Національного превентивного механізму:...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconМетодичні рекомендації дають можливість ознайомитись з історією відкриття меморіального музею Ф. З. Коновалюка. Особливостями його експозиції
...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconПрактичне заняття №3 Про що І про кого розповідає історія рідного краю Мета
Обладнання: підручник «Історія України (Вступ до історії). 5 клас» (В. С. Власов), роздатковий матеріал (таблиця «Види пам’ятників»),...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconТри способи визначити російський товар: • Назва торгової марки. • Штрих-код товару
Країна-виробник! Штрих-код можуть вказати за місцем реєстрації підприємства


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка