Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ



Сторінка4/4
Дата конвертації09.03.2018
Розмір0.87 Mb.
1   2   3   4

ХІІ. У ПОШУКАХ ЧУЖИХ БОГІВ

На початок IX століття в Українській державі Київській Русі існували дві релігії - слов’янська (праукраїнська) і варязька (скандинавсько-шведська), а також вірування фінських племен. Очевидно, близькими до українських були релігійні обряди і в’ятичів. Такак ж близкість існувала між українською і варязькою вірами.

Для давніх українців були головними в релігії культи природи і предків. Аріяни-українці поклонялися вогню, водам, землі, деревам, каменям. Роль жерця, як правило виконував старійшина роду чи сім’ї, на державному рівні – князь.

Верховним богом для всіх українських (і слов’янських) племен був Перун – бог блискавки, грому, війни та зброї. Майже на одному рівні з нимставили Рода – бога всієї природи. Захисником худоби вважався бог Велес, символом сонця був Дажбог (Дажбо), Сварог – вогн, Макош (Мокош) – богиня родючості, рукоділля, мистецтва, води, Стрибог – опікувався вітром, стихією. Крім цього були ще Сніговид – керував снігопадами, Горобин – приносив непогоду (в Україні і досі кажуть - “Горобина ніч“), Жижа – та, що може обпекти, Дюдя – богиня холоду, морозу, Лада (чоловіча паралель - Ладо) та інші божества.

Існували ще різні духи та демони, нижчі за рівнем від богів, пов’язаних із самою людиною, її тілом та життєвим простором. А ось чорт в уяві наших предків бачився людиноподібною істотою, здатною до чаклунства, характерництва, віщунства. Пізніше християнство пристосувало його до своїх вірувань і чорт перетворився в Диявола (Сатану), хоч, як бачимо, це дещо різні, хоч і негативнітипи. Напрклад, Сатана за послуги відбирав у людини душу, а ось чорт обмежувався чаклунством, навіюванням. Демони вважалися миттєвою фатальною силою, щось на зразок невідворотної стихії. Віра в русалок (духів втоплених дівчат) дожила до нашого часу. Їх ще “пам’ятає“ й “бачило“ старше покоління українців у глухих закутках Полісся чи інших місцях. На Зелену неділю дітям в Україні радили носити в кишенях полин, бо вні нібито відлякує русалок. Не радили також купатися цього дня, бо в ставках і річках тоді водили “хороводи“ русалки, а тому могли “залоскотати“ і втопити. Не доводилося чекати добра й від упирів, перевертнів та вовкулаків. Майже в кожному селі в Україні ще й зараз можуть вказати точну адресу, де ці панове проживають. Частину з цієї братії також уособлювали з невіруючими комуністами-окупантами.

Ритуальні дійства аріянами-праукраїнцями (як і всіма арійськими народами до прийняття ними християнства) проводилися при великому скупченні людей, на берегах річок, там же прносилий жертви. Іноді під час виконання обряду використовували медовий напій, у який додавали хміль та суцвіття конопель, через що він набував наркотичної дії. Місця релгійних вдправ обводили земляним валом та ровом, на майданчику, по центру, горіли ритуальні вогні, де знаходився і божок (ідол). Найчастіше його вирізали з дерева, іноді – з каменю.

Віра дохристиянських праукраїнців виховувала в людей любов до всього живого, єдності з природою, її вічності, зв’язок з космосом і рівності між богами і людьми. Втіха, насолода, любов до життя, беззлобність, щедрість ставилися нашими предками попереду молодецтва, нестримної відваги.

Варязький князь Володимир (прозваний Великим) вибрав християнство, окрім інших причин ще й тому, що воно культивувало аскетизм, цнотливість, простоту, а головне культивувало покору як перед небесним Царем (Богом), так і перед земним царем, як його намісником. Звідси і переконання, що всяка влада від Бога.

Праукраїнці вважали священними дуб, ліщину, клен і липу, два останніх дерева були символами подружжя; під липами часто відбувалися жертвоприношення. Існували в аріян і Священні Гаї (вони називалися раєм), куди мали право заходити лише жерці (волхви), котрі водночас були вчителями, астрономами, магами, лікарями, літописцями, хоронителями мудрості.

Обожнювали давні слов’яни і зокрема праукраїнці птахів, а найбільше серед них білого лебедя, їх забороняли вбивати під загрозою суворого покарання. Шанувалися і соколи, як прабатьки світу. Існували ще культи жаб і ласок, яких теж заборонялося вбивати. З особливою увагою і любов’ю ставилися до вужів, їх тримали майже в кожній сім’ї, дозволяли пити молоко разом із дітьми з одної миски.

Після смерті князя Ігоря (Інгвара) деякий час здійснювала регенство при малолітньому сині Святославові, дружина Ігоря, велика княгиня (архонтеса) Ольга. Вона жорстоко, згідно зі звичаєвим правом тієї доби, помстилася деревлянам за мученицьку смерть свого чоловіка, убивши кількох їхніх князів і спаливши столицю Іскоростень. Однак переорієнтуавлв політику центру (перші варязькі князі запровадили в Українській державі – Русь, жорсткий централізм) стосовно підвладних областей, виключивши з неї грубе насильство.

Зазвичай, вважають княгиню Ольгу першою, чи одною з перших на Русі, котра прийняла християнство. І сталося це приблизно 946 року. Тоді коли вона в супроводі 100 осіб відвідала Царгород та імператора Костянтина VII. Однак, насправді, Ольгу тоді цікавило не стільки хрещення, як особисті проблеми. Вона себе вважала (і не безпідставно) на той час чи не найвпливовішою, найбагатшою, найрозумнішою вдовою і княгинею тодішньої Європи після, звичайно, царів і цариць Констянтинополя. Княгиня Ольга (Хельга) обговорла з імператором проблеми торгово-економічних зв’язків, християнизацію Русі (теоретично), перспективи шлюбу її сина Святослава з візантійською принцесою (хоч він на той час вже був одружений з дочкою деревлянського князя Мала). Імператор Візантії приймав княгиню у вузькому колі своїх сановників, вона була присутньою на урочистих палацових обідах, на іподромі. Загалом Ольга лишилася невдоволеною цією поїздкою: вона не знайшла гідного собі жениха.

Проте княгиня не забула про християнізацію Української держави Русі. У 959 році вона відправила посольство до імператора Оттона І у Франкфурті-на-Майні з проханням надіслати на Русь єпископа та священників, очевидно, для місцевого люду, принаймні жителів Києва. Однак до столиці Русієпископ Лібуцій не прибув – помер у дорозі. Лише 961 року до Ольги дістався монах із Тріра Адальберт. Кияни-язичники, довідавшись про його приїзд, намагалися розправитися з гостем із Тріра. Кілька місяців Адальберт переховувався в князівському палаці, а потім таємно повернувся додому.

У 964 році Святослав за намовою норманів усунув від влади княгиню Ольгу, цебто, свою матір. На той час (друга половина X століття) в Києві встановилася стійка двомовність – місцева – українська і чужинська – варязька (шведсько-данська), використовувалися нарівні вищою і середньою елітою. У Новгороді варязька мова переважала, хоч серед простолюддя побутувала тримовність: українсько-слов’янсько-фінська. Сюди іноді додавалася й мова кривичів-псковичів.

Владолюбна княгиня Ольга довгий час не допускала сина Святослава до влади з-за його неприхильності до християнства та вірності язичницьким (праарійським) звичаям. Здобувши владу в 32 роки Святослав вісім із них пробув у походах. Його наставниками були варяги Асмуд і Свенельд, теж великі шанувальники язичницьких звичаїв і вірувань.

Подальша доля князя Святослава відома. Однак мало хто знає, що повернувшись до Києва у травні 969 року, щоб відбити напад печенігів, князь наказав спалити в столиці християнські храми та відповідну атрибутику, жорстоко покаравши тих, які зреклися язичницької (арійської) віри. Повернувшись до Болгарії Святослав продовжив свої війни, плануючи створити Дунайсько-Дніпрвське державне об’єднання. Цьому не судилося збутися, як і дістатися живим князю до рідного Києва.

Тим часом християнство швидко поширювалося Європою. Його прийняли жителі Північного Середземномор’я і германські князівства, а й слов’янські племена, які жили на Балканах, не мовлячи вже про греків. Тому, напевно, час сказати дещо ширше про місце та історію зародження християнської віри.

Розпочнемо з Ассірії чи Межиріччя, де кілька десятків століть мешкали деякі праарійські племена, серед них і наші предки аріії-праукраїнці. Вивчаючи ассірійське письмо 100 років тому дослідники прийшли до висновку, що клинописну систему не можна вважати найстарішою системою письма; вона мала якогось попередника – праписьмо. Саме його принесли з півночі білошкірі, світлочубі й синьоокі пришельці, котрі рухалися на возах, запряжених кіньми. Із того праписьма і розвинувся клинопис.

Один із дослідників Жуль Опперт висловив припущення, що творцями праписьма були сумеріани, шумери (аріяни-праукраїнці, стародавні жителі Месопотамії). Із сумеріянського праписьма розвинулося клинописне письмо, запозичене потім вавілонянами, ассірійцями.

Сумеріянські клинописи – це гляняні таблички світло-рудого кольору 10 на 20 сантиметрів. Із них стало відомо, наприклад, що основа біблійної космології (світознавства і світотворення) написана жидівськими рабинами, авторами першої книги Мойсея за зразком тверджень Сумеріянської релігії.

Давні арійці-сумеріани вірили, що “Боги“ створили Небо і Землю. Це ж саме мовиться і в Біблії: “Елогим створили Небо і Землю“. Слово, котре написане як “Елогим“, означає - “Боги“.

Далі з вірувань сумеріян (арійців-праукраїнців) стає відомо, що все живе на Землі народили “Адма“, себто Прамама. І до сьогодні українці кажуть: “Мати-Земле“, або “мати-земля родить“. Слово “врожай“ походить від слова “рід“ (вродай-врожай). Слова “рід“, “рода“ дуже поширені в санскриті (мові арійців-праукраїнців, котрі переселилися до Північної Індії). Там вони мають ті ж самі поняття.

На клинописних таблицях із бібліотеки царя Ассурбаніпала в 1872 році в Лондоні вдалося прочитати оповідання про “світовий потоп“. Отож біблійське писання про потоп було базоване на клинописних джерелах. Англійський дослідник Георг Сміт, охоронець ассирійської колекції Британського музею прочитав на гляняних табличках про “всесвітній потоп“, що “дощ ішов шість дні і шість ночей“. У водяному морі всі грішні люди втопилися, тільки праведних Утнапиштим (улюбленець Богів), який збудував кількаповерховий ковчег, урятувався.

Далі з описаного стало відомо таке. Після шостого дня повінь почала спадати і Утнапиштим послав зі свого ковчега голубку, але вона незабаром повернулася, бо не знайшла сухого місця. Утнапиштим випустив потім ворона. Цей птах, побачивши, що вода спадає, полетів шукати собі домівку і назад не повернувся.

Дещо пізніше, в 1914 році, дослідник Арно Пебель в Історичному музеї у Філадельфії теж прочитав на сумеріянському (арійсько-праукраїнському) клинописі оповідь про “світовий потоп“. І там також згадувалося, що “дощ ішов шість днів і шість ночей“. Таким чином стає зрозумілим, що “П’ятикнижжя Мойсея“ є компіляцією основ сумеріянських релігійних понять про “світовий потоп“.

Оповідання сумеріян про “світовий потоп“ у трохи зміненій формі переказане пізніше ассірійцями (Утнапиштим), греками (Девкаліон), юдеями (Ной).

Варто згадати, як набагато століть пізніше жидівський поет, запозичивши сумеріянські традиції, написав у Біблії, що “Ной випустив крука і літав той сюди і туди, аж поки вода просякла на землі“.

Відомо також із записів на глиняних таблицях, що сумеріянський праведник Зюдзудра побудував ковчег, він сам урятувався і його родина також від великого потопу, посланого Богом. Це оповідання розвинулося від народу до народу і Зюдзудра став ассирійським Утнапиштимом, юдейським Ноєм, грецьким Девкаліоном.

У Першій книзі Мойсея оповіді про Зюдзудру і Утнапиштима переінакшені таким чином: “дощ ішов сорок днів і сорок ночей“. Праведник Зюдзудра після потопу “приніс у жертву богам вола і вівцю“. У юдеїв праведник Ной “взяв із усякої чистої животини і з усякої чистої птиці та й приніс у всеспалення на жертовник. І нюхав Господь любих пахощів“.

Саме там, біля “любих пахощів“ Ной “пив вино та й упився і лежав обнажившись у своєму наметі“. Звичайно, юдей Ной був пастухомкочівником, тому жив у наметі. Сумеріянин Зюдзудра був хліборобом-арійцем, жив у глиняній хаті, побіленій зокола, обсадженій квітами і грядками.

З досліджень (зокрема Самуела Н. Крамера) відомо, що таблиці Сумерії доводять: першим законодавцем на території між Атлантикою і Індійським океаном був володар Сумерії Ур Намму, а не Мойсей. Кодекс Ур Намму – Предчета усіх законів на 3000 років старіший за кодекс римського права.

На той час кодекс Ур Намму започаткував у Сумерії впорядковане родинне життя. До того семіти (предки сучасних жидів-аккади, гуттіяни, халдеї) ще не мали упорядкованих родових відносин.

У Біблії є відгомін цього: Авраам (виходець із Халдеї) був одружений із рідною сестрою Сарою, а внук Іаков був одночасно одружений з двома сестрами Лією і Рахелею (доньками Лабана), та їхніми служницями Зелфою і Баллою. Щось подібне цілком не допускалося в арійців-праукраїнців-сумеріян, а тому такі заборони були введені в кодекс Ур Намму.

Із законів прийнятих сумеріянами випливає, що вони любили і шанували закони, вірили, що краще жорсткий закон, ніж свавільне беззаконня. Вони були людьми любові. У клинописних табличках найбільше мовиться про любов між жінкою і чоловіком, дітьми і родичами. Любов сумеріян (арійців-праукраїнців) заснуавлася на правдомовності, взаємодопомозі і співчутті.

Юдеї на основі біографій історичних осіб Ур Намму, Хаммурапі, Саргона Першого створили хоч і цікаву, але вигадану постать Мойсея. Таким чином жиди прагнули втілити в ньому своє стремління до Величної духовної незалежності, виховуючи наступні покоління своїх одноплемінців.

Цілком очевидно, що основні писання Біблії позичені в сумеріян, тому і не можна вважати за правду, що Мойсей (вигадана особа) особисто отримав на горі Синай від Єгови “Божі заповіді“.

Хоч потрібно зауважити – Мйсей – це націо-національний пророк, воєначальник, суддя і духовний провідник. У “Біблії“ написано, що “розмовляв Господь із Мойсеєм лицем до лиця так, як говорить чоловік з чоловіком“ (2 кн. Мойсея, гл. 33, 11). І тоді “Господь Бог Саваоф“ сказав Мойсею: “Як відтулю долоню мою, так побачиш мене ззаду, лиця ж мого мого ти не побачиш“ (2 кн. Мойсея, гл. 33, 23). Отже, Мойсей мав за честь побачити свого племінного “Господа Бога Саваофа“ тільки “ззаду“. І то лише тоді, як Саваоф “відтулював долоню“.

Мойсей - пророк, посланник Бога. Мойсей все так робив, як йому правдивий Бог говорив. Мойсей дав заповідь: “Не вбий“! Мойсей бачив Бога. Однак у Єгипті Мойсей, обороняючи жида, убив єгиптянина. І чого тоді варта його заповідь “не вбий“?

Біблія пише: “Промовляв Господь до Мойсея, кажучи: “Помстись на медіянах за синів Ізрайлевих: тоді прилучишся до предків своїх“ (4 кн. Мойсея, гл. 31, 1-2).

Отож, щоб прилучитися до рідних предків, треба мстити медійцям, пролити їхню кров. Мойсей отримавши від Саваофа офіційний дозвіл на різанину мідіян, звернувся до свого люду так: “Озбройте люде з-поміж вас і готутеся до війни з мідійцями, виконати помсту Господню“ (4 кн. Мойсея, гл. 31, 3).

Таким чином розпочалася війна, спровокована Богом Саваофом. “Після перемоги сини Ізраїля захопили в полон всіх мідійських жінок і дітей, а також табуни худоби і отари овець, разом із домашнім достатком. І привели бранців, принесли награбоване і здобич Мойсею“ (4 кн. Мойсея, гл. 31, 9 -12).

Мойсей, побачивши, що його військові командири привели з війни велику кількість полонених, обурився. І сказав їм Мойсей: “Чому ви залишили живими жінок?“ (4 кн. Мойсея, гл. 31).

З подальших текстів “Біблії“ відомо, що жінки і дівчата мідійські були “принадою синам Ізраїлевим“. Сини Ізраїлеві, кохаючись з чужинками (мідійськими, моавитянками, гіттітками), “чинили зраду проти Господа“. За таку зраду, як боговідступництво, передбачалася смертна кара.

Далі “Біблія“ пише, що “один з-поміж синів Ізраїлевих привів до братії свою мидіянку і перед очима всієї громади Ізраїлевої“ і це “побачив Пінегас, син Єлезара, сина Арона священника, і встав із-поміж громади, та та взяв списа в руку. І пішов він слідом за чоловіком Ізраїльським у середину шатра, та й пробив їх обох, чоловіка Ізраїльського і молодицю мідійську крізь животи їх“ (4 кн. Мойсея, гл. 25, 6-8).

Після цього вбивства рече Господь Мойсеєві: “Ворогуйте з мідянами та вбивайте їх“ (4 кн. Мойсея, гл. 25, 16-17). Чуєм: “Рече Господь: Повбивайте їх“. Виникає запитання до “Господа Саваофа“, а де ж твоя заповідь - “не вбий“?

Аби жінки мідійки не спокушували синів Ізраїлевих, і, щоб мідійські хлопчики, повироставши, не чинили помсти, пророк Мойсей іменем “Господа Бога Саваофа“ дає наказ: “Повбивайте всіх дітей мідійських чоловічої статі і все жіноцтво, котре злягалося (совокуплялося) з чоловіками Всіх же дітей жіночої статі, дівчат, що не мали спільного злягання з чоловіками, залишіть живими для себе“ (4 кн. Мойсея, гл. 31, 17-18). Залишали їх живими лише для розваги ізраїльським воякам. Після цього за наказом Мойсея їх, дівчаток, мали повбивати: дівчина з чужогоплемені не може бути дружиною ізраїльтянина. Чужа кров, улившись у жили ізраїльські ,може розслабити інстинкт самозбереження ізраїльського племені.

Виходить, що Мойсеєва жорстокість є біблійною святістю? Виходить, що “П’ятикнижжя“ Мойсея є “святим откровенієм Господа Бога Саваофа“, а люди знаходять “людяність“ у жорстокості?

Відома всім “Біблія“ запевняє, що Мойсей, як історична особа існуав і все, що пишеться про нього свята правда. То чи був Мойсей чимось кращим від хана Батия, Адольфа Гітлера чи Йосипа Сталіна?

Цікава і така деталь. “Біблія“ пише, що Іаков (Ізпаель) і Рахеля – родоначальники жидівського народу, поклонялися багатьом богам-ідолам. На той час жиди, як кочівники, возили з собою на верблюдах своїх богів. І всі ті боги пошановані у “Біблії“. Ніде не написано, що вони потворні, бісовські, нечистиві, бридкі. Жиди мудрі, бо вони люблять своїх богів (ідолів), їм поклоняються і не хочуть “служити іншим богам“ (5 кн. Мойсея, гл. 13, 6). Виходить, що всі “інші боги чужих народів“ для жидів є неправдивими богами, у них виявлена чужа культура, чужі закони і їх треба нищити, палити? А прийнявши чужу віру народи деморалізовуються.

Дбільше. Саваоф – Господь Бог Ізраеля проголосив (самі жиди це й придумали), що жиди – боги і сини Його. Із цих жидів-богів походить “Господь Бог Христос“. А як же інші народи і їхні Боги? Щоб жиди-боги стали господарями в чужинських країнах, наприклад, Україні, щоб вон керували душами україців (німців, росіян, полян, поляків, французів і так далі), треюа прикрашати стіни їхнії жител іконами на яких лики “святих жидів“. Інакше, без ікони, українець не може бути правосавним, литовець – католиком, а німець – лютиранином?

Таким чином у хатах українців на іконах зображені “боги“ – грек Миколай, грек Юрій, грекиня Варвара, жид Ілія, жид Іочиф, жид Михаїл, жид Іоан, жид Усус, жидівка Марія. Всі вони “святі“ для жидів, іце зрозуміло. А до чого тут ми – українці? Де наші боги і святі? Вони були. Ми їх забули. Я це сталося, мова піде пізніше.

А поки що цікаве зауваження Папи римського. Він мовив, що у світі ніколи не було ні святого Юрія, ні святого Миколая, ні сотні інших їм подібних християнських чудотворців. Вони були просто придумані грецькими попами і зроблені на дошках грецькими малярами. Отже, грецькі чи латинські святі – це боги фальшиві?

Князь Святослав Хоробрий (варяг), поклонявся не дереву, не малюнкові, не статуї, а тільки тому, Хто на тій статуї був зображений. Святослав-Патріарх Дажбоної Русі-України вірив своїм Богам, головному з них Дажбогу, з гордим і вольовим обличчасм українця, а не жида чи грека.

Арійці (аріяни) – українці, разом із місцевими варягами вірили, що вони внуки Дажбожі, що і створені на образ і подобу Дажбожу, і образ Дажбожий вони уявляли на основі свого образу, і вірили, що Дажбог – Творець життя.

Християнізація Європи тривала тисячу років – від кінця IV до кінцяЧШМ століття хвилями просуваючись із Середземного моря до околиць Європейського світу. Активно діяли місіонери Римського патріархату, котрі впродовж V – VII століть навернули в християнство германські племена, розпорошені після Великого переселення народів від Піренейського півострова, і Британії до Західної Балтики. Наступними християнізувалися в другій половині VIII століття мешканці Карантанії чи як її ще називали – Венедії, пізнішої Словенії. Очевидно, їм нову віру накинули завойовники франки.

У IX столітті до християнської релігії прилучили римські місіонери слов’янське населення Хорватії та Моравії. Наступними, в X столітті християнізували данійців, поляків та угорців. Щоб закріпити нову віру в Данії, Польщі, Угорщині, Хорватії тут коронували папою королів цих держав.

Траплялося, що слов’ян навертали до хритсиянства вдруге, як наприклад, в IX столітті сталося з даллматинцями і сербами. У 864 році офіційне хрещення прийняли болгари.

Першу спробу хрещення русів (варягів-шведів) зробив у 860 році князь Аскольд. До християнської віри в Києві тоді прилучилися князь Аскольд, його брат і воєначальник дружини Дір та частина воїнів-варягів його війська. Звичайно, називати цей акт “хрещенням“ всієї України-Русі є неможливим. До того ж, варяг князь Олег, який довідався про таке віровідступництво земляків, негайно прибув до Києва і покарав Аскольда і Діра та деяких дружинників смертю.

Не завжди швидко проходила християнізація і в інших країнах. Двічі доводилося хрестити угорців і сербів. У Норвегії та Швеції навернення в християнство розтяглося від початку XI до середини XII століття. А ось східні та південні околиці Візантійської імперії в IV – VI століттях було християнізовано – Іфіопію, Вірменію, Грузію, Сірію – вельми інтенсивно.

Чому ж нова віра, що зародилася серед відсталих, жидівських, кочових, скотарських племен Палестини так швидко завоювала Європу, Близький Схід і деякі держави Північної Африки? Справа в тому, що основи християнства були перенесені до берегів Середземномор’я переселенцями, котрі врятувалися із загиблої Атлантиди. Тому на той час жидівські племена, які знаходилися на найнижчому рівні культури, навіть серед сусідніх племен, до того ж, язичницькі, не могли стати засновниками християнської релігії.Потерпаючи від постійних набігів войовничих сусідів, жидівські кочівні вожді мусили присвоїти чужі вірування, вигадати своїх “богів“, які й надали їм “право“ бути “богообраними“ і “панувати“ над усіма народами. Таким чином, вивигаданий міф про “історію жидівського народу“, що не знав писемності, який присвоював чужу мудрість, розум і легенди, зігрівав жидів надією на краще майбутнє в їхніх кочових наметах, де вони спали разом із козами і вівцями.

Римські і візантійські імператори зробили християнську релігію державною, бо ж християнство переконувало, що “всяка влада від Бога“, отже царі і королі автоматично ставали “богообраними“. Християнство також узаконювало рабство, бо як на небі, так і на землі (в королівствах, імперіях і царствах) були царі (небесні і земні) й раби (небесні чи Божі і земні).

Освячуючи сходження на престоли чи приймаючи присяги при укладенні договорів, представники Церкви надавали світським владам законності. Особи духовного стану концентрували у своїх руках вище адміністративне управління, а як люди, наділені правом “учити іменем Бога“, прищеплювали нові погляди на владу, родину, шлюб, доброчесність тощо.

Візантійські пам’ятки зафіксували перше і невдале “хрещення“ Русі в 860 роках князем Аскольдом і загалом не згадують запровадження християнства при київському князі, варязі Володимиром Святославовичем у серпні 988 чи 989 року. Чому? Ми спробуємо дати відповідь на це запитання.

Після смерті князя Святослава Українсько-Варязька (шведська) держава до 972 року швидко розпалася на автономні від Києва уділи. На той час Володимир князював у Новгороді, а його брат Ярополк правив у Києві. Він, Ярополк, як уже згадувалося раніше, таємно охрестився, прийнявши християнстворимського обряду, а також установив тісні зв’язки з країнами Західної Європи. Напикінці березня 973 року Ярополк направив посольство з багатими дарами до Кведлінбурга, де знаходився германський імператор Оттон І. Він спочатку розгромив печенігів, а потім уклав з ними договір.

У 977 році між Святославовичами вибухнула братовбивча війна за київський престол. Таке і раніше траплялося на їхній батьківщині в Скандинаві. Ці недобрі традиції варяги перенесли і до Великої Швеції, цебто, Київської Русі. У міжусобиці Ярополк при штурмі міста Овруча смертельно поранив свого брата Олега. Почувши пр криваві розбої молодший брат Володими, який князював на той час у Новгороді, втік до Швеції.

Повернувся Володимир (Вальдемар) на Русь в 980 році з варязькими дружинниками. На шляху до Києва він вирішив захопити велике і багате місто Полоцьк, де князював Рогволод, його одноплемінець – варяг. Однак спочатку він посватався до дочки Рогволода Рогніди, але отримав відмову. Горда шведка не захотіла “розувати робичича“. Цебто, після весілля, за слов’янськими звичаями, дружина мала розувати (а не “разбувать“) свого чоловіка, бо він Володимир, нібито був сином Святослава і рабині – деревлянки Малуші. До того ж на Рогніді збирався одружитися брат Володимира Ярополк.

Такий розвиток подій аж ніяк не влаштовував гонорового князя Володимира і він, захопивши Полоцьк, спалив його. При обороні міста загинули Рогволод і його сини. Осиротіла Рогнеда мусила стати дружиною переможця Володимира. Чи врахувала пізніше московська православна церква цей “подвиг“ Володимира, нагородивши його титулами “святий“ і “великий“.

До Києва, як відомо, князя Володимира книяни запросили відчинивши браму. Його брат Ярополк на той час утік до містечка Родень. Коли варязька дружина наблизилася до цього міста Ярополк здався і рушив до брата з повиною. Його завели до будинку, де знаходився Володими, але в сінях варяги-дружинники, котрі охороняли князя, пронизали Ярополка мечами. Звичайно, це трапилося з наказу брата Володимира, який таким чином здійснив ще один “подвиг“. Тим часом Володимир посадив на човни всю варязьку дружину, яка допомогла йому здійснити “державний переворот“, і не заплативши за вірну службу, відправив вояків до Візантії. Кияни вітали прихід до влади князя Володимира як порятунок від міжусобиць, нерозберихи і грабежів. У землях віддалених на захід, північний-схід і схід від Києва місцеві князі чекали з трепетом, що ж буде далі. Володимир взявся по-новому “зшивати“ розвалену державу і влаштував кілька каральних експедицій, спочатку на північний-схід, підкоривши вдруге в’ятичів та радимичів у верхів’ях Десни. Потім рушив свої полки на волинян, які “відбилися од рук“ і приєдналися спочатку до Польщі, а потім – Моравії. У 981 році Володимир повернув до Українсько-Варязької держави Перемишль та Червенські городи. Після цього князівськадружина рушила проти Волзької Булгарії і спалила там чимало міст. Цікаво, що сам князь Володимир у ці походи не ходив, а залишився у Вишгороді, де знаходився його палац. Тут перебували його законні дружини, а з ними і грекиня Юлія, жінка забитого брата Ярополка. Крім того у Вишгороді Володимир мав ще 300 наложниць. Майже стільки ж наложниць він мав у Білгороді та 200 на Берестові.

Князь Володимир, як відомо, син древлянки Малуші був скандінавом лише наполовину, однак його четверо дітей, народжених від Рогніди, належали вже до “чистих“ норманів. Один із їхніх синів Ярислейф чи Юрислейф, більше відомий під іменем Ярослав Мудрий, котрий спочатку князював у Новгороді, підтримував тісні контакти зі Скандінавією та іншими європейськими країнами. Звичайно, при дворі князя Володимира та серед його озброєної дружини переважала як мова спілкування – шведська, хоча більшість із них володіли і арійсько-українською мовою, котрою тоді розмовляли в Києві, не мовлячи вже про інші міста і села держави.

Князь Володимир вшанував заслуги українців-язичників у боротьбі проти християнина (західного обряду) Ярополка і встановив у Києві на пагорбі капище з фігурами богів: Перуна, Дажбога, Стрибога, Хорса, Семергла та Макоші. Боги-ідоли були встановлені також в інших містах, але особливе місце відводилося Перуну.

Звичайно, українці продовжували приносити в жертву богам птхів, риб, свиней і іншу живність, поблизу капищ відбувалися ритуальні ворожіння. Зазвичай християнська релігія засуджувала такі “криваві“ вчинки язичників, забуваючи, що такі ж випадки жертвоприношень жидів описані в “Біблії“, тільки ще жорстокіші, бо нерідко на догоду своїм “богам“, вони різали дітей – немовлят своїх чи чужих.

Загалом життя і діяльність князя Володимира жосить детально описана, особливо в численних “історіях“ нащадків суміші в’ятичів, фінів і татар, котрі чомусь і досі вважають Київську Русь “своєю“, як і “своїми“ всіх її князів, при цьому величаючи їх “русскіми“, як і себе - “русскімі“.

Торкнемося, однак, важливої, якщо не трагічної події в історії нашого арійсько-українського народу. Велетенський стрес пережили наші аріяни-українці 14 тисяч років тому, коли після всепланетної катастрофи і зміни клімату на Землі, мусили переселитися на південь із Гіпербореї. Однак тоді арійські племена, в тому числі і українці, зберегли свою мову, віру, культуру, звичаї, своє світобачення і світосприймання. Таких же зрушень і руйнації, але вже іншого характеру зазнали арійці (оріяни) – українці після так званого “хрещення“ України-Русі. Це, якщо казати сучасною мовою, була операція без наркозу. Що ж спонукало до такого кроку князя Володимира (Вольдемара) Київського?

Очевидно, не без навіювань грецьких (ромейських) попів, котрі засилали до Києва своїх емісарів або насідали на князя під час відвідин Константинополя, Володимир почав усвідомлювати, що язичницьке багатобожжя не сприяє об’єднанню держави. Прикладом зміцнення держав після прийняття християнства виступала та ж Візантійська імперія, королівства, царства і князівства Європи.

Однак язичницькі жерці переконували в протилежному. Наприклад, українські воїни-дружинники молилися й далі Перуну, ковалі – Сварогу, землероби – Ярилу, мореходи – Стрибогу. Навіть сини Володимира, вірячи жерцям і характерникам, не переймалися загальнодержавними інтересами, а цікавилися більше питаннями життєдіяльності своїх уділів. Набирали сили відцентрові тенденції – спостерігалися в Полоцькій, Деревлянській та Новгородській землях.

До центру Переяславської землі, міста Переяслава, ще в 860 році нібито навідався з Візантії патріарх Фоксій (до Києва побоявся, бо там подібних візитерів не вітали), і призначив там митрополитом Михайла. Це князівство вибрали не випадково, бо знаходилося воно на південному-сході, а простягалося на сході до Волги, а на північному сході – до нинішньої Московської області.

Про ті негативні часи промовляє нам Велесова книга ось таке: “... Однак греки напали на Русь, чинячи злеє в ім’я богів. Ми вже не знали, куди тікати і що творити.“

Далі події розгорталися таким чином. Близько 987 року між Українсько-Варязькою державою і Візантією був укладений воєнно-політичний союз. За це візантійські імператори Василь ІІ та Костянтин VIII пообіцяли віддати заміж за Володимира свою сестру Анну. І зазвичай обманули. Тоді князь Володимир із своїм (варязьким) військомузяв у облогу місто Херсонес і після шести місяців оволодів містом. Це сталося влітку-восени 988 року Володимир аж ніяк не міг “хрестити“ Русь-Україну. Тоді ж, у жовтні 988 року, Володимир таємно вінчався з принцесою Анною, а також перед цим охрестився і отримав християнське ім’я Василій.

Наступного, 989 року, князь Володимир задумав (на догоду грецьким гостям і попам) показати видовище (шоу!), що означало б “Хрещення України-Русі“. Перед цим було оповіщено мешканців Києва, щоб вони (будь-якого віку) з’явилися на місце впадіння річки Почайни в Дніпро. Ті, хто відмовляться це зробити оголошувалися “особистими ворогами“ князя. Що це означало і чим загрожувало не важко здогадатися... Населення Києва тоді налічувало кілька сот тисяч людей. До місця призначення прибуло щонайбільше півтори-дві тисячі осіб – переважно купці, слуги, зрозуміло, майже всі варяги, гості з Візантії, коротше так чи інакше залежні від влади князя. Найпершими “похрестилися“ сини Володимира: Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Станіслав, Судислав, Ярослав. Серед бажаючих прийняти “хрещення“ чулася переважно варязька мова. Українське населеня Києва спостерігало за цим видовищем із гір, з-за кущів і дерев...

Отож 1 серпня 988 року (ця дата не збігається з офіційною, хоч, яке має значення, якщо врахувати всю ілюзорність і формальність події) князь Володимир не маючи відповідного церковного сану і розпорядження чи повноважень від Констянтинополя, взявся “хрестити Русь“. Хоч, можливо, усна домовленість існувала. Проте масовості не сталося. Лише серед киян бажаючих “охреститися“ виявилося не більше одного відсотка до загальної кількості мешканців столиці. А що стосується загалом населення України, яке на той час становило 2,2 – 2,4 мільйони осіб, то й кількість “охрещених“ того “історичного“ дня не становить і сотої долі відсотка. Ми вже не мовимо про інші Землі тогочасної Українсько-Варязької держави Русь.

Однак це мало хвилювало князя Володимира. Для більшої видовищності дійства він наказав особисто підібраним людям (варягам) звалити статую Перуна, тягти її до води і бити ланцюгами, щоб дух ідола не впливав на людей. Перуна скинули з гори в Дніпро, а кияни бігли берегом і зі сльозами на очах кричали: “Видибуй (виходь, по-українському), видибуй“. І Бог “вийшов“ із води на тому місці, де пізніше спорудили Видубицький монастир.

А раніше, в 981 році, Володимир наказав руйнувати християнські храми на Волині. Через вісім років цей же князь, на тій же Волині та інших краях держави заохочував уже нищення язичницьких ідолів і вирубування священних гаїв. Це по-сучасному, заповідників, або національних парків.

Наступні роки “хрещення“ тодішньої Українсько-Варязької держави йшло дуже повільно. Нова віра запрваджувалася батогом, вогнем і мечем. Її не сприйняли не лише українці, котрі мали свою тисячолітню (не менше 25 тисяч років) правіру, а отже своє особливе світобачення, культуру загалом і хлібороську культуру зокрема. Навіть пройшовши певне “окультурення“ у Візантії і Римі нова християнська релігія примітивних, кочових жидівських племен не сприймалася цілком і в Землях послов’янених литовців (нинішня Білорусь), а також у Псковській, Новгородській Землях і навіть на Залешанській Землі, де жила змішана в’ятицько-фінська людність.

Віра в “своїх“, “рідних“ богів не лише в українців, не здавалася протягом ще 250 – 500 років, потім вона співіснувала з “чужою“, християнською одночасно і паралельно в народних звичаях. На початку 991 року митрополит Михайло та чотири єпископи намагалися охоестити жителів Ростова і Суздаля, але зустріли такий запеклий опір, що змушені були тікати, рятуючи своє життя. Наприкінці X століття християнство сяк-так закріпилося в Північному Подніпров’ї, де знаходилися центри єпархій – міста Чернігів і Бєлгород. Однак сільське населення України дотримувалося лише рідної (язичницької) віри ще до кінця XIII століття. А ось спалення трупів подекуди існувало й до XIX століття. Залишалися вірними язичницькій вірі до початку XIV століття українські племена тіверців і уличів. А в Роство-Суздальській Землі ще за 300 років після брутального “хрещення“ людності в Києві, проганяли єпископів, руйнували церковні споруди, бунтували проти нової віри. На чолі цих повстань, майже завжди йшли жерці.

Однак нова віра, як сподівався князь Володимир, не стала об’єднуючою релігією в Україні-Русі, не припинила відцентрових сил, а простіше прискорила розпад Українсько-Шведської держави, бо 99 відсотків населення цієї федерації не бажали прилучатися до нових вірувань і нових сімнівних цінностей принесених із чужинських країн.

_________________________________


Прийняття нової, християнської, віри в Україні та на інших Землях, що входили до складу держави Русь, спричинили, щонайперше, до руйнування моральних принципів, появи не характерних для арійських (праукраїнських) племен нещирості і подвійної моралі. Доводилося пристосовуватися до нових завойовників (хоч це траплялося тоді часто), котрі на відміну од попередників намагалися знищити, упокорити духовність, душу народу. Звідси з’явилися такі потворні риси як лицемірство, брехливість, байдужість, недбалість, пристосуванство. Адже доводилося постійно робити вигляд, що виконуються, принаймні формально, головні обряди і вимоги нової віри, тоді як потайки українці, радимичі, в’ятичя, а загалом і фінські племена молилися своїм рідним богам, дотримувалися старих звичаїв.

Протягом століть, не дивлячись на тотальну християнізацію і гніт українці (та й не лише вони) зберегли у своїй пам’яті й досі шанують, святкують і відзначають Різдвяні свята, святу вечерю, колядки, щедрівки, стрітення, Веснянки, Великдень, Вербну неділю, Зелені свята, Купалу, Обжинки. У них притаєні скарби української самобутності, краса емоцій, помислів, любовного хвилювання, радості. Безсилими виявилися грецько-юдейсько-латинський християнізм і московський комуно-більшовизм, якщо не заборонити їх, то хоча б споганити. Християнська релігія змирилася з українськими звичаями, а комуністична ідеологія намагалася “не помічати“ їх, як “пережитки темного минулого“.

Виникає запитання: чому з такою люттю грецькі попи, християнізовуючи Русь, знищували українських Богів (дерев’яних ідолів), коли й самі в недалекому минулому були ідолопоклонниками?

На це запитання можна відповісти таке. Ідолопоклонство, принесене греками в Русь-Україну, представляло грецьку релігійну ідеологію. Ідолопоклонство українців репрезентує багатотисячнолітню українську культуру і релігійну ідеологію, віру батьків, історію народу.

Хрестителі Русі-України розуміли, що вони зможуть поставити своїх грецьких (жидівських) ідолів на нашій землі тоді, коли повалять, спалять, закопають, кинуть у річку наших українських ідолів. На жаль, так поступив і “наш“ хоч і варяг князь Володимир. Зрозуміло, що у священному гаї над Дніпром не могло стояти одночасно два ідоли – Христу і Дажбогу. Бо своєму рідному ідолу українці б поклонялися, несли йому квіти, а ікона жида чужинця заросте бур’яном.

Ніби мстячись за брутальність князя Володимира і його прихильників у знищенні язичницької віри і богів-ідолів, майже через тисячу років посланці Сатани, комуністи, в Україні жорстоко плюндрували протягом 70 років християнських ідолів і християнську релігію.

Якби в Києві за часів комуністичної окупації стояли пам’ятники гетьману Івану Мазепі та Ісусу Христу, а поряд височів ідол Ленін, то, певно, більшість українців несли б квіти Мазепі та Христу, а пам’ятник жидо-монголу Леніну заріс би бур’яном.

Ось чому комуністичні окупанти так ретельно, жорстоко і люто знищували в Україні символи православної віри, боролися також і з народними дохристиянськими звичаями. Замість язичницьких і християнських ідолів вони ставили пам’ятники своїм ідолам.

Безумовно, позашлюбний син Марії (Маріани) Ісус Христос був видатною історичною постаттю. Вже його зовнішність: білошкірість, синьоокість і світловолосість вказували на його походження від одного з арійських народів, котрих у Месопотамії (Шумерії) і Палестині почасти вважали “богами“ чи посланцями “богів“. Всі арійські жерці володіли надприродними здібностями; були цілителями, ясновидцями, володіли гіпнозом та іншим. Цим був обдарований і Ісус Христос. Він обіцявнічого нового не вводити до жидівської дохристиянської віри, однак його “реформи“ значно вплинули на пізніші вірування народів, котрі прийняли християнство.

Звично вважати прийняття християнства українцями великими змінами в царині культури, державного будівництва та іншого. Однак Україна-Русь і українці на той час за свою тисячолітню історію вже досягли достатньо високогорівня культури. Хоч Візантія тих часів мала високий рівень освічченості, але імперський деспотизм, змови, вбивства на замовлення, плазування перед верховною владою затінювали культурні надбання.

Маючи свою вироблену тисячоліттями форму державності, що базувалася на демократизмі і виборності Україні християнство накинуло візантійську форму державності. Найхарактернішими її особливостями були нехтування правами особи, захоплення адміністративним опікунством на шкоду індивідуальному почину, сліпа покірність авторитетам і переслідування будь-яких спроб аналізу помилок влади. Все це в повній мірі запозичили та ще й підсилили російські царі, а особливо пізніші “генсеки“ і “президенти“. Особливо роздмухали й перекосили москалі, котрі величають себе “русскімі“, візантійський історичний месіонізм, винятковість свого походження і так далі.

Звичайно, як це траплялося і раніше, українці через церкву запозичили з Візантії й позитивні набутки культури: кам’яну архітектуру, книжкову справу, практику системного містобудування, різновиди прикрас для храмів.

У довгій, багаторічній взаємодії двох релігій і культур, українській і християнській, українці-арійці відстояли і зберегли свою ідентичність, свої тисячолітні вірування, звичаї і мову.
ПІСЛЯМОВА
Ми живемо на початку XXI століття, і до сьогоднішнього дня Україна не має правдивої книги про свою історію. Адже все, що було написане до 1917 року а також і після – містить цензуроване і підлаштоване під той чи інший політичний режим (офіційну владу) чтиво, яке й сьогодні втовкмачують учням і студентам в школах та університетах.

Неодноразові спроби написати про історичні події були і в українських авторів і в авторів української діаспори за кордоном, але особливого успіху вони не мали, а якщо і мали – то тільки у вузьких колах читачів та поціновувачів історії.

Дана книга є одною з небагатьох спроб зробити переоцінку всіх цінностей: історичних, культурних, соціальних. Починаючи з фантасмагорійних описів життя і вірувань давніх українців-аріян до опису подій повністю приземленого і реалістичного характеру. Декому може видатись що автор перебільшив певні історичні події, або «нафантазував» - це його власна думка і на офіціоз вона не напрохується (і я думаю що цього й не треба).

Підсумовуючи сказане, а казати можна дуже і дуже багато, треба об`єднувати, відновлювати,згадувати наші давні звичаї і традиції (які були і є приховані від українців) і по можливості втілювати їх в життя. Адже від нас залежить подальший розвиток історії України.



Розвиваючи в собі внутрішні сили духу який мали наші героїчні пращури, вивчаючи і виховуючи самих себе, всі свідомі українці повинні іти вперед- і – вперед Праву, Яву й Наву визнаючи... Шлях широкий...
Віктор Свистун (юрист, вільний художник)




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconМатеріали обласної науково-практичної конференції «Педагогіка К. Д. Ушинського: історія та сьогодення» у двох частинах Частина 2

Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconМатеріали Міжнародної науково-практичної конференції, приуроченої до 70-річчя заснування Державної історичної бібліотеки України
Науковий збірник містить доповіді й повідомлення, які надані учасниками Міжнародної науково-практичної конференції „Державна історична...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconЗміст вступ
Моніторингові схеми в установах Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту як модель Національного превентивного механізму:...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconМетодичні рекомендації дають можливість ознайомитись з історією відкриття меморіального музею Ф. З. Коновалюка. Особливостями його експозиції
...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconПрактичне заняття №3 Про що І про кого розповідає історія рідного краю Мета
Обладнання: підручник «Історія України (Вступ до історії). 5 клас» (В. С. Власов), роздатковий матеріал (таблиця «Види пам’ятників»),...
Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ iconТри способи визначити російський товар: • Назва торгової марки. • Штрих-код товару
Країна-виробник! Штрих-код можуть вказати за місцем реєстрації підприємства


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка