Історія України в романах Валентин Чемерис



Сторінка1/21
Дата конвертації28.04.2017
Розмір4.59 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Історія України в романах

Валентин Чемерис


Генерали імперії

Харків


«Фоліо»

2010


Петро Дорофійович Дорошенко і Карл Густав Еміль Маннергейм… Що спільного між ними, чому відомий український письменник Валентин Чемерис з’єднав розповідь про долю цих двох історичних постатей у одну книжку? Один жив у XVII столітті, а другий — більш ніж на два століття пізніше, один був українцем, а другий — фіном. Але якщо придивитися уважніше, то спільного у українського гетьмана та національного героя фінів багато. Вони певний час служили імперії, вони обидва домоглися високих чинів у неї. Але і у Дорошенко, і у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до батьківщини. Саме заради цього і Дорошенко, і Маннергейм кинули виклик імперії, саме цьому вони присвятили своє життя…

Без права повернення



Історичний роман
Місто взяте, цар в полоні.

Що за славна перемога!

Л. Українка
«…Различные виды употребляемой у них казни суть: повешение, обезглавливание, умерщвление ударом в голову, утопление, погружение зимою под лед, сажание на кол и т. п. По большей части преступников, приговоренных к смерти летом, не казнят до зимы: тогда убивают их ударом в голову и пускают под лед…»

Джільс Флетчер. «О государстве Русском»
«При попытке к бегству — догнать и уничтожить на месте!»

Із «Днювальных записок приказа Тайных дел»



Повість перша

Москва — Камен

30 січня 1676 року в Москві, у своїх кремлівських палатах у віці 47 років несподівано помер цар Олексій Михайлович Романов. Так, так, той самий. З яким свого часу так необережно «породичався» Богдан Хмельницький, навіть не зчувшись, як, будучи гетьманом, главою вільної республіки опинився у чужого царя у підданих, а потім клопіт з ним мав Виговський, син Богдана Юрась і він, Петро Дорошенко, теж поповоював з покійним.

Взагалі, Романови хоч і досягли в Росії найбільшого злету — з пересічних бояр негадано поставали царями, правда, дякуючи смутному часу, але щастя–долі чи талану, здається, не мали. Принаймні на протязі перших ста років свого правління. Казали, що вони роковані, себто приречені на недовге перебування в цьому світі. Чи фатум над ними такий тяжів, чи недоля–невезіння їм ставили підніжку. А хто казав, що то рід їхній гнилим був, з червоточиною, і якийсь черв’ячок, робачок отакунький, передавався з покоління в покоління Романовим по чоловічій лінії, підточуючи та вкорочуючи їм віку.

Романови довго не жили.

Михайло Федорович, недоросль боярський, якого на Земському соборі в смутному 1613 році обрали царем (а він же пручався та віднікувався зі сльозами — так не хотів сідати на трон, вважаючи, що його посилають на вірну загибель), прожив усього 49 років і як був Мишком до обрання на царство, таким, власне, й залишився. Відзначився в історії тільки тим, що заснував правлячу династію Романових.

А далі пішло по низхідній.

Згадуваний син його Олексій, хоч на троні й просидів ніби ж немало — тридцять один рік (1645–1676), але прожив ще менше батька — 47 років. Відомий в історії головно тим, що був батьком Петра I, прозваного Великим, а найбільшим його досягненням на царюванні вважається т. зв. «возз’єднання» України з Росією. Ще б пак! Олексію Михайловичу за рахунок України вдалося значно розширити своє царство — майже на дурничку, якщо не рахувати кількох обіцянок, виданих наївним і довірливим малоросам, та ще завдяки політичній похибці чи недалекоглядності великого Богдана.

Олексій Михайлович, прозваний, до слова, Тішайшим, відзначився ще й деякими капризами–химерами, що потрапили навіть в архівні документи. Але ті його дивацтва швидше були від невігластва. Ось один з прикладів. Житель Арзамаса, якийсь Савка Федоров і його однофамілець, селянин Івашка, в’їжджали разом в Москву через Яузькі ворота і знічев’я грали на балалайці. За гру на балалайці прибульці й були в один мент схоплені препильною вартою і відправлені яко злочинці в Стрілецький приказ, де їх добряче для порядку висікли й відправили до Сибіру на заслання. А річ у тому, що Олексій Михайлович (може, тому й Тішайший) терпіти не міг гри на балалайці — найпоширенішому музичному інструменті руських. Навіть видав указ, яким зобов’язав своїх служивих відбирати в людей музичні «грища», спалювати їх, яко бісові штучки, а тих, хто не буде підкорятися і далі на них гратиме — пороти батогами й відправляти їх на вічне поселення… Куди б ви думали? Та в Малоросію. От яку «страшну» кару придумав було Тішайший своїм балалаєчникам.

Дізнавшись про такий указ Олексія Михайловича, Дорошенко (його саме тоді збиралися конвоювати в Москву) весело пожартував:

— Везіть, везіть мене в свою Москву, а я у вашій Москві на балалайці вшкварю і… Хоч і буду битий батогами за порушення царевого указу, але ж мене відправлять згідно з тим указом на вічне поселення не куди–небудь, а в Малоросію. Га?

Помер Олексій Михайлович, як уже вище згадувалося, у 1676 році, і тоді ж на трон було посаджено малолітнього сина його Федора. Воно б нічого (бо хто, як не син, успадкує батька–царя на троні?), але нащадкові на день смерті ледве виповнилося 15, і в Москві шепотілися, що царенко до всього ж ще й безнадійно слабує. Що тілом, що духом — юний царевич, який зненацька став царем, був тяжко хворим. Простіше, цар виявився… без царя в голові. А втім, в історії траплялися і не такі парадокси!

Йому б лікуватися в затишку й спокої, а його живосилом на трон — врешті–решт, це зведе юнака в ранню могилу.

За життя його невдалого російським царством, починаючи з 1676 року, але від його імені, імені слабого царя–підлітка охоче правили різні групи бояр — Федір взагалі не годен був самостійно вирішувати хоч якусь там справу! Перед вели родичі по материнській лінії цареняти бояри Милославські.

Жити Федору випало всього нічого — 21 рік. (Якщо зауважити, що дід прожив 49 років, а онук — 21, то, може, й справді фатум переслідував Романових?)

Того року, як везли Дорошенка до Москви, Федір був на троні вже другий рік. Здоров’я в царяти все погіршувалося і погіршувалось, а розуму, ясна річ, не прибавлялося, тож бояри розкошували, царюючи на свою вигоду.

І цей підліток з монаршим титулом мав приймати — з підказки бояр — гетьмана Петра Дорошенка, для якого це було навіть образливо. Цар у 15 літ! Та він же — хлопчина. Пахолок! Хоч і вінценосний, але ж хлопчак. Вчорашній дітвак! Ще й навіть не парубок і тим більше не парубійко, а швидше — підпарубчак. Чи, як в Україні кажуть, підпарубчий. По–їхньому, по–руському — хлоп. Чи — отрок, що більш врочистіше. І до цього пахолка–отрока, хлопа їхнього, і запрошено («запрошено»!) бойового полковника, гетьмана України. Тож в ті дні йому здавалося, що він потрапив у якусь казку, в тридев’яте царство, тридесяте государство.

Гетьмана ще везли до Москви (і ще не ясно навіть, в якій іпостасі — царевого гостя чи бранця?), а вже гонець, вискочивши з Москви навстріч валці з України, застеріг: його величність цар–государ прийме гетьмана 20 березня, а тому треба квапитись. Гетьман має бути в Москві хоча б на день раніше зазначеного строку. Петро Дорофійович стенув плечима. Це вже клопіт стольника Алмазова, який зі своїми стрільцями віз його до білокам’яної.

І про що йому говорити з царем–хлопом на троні? А втім, ясно, що від імені підлітка з ним поведуть мову бояри, а від них добра українському гетьману чекати не доводиться — вони більші монархісти, аніж їхній цар. Та й політика покійного Олексія Михайловича щодо України зі смертю його, на жаль, не змінилася і тим більше нині не зміниться. Та ще на краще. І це було гірше гіршого. Чому вірити? Московити хоч і легко — якщо це вигідно, чи припече їм, — що завгодно обіцяють, але ніколи потім не виконують своїх обіцянок. То на кого покладатися, на які права та вольності, обіцяні Тішайшим Богдану Хмельницькому, аби він не передумав, бува, «возз’єднуватися» з Росією, як Росія вже навіть саме ім’я України заборонила вживати, замінивши його покручем…


З Росією у 1654 році «возз’єднувалася» вільна козацька республіка Богдана Хмельницького, «возз’єднувалася» мовби ж з іменем Україна, але невдовзі після відомого скороспішного акту в Переяславі вона проснулась в один далеко не чудовий день чомусь вже раптом… Малоросією. Хоча ніяких катаклізмів мовби й не спостерігалося, та Україна либонь чи не крізь землю провалилася. Чи випарувалася в космос, уступивши свої терени якійсь Малоросії. Відповідно пощезали й українці, теж добровільно віддавши свою батьківщину якимось малоросам, що невідь–звідки взялися (пізніше вони стануть ще й «хахлами»). Та й сам гетьман український на той час уже йменувався (згадаймо пушкінські слова) «героем древней Малороссии».

Така дивна метаморфоза стала одним з перших результатів (прогресивного, як прийнято називати все, що пов’язане з Переяславською радою) того дивного «возз’єднання», коли Росія самовільно, не питаючи, звісно, на те згоди самої України, не проводячи ніякого референдуму, перейменувала її в Малоросію, а українців — в малоросів. Мовляв, ніякий ви не окремий народ, а такі ж, як і ми, роси (архіурочисте самойменування росіян), тільки й того, що, звиняйте, якісь недоростки. Адже ми — роси великі, а ви — роси малі. І забудьте на віки вічні, що ви українці, бо ви тепер — теж на віки вічні — маленькі–маленькі росіяни, які ще не доросли (етнічно й територіально) до повнометражних росів. Одне слово, малороси.

В історії ще треба пошукати інший такий приклад, був переконаний український гетьман Дорошенко, який в один мент чомусь став малоросійським гетьманом, щоб одна держава перейменувала іншу без її згоди і навіть не поставивши її до відома про задуману акцію. Дивно, що Україні чомусь не спало на думку перейменувати росіян на яких–небудь татароросів — були ж вони під татарами півтораста років! А щодо терміну Мала Русь, то він якось згадувався в документі XIV століття, але тільки стосовно Галицько–Волинської землі. І то — по відношенню до Києва. І в цьому випадку все було на місці. Якщо взяти до уваги, що Київська Русь була тоді Великою (і, до речі, єдиною) Руссю. Тож ясно, що частина Київської Русі по відношенню до неї самої і могла бути Малою Руссю. Тепер же — після Переяслава — вся Київська Русь, яка свого часу була мовби ж колискою трьох братніх народів, в тім числі й російського, — раптом стала куцою Руссю.

У 1662 році було створено приказ Малия Росія, більш відомий, як Малоросійський[1], що й став центральним органом державного правління, що відав справами перейменованої України. Знаходився він у Москві й підпорядковувався Посольському приказу — без його санкції навіть вибори гетьмана чи козацької старшини вважалися недійсними, як і судові постанови, а тому в Україні невідь–звідки раптом з’явився якийсь малоросійський гетьман.

І коли Москва величала його малоросійським гетьманом, Петро Дорошенко обурливо протестував, — як, між іншим, і проти експансії Росії в Україну та перейменування Росією його батьківщини в якусь Малоросію, а українців — у малороси, — але всі його протести ажнічогісінько не дали. На них у білокам’яній, правда, звертали увагу, але вже як на прояви сепаратизму (пізніше — буржуазного націоналізму), з яким треба нещадно боротися. І — боролися. (Здається, ще й досі борються).

— Були українцями, а стали якимись, звиняйте, малими росами, а ким з ласки царя постаємо завтра? — бідкалися козаки, затято чухаючись (чи не на знак, бува, протесту, так то було дуже сміливою акцією! Бо що–що, а чухатись, — там, де треба діяти, — українці здавна вміли і любили), і не знаходили відповіді.

— Навіть наші прадідівські імена Росія в нас повідбирала, а навзамін дала свої, нам незвичні, — казав, бувало, й гетьман. — От я, приміром, був Петром, а тепер мене названо Пйотром. А який я Пйотр, коли батьком–матір’ю наречений Петром…

Вигулькували й такі, що просто відмахувались.

— Чи не все одно, як нас та нашу Україну називає Московія? — Теж чухалися. — Хай хоч і горшком, аби в піч не садила…

Одним з перших Росія посадить гетьмана Петра[2]. Чи то пак вже Пйотра. За все те ж: що виступав за незалежну — і від Московії в тім числі — свою Україну, відмовляючись її величати Малоросією…


Коли 19 березня 1677 року десь під вечір через московську заставу проторохтіла валка підвід з України («Не затримувати! По царевому указу!» — крикнув сторожі передній вершник валки) з возами й запасними кіньми, з чималим ридваном попереду, що був запряжений четвіркою коней цугом, в оточені кінних стрільців з пищалями, і повернула на кам’яну бруківку, що вела до річки Неглінної, в Москві хурделила весняна сніговиця, оскільки ж березнева, то й тепла, м’яка, без звичних руських морозів.

Валка везла з України до царя на цугундер гетьмана Петра Дорошенка, і віз його царський порученець стольник Семен Алмазов, а супроводжували бранця генеральні старшини з уряду Самойловича — суддя Домонтович і писар Прокопович, та ще гетьману було дозволено везти з собою з України своїх челядників в якості, як би ми сказали, обслуговуючого персоналу.

Столиця потонула в білому мороці, і колись княжий, а тепер царський град наче в саван закутався. Зазвичай брудна й засмічена (сміття здебільшого висипали прямо на вулицю), Москва від пухнастого, незаймано–чистого снігу помолоділа, наче оновилась і мала привабливий вигляд, мовби якийсь аж казковий.

Завивання вітру, що почалося в білокам’яній ще звечора вісімнадцятого березня, нарешті під вечір дев’ятнадцятого стихло, хвища вгамувалася, але сніг все так же сіявся вже другу добу поспіль — густий, м’який, вогкий. Він липнув до всього, на всьому вивершувався стіжками–копичками чи й просто білими шапками й рипів під ногами, наче кректав від напруги. Куріло.

В якомусь місці коні збочили із занесеної снігом бруківки, і ридван застряг у заметі — ні тпру, ні ну. Валка зупинилась. Обліплений снігом візник, схожий на снігову бабу, марно лупив коней батожищем, але навіть і четвірка коней не змогла висмикнути ридван на тверде — з їхніх спин і боків парувало.

Кутаючись у чималий дорожній кожух, Дорошенко вийшов з ридвану й провалився вище колін, сяк–так вибрався на тверде й став спиною до вітру.

Спішившись, стрільці обліпили ридван, гуртом допомагаючи коням. Стольник Семен Алмазов, висунувшись з ридвану, заходився підбадьорювати служивих рідним матом у кілька поверхів, до якого вони звикли і який діяв на них позитивно. Очевидно, стольник ще й постарався (а він з натхненням лаявся на всі заставки), чи лихослів’я подіяло, але стрільці жвавіше заметушилися.

— Ну, ребятушки… мать–перемать… — Стольник давав точні вказівки, віками перевірені в Московії поради: — Туди… пере–т–туди!… Така мать–ать… (Чиюсь матір стольник згадував частіше всіх).

Коні заворушилися, їм допомагали стрільці, а тим і тим залюбки допомагав стольник — все тією ж безконечною і винахідливою матірщиною…

Аж тут із заметілі донісся ґвалт, і на бруківку вискочив чималий сірий звір, з добру вівцю завбільшки. Вздрівши валку, звірюга з несподіванки аж присів на задні лапища. Його очі яріли жаринами й двома вогниками світилися в білій млі, із загривка сочилася кров — така яскрава в білій круговерті, що аж у вічу різало.

Зустрівшись поглядом з Дорошенком, звір наче здивовано рикнув: «О, а ти чого тут опинився?! Тікай, брате, якщо ноги маєш. Москва таких як ми з тобою, неласкаво зустрічає…»

З роззявленої пащеки з висолопленим язиком звисала кривава піна.

Та ось із білої завії вигулькнув гурт розхристаних дядьків в армяках і без шапок — на зарослих бородатих обличчях виднілися тільки широко розкриті роти — переслідувачі щось завзято кричали. Не так від злості, як, напевне, від молодечого захвату.

— Ат–ту його!!! Ату–у–у!!! — донеслося до гетьмана, як вітер повернувся в його бік. — По хребту сєрого!.. В дихало!.. В мордяку!.. Селезінку!!. Ядрьоная мать!..

Дорошенку чомусь стало шкода сіроманця — як наче б відчув у ньому товариша по нещастю.

— Хо–орош, сєрий розбойнік! — вигукнув у захопленні стольник. — Ай да волк–волчище! Бачиш, гетьмане, які в нас вурдалаки в граді бігають?! По льоду Неглінної чи Москви–ріки забрів у місто. Ну теперя мужички відведуть душечки!…

Звір зник у заметілі, лишаючи в білому снігу кривавий слід, по якомусь часі зникли в тій завії й переслідувачі, й швидко з того боку, куди вони подалися, почулося протяжне, напевне ж, прощальне виття — мужики відводили душі. Та ось виття урвалося, натомість почулися глухі удари і схвильований гул мужиків…

Чомусь стало жаль вовка, добрий звір, розкішний… Коні і люди нарешті спільними зусиллями витягли ридван на тверде, і валка рушила далі загаченими снігом московськими вулицями…

— Що, гетьмане, закручінілся, уздрівши загнаного вовка? — Вже як сіли в ридван і рушили, запитав стольник полоняника, якого, виконуючи царське повеління (а раптом йому яка нагорода перепаде?), таки благополучно довіз з України до першопрестольної. — Москва нікого не милує, хто їй не кориться. Але ти покедова не муч себе невідомістю. Одне ясно: прямуємо не в острог, а — вище голову! — у Кремль! Хоча Кремль, між нами кажучи, це теж острог — тільки найбільший і найзначніший. І сидить у цьому острозі навіть сам цар–батюшка. Все життя, як у в’язниці. Такі, брат, діла. Або казнять тебе, Пйотр Дорофійович, або помилують — третього не дано. Для тих, кого у Кремль везуть…

Хоча на той час значення фортець (як і замків теж) після винайдення артилерії і в міру того, як вона успішно розвивалася, значно впало і те падіння тривало (пізніше воно взагалі буде зведене нанівець, а замість фортець, замків чи пізніших фортів та бастіонів з’являться укріпрайони та смуги), Москва не тільки залишалася фортецею, а й віками нажахана степовиками із Золотої Орди, посилено будувала все нові й нові укріплення. Із дерев’яної часів боярина Стефана Кучки (тоді Кучков чи пізніше Москов, як нарече її Юрій Долгоруков), вона мурувалася швидкими темпами — як казали на Русі, зодягалася каменем. Юрій Долгоруков у гирлі Неглінної, при її впадінні в Москву–ріку збудував град, а в часи Калити то вже був кремник, ще пізніше — з XIV століття — кремль з малої літери, а згодом і Кремль з великої букви. І хоч в різні часи «царюючий град» — один з найранішніх титулів Москви, — вже мав чотири внутрішні фортеці, — той же Кремль, Китай–город, Білий город і Скородом, але найвідомішим столичним укріпленням, що з часом зробився символом не тільки Москви, а й усієї Росії, став лише Кремль.

В кінці XV століття московські царі з незнаним до того розмахом і старанням розпочали будівництво найновішої фортеці в центрі Москви. Дерев’яний кремник Калити проіснував менше трьох десятків літ, як був замінений білокам’яним, довжиною в дві тисячі метрів кремлем, що його збудував у 1367 році Дмитрій Донський («и со всеми бояри старейшими сдумаша ставити город камен Москву…»). Так з’явилася кам’яна Москва, оскільки ж Кремль Дмитрій Донський збудував з білого каменю, столицю звідтоді почали величати білокам’яною, хоч вона у всі часи була сірою і непривабливою.

Фортеця Дмитрія Донського простояла більше ста років, але надійшов і її час. І знову постала потреба будувати кремль — ще новіший, ще грізніший і ще величніший, — з великокнязівським та царським розмахом, аби Москва камен постала такою на всі прийдешні віки.

Для цього Іван III запросив до себе з Італії видатних майстрів по спорудженню фортець (та, власне, й сам термін fortezza — укріплення, — був італійським) — Аристотеля Фіорованті, Марка Руфа, Петро Антоніо Соларіо, Алевіза Нового та інших — вони проектували і керували будівництвом грандіозної споруди російської столиці.

Новий Кремль будували більше десяти років — з 1485 по 1496–й, — а всі роботи, в тім числі й спорудження величезного, до того небаченого рову завершилося аж у 1516 році.

Італійці збудували руським преміцну й потужну оборонну стіну з особливою кладкою (технічна новина на той час) висотою (залежно від рельєфу місцевості) від 5 до 19 і довжиною у дві тисячі з чвертю метрів, звели 18 красивих башт, і звідтоді стіни й башти Кремля, дещо, правда, перебудовані, стоять і нині. З двох боків Кремль омивають води річок Неглінної та Москви, а там, де не було водяних перепон (теперішня Красна площа), вирили рів глибиною від 8 до 12 метрів (дво–триповерховий будинок) і шириною зверху до 36 метрів та пустили в нього воду двох річок. І Кремль став островом, неприступним з усіх боків. Одночасно зводилися нові й перебудовувалися старі будівлі в самому Кремлі — собори Успенський, Архангельський, Благовіщенський, Грановита палата для урочистих прийомів великих князів, а потім царів. З’явилися урядові будинки — прикази, палаци бояр — здебільшого родичів великого князя, а потім царської сім’ї. Центром стала Двірцева площа з головним храмом Москви Успенським собором, де вінчалися на сімейне життя й коронувалися на царство руські великі князі й царі (в Архангельському їх ховали).

Але головним у Кремлі в його південно–західному куті між Боровицькими і Троїцькими воротами й до самої площі був царський двір — окремий городок зі своїми дворами, палатами, господарськими будівлями, церквами й навіть садами. Там же — чи й поруч — палати патріарха, монастирі, церкви, ще далі — прикази, а їх в Росії вже тоді нараховувалося близько ста, хоч не всі вони розміщувалися у Кремлі.

В один з таких приказів — Малия Росії — і везли Петра Дорошенка надвечір 19 березня 1677 року від Різдва Христового.
Коли валка, попокружлявши загаченими вулицями білокам’яної, нарешті дісталася Кремля й спинилася на його території в Малоросійському дворі, стольник Семен Алмазов, вперше за всю дорогу від Сосниці, що на Чернігівщині, й до самої Москви, зняв ковпак, оторочений хутром видри, струсив з нього сніг, обтіпав долонями руду бороду, широко й розмашисто перехрестився.

— Всьо! Дома! В Москві камен! Як у Бога за пазухою. Слава тя Господи! Приїхали, мать–ать–перемать!.. — І скільки в голосі служивого було радощів, що Дорошенко аж позаздрив йому — щасливець! Має батьківщину — свою Москву камен, — де й справді почувається, як у Бога за пазухою. Повернувся додому, а що чоловікові треба у цьому світі?

Осіняли себе хрестами, познімавши хутряні шапки, й стрільці — вони теж повернулися з України додому живі–здорові і тепер з нетерпінням чекають, коли ж їх — в нагороду за добру службу, — повідпускають додому, і вони з галасом, гиком і свистом понесуться в свою Стрілецьку слободу.

І тільки полоняник не радів і Богу не дякував — не було за що.

— З прибуттям, гетьмане, до Москви, матушки нашої!

— Вашої, стільнику, вашої, — уточнив бранець.

— Не квапся відхрещуватися, може, наша матушка стане і твоєю…

— Матушкою? Красно дякую. У мене є рідна ненька, а двох матерів не буває.

— Була ненька, а стала матушка — чи тобі, Пйотр…

— Я від народження Петро…

— Гаразд, Петро. Хай буде по–твоєму. Хоча тут тобі доведеться не тільки від імені свого відхреститися, а й від самого себе — на те наша Москва і камен… Тож краще… Сам розумієш… Розумне теля двох маток ссе — чи не так у вас говорять?

— Я не теля.

— Хто його знає, як воно повернеться, гетьмане. Може статися, що й наша матушка тобі знадобиться. Ненька рідна далеко. Бог високо, а цар близько, — і кивнув кудись у завію, що бісом крутилася в Кремлі. — Он тамтечки він… У палатах сидить, долі наші вирішує. Бо всі ми ходимо не так під Богом, як під царем. Як я розумію, ти в своїй Україні теж був ако цар.

— У нас, на жаль, не має монархії.

— Ось–ось, на жаль, — підхопив стольник. — У вас хто горлянку лужену має, той і зверху зі своїм правом. Крикунів у вас!.. Бо — воля. Рівність. От і докричалися… Ти в Москві опинився, а вони хоч і вдома, але під нашими воєводами. Ось до чого ваша рівність вас же самих і довела. А на мене, гетьмане, зла не май. Я всього лише холоп його величності і тебе сюди привіз, виконуючи цареве повеління. А накаже мені цар, приміром, здохнути — здохну. Ми люди маленькі, служиві. Наказано тебе привезти, ми й привезли. А накажуть тобі голову відрубати, ми, звиняй, її й того… Одним махом. Навчені. Ми ж бо на всі руки майстри. А для чого тебе привезли — на свайбу, приміром, чи на плаху — нам не велено знати. Хоча все може статися. Тож не серчай на нас, холопів царевих, якщо тебе запроторять в острог. Чи велять тебе головою під лід Неглінної пустити. Все може статися — на те й Москва. У нас уміють головою під лід пустити — так і загуде чоловік з цього світу! А покедова живи й радуйся. Що тебе завезли у самий, знацця, Кремль. Пішли до приказної ізби — дяку кланятись. Може, тебе ще й помилують, все у волі та ласці царя. Або на крайняк у Сибіряку, у Тобольск відправлять, куди вже багато вашого брата–малороса відправлено. А, може, тебе ще й помилують. Хоча Малоро… Чи як ти кажеш, Україну — нікагда! Та й навіщо її віддавати вам, малоросам, коли вона і нам, великоросам, потрібна!




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Історія України в романах Валентин Чемерис iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Історія України в романах Валентин Чемерис iconВалентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах
Владна І мудра, вона розуміла свою роль в управлінні країною. Франція стала її державою, а французи назавжди запам’ятали її як королеву...
Історія України в романах Валентин Чемерис iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Історія України в романах Валентин Чемерис iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Історія України в романах Валентин Чемерис iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Історія України в романах Валентин Чемерис iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Історія України в романах Валентин Чемерис iconБондаренко Валентин Васильович
«Валентин Бондаренко … входил в число лучших: не только по степени подготовки, но и по моральным качествам героя, природному магнетизму,...
Історія України в романах Валентин Чемерис iconСердюк валентин васильович
Заступник керівника апарату Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних І кримінальних справ
Історія України в романах Валентин Чемерис iconТипологія героя в романах В. Підмогильного "Місто" та Гі де Мопассана "Любий друг"
Типологія героя в романах В. Підмогильного “Місто” та Гі де Мопассана “Любий друг”
Історія України в романах Валентин Чемерис iconВалентин Стецюк Історія Товариства Лева Передмова з неба зірвем грона зірок, Ми присягали Леву!
Чим більше буде таких прикладів, тим ліпше для держави. Однак у нас ентузіасти виховання національної гідності здебільшого посилаються...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка